Текст книги "Все ясно"

Автор книги: Джонатан Сафран Фоер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

Закоханість, 1934 – 1941

Громада Приземлених і далі наймала діда, так що він перетворився на свого роду ескортну службу, хлопчика на виклик для всіх удів та немічних жінок штетля; він навідував їх кожного тижня, і вже за якийсь час мав достатньо грошей, щоби почати думати про власну сім'ю чи щоби його сім'я почала думати про його майбутню сім'ю.

Так гарно бачити, що ти робиш людям добре, —сказав йому батько одного дня, якраз перед тим, коли хлопець збирався відвідати цегляний будиночок вдови Ґолди Р., котра жила біля Правостійної Синагоги, – ти зовсім не такий лінивий хлопчик-циганчук, як ми думали.

Ми дуже гордимося тобою,– сказала йому мати, хоча й не поцілувала його, як він сподівався. То тому, що Батько тут, —подумав собі малий, – якби не він, то вона б напевне мене поцілувала.

Батько підійшов ближче, поплескав хлопця по плечу і сказав йому, не знаючи, про що говорить: Роби так і далі, малий.

Перш ніж кохатися з ним, Ґолда завішувала всі дзеркала.

Двічі вдова Лія Г., до якої він приходив тричі на тиждень (навіть після весілля), не просила в нього нічого, лиш серйозного ставлення до свого підстаркуватого тіла: щоби він не сміявся над її обвислими грудьми, зів'ялими геніталіями, щоб повагом торкався варикозних набряків на її литках, щоб ніколи не морщився від її запаху, який, як вона знала, нагадував прокисле вино.

Рина С., вдова Віспа Кацвела Л., єдиного з Ардиштських Віспів, який позбувся звички повсякчасного паління й зійшов з дахів Рівного для життя на землі – пізніше він, як і прообраз Піскового Годинника, загинув від циркулярної пилки на млині – ця жінка під час кохання з Сафраном кусала його за мертву руку, щоби пересвідчитися, що він дійсно нічого не відчуває.

Єлена Н., вдова власника похоронного бюро Хаїма Н., котра бачила, як смерть проходить через ворота їхньої садиби тисячі разів, ніколи не могла уявити собі всю глибину горя, яке охопило її, коли куряча кістка застрягла їй у горлі. Вона просила Сафрана, щоб вони кохалися під ліжком, наче в неглибокій могилі, у якій лежав спомин про її шлюб, це мало позбавити її болю і зробити життя трохи легшим. Сафран, мій дід і батько моєї матері, якого я ніколи не бачив, скорявся всім їхнім забаганкам.

Втім, аби портрет діда не був надто прикрашений, мушу зазначити, що вдови складали не більш як половину його коханок. Він жив подвійним життям: кохав не лише згорьованих, але й тих, кого горе своєю вологою рукою ще й не торкнуло – дівчат, котрі були ближчі до своєї першої смерті, аніж до другої. Він побував у ліжках п'ятдесяти двох незайманиць, кохаючись із кожною в тих позиціях, які були зображені на картах порнографічної колоди, позиченої в того ж друга, якого він вперто продовжував залишати самого в театрі: в позиції 69 спав він з одноокою валеткою Талі М., котра носила туго заплетені кіски і навіть під час кохання не скидала ні ярмулки, ні пов'язки з ока; ззаду брав він двійку чирвових сердець Брандилу М., у котрої, тим часом, було лише одне слабке серце, а тому вона увесь час почувалася скутою і носила окуляри з товстими скельцями – вона померла ще до війни, надто рано, достатньо зарано; в позиції ложка до ложки кохався він з бубновою дамою Мелою С., у котрої були шикарні груди й надзвичайно худа задниця, а ще в неї був батько – найбагатший чоловік у Колках (кажуть, що вона навіть однією й тією ж срібною ложечкою не користувалася двічі); врешті, його, як вершник, сідлала туз пік Трема О. – з нею він кохався, головним чином, у полях, і вона так зойкала, що Сафран був певен – їх незабаром упіймають. Вони його кохали, а він з ними спав – десятка, валет, дама, королева, туз – великий стрейт, королівський флеш. Тож було у хлопця дві робочі руки: одна з п'ятьма пальцями, а інша – з п'ятдесяти п'яти дівчатами, котрі не могли і не хотіли казати ні.

Звісно, верхня частина його тулуба також мала своє життя. Він ходив до школи і вчився разом з іншими хлопцями свого віку. Йому особливо добре давалася математика, і його вчитель, молодий Приземлений Яким Е., запропонував моїм прадіду і прабабі віддати малого до школи для обдарованих дітей у Луцьку. Алє ніщо так не нудило мого діда, як навчання. Книжки придумали для тих, хто не має справжнього життя, —думав собі він, – і, правду кажучи, вони не здатні його замінити.Школа, яку вік відвідував, була надзвичайно маленька: четверо вчителів і чотири десятки учнів. Кожного дня був урок релігії, котру викладали Посеред-ній-Щоб-Не-Гірший Рабин і один із членів громади Правостійної Синагоги, та уроки зі світських дисциплін, котрі провадили три – інколи два, інколи чотири – Приземлених.

Кожен хлопчик вивчав історію Трохимброду за книжкою, написаною ще колись Доброчесним Рабином – І ЯКЩО МИ МАЄМО БОРОТИСЯ ЗА КРАЩЕ ПРИЙДЕШНЄ, ТО ХІБА НЕ ПОВИННІ МИ ЗНАТИ НАШЕ МИНУЛЕ ТА ЗМИРИТИСЯ З НИМ? —котру регулярно переглядала й поновлювала спільна рада Правостійних та Приземлених. Книга Минулогоз часом стала людом найважливіших подій: битв та договорів, голодних років, сейсмічних катастроф, початків та років падіння політичних режимів. Втім, незабаром до Книги почали вносити й детально описувати й куди менш значущі події: свята, весілля та похорони відомих представників громади, роки зведення тої чи іншої будівлі (тоді те нічого не руйнували) – так поступово первісно невелика книжечка розрослася до величезного тритомного компендіуму. А ще далі на вимогу читацької аудиторії – котра включала як Правостійних так і Приземлених – до Книги Минулого почали кожні два роки додавати том чергового перепису, котрий містив імена й короткий звіт про життя кожного громадянина чи громадянки штетля (жінок додали після розколу Синагоги), звіти про ще менш важливі події життя громади, а ще – численні коментарі, котрі Доброчесний Рабин назвав був ЖИТТЯ ТА ВЛАСНЕ ЖИТТЯ ЦЬОГО ЖИТТЯ, тобто різні вислови, притчі, правила та приписи праведного існування, а також усі дотепні, якщо тільки не безглузді, приказки. Кожне наступне видання займало все більше місця, тож незабаром томи Книги займали вже цілу полицю, бо громадяни і громадянки додавали й додавали до неї сімейні хроніки, портрети, важливі документи та особисті щоденники, тож незабаром кожен школяр міг сісти й прочитати, що його дід їв на сніданок такого-то четверга п'ятдесят років тому чи що його пратітка робила в хаті, коли дощ лив безперестанку п'ять місяців. Тепер Книга Минулого, яка колись поновлювалася раз на рік, поновлювалася постійно, а коли не було про що писати, постійний комітет з питань її поповнення брався писати про саме своє письмо, щоби тільки Книга й далі розросталася, рухалася, все більше наближалася до письма: Ми невпинно пишемо… Ми невпинно пишемо… Ми невпинно пишемо…

Навіть найбільш незугарні учні вчитувалися в сторінки Книги Минулого, не пропускаючи жодного слова, бо знали, що одного дня успадкують їх, а якщо зможуть узяти у свої руки й наступні перевидання Книги, то прочитають про власні помилки (і, можливо, матимуть змогу їх уникнути), про помилки своїх дітей (які тоді вже точно не трапляться) і про наслідки майбутніх воєн (щоб приготуватися до смерті тих, кого вони кохають). Я певен, що мій дід не був винятком. Він також перестрибував з тому в том, зі сторінки на сторінку, шукав…

РАХІВНИЦЯ БЕЗЧЕСТЯ ЯНКЕЛЯ Д.

Стала результатом деяких безсоромних махінацій збезчещеного лихваря Янкеля Д., засудженого Верховним Правостійним Судом у 1741 році. Після того, як означений лихвар був визнаний винним в означених махінаціях, громада своєю резолюцією змусила його постійно носити на шиї на білій стрічці канцелярську рахівницю. Цей запис свідчить про те, що він носив її завжди, навіть коли ніхто того не бачив, навіть уві сні.

ТРОХИМІВ ДЕНЬ 1796 РОКУ

Під час параду возів того року винятково смердюча муха вжалила в сам тухес кобилу, що тягнула воза із Рівного, через що згадана кобила брикнула і перекинула в ріку Брід мистецьке зображення косаря. Парад було затримано на тридцять хвилин, доки кілька сильних чоловіків витягували з води намоклого косаря. Паскудну муху впіймав у свої сіті нікому не відомий школяр. Він уже заніс над нею свою руку, бо знав, що вбити її – це дати добрий урок Іншим шкідникам, вже його кулак почав опускатися, як муха у відчаї і покорі зламала собі крило, щоби більше не літати. Тоді хлопчик, а був він хорошим і чуйним, зрозумів усю крихкість земного життя й відпустив муху. А муха зрозуміла, що добросердність може бути воістину безмежною, і, скорена цим враженням, померла від вдячності. Багатьом це мало би правити за приклад.

НЕЗДОРОВІ ДІТИ

(Див. БОГ)

ДОЩ, ЯКИЙ ІШОВ БЕЗПЕРЕСТАНКУ П'ЯТЬ МІСЯЦІВ

Це найгірше дощове прокляття тривало два останніх місяці 1914-го і три перших місяці 1915 року. Горнятка, залишені на підвіконнях, швидко переповнювалися водою. Квіти буйно цвіли, а потім тонули в дощівці. У стелях над ваннами почали продовбувати діри… Варто згадати, що той безперестанний дощ збігся з періодом російської окупації [ Почувши, що перший любовний вірш написав єврей, самопроголошений голова магістрату Руфкін С., щоб його ім'я навіки загубилося в анналах історії, закликав на голови нашої бідної громади всі громи й блискавиці. (Перший любовний вірш написав, звісно ж, не єврей, а якийсь зовсім випадковий перехожий.)], а тому скільки б води не випало, все одно знаходилися спраглі. (Див. також ҐІТЛЬ К., ЯКІВ Л.)

МЛИН

Так сталося, що в одинадцятому році якогось дуже далекого сторіччя Обраний Народ (ми) були вислані з Єгипту під проводом нашого, тоді ще розумного, лідера Мойсея. Оскільки тікали швидко, то часу вирощувати хліб просто не було, до того ж Бог і Господь наш, нехай Його ім'я викрешує завжди в наших головах полум'яні думки, котрий шукав досконалості в кожному творінні, не хотів, щоби його люди (тобто ми, а не гої) робили поганий хліб: НЕ РОБІТЬ ХЛІБА, КОТРИЙ КРИШИТЬСЯ, ЧИ Є ГЛЕВКИМ, ЧИ НЕСМАЧНИМ, ЧИ СПРИЧИНЯЄ БЕЗНАДІЙНІ ЗАПОРИ. Але Обраний Народ надзвичайно зголоднів, а тому взяв і засів експериментувати з дріжджами. Але те, що вони понапікали власними руками, вийшло дійсно надто далеким від досконалості: хліб кришився, був глевким, несмачним і не одному додав на задницю значних клопотів, тим часом Бог, нехай ім'я Його завжди буде на наших нетрісканих губах, надзвичайно розсердився. І ото через гріхи тих наших прабатьків млин, заснований у 1713-му, щороку забирає життя одного громадянина штетля. (Список загиблих на млині шукати в Додатку Е: ДОЧАСНА СМЕРТЬ.)

ІСНУВАННЯ ГОЇВ

(Див. БОГ)

ЦІЛІСНІСТЬ СВІТУ, ПРО ЯКУ МИ ЗНАЄМО Й НЕ ЗНАЄМО

(Див. БОГ)

ЄВРЕЇ МАЮТЬ ШІСТЬ ВІДЧУТТІВ

Дотик, смак, зір, нюх, слух… пам'ять. У той час як неєвреї-гої сприймають і перетворюють світ за допомогою тільки перших п'яти відчуттів, а пам'ять використовують лише як допоміжний засіб інтерпретації різних подій, для євреїв пам'ять є не менш відчутною, ніж укол шпильки, її срібний блиск чи смак крові, яка тече з пораненого нею пальця. Якщо єврея вколоти шпилькою, він одразу згадує про тисячі інших шпильок. Лише через співвіднесення гостроти шпильки з гостротою інших відчуттів – як мама вколола тебе голкою, намагаючись пришпилити відірваний рукав, як дідові пальці звело кольками судоми, бо він змучився стирати піт з прадідового лоба, як Авраам пробував на пальці, чи гостре лезо ножа, щоби Ісак не відчув болю – тільки усвідомивши усе це, єврей відчуває, що то дійсно болить.

Таким чином, коли єврей знаходить шпильку, він запитує себе: Про що вона мені нагадує?

ПРОБЛЕМА ІСНУВАННЯ ЗЛА: ЧОМУ БЕЗПЕРЕЧНО ПОГАНІ ТРАФУНКИ СТАЮТЬСЯ ІЗ НЕЗАПЕРЕЧНО ХОРОШИМИ ЛЮДЬМИ

Так не буває.

ЧАС ПОФАРБОВАНИХ РУК

Початок часу пофарбованих рук, а трапилося це після низки помилкових самогубств, відраховують від спостереження пекаря-булочника Герцога Ж.: якщо за булочками уважно не стежити, вони зненацька зникатимуть. Він повторював своє спостереження багацько разів, кожен раз виставляючи булочки в іншому місці пекарні й навіть обводячи обриси кожної з них вугільним олівцем, проте кожного разу, як тільки він обертався, а потім притьмом кидав погляд назад, від булочок залишалися тільки їх вугільні обриси.

Таке злодійство навкруг, —казав собі пекар.

У той час, про який ідеться в нашій історії, за виконанням законодавства наглядав Визначний Рабин Фагель Ф. (див такожДодаток Б: Список Рабинів Правостійної Синагоги). Намагаючись провести справедливе розслідування, він заявив, що віднині кожен громадянин штетля буде вважатися винним, аж поки не доведе протилежного. МИ ПОФАРБУЄМО РУКИ КОЖНОГО МЕШКАНЦЯ МІСТА ІНШОЮ ФАРБОЮ, – сказав він, – І В ТАКИЙ СПОСІБ ДІЗНАЄМОСЯ, ХТО ТРЕТЬСЯ БІЛЯ ГЕРЦОГОВОГО ПРИЛАВКА.

Ліпі Р. руки пофарбували криваво-червоним кольором. Пельсі Ґ. – ніжно-зеленим, бо то був колір її очей. Міка П. відтоді мала руки ледве вловимого пурпурового відтінку – такого кольору стає срібна смужка неба над Радзивіловим лісом, коли сонце сідає за нього на третю Суботу листопада. Жодні руки, жодна фарба не уникнули того маркування. Чесно кажучи, пофарбували навіть руки самого пекаря – йому припав рожевий колір, вироблений з крил метелика-самички «Єлени Троянської звичайної», котра випадково загинула на столі хіміка Дікля Д. (власне, він і придумав фарби, котрі навіть змиваючись, залишали той чи інший колір на всьому, до чого доторкалася рука їхнього носія).

Втім, як виявилося, булочки з прилавку полюбляла поцупити проста миша, хай пам'ять про неї не переживе її смердюче тіло, – а тому жодних фарб у пекарні виявлено не було.

Однак вони з'явилися деінде.

Шльома В. виявив срібний колір на внутрішньому боці стегон своєї жінки Цебри, а щоб її негідна поведінка ніколи не повторювалася ні в цьому, ні на тому світі; він не сказав нічого, але спершу вина мусила його руками помалювати собі груди на зелено, а потім ще й укрити їх його білим сім'ям. Далі він гнав її голу по сірих, освітлених місяцем вулицях штетля від хати до хати, залишаючи на кожних дверях чорно-сині сліди стуку кісточок своїх пальців. Нарешті він заставив її дивитися, як він відрізатиме яйця Самуелю Р., котрий з піднятими догори срібними руками благав пожаліти його і кричав, хоч і з провиною в голосі, що трапилася прикра помилка.Кольори були повсюди. Сліди пальців кольору індиго, що належали Визначному Рабину Фагелю Ф., були помічені на сторінках одного ультрасвітського журналу. Холодну блакить тіла сумної вдови Шифри К. бачили на могильному камені її чоловіка на міському кладовищі – так ото діти створюють малюнки, натираючи фарбою папір. А от Ірвіна П. усі негайно звинуватили, що він своїми коричневими руками постійно облапує Сонячний Годинник на площі. Він такий егоїст, хоче все випросити лише для себе, —казали тоді громадяни штетля, не знаючи, що то, насправді, слід сотень їхніх рук, райдуга складена з кольорів усіх мешканців, котрі увесь час молилися тут за красивих синів, за кілька додаткових років життя, щоб захистити себе від блискавки, щоб здобути любов.

Щодня десятки людей розфарбовували вулиці містечка кольорами своїх вчинків, тому незабаром, оскільки використовували всі кольори, окрім, звісно, кольору пекарського прилавка, вже ніхто не міг сказати, що стало таким, бо його торкалися людські руки, а що залишилося таким, як було, бо й було таким від початку. Казали, наприклад, що Ґецль Ґ. Таємно переграв на скрипках усіх скрипалів у містечку – попри те, що він фати на скрипці не вмів зовсім! – просто струни на скрипках завжди були кольору його пальців. А про Ґешу Р. всі думали, що вона неабияка акробатка – а як же іще могла лінія між єврейським і людськими кутками містечка стати такою ж жовтою, як і її долоні? А якщо вже на щічках якоїсь зі школярок проступав рум'янець з рук місцевого святоші, то саме її й починали взивати безсоромницею, шльондрою і курвою.

ПРОБЛЕМА ФУНКЦІОНУВАННЯ ДОБРА: ЧОМУ ВСЕ БЕЗУМОВНО ДОБРЕ ЙДЕ ДО РУК БЕЗУМОВНО ПАСКУДНИМ ЛЮДЯМ

(Див. БОГ)

КУННІЛІНГУС ТА ЖІНОЧА МЕНСТРУАЦІЯ

Знайте, що неспалимий кущ є незнищенним. (Для докладного ознайомлення з правила ми та приписами стосовно самі знаєте чого див.Додаток ТРАХ. НИНА.)

ПРО РОМАН І ПРО ПЕВНІСТЬ КОЖНОГО У ВЛАСНІЙ ОБРАНОСТІ ДЛЯ ПИСЬМА

Роман – це така мистецька форма, яку найлегше спалити. Так сталося, що десь усередині дев'ятнадцятого сторіччя всі жителі штетля – кожен чоловік, жінка й дитина – дістали тверде переконання, що кожен з них носить у собі принаймні один роман. Така переконаність, вочевидь, стала наслідком візитів мандрівного цигана-крамаря, котрий кожної третьої неділі місяця привозив на центральну площу містечка цілий віз книжок, рекламуючи їх як Світи цікавих і цінних слів, повні таємниць і див.То що ж, у такому випадку, мало зродитися на вустах Обраного Народу, як не І я так можу?

Тому між 1850 та 1853 роками було написано більш як сімсот романів. Один починався так: Як же давно я не задумувався над оцими ранками, крізь які свище вітер…А інший: Всі жінки запевняють, що добре пам'ятають, як це в них було перший раз, а я-от – не пам'ятаю…А ще один: Убивство вважають справою потворною, але справді найогидніший злочин, якого може допуститися людина – це вбивство брата…272 романи були ледве-ледве замаскованими біографіями, 66 книг були детективами, а 97 – книжками про війну. Брат убивав брата в 107-ми романах. В усіх книжках, за винятком 89-и, скоювалася подружня зрада. Коханці роздумували над тим, так що ж майбутнє їм готує, – у 29 текстах; 68 романів закінчувалися поцілунком, і у всіх, окрім 35-ти, можна було зустріти слово «сором». Ті, хто не вмів ні читати, ні писати, створювати візуальні книги: колажі, гравюри, рисунки олівцем, акварелі. Щоби вмістити всі трохимбрідські романи, до бібліотеки Янкеля і Брід добудували ще одну кімнату, хоча вже через п'ять років після цього романного буму ті з книжок, які все ще читали, можна було перерахувати на пальцях.

Одного разу, майже через сторіччя після згаданих подій, у ту бічну забуту кімнату випадково забрів малий хлопець.

Я шукаю одну книжку, —сказав він бібліотекарці, котра опікувалася трохимбрідськими опусами, відколи сама ще була дівчинкою, і була єдиною людиною в містечку, котра перечитала їх усі, – ту книжку написав мій прадідусь.

Як його було звати? —спитала бібліотекарка.

Напевне, Сафранброд, бо він писав під псевдонімом.

А як називалася та книжка?

Точної назви я не пам'ятаю. Але він говорив про неї увесь час. Він переповідав мені уривки, щоби я швидше засинав.

Так про що ж вона? —запитала бібліотекарка.

Про любов.

Тоді вона розсміялася: Та вони ж усі про любов.

ШТУКА (або ж МИСТЕЦТВО)

Твір штуки – це річ, яку ніщо, крім неї самої, не обходить; тобто це результат успішної спроби виготовити твір мистецтва. На жаль, добрих зразків штуки не існує, так само, як не існує причин думати, що вони де-небудь можуть існувати. (Бо все, що було створено, насправді створювалося з певною метою, причини того творення слід шукати десь поза самою штукою, наприклад: Я створив, бо хотів це вигідно продати,або хотів стати відомим і щоби всі мене любили,або хотів досягти відчуття цілісності,чи ще гірше хотів, щоби інші завдяки цьому стали цілісними.)Саме через все це ми продовжуємо писати, малювати, ліпити скульптури й компонувати музику. Хто скаже, що в нас нема глузду?

ІСТЬ

Ість – це річ, виготовлена з суто функціональною метою для того, щоби мати у світі якесь призначення. Все довкола нас є, певною мірою, прикладом істності.

ЕНЦІЯ

Енція – це те, що залишається, коли пропадає частина слова потенція. Наприклад, багато хто думає, що після зруйнування першого Храму у тих, хто вірив у потенційне існування Бога, залишилася тільки примарна енція.

ШТУЧНІСТЬ

Штучність – це щось таке, що було штукою в концепції, але насправді перетворилося на свою ість. Огляньтеся навколо. Приклади видно повсюди.

ШТУКЕНЦІЯ

Штукенцією називають непотрібну, некорисну, але красиву річ, витворену із залишків енції. Це ніяка не штука і вже не потенція. Коли євреїв прогнали з Едему – ото й була штукенція.

ЕНЦІЙНІСТЬ

Музика прекрасна. З початку часів ми (євреї) шукали нового способу порозумітися. Ми часто звинувачуємо у своїх історичних лихах прикрі непорозуміння. (Слова просто відмовлялися означати те, що б ми хотіли, аби вони означали.) А от якби ми спілкувалися за допомогою музики, то нас би ніхто не зрозумів хибно, тому що в музиці нічого розуміти. З цієї здогадки постали розспіви віршів Тори та ще ідиш – наймелодійніша з усіх світових мов. Так само через це декотрі зі старих євреїв, особливо ті, котрі колись пережили погроми, так часто щось мимрять, ніколи не припиняють мимрити, ніби намагаються цим забити тишу і не пустити у світ будь-яке лінгвістичне значення. Але до тих пір, поки ми винайдемо той новий спосіб спілкування, поки розробимо ідеальний словник, все, що нам залишається, – це придумувати абсурдні слова. енційність – якраз таке непотрібне слово.

ПЕРШЕ ЗҐВАЛТУВАННЯ БРІД Д.

Вперше Брід Д. зґвалтували посеред святкувань, приурочених до тринадцятого фестивалю па Трохимів День, 18 березня 1804 року. Брід саме поверталася додому після змагання пірнальників – де вона мусила провести не одну годину, виступаючи у всій своїй стриманій красі, коли потрібно, помахуючи русалчиним хвостом, а коли казав Доброчесний Рабин, кидаючи в річку свого імені важкі мішки – отож після цього її наздогнав божевільний поміщик Соф'ювка Н., ім'я котрого штетль використовує зараз, щоби позначити себе на мормонських картах.

Я все бачив, —сказав він, – чи ти знаєш, що я спостерігав за парадом, сидячи високо-високо-високо над головами пересічностей з їхніми пересічними святкуваннями, в яких я, правду кажучи, таки хотів би трохи взяти участь. Я бачив тебе на нашому трохимбрідському возику і, ах, ти виглядала так непересічна. На тлі тієї всієї бутафорії ти була такою природною.

Дякую, —сказала вона й рушила далі, пам'ятаючи застереження Янкеля, що як дати Соф'ювці волю, то він своєю мовою покрутить тобі вуха.

А куди ж ти йдеш? Це ще не все, —сказав він, хапаючи її за майже прозору гладеньку руку. Хіба твій батько не навчив тебе слухати, коли з тобою розмовляють, або до тебе розмовляють, чи під тобою, чи довкола, чи навіть у тобі?

Мені треба вже йти, Соф'ювко. Я пообіцяла своєму батькові, що ми разом з ним з'їмо ананас, і я вже спізнююся.

Ні, це не так, —сказав він, повертаючи її до себе, – ти мені брешеш.

Ні, це так. Ми домовилися. Що я прийду після параду і ми удвох з'їмо ананас.

Але ж ти сказала, що пообіцяла це своєму батькові. О, Брід, ти вочевидь вживаєш цей термін безвідповідально, ти, може, й не знаєш, що це слово означає насправді. Якщо ти на цьому самому місці кажеш, що пообіцяла щось своєму батькові, то я на цьому самому місці кажу тобі, що ти брешеш.

Ти мелеш якісь нісенітниці, —нервово засміялася Брід і знову заквапилася додому. Він пішов слідом за нею, час від часу наступаючи їй на русалчиного хвоста.

Та хто ж, скажи мені, меле тут нісенітниці, Брід?

Вона знову зупинилася й повернулася до нього обличчям.

Мій батько назвав мене іменем річки, тому що…

Ну от, ти знову своєї, —перепинив він і почав гладити її плече й волосся, ще далі – скинув з неї блакитну корону. Якщо маленька дівчинка бреше – це дуже зле.

Я хочу піти додому, Соф'ювко.

То йди.

Але я не можу.

Чому не можеш?

Бо ти тримаєш мене за волосся.

Ой, і справді. Тримаю. А я навіть і не помітив. Це ж твоє волосся, хіба ні? А оце я тебе за нього тримаю, щоби ти не пішла додому чи ще куди. Я думаю, ти можеш кричати, хоча що тобі то дасть? Там на березі всі також кричать, кричать від задоволення. Зойкають від задоволення, Брід. А йди-но сюди, ти також можеш це зробити. Трошки постогнеш від задоволення.

Будь ласка, —вона почала хлипати, – будь ласка, Соф'ювко. Я лише хочу піти додому, я знаю, що батько чекає мене…

Ах ти знову за своє, брехлива сучко! – заволав він. Може, на нині вже досить брехати?

Що ти хочеш? – заплакала Брід.

Він витяг з кишені ножа і перерізав зав'язки костюма на її плечах.

Тоді вона зняла костюм, повільно спустивши його до самих щиколоток, і так само скинула трусики. Тією рукою, яка не була закинута за спину, вона притримувала хвіст, щоби він не забруднився.

Пізніше того ж вечора вона прийшла додому і знайшла мертве тіло Янкеля, а потім у її вікні блискавка освітила постать чоловіка з Колок.

Йди геть! —закричала вона чоловікові, прикриваючи рукою свої оголені груди й заступаючи від його погляду тіло Янкеля. Але чоловік з Колок не пішов. Йди геть!

Без тебе я не піду, —озвався він до неї через вікно.

Йди геть! Йди геть!

Дощ скрапував з його верхньої губи. Тільки з тобою.

Я швидше вб'ю себе! —заволала вона.

Тоді я заберу з собою твоє тіло, —сказав чоловік, притуливши долоні до шибки.

Йди геть!

Не піду!

Янкель сіпнувся в останній смертній судомі і скинув на підлогу гасову лампу, котра, падаючи, погасла і в кімнаті стало зовсім темно. Його

губи розтяглися й заціпеніли в посмішці, перетворившись у сутінках на гримасу вдоволеності. Брід опустила руки й повернулася до чоловіка з Колок обличчям – у свої тринадцять вона вже вдруге показувала комусь своє голе тіло.

Тоді ти повинен для мене дещо зробити, – сказала вона.

Наступного дня Соф'ювку знайшли повішеним під дерев'яним мостом через річку. Його руки були прив'язані до ніг, а через усі груди червоною помадою Брід писало: ЗВІР.

ЧИМ СНІДАВ ЯКІВ Р. РАНКОМ 21 ЛЮТОГО 1877 РОКУ

Смаженою картоплею з цибулею. Та ще двома скибочками чорного хліба.

ПЛАГІАТ

Каїн забив був Авеля, бо той видав за свій, написаний братом вірш:

 
Бліднуть верби, тремтять осики,
Сутінь світом йде велика,
Острів омиває стиха
Хвиля річки споконвічна.
 

Не маючи змоги притлумити в собі гнів зневаженого поета, не бажаючи писати, знаючи, що бездарні крадії пожнуть весь дохід від його бизесу, не вміючи переступити через питання Якщо ямби не для мене, тоді що для мене?,він, цей слабкий і ранимий Каїн, своїм вчинком раз і назавжди поклав край літературному піратству. Ну, принаймні, він так думав.

Але на його превелике здивування саме його, Каїна, покарали, Каїна прирекли довічно працювати на землі, йому наклали на лоба жахливе тавро, і це він, Каїн, за його сумні та дотепні вірші був проклятий щоночі сідати за письмо й не знати нікого, хто б прочитав хоча б сторінку його творів.

Чому?

Тому що Бог любить плагіаторщика. А сказано ж: «На подобу Свою створив він людей, на образ Бога створив Він їх». Отож Бог і є найпершим автором плагіатів. Оскільки путніх джерел, звідки можна було б щось потягнути, ще не було – ну не творити ж людину на подобу тварин! – створення людини вилилося в акт рефлективного плагіату: Бог обікрав дзеркало. Тож, коли ми пишемо плагіат, то також творимо на подобу,тобто беремо участь у довершенні великого первісного Творіння.

Хіба я матеріал своєму братові?

А звісно, Каїне, звісно.

СОНЯЧНИЙ ГОДИННИК

(Див.ФАЛЬШИВІ ІДОЛИ)

ПОВНА ЛЮДЯНІСТЬ

Погром битих скринь (1764) був страшним, але ще не найстрашнішим, далі буде ще не таке – нема сумніву. Тоді вони увірвалися верхи на конях. Зґвалтували наших вагітних жінок і постинали найсильніших чоловіків серпамита косами. Дітей забивали до смерті. Заставили нас проклясти найсвятіші наші тексти. (Неможливо було відрізнити плач дітей від криків дорослих.) Одразу ж, як тільки вони зникли, Правостійна та Приземлена громади об'єдналися й одностайно вирішили на одну годину перемістити Синагогу повністю на людську частину містечка, щоби явити всім Повну Людяність. Самі не розуміючи чому, ми билися в груди, як те роблять, прохаючи прощення на святі Йом Кіпур. Що ми тоді прохали в молитвах? Помилуй наших гнобителів, за те, що вони зробили?Чи, може, Пробач нам, за те, що з нами вдіяно?Чи Пробач Себе за Свою Незрозумілість? (Див. такожДодаток Е: ДОЧАСНА СМЕРТЬ.)

МИ, ТОБТО ЄВРЕЇ

Євреї – то щось таке, що любить Бог. Оскільки троянди красиві, можемо припустити, що Бог їх любить. Тобто всі троянди, безперечно, єврейські квіти. За тією ж логікою, єврейськими є зорі та планети, всі діти, красні мистецтва (Шекспір не єврей, а от Гамлет – єврей точно), так само єврейським є секс між мужем та жоною у відповідній дозволеній позиції. Що, і Сікстинська капела єврейська? Краще приймімо це на віру.

ЗВІРІ

Звірі – то щось таке, що Богу подобається, але що він не любить.

ПРЕДМЕТИ, ЯКІ ПРОСТО СОБІ ІСНУЮТЬ

Предмети, які просто собі існують – то щось таке, що Богові навіть не подобається.

ПРЕДМЕТИ, ЯКІ НЕ ІСНУЮТЬ

Предмети, які не існують, є неіснуючими. Якщо б ми могли уявити собі предмет, який не існує, то це було б щось, що Бог ненавидить. Це якраз і є найсильніший аргумент проти невіруючого: бо якби Бог не існував, то мусив би ненавидіти сам себе, а це ж явне безглуздя.

120 ВЕСІЛЬ ЙОСИФА ТА САРИ Л.

Це молоде подружжя вперше зіграло своє весілля 5 серпня 1744 року, коли Йосифу було вісім, а Сарі – шість; той їхній шлюб закінчився через шість днів, коли Йосиф, на превеликий жаль Сари, відмовився повірити, що зорі – то срібні цвяшки, на яких тримається нічний небесний краєвид. Через чотири дні вони одружилися вдруге, після того як Йосиф залишив під дверима будинку Сариних батьків записку: Я зважив усе, що ти мені сказала – тепер я справді вірю, що зорі – то срібні цвяшки.Однак через рік, коли Йосифу виповнилося дев'ять, а Сарі сім, вони знову розлучилися, цього разу не дійшовши згоди в суперечці про природу дна ріки Брід. Втім, через тиждень вони знову возз'єдналися, додавши до спільних клятв обіцянку любити одне одного аж до смерті, незалежно від того, чи існує дно ріки насправді, яка його температура (якщо воно існує) і чи живуть там морські зірки, якщо там взагалі є де жити. Упродовж наступних семи років вони поновлювали свій шлюб тридцять і сім разів, кожного разу продовжуючи список клятв і обіцянок. Коли Йосифу було двадцять два, а Сарі двадцять, вони розлучалися двічі, у, відповідно, двадцять п'ять і двадцять три – чотири рази, а в той рік, коли йому було тридцять, а їй двадцять вісім, вони сходилися і розходилися теж не менш як вісім разів. Коли їм стукнуло шістдесят і п'ятдесят вісім, вони одружилися востаннє, бо через три тижні Сара померла від серцевого нападу, а Йосиф втопився у ванні, їхній весільний контракт дотепер висить на дверях будинку, в який вони то в'їжджали, то з якого з'їжджали – його верх прибитий до поштового ящика, а низ торкається килимка і Ласкаво просимо:

З вічною відданістю ми, Йосиф та Сара Л., об'єднуємося у непорушний шлюбний союз і обіцяємо одне одному любов аж до смерті, погоджуючись у тому, що зорі – то срібні цвяшки в небі, незалежно від того, чи є дно у річки Брід і яка його температура (якщо воно є), незалежно від того, чи живуть морські зірки на гіпотетична наявному дні річки Брід, незважаючи на можливі плями від розлитого виноградного соку, забувши про те, що Йосиф пішов ганяти м'яча з друзями, а мав допомагати Сарі засиляти нитку у вушко голки, копи вона вишивала покривало, пробачивши те, що Сара означене покривало подарувала не Йосифу, а його приятелю, і незалежно від незгоди в окремих деталях щодо падіння Трохимового воза у ріку Брід, як-от, наприклад, котра з близнючок, Ханна чи Кана, першою побачила коловорот речей, що підіймалися на поверхню, ігноруючи той очевидний факт, що Йосиф хропе, як свиня, а Сарі від того аж ніяк добре не спиться, опускаючи певні схильності обох сторін надто довго задивлятися на представників протилежної статі, не роблячи проблем з того, що Йосиф такий бевзь, що розкидає свій одяг, де потрапить, як тільки його скине, чекаючи, що то Сара має все те позбирати, випрати і скласти у відповідне місце, як то би мав робити він сам, і що Сара постійно шукає в дупі меду, тобто переживає через найменші дрібниці, наприклад, через те, що розкрутився рулон туалетного паперу або що обід почався на п'ять хвилин пізніше, ніж вона планувала, оскільки, будемо чесними, і в тому, і в іншому був винен Йосиф, а ще попри те, що є кращим овочем, буряк чи капуста, полишаючи обабіч проблеми недоумкуватості та хронічної невмотивованості поведінки сторін, намагаючись стерти з пам'яті той прикрий випадок із засохлим трояндовим кущем, який хтось обіцяв регулярно поливати, поки Сара гостювала в родичів у Рівному, йдучи на компроміс щодо того, як ми жили, живемо зараз і, здається, будемо жити в майбутньому… хай живемо ми разом у нероздільній любові та доброму здоров'ї, амінь.