Текст книги "Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)"

Автор книги: Джеймс Крюс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

Саме як батько виходив на середину, Блаже несподiвано побачив по другий бiк лугу серед Джурановичiв свого колишнього товариша Iво й кивнув йому головою. Той аж очi витрiщив з дива – чи не зразу впiзнав Блаже, чи його так приголомшило, що з ним вiтається хтось iз ворожого роду. Так хлопцi уклали мiж собою мир, коли дорослi були ще дуже далеко вiд замирення.

Переговори почалися в не дуже сприятливий час: обидва роди ще оплакували вбитих, бо вбивству Крсо передувало вбивство одного з Джурановичiв. Надто свiжi були бiль i туга. А тим часом розмова вимагала помiркованостi й тверезого розуму. Ледве притамована ненависть до вбивцi могла щохвилини затопити все, як вода, що прорвала греблю.

Та Раде, батько Блаже, приборкавши свiй власний гнiв, поки що не давав волi й гнiвовi iнших. Коли плач за батьками, чоловiками й братами залунав на повний голос, коли обидва роди почали перелiчувати кожен своїх убитих, вiн пiдняв руки догори i, дiждавшись, поки скарги по обидва боки лугу вщухли, гукнув:

– Ми прийшли сюди не на те, щоб перелiчувати мертвих i розтроюджувати наш гнiв. Ми зiбралися, щоб нашi роди не занепали, не звелися нанiвець. Озирнiться кругом себе! Скiльки тут дружин без чоловiкiв? Скiльки дiтей без батькiв? Нi вам, нi нам не забракне нi зброї, нi несхибних рук, щоб зробити й решту жiнок удовами, а дiтей сиротами. Не зi страху чи кволостi хочемо ми досягти замирення, а з доброго намислу й розважностi. Якщо кривди минулого вiзьмуть тепер над нами гору, якщо ми замiсть слiв заговоримо одне з одним зброєю, то прощавай наше майбутнє! I Джурановичiв, i Брайовичiв! Обидва нашi роди вигинуть, зостануться лише безпораднi вдови, що прокленуть i пам'ять своїх чоловiкiв – батькiв своїх дiтей!

Увесь час, поки батько промовляв, Блаже сидiв, прикипiвши очима до його обличчя. Ще нiколи хлопець нiкого не слухав з такою увагою. Навiть проповiдi архiєпископа у днi найбiльших свят. Нiколи ще не чув Блаже вiд батька таких слiв: Раде вперше закликав чоловiкiв обох родiв до тверезого розуму й розважностi у вчинках. Хлопцевi здавалося, що батько своїм кожним словом розбиває страхiтливий ланцюг кривавої помсти, яким усi вони скутi. Його поривало схопитися з мiсця, обняти батька. Але в цих твердих i гордих чоловiкiв таке могло викликати хiба що смiх.

А втiм, чимало тих, що тут зiбралися, були вдячнi Раде за його слова. I коли вiн, широко розвiвши руками на обидва боки, гукнув: "Хто за мир, пiдведiться!", вони вiдразу зiрвалися на рiвнi, а далi один за одним почали пiдводитися й iншi, аж поки на всьому лузi, до самої скелi, вже не сидiв жоден чоловiк.

– Хай буде мир! – вигукнув Раде, звiвши руки догори.

Але не встиг вiн ще їх опустити, як стара Анджа Джурановичка, мати останнього вбитого, закричала:

– Нi! Не буде миру, поки не вiдплачено за мого сина!

– За нього вже вiдплачено, мамо, – сказав її найменший син, що стояв поруч матерi, яка так i не пiдвелася разом з усiма.

– По-твоєму, це й є вiдплачено, коли його вбивця ще живий? -вереснула стара. – Я знаю вбивцю! Осьде вiн!

Аж тепер вона звелася на ноги й показала на одного юнака з роду Брайовичiв. Потiм знов сiла i з глумливим усмiхом на зморшкуватому старечому обличчi крикнула до сина:

– Боягуз, хто не годен вiдплатити за рiдного брата! Лайдак, хто боїться смертi дужче, нiж ганьби!

Всi ще стояли остовпiлi вiд цього раптового спалаху ненавистi, коли син Анджi блискавично вихопив з-за пояса пiстоль i, майже не цiлячись, натиснув на спусковий гачок.

Гучною луною вiдбився звук пострiлу вiд скелi. Та луну заглушив лемент натовпу. Руки чоловiкiв мимохiть сягнули до пiстолiв, жiнки перехоплювали той зловiсний порух, а дiти зчинили галас.

Ще хвилина – i щойно досягнутий мир перетворився б на криваву усобицю, якби Раде, скинувши руки догори, не ревнув до своїх:

– Кого поранило?

Це питання миттю заглушило лемент – усi зрозумiли Раде. На хвильку запала тиша – кожен чекав вiдповiдi. Але нiхто не озвався. Зробилося так тихо, що можна було почути, як десь бекнуло ягня.

Тодi Раде обернувся до Джурановичiв i сказав:

– Якби вцiлило когось iз наших, то вже б не було на свiтi й твого найменшого сина, Анджо. Тобi хочеться, щоб так тривало й далi? Ти не хочеш спiвати, колискової над своїм онуком? Хочеш померти безпотомно, як трухлявий пеньок, що нiколи вже не пустить зеленого пагона? Твiй син не боягуз. Ми всi це знаємо. Ти наказала йому вiдновити вiйну, i вiн вистрiлив. То накажи ж йому укласти мир. Вставай!

Стара жiнка поволеньки пiдвелася з землi. Обличчя її було безвиразне. Малi очицi недовiрливо обнишпорювали мовчазний натовп. Мiцно стиснутi вуста не вимовили й слова. А все ж таки вона пiдвелася. Найостаннiша.

I тодi Раде, знов простягти руки на обидва боки, сказав:

– Хай буде мир! – I повiльно перехрестився.

Мир було укладено. Декотрi люди знову посiдали. Декотрi розмовляли стоячи. Не один походжав лугом туди й сюди, а дехто попростував навiть до iншого табору.

Стара Анджа перша подалася додому, не мовивши синовi жодного слова. За нею незабаром пiшли й iншi, тi, котрим хотiлося дома, за пляшчиною, ще раз обмiркувати всi подiї сьогоднiшнього дня. Тi родини, в яких ще були батьки, рушили додому так, як велiв звичай: батько верхи на конi, якого веде за поводи старший син, а решта родини -пiшки, позаду.

Не хотiв ламати звичаю й Раде. Вiн гукнув до Блаже, щоб той узяв за поводи коня. Але хлопець вiдповiв:

– Я не можу, тату. Доведеться вам посадити мене в сiдло.

– Що? – Раде рвучко обернувся й аж тепер глянув на сина: той сидiв на травi дуже блiдий i якось дивно скоцюрблений.

– Та що скоїлось? Ти хворий? – нетерпляче спитав вiн.

Цей велетень ненавидiв хворiти сам i не любив, коли хворiли iншi. Проте хлопець мав таки недужий вигляд. Вiн був як бiль бiлий, очi в нього блищали.

– То що скоїлося? – знову сказав Раде, тепер уже не так гостро. Вiн навiть нахилився й приклав синовi до чола руку. Воно горiло. Хлопця лихоманило.

Раде стурбувався.

– Що скоїлося? – втретє спитав вiн.

Тодi його син трохи пiдняв полу своєї гунi, i Раде побачив, що той затулив рукою рану. Його пальцi й полотняна сорочка були в кровi.

Раде випростався й закляк iз розтуленим ротом, дивлячись на сина широко розплющеними очима.

– Тебе поранено? – спитав вiн.

– Так, – вiдказав Блаже. – Влучило в мене. – I, опустивши полу, додав: – Та нiхто не помiтив. I ви не кажiть нiкому. Вiдвезiть мене звiдси. Отой вiйськовий лiкар з Подгорiци швидко мене вилiкує.

Батько безпорадно стояв над сином. Вiн невиразно вiдчував, що цей хлопчина на травi – герой. Але таких героїв, що страждають i мовчать, вiн ще не знав. У ньому здiймався гнiв проти цього мовчазного терпiння. I гнiв на того, хто це зробив, – на сина старої Анджi. Й на всiх Джурановичiв. I на цей мир, що не давав йому взяти рушницю й помститися за свою поранену дитину.

– Чом ти ранiше не сказав, що тебе поранено? – дуже суворо спитав вiн.

– Тодi не було б миру, тату.

– Мир, куплений цiною кровi дитини, – хiба це мир, Блаже?

– Той лiкар мене вилiкує неодмiнно, тату. А що я втратив трохи кровi, то дарма. Зате в нас вiдтепер буде спокiй i злагода.

Зненацька Раде помiтив, що хлопець важко дихає i що його змагає бiль – вiн ось-ось зомлiє. I тодi Раде зрозумiв, що лiкар зараз важливiший, анiж честь, гнiв, помста й довгi балачки. Не промовивши бiльше й слова, вiн пiдняв Блаже, посадив його на свого коня й спитав:

– Ти можеш триматися однiєю рукою?

Блаже кивнув головою.

Тодi Раде гукнув жiнок, що неподалiк вiд них розмовляли з сусiдками, й сказав їм:

– Гайда! Наглядайте за хлопцем. Йому потрiбен лiкар.

I перше нiж вони встигли щось запитати, Раде взяв огиря за поводи й повiв геть iз лугу. Кожен, хто забарився тут, стояв тепер i зачудовано дивився на невидану картину: найстарший у родинi, цей гордий велетень-воїн Раде, вiв за поводи свого коня, а в сiдлi сидiв його син, хлоп'як, у якого ще й пух пiд носом не висипався.

Один iз Джурановичiв, що мав себе за великого дотепника, гукнув:

– По-твоєму, коли мир, то вовк має доглядати овечат?

– Це овеча заплатило за ваш мир своєю кров'ю, – мимохiдь кинув йому у вiдповiдь Раде. – Анджин син пiдстрелив його, а вiн i не ойкнув, аби тiльки ти мав оцей свiй плюгавий мир, Джурановичу!

Аж тепер, довiдавшись, що сталося, жiнки заголосили. А чоловiки, якi тим часом зiбралися довкола, з подивом i захопленням дивилися на хлопця в сiдлi. I коли старий бездiтний пастух стягнув з голови шапку, решта чоловiкiв зробили так само.

Коли оповiдка скiнчилася i шпалера в прадiдусевих руках скрутилася в сувiй, я вiдчув, що й сам би скинув перед цим хлопцем шапку, якби зараз мав її на головi.

Яким далеким було моє "героїчне" спускання тросом вiд подвигу цього чорногорського хлопця, що важив своїм життям, аби дорослi, мудрi чоловiки не вбивали один одного! Коли я уявляв собi, який вiн був самотнiй серед них усiх, – iз затаєною раною, iз своїм нiмим болем i думкою, що, може, зробив не те, – вiн здавався менi справдi великим.

Напевне, якраз цим приваблював прадiдуся хлопчина Блаже Брайович.

– У Чорногорiї, – сказав старий, – чоловiки провадили героїчне життя, як називають це деякi професори. Там кожний чоловiк прагнув стати героєм. А що розумiти пiд геройством, було встановлено твердо: герой – це чоловiк смiливий, хитрий i навчений добре володiти зброєю. Нiчого цього не мав малий Блаже. Вiн – герой зовсiм iнакший. Вiн був скорiш смирний, нiж хоробрий. Хитрощi були чужi його натурi. I вiн не володiв нi зброєю, нi навiть словом. Вiн був героєм цiлком незвичним. Його героїзм розходився з традицiєю й звичаями тих часiв. Але чоловiки на лузi скинули шапки перед цим хлопцем, несвiдомо визнали його героєм.

Прадiдусь на мить торкнувся пальцями повiк, бо читання втомило його старi очi, а тодi додав:

– Любов до людей, що на перший погляд часто здається такою безпорадною, кiнець кiнцем перемагає. Ненависть може бути доречна, цiлюща. Хто любить людей, мусить ненавидiти тиранiв. Але любов до людей, просто любов, величнiша й прекраснiша за ненависть, Хлопчачок... А тепер я трохи задрiмаю, поки твоя горiшня бабуся знову покличе нас їсти.

Старий Хлопчак злiг на спинку свого крiсла, мовби показуючи, що вiн усе сказав i не сподiвається бiльше запитань або заперечень. Отож я подався наниз.

Та коли я ступнув на останнiй схiдець i хотiв був зайти до вiтальнi, то почув за її дверима голоси моїх батька з матiр'ю та ще декотрих наших родичiв, i говорилося знов про нас, поетiв.

Я почув, як мама сказала, що i їй хотiлось би прочитати нашi вiршi та оповiдки, а горiшня бабуся вiдповiла:

– Ось нехай-но Хлопчачок перейде знов жити додому, ти, як хоч, усе перечитаєш. Оповiдки вони писали на отих негодящих шпалерах, що й ти знаєш. На зворотi. Там i про Яна Янсена є оповiдка. А балади про Геракла – в зошитi.

Я вирiшив не перебивати їм розмови про нас, двох поетiв, навшпиньки побрався на другий поверх, а там, – не знаю сам, чому, -до прадiдусевої спальнi. Може, я сподiвався знайти якiсь невiдомi менi вiршi та оповiдки, – тепер уже не пам'ятаю. Одне добре знаю, що я справдi знайшов там вiрша, якого досi не читав i який нагнав на мене жах.

В одному з "Моряцьких щорiчникiв" мiж сторiнками стримiв клаптик картону, сiренький i непримiтний, – от собi закладка й годi. Та я навiщось витяг той клаптик картону й побачив, що на ньому добре знайомим прадiдусевим письмом написано якийсь вiрш. Це був, як виявилося, немовби прадiдусiв заповiт менi. Я читав його з дедалi бiльшим подивом i страхом.

Отак, Хлопчачок, прощавай, не журись,

Бо кожному з нас умирати колись.

I в цьому геройства нема, щоб ти знав, -

Людина вмирає, бо час їй настав.

А смерть вiдкриває, чого був хто варт,

I що було правда, а що тiльки жарт.

Та й жарти минаються без вороття, -

Скрашай, Хлопчачок, собi жартом життя.

Я завжди скрашав, та тепер уже край -

Я йду на спочинок, а ти пам'ятай:

Не був я герой, був собою однак.

I ти будь таким.

*Твiй Старий Хлопчак.*

Не пам'ятаю вже, що я зробив, прочитавши цього вiрша. Знаю тiльки, що менi на мить здалося, нiби серце моє перестало битись i я не поворухну анi рукою, анi ногою.

"Виходить, вiн дуже добре знає, що скоро надiйде його остання година, – подумав я. – Вiн лише вдає передо мною дужака. А насправдi..."

I враз менi уявилося, що там, нагорi, у крiслi на колесах, мiй прадiдусь спить останнiм, вiчним сном, з якого не прокидаються.

Як стiй, iз клаптиком картону в руцi, я кинувся сходами на горище, задиханий, рвонув дверi до пiвденної кiмнатки. Там ще горiло свiтло.

Прадiдусь дивився на мене, широко розплющивши очi. Вiн злякався, – мабуть, мого переляканого вигляду.

Але, побачивши в мене в руцi знайомий йому клаптик картону, вiн заусмiхався.

– Герої, Хлопчачок, – промовив вiн, – привчають себе жити з думкою про смерть. Але, по сутi, всiм нам треба до цього привчатись.

Та й ми ж iз тобою, – не прикидаймося, Хлопчачок, – жили цей тиждень з думкою про смерть. Проте я куди жилавiший, нiж здається лiкаревi.

Отой незвичайний усмiх все не сходив iз прадiдусевого обличчя -сказати б, знайшов собi тут притулок.

– Як добре зважити, – провадив старий, – то я житиму довгенько ще й пiсля своєї смертi. Не конче в оцих-от штанях, вовняних шкарпетках i оцих-о чорних черевиках. А як образ. У твоїй душi. А ще – в книжках.

– У яких книжках, прадiдусю? – здивовано спитав я.

– У твоїх, Хлопчачок.

Усмiх його все ширшав. Наче лампа, що розгоряється дедалi дужче.

– Ти подаруєш менi щось немов безсмертя. I я житиму довго, -казав вiн. – Я спорудив собi пам'ятник у твоїй душi. Спорудив не без певного марнолюбства, Хлопчачок. Тепер чи помру я одного чудового дня, i якого саме, – це вже, їй-богу, не багато важить. Рокiв через двадцять–тридцять ти це зрозумiєш.

Обличчя його аж променiло, коли вiн закiнчив:

– Ти тепер вертайся додому, до батька з матiр'ю. Я вже знов можу ходити. Оце крiсло, в якому настiльки легше думається, поставимо в куток. А чи помру я i коли саме, Хлопчачок, це байдуже. Своїй дещицi мудростi я знайшов добрий прихисток. Ти нiколи не славитимеш фальшивих героїв.

Я стояв збентежений i тiльки дивився на прадiдуся. Аж через добрих двадцять рокiв я зрозумiв, що вiн мав на увазi.

Сподiваюсь, моя книжка це доводить.