Текст книги "Все ясно"

Автор книги: Джонатан Сафран Фоер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

Янкелю? Ти ж казав, що ми зможемо подивитися з даху.

Вона знайшла його в бібліотеці. Але він не заснув, як вона думала, у своєму улюбленому кріслі з недочитаною книгою, сторінки котрої крилами вкривали йому груди. Він лежав на підлозі, скулившись, як дитина, стискаючи в руках зіжмакану в кульку цидулку. Крім цього, в кімнаті панував досконалий порядок. Коли він відчув перший спалах жару в мозку, то доклав зусиль, щоби нічого не зачепити. Його спантеличило, що ноги відмовилися його тримати, і йому стало соромно, коли він зрозумів, що помре на підлозі, самотою у всій вазі свого горя, помре, так і не сказавши Брід, якою гарною вона була того дня, і що вона має добре серце (а це набагато краще, ніж мати добрий розум), і що він не є її рідним батьком, хоча з кожним своїм благословенням, кожен день і кожну ніч мріяв ним бути; він не зможе розказати їй свій сон про вічне життя з нею, про їхню спільну смерть або безсмертя. Він помер із зіжмаканою цидулкою в одній руці і з рахівницею в іншій.

Вода сочилася з-поміж дощок даху так, наче будинок насправді був печерою. Написана помадою автобіографія Янкеля поступово спливала зі стелі його спальні, опадаючи на ліжко й на підлогу пластівцями, подібними до кривавого снігу. Тебе звати Янкель… Ти любиш Брід… Ти Приземлений… Ти колись був одруженим, але вона покинула тебе… Ти не віриш у потойбічне життя…Брід здалося, що як вона заплаче сама, то її сльози підточать стіни й будинок рухне, тому вона втримала їх під повіками, заховала їх кудись далі, у якесь глибше і безпечніше місце.

Вона взяла з рук Янкеля папірець, котрий був вологий від дощу, страху смерті й смерті. Тремтливим дитячим почерком на ньому було виведено: Все для Брід.

Спалах блискавки освітив за вікном чоловіка з Колок. Він був сильним, з важкими бровами над очима кольору кленової кори. Брід бачила, як він виплив з монетами, як він висипав, немов виблював, золото з мішка на берег, але не звернула на нього уваги.

Йди геть! —закричала вона чоловікові, прикриваючи рукою свої оголені груди й заступаючи від його погляду тіло Янкеля. Але чоловік із Колок не пішов.

Йди геть!

Без тебе я не піду, —озвався він до неї через вікно.

Йди геть! Йди геть!

Дощ скрапував з його верхньої губи. Тільки з тобою.

Я швидше вб'ю себе! —заволала вона.

Тоді я заберу з собою твоє тіло,– сказав чоловік, притуливши долоні до шибки.

Йди геть!

Не піду!

Янкель сіпнувся в останній смертній судомі і скинув на підлогу гасову лампу, котра, падаючи, погасла, і в кімнаті стало зовсім темно. Його губи розтяглися й заціпеніли в посмішці, перетворившись у сутінках на гримасу вдоволеності. Брід опустила руки й повернулася лицем до мого пра-пра-пра-пра-прадіда.

Тоді ти повинен для мене дещо зробити,– сказала вона.

Її живіт сяяв, неначе черевце летючого світлячка, – яскравіше, ніж у ста тисяч незайманиць, котрі кохаються вперше.

***

Дафай шфитко! —гукнула моя бабуся до мами, – поспішай!Мамі було двадцять один. Саме стільки, скільки мені зараз, коли я пишу ці слова. Вона живе вдома, ходить у вечірню школу, працює на трьох роботах, хоче знайти мого батька й одружитися з ним, хоче створити й любити мене, співати мені колискових і помирати за мене багато-багато разів на день. Потифись сюти,– знову вигукує моя бабуся, вказуючи на екран телевізора, – хлянь!Вона кладе свою руку на руку моєї мами й відчуває, як у жилах тої струмує її власна кров, а також кров мого діда (він помер всього лише через п'ять тижнів по приїзді до Штатів, якраз через півроку після маминого народження), а також кров моєї мами, і моя кров, і кров моїх дітей, і моїх внуків. Тріск е телевізорі: Людство здійснило ще один малий крок уперед…Вони уважно спостерігають за малою синьою кулькою, яка обертається в пустоті – поворот додому з далекої мандрівки. Бабуся, намагаючись говорити не так голосно каже: Тфому патьку фарто було пожит-ти, апи попатшити все теє.Замість блакитної кульки на екрані з'являється астронавт, він скидає окуляри й потирає очі. Пані та панове, сьогодні Сполучені Штати здійснили висадку людини на Місяць.Моя бабуся схоплюється на ноги – попри всю їхню немічність – і з тисячею сльозинок у голосі вигукує: Тсе прекрасно!Вона цілує мою маму, запускає свої руки їй у волосся, гладить його й повторює: Тсе прекрасно!Моя мати також плаче, і кожна її сльозинка неповторна й неподібна до інших. Так вони й плачуть разом: щока до щоки. І тому жодна з них не чує, як астронавт шепоче: Я щось бачу…Він вдивляється десь понад місячний горизонт на мале містечко Трохимбрід: Там дійсно коїться щось незвичайне.

***

28 жовтня 1997

Дорогий Джонатан,

Я мав насолоду отримати твого розкішного листа. Ти завжди так оперативно мені відписуєш. Це, напевне, тобі знадобиться, коли ти станеш справжнім письменником, а не початківцем. Мазелтов!

Дєд наказував мені віддячити тобі за дублікат фото, яке ти надіслав. Це так благородно з твого боку надіслати картку і не вимагати за неї ніяких грошей, їх, правду сказати, у Дєда зовсім не багато. Я впевнений, шо Батя взагалі не заплатив Дєду за нашу мандрівку, оскільки Дєд постійно жаліється, шо у нього нема грошей, а на Батю то дуже схоже. Мене такий поворот зробив гнівним (бачиш, я не вживаю більше слів на зразок «нудним» чи «нервовим», тому шо ти висловився про них критично), так шо я пішов до Баті й виказав йому. Він на мене заревів: «Я СТАРАВСЯ ДАТИ ДЄДОВІ ВАЛЮТУ, АЛЕ ВІН НЕ ЗАХОТІВ її БРАТИ!» Тоді я сказав йому: не вірю! А він відштовхнув мене й велів піти до Дєда і спитати його самого, ну, я, звичайно ж, не пішов. Поки я лежав на підлозі, Батя сказав мені, шо я ше всього не знаю, коли думаю, шо знаю. (Але ж, Джонатане, я ж і не думаю, шо я все знаю.) Я чую себе якимсь шмуком, коли отримую валюту. Але ж я мушу її отримувати, тому шо як я тебе вже інформував, одного разу я забажав змінити громадянство на Америку. А в Дєда таких мрій нема, тому і валюти йому не треба. Тоді я почав ображатися на Дєда, бо він же міг брати ті зелені в Баті і віддавати їх мені, ну так же?

Не повідомляй про це жодній душі, але знай, шо всю свою валюту я ховаю в контейнері з-під печива на кухні. Туди ніхто не рипається, бо Мама не виробляє печива вже з десяток років. Я подумав собі, шо коли контейнер наповниться доверху, от тоді цього буде досить, шоб отримати право на резиденцію в Америці. Я дуже завбачливий, бо ж валюти має бути море, шоб вистачило й на шикарну хату на Тайме Сквер, досить велику, шоб там могли жити і я, й Ігорчик. У нас буде телевізор з великим екраном, шоб дивитися баскетбол, джакузі, а ше стереосистема хі-фі, шоб мати про шо писати додому, хоча ми ж і там будемо, як вдома. Ігорчик має поїхати зі мною чого б це не коштувало.

Бачу, шо в тебе не було багато дебатів з моєю колишньою частиною. Прошу милості, якшо і я тебе розсердив своїм стилем, але я ж бажав бути правдивим і гумористичним, як і ти того бажав. Як ти вважаєш, я досить гумористичний? Я от думаю, шо бути гумористичним спеціально – це зовсім не смішно, бо тоді ж я продукую зовсім дурні речі. Один раз Мама сказала, шо я з гумором, але це було, як я запропонував їй купити за мій рахунок Ферарі Тестароса. Я не хотів, шоби наді мною потішалися й обмежив свою частку ковпаками для коліс.

Я звернув увагу на ті незначні зміни, про які ти просиш, шоб я зробив. Я змінив частину про готель в Луцьку. Так шо, зараз ти в ній платиш тільки раз. Тепер у частині ти кричиш до власника готелю: «Не дозволю ставитися до мене як до громадянина другого ґатунку!», а я по (дякую, Джонатан) тобі сказати, шо ти зрозуміло не громадянин ні другого, ні третього, ні четвертого ґатунку, і шо звучить все це дуже навіть потентно. І тоді власник тобі відповідає: «Ти виграв. Ти виграв. Я намагався нажухати тебе» (правда, до чого тут жахи, я не розумію), а далі – «…ти все-таки переміг. Добре, платитимеш тільки раз». Тепер це ціпком пристойний епізод. Я навіть хотів написати, шо ти почав говорити українською мовою, тоді би таких епізодів можна було б оформити ше більше, але тоді з історії випадаю я, оскільки якшо ти розумієш українську, то шофер тобі ше потрібен, а перекладач вже не. Потім я думав забрати з оповіді Дєда, а себе зробити ше і шофером, але я подумав, шо якшо Дєд колись про це дізнається, то дуже засмутиться, а цього ні тобі, ні мені не хочеться, так же? Та й прав у мене ше нема.

Врешті, я поміняв ту частину оповіді, де Семмі Дейвіс Молодший-Молодший захоплюється тобою. Я знову ж таки не думаю, шо варто псину взагалі забрати з історії або шо вона повинна, як ти пропонуєш «загинути у трагікомічний спосіб, перетинаючи вулицю в напрямку до готелю». Шоб вдовольнити тебе, я змінив частину, і ви зараз у ній виглядаєте як друзі, а не коханці чи месники. Так от, тепер псина вже не падає на тебе в позі шістдесят дев'ять, а просто лиже тебе між ногами.

Мені так само важко писати про свого Дєда, як і ти пишеш, шо тобі важко писати про свою бабку. Я би прагнув дізнатися про неї якнайбільше, якшо це не обернеться для тебе фізичним болем. А може, від того мене так не нудитиме у висвітлюванні свого Дєда?

А ти ж свою бабку так і не просвітив про нашу подорож, хіба ні? Я впевнений, шо якшо ти їй розкажеш, то імені про це розповіси. Ти ж знаєш, шо я доглупаю в цьому напрямку.

Шодо Дєда, то йому все гіршає. Навіть коли я думаю, шо гірше вже нема куди, йому все одно стає ше гірше. Шось має статися. Зі своєю меланхолією він уже не може справитися так майстерно, як раніше. Цього тижня він тричі ридав, щоразу дуже пізно вночі, коли я повертався з прогулянок пляжем. Я скажу тобі (ти взагалі єдина людина, якій я можу в цьому зізнатися), шо я ка-дебешничав за Дєдом з-за кута між кухнею і телекімнатою. У першу ніч, коли він плакав, я побачив, шо він схилився над потертим шкіряним портфелем, якому було багато фотокарток і різних паперів, як у коробці Августини. І фото, і папери були зовсім жовті. Я зрозумів, шо на Дєда налізли спомини про ті часи, коли він був ще хлопчиком, а не старим чоловіком. А в другу ніч, коли він плакав, він стискав у руках фото Августини. Якраз показували прогноз погоди, але було вже так пізно, шо на телеекрані була лише карта планети Земля, а погоди на ній не спостерігалося. І я почув, як Дєд плаче і промовляє «Августина, Августина». А на третю ніч Дєд плакав, роздивляючись твоє фото, Джонатан. Можливо, він потягнув картку з мого столу, де я зберігаю все, шо ти мені надіслав. І знову він кликав «Августина», хоча тепер я вже не розумію чому.

Ігорчик забажав, щоб я подарував тобі від нього привіт. Він, звісно, тебе не знає, але я йому видав багато інформації про тебе. Я розповідав йому, який ти смішний, який ти розумний і про те, шо з тобою можна говорити і про серйозні речі, і про те, хто від чого пукає. Я навіть інформував його, як ти заліз по вуха в багно у Трохимброді. Я розповів йому все, шо пам'ятав про тебе, тому шо я бажаю, шоб він усе про тебе знав, і ше тому, шо так мені здається, ти десь тут близько і нікуди не поїхав. Ти будеш сміятися, але я подарував йому одну із тих наших фоток, які ти надіслав поштою. Ігор дуже класний хлопець, навіть кращий за мене, і в нього все ше є шанс стати дуже поважним чоловіком. Я думаю, шо ти би ним замилувався.

Батя і Мама такі ж, як завжди, тільки ше більше нещасні. Мама перестала варити обіди, шоб покарати Батю, шо він ніколи не приходить обідати. Так вона бажала його вколоти, але йому все це виявилося до дупи (правильно, до дупи?), оскільки він все одно не приходив на обід. Він часто їсть зі своїми друзями в ресторанах, а ше п'є горілку в різних клубах, хоча, правда, не в таких відомих. Думаю, шо від цього у мого Баті друзів більше, ніж у всієї нашої сім'ї разом взятої. Коли він повертається додому пізно вночі, то постійно все перевертає вверх дном. Потім я й Ігорчик розставляємо речі на місця їх попередньої дислокації. (У таких випадках я завжди з собою беру Ігорчика.) От лампа мала стояти тут. А картина висіла там. А тарілка – отут. Телефонний апарат стояв он там. (Коли в нас із Ігорчиком буде своя квартира, ми будемо тримати її в ідеальній чистоті. Навіть пилиночки не буде.) Правду кажучи, коли Баті нема вдома, я не так вже й скучаю за ним. Навіть якби він постійно був зі своїми друзями, я б і то не шкодував. Я тобі скажу, шо він розбудив Ігорчика минулої ночі, коли прийшов під мухою. Це, звичайно, мій промах, бо я не наполягав, шоб Ігор ішов дрихнути до моєї кімнати, як він це робить зараз. Може, мені треба було придуритися сплячим? Мама, здається, так і зробила. У той момент я лежав у своєму ліжку і, шо найсмішніше, читав розділ про смерть Янкеля. Той писав: «Все для Брід», а я подумав: «Все для Ігорчика».

Повертаюся до твоєї повісті – Брід мене просто заганяє в депресію. Вона хороша дівчинка в поганому світі. Кожен її обманює. Навіть її Батя, який їй зовсім не Батя. І вони ховаються зі своєю таємницею один перед одним. Я подумав про це, коли ти написав, шо Брід «…ніколи не буде щасливою та чесною водночас». Ти шо так дійсно думаєш?

Я зрозумів, про шо ти пишеш, коли ти кажеш, шо Брід не закохана в Янкеля. Це зовсім не означає, шо вона не має до нього ніжних почуттів або шо вона не відчуватиме себе закинутою, коли він згасне. Але це шось друге. Любов у твоєму викладі–  це зворотній бік правди. А Брід нещира ні з ким. Ні з Янкелем, ні з собою. Весь світ далекий від реальності. Це зрозуміло?… Якшо я деколи виглядаю на мислителя, то це завдяки твоєму письму.

Твоя остання частина про Трохимів День, звісно, аж ніяк не остання за якістю. Нічого поганого з приводу неї сказати так і не можу. Коли Брід питає у Янкеля, чому він думає про її матір навіть коли йому боляче, а він відповідає, шо не знає, – то це дуже навіть вагома думка. Чому ми дійсно так робимо? Чого болючі речі нас так примагнічують? А от про частину з сексуальним світінням, то я мушу сказати, шо я таке вже бачив. Колись-то я займався розпустою з однією дівчиною і вгледів маленьке світло між дольками її попи. Я собі уявляю, як же треба старатися, шоб все це діло було видно з космосу. Між іншим, в останній частині я тобі пропоную замінити вашого Армстронга на руского космонавта. Краще би вже там був Юрій Олексійович Гагарін – перша людина, яка потрапила в космос.

І нарешті таке: якшо у тебе є якісь журнали чи статті, які тобі особисто подобаються, то чи не міг би ти їх надіслати мені? Я тотально компенсую всі твої поштові витрати. Зрозуміло, шо я говорю про статті про Америку. Про американські види спорту, американські фільми, американських дівчат, звичайно, американські бухгалтерські школи, так. Більше про це нагадувати не буду. Не знаю, скільки частин своєї історії ти вже написав, але я наполягаю, щоб ти всі їх мені надіслав. Я так хочу знати, шо там сталося з Брід і тим чоловіком із Колок. Вона хоч його полюбить? Ну скажи, шо так. Я чогось думаю, шо тобі треба сказати так. Це важливо для мене самого. Ага, ше я би хотів продовжувати допомагати тобі як письменник. Але ти тільки не засмучуйся. Я не буду вимагати, шоб ти й моє ім'я поставив на обкладинці. Можеш написати, шо ти все вигадав сам.

Будь ласка, передавай привіт від мене усій своїй сім'ї, крім твоєї Бабки, звісно ж, бо вона не знає про моє існування. Якшо ти захочеш сповістити мене деякими додатковими фактами про свою сім'ю, то це мене точно обрадує. Наприклад, ти міг би мені написати про свого меншого брата, якого, як я знаю, ти любиш так, як я люблю Ігор-чика. З другого боку, поінформуй мене про своїх батьків. До речі, моя Мама вчора про тебе згадувала. Вона сказала: «А як там цей вредний єврей -чик?» А я сказав, шо ти зовсім не вредний, а дуже навіть хороший і шо ти не єврейчик, а просто єврей, як євреями були Альберт Ейнштейн чи Джей Зейнфілд.

Із дрижанням у тілі очікую наступного листа й наступних частин твого роману. А ше сподіваюся, шо ти полюбиш мій наступний розділ. Будь ласка, вияви жаль до мене.

Зі щирим серцем, Олександр

Надзвичайно ретельний пошук

Рівно о 6:00 будильник наробив шуму, але дзвонив він недовго, бо ні Дєд, ні я так і не зімкнули очей. «Іди піднімай єврея, – сказав Дєд, – а я буду ошиватися внизу». «А снідати?» – спитав я. «Ах, точно, – сказав він, – давай спочатку спустимося в ресторан і поснідаємо. А потім ти підеш будити єврея». «А він коли поснідає?» «Та в них у всіх стравах – м'ясо, і він буде почувати себе зайвим». «Та ти, Дєда, мудрий», – відповів я на це.

Ми були дуже пильними, коли залишали кімнату, шоб не наробити багато гармидеру. Ми ж не хотіли, шоб герой зрозумів, шо ми пішли їсти. Коли ми сіли собі в ресторані, Дєд сказав мені: «їж добре й багато, бо сьогодні цілий день будем на ногах, а чи будем шось їсти завтра, то хто його знає?» З такої оказії ми замовили три сніданки для нас двох і натовклися чималою купкою сардельок, які були просто класними. Коли ми закінчили, то купили в офіціантки жвачки, шоб герой не виявив, шо ми перекусили по запаху з рота. «Йди піднімай єврея, – сказав Дєд, – я з нетерпінням чекатиму вас у машині».

Я зрозумів, шо герой уже хвилюється, бо не встиг я постукати вдруге, як він відкрив двері. Він уже був одягнений і з одурінням в очах дивився на свою сідалищну сумку. «Семмі Дей-віс Молодший-Молодший зжер усі мої документи». «Це нереально», – одразу ж відповів я, хоча підозрював, шо це дуже навіть можливо. «Я поклав їх на столик, коли вкладався спати, а коли прокинувся вранці, то побачив, як собака їх дожовує. Ось усе, що я зумів у неї відняти». Він продемонстрував поцямканий паспорт і декілька шматків карт. «А фотографія!» – заверещав я. «Ні, з фото все о'кей. Я маю багато копій, а собака встиг зіпсувати лише кілька з них». «Так, мені дуже соромно». «Але що мене непокоїть найбільше, – сказав герой, – так це те, що коли я лягав спати, то пса в кімнаті не було». «Ну, наша псина просто страшно розумна…» «Так, очевидно», – сказав герой, просвердлюючи мене своїм поглядом, як рентгеном. «Може, вона така розумна, бо вона теж єврейка?» – «Ну, зостається тільки втішитися, що вона не добралася до моїх окулярів». – «Вона би не змогла з'їсти твої окуляри». – «Але вона змогла з'їсти мої ведійські права, мій студентський, кредитку, кілька цигарок і навіть добралася до грошей…» – «Так, але окуляри вона би не чіпала. Вона ж не звір якийсь».

«Ну добре, – сказав герой, – що як ми трохи поснідаємо?»

«Ш– шо?!» -«Сніданок», – сказав він, прикладаючи руки до свого живота. «А, ні, – сказав я, – зараз якраз час починати пошуки. Нам же треба шукати дуже уважно аж до самої темряви». – «Але ж зараз лише 6.30». – «Так, але 6.30 буде не завжди. От, поглянь, – я тицьнув йому на свій „Ролєкс" із Болгарії, – от уже 6.31. Губимо час». – «Ну, може, хоч що-небудь перекусимо?» – «Ш-шо?» – «Ну, крекер який-небудь. Я справді дуже голодний». – «Та ні, тут нема навіть мови. Я вважаю, шо краще…» – «Я думаю, що хвилину-дві ми ще маємо. Хм, у тебе якийсь дивний запах з рота». – «Ну добре, давай пий одне мокачіно в ресторані вистачить про це. Тільки давай швидко». Він ше почав шось там казати, але я поклав пальця собі на рота, шо означало: ЗАТКНИСЯ!!!

«Знов снідати?» – запитала офіціантка. «Вона бажає вам доброго ранку й питає, чи не хочете ви одне мокачіно?» – «О, так. І переклади їй, нехай принесе скибочку хліба або чогось іще такого». – «Він американець», – сказав я. «Та знаю, – сказала офіціантка, – я так і зрозуміла». – «Але м'яса він не їсть, так шо дайте йому одне мокачіно». – «Він м'яса не їсть?!» – «А… в нього понос», – збрехав я, бо не хотів ставити героя в незручну ситуацію. «Що ви їй сказали?» – «Я наказав їй не дуже розбавляти вашу каву». – «О, це добре, розбавлену каву я ненавиджу». – «Ну, так шо одне мокачіно і все, – сказав я офіціантці, яка була дуже красивою дівчиною з такими розкішними цицьками, шо я навіть таких ше в природі не зустрічав. «У нас нема мокачіно». – «Що вона сказала?» – «Ну, так дайте капучіно». – «І капучіно в нас теж нема». – «Так що вона каже?» – «Вона сказала, шо мокачіно сьогодні особливі, тому шо це ж кава». – «Перепрошую?» – «Ти б не хотіла піти сьогодні зі мною на одну класну дискотеку і поробити там декілька наелектризованих рухів тілом?» – спитав я офіціантку. «А американця з собою приведеш?» – вставила вона. Мене ніби хтось обпісяв! «Та він єврей!» – сказав я, хоча розумів, шо краще було того не казати і шо я роблю дуже погано. Проблема в тому, шо коли я так сказав, то мені стало ше гірше. «О, – відповіла офіціантка, – а я раніше справжніх євреїв і не бачила. А де ж його роги?» (Знаєш, Джонатан, тобі, звичайно, може здаватися, шо я вигадую, але вона дійсно так сказала. Ну в тебе ж, звичайно, рогів-то нема, так шо я сказав їй, шоб вона на себе спочатку глянула, а тобі швиденько принесла каву, а нашій псині дві сардельки, бо хто ж знає, чи доведеться їй сьогодні ше шось з'їсти.)

Коли дівчина принесла каву, герой відпив тільки трошки. «Смак просто жахливий», – тільки й сказав він. Це вже було занадто! Одне – шо він не їсть м'яса, друге – шо він примушує мого Дєда чекати і спати в машині, а тут ше і йому наша кава не подобається! «ТИ ЗАРАЗ ЖЕ ВИП'ЄШ КАВУ, АЖ ДОКИ Я НЕ ПОБАЧУ СВОЮ РОЖУ НА ДНІ ТВОЄЇ ЧАШКИ!» – верещати я зовсім не хотів, це вийшло спонтанно. «Але ж горнятко глиняне». – «А МЕНІ ВСЕ ОДНО!» Тоді він допив каву. «Міг би й не допивати», – буркнув я, бо відчував, шо між нами виростає Велика Китайська Стіна сраної недовіри. «Все о'кей, – відповів герой і поставив чашку на стіл, – кава була винятково смачною. Надзвичайно. Я прекрасно попоїв».

«Ш– шо?!» -«Можемо йти, куди скажете». Але ж я і матолок, – подумав я, – навіть гірше, просто макогін якийсь.

На те, шоб розбудити Дєда пішло декілька хвилин. Він зачинився в машині і підняв усі вікна. Я мусив добре стукати у вікно, шоб він прокинувся. Дивно, як воно витримало. Коли Дєд нарешті пробудився, то не розумів де він. «Анна?» «Ні, Дєда, – сказав я через вікно, – Саша». Він відвернувся зі стиду і знову закрив очі. «А я думав, шо то хтось другий». Він ударився головою об руль. «Нам треба їхати», – нагадав я через вікно. «Ей, Дєд, ну шо там?» Тоді він нарешті глибоко зітхнув і відкрив двері.

«Як нам їхати?» – спитав мене Дєд, бо я ж був на передньому сидінні, я завжди спереду, якшо тільки машина не мотоцикл, бо я ж не вмію на мотоциклі, але скоро буду. Герой розмістився ззаду, поряд із Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим, і вони почали займатися кожен своїми справами: герой гриз нігті на пальцях, а псина гризла свого хвоста. «Я не знаю, куди їхати», – сказав я. «Так запитай єврея», – наказав Дєд. Я так і зробив. «Не знаю», – відповів герой. «Він не знає». «Шо значить не знає? – запалився Дєд, – ми в машині, ми приготувалися їхати. Як же він може не знати?» Дєд розійшовся і налякав своїм гучним голосом псину, яка почала гавкати. ГАВ! Я запитав героя: «Шо значить, ти не знаєш, куди їхати?» – «Я розповів вам усе, що я знаю. Я думав, що хтось із вас є професійним і поінформованим гідом зі „Спадщини". Я ж заплатив, щоби мене супроводжував професійний гід». Тут Дєд натиснув на сигнал і машина загуділа. БІ-І! «Так у нас же Дєд професіонал», – видав я героєві. ГАВ! І це була чистісінька правда, хоча професіоналом Дєд був у водінні автомобіля, а не в пошуках втраченої історії. БІ-І! «Припини!» – сказав я Дєду. ГАВ! БІ-І! «Будь ласка, це стає нестерпним!» БІ-І! ГАВ! «Заткнися, – відповів мені Дєд, – і заткни цю суку. І єврей хай тоже заткнеться!» ГАВ! «Я вас прошу!» БІ-І! «А ви впевнені, що він професіонал?» «Та понятно», – сказав я. БІ-І! «Я ж вам не брешу». ГАВ! «Зроби ж шо-небудь», повернувся я до Дєда. БІ-І! «Та не це!» – крикнув я, втрачаючи контроль над собою. ГАВ! Дєд завів машину, оскільки був сертифікованим шофером. «Куди ми?» – одночасно спитали ми з героєм. «ЗАТКНІТЬСЯ!» – цього герою і перекладати не треба було.

Дєд поїхав на бензозаправку, яку ми бачили, коли під'їжджали до готелю вчора вночі. Ми здійснили зупинку перед бензозаправкою. До віконця підійшов мужчина. Він був витонченим, а в його очах хлюпався бензин. «Так», – сказав мужчина. «Нам потрібен Трохимбрід», пояснив йому Дєд. «Ми таким не заправляємо», – відповів мужчина. «Це таке місце. Нам треба його знайти». Заправник обернувся до інших чоловіків, які зібралися біля канторки і запитав: «У нас тут є який-небудь трохимбрід?» Всі чоловіки познизували плечима і продовжили свої балачки. «Прошу вибачити, – сказав заправник, – але весь трохимбрід у нас уже скінчився». «Та нє, – вліз тут я, – це назва місцевості, яку ми шукаємо. Ми пробуємо знайти дівчину, яка врятувала он його діда від нацистів». З цим я показав на героя. «Шо-шо?» – перепитав заправник. «Прошу?» – перепитав герой. «Заткнися», – стукнув мене Дєд. «У нас є карта», – випалив я чоловікові. «Дай сюда карту», – звернувся я до героя, і той поліз у свій чемодан. «Семмі Дейвіс з'їв усі карти». «Це неможливо», – автоматично відказав я, хоча дуже добре розумів, шо це якраз дуже навіть можливо. «Тоді скажи йому декілька назв міст і сіл, може, йому хоч шось видаватиметься знайомим». Заправник просунув свою голову в машину. Герой сказав: «Ковель, Ківерці, Сокирці». «Колки», – доповнив Дєд. «Ага-ага, – підтримав їх заправник, – всі ці назви я чув». «А можете показати нам дорогу?» – поцікавився я. «Ну, звичайно, – пожвавішав заправник, – всі вони дуже недалеко. Кілометрів по тридцять, не більше. Вам просто треба буде їхати прямо на північ по шосе, а потім – наліво через фермерські поля». «Але про Трохимбрід ви не чули?» – «Ану повторіть». – «Трохимбрід…» – «Нє, але багато міст зараз мають інші назви». – «Шарабан, – повернувся я до героя, – згадай, як ше називали той населений пункт». – «Соф'ювка». «А про Соф'ювку не чули?» – запитав я заправника. «Нє-а, – сказав той, – але це вже звучить ближче до того, шо я колись чув. Тут кругом повно сіл. Може, навіть дев'ять чи й більше. Наближаючись до них, ви зможете запитати у місцевих, і вони вас легко поінформують про те, шо ви шукаєте». (Зрозумій, Джонатан, цей заправник зовсім погано

говорив по-українськи. Це тільки в моєму викладі для твоєї повісті він розмовляє виключно гладенько. Але якшо тобі це потрібно, я сфальсифікую його примітивні конструкції назад.) Заправник накинув карту тих місць, куди нам належало їхати, на клаптеві паперу, який Дєд дістав з бардачка, куди я, як буду мати машину своєї мрії, складатиму презервативи супервеликих розмірів. (Не ці прості кондоми з пухирцями, щоб від них дівка балділа, бо вона й так буде… ти ж розумієш, про шо я.)

Довгенько Дєд і заправник дебатували над картою. «Будь ласка», – герой взяв і простягнув заправнику пачку «Мальборо». «Шо він, блін, робить?» – спитав Дєд. «Шо він, блін, робить?» – спитав заправник. «Шо ти, блін, робиш», – спитав я героя. «Це, думаю, допоможе, – сказав він, – я прочитав у своєму путівнику, що цей сорт цигарок тут важко дістати і що краще взяти їх із собою кільканадцять пачок, аби роздавати в таких випадках як чайові». – «Шо за чайові?» – «Ну це щось, що ти даєш комусь за його допомогу». – «Почекай, тобі ж сказали, шо за поїздку ти будеш розплачуватися валютою, га?» – «Ну так, але це того не стосується, – уточнив герой, – чайові – це плата за дрібні послуги, от, наприклад, коли тобі показують напрямок або для парковщиків». – «Парковщиків?» – «Він не їсть м'яса», – повідомив Дєд заправникові. «Та ви шо?!» – «Парковщик – це той, хто знаходить місце для твого автомобіля». Америка на кожному кроці доводить, шо вона глибша, ніж я думав.

Було вже приблизно 7.10, коли ми рушили далі. Всього за декілька хвилин ми надибали на шосе. Мушу вам сказати, шо день був прекрасний, збагачений сонячним промінням. «Хіба ж не гарно?» – спитав я героя. «Що саме?» – «Ну, день. Я кажу, шо гарний день». Тоді він опустив скло, шо було цілком можливо, бо ж Семмі Дейвіс Молодший-Молодший спав, і висунув голову у вікно. «Так, – сказав герой, – день і справді прекрасний». Я запишався, шо все вийшло так добре, і сказав про це Дєду, а Дєд теж усміхнувся, шо я подумав, шо й він запишався. «Проінструктуй його про Одесу, – рекомендував Дєд, – розкажи йому, як там красиво». – «В Одесі, – сказав я, обертаючись до героя, – ше красивіше, ніж навіть тут. Ніколи ти нічого подібного ше не бачив». – «Радий про це чути», – сказав герой і розкрив свого щоденника. «Він дуже хоче почути про Одесу», – сазав я Дєду, оскільки бажав, шоби він теж полюбив героя. «Скажи йому, шо пісок на наших пляжах м'якший, ніж жіноче волосся, а вода така сама, як поцілунок всередині жіночого рота». – «Пісок у нас, як поцілунок жіночого рота». – «Скажи йому, – наполягав Дєд, – шо Одеса – це найліпше місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». Тут я переклав усе дослівно. «Одеса, – сказав я, – це найкраще місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». «А ви коли-небудь закохувалися?» – запитав мене герой, і це було таке дивне запитання, шо я відразу ж спитав його самого: – «А ти?» – «Не знаю», – сказав він. «От так і я», – відповів я. «Колись я майже закохався». – «Ага». – «Майже-майже, начебто вже дійсно покохав». – «Начебто?» -«Так, але щоб точно, то ніколи». – «Ага». – «Можливо, мені потрібно поїхати до Одеси, – знову сказав герой, – напевне, туди би було більше сенсу поїхати, ніж шукати Трохимбрід». Ми обидва засміялися. «Шо він там каже?» – запитав Дєд, я йому переклав, і він теж посміявся. Все це було дуже навіть гарно. «Покажи карту», – сказав Дєд. Він дивився на неї і їхав, так шо я, якшо чесно, знову засумнівався, шо він сліпий.

Шосе ми скоро минули. Дєд повернув мені карту: «Ми проїдем ше кілометрів з дванадцять, і там когось спитаємо про Трохимбрід». – «Це мудро», – сказав я. Звучить дивно, але я ніколи не говорив з Дєдом так, шоб це не звучало дивно. «Так, я знаю, шо це мудро», – сказав він. «Та я поняв, шо це мудро». – «А можна мені ше раз глянути на Августину?» – запитав я героя. (Тут я маю зізнатися, шо бажав подивитися на неї з того самого моменту, коли герой показав картку вперше. Але я соромився йому зізнатися.) «Звичайно», – сказав герой і витяг свою сідалишну сумку. Там у нього було багато копій фото і він простягнув мені одну штуку, ніби гральну карту: «Будь ласка».

Я милувався фото, а він – прекрасним днем. В Августини було дуже гарне волосся. Таке ніжне волосся. Мені навіть не треба було його торкатися, шоб це зрозуміти. А очі в неї були блакитні. Фото, звичайно, було чорно-біле, але я просто був упевнений, шо очі в неї блакитні. «Погляньте на он ті поля, – герой показував пальцями кудись вдалину, – вони такі зелені!» Я переклав це Дєду, а той сказав: «Розкажи йому, шо наша земля для сільського господарства просто найліпша». – «Дєд каже, шоб я переклав тобі, шо наша земля найкраща для сільського господарства». – «І скажи йому, шо коли нацисти прийшли, то багато тут всього напаскудили, а до того земля була ше ліпшою. Вони бомбили її з літаків і їздили по ній на танках». – «Але зараз вона вже не виглядає сплюндрованою». – «Після війни все відновили, але до того все було по-іншому». – «Дєд, а ти шо тут був до війни?» – «Погляньте, – сказав герой зі свого заднього сидіння, – он там люди працюють на полі в самій спідній білизні». Я спитав Дєда про це. «Ну це нормально, – сказав Дєд, – зранку знаєш яка жара. Така спека, шо ніхто про лахи не думає». Я переклав це герою. Він уже списав багатенько сторінок у своєму щоденнику. Я прагнув продовжити розмову про те, чи був тут Дєд до війни, але по всьому було видно, шо ця тема закрита. Тут герой знову сказав: «Більшість із цих людей дуже старі. Он ті жінки мають, напевне, по шістдесят-сімдесят років». Про це я теж запитав Дєда, бо так само не розумів, який у цьому сенс. «У цьому є смисл, – сказав Дєд, – якшо ти робиш у селі, то спину гнеш на полях, поки можеш робити. Твій пра-дєд так і вмер на полі». – «А прабабка теж трудилася на полях?» – «Ага, вона робила біля нього, коли він умер». – «Що він говорить?» – встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.