Текст книги "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

– А що ще, на вашу думку, має робити Викрадач? – сердито спитав Більбо. – Мене запрошено не вбивати драконів (це робота воїна), а викрадати скарб. Я зробив щонайкращий початок. Чи ви сподівалися, що я принесу на спині все Тророве багатство? Якщо тут хтось і має право на ремство, то це, мабуть, я. Вам треба було взяти не одного, а п'ятсот Викрадачів з собою. Звичайно, велич скарбу додає слави вашому дідусеві, Торіне, але ж не станете ви твердити, ніби хоч раз з'ясували мені, яке велике його багатство? Щоб перенести його все нагору, мені потрібні будуть сотні років, і то, якби я був у п'ятдесят разів дужчий, а Смауг – ручний, мов кролик.

Звісно ж, після цих слів гноми почали його перепрошувати.

– Що ж, на вашу думку, ми повинні робити, пане Злоткінс? – чемно запитав Торін.

– Я ще нічого не придумав – коли вас цікавить лише, як перенести скарб. А це залежить, напевне, цілком від того, чи поталанить нам знову, і ще від того, чи позбудемося ми дракона. Позбуватися драконів – це зовсім не моє діло, та я думатиму щосили, аби щось придумати. Особисто я не маю на це ніяких надій і хотів би тільки опинитися вдома живий і здоровий.

– Забудьмо про це на хвилинку! Що нам робити зараз, сьогодні?

– Ну, коли вам справді потрібна моя порада, то я сказав би, що нам краще нічого не робити, а сидіти, де сидимо. За дня, безперечно, ми можемо безбоязно вилізти надвір подихати повітрям. Десь перегодом, може, пошлемо когось до нашого складу над річкою, щоб поповнити припаси харчів. Але тим часом усі повинні сидіти в тунелі, як настане ніч. А тепер я вам щось запропоную. Я маю перстеника і з ним ополудні проберуся всередину гори – коли ж, як не о цій порі, дрімати Смаугові?

Подивлюся, що з ним та як. Може, щось і вистежу. “Кожен змій має гандж свій”, як казав мій батечко, хоча не думаю, щоб він узяв це зі свого власного досвіду.

Ну звичайно ж, гноми радо пристали на цей задум. Вони таки шанували малого Більбо. Нині він став справжнім проводирем у їхній пригоді. У нього почали виникати свої задуми й плани. Настав полудень, і гобіт приготувався іти в глиб гори. Похід цей, звісно, не дуже його тішив, але й не так страхав тепер, коли Більбо знав, більш чи менш, що його чекало попереду. Знав би він більше про драконів та їхні підступні звички, то більше боявся б і менше сподівався застати Смауга сплячого.

Коли він рушав, світило сонце, але в тунелі була темна ніч. Пройшов трохи, і померхло, розсіялося й те світло, що проникало в щілину майже причинених дверей.

Ішов він чи не так тихо, як димок пливе за вітерцем, і що ближче підходив до долішнього отвору, то дужче пишався собою. Цього разу внизу ледь жевріло.

“Старий Смауг наморився і спить, – подумав Більбо. – Він мене не побачить і не почує. Тож веселіше, Злоткінсе!”

Він забув чи й не чув ніколи, який добрий у драконів нюх. А ще з драконами та велика незручність, що вони можуть, коли насторожі, спати й пильнувати з одним приплющеним оком. Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг таки міцно спить, – дракон лежав у темряві, наче мертвий, тільки зрідка хропне чи випустить невидиму струминку пари. Злоткінс тільки хотів ступити на підлогу зали, коли завважив раптом тоненький, червоний, колючий промінь з-під приплющеної повіки лівого ока Смауга. Дракон лише прикидався, що спить! Він стежив за отвором тунелю! Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за перстеника. Тоді заговорив Смауг.

– Ну ж бо, злодію! Я чую твій запах і чую твоє дихання. Підходь ближче!

Призволяйся знову – хоч би скільки ти взяв, я аж ніяк не збіднію.

Але Більбо не такий уже був і невчений, щоб зовсім не тямити, як слід поводитися з драконами. Тож, коли Смауг сподівався так легко виманити його зі сховку, він дуже помилявся. – Ні, дякую вам, о Смаугу Страхітливий! – відказав він. – Я не приходив по гостинці. Я тільки хотів глянути на вас і переконатися, чи й справді ви такі величні, як розповідають про вас у казках. Бо ж я тим казкам не вірив.

– А тепер віриш? – спитав трохи підлещений дракон, дарма що не вірив жодному його слову.

– Істинно пісні й казки жахливо недооцінюють вашу справжню велич, о Смаугу, найголовніше і найбільше з лих!

– У тебе гарні манери, як на злодія та брехуна, – похвалив дракон. – І титули мої начебто знаєш, хоч я чомусь не пригадую, чи раніше чув твій запах. Хто ти і звідкіля прийшов, смію тебе спитати?

– І я відповім! Я вийшов з-під гори, і попід горами й по горах пролягли мої стежки. І ще я мандрував повітрям. Я той, хто ходить невидимий.

– Можу повірити, – сказав Смауг, – але навряд, щоб тебе так звали весь час.

– Я – Знайдиключ і Павукобій, я – Мушка з жалом. А ще мене взяли для щасливого числа.

– Милі імена! – глузливо зауважив дракон. – Але щасливі числа не завжди приносять щастя.

– Я той, хто хоронить своїх друзів живими і топить їх, а тоді витягує їх живими з води. Я ніс мішок, але сам ніколи в мішок не попадався.

– Не дуже віриться, – покпив Смауг.

– Я – друг ведмедів і гість орлів. Я Персне-носець і Щасливець, а ще я – їздець на діжках, – вів далі Більбо, починаючи тішитися своєю загадковою мовою.

– Це вже краще! – мовив Смауг. – Але хай твоя уява не втікає разом з тобою!

Звісно ж, саме так і треба розмовляти з драконами, коли ви не хочете назвати їм вашого справжнього імені (що розумно) і не хочете розлютити їх прямою відмовою (що теж дуже розумно). Жоден дракон не встоїть перед чарами загадкової мови і гаятиме час, намагаючись ті загадки розгадати. З того, що наговорив Більбо, Смауг багато чого не втямив (хоча ви, сподіваюся, зрозуміли все, адже знаєте все про гобітові пригоди, на які той натякав), але йому здалося, що зрозумів досить.

“Так я й подумав учорашньої ночі,– захихотів він у своїй підступній душі.– Це озеряни, ці жалюгідні торговці діжками намислили проти мене якусь підлоту, або ж я – нікчемна ящірка! Давно, ох давно не літав я до озера, але я швидко це надолужу!”

– Чудово, їздцю на діжках! – сказав він уголос. – Може, Діжкою ти називав свою конячку, а може, й ні, хоча вона була вгодована нівроку. Може, ти й ходиш невидимий, але ти не йшов пішки всю дорогу. Дозволь сказати тобі, що вчорашньої ночі я з'їв шестеро поні, а скоро поїм і тих восьмеро, що зосталися. За таку ту чудову вечерю я дам тобі одну пораду, для твого ж добра: якщо тільки можеш, намагайся не мати нічого спільного з гномами!

– Із гномами? – перепитав Більбо, вдаючи здивованого.

– Не забалакуй мене! – сказав Смауг. – Я знаю запах (і смак) гном'ятини краще, ніж будь-чого іншого. Не розказуй мені, буцім я можу з'їсти поні, на якому їздив гном, і не відчути цього нюхом! Лихий спостигне тебе кінець, якщо ти злигався з такими друзями, Злодію та їздцю на діжках. Можеш вернутись і так їм і сказати від мене.

Але дракон не признався гобітові, що один із тих поні мав запах, якого він ніяк не міг визначити. Звичайно, йому ніколи не доводилося чути запах гобіта, і ця загадка дуже його мучила.

– Мабуть, тобі добре заплатили вчора за ту чашу? – провадив він. – Ну що, заплатили? Та нічогісінько! Оце такі вони, ті гноми. Певно, сидять собі у сховку, а ти роби всю небезпечну роботу – хапай, що можеш, поки я не дивлюся, – і все для них? І ти дістанеш належну частку? Не вір! Щастя твоє, якщо виберешся живий.

Більбо почувався дедалі незатишніше. Щоразу, коли Смаугів невпокійний погляд, вишукуючи в сутіні невидимого злодія, блискав по ньому, він починав тремтіти й незбагненне бажання охоплювало його: вибігти, показатися драконові й розповісти йому всю правду. Страшна небезпека загрожувала йому – ледве-ледве не піддався драконовим чарам. Але зібрав усю свою мужність і заговорив знову:

– Ви не знаєте всього, о Смаугу Могутній! Сюди нас привело не тільки золото.

– Ха-ха! Ти сказав-таки “нас”! – зареготав дракон. – То чого б не сказати зразу “нас чотирнадцятьох”, пане Щасливе Число? Мені приємно чути, що у вас є ще якісь справи у цих краях, окрім мого золота. Тоді, може, не зовсім марно витратите свій час… Не знаю, чи спадало тобі на думку, що, хай навіть ти викрадеш усе золото потрошку (а це років сто чи й більше роботи), ви його не занесете дуже далеко. Яка з нього користь на схилах гори? Яка користь у лісі? Леле! А ти не думав, що можеш попастись? Чотирнадцята частина чи щось близько того – така була умова, га? Але як той скарб перенести? Як перевезти? А озброєна охорона, а мито?

І Смауг зареготався. Він мав лихе й підступне серце і знав, що навряд чи дуже помиляється у своїх здогадах, але він підозрював: намислили всю ту грабіжницьку виправу озеряни і майже вся здобич має осісти в Озерному місті, яке за часів його молодості називалося Есгарот.

Ви, мабуть, не повірите, але бідолашний Більбо таки добре спантеличився. Доти всі його думки й зусилля були зосереджені на тому, щоб дістатися до Самітної гори і знайти вхід. Він жодного разу не задумався, як той скарб забрати геть, і вже ж, звісно, не подумав, як хоч дещицю з того, що могло припасти на його частку, донести чи довезти до Золотого кутка під Горою.

І тепер у голову йому закралася й почала рости негарна підозра: чи гноми теж забули про цю важливу обставину, а чи тихенько весь час підсміювалися з нього?

Оце так діє драконяча мова на тих, хто вперше її чує. Більбо мав би, звичайно, краще стерегтися, але Смауг своїми чарами хоч кого міг скорити.

– Я ж вам кажу, – заговорив гобіт знову, намагаючись лишитися вірним своїм друзям і не втратити душевної рівноваги, – що золото для нас не головне. Ми йшли по горах і попід горами, пливли водою, летіли повітрям, і це заради ПОМСТИ. Невже ж ви не розумієте, о Смаугу незмірно багатий, що своїми успіхами ви нажили собі лютих ворогів?

Тоді Смауг зареготався по-справжньому – громовим, невідпорним реготом, що кинув Більбо на кам'яну долівку, а гноми в горішньому кінці тунелю збилися докупи, подумавши, що гобіта спіткала нагла, жахлива смерть.

– Помста! – пирхнув дракон, і його очі спалахнули вогнем, що осяяв усю залу, мов ясно-червона блискавиця. – Помста! Король Самітної гори мертвий, і де його рід, який посмів би прийти сюди шукати помсти? Гіріон, володар Долу, мертвий, і я пожер його народ, як вовк овець, – і де сини його синів, що посміли б наблизитися до мене? Я вбиваю, де хочу, і ніхто не сміє чинити опір. Я понищив давніх воїнів, а тепер на світі не ті воїни, що були колись. Тоді я ще був молодий і тендітний. Тепер я в зрілих літах і я дужий, дужий, дужий, Злодію, що ховаєшся в пітьмі! – злорадно загукав він. – Обладунок у мене міцний, як десять докупи складених щитів, мої ікла – мечі, мої пазури – списи, удар мого хвоста – це грім, мої крила – ураган, а подих – смерть!

– Я завжди гадав, – злякано писнув Більбо, – що дракони вразливіші знизу, в ділянці… гм… грудей. Але, безперечно, такий могутній, такий укріплений дракон, як ви, подбав про це.

Смауг враз перестав вихвалятися.

– Твої відомості застарілі,– відрубав він. – Угорі й внизу я весь закутий у панцер із залізної луски й діамантів. Мене не протне жодне лезо!

– Я мав би й сам до цього додуматись, – мовив Більбо. – Істинно не знайти ніде рівного панові Смаугу Непробивному. Яка то велич – носити обладунок із пречудових самоцвітів!

– Авжеж, такого ніде не знайти, – сказав Смауг, тішачись дурною втіхою. Він-бо не знав, що під час минулих відвідин гобіт підгледів, як дивно захищене драконове черево й нині хоче краще роздивитися, маючи на те свої особливі міркування.

– Глянь! – сказав дракон і перевернувся. – Що ти на це скажеш?

– Чудово! Сліпуче! Прекрасно! Бездоганно! Приголомшливо! – вигукнув Більбо, а собі подумав: “Старий дурню! Таж у тебе з лівого боку грудей світить чимала незахищена латка – гола, як равлик без мушлі!”

Побачивши це, Злоткінс більше вже не хотів нічого – тільки забратися геть.

– Ну, я не смію довше затримувати вашу величність, – вибачився гобіт. – Вам треба добре відпочити. Ловити коненят – нелегка, мабуть, робота, надто коли так нахекаешся кругом гори. Так само й з викрадачами, – кинув на прощання, а тоді крутнувся і припустив угору тунелем.

Необачний то був жарт, бо дракон ураз вивергнув навздогін йому жахливий вогняний струмінь, і хоч як прудко дріботів гобіт нагору, а не встиг відбігти на безпечну відстань, коли Смауг приклав до тунельного входу свою відворотну голову. На щастя, вся голова з щелепами не змогла протиснутись, але ніздрі послали вогонь і дим у тунелик, і гобіт трохи не загинув. Нажаханий, долаючи страшний біль від опіків, він з останніх сил наосліп дибав уперед. Поки розмовляв із Смаугом, тішився, що так розумно провадить розмову, але та помилка наприкінці змусила його отямитись.

– Ніколи не смійся з живих драконів, дурний Більбо! – сказав він сам до себе, і ці слова стали згодом його улюбленою примовкою. – Та й пригоді ще не видно кінця, – додав він, і це теж була правда.

Надвечір'я вже ставало вечором, коли Більбо, заточуючись, вийшов на вільне повітря і впав, зомлівши, на “порозі”. Гноми привели його до тями, полікували, як могли, йому опіки (але чимало часу минуло, поки в нього відросло волосся на потилиці та на п'ятах, – вигоріло було до самої шкіри). А поки що товариші намагалися підбадьорити Злоткінса – їм так кортіло швидше почути його розповідь.

Особливо їх цікавило, чому дракон зчиняв такий страхітливий гармидер і як гобітові пощастило втекти.

Але Більбо почувався незатишно, ніяк не міг заспокоїтись, і гноми просто витягали з нього слова. Думаючи й передумуючи, він жалкував тепер, що сказав деякі речі драконові, й не хотів того повторяти. Старий дрізд сидів на камені поблизу й, схиливши голівку набік, дослухався до всього, що говорилось. Гобіт був такий сприкрений, що схопив камінця й шпурнув у дрозда. Птах лише пурхнув убік і знову сів на своє місце.

– А хай йому всячина, тому птахові,– сердито сказав Більбо. – Мабуть, він підслуховує, і вигляд його мені не до вподоби.

– Облиш його! – попросив Торін. – Дрозди – хороші, дружні нам птахи. Цей – вельми старий птах і, можливо, останній із прадавньої породи, що жила в околицях гори.

Ті дрозди були ручні, сідали на руки моїм батькові й дідові. То були чарівні птахи-довгожителі, й, може бути навіть, що цей дрізд – один із тих, які жили тоді, двісті чи й більше років тому. Люди з Долу розуміли мову дроздів і посилали їх як гінців до озерян та в інші місця.

– Ну, то він матиме що звістити озерянам, коли саме це в нього на мислі,– мовив Більбо. – Хоча навряд чи зосталися там іще люди, що клопоталися б мовою дроздів.

– То що ж сталося? – вигукнули гноми. – Розповідай швидше!

І гобіт розповів усе, що міг пригадати. Він зізнався, що має прикру підозру:

мабуть, дракон розгадав надто багато з його загадок – після того, як побачив їхні табори і їхніх поні.

– Я певен: він зрозумів, що ми прийшли з Озерного, що там нам допомогли. І в мене жахливе передчуття, що він негайно полетить туди. Ох, і нащо я сказав про їздця на діжках! Почувши таке, навіть сліпий кролик із тутешніх країв подумає про озерян.

– Ну, ну! Вже нічого не вернеш та й взагалі, чув я, нелегко розмовляти з драконом і не сказати чогось зайвого, – поспішив заспокоїти гобіта Балін. – Якщо хочеш знати мою думку, ти дуже добре впорався: вивідав щонайменше одну корисну річ і вернувся назад живий. Мало хто з тих, що розмовляли з драконами, може похвалитися таким успіхом. Може, це наше щастя, що ми все-таки знаємо про ту незалатану дірку в діамантовім обладунку старого Гада.

Ці Балінові слова повернули розмову в інше річище. Гноми почали обговорювати різні історії про те, як убивали драконів: випадки справжні, вигадані й легендарні. Говорили, які були удари: спереду, збоку чи знизу, а ще до яких хитрощів і вигадок при цьому вдавалися герої. Дійшли висновку, що заскочити сплячого дракона не так легко, як здається, і що спроби зарубати чи заколоти його, поки він спить, швидше призведуть до нещастя, ніж хоробрий лобовий напад.

Скільки вони розмовляли, дрізд прислухався і вже аж коли засвітилися перші зорі, змахнув крильми й полетів геть. І весь той час, поки гноми розмовляли й довшали тіні, Більбо непокоївся дедалі дужче – в ньому наростало передчуття лиха.

Нарешті він урвав їх.

– Я певен, що ми тут у великій небезпеці,– сказав він. – І я не розумію, чого нам тут сидіти. Дракон спалив усю цю милу зелень, і, зрештою, настала ніч, холодно.

Але я відчуваю своїми кістками, що дракон знову наскочить на це місце. Тепер Смауг знає, як я потрапив до його зали, і можете не сумніватись – він здогадався, де другий кінець тунелю. Як буде треба, він на шматки розтрощить цей схил гори, щоб завалити наш вхід, а коли й ми загинемо під брилами, він тільки дужче потішиться.

– Надто ви похмурий, пане Злоткінс! – відказав Торін. – Чого ж тоді Смауг не завалив долішнього кінця тунелю, якщо йому так хочеться закрити нам доступ до його лігвиська? Цього він не зробив, а то б ми чули гуркіт.

– Не знаю, не знаю… Може, спочатку він хотів спробувати заманити мене до себе, а нині, певне, відклав це діло, сподіваючись швидше нас уполювати цієї ночі, або ж не хоче, без крайньої потреби, псувати свою спочивальню, – але хотів би я, щоб ви не сперечались. Смауг прилетить з хвилини на хвилину, і єдиний наш порятунок – зайти якомога далі в тунель і зачинити двері.

Говорив він так переконано, що гноми нарешті зробили, як він просив, хоча не зачинили дверей зразу, а відклали на потім. Це здавалося їм безглуздям: адже ніхто не знав, чи зуміють вони відчинити двері зсередини, і зовсім не подобалося їм опинитися замкненими в тунелі, звідки був єдиний вихід – через драконове лігвисько. Всюди начебто панував спокій – і надворі, і в надрах гори. Тож гноми ще довгенько сиділи й розмовляли в тунелі, недалеко від прочинених дверей.

Мова тепер зайшла про лихі слова, які дракон сказав про гномів. Більбо думав, що краще б він тих слів не чув ніколи або хоч був цілком певен, що запевнення гномів щирі,– вони ж бо присягалися, нібито зовсім не думали про те, як перевезти здобутий скарб.

– Ми знали: це відчайдушний замір, – заявив Торін, – і нині це знаємо. Та я думаю, що коли ми здобудемо скарб, у нас буде час вирішити, як ним розпорядитися. Що ж до вашої частки, пане Злоткінс, то я запевняю вас: ви самі виберете свою

чотирнадцяту частину, хай-но буде що ділити. Я шкодую, що ви турбуєтеся про перевезення, і визнаю: труднощі величезні, адже ці краї не стали менш дикі за двісті років, швидше навпаки, – але ми зробимо для вас усе, що в нашій спромозі, й, коли прийде час, візьмемо на себе частину ваших витрат. Можете вірити мені чи не вірити – як ваша ласка!

Далі розмова перейшла на сам скарб та на окремі коштовності, про які пам'ятали Торін з Баліном. Хотілося гномам знати, чи всі ті речі лежать досі цілі в глибинній залі: списи, зроблені для військ великого короля Бладортіна (давно померлого), – з тричі гартованими вістрями й чудовно золоченими ратищами, – але так і не доставлені й невиплачені; щити, виготовлені для давно померлих воїнів; велика золота чаша Трора – з двома вушками, прикрашена вирізьбленими птахами й квітками, в яких очі й пелюстки були з самоцвітів; позолочені й посріблені непробивні кольчуги; намисто з п'ятисот нанизаних смарагдів, зелених, мов трава, – Гіріон, володар Долу, дав його за небувалу кольчугу на свого старшого сина, виготовлену руками гномів кольчугу з кілець чистого срібла й міцну, як тричі гартована криця. Але найгарніший з усього того був великий білий самоцвіт, який гноми викопали з-під самих надр, – серце Самітної гори, Траїнів Гори-камінь.

– Гори-камінь! Гори-камінь! – бурмотів Торін у напівзабутті, поклавши підборіддя на коліна посеред темного тунелю. – Він був мов куля з тисячею гладеньких граней і сяяв, як срібло при вогні, блищав, неначе вода під сонцем, неначе сніг під зорями чи дощ під місяцем!

Але Більбо вже давно звільнився від жадання скарбу, тих владних чарів. Скільки гноми говорили, він їх майже не слухав. Сидів найближче до дверей, нашорошивши вуха й намагаючись уловити, попри гном'яче бурмотіння, всякий звук, який би долинув чи знадвору, чи з глибини тунелю. Пітьма ставала все густіша, а Більбо – все неспокійніший.

– Зачиніть двері! – знову заблагав він. – Я боюся дракона всім своїм нутром. Ця тиша куди гірша, ніж учорашнє ревище. Зачиніть двері, а то пізно буде!

Щось у голосі Більбо стривожило-таки гномів. Знехотя відігнав Торін свої мрії, встав і вибив ногою камінь, що не давав дверям зачинитися. Тоді гноми штовхнули двері, й – клац! брязь! —

вони замкнулися. Зсередини не було й сліду замкової шпарини. Шукачі були замкнені в надрах гори!

І дуже вчасно вони це зробили. Недалеко й відійшли від дверей в глиб тунелю, коли удар струснув схил гори, ніби велетні довбнули таранами, зробленими з дубових стовбурів. Гора застугоніла, стіни тунелю затріщали й на голови гномам посипалося каміння. Що сталося б, якби двері були відчинені, я навіть уявити не хочу! Раді, що ще живі, гноми сипонули в глиб тунелю, чуючи, як реве, біснується позаду Смауг. А дракон трощив скелі на друзки, б'ючи стіни заглибини своїм величезним хвостом, поки весь їхній високий табірний майданчик, і зів'яла трава, і дроздів камінь, і вкриті слимаками стіни, й вузький виступ – поки все зникло, перетворившись на мішанину камінців і пороху, і лавиною потерухи посипалося через край урвища в долину…

Незадовго перед тим Смауг тихо, скрадливо виповз зі свого лігвиська, нечутно знявся в повітря і важко й повільно поплив у пітьмі, наче гігантська ворона. Він летів за вітром на західний схил, сподіваючись захопити там зненацька щось чи когось і вишукати вхід до тунелю, яким скористався той злодій. І вибухнув гнівом, не знайшовши нікого й не набачивши нічого там, де, як він здогадувався, мав бути вхід.

Зігнавши свою лють на безневинній горі, дракон заспокоївся – вирішив, що з цього боку його більше ніхто не потурбує. Тепер він мав помститися іншим.

– Їздець на діжках! – пирхнув Смауг. – Безперечно, ти прибув по воді й сюди прибився вгору по річці. Я не розпізнав твого зацаху, але якщо ти й не один із озерян, то вони тобі допомогли. Ось вони побачать мене і згадають, хто є справжній король Самітної гори!

І, знявшись у хмарі полум'я, полетів на південь, до річки Бистрої.