Текст книги "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

– Свій найслабший доказ ти навів наприкінці й зробив його найголовнішим, – відказав Торін. – Ніхто з людей не має права зазіхати на багатство мого племені тільки тому, що Смауг, укравши його в нас, позбавив також домівки чи життя його кревних. Не його був скарб, щоб часткою того скарбу відшкодовувати його лихі діла. Вартість харчів і поміч, яку ми дістали від озерян, ми належно відшкодуємо – у свій час. Але ми нічого не дамо – ані крупинки золота, поки нам погрожують силою. Поки перед нашими ворітьми стоїть озброєне військо, ми дивимося на вас як на ворогів і злодіїв. І ще хотів би я спитати вас: яку частку спадщини виплатили б ви нашим кревним, коли б ми загинули й скарб лишився без господарів?

– Справедливе запитання, – визнав Бард. – Але ви не погинули, а ми не грабіжники.

До того ж багаті повинні б, як не з обов'язку, то з жалю допомогти знедоленим, що прихистили їх, коли вони були в біді. А ще я не дістав відповіді на інші мої вимоги.

– Як я вже сказав, я не вестиму переговорів з озброєними людьми, що стоять перед моєю брамою. І вже ж ні в якому разі не говоритиму з ельфами лісового короля – про нього у мене лишилися не вельми приємні спогади. В цих перемовинах їм немає місця. А зараз ідіть геть, поки не полетіли наші стріли! Якщо ж ти схочеш говорити зі мною знову, то спершу відішли військо ельфів до лісу, де їм і годиться бути, а тоді вертайся, склавши зброю чимдалі від нашого порога.

– Король ельфів – мій друг, – відповів Бард. – Він прийшов на поміч потерпілим озерянам, хоч ті не мали до нього ніяких вимог, а тільки дружні почуття. Ми дамо тобі час, щоб ти пошкодував за свої слова. Помудрішай, поки ми вернемося!

І разом зі своїм загоном пішов назад до табору.

Минуло всього кілька годин, і знову прийшли прапороносці; наперед виступили сурмачі й просурмили сигнал.

– Ім'ям Есгароту й Лісу, – виголосив один з них, – ми промовляємо до Торіна, Траїнового сина Дубощита, хто називає себе королем Самітної гори, і пропонуємо добре обдумати вимоги, недавно висловлені, або ж у противному разі проголошуємо його нашим ворогом. Щонайменше він повинен відступити одну дванадцяту частину скарбу Бардові – як переможцеві дракона і як спадкоємцеві Гіріона. З тієї частини Бард сам виділить пожертву Есгаротові; та якщо Торін хоче мати дружбу й шану довколишніх земель, подібно до його дідів і прадідів, він дасть також дещо із своєї частки на підтримку озерян.

Тоді Торін схопив рогового лука й послав стрілу в окличника. Стріла влучила в його щит і застрягла там, тріпочучи.

– А що така твоя відповідь, – голосно мовив той, – я проголошую Самітну гору обложеною. Ви не зможете нікуди піти з неї, поки зі свого боку не попросите перемир'я і переговорів. Ми не застосуємо проти вас зброї, але залишимо вас на самоті з вашим золотом. Можете їсти його, коли така ваша воля!

З тим посланці й відійшли незагайно, лишивши гномам обдумувати своє становище.

Торін зробився такий похмурий, що коли б хто з них і хотів щось йому закинути, то не посмів би. Але більшість гномів мабуть-таки поділяла його думку – окрім хіба старого товстуна Бомбура та Філі й Кілі. Більбо, звісно, не схвалював такого повороту справ. Гора й так у печінках йому сиділа, і зовсім не до вподоби йому було скніти в ній, витримуючи облогу.

– Вся ця нора досі смердить драконом, – пробурчав він сам до себе, – й мене від неї аж нудить. А корм уже просто застрягає мені в горлянці.

Розділ шістнадцятий. НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ

Повільно й стомливо збігали дні. Гноми збували свій час, розбираючи скарб та складаючи на окремі купки. І тут Торін заговорив про Траїнів Гори-камінь і настійно попросив їх шукати самоцвіт по всіх закапелках.

– Бо Гори-камінь мого батька, – сказав він, – сам собою вартий річки золота, а для мене він – понад усяку ціну. З усього скарбу я беру собі лише той камінь, і я помщуся кожному, хто його знайде й залишить собі.

Почувши ці слова, Більбо злякався й почав гадати, що станеться, коли знайдуть Гори-камінь, – а славетний самоцвіт був загорнутий в купку всякого дрантя, яке правило гобітові за подушку. Але все-таки він не признався, бо одного з тих нескінченно довгих, стомливих днів у його маленькій голові замрів ніби план.

Якийсь час усе так і тривало, коли це круки сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.

– Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими, – зауважив Роак, – і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона – сам скарб може стати вашою погибеллю!

Але Торін лишався незворушний.

– Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів, – сказав він, – і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.

Того вечора Більбо надумав здійснити свій план. Небо було темне, безмісячне.

Коли споночіло, він подався до свого куточка в комірчині біля самої брами, дістав із клуночка мотузку, а також Гори-камінь, загорнутий у ганчірку. Тоді видряпався на мур. Там був сам Бомбур – відбував своє чатування, оскільки гноми чатували по одному.

– Та й холодно ж! – поскаржився Бомбур. Як жаль, що ми не можемо розпалити вогнище. як оті у своєму таборі в долині!

– Всередині тепліше, – сказав Більбо.

– Авжеж, тепліше, та я мушу стовбичити тут до опівночі,– пробурчав гладкий гном. – І взагалі кепські справи. Не те, щоб я смів виступати проти Торіна – хай борода його росте все довша й довша, – але він завжди був твердолобий гном.

– Та, мабуть, не такий твердолобий, як я став твердоногий, – поскаржився й гобіт. – Ноги мої гудуть від ходіння по сходах і кам'яних переходах. Багато я віддав би, аби відчути під підошвами м'якеньку травицю.

– А я багато віддав би, аби відчути горлянкою міцний трунок, а повечерявши добре, лягти в м'яку постіль.

– Нічого такого я не можу тобі дати, поки триває ця облога. Але це вже давненько я не чатував, то початую за тебе, якщо хочеш. Бо мені чогось не спиться.

– Ти просто золотко, Злоткінсе, і я залюбки приймаю цю твою послугу. Коли щось запримітиш, гляди розбуди мене першого! Я ляжу в тій комірчині, що ліворуч, недалеко звідси.

– Та йди вже! – вирядив товстуна Більбо. – Я розбуджу тебе опівночі, а ти буди того, хто тебе змінить.

Як тільки Бомбур спустився з муру, Більбо надягнув свого перстеника, прив'язав мотузку, ковзнув з муру додолу й рушив. Часу в нього було близько п'яти годин.

Він знав, що Бомбур спатиме (товстун міг спати коли завгодно, а відколи з ним трапилася та лісова пригода, завжди намагався вловити знову чудові сни, які йому тоді снилися); а решта всі клопоталися коло Торіна. Навряд чи хто-небудь з гномів, навіть Філі чи Кілі, надумав би дертися на мур, поки не настане його черга.

Було дуже темно. Гобіт ішов упевнено, поки позаду лишилася стежка, що огинала недавно утворене плесо, а далі почав навпомацки спускатися в долину. Добувся нарешті до закруту, де треба було брести через воду. Річище Бистрої тут було мілке, але досить широке, й малому гобітові нелегко було перейти її вбрід. Він був уже біля самого протилежного берега, коли підсковзнувся на круглому камінці й з плюскотом упав у холодну воду. Більбо ледве видряпався на крутий берег, обтрушуючись і ловлячи дрижаки, як із мороку наспіли ельфи з яскравими ліхтарями – вони хотіли з'ясувати, що то був за плюскіт.

– Ні, то була не риба! – сказав один. – Тут шпиг бродить. Заховайте світло! Воно поможе йому більше, ніж нам. Це ж, мабуть, оте чудне створіннячко, яке буцімто у них за слугу.

– За слугу, аякже! – пирхнув Більбо, та ще посеред того пирхання гучно чхнув, і ельфи враз прибігли на звук.

– Посвітіть лишень! – озвався до них. – Я тут, якщо ви мене шукаєте!

І, скинувши перстеника, вийшов з-за скелі. Ельфи, хоч і вражені були, зараз же його схопили.

– Хто ти? Той гобіт, що в гномів? Що ти тут робиш? І як ти зайшов так далеко повз наших вартових? – сипонули вони запитаннями.

– Якщо ви хочете знати, я – пан Більбо Злоткінс, Торінів товариш, – відказав він. – Я знаю вашого короля в обличчя, хоча він навряд щоб знав мене. Але Бард мене пам'ятає, і я, власне, саме Барда й хочу бачити.

– Он як! – мовили ельфи. – І яка ж у тебе до нього справа?

– Хоч яка, та моя власна, добрі мої ельфи. Але якщо ви хочете коли-небудь вибратися з цього холодного, моторошного місця й вернутися до свого лісу, – відповів він, тремтячи, – то відведіть мене хутчій до вогнища, де б я обсушився, а тоді якомога швидше допустіть мене до ваших проводирів. У мене години дві часу – не більше.

Отак за дві години після своєї втечі з Торінової твердині Більбо опинився біля великого вогнища перед великим наметом, і тут-таки сиділи, допитливо його розглядаючи, Бард і лісовий король. Гобіт в ельфійському обладунку, закутаний в стару ковдру, був для них обох неабиякою цікавинкою.

– Ви ж самі розумієте, – промовляв Більбо своєю найвишуканішою діловою мовою, – це не може тривати довго. Мені особисто вся ця справа давно обридла. Хотів би я скоріше потрапити додому, на захід, де розважніший люд. Але я маю інтерес у цьому ділі – чотирнадцяту частку, якщо говорити точніше, згідно з листом, якого я, на щастя, зберіг, здається.

І він видобув з кишені свого старого плащика (якого досі носив, накинувши поверх обладунку) перегнутого багато разів і пожмаканого Торінового листа, що його ватажок гномів поклав під гобітів годинник на поличці каміна ще в кінці квітня!

– Частку прибутків, розумієте? – провадив він. – Я це усвідомлюю. Особисто я ладен негайно розглянути уважно всі ваші вимоги, виділивши те, що в них є справедливого, а вже тоді домагатися своїх власних прав. Одначе ви не знаєте Торіна Дубощита так добре, як я його знаю. Запевняю вас, він сповнений рішучості сидіти на своїй купі золота й голодувати стільки часу, скільки ви просидите тут.

– Що ж, хай голодує! – мовив Бард. – Так йому, дурневі, й треба.

– Авжеж, – погодився Більбо. – Я розумію ваш погляд на цю справу. Але тим часом швидко насувається зима. Скоро все покриється снігом, ударять морози, й стане сутужно з харчами – навіть ельфам, як я гадаю. Виникнуть ще й інші труднощі. Ви не чули про Даїна й гномів із Залізних гір?

– Чули, і давно, – відповів король ельфів. – Але що йому до нас?

– Так я і думав. Бачу, я маю відомості, яких ви не маєте. Даїн, скажу я вам, нині за два дні дороги звідсіля, а з ним іде щонайменше п'ятсот відважних гномів – більшість із них мають досвід жахливої гномо-гоблінської війни, про яку ви, безперечно, чули. Коли вони прибудуть, може вийти чимала халепа.

– Навіщо ти нам це говориш? Ти зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? – похмуро спитав Бард.

– Мій дорогий Барде! – схвильовано писнув Більбо. – Не будьте такі квапливі! Я ще не зустрічав такого підозріливого люду! Просто я намагаюся відвернути біду від усіх нас. І тому хочу дещо запропонувати.

– Послухаймо! – сказали Бард і король.

– Ні – подивіться! – сказав Більбо. – Ось воно! І, діставши Гори-камінь, відкинув ганчірку, в яку був загорнутий самоцвіт.

Навіть король ельфів, чиї очі звикли бачити чудовні й прекрасні речі, підвівся вражений. Мовчки, зачудовано дивився на незрівнянний самоцвіт Бард. Мовби куля, повна місячного сяйва, повисла перед ними в сітці, сплетеній з блиску холодних зір.

– Це – Гори-камінь Траїна, – пояснив Більбо, – серце Самітної гори, а також серце Торіна. Він оцінює цей самоцвіт понад річку золота. Я даю цей камінь вам. Він поможе вам досягти угоди.

І, з зусиллям відірвавши погляд від самоцвіта, тремтячою рукою подав його Бардові. Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні.

– Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш? – нарешті запитав він, схаменувшись.

– Ну, він не зовсім мій, – знітився гобіт. – Але, знаєте, я волію заставити його проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять.

Сподіваюся, що Гори-камінь принесе вам користь.

Лісовий король вражено подивився на Більбо.

– Більбо Злоткінсе! – сказав він. – Ти достойніший носити обладунок ельфійських принців, ніж багато хто, кому він більше був би до лиця. Але навряд чи й Торін Дубощит буде такої думки. Я, мабуть, краще знаю гномів, ніж ти. Раджу тобі лишитися з нами – будеш нашим дорогим і шанованим гостем.

– Я, звісно, дуже вам дякую, – відповів Більбо з поклоном. – Але я не зможу покинути отак моїх друзів – після всього, що ми зазнали разом. До того ж я пообіцяв старому Бомбурові, що розбуджу його опівночі! Мені справді треба йти, і якнайхутчій.

Ніякі їхні умовляння не могли його затримати; отож, доручивши кільком – воїнам провести гобіта, Бард і король шанобливо з ним попрощалися. Коли проходили через табір, якийсь дідусь, закутаний у темний плащ, підвівся з порога одного з наметів і підійшов до них.

– Молодець, Злоткінсе! – мовив старий, поплескавши гобіта по плечах. – Ти, як завжди, перевершуєш усі сподівання!

То був Гандальф.

Уперше за стільки днів Більбо зрадів по-справжньому. Та не було часу для всіх тих запитань, що зринули одразу йому в голові.

– Май терпець і дізнаєшся про все помалу! – заспокоїв його Гандальф. – Події наближаються нині до загальної розв'язки, якщо я не помиляюся. На тебе чекають прикрощі, але ти не занепадай духом! Цілком може бути, що тобі все минеться щасливо. Заповідаються вісті, про які й круки не чули. На добраніч!

Спантеличений, але й підбадьорений, гобіт поспішив далі. Ельфи провели його до безпечного броду й, не намочивши, переправили на другий берег. Там він попрощався зі своїми провідниками й подався обережно назад до брами. Відчуваючи дедалі більшу втому, встиг усе-таки задовго до півночі видертися на мур по мотузці – вона висіла там, де він її залишив. Тоді відв'язав мотузку й сховав і, сівши на мурі, став гадати тривожно, що ж то воно буде.

Опівночі Більбо розбудив Бомбура й собі скрутився калачиком у своєму куточку, не слухаючи, як старий гном дякує не надякується, – розумів, що навряд чи заслуговував на подяку. Скоро й заснув міцним сном, забувши до ранку всі свої гризоти. І знаєте, що йому снилося? Яєчня з шинкою.

Розділ сімнадцятий. БУРЯ

Наступного дня рано-вранці заграли сурми в таборі людей та ельфів. Незабаром гноми побачили гінця, що сам-один поспішав вузькою стежкою. Зупинившись віддалік, він окликнув гномів і спитав, чи вислухає Торін нове посольство, оскільки надійшли свіжі вісті, які міняли становище.

– Напевне, почули про Даїна, – сказав, почувши ці слова, Торін. – Дійшли й до них вісті про його наближення. Я так і знав, що вони стануть лагідніші від цього. – І крикнув гінцеві:—Нехай прийдуть невеликим гуртом, та без зброї, і я вислухаю їх!

Близько полудня знову замайоріли, винесені наперед, знамена Лісу й Озера. Потім показався загін із двадцятьох воїнів. Там, де починалася вузька стежка, загін склав на землю мечі й списи й підійшов до брами. Вражені гноми побачили серед посланців Барда й короля ельфів, а попереду виступав якийсь дідок: закутаний у плащ, із насунутим на чоло каптуром, він ніс в руках важкеньку дерев'яну скриньку, окуту залізом.

– Вітаю, Торіне! – гукнув Бард. – Ти досі не змінив свого рішення?

– Моє рішення не міняється від того, що зійшло й зайшло кілька разів сонце, – відказав Торін. – Невже ти прийшов, щоб ставити пусті запитання? І військо ельфів досі не відійшло, як я бажав! Поки цього не буде, ти марно ходиш на переговори до мене.

– І немає нічого, за що ти відступив би частину свого золота?

– Нічого, що ти чи твої друзі можуть запропонувати.

– А що ти скажеш про Гори-камінь Траїна? – спитав Бард, і тієї самої миті старий відчинив скриньку й підніс самоцвіт угору. З його долоні бризнуло навсібіч сяйво, біле та яскраве навіть при світлі дня.

Вражений і спантеличений, Торін онімів. Довго ніхто не порушував мовчанки.

Нарешті Торін заговорив, і голос його був здушений від гніву.

– Той камінь належав моєму батькові, отже він мій. Чому це я маю купувати свою власність? – Але подив охопив ватажка гномів, і він додав: – Але як ви добралися до цієї спадщини мого роду – коли варто взагалі питати про те, про що питають злодіїв?

– Ми не злодії,– відказав Бард. – Твоя власність буде віддана тобі за те, що належить нам.

– Як ви добралися до нього? – закричав Торін, якого вже охоплювала лють.

– Це я віддав їм камінь! – писнув Більбо, що визирав через мур і на ту хвилину був уже страшенно переляканий.

– Ти! Ти! – загримів Торін, обертаючись до гобіта й хапаючи його обома руками. – Ти, жалюгідний гобіте! Ти, куций… злодію!

Ватажкові гномів забракло слів, і він трусив бідолашного Більбо, мов кролика.

– Клянуся Дуріновою бородою! Хотів би я, щоб тут був Гандальф! Хай він буде проклятий, що вибрав тебе! Хай йому борода вилізе! А тебе я скину вниз на каміння! – закричав він і високо підняв гобіта.

– Стривай! Твою волю уволено! – мовив голос. Старий, що ніс скриньку, відкинув геть свого плаща з каптуром. – Ось Гандальф! І, як видно, прийшов я саме вчасно.

Якщо тобі не подобається мій Викрадач, то, прошу тебе, не завдавай йому шкоди.

Постав його на землю й вислухай, що він має сказати!

– Ви, бачу, всі в спілці проти мене! – сказав Торін, впустивши гобіта на верх муру. – Щоб я ще коли мав справу з яким чарівником чи його друзями! Ну, то що ти маєш сказати, пацючий нащадку?

– Леле! Леле! – мовив Більбо. – Я певен, усе це дуже прикра історія. Може, ви пам'ятаєте, як казали, що я можу вибрати сам свою чотирнадцяту частку? Можливо, я зрозумів вас надто дослівно – чував я, що гноми бувають чемніші на словах, ніж на ділі. А проте був же час, коли ви нібито вважали, що я вам даю якусь користь.

Пацючий нащадок – отак! Оце й є всі ті послуги ваші й вашої рідні, що їх ви обіцяли мені, Торіне? Вважайте, що я розпорядився своєю часткою, як хотів, та й ділу кінець!

– Я так і вважатиму, – похмуро відказав Торін. – 3 тим я тебе й відпущу – і хай ми більш ніколи не здибаємося з тобою! – Тоді одвернувся й заговорив через мур – Мене зраджено! Ви добре вгадали, що я не знесу втрати Гори-каменя, що викуплю цей скарб мого дому. За нього я віддам чотирнадцяту частку всього багатства сріблом і золотом, не рахуючи коштовних каменів. Але все це буде в рахунок частки, обіцяної цьому зрадникові, і з тим він і піде, а ви розподілите одержане, як захочете! Не сумніваюся, що він дістане мізерію.

Забирайте його, коли бажаєте, щоб він жив, – віднині він мені не друг, а ворог.

– Спускайся до своїх приятелів! – обернувся він до Більбо. – А то я скину тебе додолу.

– А як же золото й срібло? – спитав Більбо.

– Видамо тоді, як усе розподілимо, – заявив Торін. – Злазь!

– А доти ми затримуємо Гори-камінь у себе! – крикнув Бард.

– Не вельми гарним показуєш ти себе королем Самітної гори, – сказав Гандальф. – Та все ще може змінитися.

– А може, – відгукнувся Торін. Скарб так затуманив йому голову, що вже цієї хвилини він прикидав, чи не вдасться з Даїновою допомогою відвоювати Гори-камінь, щоб не віддавати обіцяної винагороди.

Тож гноми спустили Більбо на мотузці з муру, й гобіт пішов собі, не діставши нічогісінько за свої заслуги. Ото тільки, що зостався на ньому обладунок, якого Торін подарував раніше. Не один із гномів відчував сором і жаль від того, що так повівся з гобітом їхній ватажок.

– Прощавайте! – гукнув їм Більбо. – Може, ще зустрінемося друзями.

– Вшивайся! – крикнув Торін. – На тобі обладунок, зроблений руками гномів, і ти його недостой-ний. Його не пробити стрілою, але, якщо ти не поквапишся, я пронижу тобі нікчемні твої ноги.

– Не жени так! – порадив йому Бард. – Ми дамо тобі час до завтра. Опівдні повернемося і подивимося, чи виніс ти ту частину скарбу, яку пообіцяв віддати за свій камінь. Якщо це буде зроблено без обману, тоді ми підемо звідси, а військо ельфів повернеться назад до лісу.

Тим перемовини й скінчилися, і люди з ельфами вернулися до свого табору. Але Торін негайно через Роака послав гінців до Даїна – із звісткою про те, що сталося, і з проханням прийти якомога швидше. Минув той день і ніч. Назавтра вітер перемінився – повіяв із заходу, і небо спохмурніло. Ще був ранній ранок, коли в таборі почувся гамір. Прибігли гінці із звісткою, що потуга гномів

обійшла східну відногу Самітної гори й швидко наближається до Долу. Прийшов Даїн. Він ішов, не зупиняючись, цілу ніч і тому наспів швидше, ніж сподівалися люди й ельфи. Воїни його були в довгих, до колін, кольчугах із сталевих кілець, а на ногах мали панчохи з тонкої і гнучкої металевої сітки, таємницю виготовлення якої знали тільки Даїнові зброярі. Гноми взагалі неймовірно дужі, як на їхній невисокий зріст, але ці здебільшого були ще дужчі за гномів з інших племен. Звичайним їхнім озброєнням були важкі кайла з двома гостряками, але кожен з них мав також короткого широкого меча при боці й круглого щита, перевішеного через плече. Бороди, роздвоєні й заплетені в коси, були запхані за пояси. Шапки в них були залізні й черевики залізні, а обличчя випромінювали суворість і рішучість.

Залунали сурми, кличучи людей та ельфів до зброї. Скоро й показалися гноми, що швидко бралися вгору долиною. Ось вони зупинилися між річкою і східною відногою, але декілька гномів пішли далі й, перебрівши річку, наблизилися до табору; тут вони поклали свою зброю на землю й піднесли руки догори на знак миру. Назустріч їм вийшов Бард і з ним Більбо.

– Нас послав Даїн, син Наїна, – відповіли посланці, коли Бард запитав, хто вони й чого їм треба. – Ми поспішаємо до наших родичів, що сидять у Самітній горі, бо почули, що відвойовано наші давні володіння. А хто ви такі, що, як вороги, облягли захищені мури?

Ця чемна й трохи старомодна мова, якої вживали на переговорах, означала, звичайно: “Нічого вам тут робити. Ми йдемо далі, тож дайте дорогу, а то ми вдаримо на вас!” Гноми гадали пробитися між відногою гори й коліном річки – по тій вузькій смужці землі, де, як їм здавалося, заслін був не дуже сильний.

Бард, звісна річ, відмовився пропустити Даїнове військо. Спочатку він хотів дочекатися, поки з гори буде винесено золото й срібло в обмін на Гори-камінь, бо не вірив, що Торін дотримає обіцянки, хай-но зміцнить свою фортецю такою численною і войовничою залогою. Даїнове плем'я принесло чимало припасів: чи не кожен воїн, окрім зброї, ніс ще й великого клунка за плечима – гноми можуть переносити дуже важкі тягарі. Тоді б вони витримали облогу не одного тижня, а на той час надійшло б іще й ще більше гномів: адже Торін мав багато родичів. А ще обложені могли відкрити знову інші брами, тож людям і ельфам довелося б тоді облягати цілу гору, для чого вони мали замало війська.

І справді – саме такі, точнісінько, й були плани гномів (бо ж круки-гінці безперестанку снували поміж Торіном і Даїном); але поки що дорога була заслонена, й гноми-посланці, обмінявшися з Бардом сердитими словами, вернулися назад, буркочучи собі в бороди. А Бард негайно послав людей до брами, але там не було ні золота, ні якої іншої плати. Стріли полетіли в озерян, коли ті підійшли на відстань пострілу; налякані посланці поспішили назад до табору. А там уже все заворушилося, мов перед битвою; адже Даїнові гноми рушили далі понад східним берегом.

– Дурні! – засміявся Бард. – Підійшли під саму відногу! Може, вони й тямлять щось у підземних битвах, але не знають, як воювати на поверхні землі. Серед скель заховано багато наших лучників і списоносців, і вони щомиті готові ударити в їхній правий фланг. Може, й міцні гномівські кольчуги, але й вони їх не порятують. Нападімо на них з обох боків, поки вони стомлені з дороги!

Але король ельфів заявив:

– Я зволікатиму до останку, перш ніж почну цю війну за золото. Гноми все одно не пройдуть, дюки ми не захочемо їх пропустити, і не зроблять нічого такого, чого б ми не помітили. Ще сподіваймося – може, щось та принесе замирення. За нами чисельна перевага, тож, коли все-таки дійде до лиха й почнеться бій, ми однаково переможемо.

Але він не врахував бойового запалу гномів.

Думка про те, що Гори-камінь перебуває в руках у обложників, просто не давала їм спокою. А ще вони здогадувалися про вагання Барда і його союзників – тож і вирішили напасти, поки ті радяться.

Несподівано, без ніякого сигналу до бою, вони кинулися вперед. Забриніли тятиви, засвистіли стріли – ось-ось мала початися битва.

Та ще несподіваніше, з жахливою швидкістю, насунула пітьма! Небом котилася чорна хмара. Налетів вихор, загримів грім, озвавшись луною в підземеллях гори, і блискавка осяяла вершину. Але попід хмарою клубочилася інша чорнота, і не вітер її гнав – з півночі, мов неосяжна пташина зграя, мчала вона, така щільна, що крізь неї не прозирав жоден промінчик світла.

– Стійте! – крикнув Гандальф, що зненацька з'явився і став з піднесеними руками – поміж гномами, які наступали, й супротивними їм лавами.

– Стійте! – гукнув він громовим голосом, і його патериця спалахнула ніби блискавкою. – Страшна небезпека спіткала вас усіх! Лихо вам! І прийшло воно швидше, ніж я передбачав. Гобліни сунуть на вас! Болг іде з півночі, о Даїне!

Той Болг, чийого батька ти вбив у Морії. Гляньте! Кажани летять над його полчищами, як море сарани. Гобліни їдуть на вовках, і за ними теж мчать вовчі зграї!

Подив і сум'яття охопили три війська. Поки промовляв Гандальф, пітьма ставала все чорніша. Гноми зупинились і задивилися на небо. Багатого-лосо закричали ельфи.

– Прийдіть! – закликав Гандальф. – Ще є час для ради. Хай Даїн, син Наїна, негайно прийде до нас!..

Отак розпочалася битва, якої ніхто не сподівався; дістала вона назву Битви п'яти військ, і дуже була вона жахлива. З одного боку були гобліни й дикі уорги, а з другого – ельфи, люди і гноми. Ось як воно все склалося. Відколи загинув Великий Гоблін з Імлистих гір, одвічна ненависть тих потороч до гномів спалахнула знову з небувалою силою – вони аж казилися з люті. Туди-сюди забігали гінці між усіма їхніми містами, селищами й твердинями, бо ж надумали гобліни заволодіти всіма північними землями. Таємно збирали вони відомості й скрізь по всіх горах кували зброю та озброювались. Далі почали гуртуватися в єдине військо, їхні загони йшли по горах, збиралися в долинах і все тунелями чи під покриттям ночі, аж поки довкола Гундабада, великої гори півночі, де була гоблінська столиця, скупчилося незліченне військо, готове з першою бурею навалитися на південний край. Тут вони довідалися про смерть Смауга, і серця їхні переповнилися радістю. З ночі в ніч поспішали вони горами, й зненацька вигулькнули з півночі, мало не наздогнавши Даїна. Навіть круки не знали про їхнє наближення, поки гобліни не виринули в горбистій місцевості, яка відділяла Самітну гору від північних гір. Не можу сказати, скільки про це знав Гандальф, але зрозуміло, що й він не сподівався такого раптового нападу.

Ось який план запропонував чарівник на раді, де були Бард і лісовий король, а також Даїн, бо проводир гномів нині пристав до них: гобліни були спільним ворогом ельфів, людей і гномів, і з їхньою появою всі чвари було забуто. Єдиною надією союзників було заманити гоблінів у долину поміж двох відног Самітної гори, а вони самі мали зайняти великі південну й східну відноги. Цей план мав одну слабинку: якщо потороч дуже-дуже багато, вони можуть видертися й на гору і, отже, напасти на союзників ззаду і згори. Але ніколи було придумувати інші плани чи кликати ще когось на допомогу.

Гроза скоро відгриміла, покотилася на південний схід, але кажаняча хмара перелетіла через схил гори й, спустившись нижче, завихрила над головами воїнів, затуливши світло й сповнивши жахом серця.

– До гори! – закричав Бард. – До гори! Всі хай займуть свої місця, поки ще є час!

На південній віднозі, по її нижчих схилах і поміж скель при долині стали ельфи; на східній віднозі були озеряни й гноми. Бард і ще дехто з найметкіших людей та ельфів вилізли на вершину східної відноги, щоб глянути на північ. Там щось чорне, покриваючи всю землю біля підніжжя Самітної гори, нестримно котилося вперед. Скоро передні лави обтекли край відноги й ринули в Діл. То мчали найзавзятіші гобліни на найпрудкіших вовках-уоргах, і їхнє гейкання й виття роздирало повітря, лунало по всій долині. Жменька хоробрих воїнів-озерян розсипалася перед ними, щоб справити враження шаленого опору, і чимало з них там загинуло, поки решта відступила й розбіглася – хто до однієї відноги, хто до другої. Як і сподівався Гандальф, гоблінське військо скупчилося позад чільних лав, що наштовхнулися на опір, і нині в сліпій люті посунуло вперед, заповнюючи простір між відногами гори й шукаючи ворога. Незліченні були їхні чорно-багряні прапори. Безладна й несамовита, розкочувалась ворожа лавина.

Жахлива то була битва. Найстрахітніша з усіх гобітових пригод і найосоружніша йому в ті хвилини – а це означає, що нею він найдужче пишався і що про неї найбільше любив згодом розказувати, хоч сам він у тій січі не відіграв аніякісінької ролі. Скажу лише, що він надягнув свого перстеника ще напочатку і сховався від усіх очей, – але не від усієї небезпеки. Такий перстень не може захистити повністю під час гоблінського наскоку, ані відвернути заблукану стрілу чи списа, що випадково летить у тебе, але він не дозволить якому-небудь рубаці-гобліняці вибрати твою голову ціллю для замашного удару мечем.

Перші вдарили на ворога ельфи, їхня ненависть до гоблінів люта й нещадна, їхні списи й мечі сяяли серед мороку холодним полум'ям, такий смертоносний гнів був у руках, що їх стискали. Коли від ворожого війська стало тісно в долині, ельфи послали в нього град стріл, і кожна з них миготіла в польоті жалючим вогнем. За стрілами в долину скочила тисяча списоносців і напала на гоблінів. Залунали оглушливі зойки потвор. Скелі поплямилися чорною гоблінячою кров'ю.

Гобліни ще тільки почали отямлюватись і стримувати натиск ельфів, коли з протилежного краю долини почувся горловий рев. З криками: “Морія!” і “Даїн, Даїн!”– в гущу ворогів уклинилися гноми із Залізних гір, завдаючи удари своїми кайлами; поруч них озеряни косили потороч довгими мечами.

Сум'яття пойняло гоблінів. Ледве обернулися, щоб відбити напад гномів і людей, як ельфи напосіли із свіжими силами. Уже чимало потвор тікало назад, униз за течією річки, щоб вислизнути з пастки, а їхні ж вовки-уорги накидалися на них, роздираючи і мертвих, і поранених. Близька вже нібито була перемога, коли це з висоти залунав крик.