Текст книги "Заложна душа"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

2. Дід Чорнояр

Коли дід Чорнояр оселився у Сухій балці, не знали найстарші з мешканців найближчих хуторів та зимівників. Подейкували різне – казали, що дід був січовим писарем в Олешках, але розсварився із січовиками і, після повернення тих під руку гетьмана Апостола, осів у степу на самоті; інші запевняли, що старий водив гайдамацькі ватаги на Правобережжя, а потім, уходячи від ляської помсти і московської каторги, пішов із Гетьманщини за Пороги; треті взагалі казали, що дід живе тут вічно, довше ніж кам'яні мамаї, що деінде біліли у степу. Але і перші, і другі, і треті сходилися в одному – дід був характерником.

А що інше могло спати на думку будь-якому чоловікові при першому погляді на діда Чорнояра? Висушений сонцем та просмалений степовими, а може і не тільки степовими, вітрами, був старий жорсткий, як воляча шкіра, з обличчям коричневим, немов руків'я бувалої шаблі. Коли виходив дід із бурдюга, то тримався прямо, немов сухий ясень. Дивився гострими очима, що пронизливо й жахно блимали з-під густих сивих брів. Довгий оселедець діда від часу був уже не білим, а якимось пергаментно жовтим і спадав на плече. Один вус був закручений за вухо, а інший, немов довга біла змія, лежав на грудях старого. Мало хто чув, як розмовляє старий, а хто чув, той, мабуть, і перед смертю згадає цей голос, який, здавалося, не із грудей діда йшов, а з якоїсь глибокої і не освяченої могили.

Жив Чорнояр відлюдкувато у невеличкому бурдюгу, обнесеному рідким тином. Бурдюг він побудував десь із краю балки поміж сухих дерев, так що у темряві житло діда можна було запросто прийняти за перекручений вітрами та часом корч. Але вночі до Сухої балки міг потрапити хіба який чужинець, що заблукав поміж битих шляхів, бо різне балакали довгими вечорами місцеві козаки і про цю балку, і про цього діда Чорнояра...

Жив дід здебільшого сам. Іноді траплялося, що до нього прибивався якийсь перехожий – бурсак, що тікав від ректорських різок на Січ, мандрівний спудей, селянин, шукаючи заробітку в заможних козаків-гречкосіїв, – хіба мало люду завжди вешталося паланковими степами!

Але надовго заробітчани у діда не затримувалися – кого гнав Чорнояр, крутий на руку, а здебільшого тікали самі, розносячи поміж охочими до різних чуток хуторянами дивні розповіді про самітника, від яких у мирних гніздюків мороз драв поза шкірою...

За два роки до знахідки чабанами мертвого вершника якийсь спудей, прибившись навесні до діда, домовився з ним порядкувати за кількома вуликами й десятком овець, що складали все дідове господарство. Раз після Різдва він забрів по сіль до сусідського зимівника. Трохи підігрівшись і хильнувши горілки, він тяжко замислився, сумно підпершись рукою, і коли господар налив йому другого михайлика – "малий михайлик, хіба що тільки мізерний жидок утопиться" – потрохи розбалакався:

– Старий все мовчить і мовчить, і з кожним днем темний як хмара ходить, тілько іноді по ночах з вовками й пугачами розмовляє...

Господар зимівника, товстий козак Барило, недовірливо похитав блискучою головою, по якій, немов свинячий хвостик, вився кучерявий оселедець:

– І що, сам бачив?

– І не тільки бачив – навіть чув! – спудей побожно перехрестився, – а ще старий все сидить і древню інкунабулу читає... водить сухим чорним пальцем по листах і читає, а від цього літери червоніють... як кров, сам через віконце бачив, а старий, як мою пику помітив, то так зиркнув, що у мене, Господи милосердний... – спудей побожно захрестився і знову надовго замовк. Коли Барило штурхонув його під бік, щоб заохотити до продовження розповіді, спудей перелякано сіпнувся, проковтнувши третій михайлик, насилу заспокоївся і, похапливо хрумкаючи солоним огірком, кинув загадково:

– У ній усе, та ще у кобзі... – більше витягнути з нього так нічого і не вдалося. Одначе горілка додала спудею хоробрості, і він, вже вирушаючи в дорогу, кинув:

– Гех! – або пан або пропав! – доберуся і я до цієї інкунабули!

Добрався він до неї чи не добрався – ніхто не знає, бо потім спудея ніхто не бачив, хіба дейкували, ніби схожий на нього чоловік у білій сорочці йшов із сопілочкою Ромоданівським шляхом, наспівуючи дивних пісень...

Після спудея довго ніхто не жив біля Чорноярового бурдюга, аж поки не осів там німий парубок і, може, завдяки ваді своїй, у діда і затримався.

Утім, хоча старого і боялися, але без нього не могли обійтися. Чумаки, ладнаючись у путь, завертали свої мажі до Сухої балки, і отаман, разом із старшими чумаками, поштиво знявши шапку і, витягнувши з рота довгу носогрійку, чемно грюкав у ворота, що криво висіли на рідкому тину, і довго чекали, поки з бурдюга вийде дід.

Тоді вони низько кланялися:

– Здоров будь діду, наші голови тобі!

Дід, одягнутий у просту темно-коричневу свитку і високу чорну шапку з довгим шликом, тримаючи у руках довгий старшинський посох, з обох кінців окутий сріблом, відповідав:

– Ваші голови, чумаки.

– Побажай щастя у дорозі, діду! – рік після вітання чумацький отаман. І старий дивився на них своїм нелюдським оком і махав рукою:

– Дай Боже, товариство!

Задоволені чумаки клали до його ніг торби з борошном, пшоном і сіллю, тютюн, чверть з горілкою, загорнуті у полотно шматки сала й в'язки сухої тарані, кланялися і швидко йшли до возів, біля яких напружено очікувала їх повернення решта громади.

І поки довга валка маж, риплячи повзла угору, дивився на них дід, спершись на свій посох.

А ще бувало: козацькі ватаги, збиваючись для гайдамацького набігу на Правобережжя або для збройної мандрівки у Крим, наїжджали до Сухої балки за порадою, і за велику честь і славу для козацького отамана було, якщо сам дід Чорнояр із ним міг перекинутися короткими словами. Сидячи у своєму бурдюгові, дід знав усе – де яка стоїть ляська залога, чи не чатують татари у засідці на Чорній переправі або чи не задумали новопоселенці-сербини разом із московськими драгунами перехопити ватагу після повернення...

І вертаючись, гречно дякували старому, дарували найкращу здобич, але дід від усього відмовлявся й просив тільки, аби якийсь із козаків заграв йому на бандурі. Та ще залишали козаки своїх поранених, і дуже рідко бувало, щоб не повернувся козак живий після дідового таємного лікування. А як забирали козаки свого померлого від діда, то казав він:

– Над цим, дітки, вже не Божа і не моя, а Чорна воля висить...

Тільки останні роки все рідше з'являлися козаки на подвір'ї у діда, все менше ходили у походи, бо все жорсткіше стягувався московський зашморг на горлі козацьких вільностей. Хіба навесні, як відправлялося Військо Низове разом із московською армією на турка, заїхав до старого сам кошовий отаман Калнишевський.

Зіскочив із коня і, брязкаючи московськими срібними медалями на жупані, до діда у бурдюг пройшов. Довго вони говорили, поки джури тримали баского отаманського коня у поводу. Потім почули джури гнівливий вигук кошового і схопилися за шаблі, але той сам вискочив. Обличчя його було бліде як у мерця, й рот під довгими вусами люто зчеплений. Довго плутав отаман вуздечку, заскочив у сідло, зірвав із пояса великий гаманець із золотом, кинув на дідове подвір'я і майнув у степ.

Коли курява за вершниками зникла, дід Чорнояр ткнув посохом у розшитий бісером гаманець і кивнув німому:

– Кинь у Дніпро...

Німий слухняно підібрав тяжкий мішечок, в якому золота вистачило б на п'ять добрих зимівників, пішов до Дніпра і жбурнув у воду. Там, де воно шубовснуло у темні хвилі, піднялася густа хмара пару і полетіла кудись, немов не золото це було, а розпечене вугілля...

Ось до кого повіз знайденого вершника чабан Трохим.

3. Сполохи у небі

Довгі тіні вже пролягли від дерев низьким схилом Сухої балки, коли Трохим привіз козака до воріт дідового бурдюга. Вже під'їжджаючи до стежки, що петлею спускалася в западину, він почув химерні звуки. За хвилину, притримуючи повіддя коней, чабан наблизився до бурдюга. Старий сидів на товстому стволі біля тину, склавши на колінах довгі кістляві руки і дивився напівзакритими очима на сонце. Тінь від розлогого віття вишні дивним малюнком креслила його обличчя. Німий парубок стояв біля діда і повільно водив смичком по скрипці. Тягуча мелодія наповнювала душу щемлячою тугою за чимось минулим і нездійсненним.

Дід навіть не повернув голову до Трохима, який несміливо заїздив на подвір'я, і тільки ледь помітно кивнув німому. Той, немов тільки й чекав на це, бережно відклав скрипку і заходився знімати козака з коня. Тут тільки Трохим побачив, що під деревом була послана широка ряднина. На неї вони і поклали вершника. Лише тоді дід піднявся і, шкутильгаючи підійшов до чабана.

– Чолом тобі, пане Чорнояре! – Трохим скинув шапку і статечно поклонився старому.

– Здоров бувай і ти, козаче! – неспішно мовив дід. – Бачу, що не один прибув.

Трохим почав розповідати про зустріч у степу, дід уважно слухав його, дивлячись прямо з-під кошлатих білих брів. І від цього погляду Трохим відчув, як морозом продрало його по спині. Чорнояр подивився на сонце, що вже низько зависало над обрієм і сказав:

– Їдь, синку, швидше до череди, а я тут про цього лицаря сам подбаю... Поспішати треба.

Чабан ще раз поклонився, вивів коня і поскакав пріч, не оглядаючись. Він проїхав повз стару могилу, що височила на виїзді з балки, і погнав коня у степ, поспішаючи до вигону.

Але не встиг він проїхати і двох миль, як його кінь заходився полохливо перебирати ногами, хропучи й смикаючи голову. З хвилину Трохим намагався заспокоїти коня, але той бився все сильніше. Чабан зістрибнув із сідла і почав звично заспокоювати скакуна. Блискавиця червоно креснула по темно-синьому обрію. Позаду, над Сухою балкою з'явилися багрові спалахи.

"І що там у діда робиться? Хоч і блимає, та на дощ не дуже схоже!" – подумав він, притримавши коня за трензеля і, озираючись назад. Справді, степ дихав гарячою сухістю, деренчав цвіркунами, потріскувало, холонучи, повітря, але жодного громового розкату не було чути.

Будь Трохим обережнішим, то погнав би він свого маштака подалі від страшнуватої балки, але буйна вдача, що років тридцять тому примусила його кинути батьківську оселю і майнути за Пороги, грала у широких грудях козака. Чабан плюнув спересердя на свою дурну звичку пхатися куди не слід, але повернув коня і погнав назад, до дідової балки.

Коли він під'їхав ближче, тільки вузький край сонця червонів на обрії. Усе навколо вже встигла затягнути чорна темрява. Над могилою, раз по разу, висвітлюючи її горбатий обрис, спалахувало високе яскраве світло. Трохим зіскочив із коня і, переборюючи у собі палке бажання втекти якомога швидше, прив'язав повід до куща терну і легко, по-гайдамацьки, сковзнув у темряву... Незабаром він наблизився до могили, заліз на пагорб, порослий терном, причаївся за сухим стволом поваленої верби і почав спостерігати.. Видовище, яке відкрилося очам, примусило його перехреститися й зашепотіти молитву.

Спочатку Трохиму здалося, що він бачить сон. Дивний і жахливий.

Біля підніжжя могили сидів німий; із байдужим, як завжди, обличчям – він грав на скрипці. Тягучі одноманітні звуки примушували стискатися серце. Навколо могили яскраво палало вісім смолоскипів. Їх полум'я гостро висвітлювало широкий дерев'яний поміст на самому вершечку могили. У помості Трохим ледве вгадав ворота з паркану старого. На воротах лежало щойно привезене тіло козака. Поряд стояв дід Чорнояр. Він був без шапки – вітер, який почав віяти степом, бив по обличчю старого і тріпав довгі вуса й оселедець. Звично зігнута постава діда на цей раз була виструнчена, і його кістляві руки простягалися до краю неба, за яким ховалося сонце. Старий Чорнояр щось кричав, але його слова підхоплював вітер і ніс – ген до останніх променів. Здавалося, і його зараз підхопить міцніючий вітер, і дід полетить, тріпочучи широкими рукавами й полами темної свитини. Сонце сховалося за обрієм, вітер спав – тепер тільки прямий вогонь смолоскипів освітлював дивовижне видовище.

Дід стояв, не рухаючись, його руки продовжували тягнутися угору. Несподівано у вогняному колі з'явився новий чоловік – одягнутий він був у довгий чорний жупан і чорну ж шапку. Нагадував якогось заможного перекупника або ґендляра, що вештався задніпровськими шляхами та із зиском скуповував козацьку здобич. Дві постаті зупинилися над тілом козака. Вони довго про щось розмовляли. Раптом дід дико закричав; до Трохима донеслося тільки: – "Облиш!"

Чорнояр схопив посох, що лежав біля його ніг (там же Трохим побачив шаблю, сідло й ратище) і замахнувся на чорного чоловіка. Той зареготав – і від цього пекельного реготу чуприна чабана стала дибки. "Купець" закрутився у повітрі і розсипався білою хмарою, що швидко розчинилася у темряві. Дід підхопив шаблю і почав крутити над тілом козака широкі кола. Червоне полум'я відбивалося на блискучому лезі, немов у руках характерника буяв вузький і розпечений пломінь. Зненацька дід встромив шаблю у ворота, підняв із землі великий глек і бризнув із нього на козака. Тіло того, одягнуте у чисту білу сорочку і широкі полотняні шаровари, різко смикнулося й забилося на помості. Рот розкрився, хрип вирвався з горлянки – чорна хмара піднялася над тілом і заміталася, немов сполоханий клин чорного вороння. Хмара злилася в обриси велетенського кажана із блискучими крилами – кажан стрімко кидався вниз, прямуючи на козака, але дід кожен раз відганяв його погрозливими замахами шаблі, вигукуючи незрозумілі слова. Кажан замітався по небу і зник, але гостре відчуття небезпеки не зникло, здавалося, що він причаївся і чигав вдалої миті для нападу.

Щось спалахнуло, і над могилою у сріблястому сяйві з'явилася чудернацька картина – великий човен із гострим піднятим носом, схожий на запорізьку чайку, із напнутими вітрилами гойдався на хвилях широкої ріки. Він ніби очікував, що козак підніметься на нього, але так і не дочекавшись, поплив удалеч, розпадаючись дрібними зірками по небу. На місці корабля майнула зіткана зі срібних струн постать прекрасної оголеної жінки – її тіло пручалося, обплутане кільцями великої змії...

Обриси жінки розтанули, і над могилою засвітилося червоними спалахами обличчя людини. Обличчя випромінювало хижу жагу, і вишкірена гострими іклами паща жахливо кривилася...

Козак піднявся, його погляд шукав небо. Дід Чорнояр простягнув до нього руки...

Гостре почуття зловісної небезпеки блискавкою пронизало Трохима – долоня його стисла руків'я ножа й чабан повільно озирнувся. Вовча зграя повільно обступала пагорб.

4. Чіпка

Після того, як Трохим повіз козака до Сухої балки, Чіпка з гордістю узявся керувати чабанським господарством. Малий прикрикнув на собак і, поважно тримаючи ґерлиґу, пішов до череди. Роботи виявилося вже не так і багацько – пси після славної перемоги над вовками завзято бігали навколо худоби, до вечора, коли повинен був повернутися чабан залишалося ще багато часу. Чіпка, ще й ще згадуючи про ранкову пригоду, запишався і своїм внеском у порятунок козака, почав мріяти про часи, коли він підросте і сам вступить до січового куреня, стане козаком – лицарем, і обов'язково за вояцькі подвиги товариші оберуть його кошовим отаманом. Чіпка, вже уявляючи себе гетьманом, наскочив на терновий кущ і вдало погромив його малахаєм, потім пожбурив у горобців грудку землі і приліг під намет, як годиться, відпочити після тяжкої битви.

Прокинувся Чіпка, коли сонце вже сідало. Чабана ще не було. Чіпка переконався, що з худобою все гаразд, і почав уважно вдивлятися в степ, у той бік, звідки мав з'явитися Трохим. Тривога закралася у серце хлопця. Тривога і за себе, і за чабана. А був Трохим для Чіпки і замість старшого брата, і замість батька...

...Кривавим шляхом проривалися тоді залишки гайдамацького війська через Правобережжя, щоб заховатися у байраках понад Бугом. Уже скутого Гонту подарував полякам генерал Кречетніков і готували у святій Кодні палі на гайдамаків, а загін отамана Крука, в якому був Трохим, люто відгризався, уходячи від хоругв коронних та команд московських. Вибираючись до Чути, потрапили гайдамаки на згарище великого хутора. Хто хутір попалив? – чи поляки помстилися за Коліївщину, чи солдати московські погрілися, а чи просто харцизи злодійство учинили ніхто – не знав. Ледь не все Правобережжя у тому 1768 році такими руїнами чорніло. Так і минули гайдамаки згарище, кинувши байдужим оком на обвуглені стіни, як за стіною почувся дитячий лемент. Трохим повернув коня і незабаром вернувся з малим хлопцем на сідлі. Хлопець був в одній подряпаній сорочці, перемазаний попелом, заплаканий і худий.

Більше ні живих ні мертвих на руїнах не було.

– Кинь хлопця, – тільки й сказав отаман Крук. І не те що Трохим жалісний був, мабуть, навпаки, але чогось різонули його по серцю голодні й перелякані очі замурзаного малюка.

– Заберу із собою, – уперто відповів Трохим. Гайдамаки мовчки дивилися на них. За непослух отаману кара була одна... Коротка... А Трохим вже стояв, закриваючи собою малого, що перелякано вчепився йому в шаровари. Крук повільно наближався, поклавши руку на пістоль. І тут трапилося те, чого ніхто із гайдамаків не міг і уявити собі – сам отаман Крук (а залишалося йому до зустрічі з останньою кулею ще два роки), сам жахливий Крук, який не мав жалості ні до своїх ні до чужих, ніжно поклав важку долоню на русяву чупринку малюка.

Так вони і стояли – маля з великими і не по дитячому сумними очима і страшний гайдамацький отаман, іменем якого ще два покоління польських і єврейських родин будуть лякати неслухняних дітей. Щось здригнулося у круковій душі. Давній спогад засмутив отаманські очі, повернувся він і, вже влетівши у сідло свого вороного, кинув Трохиму:

– Заверещить малий, перший загинеш...

Але малий гайдамаків не підвів – мовчав, стиснувши зуби, коли пробиралися під носом у московських застав, коли нечутно підкрадалися до драгунських пікетів. Мовчав під час бою й оскаженілої гонитви, міцно тримався за черес Трохима і тільки смикався, коли хлопали постріли. За це його гайдамаки так і прозвали – Чіпкою. "Підросте – буде Ничипором, а зараз нехай Чіпка".

...Назад у степ прорвалося п'ятеро із тридцяти гайдамаків. На високій могилі вони розіслали рушники і виставили куплені у зимівчан харчі й горілку. Вітер тріпав гайдамацькі чуприни й оселедці. Кожен мав на собі криваві рани. В очах ще блимали вогні від палаючих міст і містечок, спалахи пострілів і зблиски шабель і ножів. Вони пили мовчки, час від часу заводили пісні, слова яких, мабуть, карбувалися свяченими ножами.

Чіпка сидів між ними як рівний.

– Ось і ти, малий, став гайдамакою! – сказав Трохим.

На перехресті доріг гайдамаки, скинувши шапки, поклонилися один одному, попрохали прощення і погнали коней врізнобіч.

Затрималися тільки Крук і Трохим. Отаманський вороний крутився на місці, роздуваючи ніздрі. Йому кортіло майнути відкритим степом.

– Дивися за малим, Трохиме, із нього ще добрий козак буде, а це йому на коня... – Отаман Крук жбурнув прямо у руки здивованого Трохима гаманець із золотом – ледь не більшу половину своєї здобичі, відпустив повіддя і зник у степу, залишивши після себе тільки журливо похилені трави...

За ці гроші зміг Трохим відкупитися від гусарів-сербинів, що перехопили їх із малим за Новосербією. Помикався по степах, а потім найнявся разом із малюком до заможних козаків-хуторян. Завжди були вони разом – тільки один раз покинув Трохим свого помічника, покинув і не вернувся...

...Зловісні передчуття обсіли хоробре Чіпчине серце. Він до болі в очах вдивлявся у темну далеч, але чабана все не було. Малий опустив очі долу і перелякано смикнувся – довга тінь підбиралася до його босих ніг. Він перелякано підстрибнув і озирнувся. Покручене гілля сухої верби стелилося землею, а сама верба здавалася кривим і сухорлявим страховиськом. Хлопець розгублено постояв біля намету, почухав вистрижену під закаблук чуприну і заходився збирати кізяки для нічного вогнища.

"Ось, ось Трохим під'їде – а у мене вже і вогонь горить, і юшка у казані вариться...", – думав Чіпка, розводячи добрий вогонь. Поступово круторогі воли, що байдуже паслися по степу, розчинилися у нічній темряві, і тільки полум'я, біля якого сидів малий, креслило тремтяче коло. Здавалося, що весь світ поза цим колом провалився у прірву, і варто тільки ступити на край, як довгі пазурі вчепляться у тебе і полетиш прямо до пекла...

До самого ранку, схопившись за ґерлиґу, просидів біля вогнища Чіпка. Десь гавкали собаки, іноді гризлися з якимось ворогом, із скавчанням тікали кудись. Воли перелякано ремиґали. Вдалині, над Сухою балкою, спалахувала дивна заграва, але небо від неї ставало все темніше й темніше.

Всю ніч серце Чіпки божевільно калатало в грудях, і тільки коли ранкова прохолода торкнулася його рук, а високі трави й роги худоби почали проступати у ранковому тумані, хлопець зронив голову на руки і заснув...

... – От халепа! Де ж Трохим? – крик над головою, іржання коня й стукіт копит висмикнули Чіпку зі сну. Він, кліпаючи очима, підняв голову – прямо над ним крутився на коні господар зимівника Барило, а за ним маячили чоловік десять молодиків і чабанів. Червоне обличчя Барила чогось було вкрай стурбоване й перелякане:

– Де Трохим, бісова дитино! Нащо він череду покинув?

Чіпка потиснув плечима. Барило плюнув і крикнув:

– Ану, хлопці, зганяй худобу і гайда до зимівника!

Молодики зі свистом і гиканням почали зганяти череду. Чіпка ошелешено дивився на цей розгардіяш. Раптом він зрозумів, що Трохим так і не повернувся. Очі малого почали набрякати від сліз.

– Що рюмсаєш, сідай на коня позаду мене! – крикнув йому молодик Василь. Череда вже витяглася й мчала у бік зимівника під малахаями чабанів.

Чіпка несподівано для себе помотав головою.

– Ні, Василю, я Трохима чекати буду.

– Тю, дурний, та Трохим зараз десь у корчмі відсипається! Що йому станеться! – зареготав Василь. –Гайда на коня!

Чіпка знову помотав головою.

– Ну дивись! – крикнув молодик, вшкварив коня канчуком і помчав за іншими.

Чіпка постояв трохи, озирнувся на витоптаний вигін, прислухався до гуркоту череди, що перетворилася на чорну хмаринку і вже зникала за пагорбом, підняв ґерлиґу, перекинув через плече шкіряний черес, гаман Трохимів, зняв із дерева підвішений мішечок із пастрямой та побрів на схід сонця. Шукати Трохима.