Текст книги "Заложна душа"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Дмитро Білий
Заложна душа
(українська ґотика з елементами непрочитаних лекцій)

«...серед малоросіян одним із найстрашніших заклять вважається закляття "заложної душі", коли людина, що не може виконати своєї присяги, стає приреченою на вічні муки небуття, якщо не передасть іншому тягаря свого потойбічного прокляття і, таким чином, не поновить навічно своє страшне приречення...»

П.Куліш. «Записки о Южной Руси» 3 частина.[1]

...Під ранок гучна асамблея у пишному намісницькому палаці міста, щойно упокоєного після мазепиної смути, дійшла свого апогею. Гості встигли добряче перепитися – офіцери міського гарнізону вже мало що тямили у безкінечних блюдах, що розносили моторні служниці, ледь встигаючи ковтати пахучі меди та горілку, та намагались тих служниць за пишні принади ухопити... Полковники новообраного гетьмана Скоропадського вихвалялися своєю вірністю Великому Самодержцю і вкотре доповідали про свої заслуги у викорененні нещодавньої зради.[2]2
  Невідомо – чи прискорила "мазепіна смута" агонію Гетьманщини, чи навпаки подовжила її ще на півсторіччя. Принаймні, це була остання спроба вирішити збройною силою дилему українського вибору. Наступна відбулася лише через двісті років. Не така вже і вражаюча частота, хоча, цілком можливо, що боротьба могла продовжуватись і в інших сферах...


[Закрыть] Музики італійського квартету чесно відробляли золоті червінці з намісницької скарбниці, граючи солодкаві квартети. Волоські та семигородські вина, густі мальвазії, запіканки та наливки лилися рікою, у здоровенних барилах пінилося бурштинове пиво, жбани та коряки із хлібною горілкою здавалися невичерпними, і вже не один офіцер чи гетьманський старшина застигли біля них із велетенськими мідяними остзейськими кухлями у руках, повісивши хмільні голови. Велику кількість полеглих, немов від свейської картечі, під парами винними уносили спритні намісницькі гайдуки на двір, де полеглі блювали у зелені кущі. Обличчя маснилися від жирних страв, що громадилися на велетенських тарелях. Сотні свічок яскраво освічували простору залу, де все крутилося у п'яному безладі: деінде гойдалися розхристані мундири і літали оксамитові рукава жупанів; там сипали амстердамську пудру із суконь веселі дами паризького балету й пилом здіймалося миргородське борошно над довгими перуками; на одному кінці столу хапалися за рапіри, а в іншому пили здоров'я самодержця і за впокоєння Малоросії; там танцювали краков'як, а там менует, там верещали жінки, а там ревіли старих ландскнехтських пісень гессенські, саксонські, французькі, ґанноверські, швейцарські, англійські та ломбардські офіцери російської армії.

Вряди-годи всі погляди зверталися до почесного центру довгого каре дубових столів, де сиділи господарі нечуваного бенкету, світліший князь Ґаґін – один з найулюбленіших вельмож і радників Великого Государя та господар палацу і всього міста, жалуваного йому за щиру послугу у викорененні вогнем і залізом мазепинської смути – і намісник, жалуваний великими маєтками, почестями і дворянським титулом, сам пан Горлач. Худий Ґаґін давно вже був п'яний, але звичний до царських політесів у Монплезирі, добре тримався на коротких ногах у білих панчохах і голландських туфлях; що ж до пана Горлача, то був він із себе огрядний, в обов'язковому кармазиновому жупані із блакитним черезплічником Андрія Первозванного. Мав намісник набрякле червоне обличчя, довгі руді вуса, і чуприну, підстрижену під глек. Пив горілку – чару за чарою, на диво, не п'яніючи, тільки очі його все більше наливалися темною кров'ю.

Коли вже гості були без тями від п'янких веселощів, найвірніший гайдук намісників, волох Лупул, вловив непомітний рух Горлача, вийшов на середину зали, витріщив здоровенні чорні очі, зворушив вуса кольору воронового крила, поправив криву перську шаблю на шкіряному чересі і щосили грюкнув окутим кінцем держака алебарди по мармуровій підлозі. Гуркіт покотився залою, і дехто з гостей здивовано озирнувся на зарозумілого пахолка, але той прийняв із рук вартового ґвардійця тяжку старовинну фузею, преспокійно запалив ґніт, дочекався, коли полум'я із тріском сягне замка, і пальнув у стелю. Широкий ствол порхнув білим димом – із розцяцькованої вишуканим розписом та ліпниною стіни на голови гостей посипалась крейда та покришений гіпс. На таке неподобство десятки рук схопилися за шаблі та рапіри й десятки очей повернулися до господарів, немов питаючись – а чи не зарубати дурного холопа? Переляканий квартет збився й на останнє видав якийсь дивний зиґзаґуватий акорд... Втім, світліший князь поблажливо махнув на гостей рукою і хитаючись із золотою чарою підвівся. В той же час галас притих, і тільки забулькали хмільні струмки у чари, кухлі й коряки. Милостиво дочекався князь повної тиші, мацнув за старою звичкою голене підборіддя, але бороди боярської там не знайшов, головою у німецькій перуці покрутив і почав свою прощальну промову:

– Панове Гості, офіцери ґвардійські та армійські, старшина малоросійська та гетьманська, всією душею справі Государя віддана, а найперше ти, пане господарю славетний Горлач! Рік минув, як разом здолали ми із тяжкими трудами нашестя богомерзенних свеїв і зраду підлу анатемського Івашка Мазепи та клятих запорогів. Тяжко нам сталося, але з допомогою Божою та вірністю малоросійською, ворога ми побороли і в Малоросії лад та спокій навели, задля блага спільного. Всі ми пам'ятаємо, як пан Горлач вірним скіпетру залишився і ревно зраду з Вітчизни нашої викоренив. За те Всемилостивійший Государ наш, службу вашу не забув і обдарує вас ще більшими благами, а присутніх новими привілеями та жалуванням! Віват вам, пане Горлач, й віват вам, панове гості!

– Віват!!! – ревнули гості, немов схопилися в атаку – і бенкет закружляв із новим запалом. А за вікнами палацу затріскотів феєрверк, гучний і яскравий, і темне небо враз розцвітив фарбами...

– А і добре у тебе, Якове Опанасовичу, – милостиво спираючись на гостинну руку господаря, промовив князь Ґаґін, тяжко виходячи з-за столу, – хіба що не чув я у тебе співів малоросійських, які є вельми солодкозвучні для вуха нашого.

– Завтра до палацу нашого прибудуть найкращі співці полкові, до різних дотепних штук удатні, а ще і дівчата тут дуже гарячі, – із готовністю відповідав господар, бережно проводячи гостя до виходу, де вже чекали муштровані лакеї, аби відвести до найкращої опочивальні палацу.

– І за що люблю я тебе, любий Якове Опанасовичу, так це за вірність твою та передбачливість! – розчулено промовив Ґаґін і щиро, по-братерськи, розцілував намісника в обидві щоки, прямо у товсті червоні губи, захитався, але вже був підхоплений надійними руками льокаїв, що понесли його до покоїв.

Тим часом намісника обступили гості, тягнули до нього келихи і присягали у вічній відданості та вдячності.

– П'ю до вас, гості люб'язні, – гуляйте, бенкетуйте, музик слухайте собі на радість, а я вже старий, піду відпочину, – відповідав їм намісник і в супроводі гайдуків, вдячно киваючи до протягнутих келихів, під здравиці "Прост!" та "Віват!" покинув залу.

* * *

Палац будували італійські архітектори для Горлачевого попередника, полковника опального гетьмана. Палац був великий, двоповерховий, із розписами та барельєфами, немов чарівною силою перенесений від берегів веселої Франції та Венеції до химерної Гетьманщини. Утім, перший господар палацу, так і не встигнувши насолодитись окрасами своєї барокової резиденції, сконав на дибі, засічений канчуками за причетность до мазепинської зради, а новий намісник, маючи інші турботи, надто палацом не переймався. На те були в нього вірні слуги.

Провівши князя, Горлач пройшов у супроводі Лупула і двох гайдуків до своїх покоїв – двійко здоровезних лейб-ґвардійців із протазанами виструнчилися біля дверей при його наближенні. Намісник кивнув Лупулу:

– Розпорядися, щоб мені до спальні діжечку горілки поставили, а я тим часом ще дечого покуштую.

Лупул щось гортанно крикнув гайдукам і зник у темряві, а гайдуки підхопили зі стін канделябри з накипілими свічками та пішли за Горлачем, який, п'яно хитаючись, човгав попереду.

Мінливе сяйво від свічок у канделябрі кидало на стіни три похмурі тіні. Намісник і гайдуки минули довгий звивистий коридор із гобеленами та венеційськими картинами і спустилися сходами у кімнату, щедро прикрашену вишуканою зброєю і рицарськими панцирами. Тут один із слуг, чорновусий угрин, покрутив щось за крилатим гусарським панциром – і частина стіни із зображенням якоїсь фатальної битви між християнським воїнством і бусурманами, риплячи, розвернулася, відкриваючи темне провалля. Вологий протяг з отвору хитнув вогники на канделябрах. Очі намісника розширилися, він вихопив свічку з рук гайдука і ступив на невидимі сходини. Слуги залишилися біля отвору, обличчя їх закам'яніли.

Освітлюючи собі шлях, намісник повільно спускався грубо витесаними кам'яними сходами вниз. Він хрипко дихав, примарний блиск свічок вихоплював викладені дубовими колодами стіни підземелля, з яких стирчали залізні гаки. Нарешті, Горлач опинився перед дверима, припнутими важким засувом. Пан намісник легко відсунув засув, відчинив двері й опинився у невеликій коморі. Стіни її були завішані турецькими килимами, посередині стояв невеличкий стіл і широке ліжко, заслане білими вовчими шкірами.

На ліжку, перелякано зіщулившись, сиділа молода дівчина – видно було, що її очі забули світло, густі русяві коси були розкуйовджені, а довга полотняна сорочка подерта.

– Чого злякалася, дурна? – просипів Горлач. – Я тобі подарунок приніс.

Із цими словами він протягнув дівчині блискуче намисто. Але та перелякано забилася у куток кімнати і вибалушеними очима дивилася, як намісник тяжкими кроками наближається до неї.

– Випусти мене... – тільки змогла, благаючи, вимовити вона, закриваючись тонкими руками.

Ніщо не здригнулося на повному обличчі Горлача. Дівчина затрусилася всім тілом, не в силах відвести погляду від застиглих очей намісника. Він наблизився до своєї полонянки, схопив її за руки і кинув на ліжко. Полонена щосили заборсалася, намагаючись звільнитися від цупких пальців, що впилися їй у плечі. Намісник схилився і жадібно всотував тепло дівочого дихання. Здавалося, що гнучке тіло б'ється у пазурах великого червоного павука. Раптом дівчина завмерла: очі її розширилися від жаху – довгі ікла стирчали із рота пана Горлача, вона знову рвонулася, але не встигла, у шию з хрустом ввійшли блискучі ікла. На білу ряднину бризнула довга цівка крові. Тіло кілька разів тіпнулося й застигло...

...Витираючи червоним рукавом скривавлений рот, пан Горлач піднявся до кімнати, де на нього чекали гайдуки. Нічого не кажучи, він тицьнув канделябр угрину і похитуючись пішов коридором. Гайдуки, немов дві чорні тіні, потяглися за ним.

Десь посеред коридору намісник зупинився: вираз задоволення щез з обличчя, і він тривожно озирнувся на гайдуків – ті мовчки взялися за руків'я шабель. Було тихо – тільки лунали хлопки феєрверку і вигуки бенкетуючих. Підібравшись, вони рушили знову, завернули за ріг і застигли – біля напіввідчинених дверей опочивальні лежали два вартові. Одному на білий ґвардійський мундир густо спливала кров із перерізаного горла, у другого зі спини стирчав уламок протазана. Горлач кивнув гайдукам. Ті вихопили шаблі і заскочили до опочивальні – на порозі, біля перегорнутої діжки, із якої тоненьким струмком витікала горілка, сидів Лупул, пришпилений власною шаблею до стіни.

В опочивальні, біля палаючого комина у кріслі, сидів чернець. Обличчя його було прикрите чорним каптуром. Гість, не поспішаючи, гострив коротким ножем дерев'яний кілок. Біля його ніг жовтіли тріски.

– Ти що за один? – просипів Горлач.

Чернець підняв голову, байдуже блимнувши на гайдуків, і озирнув багато прибрану опочивальню:

– А добре у тебе тут... на січових лавах, звісно, жорсткіше було...

– Хто ти? – люто вигукнув Горлач.

– Хіба не бачиш, пане наміснику? – святий отець.

– Так це ти моїх людей причастив?

– Авжеж, сам знаєш – чернеча злоба до гроба! Зараз і до тебе черга дійде, – із цими словами чернець скинув з обличчя каптур. Лице його було молоде, попечене сонцем і завітрене степовими вітрами. На голові куйовдилася запорізька чуприна. Очі його були холодні, і за цим холодом відчувалися запекла ненависть і сила.

– Багато я таких святих отців із Січі на дибу відправив... – прохарчав Горлач і несамовито закричав: – Візьміть його!

Гайдуки кинулися із шаблями на ченця. Той, немов недбало відмахнувся від мухи широким чорним рукавом ряси, – короткий ніж свиснув у повітрі, і один гайдук застиг на півдорозі з лезом у серці. Чернець зіскочив із крісла, ухилився від шаблі угрина, мов тінь, майнув у нього під рукою і одним рухом зламав гайдукові шию.

– Твоїм пахолкам тільки з дівками воювати... – видохнув чернець, зимно дивлячись наміснику просто у вічі.

Клацнув курок – Горлач підвів тяжкий пістоль.

– Забув ти, що чоловік стріляє, а Бог кулі носить.... – сказав чернець, ледь скрививши тонкі губи. Бухнув постріл. Коли дим розсіявся – чернець стояв на місці, глузливо посміхаючись.

– Проклятий запорог! – скрикнув Горлач, жбурнувши пістоля у вікно – високе скло розлетілося на друзки, і кинувся із шаблею на ченця. Той підхопив шаблю вбитого гайдука і відбив могутній удар. Із розпечених лез сипнули іскри.

Удари Горлача були сильні і досвідчені, але чернець граючись увертався і сам блискавично контратакував. Уже кунтуш намісника деінде був розсічений шаблею дивного ченця, вже пан Горлач важко сопів, і тільки несамовита лють надавала йому сили. Раптом чернець невловимим рухом вдарив його лезом по правиці – коштовна шабля намісника впала на килим. Горлач голіруч кинувся на ченця, але у груди йому ткнувся гостряк шаблі.

На мить запала тиша. Очі намісника розширились, запливаючи кров'ю, коли долоня ченця до білого хрусту стиснула руків'я шаблі.

– Йди до пекла, свинячий виродку! –видохнув чернець і навскісним ударом рубонув намісника. Лезо розвалило плече і глибоко загрузло у грудях пана Горлача, що сповзав на коліна, скрюченими пальцями чіпляючи скривавлене лезо. Чернець із огидою глянув на тіло, з якого, заливаючи килим, хлюскала кров, потім підняв кілок і схилився над конаючим.

– Стій!!! – почувся вигук. Чернець озирнувся – у дверях товпилися офіцери, гайдуки і солдати намісницької варти. Із десяток мушкетів цілив йому в груди...

Чернець миттєво підхопив з комина палаючу головню і жбурнув у діжку, біля якої вже натекла добряча калюжа горілки. Діжка вибухнула високим синім полум'ям. Одночасно тріснули постріли. Враз до опочивальні увірвався весь озброєний натовп. Штори палали, полум'я швидко розпливалося по килиму. Опочивальню миттєво затягнув чад і пороховий дим... Хтось кричав, хтось лаявся і натужно кашляв. Закриваючись від жару, солдати прийнялись гасити вогонь, а коли у кімнаті трохи розвиднилося, всі побачили зібгану чорну рясу із каптуром, що валялася біля комина. Посередині опочивальні лежав, скрутившись, намісник – навколо нього по пишному килиму розтікалася величезна калюжа чорної крові. Капітан лейб-ґвардії зі шпагою в руках схилився над ним.

– Що з ним? – спитав князь Ґаґін, який в оточені ґвардійців з'явився серед натовпу.

Офіцер підвів голову, глянув на князя і сказав із сильною німецьким акцентом:

– Ваша світлість, він мертвий...

1. Мертвий вершник

В літо Боже 1775 року часто–густо впадали на степ суховії, закривали сонце густою хмарою чорного пилу, неслися, нахиляючи трави до землі, летіли з тяжким завиванням понад Дніпром, лякаючи гуртовиків і розганяючи врізнобіч отари й табуни. По запорізьких зимівниках та бурдюгах між дідами абшитованими точилися довгі розмови про близький кінець світу; про мерців, які невдовзі повинні вийти зі своїх могил та порахуватися з нерозумними онуками за тяжкі гріхи, про упирів та відьом, насланих Господом Богом на рід людський, про підступність московську та хитрощі бусурманські. Святі старці зі власноруч видовбаних печер споглядали за спалахами зірок, смутніли і зі страхом молилися за спасіння роду християнського та за власні душі, що несли на своєму сумлінні чимало крові, пролитої у часи молодечого козакування. Подорожні на переправах, чумаки, купці та крамарі поспішали до храмів, а володарі наддніпрянських степів, запорожці, щиро прощалися між собою, били шапками об землю та кидали останні золоті червінці на стіл шинкарям, плакали під дзенькіт мандрівних перебендь та кидалися в розпачу із шаблями на захожих чужинців та перекупників.

На початку липня посуха впала на степ, трава пожухла, джерельні струмки враз посохли і щовечора обрій закривала чорна хмара, від якої віяло спекою та страхом. Коли сонце ще стояло в зеніті, далеко в степу спалахували заграви. Молодики, які наймитували по зимівниках, заганяли овець до кошари, озиралися навсібіч і тривожно хрестилися. У тирсі чорно–жовтими струмками ковзали полози, розганяючи перепелів, та щезали, шиплячи, у гарячих низьких хвилях Дніпра.

Одного дня, на початку липня, коли синє безхмарне небо тяжко зависло над розпеченим наддніпрянським степом, два чабани, що випасали худобу великого запорізького зимівника, помітили чорну точку, яка раптово з'явилася на обрії і почала швидко наближатися. Старший чабан, бувалий козак Трохим Шух довго мружив очі, пильно вдивляючись з-під жорсткої долоні на дивне явище у степу.

– Що там, дядько Трохиме? – нетерпляче спитав його помічник, дванадцятирічний хлопець Чіпка.

– Здається, кінь... – поволі зронив Шух. – Невже татарва? – знову запитав чи то перелякано, чи то захоплено Чіпка.

Рука Трохима машинально смикнулася до очкура, але, не намацавши шаблю, він сердито відмахнувся від недосвідченого помічника і кинув глузливо:

– Мурашки, мурашки ховайте подушки, бо татаре йдуть... Ото дурне! Хіба татари поодинці по степу гасають? Хіба не бачиш? – кінь.

Але тепер і Чіпка добре бачив коня, що оскаженіло летів степом навпростець. Здалеку, під косими променями надвечірнього сонця, здавалося, що на лискучій спині коня гойдається чорний горб.

– І пропаде ж гарний кінь! – із жалем процідив Трохим і крикнув на хлопця: – Що став, телепню? – давай мій аркан!

Чіпка прожогом кинувся до розіпнутого намету, біля якого лежав скручений волосяний аркан чабана. Тим часом Шух свиснув собак і заскочив на свого мишастого татарського коника. Чіпка тільки встиг протягнути кільця аркану, як Трохим, пролітаючи повз галопом, легко підхопив скручене мотуззя і майнув у степ навперейми дивному коню.

З-під копит Трохимового скакуна в обличчя хлопця вдарила курява і вирвана з корінням трава. Поки він тер очі, хлипаючи від нетерплячки, Трохим, низько пригнувшись до кінської шиї і щосили луплячи босими п'ятами по боках маштака, вже винісся за пасовище. Чіпка, підстрибуючи від цікавості і захоплення, бачив, як прокладаючи крізь випалені ковилі стежку, коні летять назустріч. Коник чабана несподівано швидко промчав низинкою і вискочив на вододіл, по якому летів дивний скакун. Раптом серце Чіпки впало, він зрозумів скажений гін чужого коня – за ним, майже не торкаючись лапами землі, стелилися три степових вовки.

Вовків помітив і Трохим, він насунув баранячу шапку нижче на лоба і почав розправляти кільця аркану. Дивний кінь лише на два крупи випереджав його. Шух випростувався, вчепившись босими ногами у змилені боки маштака, – вітер широко вдарив у груди, надувши полотняну сорочку. Чабан розкрутив аркан і метнув його – чорна мотузка звилася у повітрі і жорсткий зашморг врізався у шию скакуна. Трохим відкинувся назад, з натугою утримуючи в руках жорстке мотуззя аркану, – зловлений кінь, із боків якого летіло шмаття білого мила, відчайдушно захропів і замотав головою.

Те, що чабани сприйняли спочатку за горб, виявилося тілом чоловіка, руки якого міцно обіймали довгу кінську шию. Кінь став дибки – голова людини відкинулася назад, і перед Трохимом майнуло бліде чорновусе обличчя. Але придивлятися часу не було – його кінь раптово брикнув задніми ногами, чабана підкинуло так, що він дивом утримався. Шух обернувся – один вовк, поцілений копитами, із переламаним хребтом, скиглячи, котився по землі.

Другий вовк спробував підскочити збоку, але призвичаєний чабанський кінь знову став дибки, кидаючи копитами.

Пронизливе іржання, хропіння, вовче рикання й тупіт копит закрутились, закриті стовпом куряви, у несамовитому коловороті.

Невідомо, чим би закінчилася ця колотнеча, якби не підбігли собаки, що відразу вчепилися у вовків, а потім погнали їх у степ.

За собаками біг захеканий Чіпка, грізно розмахуючи ґирлигою.

Трохим вже зіскочив із коня і звис на трензелях гнідого скакуна. Декілька хвилин чабан тяжко тупцював навколо оскаженілої тварини. Нарешті, гнідий поступово заспокоївся і тільки скошував налитими кров'ю очима кудись убік та перелякано хропів.

– Ти диви! Ось чому він із коня не звалився! – промовив Трохим, розплутуючи довгий козацький пояс, яким до кінської шиї був прив'язаний чоловік. Руки людини були намертво зчеплені навколо шиї коня.

– Козак! – з повагою сказав Чіпка. На чоловікові був зелений куртас і темно-сині запорозькі шаровари. Через плече, на тонкому шкіряному ремінці, висіли порожні шабельні піхви, багато оздоблені срібними прикрасами. Попереду сідла-орчака – два пістольні кобура. По одягу козака розпливалися широкі плями почорнілої крові.

– Хто ж цього сердегу так ухойдохкав? – замислився чабан і озирнувся довкола. Але навкруги було на диво спокійно, тільки вітер здаля доносив гавкіт собак. Степ, такий же безмежний, як і небо над ним, стелився велично й урочисто.

Чіпка вдивлявся у залите кров'ю обличчя козака. Чубата чорна чуприна густо запилена. Молоде і мужнє, з витонченими рисами і тонкими чорними вусами, мертвенно бліде обличчя, спотворював застиглий вираз болю й ненависті.

– Ну що ж, поїхали – поховаємо сердегу по-козацьки. – Похмуро сказав Трохим і, про щось замислившись, повів коня з мертвим вершником за вуздечку до вигону.

За вигоном, біля невеликого джерельця, Трохим і Чіпка ледь розчепили руки козака, зняли його з коня і поклали у намет. Трохим розстібнув подряпаний китайковий куртас.

– Так, це його хтось із мушкетюги поцілив... – Задумливо пробурмотів Трохим. Біла сорочка, просякнута рудою, висохла і перетворилася на корок. Під серцем чорніла широка рана.

– Чого стовбичиш – неси воду! – прикрикнув Трохим на помічника. За мить Чіпка з'явився з полотняним цебром води. Чабан почав обережно промивати рану. Окрім рани під серцем, стегно козака було наскрізь прохромлено і вся нога тяжко набрякла від гною. Побачивши вузький чорний отвір, навколо якого засохла кров, Трохим надовго замислився. Якась здогадка спохмурніла його обличчя.

– Видно, що це його москаль багнетом штиркнув, – сказав він, витираючи спітніле обличчя. Чіпка здивовано подивився на чабана. Той замислено покрутив сивий вус:

– Бачив я такі рани – ще коли з Гонтою гайдамачив. Москалі нас тоді добряче своїми багнетами з ляхами помирили...

– А хіба у нас із ними війна?

Трохим махнув рукою:

– Із ними ніколи не знаєш – чи мир чи розмир. Як то люди кажуть, варив чорт із москалем пива – і солоду відрікся....

Чіпка згадав, як вони із зимівчанами минулого року їхали на ярмарок у Домаху і повз них, битим шляхом, під стукіт барабанів маршували безкінечні колони солдат із довгими рушницями, на тяжких стволах яких зловісно блищали довгі блискучі багнети. Здавалося, з кожним кроком солдат багнети штрикали прямо у небо...

– А за що вони його? – запитав Чіпка.

Трохим потиснув плечима, промокнув шмат полотна і витер їм обличчя вершника. Раптом Чіпці здалося, що вії на закритих очах козака ледь тіпнулися.

– Дядько Трохиме, здається, він живий. – Прошепотів підпасок і вчепився у рукав сорочки чабана.

Трохим кивнув у відповідь і застиг, вдивляючись у біле обличчя. Але козак лежав нерухомо.

– Хто його зна, – стиха сказав чабан, – відвеземо у Суху балку до діда Чорнояра, мо' і допоможе... Жаль буде, якщо такий козак задурно згине.

Трохим заходився плутати між двох коней перев'язь для нош.

– А він допоможе? – боязко запитав Чіпка.

– Той і мертвому допоможе... дід такий, що не тільки з живого мертвого зробить, а запросто і навпаки... – Трохим умостив згорнутий оберемок зеленого віття на перев'язі і хлопнув зловленого коня по мокрому крупу:

– Я до діда, може, до заходу встигну, а ти за отарою дивися...