Текст книги "Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)"
Автор книги: Джеймс Крюс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Тодi до Фракiї не йшли
Нiяк чужостороннi:
Усiм їм пострахом були
Шаленi царськi конi.
Чи хто пiдносив щедрий дар,
Чи лестив словом пишним, -
Однаково всiх кидав цар
Тим коням вогнедишним.
Мiльйон зубiв у вороних,
Вогонь шугає з пащi, -
Уже як хто попав до них,
То знав, що вiн пропащий.
Отож герой про це почув
I з превеликим гнiвом
Сам на побачення майнув
З тим вогнедишним дивом.
Як увiйшов вiн до царя
Й зiрвав корону з маху,
Загвалтувала вся двiрня
Та й утекла зi страху.
– То он який вiн, нелюд цей!
А схожий на людину!
То он яку ти для гостей
Придумав тут гостину!
Хто гостя зневажав свого,
Глумився дико з нього,
Той заслужив, щоб i його
Зневажили самого.
Зву в свiдки небо голубе,
Клянусь на цiй коронi,
Що покараю я тебе,
Негiдника на тронi!
Цар Дiомед пiд трон залiз,
Зробився геть непишним!
Герой дiстав його й понiс
Потворам вогнедишним.
I просто в ясла кинув їм
Прелютого їх пана.
I дверi гримнули, мов грiм, -
Покинув там тирана.
Коли ж на кiлька голосiв
У стайнi заiржало,
Герой над яслами присiв -
Кружало де лежало!
А вогнедишнi воронi,
Що схрумали тирана,
Стоять сумирнi та ручнi,
Хоч прикладай до рани!
Зате ж якi вони були -
Летiли, наче птицi! -
Коли, запряженi, везли
Героя в колiсницi.
Минуло стiльки сотень лiт,
А слава нездоланна:
Геракл був перший на весь свiт,
Хто покарав тирана!
Прадiдусь згорнув зошита, кинув його на комод i сказав:
– По сутi, дивно, що я схвалюю цей Гераклiв подвиг: це ж убивство.
– Але стiлькох урятувало це вбивство вiд смертi! – вигукнув я. – Убивство тирана – це майже завжди добрий вчинок. I завжди подвиг.
– Пiд цим я пiдпишуся не беззастережно, Хлопчачок! Тут можна мiркувати й так i сяк. Адже навiть тирани не всi однаковi.
– I чим же вони не однаковi, цi людськi кати, прадiдусю?
– Наприклад, тим, що живуть не в однаковий час. Скажiмо, за часiв Геракла тиран був просто жорстокий. Вiн змушував убивати всiх, хто йому не подобався, i коли одного чудового дня вбили його самого, увесь свiт вважав це справедливим. Тирановi корилися, бо в його руках була влада, але всяк знав, що вiн не любить правди й справедливостi. Нинi тирани поводяться хитрiше, витонченiше. Вони забезпечують собi офiцiйний дозвiл на кожне вбивство.
– Цього я не розумiю, прадiдусю, – сказав я.
– Уяви собi, примiром, такого тирана, Хлопчачок, який не зносить веснянкуватих. Вiн уже не може просто собi наказати, щоб їх знищили, як наказували тирани колись. Скорiш вiн за великi грошi пiдкупить якогось професора, аби той науково довiв, що в усiх веснянкуватих людей погана вдача. Потiм з цього створюють учення – про чисту й нечисту шкiру. А на пiдставi цього вчення приймають закон про захист людей з чистою шкiрою. I цим законом виправдовують кривавi вироки, що вiддають усiх веснянкуватих громадян країни до рук катовi.
– Та це ж мерзота, прадiдусю! По-моєму, це куди гiрше, нiж тиранiя часiв Геракла.
– I таки справдi гiрше, Хлопчачок, бо несправедливiсть виступає тут у шатах права, а сваволя – в шатах закону. Вони отруюють дух народу. Менi оце спала на думку одна iсторiя, в якiй тиран мiсцевого масштабу – один мiський голова – отруював дух громадян. Слухай лишень.
Великий Хлопчак злiг на спинку свого крiсла, а я зручнiше вмостився на кучугурi подушок i почав слухати.
ОПОВIДКА ПРО КРУТО ЗВАРЕНI ЯЙЦЯ
Яйцям нелегко жити: їхня шкаралупа така немiцна, як щастя. Лише круто зварене яйце ще якось може витримувати удари долi. Родина Жоффток-Камiнських, – недарма вони мали таке прiзвище, – вся була така тверда на вдачу, як лише може бути найкрутiше зварене яйце. Вони безтурботно вирушали на прогулянки до найдальших околиць, по найтвердiшiй брукiвцi – пiшки чи в колясцi, навiть не вимощенiй пiр'ям, – її звичайно вiз пiвень.
Жоффток-Камiнськi продавали капелюхи з яєчної шкаралупки -рiзноманiтних форм, кольорiв i розмiрiв, – капелюхи для курячих, качиних, чаїних i навiть страусових яєць. Торгiвля йшла жваво. Iнколи до крамницi навiдувались навiть помiдор чи цибулина, щоб придбати капелюх наймоднiшого крою.
А мешкали Жоффток-Камiнськi в мiстi Старий Яйцеград, де круто зварених яєчних родин жило дуже мало. Це було мiсто сирих i м'яко зварених яєць, що мусили просуватися в життi обережненько та обачненько, як тiльки й має просуватися кожне сире чи м'яко зварене яйце. I це дуже їх псувало.
Отож, коли Альфред Жовтянiцлер, таке собi сире яйце, став у Старому Яйцеградi мiським головою, в усiх розмовах про крутi яйця забринiли якiсь дивнi в'їдливi нотки. Рiч у тiм, що мiський голова, яйце вельми куцого розуму, був непохитно певний, що все лихо в свiтi – вiд поганої вдачi крутих. Коли хто, скажiмо, нарiкав, що в мiстi високi цiни, вiн казав:
– Це крутi змовилися мiж собою, щоб нагнати такi цiни!
Коли хто скаржився на безробiття, вiн гарикав:
– Зате крутим добре: всi грошi пливуть до їхнiх рук!
Писар мiського голови, дiряве зозуляче яйце без роду й племенi, що далi то дужче пiдбурював свого начальника проти круто зварених (у писаря й розум, звiсно, був дiрявий).
Отож цей сердега якось спитав свого начальника мiського голову:
– Що є серце яйця, ваша вельможнiсть?
– Жовток, – вiдповiв Жовтянiцлер.
– Щира правда, ваша вельможносте! Але якщо в кого жовток твердий, то хiба ж це не серце в нього зачерствiло? I хiба ж не вiд твердосердих усе лихо в свiтi?
– Глибока думка й чудово висловлена, дорогий писарю! – похвалив мiський голова. – Ви це запишiть, мiй любий, а я накажу надрукувати й розповсюдити: нехай увесь свiт знає, що таке нашi крутi.
I справдi, цю суцiльну нiсенiтницю, цю вигадку яйця з дiрявим розумом незабаром надрукували i широко розповсюдили.
Тепер, якщо кому треба було взяти в магiстратi бланк чи довiдку з печаткою, йому неодмiнно тицяли до рук листiвку, де розтлумачувалося, чому крутi є винуватцями всiх лих, якi спiткали мiсто.
Розумнiшi смiялися й казали:
– Наш голова без клепки в головi. Чи з крутим, чи з рiдким жовтком, а яйце однаково яйце!
Зате на дурнiших папiрець справив велике враження. Вони зашепотiлися помiж собою:
– Щось воно та є! Ви ж погляньте на цих крутих! Вони всi багатi! Роз'їлися нашим коштом!
Родини крутих були здебiльшого таки заможнi, бо приїхали до Старого Яйцеграда з чужини й мусили, щоб досягти добробуту, працювати стараннiше, анiж корiннi мешканцi, що завжди могли мати допомогу вiд своїх.
Та про це старояйцеградцi не думали. Вони бачили тiльки багатство крутих i через те не довiряли їм, заздрили й навiть лютилися на них.
Ненависть до крутих назбирувалася, як теплота в трухлiй деревинi. Розумнiшi почали боятись: тепер досить малої iскри, щоб спалахнула пожежа.
Приїжджi з iнших мiст – там помiдори, айва, цибуля чи картопля -дивувалися, що на крутих така напасть: на свiже око це здавалось безпiдставним. Загальномiська "Томатна газета" навiть вирядила до Старого Яйцеграда свого спецiального кореспондента з метою глибшого вивчення становища в цьому мiстi.
Цей кореспондент повiдомляв: "Громадська думка в мiстi отруєна, внутрiшнiй лад порушено щонайглибше. Як гадають iноземнi спостерiгачi, дальший розвиток ситуацiї в цьому ж напрямку, розпалювання найбiльш ницих iнстинктiв мешканцiв може призвести до заворушень".
Родина Жоффток-Камiнських, що спочатку просто не зважала на всiлякi балачки, не могла тепер не помiтити, до чого йдеться. Майже нiхто вже не купував у них капелюхiв, хiба що нечисленнi друзi та приїжджi. Торгiвля занепадала, й багато сусiдiв з ними не вiталися.
Отодi вони почали думати про самозахист i запросили всiх крутих до себе на пораду. Тож якось уночi в господi Жоффток-Камiнських зiбралися всi крутi з родинами, – декотрi доти не були навiть знайомi одне з одним. Вiкна в будинку щiльно позавiшували.
Штарралупкенберги – тi, що виготовляли старовиннi годинники у формi яйця, – радили виїхати зi Старого Яйцеграда. Люстермаєри, оптовi торгiвцi келишками для яйця, наполягали на тому, щоб подати до парламенту скаргу на Жовтянiцлера. Сковзiтцлiхи, великi торговцi сiллю, пропонували поговорити з одним мiським радником, з яким були в дружнiх стосунках.
Але Жоффток-Камiнськi мали певнi заперечення проти кожної з цих пропозицiй.
– Виїхати з мiста означало б визнати, що всi цi злiснi вигадки -правда, – казали вони. – Скарга до парламенту лише роздмухає дрiбнi жарини недовiри до нас у справжнє полум'я вiдвертого цькування. I якщо ми й залучимо на свiй бiк одного мiського радника, то це далеко не весь магiстрат.
– То що ж нам робити? – зiтхали Штарралупкенберги. – За яких чверть року ми вщент розоримося... А якщо цей Жовтянiцлер не покине свого, то одного чудового дня достойнi спiвгромадяни пiдпалять нашi будинки й переб'ють нас усiх нашими ж таки чайними ложками.
Аж опiвночi щось надумали хоч бiльш-менш розумне.
– Хiба кожному яйцю заборонено зваритися накруто? – спитав добродiй Жоффток-Камiнський. – Зробiмо величезну яйцеварню й умовмо всiх мешканцiв мiста поваритися накруто. Хто сам зварений круто, той не збиватиме бучi проти iнших крутих.
– Ви забуваєте, – нагадав добродiй, Штарралупкенберг, – що бути звареним накруто нинi вважається ганебним. Хто ж це вам добровiльно накликатиме на себе ганьбу?
Усi знов безпорадно замовкли.
Нарештi панi Люстермаєр сказала:
– Це добра думка – умовити всiх поваритися накруто. Тiльки зробити це треба цiлком таємно. Кожен iз нас ще має в мiстi бодай кiлькох приятелiв. Пояснiмо їм, наскiльки простiше жити, якщо ти зварений накруто. Переконаймо їх поваритися круто i будемо сподiватись, що й iншi вчинять за їхнiм прикладом.
Цю пропозицiю схвалили, i другого ж таки дня всi крутi поїхали з вiзитами до тих своїх небагатьох друзiв, якi зосталися в них серед сирих i м'яко зварених яєць.
Добрячий то був шмат роботи – пiд лихий час цькування всiх крутих умовляти iнших зваритись накруто. Але оскiльки Жоффток-Камiнськi, Штарралупкенберги та всi iншi крутi урочисто пообiцяли мовчати, як мертвi, про таємне варiння накруто, за два тижнi справдi чималенько яєць потайки стали крутими, а тодi вже, радi власнiй щойно здобутiй твердостi, пiдмовили своїх приятелiв, щоб тi й собi потайки поварилися накруто. Невдовзi гурт громадян, якi стали крутими, щоб краще протистояти ударам чайної ложки долi, помiтно зрiс.
Отак мешканцi Старого Яйцеграда один за одним вислизали з тенет Жовтянiцлера. Вiн i сам це помiтив, та тiльки став ще гострiший на язик. Коли його повiдомили про таємнi збори крутих, вiн наказав скрiзь поширити чутку, що покидьки яєчного свiту – крутi – ночами поїдають своїх власних дiтей. На засiданнi магiстрату (половина членiв якого вже були крутi) вiн верещав:
– Панове радники! Вiд iменi всiх чистокровних яєць я вимагаю усунути всiх нечистокровних – круто зварених – з усiх державних посад, громадських органiзацiй i з торгiвлi! Я вимагаю прийняти закон про чистоту жовтка! Геть круто зварених!
Пiсля цiєї промови радники вперше виразно розiйшлися в поглядах. На жах собi, Жовтянiцлер переконався, що на його боцi – менш як половина радникiв, i тодi вiн надумав вийти на площу.
Мiський голова мав у мiстi ще цiлу купу послiдовникiв, а це не дрiбничка. Все то були зiпсутi яйця, що з дурного розуму шукали причини своїх власних лiнощiв i недотепностi не в собi, а в комусь iншому. Оцих-то молодцiв i зiбрав Жовтянiцлер якось у недiлю на ратушнiй площi. Вони на всю горлянку вигукували заклики, що їх пiдсунув їм Жовтянiцлер:
Всiм крутим зробiмо край -
Заженiмо їх у рай!
Бешкетники так розходилися на площi, аж страшно ставало, що вони кожної митi можуть удертися в перший-лiпший з найближчих будинкiв крутих яєць i стовкти всiх його мешканцiв на порошок.
I тодi в подiї на площi втрутився начальник полiцiї – вельми розважливе сире яйце, надiлене почуттям справедливостi.
Вiн узяв i просто легенько пхнув мiського голову, що стояв, зiпершись на поруччя ратушного балкона, вниз. I Альфред Жовтянiцлер, нiкчемне сире яйце, не встиг навiть зойкнути вiд несподiванки -ляпнувся на камiнь брукiвки, просто перед очима зiпсованих, якi з жахом розскочились на всi боки. I тодi кожен побачив, яка це була темна душа: жовток, що розплився на камiннi, був чорний.
Цю мить загального переляку, коли всi довкола неначе заклякли, використав начальник полiцiї. Вiн гримнув як грiм:
– Оголошую манiфестацiю розпущеною! Пропоную розiйтися! Кожного, хто негайно не покине площу, буде заарештовано! Мої пiдлеглi пристрелять кожного, хто вчинить опiр!
Останнє було чистiсiнькою вигадкою. Його пiдлеглi були так само розгубленi, як i решта городян. Одначе погроза досягла мети. Зiпсованi, вiдомi страхополохи, зоставшися без свого призвiдцi, повтiкали хто куди.
Подальшi подiї в мiстi Старий Яйцеград розвивалися щасливо. Якийсь час обов'язки мiського голови виконував начальник полiцiї, а згодом було обрано новий склад магiстрату, i очолював його не хто iнший, як добродiй Жоффток-Камiнський, обраний бiльшiстю голосiв. А ще за тиждень з того самого балкона, з якого беркицьнувся додолу Альфред Жовтянiцлер, новий мiський голова оголосив:
– Усi яйця – сирi, м'яко чи круто зваренi – мають рiвнi права й обов'язки. Кожного, хто намагатиметься нацькувати одних на iнших, буде покарано сiмома ударами великої мiської ложки i вислано з мiста. Цей закон одноголосне прийнято всiм яйцеградським магiстратом.
Добродiйка Жоффток-Камiнська, тепер панi головиха, увечерi цього дня сказала своєму чоловiковi:
– Кiнець кiнцем, завжди перемагають крутi!
– Нi, люба моя! – виправив її мiський голова. – Ти повторюєш Жовтянiцлерову помилку. Той вважав крутих найгiршими, а ти вважаєш їх найкращими. I те й те – хибне. Не забувай, що Жовтянiцлера зiпхнуло з балкона сире яйце. Не крутi перемогли, люба моя, а добрий розум i терпiння.
I це найкращi слова з усiх, якими можна закiнчити оповiдку.
Поки прадiдусь розповiдав, у кiмнатцi зробилося холоднувато, але я не зважувався встати й пiдкинути в грубку вугiлля, щоб не перебивати старого. Тепер я хотiв скористатися з паузи, та прадiдусь не дав.
– Лежи, Хлопчачок, – сказав вiн. – Я сам пiдкину в грубку, просто з крiсла. У мене вже є певний досвiд.
Вiн i справдi пiд'їхав до грубки й, пiдводячись iз крiсла, пiдсипав вугiлля. Тодi обтрусив руки, знову пiд'їхав до столу й запитав:
– То ти знайшов героя в цiй яєчнiй оповiдцi?
– Мабуть, начальник полiцiї? Бо вiн скинув Жовтянiцлера з балкона, еге ж, прадiдусю?
– Вiн таки зумiв скористатися зi слушної нагоди, Хлопчачок. Але, може, це тому, що вiн побачив, як багато прихильникiв стало в крутих? По сутi, всi крутi поводилися добре – не похилилися, не занепали духом. Непохитно трималися. А непохитнiсть – героїчна риса.
– А добре чи нi, що цього Жовтянiцлера вбили, прадiдусю? Хоч вiн нiбито просто яйце... Але ж насправдi це вбивство.
– Так, Хлопчачок, це вбивство. Проте як добре зважити, то це був просто вимушений самозахист. Коли бешкетники горлали: "Заженiмо їх у рай!", то в них i на язицi й на думцi було вбивство. Якби Жовтянiцлера не вбили, то полягли б десятки крутих.
– А хiба не могло статися iнакше, прадiдусю? Хiба вбивство Жовтянiцлера не могло пiдбурити зiпсованих i собi вбивати?
– Правда, Хлопчачок, правда. I так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповiдку й таким чином. Але ж автор – я. А я волiю показувати дурiсть, проте вкiнцi в мене перемагає здоровий глузд, бо менi хочеться випередити безглузду дiйснiсть.
– То ви ще нiколи не придумали такої оповiдки, щоб там перемогла дурiсть, прадiдусю?
– Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам'ятаю тiльки один свiй вiрш, у якому покарано смертю ретельнiсть. Таку ретельнiсть, яку я назвав би дурiстю. Хочеш послухати?
– Авжеж!
Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тодi розказав напам'ять:
Пiсня про бравого солдата
Як був собi солдат -
Простацька голова.
Вiн мав рушницю i мундир
I крокував – раз-два!
З вiйною той солдат
Проходив хтозна й де:
В Угорщинi, Iталiї,
Голландiї й те де.
Майорових чобiт
Вiн доглядав як слiд
В Тiролi, Польщi, Данiї, -
Хiба маленький свiт?
У Францiї стояв
Солдатик наш, одначе
Вiн чистив, чистив чоботи,
Вiн Францiї не бачив.
Бувало, дiставав
Солдат, немов на смiх,
В обличчя тими чобiтьми,
Що то так чистив їх.
Тодi ставав солдат
У струнку й бубонiв:
– Так точно, ваша милосте!
Змiнiть на ласку гнiв!..
...А дiвчина одна,
Чорнява й чарiвна:
– Давай сховаю я тебе,
Поки гримить вiйна.
Але сказав солдат
Дiвчинi – макiв цвiт:
– Та я б раднiший, тiльки хто ж
Догляне тих чобiт?
I доглядав солдат,
I все була вiйна, -
Аж поки влучила його
Десь куля навiсна.
Упав, упав солдат,
Промовив: – Ось i край!
Iз волi божої тепер,
Солдате, помирай!
Умер, умер солдат,
А був би жив сто лiт, -
Якби так палко не любив
Майорових чобiт.
Коли прадiдусь замовк, я спитав:
– Хiба не почесно померти за батькiвщину?
– О господи, звiдки ти набрався такої мудростi? – спитав прадiдусь. – За яку це батькiвщину тобi хочеться померти? А чи знаєш ти, голубе, що цей острiв довгенько належав Данiї? А чи вiдомо тобi те, що згодом вiн рокiв понад сто належав Англiї i лише кiлька десяткiв рокiв як став нiмецьким? Ну то скажи, що вважати нашою вiтчизною? Га, Хлопчачок? Нинi я нiмецький пiдданий, але народився англiйським. Твої прапрапрадiдусь iз прапрапрабабусею були датчани. Моя прабабуся, твоя прапращурка, була полька. То за яку з цих батькiвщин ти хочеш почесно вмерти?
Я побачив, що мiй прадiдусь, завжди такий розважливий в усьому, тепер трохи втратив терпець. I я помiтив, хоч спочатку якось не замислився над цим, що губи в нього ледь-ледь посинiли.
– У нас у хрестоматiї є роздiл про вiйну, – сказав я. – I там на самому початку написано, що солодко й почесно померти за батькiвщину.
– Авжеж, це куди простiше, нiж жити для батькiвщини, -пробубонiв Старий Хлопчак. I, заспокоївшись, додав: – Звiсно, Хлопчачок, почесно врятувати свою батькiвщину вiд тирана або захистити вiд ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу батькiвщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, – хоч би там за що доводилося помирати, – то це я дозволю собi взяти пiд сумнiв. А якi ж оповiдання вмiщено у твоїй хрестоматiї пiд цим девiзом?
– Про вiйну, прадiдусю. Одне там називається "Ялинка на нейтральнiй територiї".
– Що? – збуджено вигукнув прадiдусь. – То ця солоденька кваша ще й досi гуляє по учнiвських хрестоматiях? Ну-ну! Це ти мусиш менi прочитати, Хлопчачок! Де ця хрестоматiя?
– А там, у пiвденнiй кiмнатi. Принести?
– Нi-нi, ти лежи! Я зараз туди поїду. Постривай хвилинку.
Старий штовхнув дверi своїм крiслом i поїхав по горищi так, що все аж загримiло. Не минуло й пiвхвилини, як знизу гукнула горiшня бабуся:
– Та що ж це ви там виробляєте?
– Роздобуваємо лiтературу, Маргарето! – гукнув їй у вiдповiдь Старий Хлопчак.
На це звiдкiлясь iз глибини будинку пролунало зауваження, якого я не розчув. Наскiльки я знаю свою горiшню бабусю, це могла бути якась глибокодумна сентенцiя про зв'язок мiж гуркотом i лiтературою.
Прадiдусь невдовзi повернувся з роздобутою лiтературою, тобто моєю хрестоматiєю. Йому, певне, не терпiлося чимскорiше почути оповiдання про ту ялинку.
– Знайди-но його й прочитай, – сказав вiн, простягаючи менi книжку.
Я подивився в змiст i, розгорнувши хрестоматiю на вказанiй сторiнцi, став читати:
РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,
АБО СПРАВЖНIЙ ГЕРОЙ
Двадцять четверте грудня 1917 року. Врочиста рiздвяна нiч опустилася на политi кров'ю рiвнини Францiї. Але там, де лежав у окопi обер-єфрейтор Манфред Корн, нiч була зовсiм не святкова. Там не вщухав ураганний вогонь французьких великокалiберних гармат.
Манфред Корн прикрасив невеличку ялинку. I тепер, поглянувши на неї, вiн нiби навiч побачив маленьку вбогу кiмнатку на пiвнiчнiй околицi великого мiста Берлiна, а в кiмнатцi – стареньку жiнку, що сидiла й думала про свого сина, який воює у Францiї. Манфред Корн згадував пiд ураганним вогнем свою матiр i всi тi щасливi рiздвянi вечори, в якi вона дарувала йому зi свого нужденного заробiтку швачки якiсь любi його серцю дрiбнички: пару вовняних шкарпеток, новеньку краватку чи бiлу сорочку.
– Манфреде! – повернув його до дiйсностi бойовий товариш, велетенського зросту вестфалець. – Манфреде, не розкисай! По той бiк фронту – алжiрцi. Вони погани й не знають нiякого рiздва. Мабуть, вони надумали завдати нам сьогоднi добрячого перцю. Отож не дрiмаймо!
– Авжеж, брате, – замислено сказав Манфред Корн. – Вони погани, цi сердешнi, убогi духом алжiрцi. їм нiчого невiдомо про зорю над Вiфлеємом. Але, може... може... – Очi Манфреда Корна раптом засяяли вiд глибокого зворушення. – Може, треба понести їм цю зорю, мiй друже?
– Що це ти таке балакаєш?! – витрiщився на нього велетень-вестфалець. – Понести вiфлеємську зорю... Кому?
Та Манфред Корн уже його не слухав. Неначе дослухаючись лише до вiщого голосу власного серця, вiн несподiвано пiдвiвся, вхопив обома руками прикрашену рiздвяну ялинку i, незважаючи на грiм вибухiв, вискочив з окопу. I ось уже, з ялинкою в руках, простує Манфред Корн до ворожої лiнiї оборони, не дбаючи про смертоноснi кулi, що так i свистять довкола. Якимось дивним дивом кулi в нього не влучають. Вiн нiби знає, що перебуває пiд захистом всевишнього. Вiн несе в руках зорю з-над Вiфлеєма. I тому не зважає на кулi, а йде вперед i вперед.
I диво сталося. Диво рiздвяної ночi воєнного тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Ворожа артилерiя, що її обслуговували погани-алжiрцi, зненацька замовкла. Коли Манфред Корн обережно поставив рiздвяну ялинку на нейтральнiй смузi мiж позицiями противникiв i запалив на нiй свiчки, вона своїм осяйним блиском зворушила навiть поганськi серця.
А в нiмецьких окопах, з яких здивовано й захоплено спостерiгали героїчний вчинок обер-єфрейтора Манфреда Корна, залунала пiсня -символ рiздвяного свята в нашiй любiй вiтчизнi – Нiмеччинi:
Врочиста нiч, священна нiч...
Поки я читав, прадiдусь сидiв у своєму крiслi зiгнувшись, мовби в нього болiв живiт. Тепер вiн запитав:
– Тобi, може, сподобалося це оповiдання?
– Я й сам не знаю, прадiдусю. Це так, наче оповiдка про чудо з Бiблiї... Тiльки надто солодка.
Старий Хлопчак засмiявся й мовив:
– Це ти влучно сказав, Хлопчачок! Iсторiйка занадто пересолоджена. Через те й їхнiй Манфред Корн – не герой iз плотi й кровi, а картонна лялька, марiонетка на ниточках, за якi смиче автор так званих повчальних оповiдок. Мiж iншим, Хлопчачок, я цю оповiдку колись знав.
– А чого ж я вам її читав, га, прадiдусю?
– Щоб ти сам вiдчув, яка вона фальшива, Хлопчачок! А тепер я тобi розповiм, як усе було насправдi тiєї рiздвяної ночi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Я чув про це вiд капiтана одного буксира в Гамбурзi. Капiтан цей був свiдком того, що тодi сталося. Але згодом усе те стiльки разiв перебрiхували у стiлькох друкованих i усних повчальних оповiдках, що пора вже, мабуть, переповiсти все так, як воно було.
Я згорнув хрестоматiю, а прадiдусь, злiгши на спинку крiсла, почав розповiдати:
РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,
АБО ОДЕРЖИМИЙ КОНДИТЕР
Було це в першу свiтову вiйну у Францiї. В окопах один навпроти одного залягли два ворожi полки: нiмецький, що складався переважно з берлiнцiв, i французький, у якому були здебiльшого алжiрцi.
Двадцять четвертого грудня тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року, на святвечiр, на фронтi панувала тиша, що запала без якихсь особливих переговорiв. Нiмцi й французи вшанували свято.
Алжiрцi ж, навпроти яких залiг полк берлiнцiв, були магометани, й для них християнський святий вечiр, нiчого не важив. Вони про нього й не знали. А французьке командування забуло їх попередити, щоб цього дня, за мовчазною згодою сторiн, до зброї не бралися. Тому алжiрськi гармашi просто з невiдання гатили по нiмецьких окопах, як i будь-якого дня.
Нiмецькi солдати, обуренi такою зневагою неписаного закону, й собi загримали з гармат у вiдповiдь.
Отож старанно налагоджене вбивство людей за допомогою пороху, вогню, металу й математики, зване вiйною, не припинило свого страшного перебiгу навiть на святий вечiр.
Саме тодi в одному з нiмецьких передових окопiв берлiнський кондитер на iм'я Альфред Корнiцке був заклопотаний тим, що пiк марципани для своєї роти. Окоп, у якому вiн самозабутньо дрiбнив мигдаль, був досить добрим захистком вiд ворожих снарядiв. Та земля двигтiла вiд вибухiв, i це дуже заважало кондитеровi в роботi. Млинка для мигдалю в Корнiцке не було, й доводилося його сiкти дуже гострим багнетом. Коли враз ударив вибух, багнет сприснув, поранивши кондитеровi лiву долоню, й далi йому довелося поратися з перебинтованою рукою. Трохи згодом вiд вибуху трiснула карафка, й чимало коштовної, з величезними труднощами роздобутої трояндової води пропало, а те, що вцiлiло, кондитер мусив перелити до бляшанки з-пiд консервiв.
А найгiрше, що вiн весь час потерпав за примус, – адже марципани слiд пекти на рiвномiрному вогнi.
Саме тiєї митi, як Корнiцке поставив каструлю на примус, щоб, злегка помiшуючи розiгрiту масу, перетворити її в благородний марципан, поблизу пролунав такий могутнiй вибух, що в кондитера вибило з рук дерев'яну ложку, примус жбухнув полум'ям i погас, а каструля з тiстом була б вивернулася додолу, якби сердега не пiдхопив її своєю перебинтованою рукою.
– Ну годi! – ревнув вiн, розлючений, що йому знову перебили його делiкатну працю. – Цi магометанськi трiскачники чхали на роботу порядного майстра!
– Постривай, Альфреде, – заходився його повчати сусiд. -Звiдкiля магометанам знати, що в нас надходить рiздво й робляться марципани? Та вони ж про це й не чули!
Аж тут знову гримнув вибух i знов трохи не перекинуло каструлi з усiм її коштовним припасом. Альфред Корнiцке знову пiдхопив її в останню мить – i тодi вiн просто нестямився з лютi.
– Не чули, кажеш? – гукнув вiн. – Якби ж то, голубе! Адже трояндова вода – зi сходу!
– Але про рiздво вони таки не знають, Альфреде, в тiм-то й лихо!
I знов страшний вибух, знов двигтить земля, знов творiння порядного майстра врятоване дивом.
Отепер уже маленькому кругленькому Корнiцке ввiрвався терпець.
– Ну, буде з мене, небожата! – несамовито гукнув вiн у бiк ворожих окопiв. – Рiздво – це рiздво, i марципан – то марципан! Не перебиватимете бiльше ви менi роботу! Зараз я покладу цьому край!
Його товаришi й збагнути нiчого не встигли, а вже одержимий кондитер, що навiть тут, на фронтi, працював у кухарському ковпаку, вхопив малу ялинку з приладнаними на нiй свiчками, прожогом вискочив з окопу й помчав через поле простiсiнько до ворожих позицiй. Усе це було дуже добре видно вороговi, що цiлком мiг вiдкрити вогонь по цiй живiй мiшенi.
На нiмецькому спостережному пунктi не повiрили власним очам, побачивши солдата в кухарському ковпаку, з ялинкою в руках, що бiг до ворожих окопiв.
Задзвонили польовi телефони, застукотiли польовi телеграфнi апарати, передаючи неймовiрне повiдомлення з одного командного пункту до iншого, i серед солдатiв, що почули уривки цих телефонних розмов, поширились найдивовижнiшi чутки. Єдино певним у всiй веремiї повiдомлень, чуток i щохвилинних суперечливих припущень був наказ командира полку про негайне припинення вогню. Цей небувалий на вiйнi випадок збив з пантелику як своїх, так i чужих. Алжiрськi стрiльцi й артилеристи розгубилися: щодо солдата у кухарському ковпаку на головi й зеленим, уквiтчаним свiчечками деревцем у руках не було нiяких вказiвок у жодному вiйськовому статутi чи iнструкцiї. Це була поява занадто химерна, щоб уздрiти в нiй загрозу. Отож в Альфреда Корнiцке нiхто не стрiляв. Алжiрцi просто стояли й безпорадно дивилися на нього, аж поки якусь хвилину згодом i по французьких окопах задзвонили телефони й застукотiли телеграфнi апарати. Отак вояки-алжiрцi несподiвано дiзналися, що бойовi дiї тимчасово припинено по всьому фронту з нагоди рiздвяних свят, i тепер не стрiляли вже згiдно з наказом.
Тим часом Альфред Корнiцке пробiг уже далеченько вперед. Аж ось вiн спинився, прикинув вiдстань мiж лiнiями окопiв, вирiшив, що стоїть десь так посерединi мiж ними, тодi розрiвняв передком черевика землю, хазяйновито поставив ялинку, спокiйнiсiнько витяг з кишенi солдатського мундира сiрники, призначенi для запалювання примуса, i, оскiльки холодна зимова нiч була зовсiм безвiтряна, одну за одною позасвiчував на деревцi свiчки.
Саме тiєї митi, коли вся ялинка святково засяяла вогнями, ворожа артилерiя припинила вогонь. Раптово зробилося дуже тихо, i в цiй тишi пролунав гучний голос Альфреда Корнiцке:
– Отак, сплюхи! Тепер ви знаєте, в чiм рiч! Щасливого рiздва!
Потiм кондитер рушив назад до своїх i знову скочив у окоп, де всi добру хвилину смiялися й трясли йому руку.
– Коли полковник дiзнався про твiй похiд, то спершу хотiв був посадити тебе пiд арешт, – розповiдали йому. – А тепер вiн розмiрковує, чи не слiд почепити тобi на груди орден.
– Нехай дасть менi зробити марципани, – промовив кондитер, повернувся до каструлi, розпалив примус i знов заходився коло своєї роботи. Солдатам, що, притихши, стояли довкола, вiн сказав, що як повернеться з вiйни, то навертатиме поган у християнство.
– Тепер я знаю, як це робиться, – додав вiн наостанку.
Ялинка на нейтральнiй територiї ще довго сяяла вогнями i стала вдячним матерiалом для рiздвяної проповiдi фронтових душпастирiв.
Ото так оповiдання про рiздвяну ялинку на нейтральнiй територiї перемандрувало в численнi збiрки повчальних оповiдок i з одержимого кондитера Альфреда Корнiцке зробили благочестивого Манфреда Корна, яким вiн нiколи насправдi не був.
Останнi слова оповiдки прадiдусь промовив усмiхаючись. Я й сам, мабуть, усмiхався, кажучи:
– Цей Альфред Корнiцке зi своїми марципанами куди симпатичнiший, нiж Манфред Корн iз його вiфлеємською зорею.
– По-перше, Хлопчачок, Альфред Корнiцке набагато правдоподiбнiший, – докинув прадiдусь. – У нього є поважна причина поставити ялинку на нейтральнiй територiї. Вiн хоче, щоб йому дали спокiйно спекти марципани. А обер-єфрейтор Корн – герой з реторти, мертва вигадка, мiраж, який знiмає, коли пiдiйдеш ближче.
Старий Хлопчак хотiв, здається, висловитися докладнiше про "героя з реторти", аж тут ми обидва виразно почули, що хтось береться сходами нагору: звичайно, це йшла до нас горiшня бабуся.
За хвилинку вона справдi зайшла до кiмнати з тацею, на якiй стояли супниця та двi тарiлки.
– Коли дiти такi нерозумнi, що вiдразу пiсля операцiї вистрибують на однiй нозi, де бачать, то хай хоч дорослi будуть розумнiшi, -сказала вона. – Попоїжте тут, на горищi, нехай Хлопчачок не встає. Смачного вам!
I, не сказавши бiльше й слова, пiшла собi, а ми заходились коло супу з фрикадельками.
Пiсля вечерi бiль у п'ятi вщух, настрiй у мене був чудовий, тiльки вiршувати. Але прадiдусь здавався втомленим, губи в нього ще й досi були синi.
