Текст книги "Горохове чудо"

Автор книги: Борис Харчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

– Не так!

– А як?

– На шию, як татко! – вона вмощується в неї на шиї. І вдвох вони витинають:

 
Якби такі ніжки мала,
То я б ними чеберяла.
Як той зайчик!
 

– Де ти там? Твої спортсмени йдуть! – гукають жінку-тренера.

Але вона не може натішитися Воксанкою.

– Пам’ятаєш, як я возила тебе взимку на санчатах?

– Пам’ятаю.

– Тато тобі ковзани вже купив?

– Купить.

– Скажи, нехай купує. Я тебе навчу кататися… А ти пам’ятаєш, як вимазюкалася у фарбу?

– Більше не буду…

Жінка-тренер цілує її, дає свиснути свистком, який у неї на шиї, хапає мітли, лопату. Мала кидається її наздоганяти.

– Вона мене покинула?

Крім чорного ходу – хвіртки, стадіон має три брами. Брами чавунні, на них величезні колодки.

Хлопці-спортсмени плигають на стадіон через загорожу, а дівчата чекають, поки їм відчинять.

Хто б’є м’яча, кого ставлять на лінійку, довга колона вчиться марширувати.

Воксанка водить очима, вагається, до кого їй пристати. Побігла до дівчаток – курчатко-гімнастка. Руки вгору, руки вбік, як вони.

– Вище ногу, вище ногу! Мала не втомилася, а ви не можете? – підганяє гімнасток учителька.

А футбольне поле б’є ногами, стріляє м’ячем і стугонить. Повно болільників-роззяв.

– Давай! Тисни!

– Го-о-л!

Відтоді, як наші динамівці забрали всі медалі і всі кубки, футбол зманив навіть беззубих бабів, вони кидають роботу, витріщуються.

Десь узявся м’яч, і гімнасти ганяють у футбол. Б’ють ногами м’яча на волейбольному і баскетбольному полях. Всі хочуть доскочити слави. Сила і натиск. Весь стадіон напружився. Пригнуто плечі, руки в кулаках. Рішуча насторога, відчайдушний стрибок.

У болоті Воксанчині руки і ніс.

– Ах, нічого, – і хвицає ногами.

А колона маршовиків рівняє крок. Їх не пускають.

– Ногу! – кричить фізрук. – Вище ногу! На війні нам…

Молоді хлопці його не розуміють. Ламається шеренга. Хлопці теж хочуть бити м’яч.

– Чи не пора нам, Воксанко, обідати?

– Татку, трошки, ще трошки, – і вся присідає, вихитується, куди м’яч, туди і вона.

Стадіон зв’язав нас своїми м’язами і не хоче відпустити.

Об мокру траву витираються руки, обличчя – хустинкою.

– А я ще не зачинила Бабая! – кричить Воксанка.

Зачиняти Бабая – це означає взяти гілочку, підійти до дверей шопи-роздягалки і всунути ту гілку в щілину замка.

Вона тупцює біля дверей:

– Сиди, сиди там! Я тобі дам, Бабаїще!

Покидати стадіон їй страх не хочеться.

– Давай ще ку-ку-ку-ку. Ми ж не гралися в ку-ку-ку-ку… – на очах тремтять сльози.

– Підем.

– Гратися?

– Авжеж.

І сліз нема, проковтнула їх.

Але пограти в ку-ку-ку-ку нам не випадає. Всі трибуни стадіону засипані оскіллям.

– Давай під деревами! – і вона ховається за стовбур, ховається так, що її видно: прихиляє до стовбура голову і заплющує очі.– Ку-ку!..

– Де моя доня? Я не бачу. Я її не можу знайти. Чи вона пішла додому, чи хто її вкрав?

Дійшли до городошного майданчика і зачепилися.

– Я подивлюся… Трішки…

Високий і кремезний чоловік з обличчям, як у кота, сам грає в городки. В його чорному чубі під маленьким ковпаком жодного сивого волосу. Він на пенсії, і йому нема компанії. Але на стадіоні його всі знають і звертаються не інакше, як товариш Стец – з повагою.

Стец не дуже розмахує києм, здається, що він зовсім не прицілюється, його малі очі завжди в напівдрімоті, але б’є безпомильно.

Він перший киває нам, киває дуже ввічливо, як витончений інтелігент. Те його кивання ніби подарунок. А з його губ зривається:

– Конверт… – і він хизується палицями.

Стец має за нашим будинком власний особнячок і цілий рік кохається в квітах. Поміж квітами він садить моркву-цибулю. І все це за таким тином, що можна побачити тільки з балкона. Стоячи на свому городі, він часто питається: «Подати вам букет?» На балкон драбину не приставиш. А на вулиці дарувати квіти він чомусь забувається. Ще вій кохається в маленьких собачатах. Разом зі своєю жінкою виводять їх на прогулянку. Собачата виглядають з їх пазух. А дітей в них нема. Городки для Стеца – розминка і спогад про молодість.

– Над усе я люблю розпечатувати конвертика. Ця фігура пахне таємницею, від неї віє чарами.

Він у шерстяній блузі, в шерстяних штанах, і блискуча змійка, і рубці-канати – все так, ніби Стец сам у конверті.

Він стоїть по-військовому, окований кий летить з висвистом і зриває цурку-печатку. З тріском.

– Досьє…– нащось каже Стец.

Воксанка заглядає мені в рот і питається:

– Хтось є? Чого він сказав, що хтось є?

Товариш Стец чує, що вона запитує.

– Вірно, хтось є! Завжди хтось є, хтось знайдеться… – каже він, підступає на кілька кроків і в нетерплячці б’є замашним києм.

– Де ж той хтось? – не вірить мала. – Я його не бачу… Це, мабуть, підозрілі люди?

– Правильно! – каже Стец, його мордочка ніби намазана маслом. Раптом він спохоплюється: —А звідки тобі відомо?

– Надя сказала, – тобто наша сусідка.

І я пригадую, як Надя зібралася на шевченківський вечір, але дуже швидко вернулася.

– Не попала! – сердилася вона. – Не протовпишся, і повно якихось підозрілих людей. Так і ходять.

– Де? – спиталася Воксанка.

– Там, – Надя показала рукою за вікно, в темноту.

Як і тоді, так і зараз Воксанка насторожилася, прислухається: підозрілі люди – це ті, що ходять, але їх не видно.

Ми вирипуємося з хвіртки, а товариш Стец підсміюється нам вслід.

Нас перепиняють Вітя з бабусею – наші знайомі. Воксанка відразу до них:

– Тихіше, там підозрілі люди…

Але Вітю ніщо не спиняє. Він нічого не боїться. Бабуся мусить сунути за ним.

Ні мур-мур.

– Хлопці-горобчики, скажіть мені!

– Тут! Ось я!.. А тепер ховайся ти, – і вона ступає виступцем. – Хлопці-горобці, де моя дитина?

– Я ж твій тато.

– Хлопці-горобці, де мій тато?

Ми перебігаємо від дерева до дерева, наближаючись до виходу. Але забрати її додому все одно не можна.

– Ти знаєш, яка ти була маленька?

– Я кричала.

– Тебе всі називали кричучкою.

– Розкажи, яка я була маленька, – і подає руку.

– Клали тебе у візок, а ти репетувала, аж розривалася. Не дитина – крик у сповитку. Втихала тільки на бруківці – на камінцях добре погицувало. Я тебе возив вперед-назад, і візок посвистував. Він скоро обламався, і довелося купувати нового.

– Тепер я не кричу, тепер я велика.

Небо знову стягує хмари, вистеляє брук тремтливими і повзкими тінями.

Пора обідати. Нас перепиняє стара, як зима, баба. Вона силкується встати зі своєї лавочки, але не може.

– А ходи, ходи до мене, доню. Щось тобі дам.

Жовтий пес крутить хвостом і собі, майже бабиним голосом:

– Дам… дам…

На бабуниній чорній долоні горіх.

Баба дарувала горішка і казала:

– Йди і гарно їж борщ…

Воксанка задоволена. Ще б стояла перед бабою, ще б бавилася з песиком, але треба йти і їсти борщ.

Баба подалася з песиком, і ми теж.

Борщ підігріто, насипано в емальовану мисочку. На сковороді шкварчать котлети. А Воксанку не так просто посадити на високий стілець. Плутається під ногами, тягнеться до плити.

– Відійди, до плити не можна.

І вона, як папуга:

– До плити діткам… Ой, ойо-йой! – Палець у рот, а горіх впав і покотився під столик-шафку.

– Встромила, обпеклася? Так тобі й треба.

– Я більше не буду.

– Марш з кухні!

Проганяти її геть – то найбільша кара. Але вона йде, йде, смокчучи пальця й оглядаючись. Зупиняється за дверима, косує звідти і хлипає.

– Татку, дивися, а мій палець вже погас!

Сльози в її очах сміються. Я пересердився. Пальчик червоний, вона показує його мені, і я його цілую.

– Я хотіла підігріти горішок.

Дістаємо горіха – подарунок. Вона стискує його в кулаці. Сіли до борщу, каже:

– Він же гарячий!

– Студи, дураче.

Їй подобається: «Студи, дураче». Роззявляє рота.

– Ану, скажи ще так…

Хліба їсти не хоче. Її не можна переконати, що той хліб приніс зайчик. Біг сірий, довговухий і казав:

– На, на, віддай хліб Воксанці.

– Що ти говориш? Ми купили хліб у магазині. Ти забувся? – і бавиться горіхом.

Її не лякає погроза: «Виливай на голову!» Вона забула про обіцянку, що їстиме і буде сильною. Вертиться, борщ вихлюпується. Їй найбільше задоволення розмазувати пролите пальцем.

– Нумо їсти і поїдемо до баби.

– До якої? У мене ж дві. І два діди.

– До баби Тамари.

– А як ми поїдемо?

– Спакуємося, візьмемо чемодана, Піфа – і на станцію. Купимо квитка. Паровоз зробить чмих-чих, а ми вже в купе. Зайде кондуктор, запитає: де ваші квитки? Ти йому покажеш. Якщо ж він запитає: а де Піфів квиток? Чому Піф зайцем? Зараз його зсаджу. Що ти скажеш?

– Я скажу, що то мій синочок.

– Ми їхатимемо далеко-далеко. І разом з нами будуть їхати поля, ліси і ріки. Потім ляжемо спати, на ранок поїзд зупиниться, а баба Тамара вже на пероні.

– А як вона знатиме?

– Ми дамо телеграму.

– Та ми ж забулися!

– Ми не забудемося. І будуть нас зустрічати баба Тамара з дідом Іваном. Що ти їм скажеш?

– Добрий день! – І вона простягає руки, ніби зараз вчепиться бабі на шию. – А що баба мені дасть?

– Вона подарує тобі казку.

– Яку? Гарну?

І мені згадується: сидить баба отут на кухні, на моєму місці і, годуючи малу, веде їй свою казку.

Сидить баба Тамара, притулившись до стіни, а Воксанка допоминається:

– Бабо, бабо, а хто підмалював тобі коси?

– Вони посивіли.

– А чого в тебе великий живіт?

Баба нітиться і не знає, що відповісти.

– Їж, і в тебе буде такий.

– Я не хочу. Тобі ж тяжко. А в баби Насті нема живота. Їй легко.

– Дуже ти в мене розумна, – каже баба, пхає малій ложку в рот, а щоб ліпше їлося, каже казку.

Була собі маленька дівчинка. Її батьки померли. І взяли ту дівчинку до себе добрі сусіди. У них своїх дітей ціла купа, самі немолоді, та мусили якось давати раду. А жили вони над річкою Горинню. Краса – над річкою зелений ліс шумить. І топилася з горя дівчинка в річці, але річка не хотіла її топити. І заблуджувалася з журби вона в лісі, але ліс не хотів її заблудити. Сирітка перебивалася на хлібі і на воді, а росла, як пампушка. Виросла і стала красунею. Взяла відра, пішла до криниці. Аж де не візьмися молодий козак на сірому коні, в чорній бурці. Налякав дівчину. Такого красеня вона ще не бачила, хоча від хлопців проходу не було. Та куди їм до нього! В козака брови як шаблі, а очі як леза. Ремені на козакові поскрипують, а зброя побрякує.

– Напій мені, дівчино, коня з рубленої криниці, з повного відра… На щастя!

Вона й напоїла. А коли верталася додому, бачить: котиться горошина. Котиться перед нею, у її двір. Вона взяла горошину й кинула собі в рот. А козак проводжає її. Стали вони у воротях – аж небо реве літаками, земля стогне від танків. Війна.

– Рятуй мене, козаче! – крикнула дівчина.

Бомби над головою, а під ногами снаряди. Козак посадив дівчину на коня, вивіз її з вогню аж в кубанські степи.

– Прощай, бо мені треба на битву!

А дівчина держиться руками за сталеві стремена.

– Що ж я без тебе, козаченьку Федоре? Нащо ж я, нерозумна, ту горошину ковтала, нащо твого коня поїла?

А військові сурми трублять розлуку.

Він скочив з коня, ще раз обняв її, і на її лице впало дві скупі сльози. Тоді знову на коня, і дівочі очі напилися вітру.

Вона так і залишилася в степу. Жила у його матері в станиці. А війна йде, наближається. Невістка із свекрухою пшеницю жнуть. А з тієї горошини, яка вкотилася колись у двір і яку ковтнула невістка, вродилася дівчина. У степу, на снопах. І в той час, як вона вродилася, сто чорних коней скачуть із заходу до сходу, а вершники всі вбиті. Чорні бурки – чорні прапори. Сто коней стали дибки, а всі вершники вбиті. Відокремився один вершник, стоїть під буркою.

– Доня, твоя доня! – крикнула невістка, бо стала вдовою.

Заіржав кінь і – до табуна.

Летіло сто коней, копитами били захід, мордами гризли схід, а всі вершники вбиті.

Дівчина була біла-біла, і її назвали Світланка.

Фашисти облягли, а потім захопили станицю. Забрали все до решти, не зглянулися на дитину. Тільки півень залишився, втік, і його не могли зловити. Стару на окопи, молоду теж, а дівчинка попідтинню. Фашисти ввірвуться в хату, шварготять. А дівчинка така гарна, що її краса навіть їх на хвилину робила людьми. Чого в неї білі коси і ясні очі? Хіба їм здогадатися, що вона волошка в житі, краса.

– Гайда! Гайда работай!

Дівчинку бавили чужі діти, а коли їм набридало, то залишали півневі. Нехай він догляне. Йому це теж набридло. І він, гребінчастий, червоноперий, якось узяв та й клюнув Світланку в лице. Око не випив, а слід свій лишив. Так що вона стала значеною. І коли стала підростати, то не могла загубитися. Не бачили дівчинки з ямкою? Чому ж ні, в бур’яні порпається.

А потім сто коней летіли зі сходу на захід. І всі вершники живі. Та ні один кінь не спинився.

І сказала свекруха:

– Мого нема…

А невістка:

– Дівча… Воно ж таке, як він. І брови, і очі…

А свекруха ще раз сказала:

– Нащо мені радість? Мого нема…

– Підемо, Світланко, додому.

Лежала глибока зима. Із станиці їх повіз трактор. Сиділи в причепі. Мала кричала: «До баби! До баби!..» Охрипла. Трактор на білому снігу копав синю дорогу. А там трохи залізницею, більше пішки. Вночі дорогу казали зорі: падали попереду. Вдень вело сонце. А в завірюху шуміли безсріберні верби обіч розбитих полустанків: туди, туди… І так через усю Україну. А дома ні кола, ні двора. І дівчинка Світланка росла на материнських руках, вони дуже боліли…

– А що далі, бабо?

– Далі всяке було. Більше жорстокого. Аж прибився до них Іван. Він полюбив Світланку, як свою. А вона не хотіла нізащо називати його татком. У нас татка нема – дядько. Якось вони переїздили з одного містечка в інше. Спакувалися, самі посідали в машину, а Світланку поставили на землі й кажуть: «Не будеш кликати Івана татком, то не візьмемо із собою, покинемо». А вона закусила губи. Сліз нема. І стояла так, аж поки рушила машина. А тоді гукнула:

– Тату!

Іван зіскочив з машини, вхопив її на руки. Поїхали. Згодом у Світланки знайшовся брат Женя…

– Бравий вояк Швейк?

– Ага, він зараз у солдатах.

– А його сестра – то моя мама?

– Ти як здогадалася?

– Бо її звуть Світланкою. А як звали її маму?

Баба Тамара думала, що їй відповісти. Насправді її звуть Теклею, так і в паспорті записано. Їй дуже не подобається це ім’я вона переконана, що від нього всі її злигодні, тому стала Тамарою. Але чи це ім’я, яким її охрестив козак-кубанець, допомогло їй?

Баба так нічого и не сказала.

А в нашій мисочці вже нема борщу, допомогла бабина казка. «Воксанка з’їла густе: бурячок, моркву, капусту, квасольку, а рідке випила. Взяла мисочку обома руками і в рот.

– Дно! На тобі дно!

Тепер їм я, а вона кепкує:

– Я показала дно, а ти не можеш.

Скільки разів, сідаючи за стіл, ми обганяли одне одного. Зараз вона мене випередила.

Парують котлети. Кухня пахне м’ясом. Воксанка робить «Ох!» – і питає:

– А тепер куди ми поїдемо?

– Мабуть, до другої баби.

– До маленької?

Баба Тамара велика, а баба Настя мала.

– А ти пам’ятаєш, що є в маленької баби?

– В неї є корівка, півник, собачка і дід Микита. Я так хочу до маленької баби… – І її голосок дзвенить так само, коли вона признавалася сусідці: «Я вже бабу не люблю, татка не люблю. Ввімкнеш, Надю, телевізор?»

Вона відщипує шматочок котлети і вголос думає:

– Півник раненько-раненько заспіває: «Кукуріку!» Кукуріку – вставай рано, чоловіку! Я встану і пожену корівку пасти, а потім буду гратися із собачкою. А потім маленька баба мені щось дасть, посадить на коліна і теж щось розкаже. Правда?

– Розкаже… Це буде в неділю, бо в будень у маленької баби часу нема.

– Ми посідаємо під яблунею.

– Ага, під тією, що під хатою.

Цвіте яблуня, і білим цвітом падають слова.

У селі-веселі росла дівчина. Її мамою була земля. Тій дівчинці дуже хотілося бути щасливою. Вона пішла до циганки, щоб та виворожила їй долю. А циганка глянула на неї: «В тебе коси буйнокосмі, твої очі вловили всі зорі. Хіба таким ворожать?» І не захотіла ворожити.

Верталася дівчина від циганки, а земля їй казала:

Весь твій вік буде робота, прястимеш довгу нитку, а коли допрядеш до кінця, заберу тебе.

Дівчина була молода, не дуже йняла віри тим словам.

Женилися її брати, ділили землю, а їй дуже мало лишилося. І ніхто до неї не хотів свататися. Вона подумала, що їй, мабуть, довіку судилося сидіти в дівках. Тож коли її посватав удівець, відразу подала рушники.

А в той час люди побивалися за землю. Удівець спродав своє господарство, спродав жінчине придане, і вони купили собі горб землі. І на тому горбі, ще голому, біля вечірнього багаття молода молодиця думала: «Я маю силу і буду робити. Чоловік у мене дужий, у нас будуть діти…»

А поруч з їхнім горбом ще один, сусідський. Там двоє хлопців як розбійники, а батько отаманить. І каже він старшому синові:

– Той горб, на якому ми сидимо, мав би бути твій. Але ти ліпше пануй на отому, – й кивнув на сусідський.

– Як же я його опаную, тату?

– Вбий другоженця, візьми його молоду жінку, от тобі й уся мова.

Злякався старший син, а брат його під’юджує: «Я тобі допоможу». Ввійшли вони у змову, будуть того чоловіка вбивати. А той про це й не здогадується, сам ходить до них у гості і їх до себе запрошує.

Вони засіли на нього, ломом по голові, а він полежав, полежав та й ожив. Розсердилися брати ще більше. Якось підстерегли його і кинули в глибоку криницю. Тут йому й гаплик. Старший брат давай залицятися до молодиці. А її чоловік виплив з криниці, з самісінького дна.

На сусідському горбі хата під бляхою, забудова, як у раю. А на тому, де вдівець з жінкою, вітрам зачепитися ніде, верховодять собі. Садили вони вишні, садили яблуні, а злі сусіди виривали. Однієї ночі підпалили навіть їх. Все згоріло, а хата обсмалилася.

І став удівець як не свій. Вся робота з його рук вивалюється. Забиває у щось цвяха, не заб’є, так залишить. Звів крокви, не позшиває. Нічого йому не миле.

Все господарство на руках молодиці. Вона на городі, за кіньми, з ціпом. Стане косити – в старшого сусідського сина ноги підломлюються. Коса видзвонює, а жінка ще й підспівує: має силу.

Брати-розбійники були б зігнали її чоловіка зі світу, але тут все перекинулося. Ніби не було ночі: землю у колгосп, щоб її всім було порівну. Прийшли інші часи, а з ними і війна.

Отоді й почалося.

Сусіда-батько розчісує сиву густу бороду і каже:

– Настала нам воля. Аж тепер ми його вб’ємо. Суду нема, а люди нам не страшні.

Удівець побілів, як стіна.

– Жінко, ховай мене!

І вона ставила його в куль соломи, навіть закопувала у землю.

А сусідські хлопці зі зброєю – поліція. Шукають сусіда-недобитка. Все перекидають догори дном. Хапають молодицю за коси, тягають по землі, двійко її малих дітей підкидають ногами вгору.

Каже вона чоловікові:

– Треба щось робити, чує моє серце, що не вбережу тебе. Хоч ти і боягуз, йди в ліс.

І він пішов. А в лісі партизани, як дуби. Сядуть на коней, під ворогами земля дрижить. Вони й прийняли його. А в його руках зброя тремтить: селюк-хлібороб.

– Що я буду робити? – бідкається він.

– Я тебе навчу, як позбутися страху, – каже командир.

– Навчи, – просить чоловік.

Командир подивився на нього й питає:

– А чого, голубе, ти стукаєш зубами?

– Вже не стукаю, – зціпив він як міг губи.

Тоді командир пригнув до землі найвищого дуба.

– Сідай, та скоренько.

Чоловік сів, а дуб і викинув його аж під хмару.

– А тепер скачи! – командує командир. – Раз….

Чоловік затрусився, наче лист.

– Два! Стріляю!..

Той скочив з дуба. А партизани його вловили.

– Будеш нам коней пасти і обід варити, – сказав командир.

Чоловік подякував і вже не був таким боягузом.

А в нього вдома справжній морд. Сусіди обізвали його бандитом. Обійстя геть поплюндровано, жінку на зашморг, повели в село. Перед церквою, на майдані, шибениця, і мотузка погойдується. Діти попадали і скавулять: «Мамо, мамо…»

І повісили б її, але наскочили партизани. Молодший сусідський синок наклав головою, а старший вирятувався.

Вернулася жінка зі своїми дітьми на горб. Скніли, як мерці. Що тільки у них вродить, що вони нажнуть, старший сусідський син наскочить і забере. Він був таке обдирайло, нікому жити не давав. Та знайшовся хоробріший і вкоротив йому віку, коли він прийшов з комендатури до батька в гості.

Заревів батько, як дикий звір. Ввірвався до сусідки:

– Не вийшло, щоб жила з ним, іди і омий його в останню дорогу!

І молодиця мусила скоритися.

Скоро і сам старий вмер: з туги. Нікого в нього не було. І коли вмирав, дер пазурами землю, сам себе у гріб закопував.

Скінчилася війна, партизани розійшлися. Вернувся додому вдівець. Земля відвикла, щоб на ній робили, і родила мізерно. Люди не могли дати собі ради. На городі картопля, а хліб у полі.

Жінка нажала крадькома запаску колосків, щоб нам’яти дітям. Її зловили – і на суд. Чоловік взяв вину на себе. Тепер він вже нічого не боявся, далося йому взнаки, як скакав із дуба.

Залишилася жінка з синами – двома надіями. Старший підріс, і вона йому сказала:

– Йди у світ, нехай тобі ліпше буде, – і благословила.

А менший зостався при ній. Захворів. З роботи. Взяла його на плечі й понесла до лікарів. Не донесла, вернулася з мертвим. І коли його клали в домовину, вернувся батько. Став батько в синових ногах, а мати в головах.

Тепер молодиця і вдівець зовсім постаріли, зробилися дідом і бабою. Тепер їм добре.

Інколи приїздить до них старший син, привозить онуку. Хитре дівча допитується:

– А чого в тебе, бабо, руки такі чорні?

– Земля теж чорна, доню.

– А чого пальці не розгинаються?

– Вони прядуть довгу нитку.

– А де твої коси?

– Мої коси – туман по долині.

Живуть баба з дідом. Куди їм з горба? Яблуня засипає білим цвітом їхні голови. Вони ловлять пелюстки долонями, держать у руках білі сни. А вітер струшує цвіт і несе ті білі сни у чисте поле…

Воксанка слухала, забувши, годують її чи ні.

– Мені шкода маленьку бабу, – сказала вона. Її підборіддя ніби хтось поколов голками, воно затремтіло, а з довгих вій струснулося щось темне-темне.

– Приїдемо до баби, поцілуєш її в руку, – сказав я.

– Я її й по голові погладжу.

А хмари завішують наше вікно. Воно й так ще не просохло, і на ньому, трирамному, стоять і не скочуються, ніби вмерзлі, краплі. Невже знову дощ і ми опісля сну не виберемося на вулицю?

Нема куди подіти очей. Не треба дивитися у вікно. Нехай Воксанка не бачить хмар.

– Ти сьогодні добрий молотник!

– Ні, я женчичок-бренчичок! Ти забувся. – вона підіймає руки. Шафка-стіл заважає їй притупувати иогами. Але вона все одно притупує на підставці-перекладині.

 
Високо ніженьку підіймає!
 

І ніхто не знає, що таке женчичок-бренчичок. Витвір невгамовної фантазії народу? Який він гарний і зрозумілий! Женчик рано схопився, вмився росою і від сходу сонця до заходу не спочивав: жав жито. Гострим груддям він набив собі ніжку.

 
Як би то, набито
Ніженьку пробито,
В зеленім лугу
Бери собі другу!
 

Та це ж коник-стрибунець. І наша кухня співає.

 
Хоч стерня колеться, ніжка болить.
Спати не хочеться, гулять кортить.
 

– Ми ж не дообідали!

– Я буду… буду.

Вийнята з холодильника і нагріта в теплій воді мандаринка.

– Ти будеш робити, як баба?

Я обдираю мандаринку, кидаю оранжеву шкурку в відро, а часточки розкладаю рядочком на столі.

– Дивися в лорнетку і питайся мене!

Стулюю пальці, роблю лорнетку.

– Де мої солдатики?

Вона хапає часточки і пакує, пакує.

– О, вже тільки один залишився!

Її рот повен, вона загрібає останній мандариновий шматочок.

– Нема! – і виставила порожні долоні.

– А що треба сказати?

– Спасибі за… Коли я їм борщик і котлетку, то… обід! – вгадала. – Дякую, татку, за обід, що наївся дармоїд! – наче деркач.[20]20
  Деркач – невеликий перелітний птах, з жовтувато-бурим оперенням, відзначається характерним скрипучим криком.


[Закрыть]

– На здоров’я! А тепер спати.

– Ні, помити руки.

Вона вся ослабла, як та гуска, що їй силою напхали галушок. Перевальцем йде у ванну і не каже, ледве підіймає вгору руку: просить ввімкнути світло. Проте, забравшись на бачок, сама відкручує воду, повертає білу ручку з синім оком. Вода жебонить по її пальцях.

– А писок хто буде мити?

– Ти ж його вже витер рушничком…

– Ходитимеш із заїдами!

– І ти знову мазатимеш мене синькою? – Вона ловить воду, нахиляється, порскає, не хоче, щоб були заїди.

Холодна вода дає їй трошки сили, але ненадовго. Воксанка не каверзує, дається роззуватися і роздягатися. Її повіки стулюються, очі звужуються – хмарки заволікають небо. На віях хлипає сон.

– Де мій горішок?

Збиваю подушку. Воксанка зовсім гола – біла конвалія. Її тіло ряхтить, як ясний кришталь, і ніжно-ніжно оксамититься. Я одягаю білу конвалію в довгу льолю. Вона зсовується з моїх колін – сонце на малих ногах. На килимок, схопилося за перегородку, показало рожеві п’яти. Не захотіло, щоб його несли на руках. Само. І зарилося з головою.

– Сядь, посидь… – голос тихий, ніби здалеку.

– Мені треба мити посуд.

Хвилинку вона лежить мовчки, враз перекидається горілиць.

– Ти мені все розказуєш. І одна баба розказує, і друга. Мама приїде з Праги і теж розказуватиме… А один дід мовчить, і другий дід мовчить.

– Хіба ж вони мовчать?

– Дід Микита сидить і курить, курить, – вона не дивиться на мене. Її звужені очі блукають по стелі. Що вони бачать? Невже бачать, як під яблунею, під старою хатою, сидить старий простоволосий дід. Він сидить на колоді. На його голові дуже мало залишилося чуба. Волосся тонке, сиве і нерозчесане, гребінець не годен його зібрати докупи. Ті непокірні волосини мовби самі хочуть швидше втекти з голови, щоб вона була як макогін. А дідів лоб, його худе обличчя – поморщений ремінь. Брови такі кошлаті, як вуса, а вуса колються. Це Воксанка добре пам’ятає. І коли вуса колються, тоді сховані очі, глибокі й малі, спалахують страшною любов'ю, горять великою ласкою. Сидить десь дід на колоді під хатою. В нього очі зимні, як мороз. Поклав руки на коліна. Руки сухі, і сухі коліна. Він курить, п’є сигарету. Гіркий дим встає перед ним і над ним – сивий голуб розкрилює крила. Надивившись на нього, Воксанка згадує другого.

– А дід Іван п’є і розмахує руками.

– Що ти таке кажеш!

А вона снує очима по стелі й малює діда Іваиа, який охочий випити, не сам, у компанії. Тоді він стає м’який, всім показує свою доброту і щось обіцяє.

– Хіба ти не знаєш: дід Іван приходить з роботи, біжить на кухню, а баба свариться: знову їсиш лаврове листя?!

– Не вигадуй, спи. Лягай на бік, а я пішов до посуду.

Вона перепиняє мене у дверях.

– А дід Іван ота-ак розмахував руками: я працюю! А баба йому казала: не лякай дитини.

У наших дверях нема ключа. Ми не зачиняємося від сусідки, а вона від нас. Щоб протяг не рипів дверима, підкладаю газету. В кімнаті і на кухні кватирка відчинена.

Мала не подає голосу. Сняться їй баби і діди? Бабу Тамару вона дуже любить. Баба Тамара їй все дозволяє. Я мию посуд, згадую: приїхали вони з дідом Іваном у гості. Ненадовго. Треба їм на поїзд. Поклали Воксанку спати, а вона реве за бабою.

– Не плач, я проведу діда Івана й повернуся, – сказала баба.

Вони пішли. А мала допитується:

– Баба скоро вернеться?

– Скоро, – лежу й читаю на дивані.

– А де вона спатиме?

– Отут, ляже біля мене й спатиме.

– А хіба ти дід Іван, щоб вона з тобою спала?

Дрібний дощик миє наше вікно. Та чи він найнявся?

Під дощ добре спиться – небо обіймає землю і людей.

Але я помилився. Відхиляю двері – все ліжко зіжмакане і Воксанка сидить на цій жмаканині. Коси накостричились.

– Ти чому не спиш?

– Я думаю: засну і вмру, і мене більше не буде.

– Малі діти в сні не вмирають. Малі діти в сні ростуть.

– Ростуть?.. А де мій горішок?

– Ти заплющ очі, заграй на дудочку, він і прикотиться.

– А де дудочка?

– На пальцях.

– Ду-ду-ду!

Я підіймаю горіх з килимка і кладу їй у поділок.

– Є! Він буде спати в моєму кулаці. Він теж виросте?

Я показую, що виросте і буде як кулак. Вона смішно поводить плечима, втягує голову в плечі, шусть під ковдру – і вже її нема. Впали повіки, і нема очей. Але тієї ж миті розмикаються, нащулюючись, дивляться самими чоловічками, хлюпають синім, чистим.

– Ти сядь…

Я забуваю про всю роботу. Сідаю, кладу на бильце руку. Гойдати її не треба. А колись доводилося її загойдувати. Ліжко їздило від балкона до дивана, злітали коліщата. Наша мама сердилася: «Яка я нещасна!»

Ковдра вкриває Воксанку по самісіньку шию. Десь там, під ковдрою, у кулаці спить горіх.

А вона подрімує.

На подушці кругле горохове чудо. В нього чубчик як волоття, а під ним дві кринички. Воно має лоб. Він трошки випуклий і ще зовсім гладенький. На ньому найчастіше пробігають тіні здивування і лягають тіні загадки. Він морщиться: думає. Горохове чудо має брови. Воно хоче всім подобатися. Реве, вмивається сльозами, коли скажеш, що негарне. Воно кліпає повіками, опускає вії – так моргає. У нього є кирпа-носик. Коли бридиться, крутить ним. Воно має рота – дві червоні буби. Той рот вміє сміятися і кривитися.

– Ти сидиш?

– Сиджу.

Ходить сон коло вікон, коло нашого одного вікна і зачиняє в горохового чуда дві кринички.

– А мені сон щось принесе?

– Принесе. Повний кошик краси, повний кошик найкращого.

– І ми будемо гратися?

– Будемо.

– А коли мені було найкраще?

Я кажу.

І шумить, і гуде – їде стара Віхола. Мете мітлою сніг. Зовсім зрівняла долини з горами. З лісу вийшов Дід Мороз і сказав: «Годі!» Вона сіла на свою мітлу, втекла і сховалася за місяць. А Дід Мороз приніс Воксанці мішок подарунків і санчата.

Воксанка начіпляла подарунки на ялинку – гарно. Вхопила санчата і на вулицю. А на подвір’ї стоїть снігова баба. Воксанка вискочить на горбочок, у вусі свище – спускається. Сміється снігова баба чорним ротом, підморгує. Сміється й підморгує їй Воксанка. У них обох червоні носи. Навколо снігової баби топчак: Воксанка витанцювала. Добре їй зі сніговою бабою.

Та ось вийшла вона вранці на подвір’я, а від снігової баби ' і сліду нема.

Попливла водою.

Воксанка заплакала і не могла заснути. А хлопці-струмки розлилися на всі боки і цілу ніч співали весну.

А Воксанці й на вулицю не хочеться. Пропала її снігова баба. Похнюпившись, стоїть Воксанка на порозі парадного. Коли придивляється, а на тому самому місці, де була снігова баба, зеленіє трава. Воксанка сплигнула з порога – в траві квітка. Понюхала – пахне. А вгорі щось шелестить. Глянула: снігова баба виросла вишнею, яблунею і горіхом. Білий метелик пурх – Воксанка за ним. Їй стало весело. Вона почала бігати. Бавиться м’ячем, їздить на велосипеді, пускає з пальця сонечко. Про снігову бабу зовсім забула. Тепер їй ще ліпше.

Вибралася якось вона з хати: вишня не цвіте, яблуня теж.

І горіх розгубив свої сережки. Кругом повно цвіту, ніби дерева всю ніч проплакали. А розбійиики-вітри змітають той цвіт, кружляють і несуть кудись.

«Яка я нещасна!» – думає Воксанка.

А того не бачить, що вишні запалюються, що яблука в’яжуться, а горіхів по три, по чотири. Коли ж наглянула, нумо підскакувати вгору. Але хіба дістанеш? Плеснула в долоні – вишні посипалися в траву. А яблука й горіхи ще зелень. Набрала вона вишень і на Дніпро. Больбається у воді. Розляжеться на піску, обсипається з ніг до голови. А потім шубовсть у воду. Як риба. Вона й у ліжку робить Дніпро – пацає ногами. З Дніпром їй зовсім добре.