Текст книги "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

Розділ четвертий. ПО ГОРАХ І ПОПІД ГОРАМИ

Багато стежок вело в гори, багато було й перевалів через них. Але більшість тих стежок були оманливі, несправжні, бо вели в нікуди або в пастки, а перевали здебільшого кишіли лихими створіннями й жахливими небезпеками. Гноми та гобіт, за поміччю мудрих Елрондових порад та знання й пам'яті Гандальфа, вибрали потрібну дорогу до потрібного перевалу. Минали довгі дні за днями, миля за милею лишалися позаду, відколи мандрівники покинули Останній затишний дім і видерлися з долини на гору, а все так само – вгору, вгору, вгору – вела їх дорога чи то стежка: крута, небезпечна, покручена, пустельна і довга-довга. Іноді вони озиралися назад, на краї, залишені позаду і геть унизу. Далеко, далеко на заході, де все голубіло й розпливалося, десь там, знав Більбо, лежала його рідна країна надійних і милих речей, там була його маленька гобітівська нора. Гобіт тремтів. Що вище, то ставало холодніше; тут холод пронизував до кісток, поміж скель завивав вітер. А то опівденне сонце підтопить трохи сніг і то тут, то там зірветься камінь і пострибає вниз по схилу; котрий проскочить поміж них (то ще добре), а котрий – понад їхніми головами (ой-ой-ой!). Ночівлі були незатишні й студені, і мандрівники не сміли ані пісню заспівати, ані заговорити вголос, так моторошно відгукувалась луна, а тиша ніби не любила, щоб її порушувало що-небудь, крім шуму води, завивання вітру та лускання каменю.

“А там, унизу, літо в розпалі,– подумував Більбо, – там косять сіно, ходять на прогулянки в ліс. З такою швидкістю, поки ми почнемо спускатися з гір потойбіч, удома зажнивують і почнуть збирати смородину”. Гномам думалися теж похмурі думи, хоч, прощаючися з Елройдом ясного купальського ранку, вони були сповнені райдужних надій, весело говорили про те, як швидко перейдуть через гори та проїдуть загірні краї. Вони тоді гадали, що, може, дістануться до потаємних дверей на Самітній горі ще першого місяця осені “й, може, то буде Дурінів день”,– казали вони. Тільки Гандальф хитав головою і не казав нічого. Гноми вже багато літ не ходили тією дорогою, а Гандальф нею ходив часто, і він знав, як розплодилося та розмножилося зло і лихо в Диких краях, відколи дракони прогнали звідти людей, а гобліни, сплюндрувавши рудні Морії, розселилися на широких просторах. Навіть добрі задуми мудрих чарівників – таких, як Гандальф, – і таких вірних друзів, як Елронд, можуть бути зведені нанівець, коли ви вирядитеся на пошуки небезпечних пригод за межу Дикого краю. А Гандальф був мудрий чарівник і все це знав.

Він знав, що може скоїтися щось несподіване, і не смів навіть надіятися, що вони пройдуть без якої-небудь жахливої пригоди через ці великі гори з височезними, похмурими вершинами та глибоченними долинами, де не правив ніякий король. Так воно й сталося. Все йшло гаразд, поки одного дня не налетіла гроза – ні, не гроза, а грозова битва!

Ви знаєте, якою страхітливою буває справжня велика гроза десь у низовині чи в річковій долині, надто коли сходяться дві чималі грозові хмари. Але ще жахливіші бувають грім і блискавка в горах, коли зі сходу й заходу приходять туди дві бурі й зустрічаються в герці. Блискавка розбивається на скалки об вершини, скелі здригаються, оглушливий гуркіт грому розколює повітря і навпереверти розкочується скрізь, не минаючи жодної печери чи заглибини; раптові спалахи світла і громові удари без перепочинку розпанахують, товчуть чорну пітьму.

Більбо ніколи не бачив і не уявляв нічого подібного. Вони сиділи високо вгорі на вузенькому прискалку, над жахливим урвищем; глибоко внизу ледь мріла долина.

Заночували під прихистком навислої скелі. Гобіт лежав, закутавшись у ковдру, й трусився з голови до п'ят. Виглядаючи при спалахові блискавки, він побачив кам'яних велетнів по той бік долини. Велетні розгулялися: заіграшки жбурляли каменюки один на одного, а, зловивши, кидали вниз, у пітьму, і ті брили гупали далеко внизу серед дерев чи розбивалися вдрузки. Потім налетів вітер з дощем і градом, задуваючи то з цього, то з того боку, тож нависла скеля ніскільки їх не захищала від холоду й вологи. Скоро всі стали мокрі як хлющ, а їхні поні стояли, опустивши голови й підібгавши хвости; декотрі коненята іржали з переляку. Чути було, як велетні регочуть і кричать по всіх схилах гори.

– Це нікуди не годиться! – заявив Торін. – Якщо нас не зідме вітром чи не змиє водою у прірву, якщо не вб'є блискавкою, то котрийсь із велетнів похапає нас і почне підгилювати, мов м'ячі, до неба.

– Гаразд, якщо ви знаєте краще місце – ведіть нас туди! – огризнувся Гандальф, який сам був у дуже дратівливому настрої і непокоївся через тих велетнів.

Зрештою погодилися на тому, що треба послати Філі й Кілі пошукати ліпшого прихистку. Ці двоє мали вельми гострий зір, а що були молодші за інших гномів десь на п'ятдесят років, то їм і діставалися подібні доручення (надто коли всі бачили, що зовсім безглуздо було б посилати Більбо). Хто шукає, той неодмінно щось та знайде, – так чи десь так напучував Торін молодих гномів. Звісно, коли шукаєш, то щось та знайдеш, тільки не завжди те, що тобі треба. Так трапилось і цього разу.

Невдовзі Філі й Кілі повернулися, чіпляючись за виступи прямовисної стіни, щоб не здув вітер.

– Ми знайшли суху печеру, – доповіли вони, – якраз за поворотом. Там помістимося і ми, й поні.

– Чи ви ж як слід її оглянули? – спитав чарівник, який знав, що печери високо в горах рідко бувають незаселені.

– Оглянули, аякже! – запевнили молоді гноми, хоч усі знали, що небагато в них було на те часу, – надто швидко повернулися Філі й Кілі.– Вона не дуже велика і не така вже й глибока.

Глибина печер – ось що в них найнебезпечніше: не знаєш, наскільки печера заглиблюється в товщу каменю, куди приведе тебе покручений хід чи що чигає на тебе в темних закапелках. Але в ту мить новина, яку принесли Філі й Кілі, видалася гномам непоганою. Всі попідводились і приготувалися перейти на нове місце. Завивав вітер, гуркав іще грім, тож нелегко було їм посуватися вперед самим та ще й коненят вести за собою. Але до печери було таки недалеко, і скоро вони добулися до скелі, що виступала на стежку. Як звернути за ріг скелі, то зразу ж за ним у схилі гори відкривалася ніби низька арка. Вона була якраз така завширшки, що можна було втягти одного поні без поклажі та сідла. Пройшовши під аркою та опинившись у печері, мандрівники полегшено зітхнули: вітер і дощ опинилися надворі, а не кругом них, та й велетнів з їхніми брилами можна було не боятися. Але чарівник не хотів ризикувати. Він засвітив свою патерицю (пам'ятаєте, Гандальф зробив це й того вечора у світлиці Більбо – як давно те було!), і з допомогою чарівницького світла вони з краю в край оглянули печеру.

Вона була чималенька, хоч не надто велика й не таємнича. Суха долівка, декілька затишних куточків. В одному кінці була саме така заглибина, де б розташувати коненят – туди ж їх і поставили. Паруючи, вони радо захрумали у своїх шаньках з вівсом. Оїн і Глоїн хотіли були розпалити вогнище біля входу, щоб просушити одежу, та Гандальф не хотів про таке й чути. Тоді поскидали з себе мокре й розстелили на долівці, а з клунків подіставали суху переміну. Зручно повкутувавшись у ковдри, гноми дістали свої люльки й почали пускати димові кільця, що їх Гандальф, аби розважити товариство, забарвлював у різні кольори й змушував танцювати попід стелею. Зав'язалася розмова, і гноми говорили й говорили, забувши про бурю; кожен розважав, що він зробить зі своєю часткою скарбу, звісно, коли вони той скарб здобудуть, – нині це видавалося не таким уже й неможливим. Отак розмовляючи, вони одне по одному й позасинали. І це був останній раз, коли вони бачили своїх коненят, свої клунки й пакунки, знаряддя і всю ту всячину, що тягли з собою.

Так чи так, а та ніч показала, що все ж недаремно вони взяли Більбо з собою.

Чогось-то він довго ніяк не міг заснути, а коли заснув, то снилися йому страшні сни. Приверзлося йому, ніби щілина в задній стіні печери почала дедалі більшати, ставала ширша й ширша, і дуже страшно було гобітові, та він не міг ані закричати, ані щось зробити – тільки лежати й дивитися. Потім йому здалося, наче долівка печери провалюється, і він сунеться кудись – починає падати вниз, униз – хтозна-куди.

На цьому місці він прокинувся страшенно переляканий і побачив, що частина його сну була правдою. Щілина в задній стіні печери стала широка-широка, то вже був справжній Прохід. Більбо тільки й встиг побачити, як у тому проході щез хвіст останнього поні. Звичайно, він голосно закричав – так голосно, як лише може кричати гобіт; просто дивно, що так може кричати ця дрібнота.

Тут як вискочили гобліни, великецькі гобліни, здоровезні бридезні гобліни, цілий рій гоблінів – швидше, ніж ви б сказали “ох” і “ах”! Щонайменше по шість на кожного гнома й навіть на Більбо двоє, і всіх мандрівців згребли й потягли в ту щілину – хутчіш, ніж ви б сказали “ой” та “ай”. Всіх – але не Гандальфа! Ото й було всієї користі з гобітового зойку. Чарівник прокинувся, мов і не спав, у якусь частку секунди, і коли гобліни прискочили схопити його, печеру освітив жахливий, наче блискавка, спалах, запахло ніби гарматним порохом, і кілька почвар упали мертві.

З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Де ж Гандальф? Про те ані вони, ані гобліни не мали найменшої уяви – поторочам ніколи було щось там ще з'ясовувати. Схопивши Більбо й гномів, вони потягли їх із собою. Глибше, все глибше в пітьму, у якій хіба що гобліни, звиклі жити в надрах гір, могли бачити. Ходи перетинались і розгалужувались у всіх напрямках, та гобліни знали свою дорогу незгірш, ніж ви свою до найближчої пошти. Глибше, глибше вниз у жахливій задусі. Гобліни були такі грубі, так немилосердно щипались, а ще хихотіли й реготали своїми жахливими кам'яними голосами, тож Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль Берт підняв його догори за п'яти. Знову й знову бажав він опинитися у своїй милій, світлій гобітівській норі. І не востаннє бажав!

Та ось попереду замерехтіло червоне світло, і поторочі заспівали, чи то заквакали, в такт чалапанню своїх пласких стіп по каменю, ще й трясучи бранців.

 
Хрясь! Брязь! Чорний князь!
Хіп-хап! Дряп! Хряп!
Повертай голоблі на
Місто Гобліна,
Хлопче мій!
Трах-бах! Та-ра-рах!
Точило й трощило! Щипці та дибці!
Бийте, довбні, в темній безодні!
Хо-хо! Хлопче мій!
Хвись-свись! Шмагай-нагай!
Кусай і стусай! Вищи і пищи!
Рабе, роби, камінь дроби!
Все ж то для гобліна, тобою зроблене,
Для того лиш годний в темній безодні
Ти, хлопче мій!
 

Звучало це справді жахливо. Стіни відбивали луною оте “Хрясь! Брязь!” та “Трах-бах! Та-ра-рах!” та бридкий гоблінячий регіт “Хо-хо! Хлопче мій!”. Дуже легко було збагнути, що означала та пісня, надто коли гобліни подіставали нагайки і ну стьобати бранців, приказуючи: “Хвись-свись!”—і погнали поперед себе, й не один гном уже пищав і вищав несамовито, аж поки, спотикаючись, вони вбігли до великої печери.

Освітлювалась та печера великим червоним вогнищем, що палахкотіло посередині, та смолоскипами, прилаштованими вздовж стін. Тут було повно-повнісінько гоблінів.

Усі почвари зареготали, затупали ногами, заплескали в долоні, коли гноми (з бідолашним малим Більбо позаду, де найближче було до нагайок) убігли до тієї печери, гнані гоблінами-погоничами, що гейкали та виляскували нагайками. Поні були вже усі там – стояли, збившись докупи в кутку; там-таки були і всі гномівські клунки й пакунки, і їх розкривали й розривали гобліни, в них порпалися гобліни, нюшили гобліни, лапали й мацали гобліни, за них же сварилися поміж себе гобліни.

Ох, це ж, мабуть, востаннє бачили мандрівники своїх чудових маленьких коненят – разом із гарненьким, витривалим білим поні, якого позичив Гандальфові Елронд; адже чарівників кінь не годився для подорожі по гірських стежках. Річ у тім, що

гобліни їдять коней, поні, віслюків (та іншу куди бридкішу всячину), і вони вічно такі голодні. Одначе в цю мить полонені думали тільки про самих себе.

Гобліни посковували їм руки за спиною ланцюгами й пов'язали одного з одним і так, вервечкою, потягли в дальній кінець печери, а малий Більбо спотикався останній.

Там, у сутіні, сидів на великому пласкому камені здоровезний гоблінище з отакенною головою, а довкола нього стояла охорона, озброєна бойовими сокирами та кривими шаблями. Треба знати, що гобліни жорстокі, лукаві, з лихим серцем. Вони не виготовляють хороших речей, а все щось хитромудре. Ритися і копатися, будувати нори й тунелі вони, як захочуть, уміють незгірш від гномів, тільки найвправніших гномівських майстрів їм не перевершити. Всі гобліни брудні, неохайні. Молотки, сокири, мечі, кинджали, кайла, а також знаряддя для тортур – все це у них виходить дуже добре. А то вони ще змушують усякий інший люд виробляти задумані гоблінським розумом речі; різні бранці та раби працюють на них, аж поки й згинуть у тій задусі, без світла. Дуже ймовірно, що саме гобліни попридумували всю ту машинерію, яка віддавна баламутить світ – особливо ж вигадливі засоби вбивати багато людності заразом, – адже завжди захоплювалися колесами, двигунами, вибухами, а також тим, щоб якомога менше роботи робити своїми руками. Але в ті часи, в тій дикій глушині вони ще не досягли, як то кажуть, такого ступеня розвитку. Особливого зла вони на гномів не мали – не більше, ніж на все інше та всіх інших; найдужче лютило їх усе порядне й щасливе.

Лихі гноми в деяких краях навіть вступали у спілку з гоблінами. Але в них були свої порахунки з Торіновим плем'ям – через ту війну, про яку ми згадували, але яка не входить до цієї оповіді. Та й воно байдуже гоблінам, кого спопасти, – аби тихенько та гарненько та щоб жертви не могли захиститися.

– Хто вони, ці нікчеми? – спитав Великий Гоблін.

– Гноми – і ось це! – відповів один із погоничів, сіпнувши Більбо за ланцюг, аж гобіт упав навколішки. – Ми натрапили на них, коли вони ховалися від негоди на нашому передньому ганку.

– Що ж було у вас на думці? – обернувся Великий Гоблін до Торіна. – Нічого доброго, я певен! Вивідували таємниці мого народу, я здогадуюсь! Злодюги – не здивуюся, коли дізнаюсь! Убивці й друзі ельфів, дуже схоже! Ну ж бо! Що ви маєте сказати?

– Гном Торін до ваших послуг! – відповів Торін – це була просто звичайна чемність. – Ми й гадки не мали про всі ті речі, які ви уявляєте і в яких нас підозрюєте. Ми сховалися від бурі в чомусь, що здавалося зручною печерою і ніким не зайнятою. І ми аж ніяк не збиралися завдавати гоблінам хоч якоїсь там турботи.

І це була таки правда!

– Гм! – обізвався Великий Гоблін. – Так ви кажете! Чи смію я спитати, що ви робили в горах узагалі, звідки й куди ви йшли? По правді, я хотів би знати все про вас.

Та й не думай, що викрутишся, Торіне Дубощите, – я вже чимало знаю про твій народ. Але кажи щиру правду, а то я приготую щось вельми неприємне для тебе!

– Ми йшли перевідати наших родичів: небожів і небог, рідних, двоюрідних і троюрідних братів та інше потомство наших дідів, яке живе у східній частині цих справді гостинних гір, – відповів Торін, не придумавши в цю мить нічого ліпшого:

адже ніяк не можна було казати щирої правди.

– Він бреше, о Найстрахітливіший! – втрутився хтось із погоничів. – Кількох наших людей вбило блискавкою в печері в ту хвилину, коли ми запрошували ці створіння зійти з нами вниз. Тепер ті бідолахи мертві, як каменюки. І він ще не пояснив, звідки в нього оце!

І гоблін простяг меча, якого носив Торін – того самого, з лігвища тролів.

Великий Гоблін як глянув на меча, так і завив жахливо з люті, а все його воїнство заскреготало зубами, затупало, загрюкало щитами. Гобліни відразу впізнали меч. Він знищив сотні гоблінів свого часу, коли гожі ельфи з Гондоліна переслідували їх у горах чи давали відсіч біля стін свого міста. Ельфи називали його Оркрістом-Гоблінорубом, а гобліни казали на нього просто – Кусь. Вони цей меч ненавиділи, а ще дужче ненавиділи всякого, в чиїх руках був Кусь.

– Зарізяки й друзі ельфів! – закричав Великий Гоблін. – Бийте їх! Рубайте їх!

Кусайте! Гризіть! Затягніть їх у темні нори, де повно змій, і хай вони більш ніколи не побачать світла!

Він так розлютувався, що скочив зі свого трону й кинувся з роззявленою пащекою до Торіна.

І в цю мить усі смолоскипи в печері погасли, а велике вогнище – гу-у! – піднялося вгору вежею голубого розжевреного диму, аж до самої стелі звелася та вежа, сиплючи на всіх гоблінів білі іскрини, що пропалювали гоблінячу шкіру.

Зойки і скигління, квакання, лопотіння і лепетання; вищання, гарчання та прокльони, писк і виск – що тут зчинилося! Годі й описати. Якби кілька сотень диких котів і вовків смажити разом живими на невеликому вогні, вони не дали б такого незрівнянного концерту. Іскри пропікали дірки в гоблінах, а дим, що почав спадати від стелі вниз, затьмарив навіть їхні звичні до темряви очі. Ось вони стали перечіпатися один через одного, ось покотилися “малими купами” по підлозі, кусаючись, та стусаючись, та дригаючись, неначе всі побожеволіли.

Зненацька своїм власним сяйвом блиснув меч. Більбо побачив, як той меч пронизав Великого Гобліна, що так і вкляк у своїй люті. Гоблінський володар повалився мертвий, а його охорона з вереском кинулася врозтіч від меча геть у пітьму. Меч повернувся у свої піхви.

– Швидко за мною! – промовив суворий і спокійний голос, і, перш ніж Більбо збагнув, що й до чого, він знову біг з усіх своїх сил позаду вервечки – вниз і вниз, глибше й глибше, все новими темними переходами. Крики з гоблінської зали ставали все тихіші й тихіші позаду. Всіх їх вело вперед якесь бліде світельце.

– Швидше, швидше! – підганяв їх голос. – Скоро вони знову запалять смолоскипи.

– Стривайте хвилинку! – попросив Дорі, що біг передостанній, якраз перед Більбо, і ще він був добрий товариш. Дорі наказав гобітові видряпатися йому на плечі, й той зробив це, як міг, із зв'язаними руками. А тоді вони знов побігли далі, побрязкуючи кайданами й часто спотикаючись, бо ж не мали вільних рук, щоб дотримувати рівноваги. Трохи перегодом вони зупинилися на хвильку – на той час мандрівники опинилися, певне, в самому серці гори.

Гандальф засвітив свою патерицю. Авжеж, то був Гандальф – тільки тепер їм ніколи було розпитувати чарівника, як він туди потрапив. Він знов вийняв меча з піхов, і Гламдрінг-Врагоріз (а це був він, якщо ви пам'ятаєте) знову сам собою засяяв у пітьмі. Коли поблизу були гобліни, він жеврів з гніву; нині ж Гламдрінг світився мов голубим полум'ям – так його тішило, що вбив великого володаря печери.

Гоблінські кайдани цей славний меч розтинав, наче павутинки, тож дуже скоро всі в'язні мали вільні руки. Для гоблінів Гламдрінг був просто Гризь, і вони його ненавиділи гірше, ніж Куся, – якщо взагалі це було можливо. Другий меч, Оркріст-Гобліноруб, теж був вирятований – коли гобліни шаленіли в паніці, Гандальф вихопив його з рук одного з нажаханих вартових. Чарівник думав про безліч речей зразу і, хоч не міг зарадити всьому, для друзів у біді міг зробити чимало.

– Чи ми всі тут? – спитав він, з поклоном повертаючи Торінові його меч. – Ану полічимо: один – це Торін, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять, – де Філі й Кілі? Ось вони! Дванадцять, тринадцять – і золотко Злоткінс – чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути гірше, але ж могло бути й куди краще. Без поні, без харчів та без будь-якого знаття, де ми опинились, а полчища лютих гоблінів женуться за нами по п'ятах! Далі, ходімо далі!

І вони поспішили далі. Цілком слушно застерігав їх Гандальф: гоблінський галас і жахливі крики вже чулися далеко в тих ходах, які вони пробігли. Це змусило втікачів прискорити ходу. Бідолашний Більбо, хоч як старався, а біг удвічі повільніше, ніж гноми йшли, – адже гноми, коли треба, можуть розвивати дуже велику швидкість. Отож вони по черзі брали гобіта собі на плечі.

Одначе гобліни прудкіші за гномів, а тутешні гобліни знали дорогу краще, бо ж самі рили ці ходи, та й люті були – аж шаленіли; тож гноми, хоч як поспішали, а все виразніше й виразніше чули гоблінські крики й виття. Скоро вони вже почули й лопотіння гоблінячих підошов по кам'яній підлозі – безліч підошов і начебто якраз за останнім поворотом. Позаду жеврів відблиск смолоскипів, а втікачів уже починала змагати смертельна втома.

– Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору! – приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.

– Навіщо, ох, навіщо взагалі брав я це злощасне гобітеня на полювання за скарбами! – вторував горопашний товстий Бомбур, що насилу тюпав, нажаханий і розпашілий, а піт дзюрком лився йому з чола.

Враз Гандальф ступив крок назад і Торін з ним. Вони якраз круто повернули за гострий виступ.

– Усі за поворот! – наказав чарівник. – Вийміть свого меча, Торіне!

Їм не лишалось нічого іншого. А гоблінам це ого як не сподобалося! Страшним ревищем вискочили вони з-за рогу, і тут просто в вічі їм, приголомшеним, блиснули холодним і ясним сяйвом Гобліноруб та Врагоріз. Передні повпускали свої смолоскипи і, перш ніж їх убито, встигли тільки вереснути. Задні закричали ще дужче й відскочили назад, збиваючи з ніг тих, що надбігали за ними.

– Кусь і Гризь! – заверещали поторочі; ось вони вже всі змішалися, ось помчали назад шляхом, яким прийшли.

Поки-то хтось із них перший зважився повернути за той виступ! На той час гноми знову зайшли далеко – глибоко-глибоко в темнющі тунелі гоб-лінського царства.

Коли гобліни збагнули це, вони погасили смолоскипи й понадягали м'які капці, а вперед послали найпрудкіших бігунів із найгострішим зором і найчуткішим слухом.

Меткі, як тхори, помчали вони навздогін, а шуму від їхнього бігу було не більше, ніж від кажанячого лету.

Ось чому ні Більбо, ні гноми, ні навіть Гандальф не чули, як ті наближалися. І, звісно ж, не бачили переслідувачів. А гобліни, тихо надбігаючи ззаду, добре бачили втікачів, бо Гандальф трохи присвічував гномам своєю патерицею.

Тепер заднім був Дорі – його була черга нести Більбо. Зненацька в пітьмі щось схопило гнома ззаду за ноги. Він скрикнув і впав, а гобіт, скотившися з його пліч у чорноту, вдарився головою об твердий камінь і втратив тяму.