Текст книги "Все ясно"

Автор книги: Джонатан Сафран Фоер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

Але…

Але кожен з них був найбільшою подобою тієї особи, котрій вони могли б подарувати свою справжню любов. Тому вони й віддавали одне одному сповна. Тому він тер собі коліно й казав: Я також упав.А вона проливала воду на білизну, щоби він не почувався незручно. Він подарував їй намисто. І вона носила його. А коли Янкель казав, що помре за Брід, то звісно ж саме це й мав на увазі, проте помирав би він не за саму Брід, а за свою любов до неї. Так само й вона, коли говорила, – Батьку, я люблю тебе, —то не була ні наївною, ні нечесною, а якраз навпаки: вона була достатньо мудрою і щирою, щоби змогти збрехати. Вони обмінювалися великою рятівною брехнею – що наша любов до різних речей є більшою, ніж наше замилування нашою любов'ю до цих речей, – добровільно розігруючи ролі, які самі ж для себе й написали, добровільно створюючи й нав'язуючи собі вигадки, без яких жити неможливо.

Їй було дванадцять, а йому щонайменше вісімдесят чотири. Тож, розважав сам собі Янкель, навіть якщо йому судилося дожити до дев'яноста, їй тоді буде всього лиш вісімнадцять. А він добре знав, що до дев'яноста йому не дожити. Вже довгий час він приховував свої слабості й болі. Хто ж буде піклуватися про неї, коли він помре? Хто співатиме для неї і лоскотатиме її спину саме так, як вона те любить, коли засинає? Як вона дізнається про її справжнього батька? Як можна бути впевненим, що її омине щоденне насильство, ненавмисне і навмисне насильство? Як йому впевнинитися, що вона ніколи не зміниться?

Він зробив усе можливе, щоби запобігти своєму передчасному відходу. Він намагався добре їсти навіть тоді, коли не був голодним, випивав між стравами чарку горілки, навіть якщо відчував, що від цього його шлунок зав'яжеться у вузол. Кожного дня по обіді він пускався в довгі прогулянки, переконуючи себе, що біль у його ногах – то добрий біль, а кожного ранку розрубував бодай одне поліно, кажучи собі, що в його руках струмує не хвороба, а здоров'я.

Побоюючись частих напливів забудькуватості, він почав записувати уривки історії свого життя на стелі своєї спальні, використовуючи для цього письма одну з губних помад Брід, котру одного разу знайшов замотаною в панчішку дівчини в її комоді. Тому найперше, що він бачив кожного ранку, коли прокидався, і кожного вечора, коли лягав до сну, – було його власне життя. Над бюро писало: Ти колись був одруженим, але вона покинула тебе.А в дальньому кутку кімнати: Ти ненавидиш зелені овочі.Там, де стеля нависала над дверима, виднілося: Ти Приземлений.А довкола лампи кружком писало: Ти не віриш у потойбічне життя.Він повсякчас намагався приховати від Брід, що його розум перетворився на подобу мутного скельця, і що він часто просто закипає від плутанини всередині нього, і що думки постійно перескакують з місця на місце, і що він не може зрозуміти багато з того, що вона йому розказує, а інколи навіть забуває своє ім'я чи навіть її ім'я, і тоді йому здається, що ще одна якась частинка його вже померла.

4:812 – Сон про вічне життя з Брід.Цей сон приходить до мене кожну ніч. Я знаю, що він наснився мені, навіть тоді, коли на ранок нічого не можу згадати, адже він залишає в мені слід, як залишає відбиток голова коханки на подушці коло тебе, навіть коли вона сама вже пішла. Це сон не про те, як я разом з нею старію, а про те, як не старіє жоден з нас. Вона ніколи не покидає мене, а я ніколи не залишаю її. Це правда: я просто боюся смерті. Я боюся, що світ рухатиметься далі без мене, що моя відсутність залишиться непоміченою або, ще гірше, що якась природна сила й далі творитиме життя довкола. Хіба це егоїстично? Хіба можна мене назвати лихим, якщо я б хотів, аби світ закінчився разом зі мною? Ні, я не маю на увазі, щоби світ припинив існувати для мене самого, я б хотів, аби всі очі закрилися одночасно з моїми навіки. Інколи мій сон про вічне життя зБрід перетворюється на сон про смерть разом із нею. Я знаю, що потойбічного світу не існує. Я не дурень. І я знаю, що немає Бога. Це не мені потрібна Брід, це я їй колись стану непотрібен або не непотрібен. Я уявляю, як вона житиме без мене, і страшенно ревную. Вона одружиться, і в неї буде багато дітей – все це залишиться недосяжним для мене, всі ці речі й події, які могли б зробити мене щасливим. Я, звісно ж, не можу розповісти їй про цей сон, але я так відчайдушне мрію, щоби він став дійсністю. Вона і тільки вона має значення для мене.

Він читав їй на ніч оповідання і слухав, що вона про них думає, ніколи не перебиваючи її навіть для того, щоби сказати їй, як він гордиться, що вона така розумна й красива. Поцілувавши її, побажавши їй на добраніч і поблагословивши, Янкель пішов на кухню, випив кілька ковтків горілки – стільки, скільки міг витримати його шлунок, – і задув лампу. Далі він повільно пішов через темряву коридору, прямуючи па м'яке світло, котре пробивалося з-під дверей його кімнати. Він перечепився раз через купку книжок перед кімнатою Брід і вдруге – через її портфель. Увійшовши до своєї кімнати, він уявив, що цієї ночі йому судилося померти в цьому ліжку. Він уявив, як Брід знайде його вранці. Він уявив, у якій позі він лежатиме і який вираз буде в нього на обличчі. Він уявив, що він буде відчувати або ж відчувати не буде. Вже пізно, -нараз подумав він, – я мушу піднятися завтра вранці, щоби приготувати Брід попоїсти, перед тим, як вона сяде до свого навчання.Тоді він опустився на підлогу і тричі відтиснувся від неї – на більше його не вистачало. Вже пізно, —знову подумав він, – і я повинен бути вдячним за все, що маю, і змиритися з усім, що втратив або не втратив. Сьогодні я дуже старався бути хорошою людиною, я робив лише ті речі, які б хотів від мене Бог, якби Він існував. Дякую тобі за дарунок життя і за Брід, —подумав він, – і дякую тобі, Брід, бо заради тебе варто жити. Я більше не сумую.Він пірнув під червону вовняну ковдру й підняв очі просто над собою: Тебе звати Янкель. Ти любиш Брід.

Повторювані таємниці, 1791 – 1943

Перша таємниця народилася тоді, коли Янкель запнув годинника чорним. Інша таємниця постала, коли Доброчесний Рабин прокинувся вранці, а з його язика ледве не злетіли слова: А ЩО ЯК?І коли найщиріша приземлена Ракель Ф. прокинулася, роздумуючи: А що як?Не було таємницею те, що Брід і не подумала сказати Янкелю про червоні плямки, котрі з'явилися на її спідній білизні, і що вона через те була впевнена, що вже помирає, і що вона вирішила, що померти так було б дуже поетично. Однак таємниця постала тоді, коли вона спершу вирішила йому про це сказати, а потім передумала. Таємницями залишалися бодай деякі з тих випадків, коли Соф'ювка мастурбував, через те й був він найбільш таємничим на увесь Грохимбрід, а можливо, і на увесь світ. Таємницею було, коли жалібниця Шанда не сумувала. А ще більшою – коли близнючки Рабина наполягали, що вони нічого не бачили того вікопомного дня, 18 березня 1791 року, коли віз Трохима Б. придавив або й не придавив його тіло на дні річки Брід.

Янкель ходив по хаті, зодягнувшись у чорне. Він покрив чорним великий годинник у вітальні й затягнув у чорну облямівку свій срібний кишеньковий хронометр. Він перестав зважати на Шабот, котрий позначав прихід наступного тижня, й уникав сонця, адже тіні – це також Годинники. Я б хотів, коли трапиться нагода, налупцювати Брід, —думав він сам до себе, – і не тому, що вона чинить щось погане, а тому, що я так сильно люблю її.І це також було таємницею. Він запнув вікно своєї спальні чорною тканиною. Він загорнув календар у чорний папір, неначе то був якийсь подарунок. І він читав щоденник Брід, доки вона купалася, що також було таємницею, що було, як він розумів, жахливою річчю, проте є деякі жахливі речі, котрі дозволені батькові, навіть якщо батько не справжній.

18 березня 1803 року

…Почуваюся переповненою. До завтра мушу закінчити читати перший том біографії Коперні-ка, бо книжку треба повернути чоловікові, в якого Янкель її придбав. Далі спробую навести у своїй голові лад з грецькими та римськими героями і пошукати сенсу в Біблійних оповіданнях, а ще потім – от якби мати кілька зайвих годин на день – залишається математика. Сама ж і винна…

20 червня 1803 року

…«Глибоко всередині молоді є набагато самотнішими, ніж старі». Я прочитала цю фразу в одній із книг, і вона мене дуже вразила. Можливо, це правда. А можливо, й неправда. Більш схоже, що і молоді, і старі кожне самотнє по-своєму, у власний спосіб…

23 вересня 1803 року

…Сьогодні по обіді я зрозуміла, що ніщо у світі я так не люблю, як писати свій щоденник. Він ніколи не зрозуміє мене помилково, і я ніколи не обмануся щодо нього. Ми схожі на досконалих коханців, які удвох – неначе одне. Інколи я беру його з собою до ліжка і пригортаю до себе аж поки не засну. Інколи я одна за одною цілую його сторінки. Принаймні, відтепер я робитиму це частіше…

Все це, звісно, також було таємницею, адже Брід ховала від себе власне життя. Подібно до Янкеля вона говорила собі про щось, поки воно не ставало правдою або поки вона не втрачала гадки про те правда це чи ні. Вона стала просто майстром зі сплутування того, що єі що було,того, що мало б статисяі що могло б статися.Вона уникала дзеркал, а себе досліджувала у надпотужний телескоп. Дивлячись у небо, вона бачила або думала, що бачить крізь синяву й чорноту, та навіть крізь суцвіття зірок, прозирає інші чорноту та синяву, а далі – арку, котра починається її оком і закінчується невеличким будиночком. Вона ретельно вивчала його фасад, підмічала, що дерево дверей покоробилося й вицвіло там, де вода від старих ринв вибила на них білі рівчачки, а потім – по черзі заглядала в кожне з вікон. Через нижнє вікно зліва вона могла бачити жінку, яка вичищає тарілку ганчіркою. Здавалося, що жінка тихенько співає сама до себе так, як це в уяві Брід могла б робити її матір, коли вкладала б її спати, якби вона тільки не померла при народженні, як запевняв Янкель, безболісно. Якусь мить жінка звіряє, чи тарілка вимита досконало, а потім кладе її зверху на гірку посуду. Вона відгортає рукою волосся з чола, щоби Брід, як вона собі те уявляє, могла бачити її обличчя. Здається, що обличчя жінки має забагато складок, як на її тендітні вилиці, і забагато зморщок, як на її роки, так, начебто її обличчя – це якась чудернацька тварина, котра існує сама по собі і щодня поволі сповзає з черепа, щоби котрогось ранку, перечепившись об виступ щелепи, впасти жінці на руки – і тоді вона скаже: Це обличчя, яке я зношувала впродовж усього життя.У правому нижньому вікні не видно нічого, окрім широкого бюро, захаращеного книжками, паперами та мініатюрними портретами – зображеннями чоловіка та жінки, їхніх дітей та дітей їх дітей. Які гарні портрети, —думає Брід, – такі маленькі і так майстерно виконані!Вона звертає увагу на один з портретів, котрий майже нагадує фотографію. На картинці дівчинка, яка тримає за руку свою маму. Вони на морському узбережжі, або так, принаймні, здається з далекої відстані. Дівчинка, гарнесенька маленька дівчинка, дивиться кудись убік, неначе там хтось кривляється до неї, намагаючись її розсмішити, а мати – адже можна припустити, що це мати дівчинки, – дивиться на свою малу. Брід ще різкіше фокусує телескоп на очі матері. Вона бачить, що вони зелені, зовсім такі, як вода в річці, котра носить її ім'я. Хіба ця жінка плаче?Брід спирається щокою на підвіконня, щоби розгледіти її якомога краще. А можливо, художник просто намагався зобразити її більш привабливою?Брід вона здавалася надзвичайно красивою, адже виглядала так, як Брід звикла уявляти свою матір.

А тепер вгору… вгору…

Вона наводить телескоп на вікно спальні на верхньому поверсі і застає там пусте ліжко. Подушка лежить у вигляді досконалого прямокутника. Покривало без жодної зморшки, як вода у штиль. О, в тому ліжку напевне ніхто ніколи не спав, —думає Брід. А можливо, навпаки, йому довелося послужити для якогось негідного вчинку й тому потім, щоби приховати очевидне, довелося витворити нову досконалу очевидність. Але ж навіть якщо леді Макбет і вдалося позбутися отих проклятих плям, то хіба її руки не всотали червоний колір від усього того прання?Зліва, на столику біля ліжка, стоїть горнятко з водою. Здається, Брід бачить, як її поверхнею пішли брижі.

А тепер вліво… вліво…

Вона бачить ще одне вікно. Це кабінет? Чи, може, кімната для дітей? Точно сказати неможливо. Вона відвертає погляд геть, а тоді знову повертається, неначе намагаючись знайти новий фокус, однак ця кімната так і залишається загадкою. Брід намагається звести побачене докупи. Ось недопалена цигарка, яка балансує на краєчку попільниці. Вогка губка на підвіконні. І шмат паперу, на якому, неначе її рукою, написано: Ми з Августиною, 21 лютого 1943 року.

А тепер ще вгору… вгору…

Але на горищі вікна немає. Брід мусить дивитися просто крізь стіну, до того ж це не важко, бо стіни тонкі, а її телескоп надзвичайно потужний. На підлозі горища лежать хлопець і дівчина й дивляться на схил даху. Брід фокусує телескоп на обличчя молодого хлопця: з такої відстані здається, що він майже її віку. І навіть з такої відстані видно, що хлопець читає дівчині уривки з Книги Минулого.

О, —думає тоді вона, – та це ж я бачу Трохимбрід!

Його рот, його вуха. Його очі, його рот, його вуха. Його рука, вишколена для письма, хлопцеві очі, його рот, вуха дівчини. Тоді Брід починає простежувати нитку причин і наслідків назад: до обличчя, яке викликало натхнення у того, хто писав, до губ коханця, до долонь батьків його натхненниці, до губ їхніх коханців та долонь їхніх батьків, до колін їхніх сусідів та їхніх ворогів, до коханців їхніх коханців, батьків їхніх батьків, сусідів їхніх сусідів, ворогів їхніх ворогів, Брід робить це доти, доки не переконується, що це не лише хлопець читає щось дівчині на горищі, а що кожен з усіх них читає для неї самої, кожен, хто коли-небудь жив. Вона читає слідом за ними:

Перше зґвалтування Брід Д.

Вперше Брід Д. зґвалтували посеред святкувань, приурочених до тринадцятого фестивалю на Трохимів День, 18 березня 1804 року. Брід саме поверталася додому після змагання пірнальників – де вона мусила провести не одну годину, виступаючи у всій своїй стриманій красі, коли потрібно, помахуючи русалчиним хвостом, а коли казав Доброчесний Рабин, кидаючи в річку свого імені важкі мішки – отож після цього її наздогнав божевільний поміщик Соф'ювка Н., ім'я котрого штетль використовує зараз, щоби позначити себе на мормонських картах.

Хлопець заснув, і дівчина схилила свою голову йому на груди. Брід хотіла, щоби вони читали далі – вона хотіла крикнути ПРОЧИТАЙ ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ! МЕНІ Ж ПОТРІБНО ЦЕ ЗНАТИ!– але з такої відстані вони все одно б її не почули і з такої відстані вона не могла перегорнути сторінку. З цієї відстані сторінка – тонка паперова сторінка – видавалася безконечно важкою.

Парад, смерть, пропозиія, 1804 – 1969

До часу, коли моїй пра-пра-пра-пра-праба-бусі виповнилося дванадцять років, вона отримала принаймні одну пропозицію одружитися з нею від кожного мешканця Трохимброда: від чоловіків, котрі вже мали дружин, від зруйнованих часом дідів, котрі, сидячи на ґанках, знай товкли про події, що сталися чи й не сталися десятиліття тому, від хлопчаків, у яких ще не було волосся під пахвами, від жінок, у яких те волосся вже було, і навіть від болящого філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці «До землі: з людини ти вийшла і в людину увійдеш» доводив, що життя і мистецтво, бодай у теорії, можна поміняти місцями. Дівчина червоніла, рясно кліпала своїми довгими віями й казала кожному: Напевне, ні. Янкель вважає, що я все ще надто юна. Хоча ваша пропозиція дуже принадна.

Які ж вони дурненькі,– коментувала вона, повернувшись до Янкеля.

Почекай, поки мене не стане, —відповідав він, закриваючи свою книжку, – тоді вибереш, кого захочеш. Але поки що я ще живий.

Нікого з них я не виберу, —казала вона, цілуючи його в чоло, – всі вони мені не підходять. До того ж, —вона заходилася сміхом, – мені й так належить найпривабливіший чоловік у всьому Трохимброді.

Хто то такий? —запитував Янкель, садовлячи її собі на коліна, – скажи мені, і я вб'ю його.

То ти, дурнику, —відповідала Брід, легко пацаючи його по носі.

О, ні,– стогнав Янкель, – хіба ти хочеш, аби я забив сам себе?

Виходить, що так.

А може, мені тоді бути трохи менш привабливим? Якщо мені загрожує смерть від власної руки, то, може, мені стати трішки потворним?

Ну добре, —відповідала вона, сміючись, – думаю, у тебе надто гачкуватий ніс, та й усмішка, якщо приглянутися пильніше, не така вже й приваблива.

Ні, ти просто вбиваєш мене, —казав він, також сміючись.

Але ж це краще, ніж якби ти убив себе сам.

Оце вже точно. А в цей спосіб у мене хоча б не буде потім почуття вини.

Бачиш, яку послугу я тобі роблю?

Дякую тобі, дорогенька. Чи зможу я тобі коли-небудь чимось віддячити?

Але ж ти будеш мертвим. Не зможеш зробити нічого.

Ні, я повернуся спеціально, щоби виконати саме цю річ. Лиш назви.

Ну що ж, тоді, напевне, я попрошу, щоб ти убив мене. Розділиш мою вину.

Вважай, що це вже зроблено.

Хіба ж нам не пощастило безумно, що ми маємо одне одного?

Саме після пропозиції сина сина [ Так в оригіналі.] Біцля Біцля – Пробачте, однак Янкель вважає, що мені краще трохи з цим зачекати —вона надягнула костюм Річкової Королеви, щоби взяти участь у тринадцятому святкуванні Трохимового Дня. Янкель чув, як жінки пліткують про його дочку (він не був глухим), і бачив, як чоловіки витріщаються на неї (він не був сліпим), проте він сам допомагав їй зодягнути костюм русалки, зав'язуючи стрічечки на її по-дитячому гострих плечах і роблячи все інше, що здавалося таким легким спершу (адже він був лише людиною).

Ти не повинна це одягати, якщо ти цього не бажаєш, —сказав він, коли вона всовувала свої тендітні ручки в довгі русалчині рукави, кожен з яких вона сама не раз перешивала за останні вісім років. Ти не повинна бути Річковою Королевою, якщо цього не хочеш.

Але ж, звісно, я хочу, —відповідала вона, – я ж найкрасивіша дівчина Трохимброда.

А я думав, що ти не хочеш бути красивою.

Я й не хочу, —відповіла вона, одягаючи низку намиста поверх шиї русалчиного костюма, – це надзвичайно важко. Але що я можу з цим зробити? Я просто проклята красою.

Але ти не зобов'язана робити це, —казав він, ховаючи намисто назад під костюм, – цього року вони можуть вибрати іншу дівчину. Дай можливість побути королевою кому-небудь ще.

На мене це не схоже.

Але ти можеш так вчинити.

В жодному разі.

Але ж ми вже говорили з тобою, якими дурнуватими виглядають всі ці ритуали і святкування.

Але ж ми так само погодилися, що вони виглядають дурнуватими лише для тих, хто в них не бере участі. А я є центром всього святкування.

Але моє слово важить більше, німе твоє.

Це ж чому?

Тому що я старший.

То не дуже мудро сказано.

Ну, тоді тому, що я сказав першим.

То сказано таким самим дурнем.

Але ж тобі самій все це зовсім не подобається,– сказав Янкель, – ти потім завжди нарікаєш.

Я знаю,– відповіла вона, приладжуючи собі хвоста, розшитого блакитними блискітками.

Ну тоді чому ж?

Ти любиш згадувати про маму?

Ні.

Тобі після цього боляче?

Так.

Тоді чому ти продовжуєш це робити? —запитала вона. І чому, завагалася вона подумки, згадавши опис свого зґвалтування, навіщо ми шукаємо цього?

Янкель багато разів підряд губив думку, намагаючись розпочати нове речення.

Коли ти придумаєш прийнятну відповідь, —сказала йому Брід, поцілувавши в чоло, – я покину свій трон.Далі вона вийшла з дому і рушила до річки, котра називалася її ім'ям.

Він стояв біля вікна і чекав.

Після обіду того весняного дня 1804 року, як і кожного Трохимового Дня упродовж останніх тринадцяти років, вздовж і впоперек брудних вуличок Трохимброда було натягнуто численні тонкі білі стрічки. У такий спосіб Біцль Біцль запропонував колись увіковічнити падіння воза в річку. Один край першої зі стрічок був прив'язаний до напівпорожньої пляшки старого вермуту на підлозі перекошеної хатини містечкового пияка Омелера С, а другий тягнувся через усю Шелістерську вулицю до потьмянілого срібного підсвічника на столі у їдальні Все-терпимого Рабина, у його цегляному домі на чотири спальні; тонка біла стрічка, як вибагливе мереживо, бігла від заднього лівого стовпчика на ліжку шльондри з третього поверху до прохолодного мідного дверного молоточка на влаштованій у підвалі магазину льодовні Відступника Кермана К.; біла стрічка з'єднувала будинки різника та сірникаря з тихою (бо ж вона затамувала подих від нетерпіння) вербою на березі річки Брід; ще однабіла стрічка снувалася від майстерень містечкових столяра та свічкаря до закутку повитухи, оточивши неправильним трикутником фонтан із розпростертою русалкою на цетральній площі містечка.

Найпривабливіші чоловіки з усіх усюд зібралися на березі ріки, щоби зустрічати парад колісних платформ, котрі рухалися від малих водоспадів аж туди, де були облаштовані ятки з солодощами та іграшками й височів пам'ятний знак на місці, на якому колись перекинувся або ж не перекинувся віз:

ЦЕЙ ЗНАК ПОЗНАЧАЄ МІСЦЕ (АБО МІСЦЕ, НАБЛИЖЕНЕ ДО МІСЦЯ) У ЯКОМУ ПОТОНУВ (ЯК МИ ВВАЖАЄМО) ВІЗ ТРОХИМА Б.

Іменем Громади, 1791 р.

Першою попри вікно Всетерпимого Рабина, котрий дарував учасникам обов'язковий кивок згоди, проїхала платформа з Колок. її прикрашали тисячі жовтогарячих та червоних метеликів, приваблених специфічним ароматом спеціально підібраних кісток тварин, котрі були поприв'язувані до платформи знизу. На цій рухомій дерев'яній конструкції непорушно, як статуя, завмер хлопець із червоним волоссям, зодягнутий у жовтогарячі широченні штани та довжелезну сорочку. Над ним на здоровенному транспаранті писало: НАСЕЛЕННЯ КОЛОК СВЯТКУЄ РАЗОМ ЗІ СВОЇМИ ТРОХИМБРІДСЬКИМИ СУСІДАМИ! Пізніше того хлопця зображатимуть на багатьох малярських полотнах; це станеться, коли діти, які дивилися на той парад, підростуть, візьмуть до рук акварельні фарби й розсядуться малювати на своїх ветхих верандах. Але тоді він ще про це не знав, та й вони не знали, як і не знали вони всі, що я колись писатиму ці рядки.

Наступною рухалася платформа з Рівного, вкрита від краю до краю зграями зеленкуватих метеликів. Далі просувалися декоровані конструкції з Луцька, Сарн, Ківерців, Сокирців та Ковеля. Всі вони були розфарбовані на різні кольори й обплутані тисячами метеликів, котрих вабили закривавлені тваринні остови під возами: зліталися сюди бурі метелики, пурпурові метелики, помаранчеві метелики, рожеві метелики, білі. Натовп, згромаджений уздовж руху параду вигукував так схвильовано і так не по-людськи, що, здавалося, його відгороджувала від решти світу непробивна стіна суцільного шуму, голосіння було настільки монотонним і постійним, що можна було подумати, що натовп насправді мовчить.

Трохимбрідську платформу звідусіль вкривали блакитні метелики. На підвищенні в центрі сиділа Брід, оточена молодими річковими принцесами, також зодягнутими в блакитні мережива, – вони плавно рухали руками, зображаючи річкові хвилі. На передку платформи розташувався квартет скрипалів, котрі затинали польських народних пісень, а по другий бік інший квартет вигравав українську музику; таке поєднання витворювало мішану дисонансну мелодію, котру, втім, чули тільки принцеси і Брід посередині платформи. Янкель спостерігав за всім тим зі свого вікна, підтримуючи рахівницю на своїй шиї, котра, здавалося, увібрала в себе всю ту вагу, яку він поступово втратив за останні шістдесят років.

Коли трохимбрідська платформа докотилася до яток із солодощами та іграшками, Всетерпимий Рабин подав знак Брід, щоби та скидала мішечки у воду. Вгору їх, вгору…Арка поглядів – від долонь Брід до ріки – більше у всесвіті на той момент нічого не існувало: лише ця єдина райдуга рухів. Вниз, вниз…Всетерпимий Рабин трохи зачекав, щоби мішечки досягнули дна, і аж тоді подав знак – ще одним зі своїх драматичних жестів – дозволив пірнати за ними.

За мить через бризки неможливо було розібрати, що робиться у ріці. Жінки та діти шалено гукали, аби підбадьорити своїх, а чоловіки не менш шалено бовталися в ріці, хапаючи одне одного за руки й ноги й штовхаючись, щоби запевнити собі вигідніше місце. Вони з'являлися на поверхні з мішечками в ротах і в руках, а далі пірнали знову з усім завзяттям, на яке тільки вони були здатні. Вода кипіла, дерева хитали головами у чеканні, небо повільно скидало із себе блакитну сукню дня, щоби оголити безодню ночі.

І тоді нараз:

Я дістав його! —закричав якийсь чоловік з дальшого закута річки, – він у мене!Решта чоловіків розчаровано зітхнули й потрохи потягнулися на берег або ж іще продовжували плавати там, де пірнали, проклинаючи удачу сьогоднішнього переможця. Мій пра-пра-пра-пра-прадід поплив до берега, тримаючи мішечок із золотом над головою. Величезний натовп, затамувавши подих, чекав, поки він вибрався на берег, упав на коліна і висипав вміст мішечка на землю перед собою. Вісімнадцять золотих монет. Стільки можна було заробити хіба за півроку праці.

ЯК ТВОЄ ІМ'Я?– запитав Всетерпимий Рабин.

Я Шалом, —відповів той, – я з Колок.

СЬОГОДНІ ПЕРЕМІГ ЧОЛОВІК ІЗ КОЛОК! —виголосив Рабі, від хвилювання зронивши з голови ярмулку. Поки сюркотання цвіркунів поволі накликало темряву, Брід все ще залишалася на платформі, спостерігаючи за початком святкувань, – чоловіки їй не докучали. І учасники змагань, і мешканці штетлю вже понапивалися – рука об руку, рука в руці, дотики пальців, тертя стегон, всі думки лише про неї. Стрічки на вулицях Трохимброда почали провисати (на них сідали птахи, вітер хилитав їх з боку на бік, наче хвилі), принцеси порозбігалися по березі, щоби поглянути на золото переможця і позалицятися до прибулих чоловіків.

Спершу наліг туман, потім пішов дощ, так мляво, що можна було стежити, як падають окремі краплі. Чоловіки та жінки продовжували танок, притискаючись одне до одного все щільніше, кілька гуртів музик заливали вулиці шпаркими звуками. Молоді дівчата ловили крилатих світляків павутинястими торбинками з-під сиру. З-під крилець комах вони досягали фосфоричний пилок і накладали собі його на повіки. Хлопчики душили мурах міжліальця-ми – без жодної мети.

Дощ тривав, а учасники свята все більше напивалися самогонкою та домашнім пивом. По двоє забивалися вони в закутки між хатами чи під навіси верб над водою річки й похапцем, дико кохалися. Камінці та галуззя, нанесені тихими хвилями Броду, кололи спини коханцям. Вони кидали одне одного на траву: міцні молоді чоловіки, переповнені жагою, зів'ялі жінки, не більш вологі, ніж випадковий подих на склі, незаймані хлопці, котрі рухалися, немов сліпці, вдовиці, що підіймали подолки й розставляли ноги, молили – кому?

Астронавти з космосу можуть розгледіти довкола коханців невелику оболонку зі світла. Це, власне, й не світло, а лише легеньке сяйво, котре можна сплутати зі світлом – коїтальне випромінювання, витворене багатьма поколіннями пар, воно, як мед, струмує через чорноту і вливається в очі космонавтам.

Через сто чи півтори сотні років, коли коханці, які витворили сяйво, надійно й непорушно лежатимуть на спині, великі міста все одно можна буде побачити з космосу. Вони сяятимуть цілий рік. Менші міста також світитимуться, але побачити їх буде важче. Зовсім маленькі селища ми майже не зможемо помітити. Окремі пари залишаться невидимими.

Сяйво зроджується з тисячі кохань: щойно одружені й підлітки спалахуватимуть, немов бутанові маяки, пари чоловіків горітимуть швидко і яскраво, жіночі пари довго освітлюватимуть простір довкола себе м'яким мерехтінням, оргії іскритимуть, як кременеві іграшки, котрі про-дають на карнавалах, а пари, які марно намагаються мати дітей, скидатимуться на плями, котрі плавають перед очима, якщо довго дивитися на надто яскраве світло.

Деякі ночі і деякі місця завжди трохи більш яскраві. Дуже важко дивитися на Нью-Йорк на День Святого Валентина або на Дублін у День Святого Патрика. Старий, обнесений мурами Єрусалим нагадуватиме свічку всі вісім ночей Хануки. Трохимів День – це єдиний відтинок часу в році, коли крихітний Трохимбрід можна побачити з космосу, тільки тоді енергії від злягання численних пар достатньо, щоби наситити польсько-українські небеса сексуальною електрикою. Ми тут, —свідчитиме вироблене в 1804 році сяйво через півтора сторіччя, – ми тут і ми живі.

Але Брід тоді цим світлом не сяяла, вона не долучалася до витворення тієї колективної електрики. Вона злізла з платформи, струсила воду, котра набралася в заглибини її костюма, і поволі пішла геть від єврейсько-людської межі до свого дому, звідки на шумну пиятику можна було подивитися здаля. Жінки глузували їй услід, чоловіки користали зі свого сп'яніння і насмілювалися, ніби ненавмисне, підштовхувати її, зачіпати її і торкатися її обличчя своїми, щоби вдихнути її запах або поцілувати.

 
Гей, Брід, ти брудне річкове дівчисько!
Не хочеш мене потримати за руку, Брід?
Твій батько безстидник, Брід!
А йди-но сюди, ти також можеш це зробити.
Трошки постогнеш від задоволення.
 

Вона всіма ними нехтувала. Нехтувала ними, коли вони ляскали її по ногах чи підштовхували у спину. Нехтувала ними, коли вони паплюжили її і цілували її, і паплюжили її своїми поцілунками. Нехтувала ними, навіть коли вони зробили її жінкою, нехтувала ними так, як навчилася нехтувати всім у світі, що не почувала собі рідним.

Янкелю! —сказала вона, відчинивши двері. Янкелю, я повернулася. Давай заліземо на дах, дивитимемося на танці і їстимемо ананас руками!Вона пройшла передпокій із гідністю у шість разів старшої людини, пройшла кухню, скидаючи свій русалчин костюм, пройшла спальню, шукаючи свого батька. Будинок сповнював запах вогкості та гниття, так наче вікно було залишене відчиненим, аби привабити всіх привидів сходу Європи. Але це смерділа дощова вода, котра сочилася між дошками покрівлі, мов подих вилітає крізь зуби прикритого рота. І ще це був запах смерті.

Янкель! —знову покликала вона, вивільняючи свої худі ноги з русалчиного хвоста й оголюючи пругкі кілечка лобкового волосся, ще надто юного, щоби оформитися в правильний трикутник.

Зовні: губи впивалися в губи на сіні у повітках, пальці шукали стегон, шукали губ, торкалися вух, торкалися колін на ковдрах і на траві чужих садків, однак всі вони думали про Брід, кожен думав лише про Брід.

Янкель? Ти дома? —кликала вона, ходячи гола з кімнати до кімнати, з набубнявілими й рожевими від холоду сосками, вкрита гусячою шкірою і з дощовими краплинами на кінчиках повік.

Зовні: грубі руки м'яли жіночі груди, ґудзики порскали навсібіч. Речення ставали словами, ставали зітханнями, ставали стогонами, ставали хрипами, ставали світлом.