Текст книги "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

Розділ чотирнадцятий. ВОГОНЬ І ВОДА

А зараз, коли й ви, як гноми, хочете почути новини про Смауга, ви мусите повернутися на два дні назад, до того вечора, коли дракон розтрощив таємні двері й полетів, лютуючи, до озера.

Жителі міста Озерного, чи то Есгарота, сиділи здебільшого вдома, бо з потемнілого сходу повіяв холодний вітер, але декотрі походжали по пристанях, милуючись зорями, що, засвічуючись у небі, виринали водночас і з озерної гладіні. Більшої частини Самітної гори з міста не було видно – її майже всю затуляли низькі пагорби на далекому краї озера, і з-поміж тих північних пагорбів виривалася на волю річка Бистра. Тільки в ясну годину озеряни бачили високу вершину гори, але дивилися на неї рідко, така лиховісна й похмура височіла вона навіть при світлі ранку. А в цей вечірній час вершина Самітної гори вже поринула в пітьму.

Раптом вона завидніла знову – на мить її освітив якийсь вогник і погас.

– Гляньте! – сказав один. – Вогні знову! І минулої ночі сторожа бачила їх – то загоряться, то погаснуть, – і так від опівночі до світанку. Щось там діється!

– Либонь, король гори кує золото, – відгукнувся інший. – Це вже давненько подався він на північ. Пора вже збуватися пророцтвам наших пісень.

– Який там король? – пролунав суворий голос. – Скоріш за все, то дракон зі своїм спустошливим полум'ям – єдиний король гори, якого ми знаємо здавен.

– Завжди ти зі своїми лихими призвістками! – обурилися перші двоє. – Як не про повені, то про отруйну рибу. Придумай щось веселіше!

Потім зненацька в долині між пагорбів спалахнуло яскраве світло, позолотивши північний край озера.

– Король гори Самітної! – закричали люди. – Мов сонце скарб – горою! Володар річки срібної і річки золотої! Золота річка тече від гори!

Так вони вигукували, й скрізь відчинялися вікна, тупотіли, поспішаючи, ноги.

Знов у місті запанувало величезне хвилювання й піднесення. Але чоловік із суворим голосом побіг щодуху до голови міста.

– Сюди летить дракон, якщо я не з'їхав з глузду! – закричав він. – Зруйнуймо мости! До зброї! До зброї!

Тоді сурми засурмили тривогу, й луна відгукнулася на скелястих берегах. Веселощі припинилися, радість поступилася місцем страхові. Отак воно і вийшло, що дракон не застав міста зненацька.

Мчав він так швидко, що скоро люди вже й побачили його, – неначе головешка летіла і все росла й розгорялася яскравіше. Тепер і найбільші простаки переконалися: пророцтва були брехливі! І все-таки люди ще мали трохи часу. Кожну посудину в місті наповнили водою, кожен воїн озброївся, кожна стріла, кожен спис були наготовлені, а мости, що вели на берег, – зруйновані. Та ось жахливий рев чудовиська почувся зовсім близько; червоні, мов полум'я, хвилі заходили по озеру від биття страхітливих крил.

Понад людьми, що ойкали, лементували, гукали, Смауг розвернувся й кинувся до мостів, але там на нього чекало розчарування. Мостів не було, а його вороги сиділи на острові посеред глибокої води – надто глибокої, темної та холодної, як на його смак. Якщо він пірне, здійметься стільки пари, що вся околиця вкриється туманом на багато днів; але озеро було дужче за Смауга – воно погасило б його вогонь швидше, ніж він пройшов би по дну до міста.

З ревом налетів він знову. Град стріл пороснув угору йому навперейми, заторохтів, задзенькав по його крицевій лусці й самоцвітах, але багато їх спалахувало від його подиху, падаючи з сичанням у воду. Ніякі фейєрверки не зрівняються з вогненним видовищем тієї ночі. Від співу тятив і пронизливих суремних кличів Смауг розлютився до сліпої нестями. За стільки віків ніхто не посмів дати драконові бій, і нині озеряни не посміли б, якби не той чоловік із суворим голосом, Бард на ім'я, що встигав повсюди, підбадьорюючи лучників і закликаючи голову міста дати наказ, щоб билися до останньої стріли.

Вогонь вивергався з драконової пащеки. Якусь хвилину Смауг покружляв угорі над містом, осяваючи все озеро; дерева на берегах яріли міддю і кривавою червінню, відкидаючи стрибучі густо-чорні тіні. І тоді він канув униз – просто крізь хмару стріл, забувши від лютості про всяку обачність, не намагаючись навіть повертатися до ворога броньованими боками й жадаючи єдиного: підпалити Озерне місто.

Дарма що до драконового наскоку всі будинки були облиті водою, а він дихнув, упавши з неба, – і зайнялися очеретяні дахи й дерев'яні балки. А Смауг уже пролетів і розвертався, щоб налетіти знову. Сотні рук плеснули воду туди, де спалахнула хоч би іскра. А дракон уже звивався над головою. Удар хвостом – і дах Великого дому розсипався. Непогасне полум'я знялося високо в ніч. Ще один напад, і ще один – і один будинок, потім другий запалав і розвалився. І жодна стріла не зупинила Смауга, не дошкулила йому більше, ніж яка мушка з болота.

Вже тут і там воїни стрибали у воду. Жінок і дітей садовили в човни, що стояли на ринковому плесі. То один воїн, то другий кидав зброю додолу. Там, де зовсім недавно лунали старовинні пісні про майбутню радість, про гномів, нині стояв плач і лемент. Чоловіки проклинали гномів. Сам міський голова рушив до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти серед сум'яття і врятуватись. Ось-ось озеряни всі покинуть своє місто, і воно згорить – не зостанеться й сліду на водах…

Саме цього й хотів дракон. Як на нього, то хай би вони всі посідали в човни.

Славно він пополює озерян потім! Хто залишиться живий, хай поплаває, поголодує.

А тоді хай-но наблизиться до берега – там на них чекатиме Смауг. Скоро він підпалить усі прибережні ліси, засушить усі їхні лани й пасовиська. А поки що він тішився руйнуванням міста, як не тішився нічим іншим уже багато літ.

Але серед охоплених полум'ям будинків ще тримався останній гурт лучників.

Ватажком їхнім був Бард, чоловік із суворим голосом і похмурим обличчям, кого товариші звинувачували у віщуванні повеней та отруйної риби, хоч і знали йому ціну, шанували його за відвагу. Він доводився далеким нащадком Гіріонові, володарю Долу, дружина й дитина якого в той давній час утекли із зруйнованого міста по річці Бистрій. Бард стріляв з великого тисового лука, поки витратив усі

свої стріли, крім однієї. Полум'я підступало все ближче. Товариші покидали його.

Бард нап'яв тятиву востаннє.

Несподівано з пітьми щось пурхнуло до нього на плече. Бард сахнувся – але то був лишень старий дрізд. Безстрашно вмостився він біля вуха воїна й почав розповідати йому новини. Зачудований сміливець завмер – він-бо розумів дроздову мову, адже походив з Долу.

– Стривай! Стривай! – співав дрізд. – Хай зійде місяць. Гляди – цілься в незахищене місце з лівого боку грудей, коли він летітиме й повертатиметься над тобою!

І швидко переповів ураженому Бардові, що сталося в Самітній горі і все, що він там почув.

Тоді Бард нап'яв тятиву до самого свого вуха. Дракон якраз повертав назад, летячи низько, і в цю хвилину над східним берегом зійшов місяць, посрібливши Смаугові величезні крила.

– Стріло! – мовив лучник. – Чорна стріло! Я беріг тебе до останку. Ти досі не зраджувала мене, щоразу верталася до мене. Ти дісталася мені від мого батька, а батькові – од його батька. Якщо тебе викували в кузні справжнього короля Самітної гори, полети швидко, не загайся!

Дракон цього разу шугнув зовсім низько, і, коли він вирівнював свій політ, його черево й груди заблискотіли проти місяця білими іскрами самоцвітів. Тільки одна латка темніла. Забриніла тятива великого лука. Прямо, прямо помчала чорна стріла – просто в западину з лівого боку Смаугових грудей, де він відкинув розчепірену передню лапу, і ввігналася туди вся – вістря, стрижень і оперення, – з такою силою була пущена. З вереском, що глушив людей, валив дерева й розколював скелі, Смауг звився в повітрі, вивергнувши полум'я, перевернувся і мов підкошений упав додолу.

Звалився він просто на місто. У своїх передсмертних корчах дракон зруйнував його вщент – тільки іскри й головешки посипалися. Заревіло, завирувало озеро.

Величезна хмара пари знялася вгору, біла в місячному сяйві. Засичав, забулькотів водокрут, і все стихло. І то був кінець Смауга й Есгарота – але не Барда.

Місяць брався вище й вище, і вітер віяв дедалі дужчий та холодніший. Той білий туман він розбив на хисткі колони, порвав на біжучі хмарки й погнав на захід, де вони розсіються кошлатими пасмами над болотами побіля Чорного лісу. Тоді темними цятками завидніло багато човнів на озерному плесі, й вітер поніс голоси есгаротян, що оплакували своє загибле місто, свої втрачені статки й зруйновані домівки. Як по правді, їм було за що й дякувати долі, коли б вони про те подумали, але хто б від них того сподівався в таку хвилину! Щонайменше три чверті людності лишилися живі; цілі зосталися їхні ліси, лани, пасовиська й майже всі човни. І дракон був мертвий! Вони ще й не втямили гаразд, що це значить.

Сумними юрбами збиралися вони на західному березі, тремтячи на холодному вітрі.

Найбільше гнівних нарікань було на голову, що покинув місто так рано, в той час як ще були стрільці, ладні захищати Есгарот до останку.

– Може, він і має кебету для буденних справ – особливо для своїх справ, – гомоніли декотрі,– але нікудишній він голова, коли приходить біда!

І голосно славили відвагу Барда та його останній переможний постріл.

– Коли б він не загинув, – казали всі,– ми обрали б його королем.

Бард-Драконобійця, з роду Гіріона! Як жаль, що він мертвий!

Якраз посеред тієї їхньої розмови з мороку підійшов високий чоловік. На ньому не було сухого рубця, мокре чорне волосся спадало йому на чоло й на плечі, його очі палали.

– Бард не загинув! – вигукнув він. – Убивши ворога, він кинувся у воду. Я – Бард, із роду Гіріона, я вбив дракона!

– Король Бард! Король Бард! – загукали есга-ротяни, але голова скреготнув зубами.

– Гіріон був володарем Долу, а не Есгарота, – заявив він. – Ми в Озерному завжди обирали голів з-поміж старих і мудрих, ніколи не терпіли верховодства простих воїнів, які тільки й уміють битися. Нехай “король Бард” іде собі до свого королівства – Діл тепер визволений його доблестю, і нині ніщо не завадить його поверненню. І всі, хто бажає, можуть забиратися з ним, якщо їм миліше холодне каміняччя в затінку гори, ніж зелені береги озера. Хто має розум, зостанеться тут – із надією відбудувати наше місто й зажити згодом у мирі й достатку.

– Ми воліємо короля Барда! – закричали у відповідь люди, що були поруч. – Обридла нам влада старих дідів та грошолюбів!

І ті, що були далі, підхопили:

– Хай живе наш Стрілець, геть багачів! Гамір знявся на весь берег.

– Чи ж я не оцінив належно Барда-стрільця? – обережно заговорив голова (адже Бард стояв поруч нього). – Цієї ночі він заслужив собі почесне місце серед благодійників нашого міста; він гідний здобути безсмертя в багатьох хвалебних піснях. Але чому, о люди? – голова звівся на ноги й заговорив голосно, виразно – Чому всю вину ви складаєте на мене? Хто пробудив дракона з його дрімоти, хотів би я спитати? Хто дістав від нас багаті подарунки й щедру допомогу, хто змусив нас повірити, нібито збудуться пророцтва стародавніх пісень? Хто зіграв на доброті наших сердець і на наших милих мріях? Яке ж золото прислали вони в подяку нам по річці? Драконів вогонь та руїну! Від кого ж нам вимагати відшкодування за наші збитки, допомоги вдовам і сиротам?

Як бачите, голова недарма обіймав свою посаду. Цими своїми словами він добився того, що люди на час зовсім забули про своє бажання обрати нового короля, а спрямували свій гнів на Торіна з його товариством. Гіркі слова, жорстокі звинувачення лунали зусібіч, і дехто з тих, що раніше найзавзятіш виспівували давніх пісень, тепер так само завзято кричали, нібито гноми зумисне підбурили дракона проти них!

– Дурні! – сказав їм Бард. – Навіщо витрачаєте гнівні слова на тих нещасливців? Не сумніваюся, що вони перші загинули у вогні, а вже тоді дракон полетів до нас.

Промовляючи ці слова, він раптом подумав про казковий скарб Самітної гори, що лежав тепер нічий – без сторожа чи господаря, – і враз замовк. А ще він подумав про головині слова, про відбудований Діл, де задзвонять золоті дзвони, – аби тільки знайти людей…

Та ось він заговорив знову:

– Не час нині, голово, обмінюватися лихими словами чи обговорювати плани великих перемін. Нас чекає робота. Я ще послужу тобі, хоча згодом я, може, й подумаю про твої слова й піду на північ із тими, хто захоче піти за мною.

І відійшов – треба було допомогти будувати тимчасовий табір і подбати про хворих та поранених. Але голова тільки провів Барда недобрим поглядом і не підвівся з землі. Він думав багато, а говорив мало – хіба гукне, щоб принесли вогню та їжі.

А Бард ішов поміж людей і чув: мов пожежа, ширилася мова про незмірний скарб, що зостався без сторожа. Люди гомоніли, що скоро буде їм з того скарбу відшкодування за всі їхні страждання і втрати, ще й багатства прибуде стільки, що можна буде купувати розкішні речі з півдня, і ці мрії неабияк утішали знедолених. І то добре було – такої холодної, бездомної ночі. Дах дістався небагатьом (одну з кількох хатин, що стояли на березі, забрав собі голова), і їжі було мало (навіть голова недоїдав). Багато людей похворіло, переживши студену купіль, холод і жахи тієї ночі, й померло згодом, дарма що вибралися неушкоджені із зруйнованого міста. І в наступні дні було ще більше хворості й голодували дуже.

Тим часом Бард узяв проводирство на себе й порядкував, як сам уважав за краще, хоча завжди від імені голови. Нелегке то було завдання: зібрати змучених людей і змусити їх робити все, щоб мали вони дім і захист. Напевне, більшість їх погинула б тієї зими, що поспішала слідом за осінню, коли б не було близької помочі. І поміч надійшла швидко – адже Бард відразу послав гінців угору по річці, до Чорного лісу: просити допомоги в короля лісових ельфів. А гінці ще в дорозі натрапили на ельфійську потугу, що вже йшли до Самітної гори, хоча був лише третій день після погибелі Смауга.

Король ельфів отримав вісті від своїх власних гінців та від птахів, що любили його люд, і вже знав чимало про те, що сталося. І справді, велике хвилювання охопило всіх пернатих, які жили в околицях Драконової пустки. Скрізь у повітрі кружляли зграї, і їхні бистрокрилі посланці мчали попід хмарами у всі усюди. Над узліссям Чорного лісу стільки було того тьохкання, свисту, писку! Далеко за Чорний ліс перелетіла новина: “Згинув Смауг!” Листя шаруділо, і злякано нашорошувались вушка. Король ельфів ще не вирушив у дорогу, а вісті, ширячись на захід, дійшли до борів у підгір'ях Імлистих гір; Беорн почув їх у своєму дерев'яному домі, й гобліни радилися в печерах.

– Боюся, це ми востаннє чули про Торіна Дубощита, – мовив король. – Краще б він був лишився моїм гостем. Так чи так, а це лихий вітер, який нікому не навіє нічого доброго.

Бачите, король ельфів теж не забув про казкове багатство Трора. Тож так і сталося, що Бардові гінці зустріли його, коли він ішов з військом списоносців і лучників, а вгорі над ними кружляло вороння, гадаючи, що заходиться на війну, якої давно не бувало в цих краях.

Але король, почувши слізні благання Барда, пройнявся жалем до озерян, бо ж він був повелителем доброго, смирного люду, і замість простувати до Самітної гори, як був надумав спочатку, поспішив униз річкою до Довгого озера. Все його військо не могло сісти в човни й на плоти й мусило добиратися забарнішим, пішим шляхом, але король послав водою чимало харчів та одежі. Проте ельфи – легконоге плем'я, і, дарма що в ті часи вони не звиклі були до далеких переходів і небезпечних земель між лісом та озером, посувалися дуже швидко. Минав лише п'ятий день після погибелі дракона, коли вони вийшли на береги озера й побачили рештки зруйнованого міста. Як і слід гадати, зустріли їх з радістю; міський голова і всі озеряни ладні були укласти з ельфами яку завгодно угоду на майбутнє, аби тільки дістати нині від них допомогу.

Скоро ельфи й люди склали спільний план дій. Голова лишався з жінками, дітьми, старими й недужими; з ними зоставалися також майстри-озеряни й чимало умільців-ельфів. Спочатку рубали дерева й збирали сплав, що його ельфи посилали з лісу. Тоді почали ставити численні хатини на березі, щоб озерянам було де перебути зиму. А ще під головиним наглядом зайнялися плануванням нового міста, яке мало бути ще гарніше й більше за колишнє. Але збудували його в іншому місці, на високому північному березі – відтоді й навіки озеряни мали страх перед водою, де лежав дракон. Не вернувся він до свого золотого ложа – так і заліг скорчений, холодний, мов брила, на озерній мілизні. Там протягом віків, коли плесо було спокійне, крізь воду видніли його величезні кості серед поламаних паль давнього міста. Але мало хто зважувався попливти через те прокляте місце, й ніхто не смів пірнути в студену воду, щоб набрати самоцвітів, які осипалися з його загнилого трупа…

Тим часом усі чоловіки, здатні носити зброю, і чи не вся потуга лісового короля наготувалися до переходу на північ, до Самітної гори. Тож на одинадцятий день після зруйнування міста чільні лави об'єднаного війська людей та ельфів пройшли в скельні ворота на північному краї озера і вступили в сплюндровані землі.

Розділ п'ятнадцятий. НАСУВАЮТЬ ХМАРИ

А нині повернімося до Більбо з гномами. Цілу ніч вони змінювали один одного на чатах, але не чути й не видно було нічого небезпечного. Так і ранок настав. Лише птахів у небі збиралося дедалі більше. Великі зграї летіли з півдня, а вороння, що досі гніздилося довкола гори, безперестану кружляло й каркало вгорі.

– Діється щось дивне, – сказав Торін. – Час осіннього перельоту минув, та й птахи ці не літають у вирій. Найбільше серед них шпаків і зябликів, а вдалині літає чимало стерв'ятників, наче перед битвою!

– Он знову летить той самий старий дрізд! – зненацька закричав Більбо, показуючи рукою. – Мабуть, він таки втік того вечора, коли Смауг трощив схил гори, але слимаки навряд чи врятувалися!

Авжеж, то був старий дрізд, і коли Більбо показав на нього рукою, він підлетів до гномів і сів на камінь.

Тоді затріпотів крильми й заспівав, а потім схилив голівку набік, от ніби прислухався; і знову заспівав, і знову прислухався.

– Думаю, він намагається щось нам розповісти, – сказав Балін. – Але мені не вловити мови цих птахів, така вона шпарка й трудна. Ти розумієш, Злоткінсе?

– Не дуже добре, – відповів Більбо (насправді він нічого з дроздової мови не втямив). – Але старий начебто чимось дуже схвильований.

– Як жаль, що він не крук! – мовив Балін.

– А я думав, ви їх не любите! – здивувався гобіт. – Коли минулого разу ми проходили тут, ви їм не дуже раділи.

– Таж то були ворони! Бридке, підступне, нечемне вороння. Ти б чув, як вони нас тоді узивали. Але круки не такі. Здавна велася велика дружба між ними й плем'ям Трора. Круки часто приносили нам таємні вісті, а ми їх винагороджували всякими блискучими речами, що їх вони ховали у своїх гніздах. Живуть круки довго, мають добру пам'ять і набуту мудрість передають своїм нащадкам. Коли я був малим гноменям, я знався з багатьма круками, що жили на скелях. Ось і цей бескид називався колись Круковим, бо тут, над вартівнею, жили старий Карк і його дружина – мудре й славне подружжя. Та навряд чи тут іще живе хто з того давнього роду.

Гном ще й не договорив, як старий дрізд проспівав голосну трель і полетів геть.

– Хоч ми його не розуміємо, але я певен, що він розуміє нас, – зауважив Балін. – Тепер пильнуйте, що буде!

Скоро гноми зачули лопотіння крил, і повернувся дрізд, а з ним ще один птах – старий-престарий. Підсліпуватий, він насилу підлітав, а на тім'ячку мав лисину.

Це був великий старезний крук. Важко приземлившись перед гномами, він спроквола махнув крильми й перевальцем підійшов до Торіна.

– О Торіне, сину Траїна, і ти, Баліне, сину Фундіна! – заговорив крук (і гобіт зрозумів птаха, бо той розмовляв звичайною, а не пташиною мовою). – Я – Роак, син Карка. Карк, якого колись ви добре знали, помер. Минуло сто п'ятдесят три літа, відколи я вилупився з яйця, але я не забув того, що казав мені батько. Нині я ватажок великих круків Самітної гори. Нас небагато, але ми досі пам'ятаємо колишнього короля. Майже всі мої круки літають десь, адже є чимало новин з півдня – декотрі вас звеселять, а декотрі й засмутять. Дивіться! Птахи знову повертаються в Діл і до Самітної гори, бо пішла чутка, що згинув Смауг!

– Згинув? Згинув! – загукали гноми. – Згинув! То ми даремно боялися… і скарб наш!

Усі зірвалися на рівні й застрибали радесенькі.

– Атож, згинув, – підтвердив Роак. – Дрізд – хай ніколи не повипадає його пір'ячко! – бачив його погибель, і ми можемо повірити йому на слово. Він бачив, як дракон згинув у битві з людьми Есгарота третьої ночі тому, коли сходив місяць.

Довго Торін не міг угамувати гномів, щоб вислухати до кінця крукові новини.

Нарешті, розповівши докладно про всю ту битву, Роак знову звернувся до Торіна:

– Оце стільки радісного, Торіне Дубощите! Ви можете спокійно вернутися до вашого палацу, весь скарб ваш – поки що. Але, окрім птахів, багато хто добирається сюди. Звістка про смерть сторожа скарбу рознеслася по всіх усюдах, а легенда про багатство Трора не забулася з роками, – отже всяк хотів би урвати собі частку багатої здобичі. Вже йде сюди потуга ельфів, а за ними летять стерв'ятники, що сподіваються на скору битву й кровопролиття. Озеряни гомонять, що через гномів їх спіткало лихо, бо Смауг зруйнував їхнє місто, і нині вони зосталися без

притулку, й чимало їх погинуло. Вони теж гадають відшкодувати свої збитки вашим скарбом, байдуже, лишилися ви живі чи загинули. Вам вирішувати своїм розумом, як вам бути далі. Але тринадцятеро – невеликий залишок численного племені Дуріна, що жило колись тут, а нині розкидане по світу. Як хочете послухати моєї ради, то не довіряйте голові озерян, а майте діло з тим, хто своєю стрілою вбив дракона.

Звати його Бард, він нащадок Гіріона з Долу; це суворий з виду, але чесний чоловік. Хай знову після довгого лихоліття запанує мир поміж гномами, людьми й ельфами, але за цей мир вам доведеться заплатити золотом. Я все сказав!

Тоді гнівно заговорив Торін:

– Ми красно дякуємо тобі, Роаку, сину Карка! Ти й твої кревні не будуть забуті.

Але, поки ми живі, жоден злодій чи насильник не візьме й крупинки нашого золота!

Якщо ти хочеш, щоб ми тобі ще більше були вдячні, сповіщай нас про всіх, що наближаються сюди. А ще я прошу тебе, якщо є серед вас молоді круки з дужими крильми, послати їх до нашої рідні в гори півночі, на захід звідсіля і на схід, щоб розповіли їм про нашу скруту. Але найбистрішого гінця пошли до мого двоюрідного брата Даїна в Залізні гори, бо той має добре озброєне військо і живе найближче. Хай він поспішає сюди!

– Я не буду казати, добра це ухвала чи ні,– прокаркав Роак, – але зроблю, що можу. І поволі полетів геть.

– А зараз – назад, до гори! – наказав Торін. – У нас обмаль часу.

– І припасу! – докинув Більбо, що завжди був практичний у питаннях забезпечення.

Він гадав, що зі смертю дракона пригода, власне, й скінчилася (це була вельми хибна гадка), і волів відступити більшу частку свого здобутку, аби мирно вирішилася спірка.

– Назад, до гори! – підхопили гноми, ніби й не чули гобітових слів, і той, хоч-не-хоч, мусив іти з ними.

Отже, ви вже знаєте про деякі події, то й розумієте, що гноми ще мали кілька вільних днів на всякі приготування. Вони ще раз оглянули всі підземелля і з'ясували, що відкритою лишалася тільки передня брама; всі інші брами (окрім, звісно, малих таємних дверей) давно потрощив, завалив камінням Смауг, і від них не лишилося й сліду. Тож гноми заходилися щосили укріплювати головний вхід до підземного палацу та переробляти дорогу, що вела до нього. Вони познаходили багато всякого знаряддя, що ним користувалися давні рудокопи, каменярі та будівельники, а до такої роботи тринадцятеро гномів були теж зугарні.

Вони працювали, а круки безперестанку приносили їм вісті. Так гноми довідалися, що король ельфів звернув до озера, і їм випадало ще трохи передиху. А друга добра звістка була, що троє їхніх коненят урятувалися від дракона і нині блукають по берегах річки Бистрої, неподалечку від того місця, де гноми були залишили частину своїх припасів. Тож Філі й Кілі, поки їхні товариші далі трудилися над укріпленнями, подалися за круком-провідником на розшуки поні, щоб привезти якомога більше з тих припасів до Самітної гори.

Минуло чотири дні, відколи вони вернулися до своїх підземель, і надійшла звістка про те, що об'єднані війська озерян та ельфів спішно вирушили на північ. Але надії гномів зросли: у них тепер було припасів на кілька тижнів ощадливого харчування – здебільшого, звісно, корм, від якого в них давно боліли зуби, але краще вже той корм, ніж нічого; до того вхід був уже закладений високим і товстим муром, змурованим насухо з широких кам'яних плит. В мурі було чимало отворів, крізь які гноми могли дивитися чи й стріляти, але ніяких дверей.

Перелазили туди-сюди через мур з допомогою драбин, а все необхідне піднімали мотузками. В підніжжі нового муру залишили невисоку арку, щоб дати вихід річці Бистрій, але далі, перед брамою, так переробили вузьке річище, що нині широке плесо розливалося від муру до крутого схилу, по якому річка збігала в долину. До брами тепер можна було дістатися коли не плавом, то тільки вузькою стежкою попід скелею з правого боку (якщо дивитися на браму від долини). Коненят Філі й Кілі довели до підніжжя східців над колишнім містком, розв’ючили там і, звелівши вертатися до своїх господарів, відіслали самих на південь…

Якогось вечора на півдні, в Долі, несподівано спалахнуло багато вогнів – начебто багаття й смолоскипи.

– Вони прийшли! – вигукнув Балін. – І табір їхній дуже великий. Певне, пройшли в долину смерком, по обох берегах річки.

Тієї ночі гноми майже не спали. Ледь засірів світанок, як побачили загін, що наближався від Долу. З-над муру вони спостерігали, як ті дійшли до початку долини й поволі почали сходити нагору. Ось уже й розгледіли прибульців: то були чоловіки, озброєні, як для війни, й лучники-ельфи. Нарешті передні видерлися по камінню на схил, звідки ринула вниз річка. І які ж вони були вражені, коли побачили розлите плесо перед себе і браму, закладену муром із свіжотесаних кам'яних плит!

Люди й ельфи стояли, показуючи руками й перемовляючись, коли до них голосно заговорив Торін:

– Хто ви, що прийшли озброєні, неначе для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори, і що вам треба?

Але ті не відповіли. Дехто з воїнів швидко повернув назад, а решта, постоявши трохи й подивившись на браму та її укріплення, теж пішла назад за своїми товаришами. Того дня озеряни й ельфи перенесли свій табір ближче – туди, де розходилися від гори дві її відноги. І тоді між скель залунали голоси, задзвеніла пісня – такого ті скелі давно вже не чули! Долинали й ніжні звуки ельфійських арф, і від тієї музики ніби тепло розливалося в холодному повітрі, ледь чулися пахощі лісових квітів, що цвітуть навесні.

Гобітові так закортіло втекти з цієї темної твердині – спуститися в долину, щоб разом з ельфами повеселитися й побенкетувати біля вогнищ! Молодші гноми теж були зворушені в душі й нарікали стиха: вони, мовляв, сподівалися, що все складеться інакше й що вони дружитимуть з ельфами й людьми, – але Торін тільки зиркнув на них сердито.

Тоді гноми самі принесли арфи та інші інструменти, знайдені серед скарбу, й замузичили, щоб роздобрити ватажка, але пісня їхня була не така, як у ельфів, а дуже схожа на ту, якої вони співали давно колись у затишній гобітовій норі.

 
Прийди, королю, в щасну пору,
В свої палати попід Гору!
Як згинув Змій, суперник твій,—
Всі вороги погинуть скоро.
З мечами гострими й списами,
Під захистом міцної брами,—
Нема журби, як є скарби,—
Не бути гномам знов рабами!
Здавен закляття знали гноми,
Як били молоти без втоми
У глибині, у темнині,
Де підземельні снять хороми.
В намиста сріберні низали
Блискучі зорі, ще й чіпляли
Вогонь дракона на корону,
Із арфи пісню добували.
І знов палац підземний вільний!
Блукачу! Кинь свій шлях окільний
І навпрошки через піски
Прийди, щоб жить в оселі спільній!
Через холодні кличем гори:
– Прийдіть у предковічні створи! —
Король вас жде – він покладе
До рук вам золото комори.
В свої палати попід Гору
Прийди, королю, в щасну пору!
Як згинув Змій, суперник твій,—
Всі вороги погинуть скоро!
 

Цією піснею вони таки догодили Торінові, бо ватажок заусміхався, звеселився знову – й почав прикидати, яка відстань до Залізних гір та як скоро зможе Даїн досягти Самітної гори, хай-но вийшов відразу по отриманні звістки. Але гобітове серденько засмутилося – і від тієї пісні, й від Торінової мови: надто войовниче все це звучало.

Назавтра вранці-рано загін списоносців перейшов річку й піднявся вгору долиною.

Вони несли зелений прапор лісового короля й голубий прапор озерян і підступили під самий мур перед брамою.

Знову Торін голосно їх окликнув:

– Хто ви, що прийшли озброєні, як для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори?

Цього разу йому відповіли.

Високий чоловік, чорночубий і суворий з лиця, виступив наперед і проголосив:

– Вітаю, Торіне! Чого це ти обмурувався, наче злодій у своєму притулку? Ми ще не стали вашими ворогами і радіємо, що ви зосталися живі. Коли ми вирушали, то й не сподівалися, що застанемо тут хоч одну живу душу. Але ми зустрілися з вами, то нам є про що переговорити й порадитися.

– Хто ти і про що хочеш вести переговори?

– Я – Бард, і моєю рукою вбито дракона й звільнено ваш скарб. Невже це не стосується вас? До того ж я нащадок і спадкоємець Гіріона з Долу, а серед вашого скарбу є чимало багатства з його палат і міста – багатства, яке вкрав колись Смауг. Невже про це ми не повинні переговорити з вами? Далі: своїм останнім наскоком Смауг поруйнував оселі людей Есгарота, а я досі служу їхньому голові. Я говорю від його імені й хочу спитати вас: чи не зважите ви на бідування його люду, на лихо, що їх спіткало? Вони допомогли вам у вашій біді, а ви на віддяку наслали на них саму смерть і руїну, хоч, звичайно, і незумисне.

Щирі й правдиві були ті слова, дарма що мовлені суворим, гордовитим тоном, і гобітові здалося, що Торін зразу визнає, які вони справедливі. Більбо, звісна річ, і не сподівався, щоб хоч хтось згадав, що то гобіт сам-один вивідав драконове вразливе місце, то й не розчарувався, бо таки ніхто не згадав. Але він не подумав, які лихі чари насилає золото, що на ньому довго лежав дракон, ані які злотолюбні гном'ячі серця. В ті кілька днів, що минули, Торін не одну годину пробув у скарбниці, й ним цілком заволоділа пристрасть до скарбу. Дарма що найдужче він тужив за Гори-каменем і все шукав його, але око йому тішили й численні інші чудовні речі, які там лежали і які будили в ньому стільки спогадів про давні труди й печалі його племені.