Текст книги "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

Розділ тринадцятий. ДЕ СМАУГ?

А гноми в цей час сиділи в темряві і в цілковитій тиші. Їли мало і мало розмовляли. Вони не могли полічити, як швидко збігає час, і ледве й сміли поворухнутись: адже навіть їхній шепіт відлунював у тунелі багатоголосою, шелесткою луною. Задрімавши, прокидалися, і довкола була все та сама темрява, та сама тиша, якої ніщо не порушувало. Нарешті, коли, здавалося, минуло хтозна-скільки днів і всі вони вже задихалися й чманіли без свіжого повітря, їм урвався терпець. Якби хоч щось змінилось, хоч би дракон повернувся, і то б вони зраділи, почувши гамір знизу. Гноми боялися цієї тиші, боялися, чи не задумує дракон якого підступу, але ж не могли вони вічно там сидіти. – Анумо спробуймо відчинити двері! – сказав Торін. – Я помру, якщо зараз не відчую обличчям вітру. Хай краще Смауг уб'є мене на вільному повітрі, аніж я задушуся тут!

Кілька гномів підвелося і рушило навпомацки туди, де були двері. Але з'ясувалося, що горішній кінець тунелю розбитий і завалений брилами. Тепер уже не відкрити дверей ні ключем, ні чарами, яким вони раніше корилися…

– Ми в пастці! – застогнали гноми. – Кінець нам! Тут ми й помремо.

Але чогось-то саме цієї хвилини, коли його товариші дійшли найбільшого відчаю, Більбо відчув полегкість у серці, от ніби з-під його камізельки щез важкий тягар.

– Ну годі, годі! – мовив він. – “Поки живеш, надійся”, як полюбляв казати мій батечко, і, зрештою, “Третій раз вирішальний”. Я ще раз спущуся туди, вниз.

Ходив туди двічі, знаючи, що при виході на мене чекає дракон, то ризикну й третій раз, хоч і не певен, є там Смауг чи його немає. Так чи так, а нам лишився єдиний шлях – униз. І я гадаю, що цього разу краще б вам усім іти зі мною.

У відчаї гноми погодились, і Торін рушив перший поруч Більбо.

– Але будьте дуже обережні! – прошепотів гобіт. – Ідіть тихо, як тільки можете!

Може, Смауга немає внизу, але може бути й навпаки. Не треба нам зайвого ризику!

Глибше й глибше спускалися вони. Звісно ж, гноми не вміли ходити так тихо, як гобіт; вони сопіли й човгали ногами, і луна так побільшувала ці звуки, аж страх брав. Час від часу Більбо зупинявся, дослухаючись, але з глибини не чути було ані звуку. Коли, наскільки міг визначити Більбо, наблизилися до кінця тунелю, він надягнув перстеника й пішов попереду. Але то була зайва турбота: пітьма лежала довкола така чорна, що всі вони, з перснем чи без персня, були невидимі.

В тій цілковитій темряві гобіт дійшов до отвору несподівано, простяг уперед руку, не знайшов опори, спіткнувся і сторчголов скотився в підземелля!

Він лежав на кам'яній долівці, не зважуючись підвестись ані навіть дихнути. Але ніщо й не ворухнулось. Ніде не яснів жоден промінчик світла; тільки підвівши нарешті голову, Більбо начебто запримітив угорі, віддалік у мороці якесь бліде біле мерехтіння. Звісно, то не була іскрина драконячого полум'я, хоч і вельми тут смерділо змієм і на язиці в Злоткінса був присмак диму.

Та зрештою гобітові урвався терпець.

– Проклятий Смаугу, ти, гадів змію! – писнув він голосно. – Кинь гратися в піжмурки! Посвіти мені, а тоді й з'їж, якщо зловиш мене!

Невиразні відлунки покотилися невидимою залою, але ніхто не відповів. Більбо звівся на ноги, і тут з'ясувалося, що він не знає, куди повернутись.

– Хотів би я оце знати, в яку гру з нами грається Смауг, – сказав він. – Його немає вдома цього дня (чи цієї ночі, хоч би що воно було), я цілком певен. Коли Оїн з Глоїном не погубили своїх коробочок із трутом та кресалом, то, може, ми засвітимо трохи світла та обдивимося довкола, поки є така нагода.

– Світла! – закричав він.

Гноми, певна річ, дуже стривожилися, коли Більбо впав у підземелля з поріжка, й так і сиділи, збившись докупи там, де він їх покинув, – біля виходу з тунелю.

– Тс-с-с! Тсс-с! – засичали вони, коли Більбо заговорив. Хоч він збагнув завдяки цьому, де вони, але довго більш нічого не міг від них добитися. Та кінець кінцем, коли гобіт затупотів ногами й закричав: “Світла!”– Торін послав Оїна з Глоїном нагору до їхніх клунків.

Через якийсь час в тунелі замерехтіло світельце – то верталися обидва гноми. Оїн ніс у руці невеликого соснового смолоскипа, а Глоїн – оберемок смолоскипів для решти товариства. Більбо швидко підбіг до тунелю і взяв запаленого смолоскипа, але він ніяк не міг умовити гномів засвітити свої смолоскипи чи приєднатися до нього. Як обережно пояснив Торін, пан Злоткінс був і досі офіційно їхнім фаховим Викрадачем і Дослідником. Якщо він волів ризикнути й засвітити світло, то його справа. А вони почекають у тунелі його донесення.

Тож гноми посідали біля виходу й стали спостерігати.

Вони бачили, як невеличка темна постать гобіта рушила через залу, високо тримаючи свого маленького смолоскипа. Поки він не відійшов далеко, гноми час від часу помічали блиск і чули дзенькіт, коли Більбо спотикався через якусь золотинку. Помалу світло віддалялось і дрібніло; ось воно почало підійматися вище, танцюючи в повітрі. Більбо брався на величезну купу скарбу. Скоро досяг вершини, але не зупинився, пішов далі. Потім гноми побачили, як гобіт став і нахилився на мить, але чому – не знали.

Там сяяв Гори-камінь, серце Самітної гори. Гобіт розпізнав його за Торіновим описом, а втім, двох таких каменів не могло бути – навіть у такому дивовижному скарбі, навіть у цілому світі. Поки він підіймався нагору, весь час те саме біле мерехтіння було перед очима, й ноги немов самі прямували до нього. Скоро воно стало кулькою блідого світла. Коли підійшов ближче, кулька заграла мигтючими іскорками багатьох кольорів – так у ній відбивалося колихливе світло його смолоскипа. Ось нарешті Більбо дійшов до самоцвіта, глянув на нього вниз – і затамував віддих. Великий самоцвіт біля його ніг світився своїм власним, внутрішнім світлом, але, огранений і відшліфований руками гномів, що викопали його з-під надр гори в давнину, вбирав у себе все світло, яке падало на нього, перетворюючи його на десять тисяч іскринок білого сяйва, перемішаного з блискітками всіх кольорів веселки.

Зачарований, Більбо мимохіть простяг до каменя руку. Великий, важкий самоцвіт не вміщався в його кулачок, але гобіт підняв його і, замружившись, поклав до найглибшої своєї кишені.

“Отепер я справжній Викрадач! – подумав. – Я неодмінно розповім про це гномам…

колись. Вони ж сказали, що я можу сам вибрати і взяти свою частку, тож я, мабуть, візьму цей самоцвіт, а гноми хай забирають усю решту!”

Та все одно Злоткінс не міг позбутися неприємного почуття, що він таки не мав права вибрати і взяти цей дивовижний самоцвіт і що цей його вчинок призведе до лиха.

Тоді пішов далі. Ось він зійшов униз другим схилом великого пагорба коштовностей, і гноми на хвилину загубили світляну цятку його смолоскипа. Але скоро та цятка засвітилася знову, цього разу далеченько. Більбо наближався до протилежного кінця підземелля.

Він ішов, поки дійшов до величезних дверей, і тут протяг освіжив йому обличчя, хоч трохи не погасив його смолоскипа. Боязко він присвітив і побачив невиразні обриси просторих переходів, а далі мріли широкі сходи, що вели вгору, в морок. І все одно жодної признаки Смауга – ані видно, ані чутно. Більбо саме хотів вертатися назад, коли це якась чорна тінь шугнула на нього, зачепивши обличчя.

Гобіт перелякано писнув, заточився назад і впав. Смолоскип ткнувся головкою в кам'яну долівку й погас!

– Який-небудь кажан – так я собі думаю і сподіваюся! – збентежено мовив гобіт. – Але що ж мені тепер робити? Де тут схід, південь, північ, захід?

– Торін! Балін! Оїн! Глоїн! Філії Кілі! – загукав він якнайголосніше, але посеред чорного простору голос його, здавалося, ледь бринів. – Світло погасло! Хто-небудь прийдіть, знайдіть мене й допоможіть мені!

На одну коротку мить гобіта покинула його мужність. Гноми ледве почули його, а розчули одне лише слово “допоможіть”.

– І що там з ним скоїлося? – здивувався Торін. – Напевне ж не дракон напав, а то б він не пищав так довго.

Ще почекали хвилину-дві, але не почули драконового реву і взагалі нічого не почули, крім віддалених криків Більбо.

– Ану, хтось із вас двох, запаліть ще зо два смолоскипи! – звелів Торій. – Пора, мабуть, піти нам на допомогу нашому Викрадачеві.

– Та вже треба допомогти, – притакнув Балін, – і я піду залюбки. Гадаю, принаймні поки що небезпеки немає.

Глоїн запалив ще кілька смолоскипів; гноми один по одному виповзли з тунелю і якомога швидше подалися попід стіною. Скоро й натрапили на Більбо, який сам вертався їм назустріч.

– Нічого небезпечного – тільки через кажана погас мій смолоскип! – заспокоїв він стривожених гномів. Але гноми, хоч їм і відлягло на серці, таки побурчали трохи – наполохав, мовляв, без ніякої причини. А що б вони сказали, якби в ту мить гобіт признався, що взяв собі Гори-камінь! Я того уявити не можу. Навіть побачене краєчком ока багатство, коли вони поспішали до гобіта, знову розпалило вогонь жадоби в гном'ячих серцях, а коли серце гнома, хай і найповажнішого, пробудиться від золота чи коштовностей, він раптом хоробріє і може й лютим зробитися.

А втім, нашим гномам більше й не потрібна була ніяка спонука. Всі нетерпеливилися, поки є нагода, обстежити залу й хотіли вірити, що Смауга тим часом таки справді немає вдома. Кожен схопив собі запаленого смолоскипа; розглянувшись трохи довкола, всі забули страх і навіть обачність. Розмовляли голосно, гукали одне до одного, беручи давні скарби з купи чи знімаючи зі стіни, а тоді роздивлялися знайдене при світлі, повертали так і сяк, гладили пальцями.

Філі й Кілі аж розвеселилися і, взявши по одній з розвішаних по стінах численних золотих арф із срібними струнами, заграли. Ті арфи були чарівні, а що дракон, який не дуже цікавився музикою, не чіпав їх, то й стрій зберегли. Темна зала наповнилася мелодією, що не звучала так довго. Але решта гномів була практичніша: набивали самоцвітами повні кишені, а чого не могли взяти, те із зітханнями висипали назад, на купу. Торін аж ніяк не відставав від свого племені, але він усе крутив головою туди-сюди, шукаючи щось і не знаходячи.

Ватажок гномів шукав Гори-камінь, але поки що не говорив про це нікому.

Потім гноми почали знімати зі стін кольчуги та зброю. Торін, одягнувши позолочену кольчугу, виглядав справжнім королем – із сокирою з посрібленим держаком та ще й підперезаний поясом, прикрашеним рубінами.

– Пане Злоткінс! – вигукнув він. – Ось вам перша частина вашої винагороди! Скиньте ваш старий плащик та вдягніть оце!

І накинув на плечі гобітові невеличку кольчугу, виготовлену давно колись для якогось малого при-нца-ельфа. Кольчуга була з посрібленої криці й прикрашена перлами, а до неї додавався пояс із перлами й кришталем. На голову Злоткінсові надягли шолом із тисненої шкіри, укріплений зсередини крицевими обручиками і всипаний понад краєм білими самоцвітами.

“Я почуваюся величним, – подумав Більбо, – але, мабуть, вигляд у мене трохи недоладний. Ото насміялися б із мене сусіди, якби побачили в такому вбранні вдома, під Горою! Але шкода все-таки, що немає під рукою дзеркальця!”

Все одно гобітова голова не так закрутилася від скарбових чарів, як голови гномів. Невтомно ті розглядали нові й нові коштовності, а він, стомившись видовищем скарбу, сів собі на долівці й почав тривожно гадати, який усьому цьому буде кінець.

“Я віддав би купу цих коштовних кубків, – думав він, – за ковток чогось освіжливого з дерев'яних келихів Беорна!”

– Торіне! – гукнув він. – А що ж далі? Ми озброїлись, але чого варта була досі будь-яка зброя супроти Смауга Страхітливого? Цього скарбу ми ще не відвоювали.

Поки що ми шукаємо не золота, а порятунку, виходу на волю. І чи не надто довго ми випробовуємо наш талан?

– Правду кажете! – мовив Торін, схаменувшись. – Ходімо звідси! Я виведу вас. Хоч би й тисяча літ минула, та я не забув би входів і виходів цього палацу.

Тоді згукав до себе решту; всі зібралися докупи і, тримаючи смолоскипи високо над головою, пройшли в розчинені двері, раз у раз тужливо озираючись назад.

Свої блискучі обладунки гноми прикрили старими плащами, а сяйливі шоломи – подертими каптурами. Пошикувавшись рядочком, один за одним ступали вони позад Торіна. Збоку процесія здавалася низкою рухливих вогників, що часто зупинялися, дослухаючись: чи не шумить, не гуде, чи не вертається дракон?

Дарма що всі давні окраси пропали, розсипались на порох, дарма що чудовисько, залітаючи й вилітаючи, все тут споганило й сплюндрувало, – Торін знав усі закутки, всі ходи й повороти. Спочатку йшли вгору по високих сходах, тоді повернули й пішли вниз широкими лункими переходами, тоді знов повернули й побралися по ще одних сходах і далі ще по сходах. Сходинки були широкі й гладенькі, вирубані в скельній породі. Вище й вище піднімалися гноми і не бачили й признаки жодної живої істоти; лише полохливі тіні, лопочучи крильми, розліталися в пітьму при наближенні їхніх смолоскипів.

А проте сходи, хоч які вигідні, робилися не для гобітових ніг, тож Більбо саме відчув раптом, що не зможе йти далі, коли стеля у них над головами піднялася так високо, що світло смолоскипів уже не доходило до неї. Через якийсь отвір високо вгорі сочилося бліде сяйво, й повітря стало свіжіше. Перед ними лежала простора зала, з протилежного кінця якої через великі погнуті, обгорілі двері, що висіли на завісах, теж лилося невиразне світло.

– Це – велика палата Трора, – сказав Торін, – зала бенкетів і рад. Тепер недалеко вже до передньої брами.

Перейшли спустошену палату. Обвуглені, перекинуті, валялися тут, трухлявіючи, стільці й лави, спорохнілі столи. Скрізь на долівці, поміж розкиданих, потрощених кухлів, чаш, рогів для вина, в поросі видніли черепи й кістки.

Ось пройшли в двері, що з протилежного боку палати, й тут почули шум води, а сіре світло стало ясніше.

– Тут народжується річка Бистра, – пояснив Торін. – Звідси вона біжить до брами.

Ходімо понад нею!

Із темного отвору в скельній стіні виривався бурхливий потік і, вируючи, біг вузьким, прямим і глибоким каналом, вирубаним умілими руками прадавніх гномів.

Понад каналом пролягала брукована дорога, досить широка, щоб по ній могли пройти пліч-о-пліч чимало гномів. Швидко побігли втікачі дорогою, минули широкий поворот і – о диво! В очі їм ударило ясне світло дня. Попереду височіла велична арка, на якій досі помітні були рештки старовинної різьби – потрісканої, побитої, закіптюженої. Сонце, прориваючись крізь імлу, заливало світлом долину між двох відног гори, й кілька променів золотило бруківку перед порогом.

Зграя кажанів, пробуджених зі сну чадними смолоскипами, пролопотіла крильми над гномами. І ті рвонули вперед, ковзаючись по камінню, яке вичовгав і заслинив дракон. Тут річка з шумом покидала гору, несучи далі в долину свої піняві води.

Гноми повпускали непотрібні вже смолоскипи на землю й стали, кліпаючи засліпленими очима. Вони вийшли до передньої брами й дивилися на Діл.

– То ж треба! – вигукнув Більбо. – Ніколи не думав, що доведеться мені виглядати з цієї брами на світ. І ще ніколи не думав, що так приємно побачити знову сонце, відчути обличчям подих вітру. Та – ой який холодний цей вітер!

Вітер віяв таки справді холодний. Пронизливий східний вітер ніс грізний подих зими. Перекочуючись через відноги Самітної гори, огинаючи ті відноги, він залітав у долину, зітхаючи поміж скель. Попосидівши довгенько в задушливих глибинах драконових зал, гноми затремтіли від холоду на осонні.

Раптом Більбо збагнув, що він не тільки зморений, а й страшенно голодний.

– Здається, вже пізній ранок, – сказав він, – і чи не пора б нам і підснідати – було б тільки що снідати. Але не думаю, що Смаугів парадний вхід – найбезпечніше місце для сніданку. Ходімо звідси кудись, де б ми могли спокійно посидіти трохи!

– Я цілком згоден! – підхопив Балін. – І, здається мені, я знаю, куди нам треба піти: до колишнього спостережного поста на південно-західному краї гори. – Як далеко туди? – спитав гобіт.

– П'ять годин ходи – так я гадаю. Тяжкий це буде шлях. Оця дорога, що веде від брами понад лівим берегом річки, мабуть, чи не вся розбита. Але гляньте отуди!

Річка там несподівано робить петлю в долині перед зруйнованим містом. У тім місці колись був міст, яким можна було перейти до крутих східців, що виводили на правий берег і далі на дорогу, що збігає до Крукового бескиду. Там є (чи була?) стежка, що відходила від дороги й вела до поста. Нелегкий там буде підйом, навіть якщо збереглися старі сходинки.

– Леле! – заремствував гобіт. – Ще стільки йти й дертися по горах без сніданку!

Хотів би я знати, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в цій остогидлій дірі, що не знає ні часу, ні годинників?

Насправді збігло дві ночі й один день, відколи дракон зруйнував таємні двері (а тим часом шукачі пригод щось та жували), але Більбо втратив відчуття часу й не знав, минула одна ніч а чи сім ночей.

– Ну годі, годі! – сміючись і побрязкуючи самоцвітами в кишенях, мовив Торін – йому вже вертався добрий гумор. – Не називай мого палацу остогидлою дірою!

Стривай, хай-но ми його приберемо та прикрасимо знову!

– Цьому не бути, поки живий Смауг, – похмуро зауважив Більбо. – А втім, де ж це він? Я віддав би добрий сніданок за звістку про нього. Сподіваюся, він не сидить на горі й не дивиться на нас!

Таке припущення дуже стривожило гномів, і вони швидко дійшли згоди, що гобіт з Баліном слушне пропонують.

– Так, нам треба забиратися звідсіля, – сказав Дорі. – Я ніби чую, як його очі пропікають мені потилицю.

– Тут холодно й незатишно, – притакнув Бомбур. – Хоч ієщо пити, але я не бачу ніде й признаки їжі. В такій місцині дракон завжди буде голодний.

– Ходімо! Ходімо! – загомоніла решта. – До Балінової стежки!

Тож вони й почвалали поміж каміння лівим берегом річки – на високій кам'яній стіні правого берега не було стежки, нічого не було. Місцевість довкіл була така гола й спустошена, що навіть Торін протверезів знову. Місток, про який говорив Балін, давним-давно завалився, і його опори були тепер звичайними валунами посеред мілкого, шумливого потоку. Але мандрівники без великих труднощів перейшли воду вбрід, відшукали прадавні східці й піднялися на високий берег.

Пройшовши ще трохи, вийшли на стару дорогу, яка скоро заповзла в глибокий видолинок, загублений серед скель. Тут вони перепочили хвильку й підснідали, що мали, а мали здебільшого корм і воду. (Якщо ви хочете знати, що воно таке той корм, то я тільки скажу, що не знаю рецепта; але воно схоже на коржики, не псується хтозна-скільки часу, нібито тривне, хоч, звичайно, не смачне й вельми нецікаве – ото хіба ним, поки розжуєш, добре розпрацюєш щелепи. Корм придумали озеряни для далеких мандрівок.)

Тоді подалися далі. Дорога тут повертала від річки на захід, усе наближаючись до великого кряжа південної відноги. Нарешті дійшли до стежки, що вела на Круків бескид. Підйом був крутий; один за одним повільно й важко ступали вони, аж поки надвечір добулися на вершину кряжа й побачили зимне сонце, що скочувалося до заходу.

Тут гноми знайшли площинку, відкриту з трьох боків і тільки з півночі захищену стіною, в якій зяяв отвір – щось ніби двері. Тому, хто стояв у цих дверях, відкривався широкий круговид на схід, південь і на захід.

– Тут, – пояснив Балін, – ми в давнину виставляли чатових, а ці двері ведуть до вирубаної в скелі вартівні. Навколо гори було кілька таких місць. Але в ті

щасливі дні здавалося, нібито нема від кого особливо стерегтися, і чатові, мабуть, не дуже пильнували, а то б ми були, можливо, заздалегідь попереджені про наближення дракона, і все могло б скластися інакше. А проте нині ми можемо переховатися в цій вартівні якийсь час. Нас тут ніхто не побачить, зате нам видно багато.

– Небагато пуття з того, якщо дракон бачив нас, коли ми сюди йшли, – пробурчав Дорі, що все оглядався на вершину гори, от ніби сподівався побачити там Смауга, мов пташку на дзвіниці.

– Іншого вибору ми не маємо, – сказав Торін. – Сьогодні ми не здатні йти далі.

– Правда, правда! – вигукнув Більбо і впав на землю опукою.

У вартівні вистачило б місця й для ста гномів, але далі була видовбана ще одна, менша кімнатка, де не так доткав холод. У кімнатці було зовсім порожньо; напевне, за весь час Смаугового панування сюди не забігали навіть дикі звірі.

Тут гноми поскладали свої речі. Хто зразу простягся на долівці й заснув, а хто, посідавши біля зовнішніх дверей, заходився обговорювати, як бути далі. Та впродовж усієї розмови знов і знов поверталися до єдиного запитання: де Смауг?

Гноми дивилися на захід і не бачили там нічого, й на сході нічого, і на півдні не видно було й признаки дракона – тільки без ліку птаства кружляло в повітрі.

На те птаство дивилися вони й дивилися, чудуючись: що за причина, що його там зібралося так багато? Та коли на небі засвітилися перші холодні зорі, гноми все так само нічого не знали й не розуміли.