Текст книги "Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)"
Автор книги: Джеймс Крюс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)
Мешканцi обох сусiднiх замкiв, зустрiчаючись, низько вклонялись один одному, але приятельських стосункiв помiж Бiнгенбахами й Напастен фон Напастами, звичайно, не було. Навiть на ловах у довколишнiх лiсах вони якось нiколи не зустрiчалися – аж до тiєї погiдної вересневої недiлi, в яку Бiнгенбахи вирiшили зобразити пiд лiлiєю на своєму рицарському гербi дику льоху.
Саме того дня старенький рицар Бруно фон Бiнгенбах, що понад усе любив пополювати, взявши тiльки трьох своїх людей, вирушив до лiсу на лови. Син його марно просився поїхати з ним.
– А що як зустрiнете в лiсi Напастiв? – казав юний Бiнгенбах старому. – А що як вам потрiбна буде допомога, оборона, тату? Адже ви вже не юнак...
Але рицар Бруно, усмiхнувшись, вiдповiв:
– Себе я ще здужаю оборонити, сину. – А тодi ще додав: -Марiхен буде зi мною.
I вiн поїхав до лiсу в супроводi трьох людей, ведучи поперед себе на довгому блискучому ланцюжку Марiхен – приручену дику льоху, яку вiн чотири роки тому знайшов у лiсi недужу, звелiв забрати до замку й доглядати, поки вона видужала. Тепер для Марiхен – так її назвали -було розвагою бувати з хазяїном на полюваннi. Але як вона може захистити старого вiд лютих фон Напастiв, не знав нiхто, крiм хiба що самого нього.
Коли рицар Бруно iз своїми людьми, як звичайно, приїхав на Лугiнсланд – вiдногу скелi, що виступала на узлiсся, вiн цiлком несподiвано побачив усiх чотирьох братiв Напастен фон Напастiв, що з великим почтом i зграєю мисливських собак їхали на Лугiнсланд.
– Недобрий знак, пане, – злякано сказав один його зброєносець. – Вони зумисне зачеплять нас i змусять з ними битися. Ви ж знаєте Напастiв! їм байдуже про закон i правила рицарської честi. Для них буде великою втiхою вкинути господаря замку Бiнгенбах до пiдземної темницi! Тiкаймо!
Але старий Бiнгенбах, не зводячи очей з фон Напастiв, що навскач летiли вперед, до Лугiнсланду, тихо сказав, що в тих кращi конi -втекти не поталанить. Проте й битися з Напастами теж було годi й думати – надто нерiвнi їхнi з сусiдськими сили.
"Уся надiя тепер на Марiхен", – подумав старий Бруно.
Без дальших балачок вiн зiскочив з коня, спустив з ланцюга Марiхен, що досi ховалася вiд очей Напастiв у кущах ожини, й сказав до неї:
– Он бачиш, Марiхен? – i показав на фон Напастiв. – Тiкай вiд них, тiкай чимдуж!
I Марiхен миттю вискочила з кущiв i помчала через поле.
Серед Напастiв зчинився рух – вони побачили дику льоху. Засурмили мисливськi роги, загавкали собаки, остроги впилися в кiнськi боки -i все товариство, повернувши коней, кинулося в той бiк, куди побiгла Марiхен.
Старий Бiнгенбах знав, що для Напастенiв фон Напастiв не було нiчого понад вепрячi лови. Тому вся їхня зграя, забувши про ненависного сусiда, повернула коней i собак за ситою дикою льохою...
Старий Бруно мовчки поїхав назад до свою замку...
Три днi всi чекали, чи не вернеться Марiхен з лiсу. Але марно. Ще того ж таки дня, в який Марiхен врятувала життя старому Бiнгенбаховi, Напастени фон Напасти звелiли спекти бiдолашну тварину на рожнi для себе й своїх гостей.
I тодi рицар Бруно Бiнгенбах вирiшив на знак своєї вдячностi Марiхен увести її до свого рицарського герба. I той, хто схоче, зможе ще й сьогоднi знайти на порталi зруйнованого замку десь над Рейном викарбуваний на каменi герб – зображення вепра пiд квiткою лiлiї.
Тiтонька Юлiя слухала оповiдку, як мале дiвчатко, – широко розплющивши очi.
Тепер вона запитала:
– А хто ж таки був героєм цiєї iсторiї – рицар чи дика льоха?
– По-моєму, – сказав я, – героєм тут є рицар: вiн начхав на так звану рицарську честь i свiдомо уникнув колотнечi з розбишаками-рицарями.
– А по-моєму, Марiхен, бо вона наклала своїм життям заради старого рицаря, – сказала тiтонька Юлiя.
Прадiдусь не погодився нi з ким iз нас.
– Рицар показав себе розумною й розважною людиною, – промовив вiн, – але героєм не був. А дика льоха врятувала йому життя, сама не вiдаючи про це. Для неї це був нещасний випадок. А в нещасних випадках не буває героїв. То тiльки рятiвники тих, що зазнали нещасного випадку, бувають героями. От про них менi б хотiлося написати баладу. Що якби нам оце трохи повiршувати?
– Пiщанко сьогоднi готує паштет з печiнки! – вигукнула тiтонька Юлiя. – Як я не прийду вчасно на обiд, то вiн спересердя й будинок спалить.
Тiтонька Юлiя справдi давно вже перебувала пiд п'ятою в свого господарного й практичного сина-знайди. Але менi завжди здавалося, що їй самiй це подобається. А втiм, цього разу нам пощастило її заспокоїти: мовляв, у неї ж заведено обiдати пiзно, ми ще маємо доволi часу. Тому вона зрештою згодилася повiршувати з нами, i я принiс їй ще не списаний сувiй шпалери. Але тiтонька Юлiя наполягала на тому, що вона писатиме у своєму червоному записнику, – по-перше, тому, що вона так звикла, а по-друге, тому, що її манiсiнький висувний олiвчик навряд чи буде помiтно на грубiй шпалерi, – так вона пояснила нам причину. На це ми пристали. Зрештою, нам iз прадiдусем буде просторiше на шпалерах, якщо тiтонька Юлiя шкрябатиме вiрша в своєму записнику.
Що саме писати – кожен вирiшував сам, аби тiльки вiрш був про якийсь пам'ятник. Це була єдина умова.
На жаль, вiршувати в товариствi тiтоньки Юлiї було не так просто, її поетичний хист був, так би мовити, сценiчного гатунку. Вона раз у раз мимрила собi пiд нiс, поглядала на нас, мовби просила допомоги, вибивала олiвцем по записнику вiршовий розмiр, лiчила на пальцях склади, совалася туди-сюди по канапцi, нiби сидiла в салонi корабля в добрячу хитавицю. Коли я в якусь мить глянув на грубку, тiтонька Юлiя хотiла була зараз же почати зi мною розмову, але я, заглиблений у свiй вiрш, вiдповiв їй так уривчасто, що вона, зiтхнувши, знову прикипiла до червоного записника.
А коли ми з прадiдусем нарештi один за одним поклали свої теслярськi олiвцi, тiтоньцi Юлiї було ще далеченько до кiнця. Тому ми запропонували допомогти їй скiнчити останню строфу вiрша. Проте вона хотiла довести свiй вiрш до ладу самостiйно i справдi незабаром поклала й собi малесенького свого олiвчика в футляр.
– Звичайно, перша читатиме наша гостя, – сказав прадiдусь.
I тiтонька Юлiя прочитала нам iз червоного записника вiрш пiд назвою
Монета з головою Нерона
В добу космiчної ракети
В музеї трапиться, бува.
Зразок прадавньої монети,
На нiй – Нерона голова.
Пихата, лаврами вiнчана...
Хто увiнчать його звелiв,
Несамовитого тирана,
Що стiльки вигубив голiв?
Тому, кому прокльони слали,
Кого затаврував поет, -
Чи склав би люд данину слави,
Увiчнивши в однiй з монет?
Я вам скажу не по секрету,
Без лицемiрства i оман,
Що карбувати цю монету
Примусив сам-таки тиран.
Безсмертя, думав вiн, здобуде
Через монети найскорiш.
Оце ж його безсмертя, люди, -
Цiна йому – щербатий грiш!
– Чудово, тiтонько Юлiє, просто чудово! – сказав прадiдусь. -Та ви ж справжня поетеса!
– Е, я ж не вмiю так швидко, як ви, – засоромилася тiтонька Юлiя.
– О господи, тiтонько Юлiє! – вигукнув я. – Не той справжнiй поет, хто пише швидко! Чи вiрш написано за чверть години, а чи за чверть року – байдужiсiнько! Важливо тiльки, щоб вийшло щось путнє.
– А ваш вiрш, люба тiтонько Юлiє, – це таки щось путнє, – додав прадiдусь.
– Та про героїв у ньому немає нiчогiсiнького, шановнi!
– Овва, тiтонько Юлiє! Вiн же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадiдусю?
– Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотiлось би послухати ще й твого вiрша. Як вiн називається?
– "Дзвонар i генерал".
– Прочитай нам його!
I я прочитав:
Дзвонар i генерал
При в'їздi в мiсто пам'ятник величний -
Цей генерал без бою мiсто взяв.
А спосiб був таки не зовсiм звичний,
В який звитяжець той героєм став.
Довгенько ад'ютантовi й не снилось,
Щоб вiн про все те правду розповiв.
Але не втерпiв, i тодi розкрилось
Все, як було, й дiйшло до наших днiв.
Вiн сповiстив, що мiсто це стовежне
Пан генерал здобути наказав,
Забувши геть всi "мудро" й "обережно",
Хоч би там кожний другий наш упав.
I раптом воячок один похилий,
Що в мирному життi був дзвонарем,
Сказав: – На вежах цих дозорцiв сила -
Ми мiста просто так не заберем.
У них-бо кожна вежа – то дзвiниця,
Там нiч i день чатують дзвонарi.
А громадяни – так у них годиться -
Тут мають зброю в кожному дворi!
– Що?! – гримнув генерал. – Дозорцi висять
На проклятущих вежах день i нiч?
А ми хiба не можемо, до бiса,
Усiх їх звiдти виманити прiч?
– Тi дзвонарi свої покинуть чати
Усi як є в одну-єдину мить,
Коли подзвiння їм закалатати: -
"Помер король! На похорон дзвонiть!"
– А, он як! Ну то, може, почекати,
Аж доки королю набридне жить?
Розбити тут садок, грядки скопати
I на грядках капусту посадить?!
– Нi, ваша милосте, явiть терпiння.
Дозвольте йти у дзвона задзвонить:
На королiвське вдарю я подзвiння -
Всi дзвонарi дзвонитимуть за мить.
I коли ви почуєте тi дзвони,
На жоднiй вежi вже не буде чат.
Тодi ведiть на штурм свої загони -
Рушайте перемогу зустрiчать.
А генерал:
– Це спробувати можна.
Iди дзвони! -
I в мiстi зник дзвонар...
Ударив дзвiн. А далi вежа кожна
Подзвiнням озивалася до хмар...
I мiсто генерал узяв по тому,
Без бою взяв. Займалася зоря...
I рушив з перемогою додому.
А дзвонаря... Убито дзвонаря.
Тiтонька Юлiя гучно зiтхнула.
– Бiдолашний дзвонар! – примовляла вона. – Вiн був героєм, а пам'ятника поставили генераловi.
– Не знаю, – замислено мовив прадiдусь, – чи був цей дзвонар героєм. Допомiг якомусь можновладцевi здобути якесь мiсто i сам наклав головою – так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькiй людинi, дiло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж нiяк не обходили. За тих часiв сильнi свiту цього, багачi й можновладцi, безборонне топтали маленьких людей пiд ноги. Нерозумно було якомусь убогому бiдоласi їм допомагати. Той, хто полiг за неправедну справу, – не герой.
– То може... – Тiтонька Юлiя знову зiтхнула. – Може, хоч у вашому вiршi є герой?
– Послухайте цього вiрша, тiтонько Юлiє!
Старий Хлопчак перехилився з крiсла до шпалери на столi й прочитав:
Рiзник i три пари няньок
Няньок три пари з дитсадка
Напалися завзято
На Вальдемара-рiзника,
Що коле поросята.
– Ах-ах! Ви грубий чоловiк!
I груба ця робота! -
Вони кричали б цiлий вiк,
Лиш слухай, як охота.
Не мiг знайти вiд них рiзник
Спасенного куточка:
Вiн заперечувать не звик
Нянькам iз дитсадочка!
Але таки їм нагадав:
– Напевне, й зараз ласо,
Якби я тiльки вам подав,
Ви б їли добре м'ясо?
А що, коли я не продам
М'ясива нi шматочка
I всю вину складуть на дам
З одного дитсадочка?..
Так розлютив той гурт няньок
Сердегу Вальдемара,
Що вiдтодi про всiх жiнок
Казав вiн:
– Божа кара!
Одного разу сам-один
Iшов рiзник додому.
I враз будинок бачить вiн
У полум'ї страшному.
Вогонь пашить, i вiтер б'є,
Жене тривожнi хмари.
А ще в будинку люди є,
I хто ж? Няньок три пари!
– До лиха! – скрикнув Вальдемар. -
Це просто доля клята:
Не вiдчеплюсь вiд цих трьох пар -
Сльота, а не дiвчата!
Та, це промовивши, рiзник
У ту ж таки хвилинку,
Не довго думаючи, зник
В палаючiм будинку.
У ванно-мийно-душовiй, -
Вiд страху в п'ятах душi! -
Няньки вiд вогняних стихiй
Рятуються пiд душем!
Тут Вальдемар як закричить:
– Чи ви схибнулись, панi?! -
Тодi-то погляди умить
Звели на нього нянi.
– Скорiш надвiр! – гукав вiн їм. -
Негайно! Цю ж хвилинку! -
Отак вiн галасом своїм
Їх вивiв iз будинку.
I тiлько-но за ними й вiн
Надворi опинився, -
Почувся трiск, i луск, i дзвiн -
Будинок завалився.
I дим, i полум'я, i жар
Знялися в круговертi...
Отак няньок тих Вальдемар
Урятував од смертi.
Ми з тiтонькою Юлiєю нiтрiшки не сумнiвалися в тому, що цього рiзника Вальдемара з цiлковитим правом можна назвати героєм. Ще й героїзм його був героїзмом iз зцiпленими зубами, бо рiзник важив своїм життям заради нелюбих йому няньок.
Прадiдусь сказав, що тi герої, якi чинять подвиги, перемагаючи самих себе, йому найбiльше до душi.
– Вони виконують те, що їм доводиться робити, як прикру необхiднiсть, – пояснив вiн. – Як неминучу працю. Ось i Геракловi подвиги часом звуть трудами.
Тiтонька Юлiя погодилася з цим.
– Колись вiн навiть тримав замiсть Атласа земну кулю!– додала вона.
Їй, певне, кортiло ще погомонiти про Геракла, та, поглянувши на свiй годинник, вона передумала. Тепер їй уже неодмiнно треба йти додому, сказала тiтонька. Бо буде сварка з Пiщанком, а сварок вона не зносить.
– Дивовижно, – промурмотiв прадiдусь. – Щоразу як зайде розмова про Геракла, її щось перебиває.
Тiтонька Юлiя, що вже вдяглася в пальто, сказала:
– То дарма. Однаково подвиги Геракла – тема невичерпна.
– Оце-то правда, тiтонько Юлiє! – засмiявся Старенький Хлопчак.
Потiм я провiв тiтоньку Юлiю наниз – нога в мене вже не болiла.
Унизу ми замалим не зiткнулися з горiшньою бабусею, що саме вийшла з кухнi, несучи перед собою тацю з нашою вечерею.
– Що, вони читали вам вiршi? – спитала вона в тiтоньки Юлiї.
– Нi, – вiдповiла тiтонька, – я вiршувала вкупi з ними.
– Що-о? – Горiшня бабуся з дива трохи не впустила тацi. – Ви вкупi з ними вiршували?
– Авжеж, – засмiялась тiтонька Юлiя.
– Про героїв, еге ж?
– Так, панi Маргарето, про героїв i про пам'ятники.
Горiшня бабуся з тацею в руках i сама тiєї митi стояла мов пам'ятник. Коли я для бiльшої безпеки взяв у неї з рук тацю, бабуся сказала:
– То це вже цi поети пiдбивають вiршувати господинь i матерiв? Нечувано! Життя – не збiрка вiршикiв! Воно занадто поважна рiч!
– Але ж я чула, що ви й самi вiршували, – сказала тiтонька Юлiя.
– Авжеж, складала святочнi вiршики! – заявила горiшня бабуся. -Але свято святом, а будень буднем!
– Яке добро, що мiй син для мене куховарить! – вигукнула тiтонька Юлiя. – Я можу вважати будень святом i вiршувати з поетами. Бувайте здоровi, на добранiч!
I прудко шаснула у дверi, перше нiж обурена горiшня бабуся встигла їй щось вiдповiсти. Тому вона напалася на мене:
– Оце-то звичаї! – вигукувала вона. – Оце звичаї! Неси, як хочеш, сам вечерю на горище! – I зникла на кухнi.
А я, радiсiнький, понiс нашу вечерю нагору. Я боявся, що прадiдусь не зможе сам сховати шпалери. Проте коли я зайшов до кiмнатки, то шпалер було нiде не видно. Аж як я сiв i пiдi мною щось зашелестiло, менi сяйнуло, що старий заховав сувiй пiд подушку. Я винiс його в куток за дверi, щоб i горiшня бабуся потайки натiшилася, читаючи нашi вiршi.
За вечерею Старий Хлопчак сказав:
– Тiтонька Юлiя, безперечно, має хист до вiршування. Коли мене не стане, Хлопчачок, розробляй своє вмiння вiршувати з нею.
– Та що ви, прадiдусю, – сказав я. – З цим крiслом ви спокiйно проживете до ста рокiв, у нас iще багато часу.
– Нiхто нiколи не знає, скiльки в нього ще є часу, Хлопчачок. Оце ж, мiж нами сказавши, й робить життя таким цiкавим. Ну, ось я й наївся. Поберусь-но спати. Пiддерж мене трохи.
Я допомiг прадiдусевi спуститись на другий поверх, i вiн, уже на сходах, нiби ще раз пiдбив пiдсумки сьогоднiшнього дня.
– Про пам'ятники ми сьогоднi дiзналися дуже багато, – сказав вiн, – а про героїв мало. У каменi й бронзi, Хлопчачок, уславляють стiлькох фальшивих героїв! Справжнi подвиги не нацiленi на славу. За пам'ятники їм – глибока людська вдячнiсть.
Ми дiйшли вже до дверей прадiдусевої спальнi. Вiн побажав менi: "На добранiч!" I я побажав йому: "На добранiч!" А тодi й собi пiшов лягати спати.
Я почув iще, як хтось покрався на горище, I зрозумiв, що то -горiшня бабуся. Надумала поцiкавитись нашими вiршами. Але я, на жаль, був надто втомлений, щоб пiдвестися й застукати її.
"Я ще їй колись скажу, що ми знаємо про її шпигування", – подумав я.
Потiм очi мої заплющились, i я заснув.
СУБОТА,
в яку я роблю, як менi здається, героїчний подвиг
i в яку дома панує небувала метушня.
Цього дня розказують оповiдки
горiшня бабуся й дядько Гаррi;
в суботу ж таки написано
найжорстокiшу оповiдку
в усiй оцiй книжцi;
закiнчується день
величезною втомою.
Дивно, але люди, якi багато говорять чи думають про героїв, переймаються й самi, так би мовити, геройським духом. Можливо, так буває тому, що героїчнi вчинки (як свiдчить саме вже це слово) – то живе дiло. Певна рiч, дуже важливо, що людина перед тим думала; та найважливiше за все – зважитися на героїчний вчинок i зумiти його виконати.
Отож i я, чотирнадцятирiчний дослiдник героїзму, прокинувшись у суботу дуже рано, надумав зробити щось героїчне, щоб потiм розповiсти про все прадiдусевi. Я вже мав i певний конкретний задум. Ще до снiданку я крадькома вислизнув iз дому, побiг на Вiтряну вулицю, де жив Джоннi-Свистун, i просвистiв у нього пiд вiкном наш iз ним давнiй умовний сигнал – початок пiсеньки "My Bonny is over the ocean" [4] (ми цiнували цю пiсеньку, бо вона була куценька, як i нашi знання з англiйської мови). –[4] Мiй Боннi поїхав за море (англ.). –
З незбагненної причини, – може, через погану погоду, – i Джоннi тiєї суботи встав ранiше, нiж звичайно. Вiн навдивовижу швидко пiсля мого свисту штовхнув половинки вiкна й спитав:
– Що там скоїлося?
– Я хочу сьогоднi спуститися наниз тросом, Джоннi, – сказав я, i в горлянцi в мене, коли я казав це, щось забулькотiло.
Джоннi тiльки вигукнув:
– Що-о-о? В такий вiтер?
– Саме в такий вiтер, – хоробро вiдповiв я.
Пiсля цього вiкно захряснулось, i за якусь хвилину Джоннi, невмиваний i розкуйовджений, уже стояв бiля мене.
– Гайда, – сказав вiн. I бiльш нi слова.
Проте для мене це пролунало так, немовби кат сказав стратенцевi: "Дозвольте запросити вас на шибеницю". Душа моя пiрнула в п'яти.
Помiж задумом i здiйсненням героїчного подвигу, як пересвiдчився я цього ранку, пролягає глибоченна прiрва, яку треба подолати. Те, що я собi надумав, тепер, коли я обiк Джоннi простував навпроти вiтру, здавалося менi чистим божевiллям.
А надумав я ось що. З пiвнiчного боку острова, який у цьому мiсцi височiв над морем десь так метрiв на шiстдесят, у скелю було вбито трос, i тим тросом можна було спуститися зi скелi вниз, на причал, якщо тобi стане на це вiдваги i якщо, крiм того, в тебе стане спритностi взагалi дiстатися до троса, бо вiн виходив iз червоного гранiту скелi метрiв на десять – дванадцять нижче вiд її верхiв'я. На додачу до всього, трос тепер узявся кригою. Всi хлопцi, мої однолiтки, мрiяли про те, щоб у найнебезпечнiшу пору, тобто в мороз, спуститися зi скелi тросом, проте досi жоден на це не зважився. Отож я надумав перший проробити цей шалений спуск. Та коли я, стоячи поряд iз Джоннi, поглянув зi скелi й побачив, як жахливо далеко внизу починається трос, мужнiсть покинула мене. Менi захотiлося сказати словами мого прадiдуся: "Просто так собi, знiчев'я ставити своє життя на карту -це ще не геройство". Та я ж був чотирнадцятирiчним хлопцем, i мене тодi захоплювали навiть подвиги знiчев'я. А ще ж бiля мене стояв Джоннi, мов знак оклику в кiнцi невимовленої фрази: "Куди там тобi спуститись!"
Тому я й спустився. Не питайте одначе як, бо я й сам того тепер не знаю. Пам'ятаю тiльки, що жодного разу не наважився глянути вниз; що перше нiж поставити ногу на виступ скелi, якнайретельнiше обмацував його; що хапався лише за тi виступи, якi перед тим добре поторсав, i що раптом вiдчув у себе в руках верхнiй кiнець троса.
Спуск пiсля цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, i мої вовнянi рукавички прилипали до скрижанiлого троса, їх доводилося щоразу вiдривати. Але це нiби трохи й придержувало мене, не давало просто злетiти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросi руками, аж поки скочив на осип бiля пiднiжжя скелi, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду i я почув, як Джоннi-Свистун свистить: "Мiй Боннi поїхав на море".
Я махнув йому, щоб i вiн спустився тросом. Та вiн постукав себе пальцем по лобi й показав на мигах, що ми зустрiнемося на пiвдорозi, тобто бiля сходiв, що вели з долiшнього на горiшнiй Гельголанд. I я, насвистуючи нашу пiсеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилi; я страшенно пишався, йдучи долiшнiм Гельголандом, – так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тодi, як Джоннi-Свистун сказав:
– Таку дурiсть тiльки ти й мiг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнiсiнько, зiрвався б!
Вiд цього зауваження менi урвався терпець. Я ж гадав, що з дослiдника героїзму, який лише складає оповiдки й вiршi про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вiчi менi каже, що тiльки той, кому "в голову заходить", може чинити такi дурнi подвиги. Це вже нечуване зухвальство!
Я лише й сказав Джоннi:
– А ти й собi спустися!
I, перескакуючи по два схiдцi зразу, чимдуж подався на горiшнiй Гельголанд – на Трафальгарську вулицю – чимскорiше розповiсти все прадiдусевi. Вiд хвилювання я навiть не помiтив, що вперше вiдтодi, як менi рiзали п'яту, знов можу бiгти.
А вдома теж панувало таке хвилювання, – з двох причин водночас, – що моя вiдсутнiсть за снiданком якось забулася. На нижньому поверсi збуджено метушилася горiшня бабуся, бо нiбито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбiльшки з горошину на обрiї – то наш "Остров'янин". Тому я, щоб не зустрiтися з забiганою горiшньою бабусею, взяв на кухнi бутерброд iз ковбасою й побрався на горище до прадiдуся.
Але й Великий Хлопчак був збуджений, – хоча й з iншої причини. Вiн розмахував сувоєм шпалер, фiолетовi троянди на яких нiколи ще так не рвали менi очей, як тепер, i гукав:
– Свiт iде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалi нiчого не розумiю. Твоя горiшня бабуся пише оповiдки на шпалерах! Що ти на це скажеш?
Я спочатку не сказав анiчогiсiнько, бо прадiдусь так хвилювався, що й моя образа на Джоннi-Свистуна, й моє спускання тросом якось вiдразу потьмянiли. Потiм я спокiйно спитав:
– А чом би горiшнiй бабусi й не писати оповiдок на шпалерах, прадiдусю?
– Чом, Хлопчачок? – обурено вигукнув прадiдусь. – Бо тодi свiт розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вiршi на шпалерах, то ми, сказати б, iз самого початку свiдомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевiлля. Але горiшнi бабусi, чий найперший обов'язок -дбати про лад i пристойнiсть, повиннi протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього вiд них, Хлопчачок! Бо хто ж тодi дбатиме про лад? Чи не поети? Тодi свiт був би вже не свiт, а суцiльна плутанина.
Старому Хлопчаковi аж дух забило, так вiн розтривожився. Тому я сказав якомога лагiднiше:
– Адже горiшня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадiдусю. I не протестує ж!
– Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Менi й на думку нiколи не спало, що вона стане нашою спiвучасницею. Це нiкуди не годиться! Бодай хтось у цiй господi та повинен поважати правила пристойностi! Куди це нас заведе, як господинi запозичать манери в поетiв?
– В безодню, прадiдусю!
– Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зi шпалерами потребує пояснення, або я бiльше нiчогiсiнько не розумiю!
Оскiльки несподiванка з горiшньою бабусею так вивела прадiдуся з рiвноваги, я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищi якiсь негодящi й не призначенi для вiтальнi, як ми собi думали.
– А списувати негодящi шпалери, – додав я, – це зовсiм не порушення правил пристойностi.
Це нехитре зауваження несподiвано заспокоїло старого. Вiн сказав майже весело:
– Художник Зiнгер (мiж iншим, його дочка Кармен теж пише вiршi) вчора приносив альбом iз зразками шпалер. А навiщо потрiбен такий альбом?
– Щоб вибрати новi шпалери, прадiдусю.
– Саме так, Хлопчачок! Менi навiть здається, – Старий Хлопчак сказав це майже щасливим тоном, – менi навiть здається, що ти маєш слушнiсть – що шпалери на горищi справдi негодящi. – I переможно додав: – Лад i пристойнiсть на Трафальгарськiй вулицi вiдновлено. Дозволь тепер прочитати тобi ту оповiдку, яку твоя горiшня бабуся написала на негодящих шпалерах.
Вiн задоволене розстелив на столi сувiй, фiолетовими трояндами донизу, й почав читати:
КАЗКА ПРО ОБДУРЕНОГО ЛУСКУНА
Добра господиня наприкiнцi дня неодмiнно озирне пильним поглядом кожну кiмнату.
В однiй господi, коли дiти вже були в постелях, а батько пiшов погомонiти до сусiда, мати, оглянувши кiмнату, пiдняла з пiдлоги декiлька горiхiв i вкинула до просторої шухляди великого столу. Тодi поклала туди ж таки щипцi для горiхiв – цього Лускуна з гострющими залiзними зубами – й замкнула шухляду.
– Ще один день минув, – зiтхнувши, сказала вона й пiшла лягати спати.
У кiмнатi зробилося тихо. Тихо стало й у шухлядi. Лускун вiдпочивав пiсля цiлоденної тяжкої працi, горiхи куняли. В найдальшому кутку шухляди лежав великий Волох – звичайно ж, волоський горiх. А поруч нього – його брат Пiдволох. Обидва були з однiєї гiлки: звiсно, брати.
– Ох, який це був тривожний вечiр! – простогнав Волох. – Мене трохи-трохи не розлузали й не з'їли! В найостаннiшу мить пощастило -вiдкотився вбiк.
– А мене так зразу не розлузають, – пропищав малий Пiдволох. -Я такий маленький, що, мабуть, з'їдять насамкiнець.
Потiм обидва замовкли.
Аж раптом усi горiхи злякано завмерли.
– Що воно рипить? – запитав Мишачок, лiщиновий горiшок.
– Лускун скрегоче зубами, – вiдказав Крем'яшок, Мишачкiв двоюрiдний брат – iз сусiдньої гiлки.
Ось iзнов зарипiло. Тепер уже всi почули: Лускун гострив зуби. Вiн роззявляв пащу й мимрив собi в залiзну бороду:
– Опiвночi, як буду живий, порозлузую всi оцi горiхи, що в шухлядi, на порох i тирсу. Вже й тепер зуби сверблять!
Можна собi уявити, як затремтiли горiхи, почувши таке! За десять хвилин настане пiвнiч. I тодi цей огидний Лускун усiх їх потрощить!
З жахом дослухалися вони до цокання стоячого годинника. Мишачок i Крем'яшок захлипали.
Лише Волох був спокiйний, як завжди. Вiн зосереджено мiркував, як урятуватися вiд Лускуна. Й нарештi йому набiгла спасенна думка.
– Браття, родичi й сусiди – лiсовi горiхи, – промовив вiн стиха. – Я дещо надумав. Iдiть-но сюди ближче! Так, щоб нас не чув той залiзний дiд.
Усi горiхи якомога швидше покотилися до Волоха. Дванадцята була вже ось-ось. Отодi мудрий Волох виклав їм свiй план:
– Тiльки-но виб'є дванадцяту, ми всi гуртом ударимо з розгону в передню стiнку шухляди – так, щоб вона вiдчинилася.
– Блискуча iдея! – радiсно шепотiли горiхи.
Але Волох сказав:
– Втихомиртесь i спочатку вислухайте все, що я скажу! Коли шухляда вiдчиниться, ми всi вистрибнемо й поховаємося по всiх закутках i закамарках кiмнати, зрозумiли?
– Та-а-ак! – в один голос прошепотiли лiщиновi й волоськi горiхи, i всi покотилися до задньої стiнки, щоб якнайдужче розiгнатися.
Лускун нiчого того не помiтив, вiн був старий i недочував, як багато старих дiдiв. Вiн чекав, коли виб'є дванадцяту годину, й зажерливо скреготiв зубами.
Аж ось слушна мить надiйшла. П'ять секунд до дванадцятої, три... двi... одна – i тодi почав бити годинник.
– Так, – проскреготiв Лускун. – Тепер до роботи!
Вiн жадiбно роззявив пащеку з гострими зубами.
Зненацька все застрибало, заторохкотiло, покотилося – праворуч, лiворуч вiд нього й десь над ним! Вiн просто очманiв i нiяк не мiг уторопати, що сталося... Коли ж трохи отямився, то побачив, що нi праворуч, нi лiворуч вiд нього нiкого немає, а лежить вiн у шухлядi сам-самiсiнький.
Тим часом горiхи, що гуртом вiдчинили шухляду й повистрибували додолу, тепер аж пiдскакували – так бiгали, шукаючи, де сховатися, та ще й дражнили пiддуреного старого, виспiвуючи:
Лускунище!
Скачи нижче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
Нарештi всi горiхи поховалися – пiд канапою, пiд шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квiтками й навiть у склянках, i стало знову тихо.
– Клята зграя! – проскреготiв Лускун. – Де ж вони всi подiлися? Та ще хоч би тобi виднiше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!
I вiн на своїх двох негнучких залiзних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав пiд канапу.
У Мишачка й Крем'яшка, малих лiщинових горiшкiв, нiде правди дiти, аж на серцi похололо з остраху.
– Сюди йде! – писнув Мишачок.
– Я чую! – зойкнув Крем'яшок.
I обидва чимдуж покотились в iнший бiк.
Лускун, скрегочучи зубами з лютi, погримав за ними, та зловити не зловив, бо вони, маленькi й верткi, бiгали куди швидше за нього. Зате, чалапаючи повз годинник, старий несподiвано спiткнувся через Волоха -великого волоського горiха: той прудко стрибнув усередину годинника.
– Ага, тепер ти попався! – гарикнув Лускун i з розгону кинувся слiдом за Волохом. Брязнуло скло, бiдолашний годинник з переляку двiчi бамкнув басом. А Волох тим часом устиг викотитись. I тодi розлючений годинник надавав ляпасiв залiзному Лускуновi! Маятником – то по лiвiй щоцi, то по правiй, то по правiй, то по лiвiй...
Лускун аж ревiв iз лютi й болю, раз у раз то пiдводився, то падав, а ляпаси так i сипались, мов злива, аж у головi гуло. Нарештi йому на превелику силу пощастило вибратися з годинника. Вiн вивалився на пiдлогу й ледве здужав пересунутись на м'який килим, а там упав i, знемiгшись, завмер.
Отодi-то зрадiли горiхи! Вони загаласували, насмiхаючись над одороблом Лускуном, i знову заспiвали пiсеньку:
Лускунище!
Скачи ближче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
I враз гострозубого старого взяла несамовита злiсть. Вiн почав наослiп кидатися туди-сюди, в один бiк, у другий – де тiльки щось покотиться або захихотить: пiд шафу, пiд стiл, пiд швацьку машину, на вiкно...
Та зненацька, погнавшись по пiдвiконнi вiдчиненого вiкна за Волохом, вiн спiткнувся, зашпортнувся i, сам незчувшись коли, сторчголов вилетiв у вiкно i впав додолу в садку.
– Ой, падаю! – пролунав наостанку його марний крик.
Отак Лускун зник навiки. Бiльше горiхи про нього нiколи нiчого не чули. Вони затанцювали танок миру i спокою. А тодi враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживi предмети, проминув. З веселого, спiвучого й стрибучого товариства знов стали горiхи, що лежали розкиданi поодинцi на пiдлозi.
Саме тодi прийшов додому батько й чогось зазирнув до кiмнати.
– Овва! – здивувався вiн. – Шухляда вiдчинена, й горiхи долi.
Вiн позбирав горiхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловiком, що любив у всьому лад. Аж це побачив дiру в годиннику – в його скляних дверцятах – i. промурмотiвши щось про "непосид i шибеникiв", яким "слiд нам'яти вуха", позiхнув i вийшов з кiмнати.
Горiхи знову опинилися самi в темнiй шухлядi. Вони потомлено розкочувалися спати, позiхаючи й бажаючи один одному на добранiч, i незабаром усi поснули.
Один тiльки не спав тiєї ночi – старий Лускун. Вiн лежав на холоднiй землi в садку й нарiкав на долю.
– Тут так вогко, що, гляди, ще пiдкинеться ревматизм, це вже я знаю! – зiтхав вiн. – У лiвiй нозi вже крутить! Було б краще спокiйно лежати в шухлядi! Це менi за те, щоб на старостi лiт не був такий легковажний!
