Текст книги "Горохове чудо"

Автор книги: Борис Харчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Яблука лежать у високій глухій траві: великі круглі жовті папіровки і подовгуваті, яйцеподібні, неначе крашанки, рябенькі. Соковиті, тріщать на зубах. Вони мовби налиті дивним молодим вином, ні, вони смачніші за вино. Винносолодкі. Тануть у роті, запах забиває груди, п’янить і наповнює радісним щемом, соками землі, які достигли на сонці.

Лежать у траві. Не треба мити. Чисті, свіжі, обмиті росою. Роса вже спала, але яблука ще мокрі. Обтерти подолом чи просто рукою – і до рота.

Дівчинці їсти їх не хочеться. Перехотілося. На зубах оскома. І збирати не хочеться. Ще дужче, ніж їсти. Та вже спала роса і треба збирати.

Пече сонце. Дрімає прохолодний садок. Але що та його прохолода, коли з городу видно широке блакитне плесо ставка – воно манить своїми хвилями.

«Добре Діані,– думає Марта. – їй не треба збирати яблук».

Вони йдуть городом, не йдуть, а тягнуться. Собачка норовить не плентатися позаду, скаче поряд. Своїми вухами збиває з картоплиння росу, зарошує собі боки, поривається до ніг дівчинки і зарошує їй ноги.

– Ах ти, пустунка, – проказує Марта й пускається бігцем.

Роса на сонці така приємна, і Діана знаходить її мовби навмисне. Вона тому і біжить підгицуючись. Тріщить витке на тичках квасолиння.

Дівчинка й Діана не можуть зупинитися: підганяють одна одну. Обом в очах мерехтять гарбузи, які ще дужче розповніли за ніч, рядочками плетуться огірки, деякий достигає собі насінником, червоніють помідори, попідпирані стовпчиками, щоб їхні голови – до сонця. На цілий город розсвітився соняшник. Ніхто не дармує.

Марта огинає пасіку. Бджоли дзвенять-гудуть.

Діана першою вскакує у садок. Роса на ній вже обсохла. Ховаючись від спекоти, від засухи, вона заривається у траву. Вивернулася, хитро зиркнула на дівчинку – запрошувала гратися, роздягаючись на траві.

Під яблунею порожня корзина, недосипаний мішок. Високо задираючи ноги, Марта ступила в траву. М’яти не можна. Що будуть їсти кролики? В бабусі корови нема, беруть молоко в сусідки. А сусідці – сіно.

Дівчинка наступила на яблуко. Нагнулася, підняла. Діана тут як тут. І в її зубах яблуко. Та вона не несе його в корзину. Випустила, перекидає лапами.

– Бався, – наставляє Марта, підхоплюючи корзину.

А пустунці яблуко набридло, шусть – і хапає свою наставницю за ноги, за руки. Гримнула, щоб відчепилася.

Дівчинка цибала в траві. Діана вляглася, висолопила язика і спостерігала.

Яблука збиралися швидко. Крім папіровок і рябеньких, був і червивий підзбир, з осінніх, із зимових. Позбирала і його. Мішок підріс. Марта наповнювала його не один день.

А коли скінчила, підібрала платтячко і присіла біля Діани. Та й вухом не повела в її бік. І тоді дівчинка почула, як із груші цівкають синички. Малі, вивелися у дуплі. Невже собачка теж заслухалася?

Вони сиділи рядочком у траві.

Дівчинка надкусила яблуко. Діана глянула на неї з недовірою: як можна їсти таку погань? Яблука, груші, сливи їй рішуче не подобалися. Ягоди – інша річ, можна закропитися. Але які тверді в них кісточки!

– Цукерочки хочеш? – запитала її Марта.

Діана облизалася.

– Буде тобі цукерочка, буде…

Мішок яблук винесено й покладено на возика. Покладено докупи й сусідські. І двоколісний візок, в який запрягається бабуся і Палажка, заскрипів розхлябаними колесами асфальтом на суш-завод. Той завод недалеко – на горбок, рівниною і в долину. Але сонце палить немилосердно. Ні вітерцю. А візок треба і тягти, і підпихати. Марта підпихає. З брів, з носа капає піт.

Поки виберуться на рівне, кілька разів перепочивають. Горбок не пускає вибратися. Яблука з мішків добрі, навіть червивий підзбир куди смачніший за ті, що під яблунями.

Сурмлячи, женучи на скаженій швидкості, летять важкі «газони», ріжуть вітер плигливі «бобики». Траса гримотить. І в тому гримкотіниі поскрипують, вищать на всі лади немазані колеса возика, який і тягнуть, і підпихають.

Собачка нітиться. То зупиняється на обочині, підібгавши хвоста, то підбіжить. Не йде за возиком: перебігає з місця на місце.

Налітає автомашина, звірятко прилягло до обочини. Чорна рухлива тінь, упавши від машини, летить землею, накриває його. В тій тіні, що ось-ось зникне, сліпучим зайчиком зблискує вітрове скло. Діана не встигає заплющити очі. Вони так зблискують, спалахують, як різкий червоний вогник. Прошмигнула машина, прошмигнула її чорна тінь. Сяйнув і зник з асфальту зблиск вітрового скла і зблиск звіряткових очей.

«Траса шалена», – каже бабуся. Марта знає, що треба остерігатися. Але зараз можна не боятися: тут і бабуся, тут і Палажка. Дівчинка покликала Діану й подумала, що вона в неї страхопуд.

На рівнині з возиком добре. Він котиться начеб сам. А в долину – знову клопіт: треба стримувати. Марта підпихала його сама, тепер утримують з бабусею. І Діана, підбігаючи, присідаючи на момент на обочині, мовби допомагає їм.

А на сушзаводі, щойно в’їхали в куту браму, до них так і посипалися хлопці й дівчата.

– Яблука! – і до мішків.

Палажка відганяла:

– А то що таке!

Бабуся тихо всміхалася: нехай беруть.

При сушзаводі «забігайлівка». Пиріжків не було. Купили цукерок. Дівчинка дала першу цукерочку Діані. Та відразу хапнула її з руки. З папірчиком. Цукерочку з’їла, а папірчик виплюнула. Розгорнула карамельку собі в роті. По дорозі додому підстрибувала до дівчачих рук, просила ще, але на трасі не можна зупинятися й ловити гав.

Бабуся була задоволена: продати б ще трохи яблук, і буде онуці на «жучки» в коси, на цукерки та ще на що треба.

Палажка самотужки тягла візок. Скінчилася рівинна. Палажка посадила у візок Марту, а Марта посадила собі на коліна Діану – поїхали з горбка додому. Палажка бігла, возик тарахкотів, собачка видиралася з рук дівчинки: далеко покинули бабусю.

Примчавши мовби на ридвані, Марта всілася на порозі веранди, перекидала язичком у роті карамельки, годувала свою пестунку, повчаючи її, що ці цукерочки виросли на яблунях, і хвалилася, що на яблунях виростуть «жучки» – пластмасові защіпки, якими вона стискатиме собі кіски. А може, на яблунях виросте голуба, якраз їй до лиця стрічка. Діана ласо розгризала карамельки, випльовувала папірці, а коли папірці приліплювалися до зубів, старанно вигрібала їх лапкою.

На цьому порозі дівчинка навчила собачку подавати лапу – вітатися. Прислужилися карамельки й пиріжки із сушзаводівської «забігайлівки». Цукерки й рум’яні, з хрумкою шкірочкою пиріжки – для початку з м’ясом і на закуску з повидлом – були як винагорода, тож не дивно, що Марта охоче підпихала возик, а собачка ще охочіше бігала обочиною асфальту. Наглянувши нарихтований візок з голоблями, вона заздалегідь кружляла навколо нього, мовби витанцьовувала якийсь ритуальний танець, заливалася гучним ав-ав-ав!.. – приспівувала собі. Висклий возик пахнув гостинцями, які лоскотали в горлі.

Хоч пиріжки годі було їсти, щоб не пообмурзуватися, але якраз обмурзування найбільшою втіхою ставало. Діані найбільше смакували пиріжки з повидлом. Видирала, ковтаючи їх. Дівчинка виколупувала собі повидло пальцем, замастившись до вух. Вона не встигала відмахуватися, як Діана облизувала їй лице й аж просилася облизувати руки.

– Лапу! – наказувала Марта, ховаючи руки за спину.

Собачка ставала на задні лапки, служила передніми: не розуміла, чого від неї вимагають.

Дівчинка присаджувала її за загривок, простягувала руку і вимагала подати праву лапу. Діана стригла вухами, наставляла очі. А коли кволо підняла праву лапу, Марта зворушливо потисла її й дозволила лизати свою руку. Щоб наука йшла успішніше, палець намазувала повидлом.

Скоро вона подала лапу й бабусі, лизнувши і їй руку.

– Ти бач, – дивувалася бабуся, – і лапу дає, і в руку цілує. Чемна, як діти за давніх часів.

Вона, напевно, згадала своє дитинство, коли хлопчики і дівчатка, зустрічаючись зі своїми дідусями і бабусями, з дядьками і тітками, зі старшими взагалі, завжди чемно цілували їх у руки, виявляючи пошану.

Хоч собачка й навчилася вітатися, але не кожному виявляла свою ввічливість.

На сусіда Котька, наприклад, вона гавкала. Правда, не дуже. Всього раз-два, начеб сповіщала, що він тут, уже заявився на подвір’ї. Він сердився і плювався.

Котько був товстелезний. Сторожував на сушзаводі, тому заявлявся серед білого дня. Босий, без майки, у самих облізлих бавовняних спортовцях, одна штанка на дощ, друга на погоду. Нагадував собою засмальцьовану на двох рухливих стовпцях-підпорах пузату цистерну. А що в його чорних, прогірклих зубах вічно стирчала цигарка, до нижньої відкопиленої губи поприлипав тютюн, а з рота чаділо, як із тютюнової фабрики, то здавалося, що ця людина-цистерна в будь-яку мить спалахне і вибухне. Він ліньки тягнув ногу за ногою, пильно навколо роздивляючись. Важив чимало, тягнув пудів на сім із гаком. Подейкували: не любить пройти мимо, коли щось лежить на видноті. Мабуть, подейкували правду. Котько ніколи не вертався з нічного чергування трасою, сунув, як бульдозер, з-над ставу, начеб випливши чудернацькою амфібією з води, прихопивши коли не дошки, то щось у мішечку. Через цю нечистість на руку, незважаючи на ваговиту «цистерність», село називало його Котьком, а не Костем, не Костянтином, даючи на розум, що він ще не доріс до людської гідності.

Звичайно, з його мерзотною пикою на волячій шиї, із заплилими підлобистими очицями ліпше не стрічатися. Ліпше обійти, сплюнувши, щоб потвора не приверзлася у сні.

Котько ластився до Діани, не міг зігнутися, тому присідав, намагаючись її погладити, а вона гарчала.

– Ну чого ти?.. Чого?.. – пихтів він. – Цить! Мої зарази почують…

«Заразами» він називав своїх домочадців, які благали його допомогти на городі. Сунув під бабусин хлівець із видовженим дахом, бо туди не заглядало сонце, і серед білого дня розлягався голічерева просто на землі.

Не дуже поважала Діана й Михалка. І тоді, коли була цуценям, і тоді, коли підросла. Її ставлення до нього залишалося незмінне. Воно було однакове, якщо Михалко похмурий, коли не вип’є, і якщо веселий, хвалькуватий, коли йому з рота відгонить винцем. А під чарочкою або, як він сам казав: «Я у гуморі», Михалко ставав таким добрим, хоч клади його до рани. Із своїх глибоких кишень, довго у них подлубавшись, він витягав обліплену брудом липку цукерочку, простягав собачці, але вона все одно не бажала подавати йому свою лапку. Він упрошував, йдучи навприсядки, – дзуськи! Кидав липку цукерочку за поріг і, виступивши із шкарбунів, залишивши їх на порозі,– вихований! – простував на веранду випрошувати в бабусі наливочки, вишневого чи яблуневого винця у набір за рибу, яку колись наловить, чи за рис, якщо тільки його привезуть на склад, де він за «грущика».

Бабуся не скупилася, хоч і не дуже йняла віри Михалкові-обіцяльнику.

– Ти й не дихнеш, як не збрехнеш, – зустрічала його, дістаючи скляночку.

Він не ображався, усміхаючись собі. Брав повним-повну скляночку, вигукував: «Будьмо!» – випивав залпом, «закушував», витершись рукавом, й аж тоді відповідав на бабусину догану:

– А як би я випив?.. – Але недоказував – коли б не збрехав. Адже обіцяти й брехати – не одне й те ж. Обіцяного три роки чекають.

Бабуся вважала його «добрящим», так і казала: Михалко добрящий.

У неї росте картопля, доспіє, дивись, добрящий зглянеться, допоможе звозити до льоху…

Михалко пив швидко, а сидів потім довго. Хмелів і любив побалакати. А тим часом з його шкарбунами повторювалася одна й та ж історія.

Діана спочатку, начеб бридкуючи, відкидала з-за порога липку цукерку. Геть за паркан! Тоді хапала в зуби шкарбуни й заносила їх деінде. Михалко знаходив їх як не на дровітні, то у кропиві. Ці шкарбуни, очевидно, смерділи випарами перегару.

– Збитошна! – сварився Михалко, погрожуючи пальцем.

Собачка з горбочка прискалювала то одне око, то друге, «усміхаючись», як захмеліла кума на весіллі. Вміла пожартувати.

Але кого вона не любила, просто ненавиділа, так це дядька Петруня. Не лише на нього самого не хотіла дивитися, а навіть у його бік.

Він миршавий і богомільний. У селі здавна відмовилися від церкви, а дядько Петрунь узяв і обібрався за попа. Розуміється на читанні старослов’янською в’яззю.

Піп з нього хоч куди: одягнений у солдатську гімнастерку, в солдатські коверкотові штани з напуском та ще й з червоними смужками у швах. Його син надстроковик.

Гімнастерка без погонів, але дядько Петрунь понад усе хизується петельками, які позалишалися на плечиках.

Він має роботу – пасти корову. Власне, і не пасе її, водить над ставок до припону.

Як і той дротяний припон, така ж у нього «закидушка»: ловити рибу. Закидає її щодня, але ще ні разу нічого не впіймав, хоч би тобі верховодку. В нього не бере. Жінка вичитує: «Малі діти он ловлять! Діти спритніші за тебе!» Дядько Петрунь, ображений такою неповагою, засмикує під гімнастерку «святу книгу», начеб у дерев’яних табличних палітурках, і рушає кутком у смиренному сподіванні впіймати когось на своє слово, яке видає за слово боже.

Йому подобається лава навпроти веранди. Лава під вишнею – у холодку. Прителіжившись, крекнувши, перш ніж усістися, поводить зарослим оком на одне плече, а сівши і висмикнувши свою книгу, стукнувши по її табличних палітурках щиколотками, скидає оком на друге своє плече, мовляв, у мене петельочки!

«Святої книги» дядько Петруньо, правдоподібно, ніколи не читає. Тільки й того, що носиться з нею. У його повсякденнім житті вона відіграє ту ж саму роль, що й петельки без погонів. Вмостившись на лаві, виклавши «святу книгу» на коліна, він передрікає:

– Надходить, да, уже наближається послідняя треть… – туманно, але не без погрози. Яка третина і чого саме, вважає за доцільне з, погляду філософського не пояснювати. Його пальці торкаються цупких листків книги, на яких рябіють чорні рядки тексту й червоні заголовки. Ті його пальці начеб бавляться. Він і мигцем не загляне в книгу і випалює: – Основа премудрості – страх! – Табличні палітурки хлопають, підтверджуючи своїм хлопанням далекорозумність цієї головної тези дядька Петруня. А сам він, позиркнувши на свої плечики, втишеним голосом, який розростається й розростається, починає загрожувати карою не комусь одному, немало й небагато – усьому людству, якщо воно не покається. У чому? Навіщо? Цього він і сам добре не знає, а тому для певності своїх доказів покладається на власні давні сни, на циганку, яка ворожила йому ще малому, і наче забиває слухачеві у голову цвяха, згадавши ім’я премудрого Соломона, раптом притуливши його ні сіло ні впало: – Істинно: занехай усе і вознесись, як цар Соломон!.. – але не запускає очей до неба – знову на свої плечики.

Обійстя у дядька Петруня ого-го! – хата на підвалі, у хлівах ремигає і кувікає, на подвір’ї кахкає і сокоче. Йому вигідно богомольствувати і прикидатися казанською сиротою. Він вдає, що живе в постійному страху, що завжди в чомусь розкаюється. Щоб зачепив щось чуже, щоб гримнув на опецькуватого вітрогона, коли той і наробить шкоди? Боже збав. З його губів мовби капле нектар. Спробуй такому в чомусь відмовити! Не пусти до хати, загляне у вікно й ласкаво: «Сла Йсу…» або: «Драстуйте»… – кому що.

Він і кришок пристарається за безцінь на сушзаводі, йому і жому випишуть з пільгочкою у колгоспній конторі. Скрізь доступиться. Домігшись свого, каже: «Ще якось колись зійдемося…» – низько вклоняється. Мастить маслом, а в нього й торішнього снігу не випросиш.

Діана й не гавкає на дядька Петруня: просто зневажає.

А трапилося: він навіть порятував її. Собачка встромила голову в штахетисту хвіртку, не могла вихопитися, і дівчинка була безсила їй допомогти. Нагодився проповідник. Марта винесла молотка.

– Гарне створіннячко, – почав ніби казання дядько Петрунь. – Погранична порода! Таку породу треба… – розхвалював собачку, погладив, а вона вся затрусилася, затремтіла.

Відбив штахетину, так і порскнула від нього. Була мала, могла стромляти голову між штахетини, а підросла – штахетини завузькі.

– Вовк! – буркнув тоді дядько Петрунь.

Поки він, сидячи на лаві, не ховав під гімнастерку своєї книги, Діана лежала калачиком. «Свята книга» полізла під гімнастерку, дядько Петруньо запитав, чи не найдеться в бабусі цвяха-латняка, і собачка метнулася до дівчинки, хапала її за платтячко: якщо цей колишній рятівничок сидить і не забирається, то ми ходімо від нього!

Бабуся відказувала, що ніяких цвяхів у неї нема, звідки вони візьмуться, а дядько Петруньо ласкаво домагався обценьочок, пошукає і витягне, десь таки знайде, бо ж у нього завіса у воротях теліпається. Бабуся понипала за обценьками, а дівчинка з собачкою виметнулися з подвір’я, забралися, наче риба від берега, яка втікає від ГІетруневої припонистої «закидушки».

Недолюблювала Діана і бабу Маню, що ходить копицею, над якою ніби завжди стоїть чорна хмара. Недолюблювала, як хтось приїжджав автомашиною. Панічно дзявуліла, розриваючись. Гавкала і гавкала на машину. Її годі було вгамувати.

А до кого сама бігла, так це до Палажки. Бігла, не переводячи духу. Чула, вловлювала нюхом ходу, коли ще й не бачила Палажки. Котилася до її рук і несамовито раділа, якщо молодиця підхоплювала, підносячи вгору, чи садовила собі на плече.

З бабусею вона була стримана. Ходила по її слідах, годинами могла висиджувати на городі.

З повагою і витонченістю вона ставилася до Миколи – лікаря, який іноді навідувався зі свого обласного центру в неділю до своєї матері – бабусиної приятельки. Собачка вітала його заливистим «гав!», відходила вбік і ставала неструнко.

Та найбільшими її приятелями, без яких не могла обійтися, без яких нудьгувала, усамітнившись у буді-вулику, була голоштанна дітвора. У ті рідкісні хвилини, коли розкучмана ватага і криклива галайстра з якихось причин залишали її, вона не помічала нікого із старших, нехтувала ними, а знудившись зовсім, мляво вибиралася зі своєї домівки, ставала лапами на паркан і дзявуліла на вулицю, так і просила: «Пустіть мене до дітей!»

Крім Марти, липнула й до Лесі – дівчинці в шапочці з темнявих кісок. Підстрижена гарним кружечком Лесина голівка була мовби справді в шапочці. З-під косиці на личку – чорні очі. Вуглики. Ця косиця, ці вуглинками очі манили собачку, ніби вона заздрила Лесі.

Коли Марта з Лесею довго поралися у садку або коли засиджувалися на городі, допомагаючи бабусі полоти, Діана чекала-чекала й починала їх викликати. Підскакувала на стежці, гострі вуха миготіли над бурячинням.

Літо сухе, а бур’яни все одно пруть. На городі не розгонишся сапою. Пирій виколупують ножичком або вищипують пальцями. Земля забивається за нігті, нігті чорнобриво цвітуть землею.

Дівчатка потім мили руки з умивальника під кущем бузку. Собачка шугала до вмивальника, щоб і їй хоч крапельку води на вуха, на лоб. Забризкувалася, лягала в пилюку, виверталася, качалася, а дівчатка ганили її:

– Ото чистьоха!

Потім ішли в поле або до лісу.

Сіренька мчала з розкритою пащекою, хапаючи за ноги то Лесю, то Марту. По черзі. Вхопить і відпустить. Усе хоче, щоб звертали на неї увагу, щоб не забували.

Вибравшись із садка, дерлися межею угору. На горі гайок, а за ним – поля.

Межа вузька й висока, не побіжиш. Спека, душно. Сонячне світло ріже в очах. Марта і Леся втримуються на межі, а Діана не може, час від часу сповзає, скочується, полежить у холодку й наздоганяє. А коли їй несила виборсатися з глибокої борозни, пищить. Дівчатка беруть її на руки, несуть по черзі – задоволенню немає меж, мружить очі й мовчить.

Марта збирає колекції рослин і метеликів. В альбомі вже є все, що цвіте на городі: квіти квасолі й маку, бобу і льону. Цвіт засох, не втративши своїх білих, лілово-рожевих, синіх кольорів. З городніх рослин нема лише коноплі. Не росте ні на одному городі, по всьому селу. Вивелася. Усі знають, яка вона, оповідають, як димить, як у густих коноплях неначеб сиділа залізна баба, що нею лякали неслухів. Та залізна баба берегла коноплі, щоб їх не м’яли, бо то ж росли сорочки на городах. Грубі рубища. Ніхто тепер у таких не ходить. Тепер в усіх сорочки крамничні. Тче і тче баба Хімія у газовій косинці.

У Мартиному альбомі будуть вусата гранчаста пшениця, колоски жита і ячменю, галісочкою гречка.

Нехай доспіють.

Висока межа, наче верблюжий горб, виносить їх до гайка. Тут – простір. У долині лежить село. Хати в садах. Біліють дахи. Від лісу й під село розлився ставок. По ньому плаває катер: годують рибу. За селом Городище – гора з голою вершиною. Звідси вона не здається такою високою, як з долини. І над нею здіймається небо. Добре видно, як звивається, блищить у колінастих берегах річка. Вона тече в нові села. Стоять кам’янобілі ферми, вивищуються водогонки.

Підніжжя Городища поросле молодим сосняком. Той сосняк, перестрибнувши через річку, здіймається косогором. Зубчасто починається ліс. Ясинецька пуща.

Дівчатка з собачкою спочивають у кущах під гайком. Діана влягається коло їх ніг і тихенько повискує, мовби щось собі бурмоче від щастя, що звідси і їй видно далеч.

Ліс стоїть синьою, темною смугою. Впливає у небо. Від нього віє таємничістю, яка вабить і манить.

Марта хапає на руки Діану, щоб їй ліпше було видно гору, ліс, ставок. Повертається з нею на всі боки. А Леся тицяє пальцем – показує димарі сушзаводу, містечко, що розкинулося за тим сушзаводом, срібну трасу асфальту, яка вилітає з містечка і жене у світи.

Але тут усім в очах раптом змигує синьо-рожеве, з білим ряботинням, з чорненькими цяточками, облямованими червоним.

– Переливниця! – скрикує Марта, випустивши з рук собачку.

Дівчинка завмирає, собачка насторожується. Леся безпорадно підіймає сачок.

Такий метелик – і прогавити!

А Діана бачить переливницю: летіла, змигнула і сіла на опалому листку. Листок висох, тому її й не видно. Собачка плигає, але тільки зганяє метелика, налякавши його. Переливниця уже сидить на кущі й не боїться – високо.

– Розмах крил шістдесят – сімдесят міліметрів, – вкрадливо вишіптувала Марта. – На передніх крильцях очка, а на задніх біла перев’язь… – наставила руки, нишкло підступаючи до куша.

Собачка не стримується, гавкає, зганяє переливницю.

Метелик то летить, то опускається до землі, сів, перепочив і знов підіймається угору – мерехтить. Дівчатка пускаються за ним. Вони вже наловили метеликів – вогників, цитринок, які полюбляють випурхувати над конюшиною, різних жовтушок. На білявок-капусниць і дивитися не хочуть. Досить з них тієї крилатої гусені. Їй до переливниці, як куцому до зайця. Хоч вона, правда, не махаон, бо в нього вуса антенами, задні крила з дивовижними ріжечками, на них багато синіх півмісяців і по одному сонечку, але теж сяє і виграє: переливниця.

Летіла, манила за собою. Діана вишугувала, а вони бігли, падали, вставали. Зникла, розтанула. А трійко ловчиків опеклися кропивою. Кропива жалюча! Та вони вигнали з неї адмірала. Метелик злетів – заслонював день своїми крильми. Брунатний, позолочений, осяйний, мовби у ньому відбився назавжди і жовтогарячий схід сонця, і блакить радісного райкового неба. Адмірал. Летів, ширяв.

Марта вихопила в Лесі сачок. Діана не подавала голосу, стригла вухами й пантрувала очима.

Адмірал не звивався угору, не сідав на кущі, на дерева. Важкий. Ширяв низом, долом. Ось-ось дасться до рук. Але ні, перелітав з квітки на квітку, струшуючи їх.

Давно скінчився гайок, і вони ловили польовою тасьмою, збиваючи на ній теплий пил.

Під ногами затріщало. Ноги заплуталися. Упала Марта. Упала Леся. Перевертом упала собачка. Адмірал зник, як і переливииця. Вивів їх у поля, шукай його в цьому морі. Перед ними стіна – житній лан.

Попадавши, лежать. Ще їм хочеться адмірала, але ще дужче хочеться полежати не встаючи. Жито перетріщало, й ніде нічичирк. Дівчатка лежма дивляться одна на одну, собачка дивиться на них. Дівчачі очі розширюються. Роздмухуються ніздрі носиків. Марта не озивається до Лесі. Мовчить Леся. Вони тихо усміхаються одна одній, начеб у сні. І солодко подрімує Діана.

Над їхніми головами половіє жито. Нагнулися, посхилялися важкі колоски. Повіває ледве чутний вітерець. Колоски вологі, мовби облиті медом. Тремтить, знявшись над ланом, курявою пилок і висвічує на сонці.

Дивна, ні з чим не зрівнянна пора половіння. Коротка. День-два – і по ній: відквітувала, минула. А що вона діє з дитячими душами!

Навколо тиша. Не та гола й німотна, мовби у якімсь казематнім заперті. Ця тиша без стін. Вона блакитно-голуба. Її не розбивають, не оглушують, а начеб підсилюють витонченими голосами флейтисти-коники, підковують своїми срібними молоточками невтомні ковалики. І в цій підсиленій, підкованій тиші, що її пронизують дзижчанням своїх крил тисячі бджіл, джмелів, а подекуди й божі коровки з чорненькими цяточками на червоному – краплисті сонечка, половіє жито.

Колосок торкнувся колоска – дихнув лан. Поле озвалося щемливим дзвоном. Жито бринить, і пилок, що осів на губах, звіюється у груди. Його вдихають Марта, Леся, Діана. Вони вдихають і його, і блакитно-голубу тишу, виспівувану багатоголоссям коників-стрибунців, бджіл, сонечок і тремтливих синьо-зелених мушок. Твориться, пахне хліб. Кожна тверда, посіріла, висохла грудка землі пахне хлібом.

І раптом угорі, десь біля самого сонця:

– В’ють-в’ють!.. – жайвір.

Де він? Не видно. Тільки чути його пісню. Встає із землі до неба. Лине з неба на землю. Сонце і пісня – це і є він, жайворонок.

Так половіють жита.

Пізно-пізно, вертаючись з поля, у гайку над селом дівчатка впіймали переливницю – крилату веселку, а Діана накрила лапою адмірала. Пошкодила зопалу на ньому опилення, і Марта потягла за це її за вухо. Але не біда: на адміралових крилах видно і схід сонця, і ранкове небо.

Бабуся переймається, виглядає їх. Вони на подвір’я, а тут і Палажка. Квапиться на ферму. Вона телятниця. Теляток у неї багато – більше, як півтисячі. Їй на нічну зміну.

– Я на хвилинку, – каже і сміється білими зубами. – Напекла паляниць. Оце щойно вийняла, нате, – подала круглу паляницю.

Бабуся втримує Палажку, хоче її теж чимось почастувати.

– Ніколи! Я побігла!

Вона побігла, залишивши свою усмішку і свій веселий чорнобровий погляд.

Бабуся передала паляницю Марті. Паляниця ще тепла. До її споду попричіплювався попілець, і дівчинка здмухувала його.

А тим часом бабуся винесла у двох тарілочках по щільничку[26]26
  Бджолині соти.


[Закрыть] меду, а собачці кісточок, які зберегла з обіду.

– Шкода, що в нашої Палажки завжди горить, – сказала.

Дівчатка посідали на порозі. Заходило сонце.

– Я вкачала меду, – хвалилася бабуся й провадила: – Добре, що вас не було, а то бджоли вас покусали б. Ви ж нізащо б не всиділи, щоб не вткнути носа, куди не треба.

Відбившись на тарілках, позолотивши ламані шматки паляниці, західне проміння загусало в меду. Марта і Леся брали щільники просто пальцями, вмочали паляницю у мед, паляницею підбирали краплі зі щільників. Мед хмелив.

У теплому надвечір’ї, що повільно опускалося на землю, дівчатка оповідали, як половіють жита. Бабуся, підпершись долонею, слухала.

Мед зі щільників ниточками стікав із дівчачих пальців. Швиденько підставляли паляницю. Не їли, полизували – так смачно! На кінчиках язиків, у горлі пахло квітами.

А Діана гризла кісточки і не заздрила.

Від вишень, від бузку простяглися довгі тіні. Простяглися і Мартина, і Лесина. І бабусина. Дерева були непорушними, дівчатка сиділи, бабуся стояла, а тіні росли. І було видно, що бабусина тінь – голова, підперта долонею.

Людські тіні і горбочком собачки зливалися з тінями вишень, бузку, єднаючись в одну. Небо єдналося із землею, і єдналося усе живе на землі. Шумів шлюз. І, омиваючи цю єдність, похлюпувала, текла річка.

Ставок дихав прохолодою. Прохолоду навівали город, садок. Плив безбережний вечір.

Дорогою з вишумом промчала автомашина, десь мукнула корова, коло криниці брякнуло відро. Кожен звук близький, утішливий. Не хотілося ні про що розмовляти. Слухали вечір, самих себе. Бабуся, мабуть, думала: «Дідуся нема, а я все живу… Якби-то і дідусь, було, дочекався до цього вечора. Такого лагідного вечора ще ніколи не було. Дух радіє…» – думка потонула їй у душі. Бабуся змовчала.

Насіювалися сутінки. Невидима пелена вкривала обличчя.

– Молоко! – прозвучав зворушливий жіночий голос, в якому озвалися ласка і тепло запрошення. Кликала Лесина мама.

Звившись, відірвавшись од землі, блиснувши в сутінках очицями, Діана кинулася до хвіртки. Знала слово «молоко» ліпше, ніж своє ім’я. Вчепившись лапами, хитала, відчиняла хвіртку…

Марта побігла. Несла молоко. Воно пахло вечором: літрова скляна баночка по самісінькі війця літнього вечора з шумкою піною. Собачка поривалася дівчинці до грудей, канючила молока.

А вранці, коли Марта спала, бабуся била Діану. Пещена пакосниця замучила курча, яке вже ходило без квочки.

Бабуся закопала курча, а коли оповідала внуці про пригоду, собачка стояла, уважно слухаючи. Розуміла, що їй дорікають, і намагалася збагнути – за що?

Марта понуро дивилася на Діану. Дівчинка начеб аж зараз помітила, яка її вихованка велика. Шерсть на ній уже не м’якенька, щетиниста, цупка. Зміцнів крижистий загривок, видовжилася морда, стали крутішими груди і сильними лапи. Хребет вилискує – сіро-чорний.

Курча своє – байдуже. Але з того ранку, як його загризено, дівчинка стала спостерігати, як Діана перемінюється. Хоч, здавалося, так само лащиться, перекидається, любить, щоб її, примовляючи ніжним словом, гладили, і сама прилягає, повзе животом, виявляючи відданість і вірність, та вже не подає свою праву лапу за виграшки, а стримано, мовби з почуттям поваги й солідності.

Щодня вона утверджувала свою незалежність. У її натурі озивалися інстинкти предків. У піднятих сторожких вухах, у ще сторожкіших очах, у всій постаті з’явилося щось хиже, невпокорене, підступне. Лежала й сиділа з якоюсь ніби величністю. Не лише курчата, кури боялися потрапити їй на очі. А кішка з кошенятами обходили її десятою дорогою.

Своїх курей і курчат більше не займала. Не погавкувала навіть на своїх горобців, які мостилися під дахом хлівця. Дозволяла своїм горобцям цвірінькати з вишень, з бузку. Інколи вони всідалися на цинковий дашок буди-вулика – не перечила й тоді. Але сусідські кури й курчата, горобці із сусідських гнізд?! Спробували б!

Вона розпотрошила Лесиного півня, який злетів на бабусин паркан і надумався розкукурікатися на цілий куток. Стягла його з паркану. Зуби вп’ялися в шию. Бідолаха стріпнув, замахав крильми і повис з її пащеки. Міцно держала його.

Дівчинка перелякалася. А Діана геройськи стояла перед хвірткою з півнем у зубах. Марта боязко відчинила хвіртку, Діана гордо ступила на сусідське подвір’я, куди щоранку й щовечора супроводжувала Марту по молоко, дійшла до порога хати й випустила півня з пащеки. Не потребувала здобичі – нехай півень знає своє місце, нехай на паркан, який йому не належить, не злітає.