Текст книги "Горохове чудо"

Автор книги: Борис Харчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Над трамваями спалахують сині дуги. Трамваї стоять, видзенькують, а рейки під водою.

До тролейбусів не підступитися. Тролейбуси переповнені, аж шини повгиналися, минають зупинки.

Люди не йдуть, скачуть, тікають від дощу, як кури від лиса. Хто в плащі, хто в якійсь накидці, а хто накрився цератою.

Ми теж тікаємо. Але не дуже втечеш. В одній руці повна сумка, в другій – важка сітка.

Воксанка то держиться за сітку, то перебігає на другий бік, держиться за сумку.

– Одній твоїй руці я допомогла, тепер другій. Правда?

А ще ці бісові переходи. Із магістралі, праворуч од ринку, відривається крута вулиця. З неї машини і ліворуч, і праворуч. На ній зупинка таксі, зупинка автобусів. Стоїть міліціонер, вимахує жезлом, сюрчить і не може дати ладу.

Поклажу в одну руку, другою Воксанку під пахву і через баюри[16]16
  Баюра – велика, глибока калюжа.


[Закрыть] поміж машинами, на той бік, до газетного кіоска, який обліпили перехожі, наче мухи.

На панелях нам вільніше. Але Воксанку тягне на самісіньку брівку. Брівка висока і суха, але вузенька. Щоб не схитнутися і не хляпнути у воду, Воксанка держиться за мою сітку. Саме так іти їй дуже подобається, і вона забуває допомогти моїй руці, на якій повисла сумка.

Все було б добре, та знову перехід: трамвайна колія. Тут ще прикріше. Тут висока вода. Навіть міліцейська будка у воді. Міліціонер то висовується із віконця, щось кричить, то знову ховається в будку.

Воксанка сплигнула з брівки і загородила дорогу.

– На руки, хочу на руки.

Знову її під пахву.

За дощем нічого не видно.

– А морозива зараз їсти не можна, простудишся. Буде сонце, тоді можна, – каже раптом вона, смачно облизуючись.

Чого б це? Та то ми поминаємо скверик, а в ньому павільйон – морозиво. Вона все бачить.

Простуємо під кінотеатром, тягне в кіно.

– Ходімо, «Кащей Безсмертний»!

– Хто нам обід зварить?

– Ходімо!

– Чого ти ще хочеш?

– Хочу, хочу, сама не знаю, чого хочу…

І ми манжаємо далі. Попереду ще один перехід, але він глухий. Нам би ще через одну трамвайну колію, а тоді ми дома. Ця друга трамвайна колія найнебезпечніша. Вона на косогорі. Трамваї мчать униз і вгору. Вода їх тут не спиняє. А болото таке, що не знаєш, куди ступити ногою.

Січе густий дощ. Хмари хочуть зовсім вилитися над нашим містом.

В таку погоду страх тягне в хату.

Наш будинок п’ятиповерховий, на три під’їзди, і в цьому великому будинку ми маємо кімнату. Вікно – воно ж і балкон. Тісна-тіснява у тій кімнаті. Та як вона зараз нам мила. Крок, ще крок. От і широкий вичовганий пень, на якому Воксанка любить сидіти і стояти. Але зараз вона його не помічає. Наше подвір’я повне води. Забився водостік. Обходимо, як можемо. Скоро ми вскочимо у наше парадне, відчинимо двері. А там маленький коридорчик. Він тому дуже маленький, що в ньому книжкова шафа. А в кімнаті стіл, два дивани, Воксанчине ліжко. Воно між шафою і сервантом.

Сухо і тепло.

А ще в нас повно маминих квітів. Нема де подітися з ними. Вазони стоять на серванті, на шафі, серед купи книг. І на стіні прибито підквітника. Вся кімната зелена. Не забутися б полити квіти.

Воксанка ніби вгадує мої думки. Витрушую її плащика, а вона:

– Дощ, кругом так мокро, а наші квіти сухі. Де лійка?

Чіпляємо свої плащі на двері, перевзуваємося в капці й, ще мокрі самі, поливаємо квіти.

Воксанка зі своєю лійкою-жабкою. Мушу хлюпнути туди води, мушу піднести малу на руках, щоб квіти не в’янули.

Ми в хаті. Нам дощ не страшний. Пораємося на кухні. Картоплю в ящик з-під посилки, молоко в холодильник, м’ясо на стіл – і за каструлі.

Воксанка покрутилася та й шмиг з кухні: надумала щось своє.

Окропу кипіти, бурякам різатися, моркві тертися на терці. Кістку в борщ, м’якуш у м’ясорубку. Перець, часник, цибуля – куховарська мудрація.

А в кімнаті підозріло тихо. Руки забабрані, нема часу сполоснути. Заглядаю – кімнати нема, є ляльки. Два цілих Піфа, один з відірваною лапою, заєць, бурий ведмідь завбільшки з Воксанку, який завжди сидить на кріслі, пластмасові ляльки, зелений візок, дитячий гарнітур, дитяча кухня і той лом, що стояв у мішку, – все на одній купі, ніби продається з молотка. А вона стоїть перед малесенькими терезами.

– Солі? Нате вам солі – п’ять двадцять, – і рукою по терезах, буцім взяла у жменьку, а жменьку в сумочку.

Зобачила мене і розгубилась.

– Я зараз м’ясо крутитиму, я була на базарі.

Ліпше я б не заглядав. Повзаємо, шукаємо її м’ясорубку. Є головка, нема ручки. Знайшли ручку, нема ножів. А гвинтика так і не знайшли, нема чим прикрутити до табуретки.

– Де ж той гвинт?

– Згубила.

– Як же ти згубила? Хіба ж то було вночі?

– Може, й уночі.

Прив’язуємо її м’ясорубку нитками. Удвох крутимо м’ясо і робимо котлети.

Сонця як не було, так і нема. Сонце не може витертися.

Наробившись, Воксанка помила руки, на стілець і до дзеркала. Кіски з лоба обіруч за вуха, пальцями по щічках, пустила пальці на брівки. А очі в дзеркалі.

– Все! – це означає, що вона причесалася і попудрилася.

– Чепуруха.

– Я як Надя! – тобто сусідка. – Впоралася, зараз іду на роботу. Ти дивися за борщем, – і зорить, де її сумочка. Та сумочка червона, з віконечком, а у тому віконечку сидить пупсик. Тільки тієї сумочки не видно. – Ні, не треба на роботу. Завтра. Давай будемо гратися! – і думає, в що гратися.

– Давай позбираємо цяцьки.

– А тоді будемо гратися?

– Будемо.

Ми запихаємо, не розбираючись, що і до чого, в мішок, звільняємо собі місце. Бурого на крісло, Піфів і зайців на диван.

– Я буду гуси, а ти вовк. Добре? – вона біжить, стає за штору.

– Гуси-гуси, додому! – гукаю і лякаюся.

– А цьо? – байдуже. І згинається, щипле траву —і пасеться.

– Вовк за горою!

– А цьо він хоче?

– Вас з’їсти!.. Сірі, білі, волохаті, втікайте до хати!

Сплеск у долоні, а вона дріботить до дивана, до того, що навпроти. Гиць – і перекинулася. Мить – і вже знову пасеться за шторою, під балконом.

Впіймати її не можна.

– Вовче, не їж, братику… – і наче в’юн. – А тепер ти будь гусьми, а я вовком.

Але вовком їй довго не хочеться бути, вовкові треба сидіти і чатувати.

У кімнаті курява. Гуде долівка, і деренчить сервант.

– Когут каже: вовки ідуть! Вівці кажуть: де, де?..

Вона ховається, а я її шукаю. Хряпають двері ванної, кухні, а кімнатні як живі. Стіл підплигує, крісла підскакують. Ніщо не може встояти на місці. І в тій штовханині з дверима, з меблями тільки ярий блиск зіниць. Її очима дивиться кожний закуток, кожен закапелок. її ніжками ходять крісла. А рук не видно, руки миготять. То вона присідає, згортається вся в клубочок, як їжачок, то навпаки, встає, мчить стрілою, не дивлячись під ноги, ні перед себе.

Я перекинувся на килимку. Вона мене впіймала. Сідає на груди, душить, лоскоче.

Падає знесилено і вона. Язичок висолопився – відсапується.

І знову мені на груди.

– От, якби нам… – і не доказує, тягне, наче довгу золоту нитку.

– Що якби нам?

Вона набирає багато-багато повітря, супиться, її довгі вії загинаються, очі дивляться кудись поза стінами.

– Ох…

Те її «ох» таке глибоке, що в ньому можна втопитися. Воно вимовлене з таким великим сумом, ніби зболіло.

– Чого тобі тяжко?

Мовчить, уся принишкла. Чубчик настовбурчився, руки опустилися, плечики схнябились. Поволеньки заперечливо хитає головою, що не втомилася, і дивиться далеко-далеко, щось шукаючи.

– Знаєш, якби мені…

Я не перебиваю, очікую.

– Знаєш, знаєш, якби мені дудочку! – і бах обличчям у мої груда. А грудям тепло-тепло. І вже ніби не вона, саме її тепло каже далі:

– Я б думала, я б заграла…

– Ти хочеш Шугаєвої дудочки?

– Ага.

– І що б ти думала, що б заграла?

– Я б заграла, щоб було сонце.

– А ще?

– Щоб була мама.

– А ще?

– І щоб у нас була велика-велика хата! – вона розкидає руки, розкидає їх, як може, широко.

А я дивлюся на неї і дивуюся: чую запах смереки – зелену тугу. І пахнуть таємницею далекі гори. Високі й зелені, вони прихилили зелені обрії, розсувається біляста негура, падає у провалля. І ми під самісіньким небом – над зеленим світом, над усіма полями, над усіма містами, над усіма ріками. Ми так високо, що нам навіть видно зелене море, яке спить при березі, а днює десь далеко-далеко. Нам дуже добре. Ми щось знаємо, знаємо стежку до Шугаєвої сопілки. Круто в’ється та стежка.

– Ти зроби її мені… дудочку, – каже Воксанка і тулить свої руки до малих грудей. Прищулилася, ніби чує, як та дудочка грає.– Сопілочку-денцівочку. Ти ж тато!

У моїй голові вистукують думки: якби калина, я б тобі зробив, як робили ми колись собі на пасовиську. Але гаятися не можна, треба робити. Набридло малій грати на пальцях.

– Давай пошукаємо паличку.

– Яку?

– Будь-яку, аби паличка.

Воксанка не знає, яку паличку і нащо вона, але зривається з місця. Ми починаємо шукати скрізь: під столом, під шафою, під диванами. Ні там, ні на нашій кухні паличка не виросла. В коридорі, з-під секретера, повзаючи на чотирьох, витягуємо стару лопатку, про яку думали, що загубилася.

– Є? – питається.

– Є! – відказую. Беру ножа, відрізую держальце. Воксанчині руки так і просяться, щоб потримати його.

– На тобі паличку. Помий її.

– З милом?

Ми миємо паличку милом, аж поки вона не стає зовсім біла.

Тоді я беру олівця і буцім випікаю ним рядочок значків-голосників. І коли все готове, тулю паличку до уст, перебираю пальцями:

– Ду-ду-ду-ду… ду-ду-ду… – і примружую очі, і хитаю головою, і притоптую.

– Я! Дай я! – вона вихоплює з моїх рук оту дудочку, швиденько вмощується на своєму стільчику, колись синьому, а зараз облізлому.

– Ду-ду-ду-ду… – її повіки солодко злипаються, біла голова хитається, як на вітрі, а ніжка відбиває такт.

Що їй сниться? Що їй бачиться?

– Ти граєш, а я бачу красу…

– Со?

– Красу.

– Яка вона?

І я мушу їй казати.

– Десь біля самого синього моря жила собі князівна-полівна. Мала вона криницю з живою водою, а коло тієї криниці росла вишенька. Сини в тієї князівни-полівни були лицарями. Але щось таке їм поробилося, що вони нічого так не любили, як сваритися між собою. Часто доходило й до бійок. Було поб’ються, а потім їм стане соромно, посходяться і чуби собі рвуть.

Не один цар-зазіхайло, прочувши про криницю з живою водою та про вишеньку, точив свої зуби, щоб собі те все привласнити. Отож треба було добре боронитися. Не раз доводилося накладати головами, не раз круки[17]17
  Крук – ворон.


[Закрыть] випивали козацькі очі, а дощі мили білі кістки.

Дізнався про таке добро і цар Лютий. Зібрав своїх генералів і каже:

– Піду я війною на князівну-полівну.

Генерали послухали, посхиляли голови і відказують:

– Хоч ти і Лютий, але князівни-полівни не подужаєш.

А цар як зарепетує, очима метає стріли, а з пащі вогонь кидає:

– Я хочу завоювати весь світ!

Генерали полякалися, поприсідали. Стали між собою раду радити і кажуть своєму цареві так:

– Тут треба не війною, а хитрістю. Зачекаймо, нехай на ту князівну-полівну нападе хтось інший, коли ж ті лицарі знесиліють, тоді ми буцім їм допомагатимем, а насправді візьмемо їх під твою високу руку.

Лютий зрадів і пристав на цю пораду.

Сталося, як генерали й сподівались. Король Пишний собі захотів напитися живої води й дістати вишеньку. Зібрав силу-силенну війська. І почалася січа. Билися не на життя, а на смерть. Аж потупили мечі. Король Пишний мусив відступити, та ненадовго. А тут між самими лицарями згоди нема… Хто тягне ліворуч, хто праворуч. Тоді-то цар Лютий підлестився до них із своєю допомогою, буцім йому нічого не треба, так допоможе. І нахлинуло його військо з гарматами. За одну мить оточили криницю з живою водою і вишеньку. Кинулися боронитися – пізно. Хто попросив у царя Лютого ласки, того помилувано, але руки зв’язано. Хто чесно бився, тому відрубано голову.

А інших хто й зна куди позапроторювано.

Приїхав цар Лютий на коні, роздав нагороди генералам, не обійшов і рядовиків.

– Тепер я непереможний! – кричить. – Який мій солдат упаде, бризну живою водою, і він знову встане. З’їсть вишеньку – і знову в бій. Я завоюю весь світ!

І наказав він крутити з криниці воду і рвати вишні.

Генерали повідпихали солдатів, хто за відра і до криниці, хто лізти на вишню.

Причепили відро до журавля, вилаштувалися в ряд, щоб якомога швидше напоїти водою свого царя Лютого. Порожне відро шугнуло в зруб. Вода блищить, ніби близенько, а відро не дістає. Гнуть того журавля, а вода далі вниз, у землю, блищить, відро над нею похитується. Зовсім зігнули того журавля, далі вже не можна, а криниця втікає в землю.

Дістануть порожне відро, криниця підніметься, здається, нагнись – і зачерпнеш.

Коли дивляться, а той генерал, що босий на вишню поліз, вже аж під хмарою. Він дереться, хоче вишень для свого царя нарвати, а вишня росте вгору і вгору. Обірвався генерал та й гепнувся мертвий на землю. А вишня знову така, як була. І червоних ягід рясно-рясно.

Коло криниці тешуть нового журавля, щоб глибше дістався. А цар Лютий розсердився.

– Нездари! – кричить. – Я ось з’їм вишень і сам собі води дістану.

Розігнався на коні, рукою хап, та навіть до листя не дістав, бо вишня своє гілля піднесла. Розгнівався він ще дужче, підплигнув у сідлі, а гілля ще вище.

І що вони не робили, як не старалися, криниця ховається вниз, у землю, а вишня тягнеться вгору, в небо.

Чи ту вишню зрубати? Чи ту криницю викопати? Сперечаються генерали з царем. А їхні солдати знай руйнують і двір, і дворище. Хто що бачить, те й тягне.

Князівна-полівна була на той час у полі, щось там робила.

– Вона, мабуть, знає закляте слово!

І послано солдатів, солдати взяли її під караул, привели і поставили перед царем на його ясні очі.

– Ти знаєш якесь закляте слово, що я не можу ні води напитися, ні вишень з’їсти? – питається цар Лютий.

– Знаю, – відказує князівна-полівна.

– Швидше кажи, а то зараз тобі голову з плеч!

Солдати, генерали і сам цар Лютий шаблі з піхов.

– Знаю я таке слово, – каже князівна-полівна, – але вам його нізащо не скажу. Якби ви мені не тільки голову зняли з плеч, а четвертували, дерли з мене паси, які завгодно кари придумували, все одно того слова не почуєте!

І закували князівну-полівну – в кайдани, цькували собаками. То знову розковували і підтягували на диби. Палили вогнем. Знущалися як хотіли. Але не могли нічого вдіяти. Цар Лютий наказав, щоб їй відрізали язика. Вона впала мертва. Порубали її, посікли і розкидали по полю. А вона взяла та й виросла квітами – червоними, синіми, жовтими, білими…

– Татку, татку!

– Що?

– А є чорні квіти?

– Є чорна троянда – людська журба.

– А де криниця й вишенька?

– Криницю засипали, а вишеньку зрубали. Та то вже інша казка.

– А цьо засипали, цьо зрубали?

– Дивися, у вікні сонце! То все твоя дудочка.

Вона хапається за саморобну сопілочку.

– Я гратиму, а воно світитиме…

Сонце – і нам нічого не треба. Сонце бере нас за руки, за плечі і виводить з хати на вулицю.

Сходи в парадному некруті, перила низькі. Воксанці не хочеться, щоб її вели за руку. Пручається, сама тягнеться до поручнів, дістає їх тільки самими пучками. Не йде, а ніби пливе: гульк – і вниз, гульк – і вниз. Рука дереться вгору, а ноги тягнуть вниз. Балабончик на її гостроверхій шапочці видзвонює. Та ось пучки відриваються від поручнів, нога не дістає до цементу-плити, і Воксанка падає на коліна. Їй боляче. Але сліз нема. Витирає зашмаровані коліна.

– Ай, нічого, випереться…

Лялька – голий пупс із коричневим волоссям, синіми очима і червоними губами – випала, закотилася під стіну. За того пупса, здула з нього пилюгу і сховала в кишеню.

Від моєї руки відпихається:

– Ти що, я сама!

З останніх сходів не ступає, плигає: скік – раз, скік – і вітром у двері. Не розчиняє, розбиває їх. Двері на пружинах, зачиняються перед моїм носом. Я висмикуюся, а вона стоїть перед калюжею. На небі сонце, і в калюжі сонце. Розгадує, як воно так діється.

– Я не замочуся, у воду не можна, – і погрожує пальцем собі і мені.– Тс-с! – і знову очі в калюжу, ловить сонце, над яким ряхтить каламуть.

Наше подвір’я чимале, але воно довге, як кишка. Встяж будинку газони, а на краю ростуть молоді верби. Через усе подвір’я заасфальтована доріжка. Вона впирається у муровану стіну, під якою стирчать чотири цементні стовпи. На них сушать білизну. По той бік доріжки є п’ятак-майданчик, за ним яблуня, а за яблунею – дитячий куток.

Наше подвір’я глухе. І заїзд на нього з глухої вулиці.

Ще ніде нікого з дітей. Хмари трохи піднялися. На гіллі голих верб краплі дощу. Сонце засвітило їх, і ті краплі висять світлячками-ліхтариками. Калюжа стоїть на всій доріжці. Вона аж палає. Над нею стрибають горобці. Дзьоб водицю, голівку вгору і хоробро:

– Жив-жив!..

– А чому сонце впало і не топиться?

– Воно купається.

– І горить?

– Аж міниться.

– Чого ж його вода не заллє?

Я не встигаю відповісти, чому навіть у калюжі не гасне сонце, – трубить машина:

– Ту-ту-у!!! – як на пожежу.

Відриваю малу від калюжі, схоплюю на оберемок, ледве встигаємо втекти.

Чорна машина, ніби обсмалена на головешку, кричить чорним блиском. З-під чорних коліс з білими ободами на обидва боки розляглася калюжа. Чорна машина розбила сонце, сама в’їхала на його місце і спинилася. А сонце не злякалося її, взяло та й стало перед нею.

Двері хляп. І немолодий, сухий, як жердка, прудкий чоловічок чалапнув прямо у воду. Черевиками. Шофер. Очі не дивляться, вилупилися. Піджачина розстебнулася. Поліз наперед машини, чвирк і бульк, дотягнувся до інших дверей, потягнув їх. Двері не скрипнули, а його зігнуло. Він простяг руку і підставив своє худе й немічне плече.

З переднього сидіння в сірому, як попіл, костюмі повільно, спроквола підводився молодий і поважний товариш. Щоб глянути вбік, він мусив з силою повертати голову на товстій і червоній шиї. Він удостоїв мельком своїм ситим поглядом калюжу і швиденько закотив свої малі очі під лоба. Подув своїми товстенькими губами на свій попелястий піджак, погладив своє гладеньке лице, поклав руку на плече шофера і показав свою голову. Вона була з лисинкою і світилася олією. Скидалося на те, що він сам собі повискубував чуба, але його голова була подібна на чиюсь і пасувала до круглого животика. Шофер стояв у калюжі. Він простяг свою руку. І коли той, що з лисинкою, вхопився за неї, шофер усміхнувся. Його «хі-хі» топилося в калюжі, коли переносив свого хазяїна на сухе. А той був поважний і мовчазний.

– Заїжджають, не можуть пішки! – над подвір’ям, з балкона.

– А ви не указ! – строго сказав молодий із лисинкою. Він став обходити воду, вибираючи сухе. Його обличчя запашіло. Висмикнувся галстук.

– Бабай… – сказала Воксанка.

На горбочку, зачувши: «Заїжджають»… «Не указ!», виріс масивний комендант. Він скинув капелюха і замахав:

– Владимир Алексеевич!.. Здравня… – кланявся, перегинаючись через всю калюжу.

Володимир Олексійович навіть не глянув на коменданта. Він гукнув шоферові з парадного, щоб той привіз зі школи його Віту.

Комендант перестав кланятися і вимахувати капелюхом, хвилинку постояв простоволосий, та ось насадив капелюха, пригнув криси і почав пильно дивитися на чотири ряди балконів, вгадуючи, з якого саме кинуто оте зухвальство, що розсердило Володимира Олексійовича, який через це не захотів привітатися. Комендант був грізний, стояв, як вкопана паля, на якій мали когось страчувати.

Шофер вибрів з калюжі, скаредний, як біда. Стікало з його пом’ятих штанів, цідилося з його черевиків. І на сухому він – як на мокрому.

Комендант відірвав свої злі очі від балконів і, взявшись у боки, таким манером підійшов до шофера.

– Приїхали на обід? Раненько…

– На обід, а там у Москву, – відповів шофер з гідністю.

– У Москву? А я і не знав…

Шофер викручував свої штанини.

– Літаком чи поїздом? – допоминався комендант.

Шофер не підіймав голови.

– Змок, та жінка дома висушить. А тебе Вітонька чекає…

– Сам знаю, – відбрив шофер коменданта.

Чорна машина привезла на наше подвір’я чорне.

Далі взялися за руки і попростували на стадіон. Воксанка не вихопилася, щоб стрибнути на пеньок. А він білів, умитий дощем, сам просився, щоб на ньому потанцювати:

 
…виглянь, рудий рижик!
 

Не привабила колонка. Воксанка не підбігла до неї, не налягла на лискучу ручку, щоб уточити води.

Довкола асфальт, а в нашому завулку бруківка. Каміння кострубате і гостре. Ростуть обіч бруківки старі осокори. Вони брати трепетів[18]18
  Трепета – осика (діал.)


[Закрыть]. Їхнє крихке, гладеньке на лице і волохате зі споду листя безугавно крутиться на довгих хвостиках, лопоче, відбивається од вітру. Ті осокори розвішують пишні сережкц, коли ж одцвітають, засипають білим пухом все довкола. Пух висить на телеграфних дротах, летить у вікна, залазить у носи, в очі. Від нього обтрушуються, як од снігу.

За осокорами, під халупкою, сидить баба – зима. Вона сидить на скособоченій лаві, втримує ту лаву своїми ногами, щоб не перекинутися. Спирається обіруч на ціпок. Баба в темній хустині, з якої стирчить синьою, давно звареною бараболею її ніс. На бабі лахман-лейбик і довга шкарубка спідниця. Взута вона у великі чоботи-копаниці, що самі так і їдуть кудись з-під неї.

А коло бабиних ніг на траві розлігся жовтий песик, уклав свою морду в м’які лапи: вартує. Він ніякої породи, дворняга, але не волоцюга.

– Собака! – каже Воксанка і тицяє пальцем.

Спогодилося, і баба з песиком на сонці. І дивиться баба на Воксанку, і дивиться на неї песик. Баба ласкаво, песик насторожено.

– А йди, йди, пограйся, – шелепає баба губами.

Воксанка покотилася клубком, стала перед бабою і песиком.

– Він не кусається? Ні?

Песик вишкірив чорні ікла, підняв вуха. Баба глипнула на нього, і він сховав ікла, його вуха впали.

– Грайся, грайся з ним, – казала баба, і її очі – вода в очереті – спочивали на дитині.

Та баба Воксанку лякає. Якби не песик, вона б нізащо не підійшла. Воксанка навесні вперше побачила і ту бабу, і перший похорон…

У наш завулок вкотився автобус і став під бабиною халупою. Посходилося багато людей. Всі поопускали руки. Розчинилися задні двері автобуса, показали щось темне. Музиканти підняли труби, вдарив барабан, і сивою заметіллю закружляв осокоровий пух.

З вузької хвіртки виносили домовину. А баба не пускала.

– Куди ж ви? Та куди ж ви його? Встань, Васильку!..

Бабу брали й держали в руках. Вона виривалася. Стала між домовиною і між віком[19]19
  Віко – верхня частина труни.


[Закрыть] і не знала, що їй робити. Бабу обступали вінками, закосиченими чорним. Багато вінків. І з’їхала з бабиної голови велика хустка, і всі побачили її сиві коси, ніби посипані попелом.

– Васильку! – гукнула вона. – Привів невістку – землю у весні… Нащо її мені бачити?

Бабу ніхто не слухав. Заквітчану труну вставляли в автобус. А баба вихитувалася серед вінків.

Понесли віко.

– Ой, не закривайте, не закривайте його!

Мідні труби горіли, як сонце.

Баба підіймала руки і не могла їх підняти. Її губи плямкали, западали у беззубий рот, не давали голосити.

Хитнулося віко, оббите білим полотном. Баба звела руки над собою. Високо, аж до осокорів.

– Я з’їла свої зуби, а життя свого не з’їла, сину мій!.. – заламала руки, кричала те саме знову.

Бив барабан, і грали труби: «Ой, ламай, ламай руки аж до останнього пальця».

Баба впала і над нею летів осокоровий пух.

Її внесли в автобус разом з вінками.

А Воксанка питалася:

– Цьо вона з’їла зуби? Як з’їла? – і плакала.

Бабин син шоферував, поїхав кудись нагально, квапно і – катастрофа.

– Я своїх зубів не з’їм? – Воксанка ткнула палець у рот, мацала свої ще не всі зуби. – Вони у мене гострі, гостріші від ножів…

Нічого цього тепер не було.

Воксанка брала песика за вухо, гладила його, а він ще й підставлявся. Баба була спокійна, як час, тільки її глибокі очі ніби поблискували. Вони бачили, як колись давно-давно бавився її Василько, та вона тоді, звичайно, не мала коли дивитися.

– Бабо, як він зветься?

– Собачка.

З нашого подвір’я вишугнула машина. Воксанка обернулася, їй перехотілося гратися з песиком. Песик і собі встав, вишкірився.

– Сядь посидь, Васильку, – сказала йому баба. З її рук випав ціпок. Нею хитнуло, і вона заплющила очі.

Воксанка метнулася і подала їй ціпок.

– Рости велика, дитино!

– А я велика. Ось я яка! – Воксанка задирала над собою руки.

Бабині очі не розплющувалися.

– Де ж твоя мама, дитино?

– В Празі. Вона привезе мені цяцьки. І плаття, і кофту… Привезе ще…

– Що ж я тобі дам? У баби нічого нема.

Собака лежав, грів її ноги і облизувався.

– Мені нічого не треба, – сказала Воксанка. – Я так до вас прийду.

Наш завулок впирається у сірий паркан. За парканом – стадіон. Слизькаємося по бруківці, обминаємо калюжі. Ще зовсім недавно лив дощ, шаленів вітрище. А зараз осінь подарувала місту світлу годину, ніби саме сонце хоче подивитися на наше місто, яке воно гарне.

Телеграфні дроти, на них ластівки-ноти, і тихо бренькає вітер, грає жовтому мокрому листу, траві у важких росах. А з віддалених трас, які позмінно дивляться то зеленими, то червоними, то жовтими очима семафорів, встає гук бетону. Великі будинки здригаються від того гудіння і безліччю своїх вікон переглядаються над містом.

– А то що? Як воно називається?

– То край.

Кран за стадіоном – бусел на одній нозі, носом підіймає цеглу.

– Що він робить?

– Там будують будинок.

– А хто в ньому буде жити?

Нас перепиняє завчасно постарілий дядько, якого називають Картузом. Він з нашого двору. І взимку, і влітку не скидає військового кашкета з блискучим козирком. Там, де чипіла зірочка, іржава дірка. Він завжди носиться з портфелем. Портфель геть витерся, але з кожним днем повнішає.

– Всі називають мене дурнем, – каже він, – всі лякають мною дітей. А я вам хочу сказать…

Воксанка тулиться до моїх ніг і чіпляється за мого плаща.

– Кажіть.

– Пам’ятаєте, я збирав у нашому дворі яблука. Вигналася бабо та і давай репетувати: «Вони ж зелені!». Я ж майор. А вона репетує: «Хоч ти і майор, а дурний!» – Високий, але зігнутий, він зігнувся ще дужче. – Я записав її! – і ляснув долонею об портфель.

З дроту злетіла ластівка, а за нею цілий табун.

– Я служив. У мене медалей – ваших і моїх грудей буде замало. В мене пенсія. Я вам хочу признатися, як воно було.

Воксанка сіпає мене за плаща.

– Ні, ні, ви послухайте. І вона нехай послухає. Мала? Це варто послухати. Про це ніхто не хоче слухати? Всі стали дуже розумні. Кажуть, що я садив. А я не приховую. Садив. Ось вам одна справа, – він підіймає свого портфеля, наче хоче витягнути з нього цю справу. – Заарештовуємо одного. Симпатичний, з освітою. Як зараз пам’ятаю: блондин і ваших років. Журналістська миша. Але близько до газети його не підпускали, зробили завредакцією, щось на зразок завгоспа. Проте, як я встановив, він дещо пописував. Фейлетончики. І не під своїм прізвищем. Так от, цей тип, який постачав редакцію папером, перами, столами, а також культурно-побутовими штучками, одного разу привіз бюст. Не бюст, а цілий постамент. Кого? Ви самі здогадуєтеся. Віз його недбало. Хіба йому до постаменту? Фейлетончики в голові. А постамент з гіпсу. Не дивно, що одна нога й надкололася. Віддати б у ремонт, на реставрацію. Та де там. Так поставив, а щоб не було видно, прикрив квітами. Постамент дуже гарний, на повний зріст: маршальський китель, на грудях всі нагороди вибито, штани не в чоботях, навипуск, в руках люлька. Надколота нога відвалюється з кожним днем, поки не відкололася зовсім. А тут перевірка: як редакція живе, який в неї дух? Відколоту ногу не притулиш. І він, сволоч, знаєте, що придумав? А ось що. Взяв мотузку і затягнув на шию. Не собі, ви мене розумієте. Затягнув зашморг і посунув постамент у комірчину. Впхнув і зачинив. Я сам ту мотузку бачив. Комірчина в пилюзі, в павуках. Я, звичайно, його допитував: кого, гаде, повісив?

– А що з ним сталося?

– З ким?

– З завредакцією?

– Я думав, що ви про постамент. Постамент реставрували. А субчика посадили. Не шльопнули, ні. Він попав у психіатричну.

Воксанка відчахнулася, і я побіг її наздоганяти. Вона сховалася за дощатим тином.

– Ти чого?

– А де те страшило? – вона вибалушила свої очі, згорбилася, затіпала руками, затрусила ногами, – перекривила Картуза.

– Чого ж він страшило?

– В нього руки і ноги отако-о-о… Як на вітрі. І що він хотів? Про що так довго казав?

– Щоб тебе лякати.

– Він бабай? Ховаймося! – І чалапнула просто в болото.

Попід стадіоном – як прорубана стежка. Всі шофери чомусь гадають, що тією стежкою можна перебратися на сусідню вулицю, мчать стрімголов, а тут глухий кут. Шофери лаються. Стежка вузька і вщент заболочена.

Розхлябана хвіртка скрипить не своїм голосом, і ми на стадіоні. Навколо дерева позросталися кронами. У нашому місті чимало таких гарних і затишних куточків.

Тільки-но ми вибралися на доріжку:

– То ти прийшла? – це дідусь-сторож і стадіонний робітник.

– Прийшла.

– А що треба сказати? – питається він, припасовуючи довгу кишку до крана.

– Добрий день!

– А я гадав, що ти його згубила. Здорова рости! – довгі вуса сміються, як коти. – Будеш мені допомагати? Бач, що негода наробила.

– А що мені помагати?

– Спочатку скажи, як ти називаєшся?

Воксанку це запитання дратує. Дідусь запитує її одне й те ж удесяте, а тому вона сердиться і відказує:

– Ніяк.

– Добре. Я тебе так і називатиму – Ніяк. Скажи мені, Ніяк, як ти снідала? По очах бачу: вередувала. А ще хочеш мені допомагати. Де ж у тебе візьметься сила? Якщо ти будеш комизитися, не захочеш їсти, я скажу твоєму батькові: виливай їй на голову!

Вона бокує, нахиляє голову, ніби дідусь збирається насадити на неї миску з борщем.

– Я не Ніяк.

– А хто ж ти?

– Воксанка!

– Оксанка… А я забувся. Все одно, якщо будеш погано їсти, батько виливатиме на голову!

– Я добре їла.

Дідусь відкрутив край і дозволив малій узятися за кран рукою. Струмувала вода. Мили городошний майданчик. Струмінь цвів веселкою, і веселкові бризки, гаснучи, шипіли.

– От і все, – сказав дідусь.

– Я ще хочу… Давай мити скрізь!

– Завтра.

– Я добре їстиму і буду сильна-сильна.

Дідусь згортає удава-кишку, бере її на плечі. Воксанка махає йому рукою. Він обертається і теж прощається з нею.

– Дивись, капає! Цюрком! Треба закрутити, – її пориває до крана. Вона з усієї сили повертає коліщатко. З крана й не капне. Витирає об поли руки – зробила роботу.

Стадіон – воля. Але на зелене футбольне поле нікого не пускають. Є ще одне, втрамбоване піском. Тут можна робити що завгодно, можна бити навіть залізним м’ячем. Походжаємо собі.

Перед нами за дротяними сітками волейбольні й баскетбольні поля. Там порпається якась жінка.

– Що ти робиш? – питається в неї Воксанка.

– Підмела і посипаю піском, – відказує жінка. Вона у спортформі – синіх штанях і синій блузі.

– Нащо підмела і посипаєш?

– Прийдуть грати, то щоб було сухо, – вона черпає пісок лопаткою і розсіює.

– І я прийду? – знову питається Воксанка.

– Іди, я вже скінчила.

Розчиняються сітчасті двері. Жінка присідає, розставляє руки, а Воксанка прошмигує стрілою. Сплеск у долоні. Жінка вдає, що ніяк не може впіймати малу. Раптом дужі руки ловлять її, підносять угору.