Текст книги "Все ясно"

Автор книги: Джонатан Сафран Фоер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

У сторону Луцька

Семмі Дейвіс Молодший-Молодший перестав гризти свій хвіст і намагався лизнути окуляри героя, а вони, я вам скажу, справді вимагали фундаментальної чистки. Я пишу, шо псина тільки намагалася лизнути, бо герой весь цей час був поза соціумом, він ухилявся і скручувався в пружину на сидінні, і лише час від часу казав: «Перепрошую, чи не могли б ви забрати від мене свого пса. Будь ласка, я зовсім не люблю собак». – «Та вона ж тільки заграє з вами, – відповів я в той момент, коли псина скочила йому на груди й ляпнула героя своїми задніми лапами, – так вона дає сигнал, шо любить вас. «Ну, будь ласка, – сказав він знов, коли псина сіла йому на обличчя, – мені вона справді не подобається. Що це за ігри?! Вона розіб'є мої окуляри!»

Мушу сказати, шо Семмі Дейвіс Молодший-Молодший – це дуже активна псина, яка інтенсивно соціалізується зі всіма нашими новими друзями, але такого, шо було тоді, я ше ніколи не бачив. Я зрозумів, шо вона просто закохалася у героя. «Ви користуєтеся одеколоном?» – запитав я. «Що?» – «Ви користуєтеся одеколоном?» Він зробив круговий маневр тілом, шоб ухилитися від приставань Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. «Хіба трошки», – сказав герой, активно захищаючи долонями зад своєї голови від приставучої псини. «Вона любить одеколон. Він її сексуально надихає». – «О, Ісусе!» – «От вона й намагається зайнятися з вами сексом. Добрий знак. Дає зрозуміти, шо вона вас не вкусить». – «Рятуйте!» – надривався герой, бо в той момент псина вже розвернулася у позу 69. Увесь цей час Дєд потрохи відходив від відпочинку. «Він її не любить», – сказав я Дєду. «Так полюбить», – відповів старий і обірвав діалог. «Ей, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, – гаркнув я, – Сідєть!» І знаєте шо? Вона дійсно сіла. Прямо на героя. В позі 69. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший! Ану пішла на своє заднє місце! Злізай з героя!» – я подумав, шо вона мене розуміє, бо псина дійсно зіскочила з героя і прилипла до вікна на другому боці машини. Можливо, шо вона вже злизала з героя весь одеколон і сексуально він її вже не цікавив, а тільки просто як друг… «Перепрошую, ви не чуєте, як смердить?» – спитав герой, намагаючись позбутися вологості на шиї. «Нє-а», – моментально збрехав я. «Тут щось надзвичайно смердить. Так, начеб-то хтось здох у цій машині. Що ж це може бути?!» – «Поняття не маю», – відповів я, хоча підозрював, шо це може смердіти.

Ніхто не здивувався, шо ми загубили дорогу на половині шляху між львівським залізничним вокзалом і виїздом на Луцьк. «Ненавижу Львів», – сказав Дєд, обертаючись до героя. «Перепрошую, що він сказав?» – спитав герой. «Він сказав, шо вже скоро», – знову відверто збрехав я. «Вже скоро що?» – наполягав герой. Я обернувся до Дєда: «Можеш на мене рипіти, але не чіпай єврея». Дєд сказав: «Я буду говорити йому всьо, шо захочу, бо він все одно не пойме». Я повернув голову, шоб герою було зручніше: «Він сказав, шо вже скоро ми виїдемо на магістраль до Луцька». – «А звідти? – поцікавився герой. – Звідти ще далеко до Луцька?» Після цього питання він обережно повернув голову, але Семмі Дейвіс Молодший-Молодший так і сидів, втупившись у вікно. (Я вам скажу, шо то була добра сука, бо вона ж дивилася у своє вікно, хоча в машині чи ти сука, чи не сука, а можеш все робити тільки на своїй стороні. Та й пу-кала вона зовсім небагато.) «Скажи йому, шоб заткнувся, – сказав Дєд, – я не можу вести машину, коли хтось збирається теревені розводити». – «Наш шофер каже, шо в Луцьку багато гарних будинків», – бовкнув я герою. «Нам дали багато бабок, – нагадав я Дєду, – і тому він може балакати». – «Мені ніхто бабок не давав», – буркнув Дєд. «І мені теж, – сказав я, – але комусь вони вже заплатили». – «Прошу?» – «Він говорить, шо звідси до Луцька дві години їзди. А там ми знайдемо ужасний готель, шоб переночувати. «Що ви маєте на увазі, коли кажете „ужасний"?» – «Ш-шо?» – «Я… кажу… що… значить… що… готель… буде… ужасний?» – «Скажи йому, хай заткнеться». – «Дєд каже, шоб ви дивилися у вікно, якщо хочете шось побачити». – «Але що ж то за такий ужас-ний готель?» – «Та забудьте, шо я це сказав». – «Я ненавижу Львів! Я ненавижу Луцьк! Я нена-вижу єврея на задньому сидінні машини, яку я тоже ненавижу!» – «Здається, ви не надто упевнені в маршруті». – «Я сліпий, мені давно вже пора на пенсію». – «Та про що ж ви там говорите? І що це за довбаний запах?» – «Ш-шо?» – «Скажи, хай він заткнеться, бо я зараз викину вас на дорогу». – «Про… що… викажете?» – «Або єврей закриє рот, або я зараз всіх нас покалічу!» – «Ми говоримо, шо наш автопробіг буде трохи довшим, ніж ми думали».

Все це тягнулося довгих п'ять годин. І знаєте чому? Бо мій Дєд – це спочатку Дєд, а вже потім шофер. Він сам блудив, а потім і сам же сердився. Я намагався трансформувати його гнів на корисну для героя інформацію. «От хрєн!» – казав Дєд. А я перекладав: «Він каже, шо, як ви спостерігаєте, багатьох статуй тут нема. Бо то все стояли комуністичні ідоли». – «Хрєнов хрєн!» – викрикував Дєд. «О, – відповідав я, – він хоче, шоб ви знали, шо та, і та, і он та споруди насправді є дуже важливими». – «А чому?» – вставляв питання герой. «Хрєн!» – кричав у цей момент Дєд. «Він не пам'ятає», – переклав я.

«Ви би не могли увімкнути кондиціонер?» – запитав герой за якийсь час. Я моментально відчув сильне приниження. «У цій машині немає кондиціонера, – буркнув я, і продовжував пекти сотнями раків на обличчі». – «А вікна ми можемо опустити? Тут справді душно, та ще й до того смердить, неначе що здохло». – «Але тоді вистрибне Семмі Дейвіс Молодший-Молодший». – «Хто?!» – «Наша псина, її звати Семмі Дейвіс Молодший-Молодший». – «Це такий жарт?!» – «Нє-а, вона точно рване з машини». – «Ні, я мав на увазі його ім'я». – «Я ім'я», – виправив я його, демонструючи своє бездоганне знання англійських займенників. «Скажи йому, хай зашнурує собі писок», – втрутився Дєд. «Він говорить, шо псину назвали на згадку про його улюбленого співака Семмі Дейвіса Молодшого». – «Єврея», – додав герой. «Ш-шо?» – «Семмі Дейвіс Молодший був євреєм». – «Та ви шо, це неможливо?!» – здивувався я. «Новонаверненим. Він навернувся до єврейського Бога. Кумедно». Я перевів його слова Дєду. «Семмі Дейвіс Молодший ніколи не був жидом! – заверещав Дєд, – він був негром з групи „Рет пек"!» – «Але наш єврей у цьому впевнений на сто відсотків». – «Музикант і єврей?! Це якась фігня!» – «Він мені видав таку інформацію». – «Дін Мартін, Молодший! – взревів Дєд, обертаючись на заднє сидіння, – іди сюда, скоро сюда, моя дєвочка!» – «Чи можемо ми відчинити, врешті, вікно? – ніяк не заспокоювався герой, – я не можу більше витримувати цей сморід?!» Мені довелося спекти ше одного, останнього, рака на мармизі: «Ну це ж тільки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший. Ця псина починає дико пукати в машині, бо вона ж не їсть ні транквілізаторів, ні антишокерів, але якшо ми опустимо вікно, то вона точно вистрибне, а нам без неї не можна, бо вона ж сука-поводир нашого шофера, а він же мій Дєд. Ну як ви не розумієте?!»

Всі п'ять годин нашої їзди від львівського вокзалу до Луцька герой пояснював мені, нашо він приїхав в Україну. Він витягнув зі своєї валізи декілька речей. Спочатку він показав мені фото. Воно було жовте, пом'яте і трималося купи тільки завдяки скотчу. «Поглянь, – сказав герой, – це мій дід Сафран». Він тицьнув на молодого чоловіка, який, правду сказати, був дуже схожим на героя, так шо можна було подумати, шо це і є він сам. «Цю фотографію одібрали в часи війни». – «В кого відібрали?» – «Ні, не в цей спосіб, вона була тоді зроблена». – «А, розумію». – «Ці люди, з якими він сфотографований, врятували його від нацистів». – «Ш-шо?» – «Вони… врятували… його… від… на… цис… тів». – «Це було в Трохимброді?» – «Ні, десь поза Трохимбродом. Він якраз уникнув нацистського рейду на Трохимбрід. Там всіх було винищено. Він втратив там своїх жінку й дитину». – «Втратив?» – «Їх убили нацисти». – «Ну, а якшо то було не в Трохимброді, то нашо нам їхати в той Трохимбрід? І як нам знайти цю сім'ю?» Він пояснив, шо ми не шукаємо сім'ї, а тільки от цю дівчину з фото. Може, вона ше тут живе.

Коли він говорив про дівчину, то ніжно гладив пальцем по її обличчі на фото. Вона стояла коло його діда справа. Далі стояв мужчина, шо, як на мене, був її батьком, а жінка, шо, напевне, була її матір'ю, стала позаду, її батьки нагадували руских, а вона – ні. Вона була схожа на американку, їй було, певно, рочків з п'ятнадцять. Але цілком може бути, шо вона і старша, їй могло бути і стільки, по скільки було нам з героєм, чи скільки було тоді героєвому дідові. Я довгенько роздивлявся дівчину. Вона була дуже-дуже симпатина. її каштанове волосся вільно спадало на плечі. В її очах просвічували печаль і глибокий розум.

«Я хочу побачити Трохимбрід, – сказав герой, – побачити, який він, де виростав мій дідусь і де б я був зараз, якби не війна». – «Ти би зараз був українцем». – «Саме так». – «Як от я». – «Напевне, що так». – «Нєа, ти би не був як я, ти би був зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж із Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі». – «Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам'ятає?» – «Де жили?» – «Штетль – це громада, поселення». – «То чого ж просто не назвати його селом?» – «Я вживаю єврейське слово». – «Єврейське слово?» – «Так, це ідиш. Наприклад, ще шмук». – «Шо за шмук?» – «Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук». – «Ну, О'К, а скажи ше шось». – «Пуц». – «А це шо означає?» – «То хтось такий самий, як і шмук». – «Давай ше». – «Шмендрик». – «А це шо таке?» – «Це також такий, як шмук». – «А ти не знаєш слів, шо не як шмук?» Герой на момент задумався. «Шалом, – накінець сказав він, – тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати – то шмук. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а у євреїв стільки ж, щоби сказати шмук». Я був шокований, до чого тут ескімо?!

«Отже, ми проведемо екскурсію у штетль?» – запитав я героя. «Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки». – «Пошуки?!» – «Шукатимемо Августину». – «А хто така Августина?» – «Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут». – «А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ви думаєте, врятувала вашого діда від нацистів?». – «Так». На момент зависла тиша. «Я би теж хотів її знайти», – видавив я з себе.

Я прикинув, шо це може сподобатися герою, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився чистосердечно. «А далі? – спитав я, – якшо ми її найдемо?» Герой впав у роздуми: «Я не знаю, що далі, я би хотів їй якось подякувати». – «За спасіння свого діда?» – «Звичайно». – «Це буде офігєнно, правда?» – «Прошу?» – «Ну, коли ми її знайдемо». – «Якщо ми її знайдемо». – «Та знайдемо ми її!» – «Навряд чи», – сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?» – знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав, – а як ви знаєте, шо її звати Августина?» – «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, й ні. Це на ідиш. Тут написано: ми з Августиною, 21 лютого 1943 року». – «Майже неможливо розібрати». – «Так і є». – «А звідки ви знаєте, шо це про дівчинку, а не про двох других на цьому фото?» – «Я не знаю напевне». – «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ви думаєте, він закохався в неї?» – «Прошу?» – «Ну, він же згадує тільки її». – «Ну то й що?» – «Так, він же, певно, закохався у неї?!» – «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно». (От, дякую, Джонатан!) «Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п'ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». – «Трохимбрід?» – «Так. До того ж, я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». – «Чернетка?» – «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». – «Ага». – «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те, що вони не дивляться одне на одного? Вся справа в тому, яквони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». – «Та-аа». – «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». – «Та-аа», – знов сказав я. «Якась частина мого єства прагне, щоби він кохав її, а інша – ненавидить саму думку про це». – «А шо це у вас за частина така, шо ненавидить, шоб він її любив?» – «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». – «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабці, – отже, шось мало змінитися?» – «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». – «Але твоєю бабкою могла би бути й Августина». – «Ні, але вона могла би бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього». – «Не говори так про свого діда». – «Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити?» – «А шо, як ми знайдемо твого брата?» – «Ні, не знайдемо». – «А як ти взагалі отримав це фото?» – спитав я, притискаючи картку до скла машини. «Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому і сказала, що це сім'я, яка врятувала діда від нацистів». – «А чого тільки два роки тому?» – «Що ви маєте на увазі?» – «Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?» – «А, тепер розумію, про що ви. На те у неї були власні причини». – «І шо за причини?» – «Я не знаю». – «А про помітку на звороті ти її питав?» – «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». – «А чого?» – «Вона зберігала це фото більше п'ятдесяти років і якби хотіла нам щось про це сказати, то вже би давно сказала». – «Ясно». – «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». – «А це нашо?» – «її спогади про Україну не найкращі, її штетль, Колки, знаходиться всього за кілька кілометрів від Трохимброда. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, всі – мати, батько, сестри, дід і бабця». – «А її так само українці врятували?» – «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода і зоставила сім'ю». Вона зоставила сім'ю. Я записав це в своєму мозку. «Дивно, – сказав я, – шо ніхто не врятував її сім'ю». – «Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як і нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців». – «Та ну, це неправда». – «Ні, це правда». – «Я не можу повірити в те, шо ти говориш». – «Почитай книжки по історії». – «Про це не пишуть». – «Ну звісно, але так все й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не бажаю тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п'ятдесятирічної давнини». – «Я все-таки думаю, – сказав я герою, – шо ти помиляєшся». – «Ну, я тоді просто не знаю, що сказати». – «Скажи, шо ти помиляєшся». – «Не можу». – «Ти мусиш».

«От мої карти», – сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він вказав на один з них, намочений Семмі Дейвісом Молодшим-Молодший. Я маю надію, шо псина зробила це язиком. «Оце Трохимбрід, сказав герой, – на деяких інших картах він ще називається Соф'ювка. А це Луцьк. Це от – Колки. Це стара карта. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових картах не позначено». «От, – сказав він, передаючи мені карту, – тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що у мене є, – оці карти і світлина. Це, звісно ж, небагато». – «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», – сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це теж заспокоювало. «Дєд», – я знову перевів увагу на переднє сидіння і пояснив Дєду все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, карти і героєву бабку. «Колки?» – перепитав Дєд. «Да, Колки», – сказав я. Я дуже точно переказав всі подробиці, а ше вигадав пару від себе, шоб Дєд краще просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вся вона затягне Дєда у глибоку меланхолію. «Августина», – промимрив Дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого на моє місце. Він дуже зосереджено вдивлявся у фото поки я притримував руль. Дєд притулив фотку до самого обличчя, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». – «Це дама, яку ми шукаємо», – вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». – «Та я знаю», – сказав я. Але не знали ні Дєд, ні я.

Коли ми підкотили до готелю, вже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», – сказав я герою, бо власник готелю зразу збагне, шо гість американець. А Батя казав, шо вони деруть з іноземців з надбавкою. «Чому?» – спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» – «Скажи йому, хай сидить у машині, – вставив Дєд, – а то вони вирахують з нього вдвоє». – «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», – відповів я Дєду. «Я би хотів вийти разом з вами, – знову вставив своїх п'ять копійок герой, – щоби оглянути це місце». – «Це ше нашо?» – «Просто, щоби побачити, що до чого і як воно все тут». – «Давай ви зробите це після того, як ми вселимося в номери». – «Ні, я би хотів зробити це зараз», – ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. «Шо за херню він весь час поре?!» – вибухнув Дєд. «Та він хоче йти зі мною». – «Нафіга?!» – «Бо він американець». – «Так мені можна увійти туди?» – знову вставив герой. Дєд обернувся до нього і сказав: «Він дає бабки. Якшо він хоче платити більше – хай платить більше». Тоді я взяв його з собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню – одна для мене і для Дєда, а друга – для героя. Батя говорив, шо так буде.

Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав герою, щоб він мовчав. «Помовч трохи», – попросив я його. «Чому?» – запитав він. «Ну, не говори», – повторив я йому вже пошепки. «Чому?» – знову спитав він. «Я проінструктую тебе пізніше… Тесе!» Але він все допитувався, чого він не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. «Покажіть ваші документи», – сказав він. «Йому треба твої документи», – перевів я герою. «Навіщо?» – «Дайте їх мені». «Навіщо це?» – «Якшо ми хочемо отримати кімнати, він мас подивитися твої документи". – "Я цього не розумію». – «А тут нема шо розуміти». – «Шо у вас за проблеми? – спитав мене господар готелю, – у цю пору це єдиний готель, де ше є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся спати на вулиці?»

Нарешті я переконав героя і він дав власнику документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штуковина називається сідалищна сумка і шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, що це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був впевнений на сто відсотків, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя у цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не удвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій Дєд.

Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а Дєд знову дрихнув. «Дєд, – сказав я, смикаючи його за руку, – ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розплющив очі, то не розумів, де він є. «Анна?» – спитав Дєд. «Нє-а, Дєд, – сказав я, – то я, Саша». Він знітився і сховав від мене своє обличчя. «Ми маємо номер», – повторив я. «З ним все нормально?» – спитав герой. «Та, він просто змучений». – «А до завтра йому стане краще?» – «Та мови нема!» – Хоча, правду сказати, Дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким Дєд був у нормальній формі. Я пам'ятаю один жарт, який мені розповідав Батя. Коли я був ше малим пацаном, то Дєд говорив, шо я – це комбінація Баті, Мами, Брежнєва і себе самого. Я постійно думав, шо це прикольна історія, аж до цього моменту, коли в Луцьку ми зупинилися перед готелем.

Я сказав герою, шо ліпше сумок у машині не залишати. В Україні у людей є така погана звичка брати речі без дозволу. Я читав, шо Нью-Йорк – це дуже небезпечне місто, але думаю, шо в Україні небезпечніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть речі без дозволу, то це, звичайно, поліція. А якщо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть усе без дозволу. І дуже часто – це одні й ті самі люди.

«Давайте поїмо», – сказав Дєд, порпаючись десь у районі руля. «Ви голодні?» – спитав я героя, який знову став сексуальним об'єктом для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. «Заберіть її від мене!» – просив він. «Ви голодні?» – «Будь ласка!» – наполягав він. Я покликав псину, а коли вона не послухалася, то я ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо розуміла, шо по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її жаль? «Я просто помираю від голоду», – сказав герой, відриваючи голову від колін. «Ш-шо?» – «Так, я голодний». – «Ага, значить ви голодні». – «Так». – «Супер. Наш шофер…» – «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає». – «Хто вас щипає?» – «Не зачіпає.Я сказав – не зачіпає». – «Що значить зачіпати?» – «Ну, іритувати». – «Шо таке іритувати?» – «Дратувати, засмучувати». – «А… так… засмучувати, я розумію». – «Тобто, я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом». Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до Дєда, то побачив, шо він знову кинувся вивчати фото Августини. Між ним і фотокарткою відчувалася така туга, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. «Зараз будемо їсти», – сказав я. «Нормально», – відповів Дєд, який в цей момент тримав фото дуже близько до обличчя. Псина наполегливо скавуліла». Я б хотів тільки зауважити…» – почав герой. – «Ш-шо?» – «Вам варто дізнатися…» – «Так?» – «Я… як би це сказати?…» – «Ш-шо?» – «Я…» – «Ви дуже голодні, так?» – «Я вегетаріанець». – «Я не розумію!»

«Я не їм м'яса». – «А чого так?» – «Просто не їм». – «Як можна не їсти м'яса?!» – «Ну, просто не їм». – «Він м'яса не їсть», – сповістив я Дєду. «А певно, шо їсть», – відповів Дєд. «Та будете ви їсти м'ясо», – обернувся я до героя. «Ні, не буду!» – «Ну, а чого?» – знову спитав я його. «Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м'яса». – «Шо і свинину не?» – «Ні». – «Ніякого м'яса?» – «Ні». – «А біфштекс?» – «У жодному разі». – «А курку?» – «Ні». – «Так, може, яловичину?» – «О, Боже! Ні! Ніякої телятини!» – «Так кобасу чи сардельку?» – «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це Дєду, і він глянув на мене тривожно. «З ним шось не так?» – поцікавився Дєд. «Шо з вами не так?» – спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», – відповів той. «А може, гамбургер?» – «Ні». – «А язик?» – «Шо він там сказав, шо з ним сталося?» – встряв Дєд. «Сказав, шо просто так звик». – «А ковбасу він їсть?» – «Нє-а». – «Не їсть ковбаси?!» – «Не, ні ковбаси, ні сардельок». – «Шо, правда?!» – «Ну, він так сказав». – «Так, але ковбаса…» – «Я знаю». – «Ви справді зовсім не їсте ковбаси?» – «Без ковбаси». – «Він не їсть ковбаси», – знов обернувся я до Дєда. Дєд закрив очі і спробував скласти руки на животі, шо йому не вдалося, бо заважав руль. Було схоже, шо Дєду стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді давай питай його, шо він їсть узагалі, шоб ми могли найти підходящий ресторан». – «Та ви просто шмук!» – сказав я герою. «Ви неправильно вживаєте це слово». – «Правильно-правильно», – відповів я.

«То єсть, як він не їсть м'яса?!» – спитала офіціантка з таким виглядом, шо Дєд аж схопився за голову. «Шо з ним?» – допитувалася вона. «З ким? З тим, хто м'яса не їсть, хто за голову тримається чи з псиною, яка кусає собі хвоста?» – «З тим, шо не їсть м'яса». – «Він просто так звик». Герой запитав, шо вона хоче. «У них без м'яса нічого нема», – проінформував я героя. «І шо, він дійсно не їсть м'яса?» – бідкалася офіціантка. «Ага, він такий». – «А ковбасу?» – «Ніякої ковбаси», – сказав до офіціантки Дєд, хитаючи головою справа наліво. «А може, ви з'їсте трошки м'яска? – перепитав я героя. – Бо в них же без м'яса нічого нема». – «А в них немає картоплі або чогось подібного?» – запитав він. «У вас бараболя є? – спитав я офіціантку, – чи шо-небудь подібне?» – «У нас бараболя тільки до м'яса». Я переклав її слова герою. «А хіба я не можу замовити просто картоплю?» – «Шо?» – «Можна нам дві або три порції картоплі без м'яса?» – запитав я офіціантку. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. «Спитай його, може, він буде їсти печінку», – сказав Дєд.

Офіціантка повернулася й оголосила: «Ну, шо я вам скажу, ми можемо йому запропонувати подвійну порцію картоплі, але ми подаємо її на одній тарілці з м'ясом. Директор сказав, шо тут ніяких переговорів бути не може. Він має його з'їсти». – «Подвійна картопля – нормально?» – спитав я героя. «О, це було би просто супер!» Дєд і я заказали по свинячій відбивній, а ше одну заказали для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Псина якраз взялася знову до знайомства з ногою героя.

Коли принесли їсти, герой змусив мене забрати м'ясо з його тарілки. Сказав, шо навіть не хоче до нього доторкатися. Це вже доводило мене до білої гарячки. Хочете знати чому, тому шо я почав розуміти, шо він вважає наше їдло надто поганим для себе.

Я вибрав м'ясо з його тарілки, бо знав, шо Батя в такому випадку наказав би мені це зробити, і я навіть нічого йому не сказав. «Скажи йому, шо завтра ми рушимо дуже рано», – відізвався Дєд. «Рано?» – «Так ми зможемо довше шукати. Вночі шукати погано». – «Ми виїдемо дуже рано завтра», – переклав я для героя. «Це добре», – відповів він, відсмикнувши свою ногу. Я просто страшенно здивувався, коли Дєд заявив, шо виїдемо рано. Він ненавидів, якшо не міг довго перекимарити. Він узагалі ненавидів бути невиспаним. Так само він ше ненавидів Луцьк, машину, героя і мене на додачу. А якшо ми виїдемо рано, то він всього того буде мати на цілий день більше. «Я хочу глянути на карти», – сказав Дєд. Я попросив героя дати йому карти для більш ретельної інспекції. Коли герой поліз по папери у свою сідалищну сумку, він знову смикнув ногою, шо дуже вразило Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Псина почала товктися під столом, шо на ньому аж задрижали тарілки. Одна героєва бараболя викотилася на підлогу. Вона гепнула зі звуком – ПЛОМП – на підлогу, пробігла якусь дистанцію і завмерла. Дєд і я подивилися одне на одного. Я не знав, шо робити. «Ну, торба», – сказав Дєд. Герой продовжував дивитися на картоплю на підлозі. То була дуже брудна підлога. І це була одна з двох картоплин героя. «Просто ужас, – сказав тихо Дєд і відіпхнув свою тарілку, – ужас». І він не помилився.

Офіціантка повернулася до нашого столика з Соlа'ми, які ми замовили. «От ваша…» – почала вона, але помітила на підлозі картоплю, кинулася геть з великим прискоренням. Герой все ше п'ялився на картоплю на підлозі. Я зметикував, шо він про себе мислить, шо робити: чи то підняти картоплю з підлоги, покласти її собі на тарілку і з'їсти, чи то проігнорірувати це падіння, буцім нічого не сталося, чи з'їсти ту бараболю, шо лишилася, і переконати себе, шо він уже ситий нею по горло, чи відкопнути картоплину Семмі Дейвісу Молодшому-Молодшому, хоча псина через свій аристократичний характер, навряд чи їла би шось із брудної підлоги, чи, може, попросити офіціантку принести йому ше одну порцію, шо означало би, шо мені довелося б знову витягувати йому з тарілки м'ясо, бо він вважає його огидним, чи, може, – на шо я сподівався найбільше – він просто візьме і зжує, нарешті, свій шматок м'яса. Але він нічого того не зробив. Якщо хочете знати, шо він зробив, то я вам скажу, шо абсолютно нічого. Він просто сидів і вилупився на картоплю.

Дєд підняв картоплину, переклав її на свою тарілку, порізав на чотири шматочки, один подав Семмі Дейвісу Молодшому-Молодшому, один мені, а один – герою. Далі він відрізав шматочок від свого і заковтнув його. Потім він подивився на мене, я не бажав їсти бараболю, хоча знав, шо мушу то зробити. Сказати, шо вона була недобра, це певно було би супер м'яко. Після того ми глянули на героя. Він подивився на підлогу й на свою тарілку. Потім відрізав шматочок від свого шматка, наколов його на виделку й почав на нього дивитися. «Раді вас бачити в Україні», – сказав Дєд і гепнув мене по спині, шо мені, мушу сказати, не дуже сподобалося. Далі Дєд засміявся. «Раді вас бачити в Україні!» – переклав я і також засміявся. Тоді й герой почав сміятися. Довгий час ми дружно і голосно реготали. Ми привертали до себе увагу абсолютно всіх, хто був у тому ресторані. Наш регіт був дуже потужним, а потім ше сильнішим. Я бачив, шо у кожного з нас на обличчі з'явилися сльози. Незадовго я зрозумів, шо кожен з нас сміявся із зовсім іншої причини, кожен зі своєї, і кожна причина не залежала від картоплі.

Є один прикол, про який я раніше не згадував, але зараз саме той момент, шоб розповісти. (Будь ласка, Джонатан, ніколи нікому цього не показуй. Я навіть не знаю, нашо я це тут пишу.) Одного разу я прийшов додому після дискотеки в одному з тусовочних нічників Одеси і мені захотілося переглянути телебачення. Я був у шоці, коли почув, шо телевізор уже був включеним, бо було досить пізно. Я докумекав, шо це міг бути тільки Дєд. Я вже розвивав цю тему раніше, коли писав, шо Дєд часто приходив до нас уночі, коли не міг заснути. Так було ше до того, як він почав жити у нас. У таких випадках він вічно засинав перед телевізором, а за пару годин прокидався і йшов досинати додому. Якшо я тільки не спав, я тоді б не почув, як Дєд дивиться телевізор, то я міг і не знати, ми він приходив до нас, чи ні. Може, він і приходив кожної ночі. Але раз я цього не знав, то думав про нього як про привида.

Коли Дєд дивився телевізор, я не зважувався з ним вітатися, бо не хотів йому заважати. Так і тієї ночі я пройшов тихо, намагався не шуміти. Я вже був на четвертій сходинці, коли почув шось дивне. Це в принципі не був плач. То було шось трохи легше за плач. Я помалу опустився на чотири сходинки назад. На самих тільки пальцях я пройшов на кухню і з-за кута виглянув у кімнату з телевізором. Спочатку я побачив телек. Показували футбол. (Не пам'ятаю хто грав, але знаю, шо наші вигравали.) Потім я побачив руку на бильці крісла, в якому Дєд любив сидіти. Але то була не Дєдова рука. Я ше більше визирнув і мало не впав. Я зрозумів, шо мав би впізнати звук, який нагадував плач. Це був Ігорчик. (Я почував себе повним ідіотом.)