Текст книги "Заложна душа"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

21. Сірий Людолов

– Що, дівчата, знов чули, як Сірий Людолов у тулумбас б'є? – старий Половченко сів на лаву і почав старанно набивати собі люльку.

– Годі тобі дівчат старими байками лякати – десь мандрівні бурсаки собі на вогнище хмиз рубали, а вам вже примари ввижаються! – Половчиха сплеснула руками і зробила вигляд, що збирається із мисками на кухню, але нікуди не пішла. Половченко на ці слова уваги не звернув і, дочекавшись, поки Ярина не смикнула його за рукав і повторила своє прохання розповісти старий переказ, розпочав, пихкаючи люлькою.

– Сталося це у давні часи, коли Орда ногайська ще у силі була, а Військо тільки починало за ці степи ворогам хребти ламати. Козаки тулилися тоді хуторами та зимівниками по байраках та ярах і жоден на ріллю без зброї не виходив. Що не рік, то по сакмах ногайці багатотисячні ясирі у Крим гнали. Воно ж і зараз лугами біліють кістки тих сердег – полоняників, що на цих чорних сакмах загинули. Скільки народу тоді вони у неволю позаганяли – і з Польщі, і з Литви і з Московії, а найбільше з нашої України – подумати страшно! На хутір чи село наскочать, молодих до тороків сирицею в'яжуть, старих і немовлят рубають. Який двір так пограбують, то пухом з подушок у подвір'я сипнуть. Полювали вони на сильних чоловіків та хлопців, але понад усе цінувалися між людоловами молоді гарні дівчата. Ну от такі, як ви... Якби не наші козаки, що згідно лицарського звичаю своїх прадідів, за люд хрещений вступилися і прийнялись тих наїзників різати, то і не залишилося б до самого Ливонського моря жодної душі живої... Степ великий, сонце немилосердно палить, води немає, високі трави вершників татарських із головою закривають, а козаки у драних сорочках вистежують понад сакмами чамбули бусурманські, що у полювання на людей виступили. Чимало голів ординських братчики полущили, щоб знали, вражі сини – задурно в Україні поживи не дістануть. Що й казати, трохи й мені прийшлося по степу і за ногайцями, і від ногайців побігати. Хоча то вже не ті війни були, що колись із Ордою точилися за часів Супруна або Богданка Ружинського...

Багацько про ті часи переказів поміж людьми ходить. У наших краях найчастіше про Сірого людолова розповідають. Був років двісті тому найстрашніший поміж найстрашнішими мурза ординський. Носив на собі сіру вовчу шкіру, за що і прозвався Сірим людоловом. Не брали його ні кулі козацькі, ні хитрощі характерницькі. Минав він із своїм чамбулом і засідки запорозькі, і бекети козацькі. Буває, чатують козаки на вежі, чекають появи мурзи, готуються хвігуру запалити, як тільки гостроверхі шапки ногаїв з'являться. А він вже паланкові зимівники та села палить, а то вже і в Україні ясир набирає. Уходить він із полоняниками від гонитви січової. Ось вже понеслися козаки на конях своїх, вискочили на пагорб, за яким татари щойно скрилися – і нічого не бачать – рівне поле перед ними. Потім тільки січові драгомани дізнаються, що продав у Кафі ясир Сірий Людолов. Тільки і був у нього звичай – найкращу дівчину він не продавав ні купцям перським ні арапським. І великий розпач взяв старшин паланкових, що не можуть вони з одним мурзою справитись. Узяв тоді, як належить, добрий могорич полковник паланковий і поїхав до характерника, що самітником у бурдюгу вік доживав. Як там вони розмовляли, а тільки довідався пан полковник, що допомагає Сірому людолову старе ординське поганське чаклунство та що із кожного полону найкращу дівчину мурза ні за які гроші не продає, а приносить у відплату страшному голдовнику за силу свою... Не встиг пан полковник від характерника повернутися, як довідався, що мурза знов набіг на січові землі учинив – хутір полковницький спалив, а доньку полковницьку викрав. Полковник на шаблі, на вогні, на землі і на Євангелії поклявся, що мурзу смерті предасть. Зібрав він козаків вибраних із десяток – хто під рукою був, і навздогін кинувся. Мурза полон гонить, тих бранців, що із сил вибиваються, його ординці безжально рубають. Так по мертвих тілах полковник шлях того мурзи і бачив. Нарешті наздогнали козаки татар під самим Перекопом, тільки бачать: чамбул татарський шабель із п'ятдесяти складається. Стали вони навпроти – запорожці й татари. За татарською лавою бачать козаки бідних невільників, а між ними дівчат і доньку полковницьку. Гикнув полковник – і кинулися козаки на татар. Чотири пістолі в полковника було – три кулі він у мурзу випустив, а тому нічого. Січа закипіла. Сам полковник із мурзою шаблі пощербили, і зрозумів він – не здолає мурзу у герці. Рубаються козаки – озирнувся полковник, а вже четверо з його товариства під копитами лежать, махнув він шаблею – і відступили козаки. Знов зійшлися, і знов немає козакам перемоги. Залишився біля полковника тільки його джура, весь кров'ю вкритий, а татар ще добрих два десятки. А бранці криком кричать, зобачивши, як надія їх на порятунок кров'ю припала. Тоді вихопив полковник останній пістоль, встав на стремена і вистрілив. Та тільки не в мурзу і не в татар, а в доньку свою. Впала вона з кулею в серці, і в той же час поточився мурза. П'ятьох ординців зарубав полковник, а решта врозтіч кинулась. Мурзу полковників джура арканом із коня стягнув. Разом із бранцями, мертвою донькою і полоненим людоловом повернулися вони з-під Перекопу. На кордоні паланки своєї поховав полковник доньку, а над її могилою Сірому людолову горло перерізав. Немовби за тим і завершилася справа. Тільки з'явилася чутка серед людей, що встає Сірий Людолов із могили, б'є в татарський тулумбас і шукає дівчину, щоб життя собі вернути... Так що, бережіться, дівчата! – після цих слів знов замовк Половченко, розтанувши між клубами білого тютюнового диму.

– Ну, зовсім дівчат перелякав! – вигукнула Половчиха, а Ярина і Оксана й слова не могли вимовити після таких страшних оповідей.

* * *

Минуло ще декілька днів. Одного разу Оксана прокинулася від сильного жару, який охопив її тіло. За вікном навіть ще не пробивалося ранкове світло. Вона перелякано провела рукою по плечу – воно було шалено гарячим. Оксана підвелася й підійшла до міцно сплячої Ярини. Та сіла на ліжко і солодко потягнулась:

– Це тебе роса кличе... – сказала загадково і знов заснула.

Оксана здивовано глянула на подругу і раптом усе зрозуміла. Тепер вона напевно знала, що чує голос роси. Дівчина накинула на себе плахту, хустку і вийшла на подвір'я. Тихо відчинила тяжку браму і пішла босоніж у поле. Вологе повітря трохи охолодило шкіру на руках і палаюче обличчя. Оксана йшла, підкоряючись вічній музиці, що переповнювала її тіло. Коли її ноги відчули доторк срібної роси, і теплий туман, який повільно підіймався із яру огорнув дівоче тіло, вона відчула дивну солодку млість – скинула хустку, зняла плахту і розв'язала комір сорочки. Кожен її рух дарував спокій і музику, музику, яка існувала завжди. Біля хустки й плахти впала біла сорочка. Оксана розплела косу, і густі пасма, які вже вкрилися кришталевими бризками, важко розсипалися по плечах. Оксана йшла по росі і з кожним кроком розчинялася у м'якому килимі туману, що ніжно огортав її тіло. Роса тоненькими дзвониками відзивалася на легку дівочу ходу. Оксана, немов коштовні діаманти, набирала росу жменями, і втирала її в обличчя, шию, набухлі груди, шовковий живіт, медово гарячі стегна... Жар, що ятрив її, зник безслідно, і Оксані здавалося, а може так і було, що вона опинилася у безмірному райдужному потоці і від її тіла розходяться довкруж чарівні промені... Тепер вона не знала – чи йде вона, чи біжить, чи пливе – роса була повсюди, і вона сама ставала росою... Здалося, що вона змінила тіло: тепер у ньому була нова, розсипана у безлічі срібних промінчиків свіжа сила.

Заплітаючи косу, дівчина дійшла до діброви. За проліском відкривався широкий луг, далі, за пагорбом – хутір Половченка.

* * *

...І раптом чарівна музика розсипалася на друзки – страшні удари у татарський тулумбас розчавили кришталеві дзвіночки... Дівчина перелякано застигла, полохливо озирнувшись, – їй здалося, що з туману повільно виринає смутна постать високого вершника у гостроверхій шапці. Через мить вершник уже скакав прямо на Оксану. Дівчина щосили побігла до рятівних дерев. Тупіт копит наближався, і Оксані, немов у страшному сні, здалося, що вона не може зрушитися з місця.[8]8
  Взагалі, це класична українська картина – перелякана жінка біжить, рятуючись від вічного вершника–людолова. Заказник для полювання на рабів, якими стали землі України у першому тисячолітті до нашої доби, здається, зберігає свої функції і зараз.


[Закрыть] "Росонька моя мила, допоможи мені!" – тільки й калатало у переляканому серці. Оксана заскочила у гай, закриваючи руками обличчя від хлюстких ударів вологого гілля. Вона ледь продерлася скрізь густі кущі, ноги її підкосилися, заплутавшись у високій траві, і Оксана впала на мокру землю.

Вона лежала, тремтячи від страху, обхопивши руками голову. Хруст сухого гілля під кінськими копитами наближався й глушив. Дівчині здалося, що вершник чує, як калатає в її грудях перелякане серце. Вона знов подумки зашепотіла: "Росонька моя мила, врятуй мені!". Тупіт коня наблизився – Оксана чула, як хрипить кінь Сірого Людолова. Одна мить, поки вершник знаходився зовсім поруч, перетворилася для неї на жорсткий зашморг навколо горла. Оксана зрозуміла, що за хвилину вона не витримає й закричить, щоб не захлинутися від цього нестерпного очікування. Дівчина прикусила губи, щоб стримати крик, і відчула солонуватий присмак крови.

Хруст почав віддалятися. Тільки тепер дівчина насмілилася підняти голову – крізь зелене листя вона побачила широку зігнуту спину із накинутою сірою шкірою, сагайдак зі стрілами й лук, приторочені до сідла і зібраний кільцем довгий аркан.

Довго не могла Оксана отямитися, і тільки коли підвелася, помітила, що стискує у п'ясті жмут пахучого любистку. Довго простояла Оксана у проліску, лякаючись вийти на відкритий луг – усе їй здавалося, що Сірий Людолов чатує на неї. Тільки наважилася вона повернутися до хутора, як знов почула удари в тулумбас – страшний вершник вертався. Оксана затремтіла й упала на траву, ховаючись за густим кущем терну. Минуло кілька хвилин – і вона побачила Сірого Людолова. Спочатку розгледіла сірий татарський малахай, потім бліде широке обличчя із вузькими пронизливими очима, під підборіддям у Людолова чорніла широка рана, із якої на груди спускались струмки засохлої крові. Коли вершник виїхав на галявину, Оксана ледь не закричала – поперек сідла Людолова лежала в одній сорочці Ярина – все тіло дівчини від литок до плечей було обплутане жорстким волосяним арканом, рот закривала смугаста ганчірка. Чорні розпатлані коси звисали під кінські копита. Очі Ярини були широко відкриті і в них застиг жах. На мить очі подруг зустрілися – і Сірий Людолов із своєю полонянкою щез у тумані...

* * *

...Декілька стріл із сірим оперенням стирчало у воротях хутора. Самі ворота були відкриті, і в подвір'ї Оксана побачила прохромлених стрілами вовкодавів. По всьому ґанку літав білий пух – розпорота подушка валялася неподалік. Було тихо. Тільки на даху поскрипував маленький флюгер. Оксана довго стояла біля брами, не наважуючись ввійти до хати. Нарешті вона ступила на подвір'я і побачила Половченка. Спочатку їй здалося, що старий втомлено стоїть біля стіни, тримаючи в руках мушкет, і аж раптом помітила, що із грудей його стирчить довгий держак від вил. Оксана перехрестилася і, ледь стримуючи бажання тікати, вступила на поріг. Половчиха лежала біля порога дівоцької, тримаючи в руках кухонний ніж. Голова її була розрубана навпіл. Двері дівоцької були розчахнуті, всі речі перегорнуті й розкидані, немов тут точилася запекла боротьба. Оксана вийшла на подвір'я...

Здалеку, віддаляючись, лунали глухі удари тулумбаса...

22. Відьма

Цілий день брела степом Оксана – суха трава колола розпухлі стопи, але вона не помічала болю. Страх гнав її вперед. Нарешті вона вийшла на шлях і пішла по жорсткій ґрунтовці. Від спеки губи її потріскались, а одяг просякнув пилом і потом. Іноді все в голові її паморочилося, і вона ледь трималась на ногах. Втім, вона добре розуміла, що варто їй зупинитися хоч на хвилину – вона вже не підійметься. Лише один раз вона зупинилася поблизу копанки, яку викопали, мабуть, колись чумаки обіч дороги для таких подорожніх. Холодна вода повернула їй сили. Оксана напилась, умила розтріскані губи, обпечене обличчя і знову рушила в подорож до невідомого... Сонце вже сіло, коли Оксані здалося, що вона чує у нічній темряві гавкіт собак попереду. Через милю перед нею заблимали вогники – вона наблизилася до села. Оксана добрела до крайньої хати, спробувала постукати у ворота, але сили залишили її й вона впала, марно чіпляючись слабими руками за тин... Немов крізь сон вона відчула, як чиїсь руки підхопили її і кудись понесли. Крізь мару забуття до Оксани долетів жіночий голос:

– Здається, це вона...

* * *

Отямилась Оксана від різких пахощів, які наповнювали незнайому хату. Дівчина відчула, що лежить на лежанці, застеленій м'якою рядниною. На Оксані була нова сорочка, побиті стопи ніг чимось змащені і вміло перев'язані білими полотняними стрічками. Дівчина підвелася й озирнулася – на стінах висіли в'язки висушених трав. Перед закоптілою іконою горіла лампадка, але замість звичного аромату ладану по кімнаті стелився незвичний духмяний запах. Посеред покою стояв стіл, на ньому – глек і великий кухоль, у мисці лежали шматки житнього хліба. Дівчина машинально поправила волосся – воно було старанно розчесане й заплетене у довгі коси.

Оксана знову лягла – здавалося, пахощі посилюються й дурманять голову, відбираючи сили. Вона і не помітила, як знов провалилася в небуття.

– Очуняла, дівчино?

Оксана стрепенулася, відчувши на плечі чиюсь руку – над нею схилилося немолоде жіноче обличчя, на якому ще лишилися сліди зів'ялої краси. На голові у жінки був очіпок із зеленої тканини, карі очі немов посміхалися до Оксани, але вона відчула смутну небезпеку, яку загортав погляд цієї людини.

– Тяжко тобі, дитино, прийшлося, – продовжувала жінка, – але тепер біди твої скінчилися: у мене боятися нічого...

– Дякую вам, тітонько... – ледь вимовила Оксана, намагаючись сісти.

– Нічого, нічого, лежи, – загомоніла лагідно жінка і почала поратись біля столу, – зараз погодую тебе – у мене і узвар є, і хліб. Їж на здоров'я, а вставати тобі ще рано, бо дуже ноги твої у дорозі порепались...

Оксана через силу розжувала сухий окраєць хлібу і ледь проковтнула солодко-кислого узвару із глека. В хаті вже було темно – свічка та ще вогник лампадки кидали мерехтливе світло навкруги і відбивали велику тінь від скрюченої постаті на сірій стіні.

– Де я, тітонько? – запитала Оксана жінку. Та на мить припинила свою метушню і зупинилася, немов розмірковуючи над простим запитанням дівчини.

– Та де ж! – у нашому селі, Горобцівці. Тебе сусіди мої підібрали, а я лікую потрохи. Бо дуже ти хвора.

– А як звуть вас?

– Мене кличуть тіткою Одаркою, дівчино... – після цих слів жінка знов почала ходити по кімнаті, переставляючи домашні приладдя та грюкаючи мисками. Оксана довгий час спостерігала за її рухами. Було в їх одноманітності та безглуздій похапливості щось лячне. Непокій почав закрадатися в серце Оксани. Вона заплющила очі і забулася в каламутному сні.

* * *

І снився їй сон, а може все, що було до цього, було сном – хто знає?

...За великим столом сидять вони з Остапом і стоять перед ними весільні страви. Одягнутий козак її коханий у червоний кунтуш і обличчя його сановите й урочисте, і тримає він її ніжно за руку широкою долонею своєю. А вона – краща за ранкову зорю у білій сукні із брабантськими мереживами, у прозорій весільній фаті на русявих косах, і десь грають веселі музики, але окрім неї й Остапа не видно нікого. Стіл довгий і ломиться від наїдків, лави довгі рушниками застелені. Але десь гості поділися? Повертається до неї Остап і усміхається лагідно. І Оксана йому люб'язно посміхається. Але усмішка у неї зникає, бо із кутків очей Остапових починають цівки крові сочитися, і темніє обличчя його, і вже замість прегарного молодечого обличчя козака з'являється зморшкувате старече суворе лице з білими звислими вусами, але і воно розчиняється, і вже замість нього страшні очі і червоний рот із білими іклами; кричить розпачливо Оксана: Не Остап ти!; – а страшний старець біля дівчини регоче і притискує Оксану до себе, і за столом вже страшні гості вишкіряють зуби і блимають банькуватими нелюдськими очима, простягаючи до неї руки з покрученими чорними пальцями. Але хтось б'ється у віконце – це великий бусол намагається скло пробити закривавленими крилами, та скло заростає зеленим мідяним лушпинням... Хоче рвонутись Оксана востаннє, але чує позаду голос Одарки: – Не бійся, дівчино, з ним тобі добре буде! І стає у кімнаті чорно – тільки спека і регіт...

Прокинулась Оксана і довго не могла втямити – чи це з нею уві сні було, чи ще попереду трапиться?

* * *

Вранці наважилась Оксана на подвір'я вийти. Все у дворі поламане та побите, реманент старий валяється, борона потрощена. Чорний кіт на призьбі звернувся. Оксана до паркану дошкандибала – на патиках побиті глечики стирчать. Навпроти через вулицю такі ж занедбані хати. У багатьох вже вітром стріхи порозносило. Чорніють сволоки, немов ребра у мерців. Десь ворота риплять – суховій вулицею перекотиполе несе. Довго стояла Оксана біля паркану, погляд Одарки спиною відчуваючи, тоскно вдивлялася вздовж вулиці, сподіваючись живу душу побачити. Довго так простояла. Раптом бачить – вздовж вулиці чоловік шкутильгає – свитина на ньому драна та полатана. Солом'яний бриль ледь травою підбитий. На обличчі рідка світла борода й очі червоні сльозяться. Іде він, на патик спирається. Оксана до нього:

– Доброго дня вам, добрий чоловіче!

Той Оксану побачив і раптом закричав, патик випустивши:

– Бідна! Бідна! Чума в селі! Смерть під стріхою! Бідна! Тікай, тікай від себе! Віддасть тебе босорка! Усі згинули! – вигукуючи це, чоловік руками замахав і побіг до Оксани. Дівчина відсахнулася, чоловік до неї руку з потрісканими, немов попеченими, пальцями простягнув.

– Не лякайся, дівчино, – від голосу Одарчиного здригнулась Оксана, а господиня її дивна чіпкими пальцями за плечі схопила і до хати повела, примовляючи:

– То навіжений чоловік, дурник, до серця його ману не бери! А ти ще хвора і треба мені тебе лікувати, – озирнулася і на чоловіка крикнула: – Іди геть, дурню, ти мені зараз не потрібен!

Той, скиглячи, кудись пошкандибав.

– Може я далі, у степ піду, тітонько! – промовила Оксана, але Одарка так на дівчину глянула, що та покірно за нею у хату пішла. І з кожним кроком стопи її все сильніше жаром пекло, немов хто голки у них штрикав. Так що на поріг дівчину Одарка ледь не на руках занесла, примовляючи:

– Бачиш, як ніженьки твої, бур'яном степовим поколоті – порізані, терпнуть?

Вклала Одарка дівчину на ліжко й пішла. Оксана спробувала встати, але гострий біль у стопах пронизав її наскрізь. Впала вона обличчям у жорстку подушку і гірко заплакала.

* * *

Ввечері, тільки зірки на небо висипали, як Одарка швидко почала піч топити. Оксана, сівши на ліжку, із страхом на неї дивилась.

Тим часом відьма продовжувала без упину:

– Село наше колись велике було, а зараз вже людей мало залишилось... Хто наймитувати подався... Хто у чорноморські степи, а хто і далі, – останні слова Одарка сказала трохи повільніше і з притиском, але потім продовжила, ще швидше, – так що не дивуй на хати наші змертвілі, – далі мова її стала уривчастою і незрозумілою: – Та ще краєм неба хмари із блискавкою йшли, і курява у степу недобре віщує; сичі у пролісках пугають, русалки ночами з води не виходять, і у коморах миші із ховрахами хліб псують, а чи ти хрещена чи наречена ... чи боронь-трава тебе береже, а чи сама ти на Івана Купала тирлич шукала... і чи не прилітав до тебе Вогняний Змій; а може знаходила ти срібне кільце-обручку ... – тут дивна тітка нахилилася над дівчиною і, дивлячись їй прямо в очі своїм пекучим зором, зашепотіла: – Ти нічого не бійся, бо вже сталося все, а там тобі ніхто не страшний: Він тебе береже... А про козака свого забудь... бо душа в нього заложна ... і рябі тебе не займуть, бо сила зараз в нього... і зірки глибоко під землею у глеку таємному світять, тільки не бійся нічого... бо я знаю, що це страшно... чи не була я молодою... а як Звенчиха мене вчила, щоб я за Михайлика мого помстилась, то водила на роздоріжжя... а там... боже ж мій, що там було...

Під ці слова-голосіння все в голові запаморочилось у дівчини, а задуха в кімнаті стала така сильна, немов хтось став її душити. Оксана знов спробувала стати – ноги вже не боліли, і почала вона на себе плахту одягати, як Одарка схопила її і на ліжко кинула: – Куди ж ти підеш, дурна дівчино! Там тебе дика баба розірве, або лісовик схопить! А я своїм зіллям тебе врятую!

Очі Одарки на мить застигли й наблизилися до дівочого чола – Оксана з жахом побачила своє перегорнуте обличчя в її чорних зіницях.

– Покинь мене, навіжена відьмо! – закричала Оксана і щосили відштовхнула Одарку від себе. Та відступила до стіни. Оксана вскочила й кинулась до сокири, що у куті лежала. Але не встигла і двох кроків зробити, як відьма із крюка зірвала пук трави, закричала щось ворожбитське і кинула в дівчину. Оксана поточилась – їй здалося, що суха трава миттєво обкрутила її тіло. Все попливло перед її очима, і дівчина впала на підлогу. Над нею схилилась Одарка – в руках вона тримала довгу сирицю.

– Що ти, дурна, від своєї долі тікаєш: її і конем не об'їдеш, а на тобі вже кров є... і ти чоловіка пізнала... тому нечиста ти є... – Оксана спробувала видряпатись, але власне тіло не корилось їй, Оксані здалося, що вона вклала всю силу, але ледве змогла тріпонутися, немов риба, кинута на берег, – і різне гаддя із лісів та з-під очерету, хляскаючи, повзе; сови чортів вигукують, а я гола на березі лежу, а з річки жаби на мене стрибають і черви лізуть, змії навколо ніг і рук обкручуються... – скрипучий голос відьми долітав до Оксани, немов з глибокої ями, розпливався навколо і паралізував холодом – крізь напівзабуття дівчина відчувала, як відьма перегортає її на живіт, як цупка мотузка впивається у заломлені за спину лікті. "Отак і Ярину Людолов змотузував – та хоч дряпатись могла", – думки плутались у голові Оксани, страшна задуха тиснула на її обличчя, відьма розплутувала мотузку, продовжувала страшне сповивання і вела нескінченну моторошну балаканину:

"...І сказала тоді мені баба Зеленчиха: – "Лізь до черева кобили – і знати будеш, що із тобою на тім світі станеться..."; скинула я із себе одяг, а була я тоді молода і прегарна, і тіло в мене дівоче таке свіже й струнке було – ну як твоє зараз"...

...Відьма обвила мотузкою стан дівчини і накинула їй петлю на ноги. Тепер Оксана не могла й ворухнутися, з розпачем відчуваючи, як навколо колін і литок боляче стягується сириця...

... – Одяг я з себе скинула і на Зеленчиху озирнулася, але замість неї скривавлене личко Михайлика узріла – як його мертвого із шинку сусіди привезли, а він гордий був і слів образних не пропускав, а я дівчина проста – то я сорочку ізняла, а від дохлої кобили сморід душу виїдав, та хто зна – може, він душу мою тоді і виїв; то я очі закрила й у черево розчахнуте, немов у прірву, кинулася...

...Відьма сиділа біля зв'язаної Оксани – руки старої скручували навпомацки вузли, а червоні очі дивилися кудись у стелю:

– Впала я туди: світ вмер, а я наново народилась. І впилися у моє біле тіло черви й гади, а я і кричати не могла – і смоктали життя з мене жаби водяні, а щури отруту вливали, і народилась я, але із знанням чорним у душі...

...Хваткі пальці перегорнули Оксану на спину – над сірим від жаху обличчям дівчини схилилося перекручене спотворене обличчя з гачкуватим носом, червоними і глибоко запалими очима. Від колишньої Одарки не залишилося і сліду – зіниці глибоко запалих очей безперестанку бігали по стінах, мертво-жовте обличчя перетинали глибокі зморшки, а з покривленого чорного роту виривалось сморідне дихання. Жорсткі пальці сковзнули по спітнілому обличчю дівчини.

– Яка ж ти гарна, дівчино! – заскрипів співчутливий голос.

– Облиш мене! – спробувала вимовити Оксана, але з її губ вирвався тільки кволий стогін-плач.

– Так і ти невдовзі заново народишся, але тобі тяжче буде, бо я для ночі з'явилась, а ти зі світла денного народжена для Нього з'явишся... А я не знаю, чого він саме тебе шукає, тільки знаю, що кращої дівчини земля наша ще не носила, тому в цьому і прокляття, і щастя твоє...

Відьма замовкла і чуйно прислухалась до темряви:

– О, недаремно я тебе сповила – здається мені, твої рятівники з'явилися!

З тими словами холодні пальці натиснули на обличчя безпомічної Оксани, і дівчина з огидою відчула, як у її розщеплений від болю рот пхається скручена ганчірка. Все її тіло пересмикнув гострий приступ нудоти, Оксана востаннє спробувала рвонутись, але не змогла навіть поворушитись...

* * *

... – Егей! Відчиняй, стара шкапо!

– Що ж вам треба, ясні соколи?

– Бачу я, що ваше село від чуми виздихало – чому ти, стара, залишилась?

– Не хоче мене смерть брати – таку немічну... Ось ти, такий козак здоровезний, їй у нагоді станеш...

– Ти диви, Остапе, ще й жартує... Мо', перехрестити її домахою, братчику? І хата у неї дивна – на стрісі чорна ворона кряче...

– Та цур їй, слухай, бабо, – якщо бачила Оксану, чи, не дай Боже, їй якесь лихо учинила, я тебе у власній хаті спалю – шаблею присягаю!

– Та їдьте вже, соколики – нехай вам Бог помагає...

* * *

...Тупіт коней щез вдалині... Оксана відчула, як сльози розпачу покотились по її обличчю.