Текст книги "Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)"

Автор книги: Джеймс Крюс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

А незабаром зiрвалася буря, завив i засвистiв вiтер, заблискало й загримiло, затанцював i забив по землi дощ. За кiлька днiв Лускун геть поiржавiв i зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого пiд вiкном у садку, мусив викинути його на смiтник, та й годi. Там вiн i досi лежить, з ранку до смерку нарiкаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.

Прадiдусь згорнув квiтчастий сувiй шпалери, а я сказав:

– Оце такi в горiшньої бабусi герої: горiхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я – герой над героями!

– Ти? – спитав Старий Хлопчак. – Тобто?.. Якi це ти вчинив подвиги?

Аж ось коли вiн зацiкавився, i я можу розповiсти про свiй геройський спуск по обмерзлому тросi! Розповiдав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалi, а по-дiловому, одначе так, що розповiдь, як менi здавалося, мала справити враження.

На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадiдусь сказав майже сердито:

– Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросi, чогось i навчився. Можливо, голубе, ти пересвiдчився на власнiй шкурi, яка глибока прiрва пролягає мiж геройським намiром i самим дiлом. Усе це цiлком можливо, Хлопчачок. Але... – I тепер вiн сказав саме те, що я сподiвався почути: – Але знiчев'я ставити своє життя на карту – це не геройство. Хоч вiр, хоч нi. Горiх Волох, що своєю кмiтливiстю й розважнiстю приточив короткого вiку багатьом горiхам, куди дужче схожий на героя, нiж ти, небоже!

Я зiтхнув i сказав, що й Джоннi-Свистун такої думки: мовляв, це нiяке не геройство, а просто собi поетичний вибрик.

З цим прадiдусь погодився беззастережно.

– Джоннi-Свистун хоч i не хапає зiрок з неба, – сказав вiн. -але там, де потрiбна буде справжня мужнiсть, з нього, гляди, може бути бiльше пуття, нiж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому свiтi з героїзмом!

Вiд таких прадiдусевих слiв я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мiй подив, до нас на горище несподiвано завiтав сам Джоннi-Свистун.

– Ваш катер пiдпливає, – сказав вiн. – Можна, я рознесу накладнi? Ви ж, мабуть, вiршуватимете?

Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи мiг би пiдробити.

Коли Джоннi вже зiбрався йти, прадiдусь раптом спитав його:

– Скажи лишень, Джоннi, чому ти отак собi простiсiнько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби вiн зiрвався й лежав оце на причалi мертвий або з потрощеними кiстками?

Джоннi поблiд i, заникуючись, промимрив:

– Я... я... я й сам не вiрив, що вiн справдi таке зробить. Я й сам тодi перетрусився, мабуть, ще дужче вiд нього. Коли вiн уже спустився, у мене мов камiнь з плеч iспав.

– З плечей, Джоннi! – виправив Старий Хлопчак.

– Га?

– Треба казати "з плечей", а не "з плеч", Джоннi.

– А-а! Пробачте! Ну, менi вже треба йти!

I Джоннi, видимо знiяковiлий, подався з кiмнати, а прадiдусь сказав, голосно смiючись:

– Кумеднi створiння люди, Хлопчачок! А проте в свiтi нема нiчого цiкавiшого за людей!

Та хутко ми, двоє дослiдникiв героїзму, знову споважнiли й вирiшили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалiсть й терпiння.

– Дивися, Хлопчачок, – сказав прадiдусь, – ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладi клоуна Пепе виразно побачили, скiльки терпiння й витривалостi iнколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горiшкам цiлiсiньку годину ухилятися вiд свого смертельного ворога – страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч i про той твiй навiжений трос: скiльки ж тобi довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то iм'я йому терпiння. Розумiєш?

– Звичайно, прадiдусю, – вiдповiв я не без гордостi. – Адже це я сам витерпiв.

– Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, – зiтхнув старий, на мить замислився, а тодi сказав: – Я знаю одну жорстоку оповiдку про терпiння, Хлопчачок. Дiється все в давнiй Мексицi. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?

– Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рiк, прадiдусю, i що це була одна з найкривавiших вiйн у свiтовiй iсторiї.

– Так, Хлопчачок. I один з найкривавiших епiзодiв у цiй вiйнi -рiзанина пiд Чолулою. Iспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Вiн-таки й описав цю рiзанину, а я переловiм тобi написане ним так, нiби я сам – той пустельник i диктую свою розповiдь для запису. Тож слухай!

Повiльно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадiдусь почав:

РОЗПОВIДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО

Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самiтником у найглухiшому й найдальшому вiд людей закутку – кактусовiй пустелi Мексики. Єдина моя їжа – плоди опунцiї. За житло менi править печера. Так я хотiв би вiдпокутувати те. що заподiяли мої завойовники-земляки пiд проводом Кортеса [5] мексiканцям. Тепер я хочу розповiсти, що сталося в мiстi Чолулi, аби про це дiзналися люди прийдешнього. –[5] Кортес, Ернан (1485–1547) – iспанський конкiстадор, завойовник Мексики, вiдомий страшною жорстокiстю. –

Коли ми увiйшли до Чолули, мiська старшина на чолi з верховним жерцем зустрiла нас iз усiєю можливою шаною i розмiстила в храмi з прилеглими будiвлями, що оточували просторе подвiр'я. Багато чолуланцiв покинули мiсто. З гiркого досвiду ми знали, що це погана прикмета. Та нiяких певних вiдомостей про пiдступнi замiри чолуланцiв у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальникiв, що користувався його довiрою, був мiй приятель.

Вiн сказав менi, що чуток про несподiваний напад на нас, нiбито задуманий мексиканцями, не пiдтвердив жоден наш вивiдувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дiстали наказ перебувати в повнiй бойовiй готовностi й налаштували до бою списи, мечi та аркебузи.

З волi милосердного випадку, менi не довелося стати учасником страхiтливої рiзанини, я був тiльки її очевидцем. Як ординарцевi генерала Кортеса, менi належало триматись поблизу нього. Генерал стояв на даху храму й дивився вниз, у двiр, де величезний натовп чолуланцiв дожидав його наказу. Як свiдчить сам Кортес, там їх було двi тисячi. Велебний Лас Касас наводить число п'ять-шiсть тисяч. Останнє бiльше скидається на правду, бо на подвiр'ї хвилювалось неозоре людське море. Люди з клунками за спиною, в яких, певне, був їхнiй убогий харч, сидiли, пiдiбгавши ноги, на землi й мирно гомонiли мiж собою. Може, вони гадали, що їх зiбрали тут, на подвiр'ї, задля роботи, скажiмо, переносити якiсь вантажi. Вони поприходили цiлком беззбройнi, а декотрi майже геть роздягнутi. Картина була мирна, а менi звiдси, з даху, вона здавалася просто iдилiчно мирною, бо, перевiвши з неї погляд догори, я бачив численнi вежi прекрасного мiста, а ген далi за ними – широкi лани кукурудзи й розлогi вишневi та яблуневi сади, осяянi ласкавим сонцем.

Я весь затремтiв iз жаху, коли зненацька серед цiєї iдилiї гримнув гарматний пострiл, а слiдом за цим нашi вояки почали з дахiв стрiляти в натовп мексиканцiв на подвiр'ї храму. Люди там, унизу, сотнями гинули в мене перед очима, розтуливши з дива рота, мовби не могли повiрити в те, що сталося. Потiм я почув крики, благання змилосердитись i з жахом уп'явся очима в Кортеса, що стояв над краєм даху, дивлячись униз, на подвiр'я, так, нiби споглядав гру в шахи.

Проте, велебний отче, найгiрше було попереду; коли замовкли аркебузи, нашi кинулися з дахiв на подвiр'я з ножами й мечами, – в багатьох навiть були усмiхненi обличчя, – й заходилися рубати й колоти беззбройних чолуланцiв, яких не влучили пострiли згори.

Видовище було таке страхiтливе, що я вiдвiв очi й знов утупився в Кортеса.

Вiн спiвав – щодо цього автори хронiк не помиляються, – спiвав куплети старовинної балади про занепад Риму. Його нiби опоїли мiцним iндiанським наркотиком. Широке його обличчя тепер наче звузилося, вiн розстебнув два горiшнi гудзики на своєму шкiряному жилетi, так нiби йому бракувало повiтря.

Там, унизу, з його наказу чинилося страховинне вбивство. Iспанцi без милосердя, без угаву робили там свою криваву роботу. Коли якийсь недобитий чолуланець робив спробу вибратися з-пiд купи трупiв, удар ножем миттю уривав йому життя. Подвiр'я сповнилось передсмертними криками. Генерал Кортес спiвав.

Зненацька порожнi Кортесовi очi стали зосередженими. Щось там, на подвiр'ї, привернуло, його увагу. Я мимохiть подивився туди й побачив, що один iз наших, молодий вояк-кастiлець, на iм'я Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, вiдкинувши геть свого меча, обхопив обома руками молодого мексиканця, захищаючи його вiд своїх, iспанських, воякiв. Я почув, як вiн гукнув угору, до Кортеса:

– Вiн урятував менi життя! Помилуйте його!

Обидва юнаки невiдривне дивилися на дах, на Кортеса, i нашi вояки, – диво дивне! – обминали їх – чи то розгубившись перед такою силою опору, чи то гадаючи, що цього разу генерал явить милосердя.

Кортес – вiн стояв лiворуч вiд мене – навiть оком не змигнув, почувши крик Енрiко. Вiн спитав мене крiзь зуби:

– Як його звати?

Я квапливо назвав iм'я й додав, що мексиканець справдi врятував йому життя. Бо я досить добре знав обох юнакiв. Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, ставний хлопець з кучерявим каштановим чубом, часто заводив зi мною розмови про релiгiю, не раз висловлюючи страховинну думку, що треба скасувати бога й геть усiх богiв, бо в iм'я господнє всю iсторiю людства обернули на криваву купiль. Я не раз намагався йому втлумачити, що бог не винен у тих неподобствах, що їх коять люди, прикриваючись його iм'ям. Проте менi жодного разу не пощастило його переконати. Я знав i те, що вiн часто провадив такi розмови з мексиканцем, якого оце прикривав вiд смертi власним тiлом. Менi навiть здавалося, нiби я бачу на обличчях обох юнакiв палку певнiсть своєї правди, – так, мовби те, що дiялося довкола них, засвiдчувало слушнiсть їхнiх блюзнiрських думок.

Пан генерал не сказав жодного слова у вiдповiдь на моє пояснення. Вiн тепер без слiв мугикав свою пiсню, дивився на рiзанину й не звертав нiякої уваги на молодого iспанця з мексиканцем, якого той боронив.

Зате я тепер на них тiльки й дивився. Я бачив, як декiлька чолуланцiв силкувалися пробитися до них, наче цi двоє юнакiв були для них рятiвним маяком у бурю. Я бачив, як усi тi бiдолахи полягли пiд ударами меча або ножа, i кожну мить боявся, що й кучерява голова кастiльця ось-ось упаде з плечей, а разом iз ним неминуче поляже, навiки заплющивши свої мигдалини-очi, його мексиканський побратим. Проте обидва стояли, як i перше, а смерть знай махала довкiл них косою, стинаючи все, що траплялося їй на шляху. Невеличкий клунок за плечима в мексиканця раз у раз то пiдiймався, то знов опадав – так тяжко юнак дихав.

Одного разу, – менi перехопило подих, коли я це побачив, -котрийсь iз наших офiцерiв спробував одiрвати Енрiко вiд мексиканця, щоб прохромити того кинджалом. Тодi молодий кастiлець гукнув:

– Кортесе!

Це пролунало майже як наказ.

Почувши вигук, генерал насупив чоло й на мить зупинив погляд на Енрiко. Офiцер, крадькома зиркнувши на дах, вiдступив вiд своєї жертви.

Мене вкинуло в пiт, i не вiд сонця, нi! Тiєї митi я дав собi обiцянку стати пустельником i вiдпокутувати страшну провину своїх землякiв, якщо господь урятує цих двох. Я затремтiв, побачивши, що скоро на подвiр'ї не залишиться жодного живого чолуланця. Я благав бога, щоб вiн помилував саме цих двох юнакiв, на яких вiн, може, мав пiдстави гнiватися. Я здригнувся, побачивши, як до них, де не взявшись, попростував озброєний iспанець, i зiтхнув з полегкiстю, коли вiн несподiвано скрутнув у iнший бiк. Я не мiг збагнути, як юний кастiлець усе це витримує.

Аж ось, коли вже всi чолуланцi, крiм одного, лягли трупом на подвiр'ї храму, кiлька наших загукали до Енрiко, щоб той вiдступивсь вiд мексиканця, коли сам не хоче бути вбитим.

Вiдступивши вiд чолуланця бодай на один крок, Енрiко врятував би своє життя, – проти молодого кастiльця тепер обурювалося чимраз бiльше iспанцiв, – але вiн не вiдступав. Щоразу, як хтось пiдносив на iндiанця ножа, Енрiко встигав затулити його своїм тiлом. На подив рештi iспанцiв, вiн стояв сам проти них усiх, i його рiшуче обличчя без слiв промовляло, що вiн ладен померти вiд руки своїх, але не вiдступитись.

Зненацька генерал утомлено подав iз даху знак привести обох до нього.

Я багато пережив i перебачив за часiв завоювання Мексики, i менi не так просто забути, що здатнi вчинити люди людям. Менi доводилося бачити, як iспанцiв приносили в жертву поганським богам. Я знаю, що творилося в iм'я християнського бога. I я, коли вже казати правду, здатен зрозумiти, як хтось може проклясти богiв, чиїм iм'ям освячуються рiки пролитої кровi. Та поки мого й вiку, не забуду того, що сталося тодi, такого мирного лiтнього дня на даху храму мексиканського мiста Чолули. Нiколи не забуду, як тi двоє чудом уцiлiлих людей опинилися перед Кортесом i як вiн учинив їм допит.

Обидва були забризканi кров'ю забитих i важко дихали. Вони стояли поряд, майже однаковi на зрiст, один кучерявий, другий – з високо пiдв'язаним чорним волоссям. Молодий кастiлець говорив за них обох, бо мексиканець погано розумiв iспанську, – докладно вiдповiдав Кортесовi на всi його запитання: про походження, iм'я й життєвий шлях, iнодi перемовлявся з своїм побратимом кiлькома словами його мовою. Жодного гiркого слова не злетiло з його вуст. Спокiйно вiн стояв, спокiйно вiдповiдав на запитання, i я помiтив, що навiть серед оточення Кортеса мимоволi прокидається повага до цього юнака.

Але, на диво, – що спокiйнiше кастiлець вiдповiдав, то бiльше роздратування чулося в голосi Кортеса.

– Що спонукало вас, iспанця й християнина, врятувати цього чоловiка? – гостро спитав вiн.

– Вдячнiсть, пане генерал. Коли мене хотiли вбити за те, що я християнин, коли в мене живцем хотiли вирвати з грудей серце, цей хлопець гукнув, що я зрiкся християнського бога й визнав богiв Мексики. Вiн сказав неправду, пане генерал, але тодi йшлося про життя й смерть. Я кивнув головою й був урятований.

– А! – вигукнув Кортес, так нiби спiймав юнака на смертному грiху. – Виходить, ви зреклися бога, щоб урятувати своє нiкчемне життя, Енрiко де Кастiльйо Бетанкоре?

– Що ж це за бог, коли вiн попускає отаке? – спитав кастiлець, вказуючи на подвiр'я, де кiлька iспанських воякiв стояли, наче рiзники, мiж трупами й з цiкавiстю позирали догори, на дах.

Серед оточення Кортеса зчинився легкий рух. Усi добре знали, який нетерпимий генерал до будь-якого слова навсупереч. А спокiйно вимовлене юнаком запитання було нечуваним звинуваченням проти самого Кортеса. Мертвi, на яких показував Енрiко, були мовчазними свiдками проти генерала.

Проте вiн удав, що не зрозумiв цього. Тихо й швидко вiн мовив крiзь зуби:

– Спитайте мексиканця, чому вiн дозволив вам, християниновi, рятувати себе.

Кастiлець переклав запитання, а тодi мексиканцеву вiдповiдь. Вона була простою:

– Бо менi дороге життя.

– Хто ставить своє життя вище вiд свого бога, чим такому жити? У що вiрити? В якого бога? В який свiт?

– У свiт без богiв, людський свiт, пане генерал!

– Чи й ваш поганський рятiвник подiляє такi божевiльнi думки, кастiльцю?

– Так, пане генерал! – I молодий iспанець мимоволi вхопив мексиканця за руку.

– Що ж, – промовив Кортес i раптом засмiявся, – ви спiймалися у власнi тенета, боговiдступнику! Iдiть звiдси, i я вам вiднинi не оборонець. Iдiть i живiть без бога, вiльним птахом. Вас не захистить жоден iспанець i жоден мексиканець. З цiєї хвилини обидва ви – поза законом. Спробуйте вижити, коли зможете.

Тодi iспанець сказав щось до мексиканця його мовою, i обидва пiд Кортесiв регiт рушили з даху. Нiхто не зачепив їх, оголошених поза законом. Вiдомо, що вони покинули Чолулу. Вiдтодi про них не чули нiчого.

А я, пам'ятаючи свою обiцянку, попросив у генерала Кортеса вiдставки, яку вiн менi й дав, нi про що не спитавши.

Прадiдусева оповiдка захопила мене й збентежила мою душу. Я, мов живих, бачив перед собою обох юнакiв – iспанця й мексиканця, бачив, як вони, минаючи лани кукурудзи, простують далi й далi негостинним краєм, де нема для них притулку, i я боявся, щоб прадiдусь не казав менi про їхню дальшу долю.

Але старий, нiби зрозумiвши мене, бiльше не сказав нiчого. Аж згодом, коли ми зiйшли наниз, бо приїхали нашi моряки, – аж як дядько Яспер розповiв про шторм, а горiшня бабуся то з жахом, то з захватом вислухала, як вони героїчно з усiм тим упоралися, – прадiдусь прошепотiв до мене:

– Нехай собi величаються своїми подвигами. А ми знаємо ще й iнших героїв, їх зневажили. Проте вони були великi.

Аж дивно, але нi розкiшний бабусин обiд, анi бадьорi розповiдi дядька Гаррi й дядька Яспера не витiснили в мене з голови мексикан-ської оповiдки. Аж як Джоннi-Свистун знов прийшов до нас по накладнi, я на якийсь час забув про неї й навiть згодився пройтись iз Джоннi на Долiшнiй Гельголанд – до причалу, – адже прадiдусь хотiв годин зо двi полежати.

Джоннi дорiкнув менi, що я розповiв прадiдусевi за трос.

– Про таке дорослим не слiд знати, Хлопчачок, – сказав вiн. -Вони все розумiють навпаки.

– Та прадiдусь так само, як i ти, каже, що це дурне! Вiн з тобою однiєї думки!

– Ну, то ж твiй прадiдусь... – Джоннi повiв плечима: мовляв, прадiдусь зовсiм не те, що всi дорослi! – чим умить привернув мене на свiй бiк. I коли ми спускалися сходами на Долiшнiй Гельголанд, я переказав йому мексиканську оповiдку, i, на мiй подив, вона йому дуже сподобалась. Вiн навiть додав, що сам нiколи б не зважився на таке, як цей iспанець.

– Знаєш, – сказав вiн, – хоробростi менi, мабуть би, вистачило. Але, бувши iспанським вояком, самому стати проти всiх своїх, за чужого, за цього мексиканця, таке менi було б якось дуже чудно. Треба ж не забувати, з ким ти!

Цi слова Джоннi мовби освiтили передi мною подвиг Енрiко де Кастiльйо Бетанкора новим свiтлом: я раптом зрозумiв, що, рятуючи мексиканця, молодий iспанець розлучався з усiм своїм колишнiм свiтом, богом i людьми. Мене всього заполонили думки про тих героїв, що повстали проти всiх, стали вигнанцями, – i на причалi Джоннi знов поскаржився, що я його зовсiм не слухаю.

Та саме тодi ми зустрiли моїх долiшнiх дiдуся з бабусею, що, як звичайно в суботу по обiдi, вийшли погуляти на причал; вони спитали мене, як там прадiдусь, i я сказав, що непогано, а потiм вони запросили нас iз Джоннi до себе на каву з пирогами.

Тепер я iнколи думаю: як це я за тих часiв на островi з'їдав такого їжi, випивав стiльки всiлякого питва, досхочу розкошував усякими ласощами – й не зробився круглий, мов кавун? Мабуть, вiд цього вберегло гостре морське повiтря й те, що влiтку я разiв по десять– дванадцять на день пiрнав у море. Бо тодi, чотирнадцятирiчним, я був чиста тобi тичка.

Вiчна проблема – як спекатися Джоннi, щоб повiршувати, – цим разом розв'язалася щасливо: Джоннi хтось запросив на iменини. (Певне, його там знов пригощали пирогом.) Отож я, подякувавши долiшнiм дiдусевi з бабусею, знов подався на Трафальгарську вулицю й мерщiй побрався на горище до прадiдуся. Вiн тим часом устиг вiдпочити й тепер сидiв у своєму крiслi на колесах i писав щось на зворотi шпалери.

– Що ви пишете? – запитав я.

– А що ж як не баладу, Хлопчачок? Я щойно почав. Може, й ти до мого товариства?

– То яка в нас сьогоднi тема, прадiдусю?

– Не зламатися, Хлопчачок, витримати бiду, зцiпивши зуби. Я перевiршовую один подвиг Геракла. Його ще нема в чорному зошитi. Напиши-но й ти якусь баладу про витримку.

– Спробую, прадiдусю.

Я скинув светра, бо тут, на горищi, в добре натопленiй кiмнатчинi, було в ньому жарко, взяв теслярського олiвця, що лежав напохватi, й написав на розгорнутому сувої шпалери, посерединi: "Вiллi-Тримайсь. Балада".

Я ще не мав анiякiсiнького уявлення, хто, власне, цей Вiллi-Тримайсь, але, придумавши йому iм'я, бачив його перед собою все виразнiше, – аж поки справдi почав писати баладу й скiнчив її навiть ранiше вiд прадiдуся.

Коли й старий поклав свого олiвця, то спитав:

– Ти спершу придумав назву, а тодi вже написав баладу, еге ж?

Я кивнув головою.

– Багато хто з поетiв так робить, Хлопчачок. Ану ж чи впорався ти з своїм завданням? Прочитай менi.

I я прочитав:

Вiллi-Тримайсь. Балада

Зiбрався десяток

Невтолених хлоп'яток -

Зробили тунель у пiску

I, радi-веселi,

В своєму тунелi

Пролазили аж до смерку.

Всi й гарнi, i смiлi,

Хiба тiльки Вiллi

Не дуже-то вродою взяв...

I лiз вiн останнiй,

Коли на смерканнi

На спину пiсок йому впав.

Важкою вагою

Налiг i дугою

Хлопчину, мов скiпку, прогнув.

Та вдержався Вiллi,

I в тiй-таки хвилi:

– Тунель завалився! – гукнув.

Вони реготали,

Вони не вертали

("Яке, ще й лякає, диви!").

А вiн через силу:

– Мене привалило,

Пiд низом пролiзете ви.

Вони, помертвiлi,

Повзли попiд Вiллi

("Ой спино моя, не зламайсь!").

Ось третiй... ось п'ятий -

Вилазять хлоп'ята, -

А четверо:

– Вiллi, тримайсь!

Як вилiз i п'ятий,

Пiсок став сповзати...

– Скорiше, скорiше, не гайсь! -

У темнiй задусi

Луною у вусi

Нажахане:

– Вiллi, тримайсь!

Тримався щосили,

Та не пощастило -

Бубухнув пiсок, i вп'ятьох

З великого страху

Вони, бiдолахи,

У темрявi скрикнули:

– Ох!

Та зверху завзято

Метнулись копати,

Немовби почули те "Ох!".

Не сiли, не стали -

Копали й копали -

З пiску визволяли п'ятьох.

Однi лопатками,

А решта – дрючками

Копали, аж берег дрижав...

I – ось вони! Цiлi!

Ото тiльки Вiллi

Два мiсяцi в гiпсi лежав.

А хлопцi носили

Гостинцi й просили:

– Цукерками, Вiллi, займайсь!

I Вiллi займався,

I Вiллi всмiхався, -

Тепер вiн був Вiллi-Тримайсь!

Прадiдусь трохи помовчав, а тодi сказав:

– Iз своїм завданням ти впорався, Хлопчачок! Маємо нового героя. I подвиг цього юного героя куди значнiший, нiж твоє спускання тросом. Вiллi й не думав учинити якесь геройство, але багато витримав i врятував життя своїм товаришам. Гарна твоя балада, Хлопчачок!

– Дякую, прадiдусю! А тепер прочитайте менi свою баладу про Геракла.

– Залюбки, Хлопчачок!

Вiн, як звичайно, поправив окуляри, як звичайно, прокашлявся й почав читати:

Балада про Геракла й лань

Геракл у днi старовини, -

Як з мiфiв нам вiдомо, -

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Одного разу (ти поглянь,

Як бавляться тирани!)

Цар загадав зловити лань

Премудрої Дiани.

Смiялись люди:

– Чули ви?

Ото несамовитi!

Ну спробуй те звiря злови,

Що найпрудкiше в свiтi!

Та не зважав герой на смiх

Чи погляди похмурi, -

Як стiй побiг, побiг, побiг

Крiзь вiтер, дощ i бурi.

Ладен був бiгти цiлий вiк

(Оце герой, нiвроку!), -

Незчувся й сам, як перебiг

Пiвсвiта за пiвроку.

Минав лани, дзвiнкi ключi,

Яснi долини й пущi,

Удень, увечерi, вночi -

Все бiг, дедалi дужче.

Не спочивав, не їв, не спав,

Бiг без кiнця i краю.

– Чи хоч-не-хоч, – герой гукав, -

А я тебе спiймаю!

I все бiжи, бiжи, не стань!..

Та врештi пiд горою

Вiн захопив заснулу лань

Вечiрньою порою.

Здобув без пострiлу звiря

I вмить, забувши втому,

Повiв до нелюда-царя,

У Грецiю, додому.

Довiв герой, як бачиш ти:

Всi злигоднi, все горе,

Несхибно йдучи до мети,

Завзятий переборе!

Вислухавши цю вiршовану Гераклову пригоду, я сказав:

– Мабуть, немає такого геройства, прадiдусю, якого б не вчинив Геракл? Але й iншi нашi герої, по-моєму, не менш славнi: Одержимий кондитер, або клоун Пепе, або Енрiко в Мексицi. Вони менi навiть якiсь ближчi.

– Менi також, Хлопчачок, – усмiхнувся прадiдусь. – Навiть твiй Вiллi-Тримайсь для мене ближчий, нiж Геракл, але ж так воно й має бути, голубе! Герой, якому пам'ятником є сузiр'я, мабуть, i сам повинен бути такий простий, величний i далекий, як зiрки. Вiн – це взiрець. А решта – просто люди.

– А великi взiрцi – не для маленьких кiмнаток, – засмiявся я, бо й цього разу, тiльки-но ми почали розмову про Геракла, нам її перебили: дядько Яспер прийшов кликати нас до вечерi.

Коли багато їси (а як припливав наш катер, у горiшньої бабусi завжди їли годинами), то скоро починає хилити на сон. Тому цього суботнього вечора ми заранi порозходилися по кiмнатах, – хто в яку, – лягати спати. Навiть дядько Гаррi, наш опiвнiчник, i той пiшов разом зi мною до нашої з ним спальнi. Щоправда, менi довелося там докладно розповiсти йому, про що ми сьогоднi мiркували й вiршували з прадiдусем. Усе те його так розворушило, що вiн, вислухавши мою розповiдь, спитав, чи я вже втомився й хочу спати, чи, може, ще послухаю одну iсторiю. Iсторiю про витривалiсть i терпiння, в якiй вiн сам брав участь.

– Хочеш послухати, Хлопчачок?

Звичайно, я хотiв, бо вiн нiколи ще не розповiдав менi жодної iсторiї, та я й не так щоб дуже хотiв спати.

Отож, умостившись якнайзатишнiше в постелi, я став слухати.

ОПОВIДКА ДЯДЬКА ГАРРI

Той, хто за часiв моєї молодостi, року десь так 1910, пробував стати моряком, мав добру мороку, бо на цю роботу знаходилося бiльше охочих, нiж було потрiбно. Крiм того, на корабель, як правило, наймали не поодинцi, а невеличкими гуртками. Скажiмо, трьох морякiв, що добре притерлися один до одного, могли взяти скорiше, нiж одного.

Через те я тодi умовив Карстена Гайкенса та Варта Ольсена найматися разом зi мною. Ми знайшли пароплавство, що погодилося нас узяти. Другого дня, о восьмiй ранку, ми мали з'явитись до його контори.

Але за день перед тим Варт, узагалi не бозна-який здоров'яга, нi сiло нi впало захворiв на грип, та ще з такою високою температурою, що ми вже боялися найгiршого. Лiкар, якого ми до нього запросили, заявив: Вартовi доведеться щонайменше тижнiв два лежати в постелi, перше нiж вiн зможе знов зiп'ястися на ноги.

Це перекреслювало всi нашi плани, бо пароплавство поставило виразну вимогу: троє морякiв, що добре притерлися один до одного... Без Варта Ольсена нам туди й не потикайся. I ми вирiшили пiдвести свого товариша на ноги бодай на час нашого вiзиту до контори, застосовуючи задля цього всi можливi лiки, що їх бiдоласi довелося споживати конячими дозами. Проте другого дня о сьомiй ранку, коли ми мали вирушати, температура в Варта була така самiсiнька, як перед тим, i почував вiн себе навiть гiрше, нiж учора.

– Що ж, доведеться розпрощатися з цiєю надiєю на роботу, -сказав Карстен Гайкенс. – Дарма, може, згодом пощастить натрапити на ще кращий корабель.

Я притакнув, хоч зовсiм не уявляв собi, чим нам до того часу сплачувати за готель, бо грошi в нас уже всi вийшли. А треба ж було ще щось i їсти, щоб якось ходити по свiтi.

Мабуть, хворий Варт думав те саме, бо несподiвано пiдвiвся з постелi, вмиваючись потом i заточуючись, i сказав:

– Треба йти! Розiтрiть мене гарненько рушником. Якось я вже та вiдбуду там, у конторi, комедiю. А вирушає корабель у море аж пiслязавтра. До того часу я, може, пiдведуся.

Становище наше було таке скрутне, що ми, двоє здорових, не заперечили йому, попри всi гризоти сумлiння. Ми добре розтерли Варта, напоїли мiцним чаєм з ромом, а тодi всi троє подалися в гавань, до контори пароплавства.

На лихо, Варт уже дорогою ледве переставляв ноги. Кiнець кiнцем нам довелося взяти його з обох бокiв попiдруки й так вести. Перед дверима контори вiн – укотре вже! – вмився потом i так поблiд i знесилився, що ми завагались – вести нам його такого до контори чи краще не треба.

Тодi Вартовi спало на думку, щоб ми сказали там, у конторi, нiби вiн трохи перебрав. Бо ми знали, в пароплавствi п'яного матроса привiтають усе ж таки краще, нiж хворого.

Отож Карстен Гайкенс утер Вартовi обличчя хустинкою й трохи потер, щоб воно здавалося не таким блiдим, i ми, всi троє, з Бартом посерединi, увiйшли до контори. Там, власною персоною, сидiв сам старий скнара Раймерс, власник пароплавства.

Перше його питання було:

– Що не з ним? Хворих менi не потрiбно

– Я-а-а... к-крихту п-перебрав. – Барт дуже добре вдавав п'яного.

– I часто це з ним буває? – запитав нас старий Раймерс.

– Та, власне, нiколи, – вiдповiв я чистiсiньку правду, бо ж Барт Ольсен був непитущий. – Через те йому й недобре зробилося, хоч i випив зовсiм мало. Учора в його сестри було весiлля, пане Раймерсе.

– А-т-тож, у Гер-рди, – насилу повернув язиком Барт, що взагалi не мав нiякої сестри.

Згадка про весiлля начебто трохи власкавила судновласника. Вiн дiстав iз шухляди письмового столу анкети й заходився ретельно їх заповняти, ставлячи звичнi запитання. Сiсти вiн нас не запросив.

Так ми й простояли майже годину перед його письмовим столом, а тим часом Вартовi робилося дедалi гiрше. Помiтивши, що вiн ось-ось зомлiє, ми поторсали його й почали якомога голоснiше й безтурботнiше пiдсмiюватись над його "сп'янiнням". Барт щось вiдповiдав кволим голосом, i далi вдаючи п'яного. Ми весь час боялися, що вiн упаде, а цього не можна було допустити, бо за тих часiв дiяло тверде, хоч i неписане правило: пiдпилий моряк мусив будь-що бадьоритись, а нi, то його враз би витурили.

Не пам'ятаю, як уже ми вийшли з тiєї контори, бо менi й самому там аж млосно стало: адже весь той час треба було не лише пiдтримувати Барта, а й пильнувати, щоб не сталось несподiванки. Знаю тiльки, що старий Раймерс за всiма належними приписами увiв нас до складу корабельної команди i що Барт, тiльки-но ми зачинили за собою дверi, так i осiв додолу, мов хисткий човник пiд воду.

Наш знайомий лiкар iз клiнiки тропiчних хвороб лаяв нас на чiм свiт, дiзнавшись, що ми встругнули з Бартом Ольсеном. Одначе той же таки лiкар, чоловiк наполегливий i працьовитий, сяк-так пiдлiкував нашого товариша. Два днi згодом вiн змiг разом iз нами зiйти на корабель.

У морi ми намагалися робити за Барта всю роботу й вiдстоювали за нього вахту. Коли ж прибули до Мальме в Швецiї, вiн на той час уже так пiддужчав, що ввечерi пiшов з нами на берег i навiть випив грогу.

Ми нiколи не забували, як вiн тримався тодi, в Раймерса, щоб ми всi не сiли, як кажуть, на мiлину. Для Барта Ольсена я й тепер, коли треба буде, вкраду всi вiтрила з корабля, як мовиться мiж моряками.

Дядько Гаррi скiнчив свою розповiдь, i я, вкотре вже, подивувався тому, як нiбито зовсiм не героїчнi люди за певних обставин немовби переростають самих себе i поводяться героїчно. Iз Барта Ольсена став тепер мирний домовласник, вiн має дружину, кругленьке черевце, трьох дочок i силу-силенну часу, щоб правити теревенi.

Коли дядько Гаррi спитав, чи сподобалася менi його оповiдка, я твердо вiдповiв "так" i додав, що вiн дуже гарно й цiкаво розказує.

– У цьому будинку оповiдачi ростуть, наче гриби пiсля дощу, -промовив я.

Та дядько Гаррi сказав, що тут не в тiм рiч.

– На невеличкому островi, коли здебiльшого, так би мовити, стоїш у гаванi, треба ж якось та збавляти час. Отак i розказуються оповiдки. Ну, а тепер будемо гасити свiтло. Спи, Хлопчачок! На добранiч!

– На добранiч, дядьку Гаррi!

Свiтло погасло, i я заснув так хутко, що навiть не встиг подумати про те, як утомився за весь цей сповнений пригод день.

НЕДIЛЯ,

в яку ми добре снiдаємо