Текст книги "Горохове чудо"

Автор книги: Борис Харчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

СТРАТА

Вигравали труби й барабани, маяли знамена, рівними рядами колихалося військо – Ярема Вишневецький пишно і бучно в’їжджав у замок. Калатали костьольні дзвони. Поспільство кидало й кидало квіти, не перестаючи вигукувати в такт дзвонів: Віват! Віват!» Кінь вкритий парчею, золотом, сріблом оздоблене сідло, і в ньому вивищувався він – грізний і нещадний у бойових латах, переможець над черню і сіромою, які зважилися повстати проти вельможного панства й битися за свої права, за якусь волю. Поряд з ним, на такому ж коні, але ще в дужчій пишноті їхав король. Вигойдуючись, котилися карети у шляхетських гербах. А за ними гуркотів звичайний собі селянський повіз, яким возити хіба що гній а чи снопи, тому його ледве і тягла пара худющих-прехудющих шкапин. За скрипливим колесом ступав, брякаючи ланцюгами, той, хто смів бунтувати і вести чернь-сірому, – її полковник Нестор Морозенко. Нарешті він і посів належне собі місце – тягне, волочить, прикутий до воза: перед ним шляхетські карети, а йому на п’яти наступають своїми копитами баскі коні шляхетських вершників.

Розчинилась неприступна кована брама замку. Ще голосніше закалатали дзвони. Гаркнули фортечні гармати. І, нетямлячись з радощів, тріумфально лементували пани, пані, панночки. Ще більше посипалося квітів. Ярема Вишневецький спинив перед брамою коня і, даруючи всім свою привітну посмішку, оглянувся, щоб спостерегти своє військо. Його привітна усмішка зникла з губів, у очах майнув перестрах. Ярема Вишневецький сказав щось королю. Той теж оглянувся: позад війська, позад обозу ішов-маячив осідланий вороний кінь без вершника. Король нічого дивного, нічого особливого в тому коні не добачив, але коли Ярема Вишневецький шепонув, що кінь же Морозенків, то королеві в очах теж майнув перестрах, і він наказав: «Зловити! Зловити і запрягти до плуга!..»

Руки зв’язані, ноги в ланцюгах, ланцюг на шиї – Морозенко ступав, понуро опустивши голову: не було жодного привітного обличчя, не було жодних очей, які, глянувши на нього, додали б йому сил і снаги. Ворожі, пихаті обличчя, зневажливі, глумливі погляди. Але він не волікся, не йшов, брязкаючи ланцюгами, які терли, вгризалися і рвали живе тіло, – він ступав, не виявляючи ні свого болю, ні муки. В порваних чоботях, у штанях, що наче побували в собачих зубах, у розхристаній сорочці, оселедець прилип до голови, він ступав по своїй нарузі, по своїй ганьбі.

Блимнувши на мури, на рови, став на звідний міст, увійшов у браму. Високо над кругойдучим муром здіймалася вартова вежа. В горішньому поверсі, як у всіх замках, налаштовано гармати, в середньому жило панство, а в долішньому – в’язні. Морозенко прямував за колесом, думаючи: «Може, саме тут, де ступає моя нога, і є той льох, у який мене запроторять?»

Ярема Вишневецький, король і почет прямували в покої, кіннотники збиралися розкульбачуватися, гармаші закочували гармати, обозники розвантажували вози – всіх чекала урочиста, багата, смачна вечеря, яка мала завершитися танцями і фейєрверком. Двоє вартових, двоє гайдуків, відв’язавши Морозенка від повоза, повели його під муром, ввели на галерею. Загарчали засуви – вони опинилися в темній коморі.

Засвітилася свічка. Один гайдук, несучи її, йшов попереду, а другий гайдук ішов за ним, гаряче дихаючи йому в потилицю. Вони спускалися сходами нижче і нижче. Віяло холодом, підземеллям.

Передній гайдук, відчинивши останні двері, став збоку. Задній наказав Морозенкові зупинитися. Він повідмикав йому на шиї, на руках і ногах замки. Його це здивувало. Але він здивувався ще більше, коли було запалено нову свічку й подано йому до рук.

– Прендко до дзюри![6]6
  Швидко до нори!


[Закрыть] – крикнули вартові.– Там – їсти і пити, а щоб не було так страшно, хай пан собі присвітить, – докинули смішком.

Двері з гуркотом зачинилися. Він стояв на горішній сходинці і якусь хвилину наслухав, як лунко віддаляються і глухнуть кроки вартових. Коли вони затихли, коли залягло німе безгоміння, йому спало на думку, що в цих мурах, у цьому мороці лише у вогнику свічки ще спалахує життя.

Його боліли садна й нили пухлини, які понатирали ланцюги. Скапнувши на долівку воску, він прилаштував, поставив свічку й розтирав собі шиіо, зап’ястя рук, ноги. Вгамувавши трохи біль і ниття, намацав на грудях капшучок, який висів на шворці. Так звичайно носять хрестик або образок, а він носив засушений калган-корінь. Витеребивши корінчик з капшука, взяв його на зуб і почав смоктати: схоплені в турецьку неволю й кинуті в ями, запорожці таким робом по тижню й більше могли витримувати голод і спрагу, дивуючи і лякаючи бусурманів. Калган-корінь не піддавався на зуб, не хотів м’якшати і віддавати свою зцілющу силу – Морозенкові запахло степом, його волею, і, посмоктуючи степовий корінь, він узяв свічку, щоб роздивитися, де ж він.

Майданчик, на якому він стояв, нагадував припічок. З нього спускалися сходи. Їх було небагато. Ступивши на них, він помітив у стіні нішу. В ній стояв глек і лежав кусень хліба. Помітив він у цій ніші кресало й запасну свічку. «І чому вони мною так піклуються?» – запитав себе подумки, йдучи вниз, у морок, який не могла просвітити свічка.

Зійшовши зі сходів, наступив на щось тверде – під ногою хруснуло, ледве не послизнувся, не впав. Приглянувся: то була людська кістка.

Йому перехотілося посмоктувати калган-корінь. У горлі стало сухо й гірко. Свічка горіла рівно: нізвідки, не подував вітерець. Він ступив далі, приглядаючись у тремтливому, лизливому світлі до кам’яного льоху: банеподібна стеля, мурований стовп, і біля нього висить, як на паколі, гунька, долівка встелена людськими черепами і костомахами, звисають заржавілі гаки… «Я, мабуть, у катівні,– подумав Морозенко. – Звідси живі не виходять».

Слизота стін і склепіння, холод глиняної долівки – жах і морок підземелля торкнулися його душі. Він підступив до мурованого стовпа: «Зніму гуньку й накину на себе – я ж у самій сорочці», – та лише торкнувся до неї, як заторохкотіло, посипалося, мало не загасивши свічки. Він не випустив гуньки з руки. Йому відкрилося: вона висіла на людському кістяку, як на паколі. Він прошепотів:

– Прости, хто б ти не був, а я візьму цю гуньку – твоє тепло, – і відступив, побачивши, що людський кістяк стлів у кайданах.

Гунька була ціла. Накинувши її наопаш, вернувся до сходів, сів на сходинку і загасив свічку.

– Ось де примари домують, знеможені душі померлих, – прошепотів.

Його обняли таке знесилля, така втома, яких досі не знав і не відав. Поклавши на коліна руки, схиливши голову й дивлячись у пітьму, знову наче бачив той у кайданах кістяк і проказував до нього, до всіх тих, хто тут сконав:

– Слався, mori immortalis – безсмертна смерте… і ви, мученики-мерці, мене benedicte[7]7
  Благословляйте (лат.).


[Закрыть],– та й поклав голову на руки, а чи тільки здрімнув?

Гунька гріла. Йому не хотілося ворушитись. Здавалося, якщо поворухнеться, тепло втече з-під гуньки, холод візьме за плечі, наляже на груди. Але очі вже не склеплювалися. «Що від мене ще хоче клятий Ієремія? – вламувалася думка. – Чому не настромив мене на палю? Навіщо розкував, кинув сюди? – Здогад поставав над здогадом. – Щоб настрахати, налякати оцим пеклом?.. Мене налякати, настрахати?! Хіба він такий недорікуватий? Чого ж він хоче?..»

Думка вламувалась за думкою, відкидаючи здогад за здогадом, і тут, на сходинці темниці. Морозенко гостро, люто відчув свою програну битву. Серце стиснулося. Хотілося накласти на себе руки. Він здригнувся. Заскреготів зубами. Застогнав. І скрегіт зубів, і його тяжкий стогін вросли у непіддатливі мури. Прогуло і замовкло: камінь.

Його звело. Він піднявсь і заходив – від сходів і назад, не боячись у суцільній темряві вдаритися лобом об стіну: «Чому я не впав від шаблі? Чому не втопивсь? Навіщо я дався живцем до рук?..»

Хода гула під склепінням: його носило по світах, ходив по мудрість у Краківський університет, вчився у славній Падуї – скрізь, де міг, дошукувався правди. Мати знайшла його в Замості, в Академії. Зняла зі своєї голови очіпок, вив’язала з кінця пучку попелу – це і була найбільша наука, якої він набув: захистити рідну землю або самому стати попелом.

Він послухався матері.

І, снуючи темницею, простежуючи хід битви, перебираючи її подробиці, навісніючи від ханської зради, полковник думав: «Поразка, розгром наступили не на доброводівських полях, поразка, розгром почалися давно: кожен наслідок має свою причину… історія нещадна».

Коли він терзався, нетямлячись у муках, над ним, на середньому поверсі замку простору залу залило світло свічок і свічечок. Музики на хорах почали грати марші. Під їх величальні звуки на дубові ослони за дубові столи всідалося чин за чином панство. Зі стін, з портретів на них дивилися королі, князі, гетьмани. Всі чекали виходу Яреми Вишневецького.

А Морозенко думав: «До якої чорної біди, до якої скрути треба було дійти, щоб брати собі у спільники хана? Це ще гірше, ніж повірити вовкові. Ситий звір ягняти не зачепить. Ворожіших ворогів не буває. Але на кого було покластися? В кого шукати допомоги? Де той брат і товариш? Де слабкість, там і зрада, і початок поразки. Хіба ні? Хіба не такий плід, яке дерево?..»

У цей час Ярема Вишневецький і король, взявшись під руки, ступили в бенкетну залу. Їх чекали інкрустовані діамантами крісла. Музика втихла: почався церемоніал на честь переможців. Спалахнуло ще більше вогнів і вогників. Шовкували шовки, оксамитились оксамити, переливалася парча. Король дарував першому шляхтичу Яремі Вишневецькому шаблю, оздоби якої коштували мало не половину королівських скарбів. Цю шаблю він назвав шаблею ойчизни. Нагороджений прийняв її, ставши на коліно. Підчаший подав, знак, і з’явилося, засновигало безліч слуг. У золотих келихах заграли напої. Хто любить лити кров, той підігріває себе вином.

А в глибокому підземеллі ходив і карався Морозенко. «Я не виню коріння, – казав собі,– бо я з дерева свого роду». Він зупинився, втуплюючись у темінь. Калган просився, щоб його посмоктувати. Він зворухнув язиком, посмоктуючи його – коріння степу. На нього дмухнуло полином, і він побачив себе малим хлоп’ям на порозі хати під солом’яною стріхою. Йому пригадалося, як батько взяв у поле. Орав плуг, тяглася борозна. І Морозенко думав: «Я вродивсь, начеб виорався з тієї борозни. Ми всі начеб виоралися з борозни – батько, мати…» В батькових руках чепіги, а за плечима – гаківниця. Напоготові шабля. Батько косив, молотив, а зброя напоготові, бо кожної миті могла з'явитися татарва. І згадалося Морозенкові: «Земля любить плуга, а не кулю: хоч і засієш поле кулями, та воно хліба не вродить. А я люблю землю», – так приказував батько. Гречкосій, але й козак. Ходив у походи, бився – його груди в борознах-рубцях, як поле. Мати, колінкуючи, дмухала на свої грядки, як на рану. Земля родила. Кому хліб, а кому заздрість. З турком-татарином шабля на шаблю, а з панами? Пан людини не знає: ти і все твоє – його, даровані йому богом і законом у спадок на вічні часи, ти – раб, худоба. І коли ти не хочеш бути волом, ні тобі хати, ні тебе – у вогонь.

Морозенкові очі кресали у темряві: «Чужий чи свій пан, паша чи магнат – з ним лоб до лоба!»

Стіни темниці набрякали слизотою, склепіння просякали цвіллю, і долівка тхнула тліном – слизота, цвіль і тлін розвержували йому душу, а над ним вигравала музика, лилося вино – яскрава зала тріумфувала, сотні ставних ніг і ще ставніших ніжок готувалися повести йому на голові граціозний танець.

Він не піднявся на сходинки, не шукав у ніші кресала: не хотів запалювати свічку, не хотів торкатися хліба й води, гидуючи панською ласкою. Йому не жаль було своїх літ, які загубив, ходячи по своїй землі і в чужину по науку, ні свого молодого віку. Хіба ж не навчився – доріс до шаблі?

І в той час, коли банкетна зала, шаліючи, справляла учту на повернення, на впровадження золотого спокою, він повторював собі:

– Ти вчився гідно жити, але головне – куди важче: гідно померти!

Стало байдуже, що хотітиме, чого в нього домагатиметься Ієремія, син магнатки Раїни – фундаторки не одного монастиря для схизматів. Чи вона передбачила продажність душі свого паростка? Та хіба постом і молитвою можна викупити зраду?

Морозенко нагострював свій розум: смерть і життя – явища зовсім різного ладу. Смерть пережити неможливо.

І стало байдуже за себе. А матері було шкода, бо це недобре, коли матері гублять і ховають своїх дітей: справедливо, коли навпаки.

Він проказав:

– Простіть мені, мамо…

Його голос вдарився об стіну, вернувся, і йому начеб причулося: «Прощаю…» Він хотів сказати: зробив усе, що міг, але не сказав цього, думаючи: «Ще не все зробив, ще повинен, мушу…»

Йому уявилася давня місячна ніч і мати. Він бачив свою матір – у личаках, у благенькій свитці, в очіпку. Вона стояла журна-журна під нерозвинутим дубом. Йому в грудях мліло серце, щось стискало за горло. Здавалося: мати тут – стоїть під дубом, і дуб розвивається. І як уявилася йому мати, так ясно і чітко згадалися всі походи, всі битви: трубить сурма над Жовтими Водами, трубить над Пилявцями… Утікає король, утікає Ієремія, гине погане панство – рідна земля визволяється?

І Морозенко прошепотів:

– Хто цього не бачить і не пам’ятає, той сліпий або йому відібрало пам’ять.

Тут, у підземеллі, у цій норі він був не сам: з ним була мати, вірні побратими, його полк – хто наклав головою і хто залишився живий, щоб боротися і не здаватися.

– Земля визволяється… – казав він серед кам’яних мурів. – Вона все одно визволяється… Кляте панство хіба не за це мені найлютіші кари… Згадав панів, тьху! Шкода мови.

Його голос гучав.

– Хай четвертують і розкидають мене по шляхах – не страшно. Страшно і соромно стати на суд у кайданах.

Молодий вус роздмухувався.

– Хай садять на палю, хай шкварять у котлі, хай вішають – я знесу всі тортури, а не стану на суд у кайданах. Ви чуєте, мамо, товариство?

Кам’яні стіни відлунювали стогоном: «…не стану…»

Він не знав: надворі ніч чи день? Який день? Він гострив свій розум і підіймав свою душу: жив у вічності й для вічності.

Приходили гайдуки. Щось ставили, щось забирали. Пробували з ним забалакати:

– Козак не світять свічки?

– Я і так бачу всю вашу наймитську ницість.

Він не торкався їжі: смоктав калган-корінь і пив воду. На що надіявся? Чого сподівався? Зогнити, а потім стліти, як зогнили й стліли кинуті у цю яму до нього, дарма що його не приковано до стовпа і не посаджено на ланцюг.

Залізні іржаві двері загарчали. Гайдуки не принесли ні їжі, ні води. Не переступаючи порога, один з них кинув до середини вузлище, а другий крикнув:

– Переодягніться, пане полковнику. Його ясність князь Ієремія вас чекають!.. – І додав: – Ми теж почекаємо.

Морозенко сидів на сходинці. І не зворухнувшись, відповів:

– Перевдягатися я не буду, бо мені не соромно. І нікуди я добровільно не піду. Якщо ж його ясність ваш князь Ярема хоче мене бачити, то нехай приходить сюди. Гадаю, він не перепився і ноги його гаразд носять.

Гайдуки не сподівалися на таку відповідь. Оба поніміли, не вірячи своїм вухам: цей лайдак, цей ланець сміє ослухатися найяснішого князя? Ослухатися того, перед ким упадає сам король Речі Посполитої?.. Перед ким схиляються посли іноземних держав? На кого моляться магнати, шляхта, прелати, ксьондзи і всеньке поспільство? Один з них держав свічку. Свічка трусилася йому в руках. Гайдуки перезиркувалися в її тремтливому світлі й мовчали, начеб проковтнувши язики.

Морозенко сидів до них плечима.

Полохливо затинаючись, вони зрештою перепитали:

– Що ж нам сказати його ясності?..

– А те, що чули.

– Пане полковнику… Шляхетний пане… – почали вони, не знаючи, як ще більше його величати, – може, ви одумаєтеся? Може, це не останнє ваше слово?..

– Я сказав те, що сказав, – відповів він і пожартував: – Ви, напевно, нагодуєте мною раків, але хіба я подібний на рака?

У дверях довго скрипіли засуви: вартові мовби розучилися їх зачиняти. Вони пішли, але скоро й вернулися. Тепер їх було не двоє, а більше.

Морозенко вступився зі сходинки: внесено двоє м’яких крісел, столик, наїдки і напої, поставлено трисвічника.

«Щось не терпиться Яремі», – подумав в’язень. Тільки й встиг це подумати, як він і з’явивсь. У кунтуші, але без шапки. Повів оком – гайдуки і слуги вийшли: не хотів при них перекинутися з Морозенком і словом, навіть привітатися.

Двері зачинилися, й тоді сказав, ще не ступивши на східці:

– Високий гість не схотів у мою світлицю, що ж, я спускаюся до нього, – і ступив на сходинку.

– Ясний князь помиляється: ця келія – його маєтність. Пан Ярема спускається до самого себе, – відповів Морозенко.

Ці слова не зупинили Ярему Вишневецького. Зійшовши вниз, ставши лице в лице з Морозенком, він твердо подивився на нього, їх чорні очі перетнулись і одночасно опустилися.

– Пане полковнику, я прийшов до вас, щоб виявити свою шану вашій козацькій мужності, вашій хоробрості. Ви один билися зі всім нашим славним королівським і шляхетським військом. Я подаю вам, пане полковнику, свою руку, – і Ярема Вишневецький хвацько простяг свою міцну коротку правицю.

Морозенковим обличчям пробігли тіні: він начеб чогось вагався. Повільно, знехотя подавав руку, добуваючи її з-під гуньки.

– Я тисну вашу, пане Яремо, – руку воїна і ворога.

– Дякую за честь, пане полковнику… Я у своїх володіннях: прошу сідати.

– Можна. Хоч я і засидівся.

Вони посідали один навпроти одного.

– Вино не любить киснути. Чи не так, полковнику Морозенко? Я підіймаю цей келих за вашу ратну доблесть!

– Мені жаль, пане Яремо, але я ніяк не можу сказати цього самого про вас. Погодьтеся: тишком, покрадьки підлізти під човен і перекинути його – це, правда ж, не доблесть, а ошуканство, хитрість? Пити ж мені самому за себе: хвали, кумасю, сама себе, бо нас ніхто не похвалить… – Морозенко осміхнувся й не глянув на кубок.

– Пане полковнику, я знаю: ви не asinus gloriosus[8]8
  Осел-хвалько (лат.).


[Закрыть],– прорік Ярема Вишневецький і надпив зі свого келиха. – Кажете, ошуканство, хитрість?

– А ви, пане Яремо, хіба miles gloriosus[9]9
  Воїн-хвалько (лат.).


[Закрыть]?

– Ви мене не збагнули, полковнику Морозенко. Я хотів сказати, що переможців не судять, – почав Ярема Вишневецький, не дивлячись на Морозенка, кидаючи свої погляди по стінах, розглядаючи темницю, й, переводячи мову начеб на інше, запитав: – А вам, мабуть, тут незручно, моторошно, похмуро і холодно?

– Вбувся, пане Яремо. А щоб не було холодно, я позичив гуньку з кістяка. Вона його все одно не зігріє.

– А у вас сидить їдь. Признатися, я розумію вашу злість, ваш сарказм – позбутися батьківського гнізда, позбутися батька, але й ви зрозумійте мене: мені потрібен чинш[10]10
  Регулярний податок натурою чи грошима.


[Закрыть], а не бунтарство. Правда, той Киселиця перебрав міру.

– Киньте, пане Яремо. Пан не скаже – пахолок не плюне.

Ярема Вишневецький знов відпив з кубка.

– Ошуканство, хитрість?.. – кинув він і запитав: – А вам не здається, пане полковнику, що ви повстаєте проти самої долі? Доля ж у нас спільна, одна. Домашні чвари є домашні чвари. Посердимося, помиримося. Дуже вам поміг хан?.. Ми з вами поставлені самою історією стати стіною проти турків і татарів – ми рятівники світу.

– Ощасливлювані?

– Так! – крикнув Ярема Вишневецький, пронизливо подивився на Морозенка і жартував: – А вам, правда, пане полковнику, не холодно в цій гуньці?

– Спробуйте, поміняймося, пане Яремо.

– А ви могли б мати жупан, кирею, навіть булаву.

– Як ви це собі уявляєте?

– Дуже просто: я даю вам полк. Хочете більше – дам більше. Згода?

– Легковажні ж ви, пане Яремо. Заперли мене в льох, трохи полякали, тепер готові шанувати, даєте полк і більше, щоб я його вів, щоб ішов проти Хмельницького. Ви хочете мною розбити Хмельницького, закінчити домашню війну і мною воювати татарву, бо в нас спільна, одна доля, бо ми поставлені історією врятувати світ? Ощасливлювані! Годі, що ви ощасливили народ, обдерши його до нитки! – Морозенко встав і відкинув крісло. – Доля у нас не спільна, не одна: є панська і є холопська. Ми й вас розіб’ємо, і татарві змелеться… Та з ким я балакаю? Зрадник знає бариш, а не честь і славу. Шкода мови.

Ярема Вишневецький слухав уважно, пильно.

– І вам не страшно смерті? – запитав, схиливши голову.

– Смерть, пане Яремо, – моя приятелька: на всі докази вашої розважливості і глузду вона відповідає безжальним: «Ні!»

– Що ж, я у вас гірко помилився, пане полковнику. Ми, мабуть, більше ніколи не побачимося. Прощайте! – Він підвівся і гордо попрямував до дверей.

– Переможців не судять – їх теж колись перемагають. Прощайте, – мовив Морозенко.

Гайдуки і слуги забрали столик, крісла, начиння – у замку завирувало, мов збурилося саме пекло: з брами вилітали і влітали у браму вісники на гарячих конях, цюкали сокири, гамселили молотки, готувалося, як до бою, військо. Пошепки передавалася новина: «Каратимуть козацького полковника».

Лиховісний шепіт перекинувся на замкові мури, щоб посіяти якнайбільше страху.

До страти готувалися ретельно, старанно, передбачливо. Містечко було невеличке, власне сільце, ярмарковий майдан тісний, тому карати на ньому такого визначного злочинця визнано суддями недоречно. Постановили: здійснити вирок серед поля, на горі, назва якій Савур-могила.

Цей присуд дійшов до вух Морозихи. Вона стала поводирем сліпця-бандуриста. Тинялися навколо замку.

Настав день страти. В поле, до Савур-могили, валили розцяцьковані карети, які охороняли, гарцюючи, улани; повози з напнутими будами, що їх ледве тягли по дві пари коней; грубі вози, запряжені волами. І в каретах, і в повозах, і на возах напхано напхом – голці ніде впасти. Їхали на конях – у сідлах і охляп, їхали і на ослах. Все пани, підпанки, чиїм маєткам – хаткам і садкам, ставкам і млинкам – загрожували козаки, повстанці і їх поводир полковник. Тяглися піщаниці – корчмарі, торгаші, цехмістри, які ще вчора служили повсталим і визвольній справі, а нині лизали панські патинки, виявляючи свою вірнопідданість. Пхалися й гави, які ладні дивитися на будь-що, не інакше як колупаючись собі в носі або пошкрябуючи потилицю й вигукуючи з подиву: «Ну й ну!..» Юний канцеляриста вів під руку закохану в нього панночку і обізнано провадив: «Йому відрубають руки, але він ще житиме. Хіба ти не бачила безруких? Старці живуть без рук. Правду я кажу? Потім йому відрубають ноги, але він все одно житиме. Хіба нема безногих старців? Йому повиколюють очі, але він і тоді житиме. Я кажу правду. А коли, моє кохання, йому зітнуть голову, тоді він вже не житиме, бо йому нічим буде дихати».

В цей тлум, у це стовпище, де кожне посідало відведене йому місце, чернь, сірому – робочий люд заганяли, періщачи нагаями. Турму за турмою. Щоб дивилися, запам’ятали і заказали дванадцятому коліну, як-то брати до рук шаблю.

Дорога від замку і до місця страти обсаджена уланами. В шоломах, в панцирах, з голими шаблями вони завмерли, розтягнувшись двома рядами.

Морозиха і бандурист потонули в людському морі, яке вишумовувало навколо Савур-могили.

Із замку виїхали вершники, а за ними котив високий поміст на колесах. Хтось уже побачив Морозенка: він прикутий, як смертник, до щогли. Хтось побачив і ката, як він сидить у червоній сорочці, а всі його струменти – на колінах.

Людський вир скипів і занімів: кунтуш і каптан, кирея і сіряк, хустка й очіпок – кожне подумало: «Добре, що не мене», – й затамувалося, крім їх двох – Морозихи й бандуриста. Морозенка везли на помості між двома рядами озброєних кіннотників, а вони думали одну думку: «Ліпше б нам бути у заковах, ліпше б нас везли на страту».

Бандурист підтримував Морозиху, щоб не впала. Вона побачила його, свого сина– стоїть на помості, прикутий до щогли. Поміст пливе, а він стоїть і дивиться. Впізнала його. Простий, рідний – не зігнув голови. Дивиться – кожному заглядає у вічі. Кого він шукає?

Сльоза затуманила старі очі.

Морозенко стояв на помості, дивився, шукав її: де ж їй ще бути, як не тут, серед людей? Вона ж – його мати.

Бандурист тихо перепитував:

– Вже виїхали? Вже піднялися на гору?

Вона змахнула сльозу й ледве сказала:

– Дуже блищить зброя…

Нова сльоза набігла на очі – світ їй затуманювався.

– Сину-синочку, ой сину…

Бандурист її підтримував. І вона міцно вчепилася однією рукою за бандуру на його плечах.

– Іржавіє, старіє зброя, але не зіржавіє, не постаріє пісня, – шепотів-молився сліпець-бандурист. – Допоки живе пісня, хіба іржа в’їсться в душу?

Морозенка поставили на Савур-могилі. Його не стріляли і не рубали на четі – живцем виривали серце.

І тоді велерозумний суддя лукаво сказав:

– Дивись тепер, Морозенку, на свою Вкраїну!

Ясновельможне панство, а за ним і дрібна шляхта відразу ж стали насмішкувато перешіптуватися. Сірома понуро мовчала.

Він ще стояв.

– Сину! – крикнула Морозиха і вдарилася об землю.

Від її поклику все здригнулося, отерпло і наструнилось – люди, коні, трава.

Він тріпнув своїм кучерявим чубом – козацька голова зависла у пісню.

 
Ой Морозе…