Текст книги "Горохове чудо"

Автор книги: Борис Харчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

– Що ж ви з ними робили?

– Я з ними робив те, що треба. І як доказ, я привозив по парі рук. Відрізував руки пилочкою нижче ліктів, зв’язував і кидав у мішок.

– І платилося?

– Півмішка рук – мішок цукру, мішок солі, горілка, сірники… Можна було жити.

Білі сніги мерзли.

– Йшла-йшла риба і перестала… Йшов-йшов люд і спинився, – забідкався чукча. – Я згубив своє ім’я і не знаю, як мене звати. Від мене втекли мої собаки. А десь у юрті моя жінка і мої діти! – Він стрепенувся і викинув свої руки. – Візьміть і відріжте їх. Пилочка у мішку. Вам дадуть цукру і солі. Сіль віддайте моїй жінці, а цукор – дітям. Ріжте! Я вас все одно не бачу.

Він осліп, а його ноги були відморожені.

Наші охоронці зігрілися спиртом і загукали.

…Ми відмовилися нести їхню зброю і забрали з собою чукчу.

Воксанка підперла кулачком голову. Чи справді щось думає? Подрімує на оповідачевих колінах ревнива Пальма. А сам оповідач сидить, як той старий беркут. Він старий, але не знає втоми. І вихриться його біла непокірна голова. І дивиться на нього зі стіни впертий і затятий молодик – він сам. І ніби питається його: чи став ти саме таким, як я про тебе думав? В руці не гасне цигарка. Його очі все бачать, його вуха все чують. Він скрізь бував, скрізь позалишав себе, але не розгубив, приніс себе додому і став ще багатшим.

– Не сподобалось тобі моє оповідання?

Воксанка мовчить.

– Ходи, я розкажу тобі інше. Геть, Пальмо!

Собачка неохоче сплигнув. Дмитро Борисович просто струснув Пальму з колін. Вона відразу подибала на кухню скаржитися господині, що господар її прогнав.

І Воксанка вже на колінах. Дмитро Борисович підгицує її, а підгилуючи, наспівує про бідного чоловіка, який не знав, як йому жити на світі – купив собі курочку:

 
А та кура цюру-ру,—
Тепер же я не журу!
 

Та курочці самій сумно: треба ще когось. Старий і дитячий голоси виводять на всю хату:

 
А та качка так-так-так,
А та кура цюру-ру,—
Тепер же я не журу!
 

Антоніна Гнатівна давно застелила стола і розставляє частування. Вона добра господиня. У неї завжди все є.

– Зацюрурукали… Стіл накрито – прошу! – їй у цю хвилину радісно. Повні губи всміхаються, а чорні очі бачать щось своє, щось нікому не відоме. Її очі насторожені.

Для кожного крісло. Перед кожним тарілка, виделка і ніж. Чарочки.

– Я зовсім не хочу їсти, – відмахується мала. – Давай ще раз цюру-ру.

– Ах, ти ж, неслухнянка… Добре, добре, я прийду до тебе і теж не сідатиму за стіл, – ганить її тьотя Цьоня.

– І не треба, – рішуче відрізала Воксанка.

– Ти мене не любиш? Почекай, почекай, ось таткові треба буде кудись піти, він тебе й привезе до мене.

– Я тоді тебе любитиму.

– Хитруля, в кого ти така вдалася?

Дмитро Борисович пересаджує її на крісло. Не пручається. Їй зручно, і вона пишається.

– Вип’ємо, – каже господар.

– І я вип’ю. Дай боже пивши! – Воксанка підняла свою чарочку з водою. – Чого ж ви не цокаєтеся?

Ні холодцю, ні борщу вона не хоче. Як її приневолиш? Антоніна Гнатівна до неї і так і сяк. Бере її за руку, розказує: «Горосю-бобосю, пшенички-тички, квасольки-дольки, а старий бобище геть за гаготище!» Поки розважає – їсть. Перестала розважати – перестала їсти.

– Чекай, я тобі розкажу, як голодні діти граються.

– А як вони граються?

– Це було після війни, в дитячому комбінаті. Там було дуже багато діток. Вони жили без мамів і без татів. Постають у довгий-довгий ряд попід стіною, одне за одним. Товпляться, повиставлявши порожні долоні. А одна дівчинка стоїть збоку, сипле щось зі своєї порожньої долоні в їхні – роздає їжу, приказуючи: «Добавки не буде! Добавки не буде!» А всі дітки вервечкою попід стіною…

– Ти таке щось розказуєш, що мені зовсім їсти перехотілося… Я наварю борщику і всім, всім дам! Хто скільки хоче!

Дмитро Борисович слухає, не втручаючись. Він знає: Воксанка ніколи не була голодною. А він бачив тих, що пухнуть і гублять волошкові очі. Він бачив, як колись на майдані з голоду вмерла мати, а її мала дитина дивилася волошковими очима, не розуміючи, що сталося. І йшли люди, бачили, як гасли сині волошки.

Воксанка так і не подолала борщу. Смик з вазочки цукерочку.

– Я не собі, ми підемо в зоосад. Я ведмедикові. А який звір найстрашніший на світі?

– Люди! – рішуче відказує їй Дмитро Борисович.

Антоніна Гнатівна на нього сердиться: хіба можна таке дитині казати? А мала водить очима.

– Хіба люди звірі? Нате, – і кладе на стіл цукерочку.

Дмитро Борисович цілує її в голову.

У цей час відчиняються двері і вскакує Євген. Він вигинистий і кручений. Ранець летить на канапу.

– Лови мене! – гукає він.

Воксанка кидається за ним. Пальма собі. Стук, грюк, тріск, рейвах. Антоніна Гнатівна посвітлішала. Її чорні очі не блукають далеко. Вона вся тут. Її синок дома.

Ми добре засиділися. Пора додому. А мала не може втихомиритися.

– Ти мене забираєш, я сюди більше не прийду.

– Я тобі подарую друкарську машинку, – обіцяє Дмитро Борисович.

– Все одно не прийду.

– А я тобі куплю цукерок, – каже тьотя Цьоня.

– Не прийду.

– А як подарую тобі слово? – це Дмитро Борисович.

– Яке слово?

– Що я тебе люблю.

– Тоді прийду. І щоб Євген був.

Пальто на плечі, шапку на голову. Воксанка всім подає руку, крім Пальми. Пальма сердиться і гавкає.

З-за хмари виглянуло сонце. Можна податися на Дніпро. Беремо праворуч, і Воксанка ні сіло ні впало запитує:

– Як ті люди живуть?

Я не можу нічого збагнути. Які люди? Ті, що квапляться нам назустріч, чи ті, що нас випереджають? Їй щось згадалося чи прибандюрилося?

– Не доберу, чого ти хочеш?

– Хочу знати, як люди живуть.

– Людей багато, і вони всі різні.

– А як вони всі живуть?

Я показую їй на вікна: багато є вікон, і в кожному вікні живуть люди. Але це її ніяк не переконує. Тоді я кажу, що кожна людина хоче кимось бути: орати землю, робити плуги, літати в небі, плавати в морі. Але й це її ніяк не переконує.

Невже вона хоче знати самісіньку людську суть? Нехай слухає байку-витрабаску.

Жив собі Грицько-недотепа. Спочатку, як всі люди, жив. Аж ось його наставили пастухом.

Галасує, бубонить Грицько, що у великім щастю.

Дали йому порося.

Ще дужче галасує, бубонить він, що у великім щастю.

Дали йому корову.

Він ще заповзятіше галасує, бубонить, що у великім щастю.

Дали йому бугая.

Він аж репається, галасує, бубонить, що у великім щастю. А вовки тим часом на осінь череду розігнали.

Дали йому по шапці, а Грицько в крик:

– Горе мені! Горе!

– А мені його зовсім не шкода.

На нас мчали широкі вулиці, широкі проспекти. Ми їх перетнули, і нас проковтнуло метро. Потягнув ескалатор – побігли перед нами сходи.

– Галасує, бубонить, – наспівує Воксанка. – А як воно крутиться?

– Метро? Там, унизу, стоять два слони.

– Такі, як у зоопарку?

– Ще більші. Вони вхопилися за дві великі корби[21]21
  Корба – механізм для підйому.


[Закрыть] і крутять тими корбами, щоб ми з тобою могли їхати.

– А ти покажеш мені тих слонів?

– Зараз до них йти не можна. Слони нас побачать і перестануть крутити корбами. Уявляєш, що тоді буде? Сходи зупиняться, і всі люди попадають.

Це її переконує, бо ми самі стоїмо на східцях, які ведуть нас до вагонів.

Одна багатоголова людська течія тягнеться вгору, друга мчить донизу.

Приручений супротив – туди і назад – пливе у сірому неоновому світлі. Люди квапляться, біжать. Вони хочуть наздогнати свій час. А їхній час все одно не спиняється. Вони квапляться, бо ніхто з них не знає, скільки кому відміряно. Штовхаються – дорогу, дайте дорогу! Дорогу куди? Кому зривати квіти, кому їх садити? І вони не помічають одні одних, держачи свої голови на однаковій висоті. В шумі змішується докупи їхній сміх, їхні слова, але кожен захищає свою волю. Та в усіх них є щось прекрасне – вперед, там ліпше, як на східцях ескалатора.

Нас теж щось жене вперед. І я підіймаю малу на руки. Ні на кого і ні на що не дивлячись, вплигуємо у синій вагон, хтось поступається місцем, – вагони переганяють вітер. Свище чорний тунель. Їзда полонить нас. У вікно нічого не видно, крім самого себе. Зникає простір, час. Є одне – швидкість. Нам добре линути. Коли линеш, завмирає серце.

Вагони врізуються в білий день. Мабуть, з такою силою вилітають з клітки на волю пташки. А наші ноги не хочуть нас нести: відвикли.

Віадук. Мости. Перед нами Дніпро. Над нами дніпровські кручі. Не чутно, чи колише, чи пливе Дніпро. Німують високі кручі. Все спинилося. В Дніпрі відбиваються дерева і ми. Нам тільки здається, що стоїмо на місці: ми пливемо.

– Татку, татку!

– Що?

– А цьо дерева?

– Як дерева?

– Хіба дерева були завжди?

– Ні.

– А хто їх посадив?

Стоїмо над Дніпром, і дніпровська хвиля каже: дерева – це люди. Це всі ті, хто боронив, хто страждав і хто поліг за мене. Всі вони виросли деревами.

Гуде вітролюбний дуб у зеленій киреї. На ньому кора – що кольчуга. Він розкинув своє гілля над ясенами і кленами – молодими молодиками. Зависла між ними калина – червона слава. Широкий дуб ясить відвагу.

А над самісіньким берегом розпустила свої віти верба – дубова мама. Вона виросла, щоб бути журбою. Сумує сива, плаче стара. Об неї розбиваються всі бурі.

Там, на голій кручі, тополя. Стоїть одна, у хмарі. То наречена. Вона незрада.

Всі вони задивилися у Дніпро, ростуть мужністю, журбою і вірністю. Хто їх подужає?

Так казала дніпровська хвиля. Та, що спливла, і та, що надбігла й колисалася.

Походивши по набережній, ми спустилися до самісінького Дніпра і посідали на камені.

Наче довгі кучугуристі острови, пливли важкі баржі. Снували незугарні річкові трамваї. Блискавично прошмигнув глісер. Велично розтинала хвилі «Ракета».

Легко, як луки, звисали мости. На небо вийшло надвечірнє сонце, і високоголове диво Печерська розлило золото.

На тому боці, на пляжах, хтось купався. І на човнах лопотіли білі вітрила.

З-під великої синьої хвилі вийшов дід. Ми не побачили, коли він з’явився. Але він вийшов з-під великої синьої хвилі. Той дід був такий старий, як світ. Він пробував у Дніпрі.

– Добрий день вам! А чи можна з вами посидіти?

– Чому ж не можна?

Старий сів між мною і Воксанкою. Він був чимось подібний до діда Микити, який курить під яблунею серед поля, і до Дмитра Борисовича, який бував у бувальцях, і до дядька Миколи, який дивує всіх своєю самотністю.

Коли дід сів, камінь так і вгруз у землю. Сиве волосся сивою хвилею спадало дідові на плечі. В нього чоло, як та висока біла виспа. Брови – наче ті кручі. А очі – дві тихі заплави. Ніс схожий на човна. Губи – два береги, що зійшлися докупи. А підборіддя – дніпровський поріг, вилизаний сонцем. Він не мав бороди. Замість неї вуса – довгі весла.

Він був великий, і все в ньому було велике. Своїми широкими плечима дід тримав небо. Підняв руку, і на неї сіло сонце. Тоді його очі стали прозорі й лагідні. І на його обличчі явилася велика ласка – запахло Дніпром.

Я згадував: «Чи він рибалка, чи бакенщик?»

Воксанка його не злякалася. Він взяв її на руки і спитав:

– Ти, певно, любиш солодке?

Я подумав, що він пасічник.

– Мені солодкого не можна, – відказала вона.

– А я любив солодке, та його в нас ніколи не було. Бабуня мали мед, та вони замкнули його в скриню. Там він і стояв у горщику. Коли це раптом бабуня ніби зібралися вмирати. Вже їх і висповідали. Скриня в коморі. Я посилаю менших (нас було повна хата): що там бабуня роблять? Ті побігли й кажуть: прощаються з дідом, просять прощення. Я стою за дверима, через шпарку мені видно: пішли дід. Мабуть, будуть далі мотузки собі сукати, а бабуня вмиратимуть. Посилаю знову менших. Вони й передають мені, що бабуня лежать на ліжку, склавши на грудях руки. Я до скрині, вийняв горщика. Ми понаїдалися меду, ще й на пасовисько набрали. Пригонимо з обіду. Я думаю, що бабуня вже вмерли, що їх нема. А вони стоять на порозі, годують курей. Зобачили мене й кажуть: «От хто мій мед забрав, а я його на коливо припасувала! А візьми-но його, діду!» Мені дивно, що мертві можуть годувати курей і балакати. А дід тим часом мене за руку, прив’язав тим мотузком, що сукав, а іншим давай шмагати. Відтоді я й зарікся на солодке. Відтоді я знаю тільки гірке. Така мені покута.

– А бабуня? – спитала Воксанка.

– Бабуня живе. Вона не вмре, бо я з’їв її мед. З чого коливо робити, якби вона вмерла?

– А дідуньо?

– Дідуня повісили.

– Вороги? Правда?

– А хто ж? Он на тому дубі,– і він показав на дуба, що в зеленій киреї.– Скільки моїх на ньому повішено. І сам я висів, та зірвався.

– А що таке гірке, діду?

Він спочатку подивився на мене, тоді на Воксанку.

– На світі все гірке, дитино, крім роботи.

– А що ж ви робите?

– Бережу Дніпро, а то остануться самі мости.

– Він же глибокий, діду!

– Е, міліє. І якби обмілів зовсім, тоді повтікають могили і геть понесуть із собою землю.

Блищало сонце, а сиве дідове волосся стало як хмара. На його високому, як та біла виспа, чолі лягли важкі тіні. Брови звихрилися – на кручах дув вітер. І дві тихі заплави очей посіріли, стали суворими. І човен його носа, і береги його губ, і гладенький поріг його підборіддя – все отверділо, все стало кам’яне. І кам’яні стали весла його вусів.

Ми його ні про що не питали.

Він сидів на камені й тримав на своїх колінах Воксанку.

– Дніпро до нас і після нас, – сказав.

Мовчать береги – тихий Дніпро. Нема хвилі, вільно розлігся він на всю широчінь сходу і заходу. Не крикне над ним розпачлива чайка, не скинеться десь хижа риба, не зашумлять темні верболози. Прозорі дніпровські плеса. Дно аж виблискує. Здається, що в такий час, ніби з долоні, видно його, ясного, як небо, чистого, як день, і високим Карпатам, і неосяжному степові. Пийте Дніпро хто скільки хоче! Він повний тепла і ласки. І дивує, і милує тим теплом і тією ласкою весь світ. У ньому купаються гори, ліси, хмари. Червоне сонце стоїть на його самісінькому споді, пірнуло й не хоче випливати. І радість великої благословенної тиші стоїть аж до синього моря.

Ясний і тихий Дніпро. Та хто знає, що робиться в його глибині? Він погасив немало зір, які стали піском і світять живим.

З кручі шелест. Там хитнулася тополя. Зашуміли верболози – гойднулася течія. Крикнула чайка – і піднялася хвиля. І не стало берегів. Завиває сердитий вітер. Повстав Дніпро! Реве, аж стогне – змиває гори, корчує дерева, б’є своїми хвилями в небо. Він нещадний, як велике море. І до чужих, і до своїх. Грім грому, полум’я блискавок – рівняє землю. Його стогоном стогнуть Карпати, від його стогону підіймається степ. Цілий світ заціпенів. Меркне сонце – живе помста і кара.

Який же гарний Дніпро – всі ниць!

Прегарний, прекрасний Дніпро ревучий!

– Брешуть, хто хоче спустити Дніпро! – сказав старий. Він ще трохи посидів. Поклав свою руку на Воксанчину голову. І ніхто не знає, про що він думає. Та його дума була довга. Що бачили його посірілі суворі очі? В них не було смутку. Він поклав свою кострубату руку на дитячу голівку. Повагом поставив Воксанку на ноги. Підвівся крекчучи з каменя, нічого не сказав і пішов гатити береги.

Над нами летіли журавлі. Ключ розімкнувся, виплівся двома шнурами. І стало чути, як шуміли крила. І було видно, як ті крила виблискували в проміннях вечірнього сонця.

У небі пливли журавлі, а тут Дніпро. Чи то не була суперечка хвиль з птахами, хто швидше допливе до моря?

Хвилі держалися берегів, підганяли самі себе, одна одну підштовхуючи. А журавлі держалися Дніпра.

Високі кручі, тополя, дуб з ясенем і калиною, верба, мости, місто на горах прощалися з журавлями. Пароплави давали прощальні гудки.

Журавлі не зробили коло: вони попрощалися ще раніше. Їхній ключ знову зімкнувся, піднявся вище, щоб було легше летіти.

Кру-кру… Журавлі линули за дніпровськими хвилями. Вони вже маленькі, вже їх ледве видно – грудочки чорної землі з крильцями – на довгому шнурку. Їх не видно зовсім. Тільки чути далекий гук:

– Кру-кру…

І так щоразу – від сонця і до сонця. Від своїх до чужих берегів з молодим виводком. Життя в леті.

Де їхні гнізда? Нащо їм чужина? Чому летіти, чому кричати тугу? Нащо терпіти таку муку, вибиватися із сил, падати камінь-головою вниз з голоду, не дошукуватися своїх дітей? Нащо це все в золоту і ситу осінь?

Кру-кру…

А був же час, що вони нікуди не відлітали. Неправда, ніби журавлі бояться снігів і морозів. Рідна земля ніколи не заморозить. Вона завжди тепла. Був час, коли журавлі не відлітали. Тоді не було зими, і ніхто не замерзав. З’явилися погані люди. Вони накинулися на журавлиних дітей. Ставили сільця, стріляли в них на льоту, мало всіх не перебили.

Знявся вгору журавлиний ватажок, крикнув до тих, що вціліли. І повів їх у далеку дорогу.

Полетіли журавлі – понесли з собою тепле літо. А на людей упала зима. Стиснули землю морози, замели снігом.

Чекайте, поки журавлі вернуться!

Побили, понівечили колись лихі люди журавлиних дітей. А сірі птахи не пам’ятають зла. Вони вертаються до своїх гнізд і ведуть за собою весну. І квітує земля. Журавлі приносять на своїх крилах людям дітей, щоб люди ніколи більше нічиїх дітей не били.

Але не минається, не втихає журавлина туга:

– Кру-кру…

Воксанка слухала казку, яку їй послало небо.

Гасне день, і червоні шати неба ніби хтось замальовував синім і чорним – насувалася хмара. Не видно середини міста – старої Софії. Але там стояло біле і золоте. Там не меркло. А околиці потемніли.

Воксанка м’яла щось у своїй кишеньці, вийняла – горіх.

– Я подарую його Дніпронькові,– і кинула. Булькнув горіх, що їй подарувала баба.

Я так і не здогадався, нащо вона це зробила… І вона не сказала.

– Чого темно? Куди пішло сонце?

– Хіба ж ти не знаєш? За горою в нього є палати. Воно вечеряє і стелиться.

А коли ми допхалися до зупинки метро, мала з жалем хитала головою:

– От ми дурні…

– Чого?

– Треба нам було розпитати того діда, що береже Дніпро…

– Про що?

– Та про Шугаєву сопілку! Він же знає?

– Пропало… Хіба тобі мало тієї, що я зробив?

– Вона ж не справжня!

– Ти заграй на пальцях, і все, що задумаєш, збудеться.

– А що я хочу?

Я почав їй підказувати:

– Хочеш їхати на метро?

Вона заграла на пальцях: туру-туру-ру… І метро повезло нас. Раз перегін, два перегін, а там слони викрутили нас на Хрещатик.

– Хочеш, щоб було світло?

Вона заграла, і Хрещатик засвітив нам безліч ліхтарів, червоних, синіх, зелених… Стало так видно, що й голка не могла б загубитися.

Вона захотіла їхати на тролейбусі, заграла, ми сіли й поїхали на Лук’янівку.

Зійшли на горі, і я запитав:

– Хочеш, щоб були зорі?

– Хочу.

Мала приклала пальці до губів, підвела вгору очі – мерехтіли зорі.

– А хто їх засвітив?

– Їх засвітила ніч. Сонце лягло спати, а ніч встала. На небі, як і в нас на стіні, є вмикач, тільки великий. Ніч ввімкнула цей вмикач, і зорі спалахнули.

– Нащо?

– Щоб освіщати людям сни.

– І мені?

– І тобі.

Ми йшли повз завод. Вона знала, що це завод. За муром стугоніло й гуркотіло.

– Я виросту й піду на завод. Знаєш, що я тобі зроблю?

– Не знаю.

– Ложку!

Вітер підганяв нас додому. Він виспівував, що вже лягло снопами літо і стернею встала осінь. Осінній вечір знову погрожував дощем. А ми його не боялися. Нам було легко і трошки радісно. Доберемося до своєї хати і скинемо свою втому.

Чого в нас сьогодні тільки нє було! Ходили в гості, ходили на Дніпро… Бачили сонце і зорі. Скрізь водила Шугаєва дудочка. Я кажу:

– Захочеш води, піде вода. Захочеш каші, і каша звариться. Чого ти ще хочеш?

– Хочу-хочу… Сама не знаю, чого хочу…

Гладенький пеньок стирчить перед нашим подвір’ям. Воксанка плиг на нього, дрібу-дрібу, скік назад, під мою руку.

– Я хочу мами… – і збирається грати на пальцях. Її голос – ластів’я під стріхою.

Сашкова мама, яку він погоджувався обміняти на вудку, повела його в парадне.

Під будинком швендяла немічна нянька з Оленкою.

Вода зійшла, на подвір’ї вигулювали старі й дорослі.

Опасиста тітка Головачка, не дуже моложава і якась розпатлана, гуцюцюцькала внука.

– Оксанко, а де твоя мама? – спитала та тітка солодко.

– В Празі,– відповіла мала з гідністю.

Всі, хто прогулювався, поспинялися.

– Коли ж вона приїде і що тобі привезе? – питалася Головачка й ніби гуцюцюцькала не дитину, а свій голос.

– Мама мені привезе плаття, кохту, чоби… – загинала пальці, показувала старим і дорослим.

– І ляльку? – випитувала Головачка.

– І ляльку!..

– Може, вона вже приїхала?

Мені не довелося заганяти Воксанку до хати. Вона сама побігла в парадне. Не зупинилася, коли її гукнув сусід-велетень Михайло, який любив розповідати про комара, що перекинув трамвай. Не зупинила її й красуня Наталка – Михайлова дружина, яка хотіла чимось почастувати.

Воксанці забиратися вгору легше, як спускатися донизу: не так лячно, що впаде.

Я її наздоганяю, а вона вже лупцює ногами в двері. Їй відчиняє Надя – сусідка.

– А мама?

– Риба, мами ще нема.

Вона спантеличена: переступати їй поріг чи ні?

Зачиняються двері, Надя хапається її роздягати і розпитує:

– Де була? Що бачила?

А мала виривається з її рук і шмиг до себе в кімнату. Мами нема. На стіні висить її портрет.

Одурила дудочка. Одурила денцівочка. Мама не приїхала. Вона висить на стіні. В неї таке ж біле і таке м’яке, як у Воксанки, волосся. Тільки воно пишніше – золотою короною. В неї таке ж чоло. Тільки вище й задумане. У неї зламані брівки, ніби вона весь час дивиться і не може надивитися своїми великими очима.

І її рівний ніс, і її теплі припухлі губи, і її м’яке підборіддя – все ніби оживає. Все-все мамине у Воксанки. Але мами нема.

Її нема. І без неї не розчісуватимуться так мило кіски. Без неї сумно в гостях і вдома. І Дніпро, і зорі без мами – журавлина туга. Не пахнуть квіти і не п’ється вода. Кру-кру…

Змалювали маму на портреті. Змалювали очі, змалювали брови, та не змалювали тихої розмови…

Я пораюся на кухні, кличу, щоб мала йшла і допомагала, а вона не йде.

– Риба! В телевізорі дядько Микола! – гукає Надя.

Воксанка любить телевізор. Чапу-лапу…

– Де Коля?

– Он!

– А як він туди заліз? А де його папка?

Грає музика, і мені нічого не чути. Веселий джаз.

Воксанці сидиться з Надею. Надя одинока і любить дітей. Вона й працює з дітьми. Вона запросила нас якось на зліт. Ми сиділи на трибунах, дивилися на парад, бачили юннатів і малих пожежників. З нами сидів Тарасик – Надин родич. Він був дуже зосереджений, а Воксанка йому казала:

– Бачиш, бачиш Надю, як вона піонерить?..

Її робота – піонерити.

В каструльці закипає каша, а в Надиній кімнаті – танці.

 
Наварила мати гороху.
Насипала дітям потроху!
 

Забуто про маму. В дітей швидко змінюється настрій: плач у сльози, злість у втіху. Треба тільки зачепити ту струну, яка бринить.

Йду до них. Воксанка руки над головою – чубарики-чубчики… Підняла ногу – женчичок-бренчичок…

– Твіст! Ану, твіст! – і Надя сама вихитує плечима.

Руки ходять, ноги ходять, присідаючи.

Всі діти однакові – їхні батьки різні.

– А хто буде кашу їсти?

– Я тільки раз!.. Ще один раз… – Кіски злиплись від поту. Не перестає.

Мирюся, вмовляю, щоб не паніла. А вона дженджуриться, бришкає.

– Ах, ти чмур![22]22
  Чмур – зморшок – їстівний гриб (діал.).


[Закрыть]

– Ти сам чмур! – і в плач.

– У нашого чмура – погана натура, – це вже Надя.

– Самі ви погані!.. Я з вами не хочу жити!

А я думаю, хто весь час сміється і ні разу не заплаче, той блазень.

– Мир миром, пироги з сиром…

Вона дивиться крізь пальці й докінчує одним духом:

– Вареники в маслі, ми дружечки красні. Поцілуймося!

І ми цілуємося.

Вона дивиться на телевізор і каже:

– Як мені та музика набридла! Надю, включи війну!

– Вечір, буде дощ. І так страшно, – каже Надя.

– А я хочу!

Діти граються у війну, батьки сміються. Коли ж граються у війну батьки, тоді діти плачуть. Нікому б не знати ніяких церегелів, водити разом хліб-сіль і не пускати страхів по телевізорах. Всі так кажуть. Педагоги забороняють малим вечірні програми. А діти все одно дивляться, покрадьки. Без цього їх не нагодуєш.

Надя взяла малу на руки: вона її годуватиме.

– Їж, не засалюйся!

– Розкажи про бабу Війну.

В Наді ні батька, ні матері. Наклали головами. Вона дитбудинківська.

– Ну, де та баба Війна живе?

– Не каверзуй! – Надя набирає ложку каші й зачинає казати.

Баба Війна живе за границями-кордонами. Вона їздить у ракеті і возить з собою чорного ворона з чорним плугом. Їх ніхто не чує і не бачить.

У баби Війни велика рідня – діти Війни, так і називаються. Є хоробренки, і дезертиренки, є голосільниці…

– А чого вона хоче?

– Був час, коли баба Війна їздила на залізному возі й поганяла вороними кіньми. Гнала над прірвами, вивернулася і перекинулась. Коні покалічилися, віз поламався, чорний ворон позбувся обох крил. І сама баба добрі гулі набила. Летіла в прірву, аж загуло за нею. Всі зраділи: там в нетрищах їй і амба.

Але баба Війна живуча. Відлежалася, встала, повела своїми очищами й ну дертися на гору. Вилізла й гайда собі. Не до кого-небудь, до самісінького прем’єра. А той прем’єр видав закон: хто де побачить бабу Війну, щоб цькував собаками. Прості люди так і робили. Тоді баба Війна кинулася до родовитих вельмож, до тих самих, що з прем’єром укладали проти неї заборону. Вельможі переступили через закон, впустили бабу Війну до прем’єра. От вона йому й каже:

– Полікуй мене, я тобі в пригоді стану.

– Як ти сюди втрапила? Хто тебе впустив? Я зараз же посаджу тебе в тюрму!

– Е! – клацнула баба Війна своїм зубастим ротом. – Замкнеш, сам і випустиш. Я знаю твої державні таємниці. Ти хотів би заволодіти всім світом.

Занепокоївся прем’єр:

– Як ти знаєш?

– Мені та не знати? Хто багато має, тому завжди мало. Хіба всі твої попередники, хіба ти сам в цьому не присягався?

– Як ти смієш! Я тебе забороняю!

– Забороняєш чи ні, але тобі, прем’єре, доведеться мене вилікувати, – і баба Війна спробувала прихилитися до прем’єра.

Прем’єр був людина інтелігентна. В лацкані його чорного піджака стирчала біла квітка. Він став делікатно пручатися, не даючи волі рукам. А баба Війна шепнула йому на вухо:

– Не вилікуєш ти, інші знайдуться!

Прем’єр так і похолов зі страху.

– Яких же тобі лікарів треба? – спитався він.

Вона подивилася на нього своїми підбитими очима, як на пришелепуватого.

– Крові мені треба! Крові!

– В мене є діти! – жахнувся прем’єр.

– Ти і твої діти стануть героями, – сказала баба Війна. – А кров, якою мене лікуватимеш, зовсім не називатиметься кров’ю – воєнним бюджетом.

– Хіба що так, – промурмосив прем’єр.

– А як же інакше? Мені треба підкувати коні, мій шарабан розлетівся в друзки, мого ворона треба добре годувати, щоб у нього виросли крила.

– В мене є і ковалі, і бондарі, і теслі,– признався прем’єр і мрійливо додав: – Та чи личить тобі, вельможній, їздити в допотопному шарабані? В мене є вчені і конструктори…

Знюхалася баба Війна з заморським прем’єром, і скоро ніякий мітинг і ніякий бенкет не міг відбутися без неї. Де прем’єр, там і вона.

Сідала баба Війна в ракету – сам прем’єр був на учті, цілувався з бабою Війною і вигукував:

– Патріотці віват!

– А ця баба Війна – хвойда, їздить уздовж кордону, возить чорного ворона з чорним плугом.

– А чого вони їздять? Чого хочуть?

– Тебе!

– Я ж маленька!.. Ходімо бити бабу Війну!

– Риба, оближи ложку.

По телевізору пускали антивоєнний фільм.

– А коли буде Новий рік? – спиталася мала.

– Нащо він тобі?

– Хіба ти забувся?..

Воксанка чула: в неї був ще один дід, рідний, мамин тато – Федір. Він пропав безвісти. Ніхто не знає, в якій землі, своїй чи в далекій чужині приорав чорний ворон чорним плугом його хоробрі кості. Як він ніколи не бачив своєї доні – Воксанчиної мами, так і Воксанка ніколи не побачить діда Федора. Мертві в гості не ходять. Живі йдуть до мертвих. Але куди нам іти? Де шукати солдата Федора?.. На Новий рік ми з Воксанкою ходимо на дніпровські схили. Недалеко від Аскольда – першого князя – є безіменна могила. Князь і простий воїн поруч, бо земля одна. Синій сніг вкриває могилу, щоб їй було тепло. Ми ставимо на засніженій могилі вбрану цяцьками ялинку і засвічуємо свічку. Ялинка – радість, а свічка – надія.

– … Ти поставиш ялинку, а я засвічу свічку.

Надя витирає їй рота рушничком, а вона своє:

– Ми тобі, бабо Війна!.. – і, спохопившись: – Дякую за вечерю, що наївся дармоїд!

Їй треба купатися і спати, але від телевізора не відтягти. Нехай, покупаємося завтра.

Прийшов дядько Микола. Він був трошки п’яненький.

– Ти вже виліз з телевізора? – спиталася Воксанка.

Його поривало співати і бавитися з малою, але її очі злипалися. Вона навіть забулася вивідати, де він подів свою папку.

Ми дали дядькові Миколі компоту. Він зробився чомусь дуже великий, зайняв усю кухню.

Надя роздягнула малу і вийшла з кімнати. Я вимкнув світло. За шторою на вікні блимав нічник.

– Сядь, – попросила Воксанка.

Сон з далеких гір награвав їй на Шугаєвій сопілці.

Я сів, і Воксанка попливла в казку – в гості до Івасика-Телесика. Вмостилася в його золотий човник. Хлопчик узявся за срібне весельце. Ловися, рибко, велика й маленька!

– Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка!

– Чуєш, – каже Воксанка. – То твоя мама.

– Вона нам принесла обідати, – зрадів Івасик-Телесик.

Човник причалив до бережка, висипали рибку й заходилися коло борщу, коло каші. А потім знову на воду.

– Івасику-Телесику, приплинь, приплинь… – грубим голосом. А потім ще грубішим: – Дам тобі… Дам!..

– Ой, то не твоя мама! – обзивається Воксанка.

– А хто? – запитує Івасик-Телесик.

– То зла Бабайка! Нізащо не підпливай!

А Бабайка кинулася до коваля, він викував їй такий голос, як в Івасикової мами. Човник причалив, і Бабайка похапала їх у мішок, понесла в дрімучий ліс. Стоїть у тому лісі хатка. І живе в ній Бабайка із зміючкою Оленкою.

Палає піч. Бабайка подалася гостей скликати, а Оленка буде дітей смажити.

– Ану, сідайте вдвох!

– Кажи, що ми не вміємо, – намовляє Воксанка Івасика-Телесика.

А він і сам це добре знає.

– Покажи нам, – каже Оленці.

Вона розсілася на лопаті, а вони її щур у піч.

А Бабайка і гості вже недалеко, чути – носами шмиг-шмиг! Людське м’ясо їм пахне.

Поховалися Івасик-Телесик з Воксанкою.

А ті швидше до печі, понаїдалися, пооблизувалися, качаються по траві. А Бабайка приказує:

– Добре поваляться, добре покачаться, Телесикового й Воксанчиного м’ясця наївшись!

Як Воксанка не втримувала Івасика-Телесика, щоб він сидів тихо, а він обізвався:

– … Оленчиного м’ясця наївшись! – хотілося йому поглузувати.

Бабайка почула, заревла, кинулася за ними, а вони на хату, повилізали на комин.

Летять гуси, великий табун.

– Гуси-гуси, лебедята!..

– Інші летять, нехай вони візьмуть.

Летить другий табун. Теж не взяли. А Бабайка ось-ось дістанеться комина.

Аж летить мале гусенятко, криве на ногу.

– Гусенятко-лебедятко, візьми на крилятко, віднеси до мами… до мами.

Вона стиснула кулачок – взяла собі під голову цілий світ і заснула.

…Спить мала – Щастя.