Текст книги "Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)"
Автор книги: Джеймс Крюс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)
й розмовляємо про Зiгфрiда.
Цього дня перевiршовано
останню пригоду Геракла
й розказано iсторiю прадiдуся-омара.
Потiм ми знайомимося з особливо
любим прадiдусевi героєм.
Закiнчився цей день незвично.
Другого дня вранцi стiл просто вгинався вiд наїдкiв: по-перше, була недiля, а по-друге, вернулися ж нашi моряки. Тут було й квасне, й солоне – на моряцький смак, були смаженi й маринованi оселедцi, й шинка, й гострий сир розмаїтих гатункiв; були, як i кожної недiлi, й солодощi кекс Iз родзинками, всяке повидло, зiрочки з корицею i вчинянi коржики.
Надворi стояла холоднеча. Вiяв пронизливий вiтер, зривався навiть рiденький снiг. А в нашiй оселi панували тепло й затишок.
Це була остання недiля перед рiздвом. Весь острiв пропах духом анiсових коржикiв i зiрочок з корицею.
У всiх у нас був пречудовий настрiй, i горiшня бабуся з нагоди недiлi не обурювалася, що за снiданком усi розмовляли, та ще й про поетiв i героїв, про оповiдки й балади. Вона навiть сама докинула кiлька влучних реплiк про героїв. Тiльки в одному й не можна було переконати вона, як i долiшня бабуся, вважала принца Зiгфрiда, з його шапкою-невидимкою i чарiвним мечем, за найбiльшого героя в свiтовiй iсторiї.
– А який iз нього був красень! Просто диво! – казала вона. Горiшня бабуся, звичайно, вважала, що герої неодмiнно мають бути красенями.
На це прадiдусь добродушно зауважив, що вiн, мовляє, аж нiяк не проти героїв-красенiв, але, на жаль, краса й героїзм зовсiм не пов'язанi мiж собою.
– Коли мiж мужнiм серцем i вродою є якийсь зв'язок, – додав старий, – то вiн занадто таємничий, i його так собi просто не поясниш. А щодо Зiгфрiда, люба Маргарето, то вiн, безперечно, був дуже вродливий юнак i вмiв добре фехтувати й гарцювати на конi. Але героєм, здається менi, Зiгфрiд не був.
– Що? – вигукнула горiшня бабуся. – Зiгфрiд не був героєм? Чи ви часом не хочете бути розумнiшим за наших славетних давнiших поетiв? Хiба ж ви не знаєте отого чудового вiрша про Зiгфрiда?
– Та щось таке пригадую, – хитрувато сказав прадiдусь. – А може, ти його пам'ятаєш?
– Звiсно, пам'ятаю.
Коли йшлося про її iдеали, горiшня бабуся ладна була на все, навiть на декламування вiршiв.
Отож ми й почули в її виконаннi всiм нам добре вiдомий вiрш Людвiга Уланда
Меч Зiгфрiда
Був Зiгфрiд гордим юнаком,
В дорогу вирушив смерком.
Сидiти в замку не схотiв -
У бiлий свiт орлом летiв.
У стрiчних рицарiв, як слiд, -
Крицевий меч, надiйний щит.
А в юнака – ох, жаль який! -
Замiсть меча дубовий кий.
У темнiм лiсi ще здаля
Вчув Зiгфрiд молот коваля.
Аж ось i кузня. Добру сталь
В огнi яснiм кує коваль.
– О мiй ковалю, брате мiй,
Хай буду я пiдмайстер твiй.
Ладен не спати уночi -
Навчи кувати яснi мечi!
Пiдмайстер молот тiльки взяв -
Ковадло в землю увiгнав.
Залiзо на ковадло клав -
Геть розбивав, аж лiс стогнав.
– Стривай, ковалю, не переч! -
Скував юнак довженний меч.
I став з мечем в усiй красi.
– Тепер я рицар, як i всi!
Драконiв, велетнiв-нечем
Усiх поб'ю з отаким мечем!
Остання строфа в горiшньої бабусi пролунала просто-таки мов удар грому. Тепер вона переможно, з викликом дивилася на прадiдуся.
А Старий Хлопчак усмiхнувся й мовив:
– Цей вiрш, люба Маргарето, доводить саме те, що я хочу сказати: Зiгфрiд – не герой, а просто дуже добре натренований хлопець.
– Натренований? – проказала бабуся, насупившись.
– Атож, натренований у мистецтвi двобою, й годi. Як хочете, я вам проiлюструю це вiршем.
– Чиїм вiршем? – ущипливо спитала горiшня бабуся. – Славетного поета чи вашим власним?
– Моїм, – скромно сказав прадiдусь. – Може б, ти все ж таки його послухала, Маргарето?
– А де ж я дiнуся? – зiтхнула вона.
I прадiдусь – куди тихiше, нiж горiшня бабуся, аж нiяк не театрально, – прочитав нам свого вiрша:
Юний Зiгфрiд
Про Зiгфрiда гадає всяк:
"Ото герой! Ото смiльчак!"
I, певне, дивним здасться той,
Хто скаже: Зiгфрiд не герой.
Але подумать прошу я:
Був Зiгфрiд сином короля,
Мав королiвський родовiд
I меч найкращий на весь свiт.
Коли летiв до бою вiн,
То був пiд ним найкращий кiнь.
Його розвiдник i гонець
Був перший-лiпший горобець.
Бо знав вiн мову горобцiв,
Косуль, i ланей, i зайцiв.
Пiд шапку-невидимку вмить
Сховатись мiг, коли скортить.
А ще дрiбничка отака:
Не брала зброя юнака:
Скупавшися в настої трав,
Вiн миттю невразливий став.
Було йому – i в цьому суть -
За iграшки героєм буть.
Вiн тренував геройський хист,
Немов шахiст чи тенiсист.
Але ж геройства там нема,
Де натренованiсть сама.
Виходить, славний Зiгфрiд той
Був майстер спорту, не герой.
Горiшнiй дiдусь, дядько Яспер i дядько Гаррi старанно вминали снiдання, i я помiтив, що вони не хочуть нiчого казати, поки не вислухають думки горiшньої бабусi. I вона не забарилась її висловити – цього разу незвичайно мирно й лагiдно:
– Вiдомий поет, – сказала вона, – називає Зiгфрiда героєм i доводить це вiршем на тринадцять строф. А вам, тату, щоб довести, що Зiгфрiд не герой, треба було аж чотирнадцять строф. Чи не здається вам, що це кумедно?
– Нi, Маргарето, – й собi лагiдно вiдповiв прадiдусь. – Менi здається, що це цiлком природно. Хто висловлює твердження, скажiмо, про те, що Зiгфрiд – герой, той може викласти його стисло, без особливих пояснень, як, наприклад, пан професор Уланд у своєму вiршi. А хто хоче його спростувати, той мусить за допомогою низки логiчних доказiв грунтовно доводити хибнiсть цього твердження. Я й так дивуюся, що мiй вiрш вийшов довший вiд Уландового тiльки на одну строфу.
Прадiдусь зiперся на стiл, з натугою пiдвiвся й, поволi походжаючи вiд столу до дверей i навпаки, додав:
– Твердити щось зумiє кожен йолоп, – хоч я цим зовсiм не хочу сказати, нiби пан професор Уланд був йолоп, – а спростувати твердження – на це вже треба кебети. Нам iз Хлопчачком доводиться добряче ворушити мiзками, щоб одне по одному спростовувати всi бездумнi давнi твердження щодо героїв.
Зненацька прадiдусь спинився, здивовано подивився на нас i запитав:
– Що сталося? Чого це ви в мене втупилися?
– Того, що ви ходите, прадiдусю, – сказав я.
– А господи! – Старий Хлопчак ляснув себе долонею по лобi. – Я так забалакався, що й забув: я ж хотiв приховати це вiд вас. Я тiльки-но добрав смаку в крiслi на колесах: така краса, нiхто тебе не турбує.
– А iнших можна турбувати й лякати, скiльки тобi заманеться, -ущипливо докинула горiшня бабуся.
Старий Хлопчак, важко опустившись на стiлець бiля столу, мовив:
– Ось не перебiльшуй, Маргарето. Лякати я тебе нiколи не лякав. Просто радiв, що в крiслi на колесах можу спокiйно сидiти наодинцi зi своїми думками. Так-бо, Хлопчачок?
Я кивнув головою, але не втерпiв i спитав, вiдколи вiн почав ходити.
– Власне, лише вiдпозавчора, – признався старий, – але вправлявся я щодня потроху ще й перед тим. У моєму вiцi не можна просто день у день сидiти в крiслi на колесах. Так i заiржавiти не довго.
– Той не заiржавiє, хто дбає про своє здоров'я, – напалася на нього горiшня бабуся. –. Коли ж ви у вашому вiцi, тату, хочете вибрикувати, наче молодий жеребчик, то щоб, зрештою, не вийшло як ото з богатирем у баладi.
– А що з ним сталося, Маргарето?
Тодi горiшня бабуся продекламувала:
Пiдвiвся ще раз, волею мiцною
Востаннє запалив усi серця.
I впав навiки. З бiлого покою
У мертвiй тишi винесли мерця.
Прадiдусь гучно зареготався.
– Ти все зображуєш у чорному свiтлi, Маргарето, – сказав вiн дочцi. – Та це тому, що ти за нас турбуєшся. Я розумiю.
Попри всi бурхливi суперечки, то був мирний, приємний снiданок зимової передсвяткової недiлi. Горiшнiй дiдусь, попоївши оселедця i взявши собi шинки, з видимим задоволенням слухав словесне змагання, та й дядькам Гаррi та Ясперовi воно нiбито нiтрохи не псувало апетиту. Я й сам залюбки стежив за ним.
А проте кiнець балади про старого богатиря, який востаннє пiдводиться перед смертю, знову збудив у менi невиразний страх за прадiдуся. Так немовби десь ударили на сполох.
I коли пiсля снiданку ми сходили на горище, – Старий Хлопчак ступав схiдцями з натугою, але твердо, – я нiяк не мiг прогнати думки, що прадiдусь заради мене на недовгий час перед своїм кiнцем востаннє напружив сили, щоб пройти зi мною цiлу галерею iстинних i фальшивих героїв. Менi здавалося, що вiн приносить себе в жертву заради мене.
Ця думка так запанувала надi мною, що, коли ми, нарештi зайшовши до пiвденної кiмнатки, сiли до писання, з неї народилась оповiдка.
Прадiдусь сказав, що, мабуть, тепер, коли ми обидва знову можемо ходити, мене вiдiшлють додому, до батькiв. Тому треба нам, так би мовити, завершувати своє дослiдження героїзму.
– Я пропоную, – сказав вiн, – щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповiдцi.
Я погодився. I, поглядаючи на сiре море за вiкном пiвденної кiмнатки, написав на зворотi шпалери оповiдку про старенького омара. А тим часом прадiдусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крiсла, писав оповiдку про свого улюбленого героя.
Писали ми довгенько. Навiть пiсля обiду ще списували свiй сувiй шпалери. Зате скiнчили кожен свою оповiдку ще перед тим, як треба було свiтити свiтло.
Нетерплячий почути прадiдусеву думку, я хотiв був, як звичайно, зразу й прочитати йому свiй твiр. Але Старий Хлопчак сказав:
– Завершiмо своє дослiдження героїзму, як годиться, Хлопчачок. Я щодня читав тобi по баладi про Геракла, який є взiрцем героя античної давнини. Сьогоднi менi б хотiлося розповiсти у вiршах про його останнiй уславлений подвиг, а тодi вже познайомимо один одного зi своїми улюбленими героями. Згода?
– Згода, – сказав я.
Тодi знову розгорнуто зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, i я вислухав баладу про останнiй подвиг Геракла.
Балада про Геракла
та райськi яблука
Геракл у днi старовини, -
Як з мiфiв нам вiдомо, -
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Чимало вiн пригод вiдбув
Виснажливих до краю,
Поки, на диво всiм, здобув
Тi троє яблук з раю.
То Єврисфей, неситий цар,
Таку мав забаганку:
Щоб райських яблучок у дар
Принiс той наостанку.
Хто в царство тiней поспiшив
(Як ми вже добре знаєм),
Того б ти тiльки насмiшив,
Злякать хотiвши раєм.
У раї ж день, а не пiтьма,
Тепло усюди й свiтло.
Нiяких тiней там нема,
I скрiзь усе розквiтло.
В Сьогоднi вiчнiм там живуть,
Не знаючи про бiди,
В садах ведуть життєву путь
Три юнi Гесперiди.
Чудовi в Гесперiд сади, -
Та от нема нiкого,
Хто пiдказав би шлях туди,
Окрiм царя морського.
А цар морський, дiдусь Нерей,
Геракловi без краю
(Коли прийшов до нього цей)
Товкмачив:
– Я не знаю!
I довелося вiч-на-вiч
У герцi з ним зiтнутись, -
Та от бiда: в усяку рiч
Нерей мiг обернутись.
Прогуготiв огнем палким -
I вже бiжить водою!..
Звичайно, дуже не з руки
Було те все герою.
Бо тiльки-но, скажiм, герой
Водицю випить хоче, -
Йому вогнем пекучим той
Уже стрибає в очi...
Аж ось таки примудрувавсь
Геракл у пiвхвилини:
Як дмухоне – так i розпавсь
Нерей на двi частини!
Вогнем спахнула i вгорi
Засяла половина.
А половина – ох, старi! -
Злякалась, мов дитина.
Як закричить:
– Я розповiм! -
Вогонь умить спустився
Донизу – й знов царем морським
Старенький наш з'явився...
А вже як розказав Нерей
Геракловi дорогу,
То попрощався чемно цей,
Немов нiде нiчого!
А ще ж дорога – мов до зiр -
Така важка й далека.
Ще буде Велетень i Вир -
Страшенна небезпека!
Герой i Велетня здолав,
I Вир зборов одразу...
А як вiн довго мандрував
В Єгипет iз Кавказу!
Кiнець кiнцем надибав вiн
Атласа десь пiд вечiр:
Титан стояв i сам-один
Весь свiт тримав на плечах.
– Я принесу тобi, авжеж,
Жаданих яблук троє,
А ти тим часом свiт подерж, -
Сказав Атлас герою.
На це приставши залюбки,
Геракл у ту ж хвилину
Заходить, щоб було з руки,
I свiт бере на спину...
Але титан Атлас явив
Пiдступнiсть превелику,
Бо вiн, вернувшись, заявив:
– Держи його довiку!
Держи цей безголовий свiт
Йому й собi на втiху.
Як поподержиш сотнi лiт,
То буде не до смiху!
– Та, мабуть, так, – сказав Геракл, -
Вiн добре давить спину.
Посунь менi його, однак,
Зручнiш на середину.
Атлас, цей велет-чоловiк,
Мастак своєї справи,
Вiдклавши яблука набiк,
Плече пiд свiт пiдставив.
Та пересунути не встиг
Його ще й на цятину, -
А вже Геракл вiд нього бiг
Щодуху, без упину.
Вiн озирнувся тiльки раз,
Щоб гнiвно загукати:
– Коли вже звешся ти Атлас, -
Тобi цей свiт тримати!
А яблука? Та в першу мить,
Ледь визволивши спину,
Устиг вiн яблука вхопить,
Ту трiєчку єдину!
А дома цар:
– Кiнець журбi!
Добув ти яблук з раю,
Тож я дарую їх тобi
Й на волю вiдпускаю!
Герой подумав: "Цю красу
Де дiти, сам не знаю.
Мабуть, вiзьму та й вiднесу
Я їх назад до раю!"
I знов пiшов туди, де був,
Куди iти не близько...
Так райськi яблука здобув
Силач-герой колись-то.
Востаннє згорнуто чорного зошита в цератовiй обкладинцi, в якому вмiстилось чи не все життя, всi подвиги й страждання Геракла.
Прадiдусь поклав зошита на "Моряцькi щорiчники" на комодi й спитав:
– То як тобi ця пригода?
– Цiкава, тiльки дуже довга, прадiдусю.
– О! – засмiявся Старий Хлопчак. – На це я тобi скажу, що вона в мене ще й добре скорочена. Про боротьбу Геракла з велетнем Антеєм i про переправу через бурхливу гiрську рiчку я в цiй баладi лише натякнув. А про орла, що карав Прометея, про лихого чаклуна Бузiрiда, про Ематiона, богиню Афiну, що повернула Гесперiдам райськi яблука, я навiть не згадав.
– А чого, прадiдусю?
– Того, що довкола цiєї Гераклової пригоди обплелися, мов лiани, численнi iншi мiфи, казки та перекази. Я їх вiдтяв. I залишилася пригода з райськими яблуками.
– Вона й у Бiблiї є, еге ж, прадiдусю?
– Атож, Хлопчачок, такий переказ є i в Бiблiї. Але там Адамовi за те, що зiрвав райське яблуко, довелося разом з Євою назавжди покинути рай. А Геракл, син бога Зевса, нiс на своїх плечах земний тягар лише якусь часинку. Потiм вiн скинув його з себе, став знову вiльним i навiть безсмертним: вiн-бо вiднiс райськi яблука назад.
– То навiщо ж тодi все це, прадiдусю? Нащо було стiльки докладати сил, здобути райськi яблука, а тодi взяти й вiднести їх знов назад?
– Та бач, Хлопчачок, для Геракла тi яблука нiчого не важили. Вiн принiс їх з наказу Єврисфея.
– Та вони ж i Єврисфеєвi були непотрiбнi!
– У тiм-то й штука, Хлопчачок. По сутi, цi яблука нiкому не потрiбнi. Подвиг було вчинено заради самого подвигу, заради захоплення ним. Без глибшої життєвої потреби й певної мети. Вiн захоплював як щось прекрасне. Ось як ваза, як картина чи як статуя.
– Але ж геройський подвиг без мети й потреби – дурiсть, прадiдусю!
– Я й сам такої думки, Хлопчачок! Та стародавнi греки, для яких краса важила дуже багато, гадали iнакше. I все ж таки й вони, мабуть, помiтили, що з цим iдеалом героя не все гаразд.
– Як-то?
– Бо пiзнiшi Геракловi подвиги, – їх у чорному зошитi немає, -вже цiлком iнакшi, Хлопчачок. Вiн нiбито служив лiдiйськiй царицi Омфалi й пряв їй вовну, а вона собi тим часом прогулювалася в його левинiй шкурi. Потiм начебто вiн у нападi божевiлля погубив своїх дiтей. I зрештою нiбито помер у муках – вiд мастi, якою натерла його ревнива дружина, i в зблисках блискавиць i гуках грому цей напiвбог буцiмто злетiв у небо.
– То був Геракл героєм чи, може, нi, прадiдусю?
– На це запитання є аж три вiдповiдi. Як людина вiн був тим, хто зумисне шукав небезпек, тим, хто зробив з геройства своє ремесло, -на зразок Зiгфрiда. Для стародавнiх грекiв, якi мали його за приклад для наслiдування, Геракл, – той, хто спустився навiть у понуре царство тiней, – частенько бував героєм. А як мiф вiн не є нi iстинним, нi фальшивим героєм, а є просто символом – знаком краси й жахiття сонця.
Пiсля такої складної прадiдусевої вiдповiдi я якусь хвилину замислено сидiв на канапцi. Тодi вголос полiчив на пальцях:
– Геракл – людина, Геракл – приклад для наслiдування, Геракл -мiф, символ сонця. А ви б не розтлумачили менi все це ще раз, прадiдусю?
– Нi, Хлопчачок, не хочу. Або й не можу. Я просто хотiв показати тобi образ героя давнини таким, як вiн дiйшов до нас, – з усiма виямками й трiщинами. А втiм, ми з тобою мали намiр говорити про людей, а люди не народжуються героями, й серед них немає героїв за фахом. Вони не з власної волi опиняються в таких обставинах, що вимагають героїзму. Й чи стане людина в цих обставинах героєм, залежить вiд неї. По-моєму, це видно з тiєї оповiдки, яку я оце написав.
– Iз моєї, здається, також видно, прадiдусю.
– Тодi читай спершу ти свою, Хлопчачок. Тiльки пiдкинь у грубку вугiлля. Та засвiти свiтло.
Я зробив те, що вiн просив, а тодi розгорнув на столi сувiй шпалери й став читати.
ОПОВIДКА ПРО СТАРЕНЬКОГО ОМАРА
Поблизу невеличкого острiвця, на пiдводному каменi, жив старий-старий омар, на iм'я Крапп. За його поважний вiк i мудрiсть усi омари дуже шанували старенького й шанобливо називали паном Краппом. Тому й ми його так зватимемо.
На жаль, камiнь, де жив пан Крапп, зовсiм не був безпечною мiсциною для життя омарiв. Рибалки з сусiднього острiвця щолiта спускали близенько вiд того каменя в море вершi – ловити омарiв, поклавши туди щонайлiпшого омарячого корму. I той корм принаджував до верш цiлi табуни омарiв. Не одному довелося розлучитися з життям, бо їм геть туманiло в головi вiд смачного духу ласощiв у вершах.
А коли вже який омар понадився на тi ласощi й попався у вершу, то нiзащо не мiг вибратись на волю. Другого ж ранку його вкупi з iншими омарами витягали на поверхню, а там твердi руки рибалок хапали омара за вкриту панцером спину, вкидали в якусь чудну посудину з водою, -а далi його продавали, варили i врештi, коли синявий омарiв панцер робився вiд окропу геть червоний, з'їдали пiд майонезом.
Тiльки старий i мудрий пан Крапп знав, що робиться з тими омарами, яких заманюють у вершу. Вiн, добираючи найяскравiших слiв, невсипуще застерiгав омарiв вiд пiдступних людських пасток.
Та всi тi застереження були даремнi. Голод i недосвiдченiсть щолiта знаджували не одну сотню омарiв у страшнi вершi, а там i в каструлi.
Не раз i не два водив пан Крапп старих i молодих омарiв близько до верш i показував крiзь дiрочки на бранцiв, якi, наївшись досхочу, тужили й плакали, марно благаючи, щоб їх порятували з вершi. Бо хто там опинився, той пропав навiки.
На жаль, застереження пана Краппа нiкого не рятували нi вiд голоду, нi вiд невiдання. Вони йшли за вiтром, чи, краще сказати, за водою: смачна пожива, як i доти, хмарами заманювала омарiв у вершi.
– Що там той пан Крапп знає про життя нагорi! – втiшали вони себе. – А може, нам буде й непогано?
А був у пана Краппа правнук – розумненьке омареня на iм'я Клiппi. Ото вiн однiсiнький i слухався порад свого прадiдуся – десятою дорогою обминав вершi.
Проте одного лiта, коли з кормом було дуже вже сутужно, навiть Клiппi не змiг опертися могутнiй силi пахощiв, якi пливли вiд вершi, дратували його нюх.
– Гляньте, прадiдусю, – сказав вiн до пана Краппа. – Омари у вершi їдять досхочу, i нiхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, i з ними не станеться нiчого поганого?
– Дитино ти, дитино, – зiтхнув пан Крапп, – постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнiшаєш!
Але малому Клiппi того дня так допiкав голод, що в нього нiби розум затьмарився. "А може, прадiдусь i помиляється?" – вперше подумав вiн i твердо вирiшив залiзти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.
Коли пан Крапп помiтив, що малий уже не слухається його застережень, вiн тяжко зажурився i сказав:
– Нiж лiзти у вершу тобi й згинути безславною смертю, то краще я перший полiзу в ту смертельну пастку, – хай тебе остереже мiй приклад.
Старий пан Крапп тайкома сподiвався, що Клiппi злякається й стане обачнiшим.
Але голодному не до обачностi. Тому Клiппi сказав:
– То лiзьте, прадiдусю, там-бо стiльки їжi! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.
I старий добряга з сумом у серцi важко побрався у вершу, впав, як i призначили людськi хитрощi, на дно й опинився в пастцi.
– Ну, прадiдусю, – гукнув йому Клiппi в дiрочку, – правда ж, нiчого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?
– Менi вже корму не треба, – зiтхнув старий. – Незабаром, може, навiть завтра вранцi, мене вже не буде на свiтi. А той, хто йде на смерть, не вiдчуває голоду.
Аж тепер малий Клiппi побачив, що пан Крапп остерiгав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадiдуся, i вiн гукнув:
– Не кажiть такого! Вилазьте, прадiдусю! Я вам допоможу!
– Запiзно! – сказав пан Крапп iз вершi. – Звiдси я вже нiколи не виберуся, Клiппi, навiть iз твоєю допомогою. Та не журися, я старий i однаково довго не прожив би. Прощай i вiднинi остерiгай омарiв перед людською пiдступнiстю!
Довгi клешнi Клiппi тремтiли вiд великого зворушення... Вiн хотiв був щось сказати, але в ту мить вершу пiдняли догори, i прадiдусь навiки зник з його очей i з його життя.
Вiдтодi остерiгати своїх омарiв перед небезпекою став Клiппi. Вiн опиняється в них на дорозi, коли вони з голоду квапляться залiзти у вершу. I декотрих щастить урятувати. Та бiльшiсть ловиться, їх варять i з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарiв знов є той, хто їх остерiгає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.
Коли я дочитав, прадiдусь поглянув на мене, перехиливши голову набiк, i сказав:
– Старий омар, що жертвує собою ради iнших, – герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас iз тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосiб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя нiколи не вимагало вiд мене героїчного подвигу.
Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповiдку, бiльше думав про саме писання, а не про нас iз ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповiдцi вилився мiй страх за прадiдуся, отож вона таки стосується нас iз ним.
Та старий повiрив у мої заперечення i, як сумлiнний дослiдник героїзму, оголосив, що мiй пан Крапп – справжнiй, бездоганний герой.
– Вiн став героєм мимоволi чи, краще сказати, проти власної волi. Але, зважившись, вiн пiшов на подвиг спокiйно, вiддав своє життя заради iстини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окрiп. А мiй герой, Хлопчачок...
Саме в ту мить знизу почулося:
– Йдiть пити каву!
I прадiдусь не встиг нiчого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високостi в дiл, де владарюють хатнi господинi. Але ми зробили це не без приємностi. Адже й поетам та дослiдникам потрiбно пiдживлятись, i хрумкеньке, свiже печиво смакує їм нiяк не менше, анiж морякам.
Як i передбачав прадiдусь, горiшня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, i що опалення горища дуже дорого обходиться, i що життя, кiнець кiнцем, -то не сама лишень поезiя.
Нашi моряки скоса зиркали на нас i посмiювалися на всi цi мiркування, якi горiшня бабуся висловлювала, – не зразу, а через певнi промiжки часу, – поки ми й скiнчили пити каву. Прадiдуся, видимо, також бавили цi хитрощi горiшньої бабусi. Зате мене лякала ця її вiра в прадiдусеве одужання. Я був певен, що вiн лише вдає здорового, а насправдi почуває себе гiрше, нiж будь-коли досi. Я бачив, як тремтiла його рука, коли вiн брав зi столу чашку з кавою, i менi здавалося, що губи в нього нiколи ще не були такi синi, як сьогоднi. Нехай би вiн краще не читав менi своєї оповiдки, думав я, а негайно лiг у постiль, i нехай викличуть лiкаря.
Та нiхто, крiм мене, начебто й не помiчав нiчого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище i, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крiсло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.
– Те, про що я хочу тобi прочитати, Хлопчачок, дiється в Чорногорiї, – почав вiн. – Колись я й сам там побував. Жили там войовничi люди, якi дуже цiнували героїзм, траплялися й фальшивi герої. I саме там зустрiв я справжнього героя... Може, пiдкинемо вугiлля?
– Та нi, прадiдусю! Нехай те перегорить. Читайте.
– Ну гаразд. Слухай.
I вiн став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.
ОПОВIДКА ПРО ХЛОПЧИКА
У Чорногорiї, країнi суворих гiр, жив колись хлопчик з великими, майже зовсiм чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тiльки вiн умiв читати й писати, -Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сiльський священик.
Усi однолiтки Блаже мрiяли чимскорiше викохати вуса i взяти до рук рушницю, а вiн хотiв для себе одного – набратися розуму, щоб не поступатися навiть перед самим архiєпископом.
Хлопчикiв батько, Раде, суворий велетень, що любив свiй пiстоль i рушницю, як хто iнший свою люльку, називав сина ягням i часто з тривогою питав сам себе: "Що ж iз ним буде, як прийдуть вовки?"
Цей жилавий i дужий чоловiк називав вовками не туркiв, проти яких чорногорцi столiттями вели партизанську вiйну, а своїх-таки одноплемiнцiв – чоловiкiв з того роду, що здавна ворогував iз його власним.
Бо за тих часiв у Чорногорiї ще панувала кровна помста, – мов невигойна хвороба, переходила вона з поколiння до поколiння. I героїчна пiсня невеличкого народу, що чинив у горах мужнiй опiр турецькому засиллю, була водночас жалобним голосiнням народу, що сам себе знекровлював мiжусобицями й чварами. Чоловiки одного роду вбивали чоловiкiв iншого, бо тi колись звели зi свiту їхнiх кревних. I здавалось, що цьому не буде кiнця-краю.
Помщатися жiнкам i дiтям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловiкiв. Мати й двi сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав пострiл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловiка й батька.
Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострiлу, що вiдбивалася вiд стiн гiрських ущелин. Та коли вiн побiльшав i добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумiв, що батько, хоч i бував несамовитий у гнiвi, мiг при потребi бути обачний i хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловiки, озброївшись пiстолями й рушницями, блукають у горах, охопленi жадобою помсти, а хату, дiтей i поле скинули на жiночi плечi. Частенько вiн, бувало, лежав у своїй бiлiй з чорним облямуванням гунi на травi пiд гранатовим деревом, поклавши бiля себе Бiблiю – єдину книжку, що була в господi.
У цiй книжцi вiн прочитав такi слова, яких нiколи не чув вiд чорногорцiв, навiть вiд самого архiєпископа. Тому вiн вважав їх таємницею, якої не можна вимовляти вголос. Вони вчили прощати, ба навiть любити своїх ворогiв. Вони казали про сумирних духом, про блаженних, що злинуть на небеса невинними, як дiти.
А коли вiн зводив очi й дивився вгору, на зелений лист гранатового дерева, помiж яким рум'янiли ще не зовсiм достиглi плоди, у пам'ятi його вставав веселий дядько Петар, материн брат. Того ясного сонячного ранку пiд оцим деревом вiн кричав i заточувався, мов п'яний, а з-пiд притиснутої до грудей руки сочилася кров... Тут, пiд оцим деревом, вiн упав обличчям у траву й вигукнув свої останнi слова:
– Помстiться за мене! Це були...
Дядько Петар так i не встиг назвати своїх убивць. Вiн помер ще перед тим, як надвiр повибiгали жiнки.
Отодi Блаже охопив священний гнiв. Вiн знав, хто вбив дядька Петара, хоч той i не назвав iмен убивць. Це могли зробити тiльки Джурановичi, кревнi вороги їхнього роду.
I над тiлом свого мертвого дядька Блаже заприсягся, що, коли стане дорослим чоловiком i вiзьме до рук рушницю, убивця кров'ю заплатить за кров родича.
Та кара спiткала вбивцю ранiше – за дядька Петара вiдплатили. Батько Блаже прохромив винуватця кинджалом, зустрiвши серед гiр у лiсi. Тодi Джурановичi забили найменшого батькового брата Леку, красеня з тендiтними руками.
Тепер треба було помщатися вже не за дядька Петара, а за дядька Леку. Страшна ворожнеча не минала, й не було надiї, що вона колись таки минеться.
I Блаже став iз жахом думати, що, може, йому доведеться – ножем чи кулею – вкоротити вiку малому Iво, тому самому, з котрим вони удвох так часто ловили форель, поки ще Блаже не знав, що Iво – з роду Джурановичiв, їхнiх смертельних ворогiв.
Блаже не бачив бiльше нiякого сенсу в цiй безнастаннiй кривавiй грi. Вiн згадував таємничi слова з Бiблiї, мрiяв про царство миру. Вiн не хотiв бiльше брати участi в цiй кривавiй веремiї.
Тому в нього трохи серце не вискочило з грудей, коли одного дня батько сказав, що на ту п'ятницю обидва ворожi роди – Джурановичi й Брайовичi – мають зiбратися на розмову й покласти край чварам.
– А що сталося, тату? – спитав Блаже, завмираючи з подиву.
– Один iз Джурановичiв застрелив твого дiда Крсо. Я мiг помститися того ж таки дня...
– I не зробили цього? – вихопилося у Блаже.
– Нi, не зробив. Не зробив, бо брат мерзенного вбивцi, отой потурнак Хаджi, цiлував мої черевики й благав дарувати їм цю страшну провину й укласти мiж нашими родами мир.
– I ви уклали з ними мир?! – радiсно вигукнув Блаже.
– Та нi, сину, нi. Як же я мав сам-один вирiшити за всiх, за цiлий рiд? Я лише взяв та полiчив, скiльки чоловiкiв зосталося в нашому роду i в роду Джурановичiв. I побачив, що коли ворожнечi не спинити, то обидва роди незабаром зникнуть. Ось чому нам треба вiдмовитися вiд помсти й замиритись будь-що-будь. У п'ятницю збираємося на лузi – домовлятись. Ти поведеш мого коня.
– Авжеж, тату, – сказав Блаже. I знов почервонiв з радощiв.
Розмова мiж двома родами провадилася на лузi пiд крутою скелею. Був полудень. Сонце стояло високо. Повiтря було сухе й гаряче. Як звичайно, на велику раду зiйшлися всi: жiнки в чорному, дiти в ясному, чоловiки, вбранi яскраво, усi в гаптованих безрукавках, декотрi з пiстолями за поясом.
Кожна родина йшла до мiсця зборiв так, як велiв звичай: господар їхав верхи, старший син вiв його коня, а позаду йшла решта родини.
З нехiттю в серцi, трохи не останнiй їхав на луг велетень Раде. Похмуро височiв вiн на чорному огирi, якого вiв за поводи Блаже. Пiд'їхавши до Брайовичiв, що розташувалися на лузi лiворуч, Раде, тепер старший у їхньому роду, зупинився. Моторно, дарма що мав понад п'ятдесят рокiв, вiн скочив з коня й сiв на великий камiнь, з якого мовчки пiдвiвся на його появу хтось молодший. Навiть сидячи, Раде вивищувався над усiма Брайовичами.
Коротко привiтавшись iз своїми, вiн кинув погляд на Джурановичiв, що сидiли по той бiк лугу, й пробубонiв:
– А, бодай би ви в пекло запалися!
– Тодi й ми западемося вкупi з ними, Раде, – спокiйно сказав старий пастух, що не мав нi дружини, нi дитини, через те не мав i права голосу на радi.
– Атож, i ми вкупi з ними западемося в пекло, як не покладемо краю нашим чварам. На те ми й тут, господи помилуй!
Коли ж почалася розмова, в якiй брали участь лише голови родин, Раде обiзвався перший, а невдовзi вiн уже стояв посеред лугу й промовляв вiд iменi всiх Брайовичiв.
