Текст книги "Горохове чудо"

Автор книги: Борис Харчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Прокинулася Воксанка, а за вікном виводять жінки-голосільниці – дощі.

Видибала вона з парадного. Скрізь лежить жовте мокре листя.

«Що ж я тепер робитиму? – і гойдала головою.

А яблуко гуп на землю. Горіхи падають і вилущуються. Воксанка взяла яблуко. А горіхи покотилися в бабин кошик. Їх зубами не розкусиш.

І вже, де росла вишня, яблуня і горіх, червона калина. Воксанка понатикала її в коси.

Кру-кру – клин за клином, дзень-дзень – один за одним. У небі летять журавлі, а по стежці біжать школярі. Вервечкою.

І найліпше Воксанці в калині.

Та що це? Шумить, гуде… Вертається, їде на мітлі з місяця баба Віхола. А Воксанка стоїть у вікні. Вона показує горіх сніговій бабі.

Ось він який!

Чує мене мала чи ні? Соньки-дрімки поклали на її уста палець. У ліжку цвіте сон. Зросливо, вродливо і щасливо. Як первоцвіт.

Моя рука лежить на гладенькому бильці. Мої очі заглядають у дитячий сон, але нічого не бачать. Я чатую тишу. В чотирьох стінах зачинився весь світ.

Розцвіли рум’янці – погасили всі квіти землі.

– Хто? Хто піднявся? – запитало високе і страшне.

– Я піднявся, я став над громом, – відказало.

– А хто, хто впав? – запитало глибоке і страшне.

– Я впав, я лежу під каменем…

– Як же так? – і заплакало.

– А то так, – і засміялося.

Її кіски біліші від подушки. Вони пухнасті й м’які. Один раз підстригли їх у перукарні. Воксанка казала, що в лікарні. Тут і там у білих халатах. Хлопчики й дівчатка ревіли. А Воксанка й не скривилася. «Це ж не віспа, що боляче!» Чесав гребінець, і ножиці ходили в косах. Потім вона всім показувала на пальцях: чик-чик…

Під головою обидва кулачки. Вії впали, брівки вирівнялися, а губи надулись.

– Мамо! Бабо! – з вереском під нашим балконом.

У ліжку стрепенулося, пацнуло ногами, стиснуло кулаки і розняло очі.

– Хто?

– Спи… Хіба не знаєш? Віта. Вона вернулася зі школи, і тепер нікому не буде спокою.

– Мамо-бабо! – лунають крики-перекрики. – Бабо-мамо! Ляльку!

Я погойдую ліжко-колиску. Скриплять бильця. Сну нема, сон утік. Як загойдати неспокій?

Йду на кухню і всовую у кватирку голову.

Під нашим балконом на тонких ногах – Віта.

– Тихше…

А вона спинається на пальці, дере рота ще дужче, підплигує, кидає своє пащекування на третій поверх.

– Ляльку! – вся аж кипить.

Я хапаю першу-ліпшу ляльку й кидаю їй. Віту присоромити не можна. Вона не знає, що таке сором. Взяла ляльку, кривиться, задкуючи, зникає за рогом будинку.

Погойдую Воксанку, але вона не згортається в клубочок, не просить розказувати казку. Всі кажуть, що колисати дітей не треба, і всі колишуть.

– Спи… – буцім заплющує очі. Теж цяця. Я не чекаю, коли вона по-справжньому заплющить очі. Вона хитренька з пуп’янка. Пам’ятаю: вивіз її на стадіон. Тоді Воксанка не вміла говорити, вміла кричати. Я нахиляюся, припадаю до неї, реве ще дужче. Сховався, щоб не бачила. І вона враз умовкла. Не мала кому плакати.

Серед будня у нас ще можна заснути, а в неділю очей не сплющиш. У всіх квартирах радіоли, телевізори, а під будинком дітвора ганяє м’яча. Таке враження, що всі пожильці тільки й чекають на ту неділю, аби повмикати на цілий день свою радіотехніку. Тільки нашій бабі Тамарі вдається пригасити цей шал. Але якби-то вона жила під боком.

Мала вже спить. І сплять ляльки-зірки, ляльки-пупси. Що награє їй у сні чарівна сопілка? Вона всім награє добре і миле, тому після сну люди прокидаються здорові й бадьористі.

Дитина в сон – мати до роботи. А моя робота не йде. З мене погана мати. Проте стараюся що-небудь робити. Не сидіти ж між умивальником і кухонним столом та чадіти сигаретою? Мої думки повтікали і поблудилися. Певно, їх хтось позбирав, присвоїв і не пускає до мене. Я не знаю, кому казати, щоб віддав назад мої думки. І вже так хочеться, щоб Воксанка швидше встала. Без неї сумно. За нею тужно, коли вона навіть спить. Але цур її будити! Ніхто не галасував би, ніхто не приходив би..

А по сходах парадного лупу-лупу – не до нас, пронесло. Та коли тихо, коли зовсім тихо, – дзвінок. Він неголосний, а ніби коле. Завжди так буває: чого не хочеться, те буде. Беруся за защіпку, відхиляю двері.

– Ще не встала?

– Тихо… – і палець під ніс.

Папка під пахвою, жмут газет у руках – дядько Микола. Впускаю його. Він прослизає на кухню. Нишком вичитує й уривчасто розповідає про всякі новини. Ми сидимо вдвох і мовчки чекаємо, поки встане мала.

Колись маленькою мама назвала її Бубою. З легкої руки дядька Миколи її почали кликати Бузько: народилася навесні, тепер інколи – Бузьковський.

Поперечитувано газети, порозказувано новини, а вона не прокидається. І ми сидимо на кухні, як на станції, чекаючи поїзда. Ми куняємо, нам хочеться спати. І куняють вікна: нема кому в них дивитись. І куняють двері: нема кому рипатись.

Дядькові Миколі хочеться простягнути ноги, але боїться впертися ними в холодильник. Підгинає їх під себе.

Сивина цупко вдирається у його голову, зморшки риють чоло, розбігаються під очима. Підборіддя видовжене, і рот ніби надутий. У нього дуже бліде обличчя і дуже білі руки. І здається, що коли він сидить отак, скоцюрбившись, байдужість кучерявить його чуб, байдужість дивиться з його очей…

– О! – він здригається, наче спросоння.

– Вітер, – кажу.

Гуде холодильник, і ми знову дрімаємо. У нас вже все порозказувано – залишилося саме мовчання.

Я не перепитую його, що він робив і чи працювалося: він нічого не робить, вся робота вже за ним. Йому мало треба. Власне, нічого, крім спокою. І в мені щось бунтує: чого він прийшов? Я б хоч трошки попрацював.

– Ма… Ма-мо!..

Спочатку зривається дядько Микола. Його рот роз’їжджається, і зуби сміються. Жовті зуби. Нема байдужості. Він притуляється до стіни, дає мені дорогу.

– Тату!

Я вилітаю з кухні, газету з дверей. Двері риплять, трахкають.

– Хто, хто встав?

– Я! – Вона держиться за бильце, очі як умиті. Тягнеться всім тілом.

Чапу-лапу – рипить паркет, гримить горщик, – все прокинулося. В дверях стоїть і дивиться на нас дядько Микола.

– Коля, а де твоя папка?

Він згадує, що в нього була папка, спотикаючись, летить на кухню. Та папка не порожня, в тій папці завжди щось є.

– Що ти мені приніс?

Він витягує з папки целофанову коробку. В ній дзеркальце, гребінець, щіточки – цілий туалет.

– Це мені?

– Тобі, Бузьковський…

Вона виривається з моїх рук, гасає боса по хаті, не знає, що їй робити з подарунком, куди його поставити.

– Я буду лялям коси чесати!

– І собі,– підказує дядько Микола.

Молоко я ще не спряжив. Я міг його давно спряжити. Не забув – хай вони посидять удвох.

– Вдягай мене, взувай мене! Давай молоко!

– Бузьковський, жди ладу, – дядько Микола, їй подобається ждати ладу.

– Поки татко спряжить молоко, спечемо перепічку? – дядько Микола наставляє незграбні руки.

Мала мчить, падає на його коліна, дається пекти перепічку.

– Печу, печу перепічку… – лясь долонями, лясь.

Він лоскоче їй груди, і вона заходиться.

Через мить вони вже співають: «Ти, дівчино, ти щаслива…» В дядька Миколи добрий голос. Він колись сам складав пісні.

 
В тебе батько…
 

Я на кухні, я не кваплюся: вони будуть довго сидіти, співаючи. Затягли «Марину», по-своєму:

 
Марино, Марино, Марино,
Ходімо удвох на базар.
 

Раптом їхні голоси втихають. Наспівалися. Мала примовкла. Набридла перепічка, спів… Дядько Микола щось розповідає.

– Про Бабая не треба – страшний.

– А я не про Бабая.

В білу каструлю наливається молоко.

– Жив собі на світі Красунь…

– Як він називався?

– Красунь. Був молодий, гарний і гордий.

– Як я?

Дядько Микола не хоче казати, що Красунь був ще гарніший, щоб не образити Воксанку. Він дипломатично обходить це запитання.

– В нього був чорний кучерявий чуб, високе чоло і карі очі.

Воксанці не подобаються ні гарні кучері, ні високе чоло, ні карі очі: вона біла.

– А що він робив?

Дядькові Миколі хочеться змалювати молодого Красуня, вродливого і сильного, але мусить слухатися малої.

– Він був студент.

– Я виросту і теж буду вчитися.

Але дядько Микола ніби не чує Воксанки. Він оповідає про Красуня, який хотів перевершити Сковороду. Той Красунь вчився на філософа. Дав собі такий зарік, що коли вивчиться, то весь світ стане перед ним на коліна.

Квапиться Красунь якось з бібліотеки, несе купу книжок, а йому назустріч дівчина – біла Білявина. Задивився він на неї, книжки бубух на землю. Дівчина була вихована: допомогла зібрати книжки. А в нього відібрало мову, і він не зміг їй подякувати.

З того дня забув Красунь про науку. Тягне його в парк. А біла Білявина там чекає. І подає йому свою руку, і веде за собою на Дніпро, на кручі, над якими сходять і не гаснуть зорі.

Згодом до Красуня вернулася мова, і він питається:

– Чи ти будеш моєю?

Біла Білявина відказує:

– Наздожени! – і помчала, залишила тільки вітер.

Красунь кинувся за нею, не роздумуючи. А перед ним звідкись на стежці виріс панок. У чорному капелюсі, в картатому піджаку, в таких же штанях, у наймодніших штиблетах. Став та й вимахує елегантно паличкою.

– Вітаю тебе, філософе, – і зняв капелюха.

Красунь щось буркнув і хотів обігнати панка, але той поклав йому на плече руку.

– Чи не соромно тобі, закоханому в науки, стрибати козлом по кручах?

– Пусти! – розсердився Красунь.

– Овва, яка моція! – пхикнув панок. – Ти її тепер все одно не наздоженеш. Її давно перейняв інший.

– Як?

– А так, як я тебе.

– Хто ви такий і чого вам від мене треба?!

– Не шарпайся.

– Ви чорт! Я вас знаю.

– Добре, що ти мене впізнав. Я твій опікун. Нам буде легше розмовляти. Ти хотів бути мудрим. Ти дав собі зарік, що весь світ стане перед тобою на коліна. А що з тобою сталося? Ти причумлений!

– То вона винна. Вона!

– Ти геть змізернів, з твоєї голови вивітрилося все, що ти знав. Хіба Білявина варта того?

– Я не можу всидіти на лекціях і ходити в бібліотеку.

Панок уже давно не держав Красуня за плече.

– Зречися Білявини заради мудрості! Ти впізнаєш найпотаємніше! – він говорив облесливо.

– Білявина мене дурила, втікала, щоб іншому попастися до рук, – замимрив Красунь.

– Отож-бо й воно, – підтакнув панок.

– Зрікаюся! – крикнув Красунь. – Заради мудрості!

І не стало панка – тільки свиснуло, наче хто кинув палицю. Красунь швидко почовгав у гуртожиток, щоб засісти за стоси книжок.

Його перестріла Білявина.

– Що ж ти наробив? – запитала, плачучи.

– А що?

– Я була твоєю душею, а ти зрікся її.

– Моя душа зі мною, а ти зумисне втікала від мене, щоб тебе інші наздогнали, мене випередивши.

– Самого себе не можна випередити, самого себе можна тільки спинити, – мовила Білявина. – Ти зупинив себе.

Вони розійшлися – назавжди.

Красунь закопався у книги. Минули роки, він перестав бути і молодим, і гарним, зате став сильно славетним і сильно багатим. Тільки остався один, як палець.

– А цьо він став сильно славетним і сильно багатим?

– Бо він вчив інших, як їм жити, а як треба самому, не знає.

– А де Білявина, куди вона пішла?

Молоко скипіло. Я вихолодив і налив у чашечку.

– Де ви там, ідіть?!

Воксанка пила молоко, а дядько Микола робив їй «вітер віє» – дунув на голову, підняв білі кучерики. Їй не сподобалося, і вона одвихнулася.

– На вулицю, грати в татка-маму!

– А тобі сумно за мамою? – спитався дядько Микола.

Вона глянула на нього, але нічого не сказала. Він не став очікувати, поки ми зберемося, пішов собі. Але перед тим такими очима окинув нашу кімнату, ніби хотів тут залишитися назавжди.

А в нас своя робота: споряджатися. Воксанка поривається брати з собою подарований туалет. Її кортить похвалитися. Я не даю.

Вона падає на диван і дригає ногами.

– Дригай, дригай собі. Я пішов…

Вона добре бачить, що нічого не вдіє.

– Пупса ти взяв?

– Сама візьми.

Вона бере пупса і кидає собі в кишеньку бабиного горіха.

Наше подвір’я сповнене гомону. Двірник Василь спускає застоялу воду. Він орудує гаком і лопатою. Штани закасані до колін, ступає, ніби чапля. А навколо нього ватаги більших і менших. Хто зі школи, хто з дитсадка. На подвір’ї мокрого більше, ніж сухого. Баби сваряться на онуків, щоб не лізли в воду. Хіба їх спиниш? Їм тільки того й дай. Сусідський Вітя – посередині калюжі. Хто до нього наблизиться, він відганяє того фонтаном.

– Вітя! Вітя! – баба впірвала якусь лозину, але не дістає його. Квокче, як курка, що їй підсадили каченя, а воно попливло. – Я тобі…

А Вітя вихилясом. За ним підсліпуватий хлопчина. Він із сусідського двору. Його прозивають Фріцом. Мама привезла його звідкись. Дивно, що підсліпуватого прозивають Фріцом. Так прозивали колись після війни. Але прізвиська не змиєш. І малий рудий Фріц, який росте без тата, без мами і другий рік сидить у першому класі, так вигулює в калюжі, що калюжа розлягається. Обляпав Вітю, той зарюмсав, поплентався на сухе, а баба його ще лозиною.

– Марш до хати! – задихалася. – То що мені за кара? Взимку без рукавиць ходить, восени з калюжу попхався…

Двірник Василь відганяє охочих до мореплавства, а підсліпуватого хлопчину не чіпає. І він дає по воді бокаса-бокаса, бо на нього стріляють з автоматів: диркотять губами. А коли всі автоматники збираються докупи, рудий Фріц вилітає з калюжі. Кого хапає мокрими руками за носа, кого ляпає по обличчі, а то просто вишмаровує своїм брудним манаттям. І навтьоки!

– Фріц! Рудий… Рудий!!!

А його нема.

На всю губу реве донька коменданта. Віта з неї кривиться. Віта грається сама, осторонь від усіх. На балконі з’являється сам комендант. Здається, що під ним, грізним і набусурманеним, ось-ось провалиться балкон.

– Хто? Що? – перехиляється він через перила і поїдом їсть босого двірника Василя.

– Фріц! Фріц! – виказують комендантові скривджені.

– Ти нащо його впускав? – кричить комендант двірникові.– Я забороняю!

Босий двірник вдає, що не чує. Комендант зникає, а через хвилину стає перед калюжею.

– Я тобі хто? Я був полковником! Що з того, що тепер у відставці? Я тобі скільки разів наказував, щоб ти не пускав того Фріца!

Двірник спокійно розгортає гаком багнище і наслухає, як у водозлив проривається вода.

– Я кому кажу?!

– Вибачте, але я не ваш ад’ютант і в «заградотряді», – він вживає це специфічне слово, – з вами не служив.

Комендант заносить вгору руку, але хапає свою доньку і не веде, несе її за собою.

А Воксанка:

– Чого дядько на дядька кричав?

– Бо він має голос, – відповідає за мене двірник.

Навколо нас вимаршировують хлопчаки. Кожен сам собі командир і окреме з’єднання. Вони чомусь не хочуть триматися купи і ставати під одну команду.

Розбишакуватий, із зірочкою на кашкеті репетує: «Мы смело в бой пойдем!» Він любить верховодити, але його ніхто не слухає. І такий самий на зріст, як він, чимчикує йому назустріч, вигукуючи: «Нехай ворог знає, нехай пам’ятає!..» А ще один, опецькуватий, вибілений, наче полотно, заводить: «А я бгасаю камешки с кгутого бегешка…» Всі троє прямують один на одного, ніби збираються між собою повоювати. В кожного своє завзяття і своя батьківська пісня.

Всю цю гру збурює рябий у розпанаханій куртці: пускає ракету. Водяна ракета, знявшись угору, падає комусь на голову.

Тут баба Маша виводить Сашка – Воксанчиного однолітка й компаньйона. Сашко жене під стовпи, на яких сушать білизну. Там сухо.

– Сашко, Сашко, гратимемо в тата-мами, – кричить Воксанка і біжить за ним.

Сашко, чорноокий, смуглявий, часинку стоїть, роздумує, а потім поважно відповідає:

– Будемо грати.

Воксанка висмикує з кишені пупса.

– Ти будь мама, а я тато.

Сашко вагається, чи бути йому мамою. Свою маму він дуже любить. Якось у тролейбусі один чоловік сказав: «Я дам тобі вудку, а ти віддай мені свою маму». Сашкові вудка сподобалася, і він погодився. Але коли роздивився на ту вудку, відразу знайшовся: «Хитренький, твоя вудка стара, а моя мама молоденька…»

– Ти будь мама, а я тато, – напосідає Воксанка. – Добре?

Грати в тата-мами – купати, повивати і носити пупса. Вони так і роблять.

А ми стоїмо з худенькою, виснаженою працею бабою Сашка. Вона оповідає, як перед ними на тротуарі розчахнуло осику, як вони полякалися з Сашком.

– Це вже вдруге мені. Перше я несла на руках Сашкову маму, давно було. Її я прикрила, а ребро мені виломило.

– Спасу нема! Та на курорт, молоді в кіно, а я повзайся з ним! – перериває оповідь трухлявий голос. Це нянька завжди стомленої Оленки. Дівчинка ледве держиться на ногах, а її нянька хитається без вітру. Трудно здогадатися, хто кого доглядає,– стара малу чи мала стару. – Спасу нема! Мої години вийшли, їх нікого не видно, а мій півник удома здихай! – В одній няньчиній руці латана сумка і палиця, а другою вона цупить за карк Оленку.

З няньками тепер горе. Ніхто не хоче няньчити чужих дітей. Молоді згоджуються, але тільки за прописку.

Під обламаною і знівеченою яблунею лавочка. Вона засипана мокрим піском. Нянька і Оленка падають на ту лавочку, не змітаючи бруду. Вони такі виморені, що стара відразу заплющує очі, а малій не хочеться бавитися.

А наші колишуть пупса: люленьки-люлі…

Тим часом з парадного виступає Вітина мама. Вона ні на кого не дивиться. Віта побачила нас, злякалася, що можемо відібрати свою ляльку, й кудись запропастилася. Вітина мама несе й розвішує на стовпах заходженого килима. Відходить, руки за спину, дивиться, чи добре повісила.

Я відтягую Воксанку, баба Маша – Сашка. Загубився пупс, але його годі шукати: стоїть густа курява. А Вітина мама лупить по килиму вибивачем. Того килима пилосос не бере. Пилюга летить у чужі вікна, звідти висовуються чиїсь сердиті голови, але відразу ховаються. Ніхто не хоче зв’язуватися.

Вітину маму називають мамзель. Мамзель тримається гонористо й непідступно, бо її чоловік, як вона всім каже, у цьому будинку найголовніший начальник.

Воксанка і Сашко скиглять за пупсом. А Оленчина нянька відколупує нігтем яблуко, годує вихованку.

– Ми зовсім заморилися: в двох церквах були. Люду – що насіння на городі!..

Вона ходить з Оленкою по всіх усюдах і збирає жахи.

– Пам’ятаєте, – веде вона далі,– я вам розказувала про жінку з відрубаною головою? Вчора знайшли руки і ноги, а сьогодні голову. Знаєте, хто вона? Медсестра. Тепер докопаються, хто її замордував, хто вкоротив віку.

Ця історія розповідається щодня цілий тиждень. Стара держить шматочок яблука і повторює знову:

– Де хто таке бачив? Повідрубували руки, повідрубували ноги і відрізали голову? – Вона проникливо дивиться на нас, витягнувши свої руки, ніби держить у них не розколупане яблуко, а ту голову.

– А цьо тьоті відрізали голову? – допитується Воксанка.

Баба Маша морщиться, хоче відтягнути кудись Сашка, щоб він не слухав страхів.

– Такий, дитино… – хоче пояснити, та запинається стара.

– Ти не знаєш, чого відрубують голови? – вихоплюється Сашко. Але його цікавить зовсім інше: – Я вам щось покажу. В Оксанки така коза, як і в мене! – і він показує ту козу на пальці.

Я хутенько дістаю хустину.

Війнуло вітром, вибита з килимка пилюка лягає на нас. А мамзель походжає собі збоку, руки долонями назад. Кінця цьому вибиванню не буде. Треба забиратися геть.

Прибігло чиєсь дівченя:

– Оленко, Оленко, а чого в твоєї лялі очі не зачиняються?

– Вона ж дешева.

Те дівченя тупцює перед Воксанкою, їсть яблуко і патякає:

– Що ти «треба, треба», кажи – «нужно», – хрусь яблуко.

– Смачного, – каже Воксанка.

Я обіцяю Воксанці, що ми йдемо зараз у гості. І вона ладна розлучитися з Сашком.

– А я вже завтра був у гостях, – хвалиться він.

Баба тягне його до хати, щоб сховатися від пилюги.

– Мені дали отакого-о торта! – не вгаває Сашко.

– Мені теж дадуть.

– Не дадуть.

– Ні, дадуть. Татку, чого він каже, що не дадуть? Коля мені приніс тувалет – гребінець, люстерко, щіточки. А в тебе нема.

– А я собі зловлю жука! – крикнув Сашко.

Веду Воксанку, а вона весь час оглядається. Виходимо з двору і перестріваємо здорованя з двійком дівчат. Вони всі щойно вилізли з машини. Здоровань оцвенькуватий і косматий. Дівчатка гарненькі і навриписті. В них гарні імена – Богданка, Іванка, їх батько редагує українську молодіжну газету, яку вони не читають.

– Богданка, Иованка, не лезьте у воду! – застерігає басок. У всіх, хто їздить у службових машинах, такий басок. Інакше машина б не везла.

Газета, яку не люблять свої діти, дуже вигідна. Вона дає і квартиру, і машину, і ще багато дечого. Редактор-космач обминає нас, як паріїв.

Воксанка впирається і витріщується на машину.

– А чому в тебе нема машини?

– Бо я не вмію балакати басом. Бас у мене ніяк не проріжеться.

– То купи собі гострого ножа, проріж, і ми не будемо ходити пішки.

– Їздити в машині шкідливо.

– Чого?

– Ноги всихають і виростає живіт.

– Тоді не купуй ножа.

Ми тюпаємо по сірих панелях. Нема ліпше, як іти в гості. І Воксанка забулася про жука, якого буде ловити Сашко.

– Прийдемо в гості, і я скажу: «Добрий день!» – радіє вона.

– Ми на переході, зелене світло. Що ти мала сказати?

– Біжім! Я мала сказати – біжім! Ти забувся?

Ми підтюпцем перетинаємо автостраду. Далі вузька вуличка, пошта, трамвай. Нам можна на трамвай, доїхали б до центрального ринку, але прошкуємо собі, взявшись за руки. Дощу нема.

– Чоботарня!

– Де?

– Ти сюди носив черевики, я сховалася там за дверима, а ти мене шукав: де моя доня, де?

Справді, так було. Я забувся, а вона запам’ятала. Обіцялася стати чоботарем, коли виросте. Дітям хочеться все знати і все вміти. Дорослі дивуються, гасять їхні пориви, а потім нарікають, що діти ледачі.

Наше місто велике, але якесь не урбаністичне. Як кожне місто, воно і кам’яне, і залізне, і пластмасове. Проте в ньому камінь не навалюється на голову. Дерева ховають будівлі. Вулиці не скидаються на кам’яні мішки чи колодязі. Здається, що наше місто виросло в лісі, а його вулиці й тепер впускають простори степу і високе небо.

Воксанка запам’ятала й лікарню. Тільки-но порівнялися:

– Знаєш, знаєш, як мені в животик гірчичник заліз, то мене сюди водили. І бабі з рота тут кістку виймали…

– Куди нам тепер повертати, ліворуч чи праворуч?

Мнеться: де ліво, а де право?

– Яка в тебе рука ліва, яка права?

– А чому в мене одна рука ліва, а друга права?

– Так у всіх людей.

Вулиця як паркова алея. Клумби аж горять.

– Квіток рвати не можна, – каже вона. – Знаєш, чому? Всі татки і всі мами хочуть, щоб земля була зелена, синя, червона…

– А ще тому, що квітка – це ж князівна-полівна.

– А ти мені не оповів, чому засипали криницю з живою водою. Оповідь! Я не буду проситися на руки.

Ми йдемо, і з нами йде казка.

Цар Лютий заграбастав усю землю князівни-полівни, ту саму землю, що її дало у вічний спадок сонце. Він повелів, щоб люди, яким даровано життя, називалися царськими і повік-віку забули про князівну-полівну. Все живе і мертве на тій землі стало царським. Тільки вишенька і криниця з живою водою не корилися страшному повелінню. Тоді вишеньку зрубано, а криницю засипано.

Цар Лютий зачав завойовувати інші землі. На старість він зробився ще хитрішим і заповзятішим. Порозганяв геть своїх генералів, деяких навіть повішав, обізвав себе Добрим і написав, що нема багатих і бідних, що всі люди брати. За це навіть по інших землях його стали вихваляти, бо всі люди хочуть бути братами. А тим часом цар Лютий, перекинувшись в Доброго, наказав це тільки для того, щоб йому легше завоювати весь світ. Напускав туману. Як він не старався, але всього світу не завоював, сам скоцюрбився. І перед смертю видав такі заповіді: «Ми, такий-то і перетакий, заповідаємо: земля і небо нехай скоряються тільки нам. А тому понад усе треба пильнувати, щоб засипана криниця не відкрилася і щоб зрубана вишенька не дала паростків…»

Не стало Лютого-Доброго, прийшов Темний. Він на могилі свого вчителя поклявся, що з честю виконає всі заповіді.

Передній цар, зрубавши вишеньку й засипавши криницю, дозволяв дітям гратися на тому місці. Інколи хтось оповідав дітям казочку про князівну-полівну. А цар Темний наказав стерти саме місце, щоб й сліду не було. Тоді-то на місці криниці виросло каміння. Так ніби його хтось намурував, камінь на каменеві – висока гора. І те каміння заплакало. Кап! Кап! Журно і голосно, на всі дні і на всі ночі.

Люди назвали гору Каменем Сліз.

Темному відразу й донесли про таке чудо.

– Криниця з живою водою стала каменем і плаче! – розгнівався він.

– Плаче, – шепочуть агенти, стоячи на колінах. – І люди туди йдуть і ведуть дітей.

– Гору змести, а всіх, хто йде туди поклонятися, під суд – стукнув Темний кулаком і став набивати люльку.

І зруйновано гору, а люду стільки пересуджено, що їм і числа нема. Коли дивись – кам’яна гора знову появляється. І так щоночі. Вдень її знесуть, а за ніч вона знову височить. Стоїть чорна, похмура, – зігнутий велетень, який не може підняти голови, розпрямити плечей і своїм голосом потрясати все доокруж. З каменя на камінь – кап-кап… Але хто може зібрати сльози? Вони б’ють і опікають.

А таємні агенти доносять цареві, що стята вишенька пустила своє коріння в землю, і воно пробуде там до пори, до часу.

Шукали те коріння, та так і не дошукалися…

– Я не хочу, щоб камінь плакав. Я хочу, щоб вишенька росла.

– Треба знайти Шугаєву сопілку. От кресоне блискавка, покаже шлях, вдарить грім…

– А нині бив грім, але ти злякався. Сховався до хати.

– А ти не злякалася?

– Злякався ти, злякалася і я. От коли я виросту, тоді нічого не лякатимуся. А ти мене не спинятимеш?

– Шукатимемо вдвох.

Погодилась.

Ми мовчки йдемо по каменю й не помічаємо, що він мокрий. Над нами гаснуть хмари. Незчулися, як опинилися біля центрального ринку. Купили пучок гвоздик і спускаємося по високих сходах.

– А он там живуть Мар’янка й Оленка.

– Ті, що були в тебе на дні народження?

– А коли в мене буде знов день народження? Чого він так швидко минув?

– Довго чекати, через всю осінь і через всю зиму.

– Тоді мені принесуть подарунки? А чому ми не йдемо в гості до Мар’янки й Оленки?

Я не знаю, що їй відповісти. В Мар’янки й Оленки недобрий тато. Він хотів бути співаком, поетом, але з нього вийшов тільки Патяй, тобто такий, що тільки патякає, всіх проклинає, навіть своїх дівчаток, і їхня мама не може оборонитися.

– У нас нема часу.

– Ні, ти не хочеш бачити Патяя. Він ніколи не приходить на мій день народження, бо дуже скупий і жадний.

– Ти так думаєш?

– Він ще ніколи не купив мені подаруночка.

По сходах вниз, а на гірку вгору.

– Ану, покажи, де живе Антоніна Гнатівна?

– Тьотя Цьоня? Тут.

Завертаємо в чорний хід. У ньому темно, і я беру малу на руки.

– Не будемо їхати, – каже вона.

– Боїшся ліфта?

– Не ліфта, а скрипу.

Вона затуляє вуха і заплющує очі, але ми все одно підіймаємося на ліфті. Пипка дзвінка, гавкає Пальма, відчиняються двері й Антоніна Гнатівна вигукує:

– Хто до нас прийшов!

– Я! – випалює мала, забувши про «добрий день», віддає квіти і біжить у велику кімнату.

Ми прийшли не до речі: Дмитро Борисович сидить за столом і працює. Стіл у самісінькому кутку, за ним завжди темно.

– А що ти робиш? – питається мала.

– Пишу оповідання.

– В тебе нема часу?

– Якщо ти прийшла, то в мене повинен бути час.

– Я теж хочу писати оповідання.

Дмитро Борисович від здивування мотнув білим чубом.

– Щоб писати оповідання, треба подумати, – каже він.

– А я вже подумала.

– Тоді розкажи.

Вона трошки хмариться, одна її брівка зламана.

– Знаєш, жив собі старий дід. У нього в хаті й на подвір’ї було дуже чисто. Він удень спав, а вночі робив.

– Отакої? – перебиває її Дмитро Борисович. – Що ж то за дід? Всі люди вдень працюють, а вночі сплять.

– Ні, той дід вдень спав, а вночі робив.

– Чого?

– Він хотів працювати вдень. Вийде рубати дрова, а сусід побачить і каже: ти не так сокиру тримаєш, треба отак, – і вона показує, як вчили діда тримати сокиру. – Він тільки замахнеться, а інший сусід каже: хіба ж так дрова рубають? Отак треба сокиру тримати. Цілий день дідові заважають. Він плюнув, удень спить, а вночі працює.

– Хто тобі розказав про діда й про сокиру? – питається Дмитро Борисович і дивиться на мене.

– Ніхто. Я візьмуся малювати, татко кричить: як олівця тримаєш? Тримаю, як татко каже, а Надя побачить і собі: хіба так малюють?

– То ти малюй уночі, коли ніхто не бачить.

– А я малюю на стіні.

Нам весело, ми сміємося.

– А чого в тебе брівка крива? – питається Антоніна Гнатівна.

– Бо я на тебе дивилася, – і під стіл, до Пальми.

Пальма – коричневе хатнє цуценя з чорними очима-гудзиками.

Вона залізла під стіл і гарчить, ревнує, що господарі вділяють більше уваги гостям, а не їй. У такий час з нею треба бути обережним, може покусати. Гарчання лякає Воксанку, і вона з’являється з-під стола.

– А скажи-но, чиї в тебе кіски? – тьотя Цьоня.

– Мама насадила.

– А очі?

– Мама взяла з неба.

– А брівки?

– Мама намалювала.

– Яка мамина доня! А таткова – ні?

– Зовсім я не мамина і не таткова, а горохова.

– От тобі й маєш! – Дмитро Борисович розвів руками. – Чого ж ти горохова?

– Мама йшла до криниці й проковтнула горошину, а то була я.

– А я думав, що тебе принесли журавлі?

– То вони мене потім принесли, – але їй не хочеться про це розказувати. Вона ж прийшла в гості. А в гостях добре. Білим застелюється стіл, частуватимуть чимось смачним. У гостях з великої чемності обов’язково панькаються.

Пальма шугнула в маленьку кімнату, і Воксанка туди. Дзяв-дзяв! Чапу-лапу! Щось перекинулося, щось упало.

– Вона на тебе гавкала? – питається десь Антоніна Гнатівна.

– Ні, я хотіла подивитися на духи, а вона сварилася.

Воксанка обдивилася, що стоїть у спальні і що лежить на кухні, ніби прийшла на оглядини. Виплигнула на балкон. Там нічого цікавого. Вернулася, кинулася на крісло-гойдалку. Пальма до неї. Гойда-да… Але й це набридло, вдвох з Пальмою тісно.

Включено гучномовець. Під музику вільніше балакається.

– Розполітикувалися! – це Воксанка. Сюди виль, туди виль на кріслі-гойдалці.– Я написала оповідання, тепер мені напишіть!

– Моє оповідання не для тебе, – каже Дмитро Борисович.

– Я ще мала?

– Ти ще мала, і ми зараз будемо обідати.

– То напиши для татка.

Дмитро Борисович береться читати те, що написав, а Воксанка підперлася кулачком.

Ось це оповідання.

Другий тиждень тривав етап. Нас залишилося дуже мало. Вартові втомилися нести зброю і доручили її етапникам. Серед снігів ми побачили щось чорне. Допленталися – аж то чукча. Він був згорблений.

Вартові відібрали зброю і сіли збоку грітися спиртом, а ми могли побалакати з чукчею.

– Хто тут? – спитав він, не ворушачись.

– Ми – люди.

– Переді мною чорно і наді мною чорно, – сказав чукча і кивнув зарослою головою.

– Чого ви тут?

– Я забувся, як мене звати. Сиджу і згадую. Мені здається, що я сиджу цілу вічність, але ніяк не можу згадати свого імені. Я зовсім згубив своє ім’я. Тільки пам’ятаю, як мене назвали інші: Колькою.

– Ви вийшли на полювання?

– Ага, але мої нарти поламалися, а мої собаки мене покинули.

Ми побачили, що ноги чукчі по коліна закопані в снігу.

– Колись я ловив рибу і мені було добре. Риба йшла-йшла і перестала. Я не мав що робити. Мене охрестили Колькою і сказали: лови втікачів. Я був добрим мисливцем. Від мене ні один втікач не втік. А їх йшло, як колись риби.