Текст книги "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

– А я скажу: треба їх убити! – просичав четвертий. – Убити – і нехай трохи повисять мертві.

– Вони й так мертві, я певен, – заявив перший.

– Але ж ні – я бачив, як один борсався допіру. Приходить до тями, напевне, після чудо-о-ового сну. Ось я покажу.

І, сказавши це, один із товстих павуків побіг по мотузці до дванадцятьох лялечок, що висіли рядком на високій гілляці. Більбо жахнувся, аж тепер розгледівши товаришів, що висіли в сутіні: то нога котрогось гнома стирчала зі сповитку, то кінчик носа, чи бороди, чи каптура.

Павук поспішив до найтовщої лялечки (“Щоб я пропав, коли це не бідолашний старий Бомбур”,– подумав Більбо) і щосили вщипнув за носа, що стирчав назовні. Із лялечки долинув приглушений зойк, а тоді нога піднялась і добряче вдарила павука. У Бомбурові ще було життя! Звук був такий, ніби вдарили по спущеному м'ячу, й розлючений павук звалився з гілки, ледве встигнувши схопитися за власну нитку.

Решта засміялася.

– Твоя була правда, – сказали вони. – М'ясо живе та ще й брикається!

– Ось я покладу цьому край! – сердито просичав павук, вилазячи назад на гілку.

Більбо зрозумів: настала та хвилина, коли він мусить щось зробити. Він не міг видертися до потвор нагору і стріляти не було чим; але, роззирнувшись довкола, побачив, що в цій місцині валяється багато камінців, – колись, певно, там текла річка, а нині лишилося тільки сухе річище. Більбо влучно кидався камінцями, і зразу ж йому попався гарненький, гладенький, схожий на яйце камінець, якраз для його руки. Ще хлопцем він часто вправлявся, кидаючи камінчики в різну дрібноту, аж поки кролі, білки й навіть птахи навчилися блискавично зникати йому з дороги, коли бачили, що гобітеня нахиляється до землі; ба навіть уже дорослий він збавляв чимало часу, накидаючи кільця на кілочки, метаючи дротика, стріляючи з лука в палицю чи в келихи, граючи в кеглі та інші спокійні ігри, де треба цілитись і кидати, – насправді він умів робити багато чого, крім пускання димових кілець, загадування загадок і куховарства, тільки ніколи було мені розповісти вам про це. І тепер ніколи.

Поки Більбо збирав камінці, павук уже добіг до Бомбура; ще б трохи – і нема гнома! В цю мить Більбо кинув камінця. Лусь! – у павучу голову, і ошелешена потвора з підібганими лапами плюхнулась на землю.

Другий камінець зі свистом, розриваючи липуче мотуззя, пролетів крізь велике павуче мереживо і – луп! – павук, що сидів усередині свого плетива, звалився мертвий. Що тут зчинилося в павучнику! На хвилину потвори навіть забули про гномів. Гобіта вони не бачили, але досить добре вгадали, з якого боку летять камінці. Швидко-швидко помчали вони до гобіта, перестрибуючи з гілки на гілку на своїх мотузках-павутинах, кидаючи їх навсібіч, поки простір довкола Більбо став повний розгойданих пасток.

Гобіт, одначе, хутко вислизнув і перебіг на інше місце. Він надумав одвести розлючених павуків якомога далі від гномів, а для цього хотів і заінтригувати, й роздратувати, й розлютити їх заразом. Коли десятків п'ять велетенських потвор подалися до того місця, де Більбо стояв досі, він кинув кілька камінців на них, а тоді на тих, що зупинилися позаду; потім, витанцьовуючи поміж дерев, заспівав пісню – щоб роздрочити павуків і зманити за собою все їхнє кодло, а ще щоб гноми почули його голос.

Отака була його пісня:

 
Гей, павуче-капшуче, що ти прядеш?
Бачиш мене, павуче? Де ж я, де ж?
Ой павук! Ой капшук!
Прясти кинь у вісім рук
Та шукай мене скоренько. Чом не йдеш?
Ой же простак – сидить просто так!
Ти – павук, ти – капшук, ти простак, еге ж?
Ой павук! Ой капшук!
Хоч і маєш вісім рук,
Та ніяк мене не зловиш, не згребеш!
 

Може, й не дуже доладна, але ж не треба забувати, що гобітові довелося складати її самому та ще й під таку гарячу, незручну хвилину. Так чи так, а ця пісенька подіяла, як він і хотів. Співаючи, Більбо все кидав камінці, ще й ногами тупотів.

Тепер уже всі павучиська, що були в тій місцині, посунули за ним: котрі спустилися на землю, а котрі бігли по гіллі, перестрибували, розгойдуючись, із дерева на дерево, чи кидали свої липкі мотузки в пітьму. Вони надбігли на його галас куди швидше, ніж Більбо сподівався. Люті були – страх! Не кажучи вже про камінці, жоден павук зроду не любив, щоб його називали капшуком, а слово “простак”, звичайно, хоч кому образливе. Більбо хутенько перебіг на інше місце, але тим часом кілька павуків відбігло в різні куточки галявини, де вони жили, і вже обсновували галявину, тягнучи павутини від дерева до дерева. Дуже скоро гобіт мав пійматися в густій круговій загорожі з павутиння – так принаймні гадалося потворам. Ставши в самій гущі хижаків, які полювали на нього, прядучи безперестанку свої нитки, Більбо зібрав усю свою мужність і заспівав нової:

 
Павук Лінько й капшук Слинько
Плетуть на мене сіті.
Хоч знають: я – смачне хлоп'я,—
Мене їм не зловити.
Лечу, на вухо вам дзинчу:
Я – мушка, ви ж – ледаща!
Сміюся з вас ще й регочу —
Не зловите нізащо!
 

Проспівавши це, обернувся і побачив, що останній прохід між двох дерев посновано павутинням, – на щастя, не справжніми тенетами, а тільки довгими пасмами подвійного павучого мотуззя, квапливо протягнутого від стовбура до стовбура. Ось сяйнув гобітів маленький меч. Мить – і павучу пастку порубано на шматки; Більбо, виспівуючи, прорвався крізь заслін.

Павуки побачили меча, хоч навряд чи втямили, що воно таке, і зараз же всією купою посунули за гобітом – по землі, по гіллі, махаючи волохатими лапами, клацаючи кусальцями та прядильцями, вирячивши очища, запінившись від люті.

Більбо завів їх у ліс так далеко, як тільки смів, а тоді, тихіше за мишку, прослизнув назад.

Він знав, як мало в нього дорогоцінного часу, поки павуки отямляться і повернуться до дерев, де висіли гноми. За цей час він мав порятувати товаришів.

Найважче було видертися на високу й довгу гілку, де гойдалися “лялечки”. Хтозна, чи це вийшло б у нього взагалі, якби, на щастя, котрийсь павук не залишив мотузки, що звисала до землі; по тій липучій мотузці, обдираючи шкіру на долонях, він видряпався нагору – й зіткнувся зі старим, забарливим, лихим, пузатим павучиськом, що лишився стерегти бранців і пощипував їх, щоб вибрати собі на з'їжу найсоковитішого. Поки молодші захопилися гонитвою, він гадав побенкетувати собі, але Злоткінс поспішав, і старий кровопивця, навіть не збагнувши, що сталося, відчув гостроту Жала – мертвий скотився з гілки на землю.

Далі – звільнити найближчого з гномів. Але ж як це зробити? Перетяти мотузку, якою підвішено гнома, – горопаха гупнеться додолу з чималенької висоти. Поповзом по гілляці (від чого всі бідолашні гноми затанцювали й зателіпалися, мов достиглі плоди) він досяг першої лялечки.

“Філі або Кілі”,– визначив Більбо за голубим каптуром, що стирчав угорі.

“Мабуть-таки, Філі”,– уточнив за кінчиком довгого носа, що витикався з павутинного сповитку. Перегнувшись униз, він зумів порозрізати більшість павутин, якими обкручено гнома, і тоді вже, попосіпавшись та попосмикавшись, на білий світ виткнувся майже весь Філі. Ох, боюсь, що Більбо не втримався від сміху, дивлячись, як гном розминає закляклі руки й ноги, танцюючи, підвішений попідруч, на мотузці-павутині, немов одна з тих кумедних ляльок, що підстрибують на дротинці.

Якось уже Філі видряпався на гілляку й тоді заходився помалу допомагати гобітові, хоч його й дуже нудило, аж млоїло від павучої отрути та ще від того, що провисів чи не цілу ніч і весь ранок, геть обснований павутинням, – добре хоч ніс лишився вільний, хоч було як дихати. Поки-то Філі протер очі та вищипав ту липку гидоту з брів! А більшу частину бороди мусив він відтяти зовсім… Отож удвох почали вони витягати на гілляку спочатку одного, потім другого гнома й розрізати їхні пута. Жоден із визволених не почувався краще за Філі, а дехто й гірше. Той майже задихнувся в павучому сповитку (бачите, коли бувають корисні довгі носи!), а тому впорснуто більше отрути…

Так вони врятували Кілі, Біфура, Бофура, Дорі й Норі. Сердешний старий Бомбур був такий виснажений (як найтовстішого, його всякчас щипали та штовхали), що просто скотився з гілляки й гепнувся на землю, – добре, що на сухий лист, – і так там і лежав, не ворушачись. Але на кінці гілляки ще висіло п'ятеро гномів, коли почали вертатися павуки – ще лютіші, ніж були.

Більбо незагайно переповз туди, де гілляка виростала із стовбура, й став відбивати натиск потвор, що лізли на дерево. Рятуючи Філі, він зняв перстеника з пальця й забув надягти його знову, тож нині напасники засичали, бризкаючи слиною:

– Ага, тепер ми бачимо тебе, ти, капосний курдуплику! Ми з'їмо тебе, а твої шкуру та кості повісимо на дереві. Ух! То воно ще й має жало? Ну та все одно ми його схопимо й повісимо догори дригом – хай повисить день чи два! Поки все це діялося, звільнені гноми рятували решту бранців, розрізаючи ножами павуче мотуззя. Ось-ось усі гноми звільняться, хоч невідомо було, що станеться далі.

Павуки досить легко спопали їх уночі, але ж то було зненацька і в пітьмі. Цього разу, очевидно, заповідалося на жахливу битву. Раптом Більбо завважив, що декілька павуків зібралося довкола старого Бомбура, розплатаного на землі, і вже сповили його знову й тягнуть геть. Він видав бойовий клич і махнув мечем на павуків, що були перед ним. Потвори швидко відступили, а гобіт почав злазити з дерева і звалився в самісіньку гущу ворогів. Такого чудернацького жала, як гобітів маленький меч, вони зроду не бачили. Як те Жало шугало тут і там! Воно аж сяяло з утіхи, пронизуючи потвор. Шестеро павуків спустило дух, і тоді решта відступила, залишивши Бомбура гобітові.

– Злазьте! Злазьте! – закричав він до гномів на гілляці.– Не ждіть там, поки вас пов'яжуть павутинням!

І справді, павуків уже повно було на сусідніх деревах, вони повзли по гілках, що нависали над головами гномів.

І гноми так і посипалися додолу: хто зліз, хто стрибнув, хто впав на землю – одинадцятеро в одну купу. З них більшість ледве стояла на ногах. Нарешті вони всі були на землі, дванадцятеро з Бомбуром, якого взяли попідруки – з одного боку його двоюрідний брат Біфур, а з другого – рідний брат Бофур; Більбо витанцьовував довкола, розмахуючи Жалом, а сотні лютих павуків витріщалися на них зусібіч і навіть згори. Становище мандрівників здавалося безнадійним.

І почалася битва. Гноми мали хто ножі, хто дрючки, і всім вистачало камінців, а Більбо мав свого ельфійського кинджала. Знов і знов відбивали вони павучі напади, й чимало павуків було вбито. Але довго так тривати не могло. Більбо знесилювався, а з дванадцятьох гномів тільки четверо твердо стояло на ногах.

Скоро їх би пересилила павуча сила, мов зморених мух. Павуки знов почали обплітати всю галявину довкола гномів.

Зрештою гобіт надумав, що доведеться розкрити гномам секрет свого перстеника, – іншої ради не було. Хоч і не хотілося йому цього робити, але що вдієш!

– Зараз я зникну, – оголосив він. – Я відведу павуків, якщо зумію, а ви тримайтеся разом і пробивайтеся в протилежному напрямку. Туди, ліворуч, – це приблизний напрямок до того місця, до ми востаннє бачили вогні ельфів.

Тяжко було все це пояснити гномам, адже голови їм ішли обертом, а ще ж галас, та молотили дрючками, та шпурляли камінці; але ось Більбо побачив, що баритися більше не можна, – павуче кільце змикалося дедалі щільніше. Раптом він настромив перстеника на палець і зник, на превелике здивування гномів.

Скоро від дерев праворуч долинуло “Павук Лінько” та “Павук-капшук”. Дуже ці слова не подобалися павучиськам. Вони перестали наступати, а декотрі побігли на голос, – від “павука-капшука” вони просто казилися. Тоді Балін, що краще, ніж решта, збагнув гобітів задум, повів товаришів на прорив. Гноми збилися в щільний гурт і, засипавши павуків зливою каміння, вдарили ліворуч і прорвали кільце. І раптом крики й співи позаду урвалися.

Без надії сподіваючись, що Більбо не попався павукам, гноми посувалися вперед.

Одначе не досить швидко. Хворі й стомлені, вони насилу дибали, хитаючись на кожному кроці, а тим часом багато павуків переслідувало їх по п'ятах. Час від часу їм доводилося обертатись і відбиватися від потвор, що насідали ззаду, а декотрі павуки вже були вгорі над ними, на деревах, кидаючи вниз свої довгі липучі мотузки.

Знову гномам стало непереливки, коли це зненацька вигулькнув Більбо і напав на зчудованих павуків збоку.

– Йдіть! Ідіть далі! – закричав він. – А я їх жалитиму!

І він жалив. Кидався навсібіч, рубаючи павутиння, відтинаючи волохаті павучі лапи, колючи їхні гладкі тіла, коли підступали надто близько. Павуки роздувалися від лютості, плювалися, запінювались; вони сичали страшні прокляття, але, смертельно боячись Жала, яке повернулося назад, не сміли підступати до гобіта близько. Отож, попри всі їхні прокльони, здобич повільно, але неухильно ішла собі геть. Цей найжахливіший з відступів тривав, здавалося, не одну годину. Та нарешті, саме в ту хвилину, коли Більбо відчув, що вже не спроможний підняти руку, щоб завдати ще хоч один удар, павуки раптово припинили переслідування – розчаровані вернулися вони до своєї темної галявини.

Тільки тут завважили гноми, що вийшли на край кола, де раніше були ельфійські вогні. Вони не могли визначити, чи це коло було одним із бачених минулої ночі.

Але, мабуть, у таких місцях лишались якісь добрі чари, що були павукам не до вподоби. Так чи інак, а світло тут було зеленіше, гілля не таке густе й загрозливе, і гноми могли перепочити, звести дух.

Усі попадали на землю і якийсь час лише відсапувались та пихкали. Але дуже скоро посипалися запитання. Гноми зажадали від гобіта, щоб той розповів їм геть усе, що стосувалося його зникнення. Розповідь Більбо про те, як він знайшов перстеника, так зацікавила гномів, що вони на хвильку забули про свої власні клопоти. А Балін наполіг, щоб Злоткінс заново переказав історію про Гам-гама, із загадками і всіма подробицями, де перстеник був би на належному місці. Але трохи згодом стало смеркати, й тоді почалися інші запитання. Де вони перебувають, і де їхня стежка, і де може бути хоч якась їжа, і що ж їм робити далі? Всі ці запитання гноми ставили знов і знов і то саме від малого Більбо, здавалося, чекали відповідей. З цього ви можете зрозуміти, що їхня думка про Злоткінса дуже змінилася і що вони почали ставитися до нього з великою повагою (як і передрікав Гандальф). Гноми й справді сподівалися, що гобіт придумає якийсь чудесний рятівний план, а не просто нарікали. Адже таки добре розуміли, що, коли б не гобіт, були б вони вже всі мертві, тож без упину йому дякували. Дехто навіть підводився й кланявся Злоткінсу до землі, перекидаючись від такого зусилля, і потім якийсь час не міг звестися на ноги. Навіть дізнавшись правду про гобітове зникнення, гноми аж ніяк не стали менше його поважати, бо розуміли, що Більбо має розум, а ще талан і чарівного перстеника, і всі ці три речі – дуже корисні надбання. Вони так його вихваляли, аж Більбо сам став почувати: щось та є в ньому від сміливого шукача пригод, – хоч він почувався б іще сміливішим, коли б міг чого-небудь попоїсти.

Але їжі не було – аніякісінької, і не було серед мандрівників жодного, хто був би спроможний піти й пошукати чогось їстівного чи спробувати віднайти загублену стежку. Загублена стежка! Ніяка інша думка не приходила до стомленої гобітової голови. Більбо сидів і дивився просто перед себе на нескінченні стовбури дерев, – тож за хвилину всі позамовкали знову. Всі, крім Баліна. Довго після того, як його товариші припинили всілякі розмови й позаплющували очі, він ще мурмотів і хихотів сам до себе.

– Гам-гам! Леле! Оце так він прослизнув повз мене, га? Тепер я знаю! Тихенько пролізли повз мене, пане Злоткінс? Гудзики, розсипані по всьому порозі! От так Більбо… Більбо… Більбо-бо-бо-бо…

І заснув, і надовго запанувала цілковита тиша.

Раптом Двалін розплющив очі, оглянув товаришів і спитав:

– Де Торін?

Це був жахливий удар. Звичайно, було їх лише тринадцятеро: дванадцять гномів і гобіт. Де ж Торін? Яка лиха доля спіткала його? Чари? Чорні чудовиська? Вони здригались, отак гадаючи й лежачи, загублені в лісі. Тим часом вечір змінився чорною ніччю і тоді, один по одному, гноми знов поринули в неспокійний сон, повний страшних сновидь. Там ми їх і полишимо на часину – надто хворих і змучених, щоб виставити й міняти чатового…

Торін теж попався в бран, але не так, як його плем'я. Пам'ятаєте, як Більбо впав, умить заснувши, коли ступив у світляне коло? Наступного разу в інше коло ступив Торін і, коли світло погасло, упав, мов камінь, зачарований. Вигуки гномів, що поночі шукали одне одного, їхні крики, коли їх ловили і в'язали павуки, гамір битви, яка спалахнула вдень, – нічого цього він не чув. Потім прийшли лісові ельфи й забрали його з собою.

Авжеж, напередодні то бенкетували лісові ельфи. Вони – не лихий народ. Коли й мають лісові ельфи яку ваду, то це – недовіра до чужинців. Хоч їхні чари сильні, але навіть у ті часи лісові ельфи були обережні. Вони різнилися від великих ельфів, що жили на заході,– були не такі мудрі, а часом навіть небезпечні.

Здебільшого лісові ельфи (разом зі своїми родичами, розкиданими серед пагорбів і гір) походили від стародавніх племен, що ніколи не бували в Чарівному царстві на заході. Там світляні ельфи, глибинні ельфи та морські ельфи жили віками, там вони набували ще більшої краси, мудрості та вченості, там розвивали своє чарівне й хитромудре мистецтво робити гарні й чудові речі, а потім верталися знову в Широкий світ. Лісові ельфи у Широкому світі довго жили між сходом і заходом, а згодом перемандрували в ліси, на схід сонця. Найдужче вони любили узлісся, звідки часом виходили на відкриті місця пополювати чи покататися верхи й побігати при світлі місяця чи самих зірок. Коли ж прийшли люди, лісові ельфи почали дедалі глибше заходити в сутінь і морок. Проте вони були й лишилися ельфами, а отже – добрим народом.

У великій печері за кілька миль від східного узлісся Чорного лісу жив у ті часи найбільший король лісових ельфів. Перед великими кам'яними дверима, що вели до королівської печери, текла з лісових верховин річка, яка трохи далі розливалась серед боліт. Ця велика печера, від якої обабіч галузилися назліченні маленькі печерки, тяглася, звиваючись, далеко попід землею і мала багато переходів та широких зал; а проте була вона світліша й краща для здоров'я, ніж найліпше гоблінське житло; ані була така глибока й небезпечна, як тунелі гоблінів.

Підданці того короля здебільшого жили й полювали в лісі, а житла будували собі на землі чи в гіллі дерев. Найдужче лісові ельфи любили буки. Королівська печера була і палацом, і твердинею, де король зберігав свою скарбницю, і фортецею, притулком для його народу, коли нападали вороги.

А ще була та печера в'язницею для полонених короля. Тож ельфи й потягли Торіна до печери – не дуже лагідно, бо недолюблювали гномів і його мали теж за ворога.

Колись давно вони воювалися з якимись там гномами, бо ті, мовляв, украли їхній скарб. Заради справедливості слід сказати, що гноми пояснювали цю справу інакше:

вони-бо взяли тільки їм належне, адже король ельфів попросив був гномів обробити його самородне золото й срібло, а потім відмовився заплатити за роботу. Король ельфів мав одну-єдину пристрасть – свою скарбницю. Особливо любив він срібло й перлини; хоч його зібрання коштовностей було велике, володар жадав більше й більше, адже все ще не мав такого багатства, як давні ельфійські володарі. Його люд ні руд не копав, ні золота-срібла не добував, ні металів чи самоцвітів не обробляв, ні вдарявся дуже в торгівлю чи обробіток землі. Все це добре знав кожен гном, хоча Торінів рід не мав нічого спільного з тією давньою чварою, про яку я тут згадував. Тож Торін, коли ельфи зняли з нього чари й він прийшов до тями, розсердився на їхнє з ним поводження, а ще вирішив, що з нього не витягнуть жодного слова про золото й самоцвіти. Коли Торіна привели до короля, той суворо глянув на нього й поставив багато запитань. Але Торін тільки твердив, що помирає з голоду.

– Навіщо ти зі своїм плем'ям тричі намагався напасти на моїх підданців, коли вони веселилися? – спитав король.

– Ми не нападали на них, – заперечив Торін. – Ми прийшли попросити їсти, бо вмирали з голоду.

– Де тепер твої друзі й що вони роблять?

– Не знаю, але думаю, що вмирають з голоду в лісі.

– А що ви робили в лісі?

– Шукали їжі й води, бо вмирали з голоду.

– Але що взагалі привело вас у ліс? – сердито запитав король.

Торін зціпив уста й не зронив більше ні слова.

– Ну гаразд, – мовив король. – Візьміть його й добре пильнуйте, аж поки він захоче сказати правду, – хай навіть доведеться чекати сто років.

Тоді ельфи наклали на нього пута й, замкнувши в одній з найдальших печерок, полишили самого. Йому дали їжі й питва, усього доволі, хоч, може, й не дуже смачного, – адже лісові ельфи були не гобліни й, полонивши навіть найгірших своїх ворогів, добре (в розумних межах) обходилися з ними. Велетенські павуки були єдині створіння, до яких лісові ельфи не мали милосердя.

Там, у королівській темниці, й лежав бідолашний Торін. Коли минули перші пориви вдячності за хліб, м'ясо та воду, ватажок гномів почав гадати, що сталося з його нещасним товариством. Почув він про них досить скоро, але про це мова піде в наступному розділі, де почнеться нова пригода і де гобіт знов покаже, який він незамінний.