Текст книги "Заложна душа"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

23. Палац

...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи четверту годину дня...

...Дим низько, немов неприродний страхітливий туман, стелився по вимерлому місту. Давно вже вмерли ті, хто сподівався димом відігнати Чуму. Ніде не було видно вогнищ, але дим продовжував звиватися темними кільцями над землею, повз між хатами і мертвими садами. Тепер дим жив своїм окремим життям і Остап подумав, що міста вже нема, а є тільки цей тяжкий дим, і невідомо, які істоти й потвори щохвилини народжуються у цьому диму. Можливо, саме такий вигляд мають всі людські селища, в яких вже не залишилося живих і тільки вони, п'ятеро божевільних, сунулися в це прокляте місце. Втім, вони були поки ще живими, вони та ще годинник на ратуші, який вперто доводив, що час іде навіть і в цьому проклятому місці.

Остап зіскочив із коня і підійшов до кам'яного хреста, – похилений та обплутаний зеленим плющем, хрест набурмосено очікував наближення Остапа. На ньому ледве читалось:

"Упокой душу мятущу раба Божого Якова Горлача, полковника й намісника міста Булавного, преставленого іюня 1710 року."

Пагорб під хрестом майже зрівнявся із ґрунтом, здавалось, його вже хтось намагався розрити. Невідомо тільки – зверху чи знизу...

Все просто – до заходу сонця залишилось ще багато часу – треба тільки розрити могилу, витягти звідти кістки або що там залишилось від Живого Мерця і прохромити його груди, чи що там залишилось, осиковим кілком, який завбачливий Давило тягне у тороках через весь Степ.

Навколо брунатна земля поросла дрібними кущами і покручене гілля стелилось сіткою під ногами. Остап озирнувся на палац – вікна були старанно забиті дошками. Висока стіна, колись пофарбована на жовте, частково облупилась і біля дверей виступила рожева цегляна кладка. Здавалось, що з обличчя людини зірвався клапоть шкіри, оголюючи криваве м'ясо, обплутане жилами.

Палац посміхався.

Остап взяв заступ, підхоплений на подвір'ї покинутої хати і вдарив у суху землю...

* * *

...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи п'яту годину дня...

* * *

– Здається докопали, – голос Давила був втомлений. Над бруствером викопаної могили з'явилося його запилене обличчя. Він виплюнув землю і кивнув головою, немов запрошуючи товариство до могили. Остап піднявся, обережно вибив люльку об каблук чобота, повів плечима і зазирнув у глибину – Давило гордо стояв на тяжкому дубовому верху домовини. Остап стрибнув до нього, і дубова дошка під чоботами глухо й незадоволено гримнула.

Остап підняв очі – зверху, перехилившись через насип, дивились Чіпка, пан Вербовський і Трохим; над ними, у задимленому небі кружляли круки.

Давило, тим часом перехрестивши домовину, підхопив шаблю, протягнуту Вербовським і підчепив край віка. Щось тріснуло, з краю дошки полетіли, розсипаючись на іржу, цвяшки й пил. Остап підхопив верх за суху деревину і потягнув на себе. Та важко подалась угору. Давило про всяк випадок підняв клинок, готуючись розправитись із будь-якою кількістю мерців... Але він відсахнувся і, може, вперше за своє життя, відчув, як горло стискає бажання розпачливого крику. На дні домовини лежала дівчина. Неприродно біле тіло ледь прикривав роздертий одяг – очі і рот, застиглий у нелюдському крику були засипані могильною землею, руки з розчепіреними пальцями і обламаними нігтями тягнулись по допомогу.

По невловимих, смертю спотворених рисах ледве можна було вгадати веселу Ярину. Остап нахилився над дівчиною і доторкнувся долонею до її крейдяного обличчя. Голова мертвої відкинулась назад і козак побачив на тонкій шиї два синіх набухлих отвори навколо яких чорною дужкою запеклася кров...

В котрий раз пан Горлач своє весілля справив. А далі? Далі палац. Палац посміхався.

Остап обережно убрав землю із шиї й грудей дівчини.

– Поховати треба, – сказав Вербовський.

Давило з ненавистю глянув на палац.

* * *

...На міському ратушу годинник вдарив у дзвін, відбиваючи половину на шосту...

* * *

– Як повернемося, – відповів Остап пану Вербовському, коли останній удар дзвону, ледь продершись скрізь дим, розчинився у небі. Остап підійшов до палацу і приклав долоню до стіни. Палац жив своїм життям, він був насичений смертю, і Остапу на мить здалось, що сморідне дихання його просотується скрізь облуплену цеглу, і вторгнення у це лиховісне, закрите для світу життя не обіцяло нічого доброго зухвальцям.

Було тихо. Лише іноді стривожено хропіли коні. В дубових дверях, щільно окутих залізом стирчала, немов ніж із грудей, іржава ручка.

Остап озирнувся назад. Давило насуплено перебирав повіддя. Пан Вербовський подався вперед, Трохим байдуже дивився у землю, Чіпка, який стояв біля свого братчика, повільно шепотів губами, згадуючи молитви.

І що треба зробити, щоб увійти у це лігво. Вдарити у двері, що ведуть до мороку, з хрестом, на якому виритуваний розіп'ятий, і прочитати уривок із Біблії? Чи достатньо в тебе, січовик Лелеко, віри у біблійного Бога і чи достатньо у вічного мороку страху перед Ним?

Легкий прохолодний вітрець, передвісник осені, торкнувся обличчя Остапа. Немов відійшовши від сну, січовик глибоко увібрав у груди повітря, змішане з гірким присмаком диму. Десь крякав ворон. Остап повільно потягнув з-за череса ятаган...[9]9
  Дванадцять років тому, автор, проходячи свій етап "ходіння в народ", працював літом у сільськім музеї. Зранку до вечора, чмихаючи від пилу, він вів досить одноманітний реєстр на кшталт: "Сорочка жіноча – домоткана, полотняна, вишивана, приблизно початок двадцятого сторіччя" або "Глечик глиняний, пофарбований...". Щоправда, іноді, немов глухий рокіт далекого грому, зустрічався жупан, пошитий років сто тому, але за всіма зразками козацьких старожитностей, або чорна від давнини тяжка бандура з обірваними струнами (бандурі автору вдалося повернути голос, але це вже інша історія). Директор музею, мудрець, художник, письменник і одночасно викладач малювання у школі – людина абсолютно загадкова для односельців – любив вечорами порозмовляти зі студентом–ентузіастом про різні речі і в тому числі про природу абстрактного гуманізму. Нарешті автору вдалось вивести розмову про стародавню шаблю, яка, згідно з агентурними даними, отриманими від сусідів директора музею, мала зберігатися в музеї. Директор, здивувавшись таким мілітарним зацікавленням співбесідника, позіхнув, і ми рушили до музею. Там він довго возився із ключами біля архаїчного сейфу, точніше, "нєсгораємого шкафу", відчинив тяжкі дверцята і кивнув автору: – Дивися.
  На старих пожовклих газетах із закликами прискорити темпи сівби кукурудзи лежав ятаган. Справжній яничарський ятаган із темним вигнутим уперед лезом і жовтим руків'ям із людської голінкової кістки. Я обережно узяв зброю. Ятаган був важкий. Здавалося, його лезо насичене колись пролитою кров'ю, і в якусь мить я відчув, що ятаган просякнув жагою смерті. Відполіроване жорсткими яничарськими долонями руків'я несподівано звично лягло до моїх рук. Я підніс ятаган до світла, яке м'яко лилося з відчиненого вікна. Лезо дивилося вперед, немов голова змії, що готувалася до смертельного стрибка. Ятаган прагнув убивства. Він змагався зі мною, він прагнув підкорити мою душу. Він перемагав – адже за ним стояв досвід справжньої, не книжкової історії. Скільки передсмертних хрипів всотав він в своє холодне лезо з того часу, як його викували у якійсь анатолійській кузні при касарні яничарської орти. Мені стало моторошно – ятаган став антеною, яка підіймала в мені темні, закодовані і приховані глибини підсвідомого ВІДЧУТТЯ ІСТОРІЇ. Поклавши ятаган на місце (він знову причаївся, очікуючи свого часу), я вийшов із кімнати, яка відразу стала надто задушливою. Але я знав – віднині, куди б я не біг – розбурхане у моїй душі не заспокоїться ніколи... За моєю спиною клацнули сталеві двері сейфу, брязнули ключі і вже на самому порозі мене наздогнало багатозначне і всерозуміюче директорське: – "Отож!"


[Закрыть]

...Декілька секунд Остап дивився на лезо й лезо дивилось на нього. Потім запорожець повільно, майже не торкаючись тіла, провів клинком по передпліччю. На жилавій засмаглій руці відразу з'явилась цівка крові. Остап замислено дочекався, доки кров не почала розтікатися до ліктя і різким рухом махнув лівицею до дверей. Бризки руди впали на двері.

– Моя черга... – хтось торкнувся плеча Остапа. Козак озирнувся – позаду стояв Давило. Остап протягнув йому ятаган. Давило покрутив зброю, немов бачив її вперше, рішуче закотив рукав і чиркнув лезом по руці. Через секунду його кров впала на двері, мішаючись із кров'ю Остапа.

За ним вже і пан Вербовський напоїв ятаган кров'ю. Потім він озирнувся на Трохима, який теж злазив із коня.

– Ти знаєш, Трохиме, краще тобі у степ вертатись. Мабуть, це не твоя справа. І за малим треба доглянути...

Трохим з-під лоба глянув на нього:

– Ми тут всі, за кого кобзарі Остапу казали – той, що потойбіч побував – це Остап, він вже вмирав; той, що потойбіч перебуває – це я, бо втрете я із вовчої шкіри не повернусь, а той, що гріхів не має – це Чіпка... Із такою промовою, а довше Трохим у житті і не розмовляв, чабан узяв ятаган. Коли з його руки заструменіла кров, Чіпка скрикнув.

Вони стояли вчотирьох перед дверима, за якими причаїлося Невідоме. Остап обережно витер об згин ліктя скривавлений клинок, запхав ятаган за черес і простягнув руку до дверей.

– Стій, пане Остапе! – Чіпка йшов до них і в його очах було щось таке, від чого Лелека мовчки витяг ятаган і простягнув хлопцю. На обличчі Чіпки з'явились краплі поту, але він, не здригнувшись різонув по своїй худорлявій руці.

Тільки на двері бризнула кров Чіпки, тепер вже рівного до них товариша-братчика, темно-червона пляма побратимської крові заблищала, немов наймогутніший щит-оберіг. Двері зарипіли й почали повільно відчинятись. На людей дихнув вологий холод...

...Чого шукаєш ти там, друже Остапе? – виконання чужої клятви помсти, що буде тягнутись вічно?... а ти, ясновельможний пане Вербовський? – невже спокою, до якого ти йшов усе життя, за який ти проміняв і Гетьманщину, і своє старшинське горде звання? А Давило, ти, мабуть, сподіваєшся знайти битву, гідну своєї Вежі? Ти, Трохиме, вічний гайдамако, якого жаху прагнеш ти для своєї напіввовчої душі? А Чіпка, малий братчику Чіпка, твердо крокуєш у морок, зачарований покликом срібної сурми братства.

...Через відкриті двері у центральну залу полилося слабке світло, у напівтемряві тяжко звисали зі стін, заткані тяжким павутинням картини й гобелени. На мармуровій підлозі валялись уламки розбитих білих статуй. Маленькі сірі тіні з тонким писком кинулись у рятівну темряву. Декілька секунд, не наважуючись ступити вперед, братчики вдивлялись у присмерк, зачаровані передчуттям небаченого.

– Із Богом! – промовив Остап.

Але вони не встигли зробити крок і переступити останню в їх божевільній подорожі грань перед Жахом.

Першим відчув небезпеку Трохим. Він озирнувся назад. Біля двох десятків гренадерів із мушкетами із примкнутими багнетами швидко наближались до палацу, охоплюючи підковою підхід до головних воріт. Попереду них простував сивий дід у старому, ще петровського зразку, капітанському мундирі. Гренадери добігли до козацьких коней і зупинились трохи позаду свого командира. Старий сперся на шпагу з порепаним темляком. Очі його грізно дивились на козаків з-під білої перуки.

Братчики повільно повернулись – за спинами їх наїжачилась у темряві смерть, попереду очікував залп упритул.

– Іменем Його Імператорської Величності та генерал-губернатора Румянцева наказую вам скласти зброю і здатись! – старечий голос капітана був тріскучим і жорстким. Козаки мовчали, готові у будь-яку мить прийняти бій. Трохим виступив убік, закриваючи собою Чіпку.

– Останній раз повторюю, – складайте зброю! – голос капітана зірвався, і він махнув шпагою. Гренадери взяли мушкети і прицілились у козаків.

– Плі!

...Мушкет – зброя досить небезпечна: в грудях людини може зробити отвір більше за тарілку. Але головним недоліком мушкету є дві-три секунди, відстань між клацанням кременю у замку й пострілом після запалювання пороху на полиці...

Козаки це знали і тому, тільки брязнули замки мушкетів, разом, не змовляючись, стрибнули назад у темряву зали. Чіпку, немов пір'їнку, смикнув за собою Трохим. Остап упав на холодну підлогу – із голови злетіла збита кулею шапка. Відразу він підскочив і кинувся до дверей – крізь пороховий дим було видно, що солдати кинулись до палацу. Біля Остапа вже хрипів Давило, зачиняючи двері. З тяжким рипінням двері, опираючись зусиллям козаків, зачинились. Пан Вербовський разом з Трохимом накинули на залізні скоби, що стирчали із дверей, дубову лаву. Декілька пострілів вдарили у двері, і в них, немов сліпучі очі, з'явились два отвори. Почувся зойк. Остап озирнувся – Чіпка сидів посередині зали, схопившись за плече. З-під долоні по білій сорочці розпливалась велика червона пляма. Малий помотав головою, немов відганяючи мух, потім голова його закинулась назад, і Остап навіть у темряві побачив, як швидко полотніє обличчя хлопця.

У двері заколотили приклади і почулась лайка.

Козаки вже бігли до протилежної стіни, вихопивши пістолі. Трохим ніс на плечі Чіпку, тримаючи у руці старий самопал.

– Все! – видохнув Остап, і вони зупинились, цілячи у двері, які вже розвалювались від ударів...

* * *

...На міській Ратуші годинник вдарив п'яту годину ...

* * *

... – Вирушайте далі! – страшним голосом вигукнув раптово Трохим. Очі його блимали лютою ненавистю. Він чув, як все повільніше б'ється серце Чіпки.

– Рушайте далі! – знов закричав Трохим, збиваючи рукою стволи козацьких рушниць, – це моя турбота!

Остап здригнувся – голос Трохима паралізував і наказував коритись. Козаки побігли по сходах, що вели угору, немов у велетенську пащу. Трохим підхопив Чіпку і поклав його обережно в кутку, потім рвучко озирнувся на двері. Обличчя його вишкірилось у звірячій посмішці. Він вихопив з-за халяви ніж і встромив його у перегорнутий стіл...

...Гренадери щосили гупали у двері. Під ударами відлітали уламки заліза і стара деревина.

– Швидше, швидше, братушки! – підганяв солдат старий капітан. – За голову кожного черкаса штоф пожалую!

І солдати запекло гупали у двері, сподіваючись, нарешті, відігратись за свої страждання під час походу Степом, за палиці капралів, за вередливість капітана, за злі кулі турецькі та запорізькі і за все своє невеселе солдатське життя. Нарешті двері захитались, від них відвалилась велика дошка, солдати вдарили – і обидві створи впали їм під ноги. Гренадери, виставивши вперед рушниці, кинулись у темряву...

...У темряві була смерть і вона явилась гренадерам у вигляді великого чорного вовка...

* * *

...Коли для гренадерів все закінчилось, коли мертвий капітан впав у кущі з вирваним плечем, і чорна тінь наздогнала останнього втікача майже біля ратуші, Вовк повернувся до палацу, але мертві гренадери вже не могли побачити, як волочиться по бруківці Чіпка, вчепившись однією рукою у чорну вовчу шию, і як вовк, обережно, притримуючи пащею малого за скривавлену сорочку, тягне того через все місто, далі від лиховісного палацу, і як зникають вони десь у Степу, поклавши початок зовсім іншій історії...

* * *

...Годинник на ратуші пробив шосту годину...

* * *

Троє пішли вперед – леза шабель розсікали своїм блиском зачаєний морок. Хоча позаду знов запала тиша, козакам здавалося, що вони продовжують чути пронизливі крики відчаю вмираючих гренадерів, безладні постріли, хруст кісток і харчання Вовка. Давило ніс попереду смолоскип – палаюче ганчір'я, накручене на уламок потрощеної меблі. Полум'я від вогню мерехтіло, відбиваючись на клинках. Стіни були вкриті товстим шаром пилу. Пил вкривав картини й гобелени, крізь пил на козаків дивились чиїсь пронизливі очі. Здавалось, що варто тільки струсити пил – і пишне панство розпливеться, перетворившись на страхітливих пекельних створінь.

Коридор був безкінечним: він кружляв, робив якісь дивні петлі, й козакам здавалось, що вони весь час повторюють пройдений шлях. Остап відчував, що стіни навколо манили їх, заводячи у невідому пастку.

Раптом, і без того непевне коло світла смолоскипу, зменшилось, немов темрява щосили зібгалась навколо, перемагаючи відблиск вогню...

– Стій! – вигукнув Остап, його голос покотився коридором і розсипався у порожнечі.

Козаки застигли. Пан Вербовський відчув під чоботом провалля і схопив за плече Давила. Той тицьнув смолоскипом донизу – підлога уривалась і вогонь не міг пробити чорний морок темряви. Остап озирнувся – обличчя його було мокре, на вусах блищали прозорі каплі.

– Назад треба, – сказав Вербовський, креслячи шаблею коло довкруж себе.

Вони знов ішли безкінечним коридором. Темрява хижо нависала над ними, намагаючись поглинути блиск клинків...

Нарешті Остап побачив великі двері, які, мабуть, вони не помітили, коли йшли коридором перший раз. За дверима була тиша.

– Зайдемо, – просто сказав Остап.

– А де пан Вербовський? – запитав, озираючись Давило.

Пана Вербовського поруч них не було.

– Пішли удвох, – сказав Остап.

* * *

...Годинник на ратуші пробив сьому годину...

* * *

– А довго ви, панове, блукали!

Зала була освітлена рівним світлом, породженим не вогнем і не сонцем. Світ був мертво блідий, перемішаний із синьотою. Остап ледь зміг побачити, що це світились розкидані по всій залі людські кістки. Тепер він відчув і рух у залі. Постаті повільно вставали з-за кутів, виринали зі стін, народжувались із самого цього блідого мертвого вогню. Козаки виставили шаблі наперед, звично ставши козацьким колом смерті – спиною до спини.

– Довго ви, панове, блукали! – голос був густий і вологий, немов калюжа крові з розрізаного горла.

– Блукали не блукали, а до тебе добрались, собачий сину! – вигукнув Остап, стиснувши до болю руків'я шаблі.

Почувся тонкий свист, свист наростав і вкручувався у вуха.

Попереду йшов харциз Сухий із розрубаною головою, з рожевим студнем, що запливав із черепа на обличчя, далі Малюта з ножем у легенях, із червоними пузирями, що лопались у роті, бризкаючи рудою на бороду. За ними вставали інші примари. Остапу зарябило в очах від розпанаханих грудей і вивалених очей, від білих перук, заплямлених кров'ю, і роздертих кунтушів, від іржавих клинків і скорчених пазурів.

Щоб свист не розірвав йому голову, Остап крикнув:

– Рубай, козаки, бісову погань!

Шаблі із хрустом врізались у пазурі та вишкірені ікла. За мить козаки вже крутились поодинці, розкинувшись по залі. Навколо кожного вирувало море харчання і лютої ненависті.

– Смерть! – кричав Остап, рубаючи навколо себе морок.

– Смерть! – віддавалось спотворене і невловимо схоже у вишкірених пащах.

Остап відхилився назад і відчув спиною стіну. Не встиг він зауважити, що тепер не треба боятись удару в спину, як стіна легко піддалась і запорожець сторч полетів у темряву.

* * *

Давило креслив довкруж себе шаблею коло. Він не відчував утоми і вже не думав про страх. Він вигукував давно загублені у сторіччях бойові вигуки забутих народів і сміявся. Навколо нього лежали відсічені руки й голови, підошви його чобіт сковзали по калюжах гнилої крові, а він вже йшов уперед, розсікаючи темряву та її породження. І коло, накреслене його шаблею, було непереможним. Навкруги сіялося харчання і утробний хрип, але Давило чув тільки свист своєї шаблі й хруп перерубаних кісток. З голови до ніг весь він давно вже був забризканий кров'ю, і був вежник Давило в ту мить страшніший за примарних упирів, що оточували його. Але не помічав він і те, що відрубані руки зі скривавленими пазурами знов чіплялись до тулубів і викришені ікла знов виростали у хижих пащах.

– Слава! – кричав Давило і йшов вперед – він бачив вікно, він бачив ретельно забиті дошками й картинами великий овальний отвір, бароковий отвір, збудований для давно забутого полковника давно забутого гетьмана.

Вікно, вікно – треба вікно. Пробити його, розпанахати, немов рану, насичену гнилою кров'ю, пустити у цю криваву темряву день...

І Давило рвався туди, і якби Дмитро Копняк бачив його в ту мить (а він напевно бачив, бо непростий був той Копняк ), то здивувався б своєму ледачому учню, а Давило пер вперед і валились під його чоботи розсічені навпіл тулуби і відсічені голови. А Давило сміявся, бо коли сміється козак, немає жодної сили – чи то пекельної, чи то земної (але де між ними різниця?), що могла б подолати скажену лють козачу.

До вікна залишилося п'ять кроків.

...І падали, потрапивши у коло, згублені колись чи то жадобою, чи то честолюбством, крутились перед Давилом харцизи і вірні гайдуки горлачеви і надійні пахолки, готові за милість барську душити і різати хоча б і батька рідного, крутились і колишні братчики військові, що забули, що то є – Закон Великого Поля, і ситились тепер жадібно людською кров'ю і людським стражданням – не зупинялась шабля Давила перед ними, і тільки на мить розірвав він своє погибельне коло – коли раптом виринуло серед скривлених пеклом чисте й біле обличчя, і було це обличчя дівчини Ярини. І застиг Давило, бо йшла вона йому назустріч чиста і біла, немов не лежала ще кількох годин тому у могилі. І зупинив Давило коло свого клинка і застиг із занесеною шаблею, а Ярина йшла назустріч йому і тягнула руки із прозорими пальцями назустріч. І застиг Давило на мить, і цього було досить, щоб іржаве лезо старого списа із шипінням ввійшло йому під ребра, над чересом, розірвавши полотняну сорочку, яку ткала колись стара мати, проводжаючи із слізьми нерозумного сина на те козакування. Застиг Давило, відчуваючи, як потекла гаряча кров між зубів і як холод увірвався до жил, щоб придушити сонце, яке завжди сяяло у жилах його запорізьких. І тоді закричав Давило і схопив на руки Ярину і кинувся вперед, до вікна. І обхопила вона його тонкими руками, і біг він, відчуваючи, як виламує його ребра тяжкий іржавий спис, як розлітаються навколо упирі, як хапають за плечі і вгризають свої ікла у шию й спину його, і здавалось йому, що біжить він ці три кроки цілу вічність. А Ярина тільки дивилась в очі його, і було в її погляді тільки одне – надія. І Давило добіг і вдарив плечем у забиті дошки, і це вже була не людська сила, а сила всіх братів-вежників, і дошки і цегла розлетілись від цього удару, і останній промінь сонця, останній, який зміг пробитись скрізь чумний дим, останній промінь, відправлений світилом, що сідало за обрій, на знесилену землю, саме цей промінь пробився скрізь висаджене вікно, і цей промінь був останнє, що побачив у своєму земному житті запорожець Давило...

Він не бачив, як вражені, немов блискавкою, сонячним променем впали, конаючі, упирі, як Ярина перетворилась у прозорий струмінь і понесла її повітряна течія вгору. Давило повільно осів біля вікна і звісив чубату голову на підвіконня, і збоку могло здатись, що якийсь козак підгуляв занадто на веселому бенкеті і заснув біля вікна, схиливши нерозумну голову. Тільки легкий вітерець, немов грайлива дівоча рука лагідно перебирав довгий чорний чуб...

* * *

...Годинник на ратуші пробив восьму годину...

* * *

– Дякую, гости дорогі, що не погордували мною і до мене на урочистість прийшли. – Голос Горлача був ґречним і шанобливим, він розносився й відбивався від холодних і порожніх стін, із залишками побитої ліпнини, густо завішаних, немов гобеленами, зеленим павутинням. Але від цієї ґречності та шанобливості мороз продер Остапа поза шкірою. Пан Горлач сидів, прямо випроставшись на лаві посередині зали, за довгим столом. Освітлювали залу декілька товстих свічок в облуплених канделябрах. Одягнутий Горлач був у кармазин, на якому висів золотий царський орден. Обличчя його було повне і брунатне, і вуса закручувались навколо хижого рота немов дві гадюки. Сидів як старшина вельможна, хіба що тільки очі занадто червоним блимали, безперестанно склепом блукаючи. Остап похмуро стиснув кулаки – падав він довго, і шабля його загубилась десь у цегляному тунелі. Поруч Горлача сиділа Оксана. Вбрання на ній було весільне, голова у срібному вінці заквітчана паперовими квітами, а біла сукня, здавалось, щойно була пошита італійськими майстрами. Втім, чомусь наречена не дуже раділа зі свого весілля. Очі її були закриті, а тіло тремтіло й хиталось. Якби не тримав її пан Горлач тяжкою рукою за плечі, то і впала б давно на кам'яну підлогу. Перед ними на довгому столі стояв тільки один кубок із людського черепа і ніж на порожній тарелі.

– Добре, що явився, хіба що гостей моїх твій заклятий січовик розігнав, але мені не звикати від клятих запорогів кривду терпіти, – Горлач говорив, не дивлячись на Остапа. Січовик озирнувся й побачив пана Вербовського в іншому куті зали.

Очі того були божевільними. Остап зробив крок вперед:

– А може, досить, пане Горлач, тобі землею гуляти – вертайся краще до пекла, туди звідки з'явився?

– Тільки з молодою! – засміявся Горлач і нахилив голову до ніжної довгої шиї Оксани. Напівбожевільні очі дівчини із благанням звернулись до Остапа.

Врятуйте мене, люди добрі, бо покладуть мене живою у домовину і буде черв моє біле тіло точити поруч із трупом упиря смердючим!

А Горлач зареготав і потягнувся до кубка розчепіреними пальцями:

– Що, гарна в мене наречена?

Пан Вербовський відчув рукою холодне, вкрите дрібним різьбленням, руків'я пістоля. Пістоль був старий, пам'ятав ще молодого хорунжого компанійців Вербовського... Пан Вербовський зачепив великим пальцем курок і повільно почав його зводити. Регіт Горлача обірвався. Пану Вербовському здалося, що він опинився у сні, темнім і липкім, коли мусиш бігти, і ти щосили біжиш, – залишаючись на місці. Вербовський відчув, як клацнув замок пістоля, закричав і вихопив зброю з кобура...

Остап підібрався для стрибка вперед, але не встиг. Постріл струсонув холодне каміння. Склеп відразу затягнув пороховий дим. Витягнута рука пана Вербовського з пістолем тремтіла. Оксану відкинуло і вона впала на підлогу. По білій сукні розпливалась велика кривава пляма.

Горлач звівся з місця й вихором перенісся через стіл. Над темним столом майнули широкі рукава кунтуша. Хвиля повітря, немов тяжка й мокра дубова колода, жорстко вдарила Остапа у груди, і він відлетів до стіни. Крізь відлуння пострілу до Остапа донісся короткий передсмертний крик пана Вербовського...

Остап тяжко підвівся, не зводячи погляду з того місця, де повільно проступала крізь білу порохову хмару темна постать Горлача.

Той стояв на протилежній стороні величезної банкетної зали й уважно дивився на Остапа непорушним мертвим поглядом. Повне обличчя Горлача швидко опадало, немов пробите ножем тіло роздутої від крові п'явки, кривилось, приймаючи потворний сіро-зелений колір, очі глибоко западали, а з рота лізли потворні ікла. Біля його ніг, розпанаханий від горла до живота одним ударом тяжкої руки упиря, лежав мертвий пан Вербовський ...

...Вони стояли навпроти один одного і вся кривава і нестерпна історія Святої Помсти стиснулась у короткій відстані між ними. Ненависть, незнана ні для живих, ні для мертвих, ненависть, породжена непідвладною розуму Істиною, переповнила людину, яка стояла напроти колишнього козацького старшини Горлача...

І Остап раптом зрозумів, що зміг прочитати тоді Книгу Низову, тоді, у страшну ніч в бурдюгу мертвого характерника; і він заплющив очі, і Ненависть полишила його, і Сила, холодна і розпечена водночас, поглинула січовика Остапа Лелеку; він згадав те, що було записане в Книзі; знову коні, полум'яні коні, неосідлані коні, коні, шукаючи своїх загублених вершників, неслися Диким Полем; і крилата гусарія із хрустом вламувалась в ряди запорізької фаланги; і гренадерські шеренги під бій барабанів, час від часу присідаючи на коліно для залпу, йшли на січові шанці у штикову атаку; і скорострільна артилерія тяжко гупала через кригу Дніпра по золотих банях Києва; і чорні тачанки неслися блакитним степом, засіваючи чорнозем кулями своїх льюїсів; і курені виходили з підземних фортець на штурм комендатур; ...і тоді Остап вихопив ятаган, з грудей його вихопився страшний крик, і він побіг на Горлача, і упир кинувся на козака, не торкаючись землі...

* * *

...Годинник на ратуші пробив дев'яту годину...

* * *

...Старий Чорнояр розкрив очі й озирнувся, але нікого не було в напівтемряві бурдюгу. Він уважно прислухався, але почув не виття вовків у степу і не вітер, що хитав дерева. Почув він срібну музику, немов хтось ніжно і лагідно торкався струн кобзи на стіні – і побачив старого перебендю, що сидів і дивився на нього незрячими очима, і кобза в його руках була з десятьма струнами, і хлопець-поводир стояв поблизу нього.

" – Іди, козаче, до братчиків, вони тебе зачекалися..." – просто промовив кобзар до старого і м'яко торкнувся струн. Підвівся Чорнояр і побачив: сиділи верхи на баских конях його восьмеро побратимів, і лише Гнат Шаула стояв, тримаючи у поводу двох коней.

" – Поїхали, брате...", – тільки й мовив Гнат. Тоді відчув Чорнояр світлу легкість, і провів долонею по своїх чорних вусах, і обняв побратима, і звично заскочив на коня. І степовий вітер, благословляючи, охолодив його обличчя, і він вдарив острогами коня, і помчав степом, разом із своїми братчиками...

* * *

...Коли Остап виніс Оксану на околицю міста, полум'я вже вихоплювалось з-під даху палацу. Остап ніжно торкнувся губами чола Оксани. Вії її ледь здригнулися ...