Текст книги "Горохове чудо"

Автор книги: Борис Харчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

– Прив’язати сучку! Вона нам усіх курей пожере!

Куток збунтувався.

– Погранична порода! Хіба я не казав? – підсипав жару дядько Петруньо.

Бабуся віддавала свого півня взамін, Лесина мама не хотіла про це й чути.

Марта обіймала Діану за шию, допитуючи її:

– Ну що ти наробила? Нащо? – Сіре наструнене звірятко, вже не звірятко, а молодесенька вівчарка, не опускала голови. Гни за шию – не зігнеш, якщо сама не захоче.

Вона лизнула дівчинці руку, й дівчинка сказала:

– Я не прив’яжу тебе. Нізащо!

Сіренька сприйняла це признання, позіхнувши. Показала міцні зуби.

Як і раніше, вони бігали в поле, у ліс, на ставок. Але собачка тепер не котилася, плентаючись позаду. Виступала попереду, зрідка оглядаючись. Вівчарка. Марта і Леся, хлоп’ята-вітрогони бігли за нею. Вона, здавалося, водила їх у поле, де вони збирали стигле колосся, вона супроводжувала їх у ліс, не боячись забиратися у самісіньку його гущу, де росли папоротники і де на світлих полянах вигрівалися мерехтливі метелики; вона вела їх купатися у ставку.

До Марти ніхто не смів ні торкнутися, ні навіть підійти – відразу: «Рр-р-и!..»

Інколи хтось чужий кидав собачці шматочок хліба, ласий кружечок ковбаски. Ніби й не бачила! І не чула нічийого голосу, як би він не бринів ласкаво. А щоб її хтось погладив? «Гр-р-ру!» – шкірилася.

Навіть і до Лесі ставилася по-своєму. Дозволяла дівчинці в шапочці темнявих кісок себе погладити, але, напевно, лише тому, що Марта з нею товаришувала. Єдиною її зверхницею була синьоока дівчинка. Вони розлучалися уночі. Діана всідалася під вікном, за яким Марта спала. Хіба розлучалися?

Її усе важче й важче ставало годувати. Залишків супу, каші, якихось там кісточок не вистачало. Дівчинка покрадьки віддавала сіренькій свої порцій. Помиями вона нехтувала. Нюхнувши їх, відводила свою мордочку. Навіть і тоді, коли була голодна.

Так і не знала прив’язу. Росла, а її хижка мовби зменшувалася. Заходячи під дашок, вона згиналася, скарлючувалася, втискуючись досередини. Розвернувшись там, виставляла голову – голова була на цілий отвір.

– Ото бджола! – казала бабуся, дивлячись на буду-вулик.

Одного вечора потягло холодним вітром. Перевіяло, і западали легкі, але не теплі, а якісь озимнені сутінки.

– Висохло на картоплі бадилиння, – повела мову бабуся. – Минається літо… Скоро до школи…

Марта тісніше притиснулася на порозі до бабусі.

Діана сиділа навпроти них. Вони на порозі, вона на землі, а її голова вище їхніх колін.

Тепер у них тільки й мови, що про неї. Що з нею робити?

– Якби жив дідусь, – починала й тягла бабуся. – Він привозив би їй мотоциклом з бойні, чого б забагла…

Дівчинка дивилася на вівчарку, думала про велике місто, куди їй треба їхати. Серце стискалося – не забере із собою Діану, вона не поїде з нею. Тут буда-вулик, тут простір, а що там? Нічого. Мама на роботі, татко теж. Їй до школи. Дома нікого. Хто буде з Діаною? Де? Як? Ці запитання, мовчазні, а тому ще дошкульніші, терзали, мучили. Вони були страшні.

Про те, щоб Діану забрати із собою, і не заїкалася. Це виключалося повністю, як річ зрозуміла сама собою.

– Якби – вторувала за бабусею, як вторує струна струні, Марта й зітхала, маючи на думці те ж саме, що й бабуся: дідуся.

Вівчарка сиділа, погордливо стрижучи вухами. Не підсідала до них на поріг. Пильно, насторожено слухала уривчасту сумну мову. Чи розуміла, що ця балачка про неї? А ймовірно, тому й була такою уважною, що чекала, чим же ця мова-перемова закінчиться.

Слова падали, як бідкання. Бабуся й онука вимовляли їх з болем.

Вечори стали темніші. Бабуся і дівчинка не стільки перемовлялися словами, як блимливими поглядами: «Що ж робити?» – розуміючи одна одну в німій мовчанці. «Що ж робити?» – висіло перед ними сутінками. Вони начеб у темряві силяли нитку в голку і не могли засилити її в невидиме вушко.

Діана не ворушилася. Сиділа, дивилася на них відверто і просто. Її чисті очі ніби казали: «Я сиджу, я вірна вам», – заспокоювали їх обох.

Марта в усьому погоджувалася з бабусею: Діані нову буду? Але що буда? Така собака, що їй варити треба!

Дівчинка важко зворушувалася на порозі – вівчарка на ногах. Ще хоч мить побуде з дівчинкою, проведе в темряві по молоко, а вже потім усядеться під вікном, яке засиніє від екрана телевізора, й стане на чатах. Вікно погасне, вона чатуватиме Мартин сон. Довгий. На всю ніч.

А зранку сумний вечір забувався. День починався і минав, як і раніше, коли Діана була цуценям, собачкою. Удень вони знову були нерозлучні. А ввечері – поріг. Знову та ж мова. Важка, як доля, яку не об’їдеш конем. Неминуча, як темрява вечора.

Діану треба комусь віддати. Кому?

Не вона – сіре звірятко, а вони – люди – мусять з нею розлучитися. Бабусі не хочеться розлучатися. Дівчинці ще дужче не хочеться. Важко. Але що вдієш?.. Інакше не можна. Так воно показує.

Хто ж її візьме?

Онука й бабуся цим переймалися. Певно, що шкода собачки – веселого, розумного створіння…

Щойно дніло, молода вівчарка отиралася на порозі веранди, силкуючись відчинити двері лапами, мордою. Дівчинка, доніжуючись у ліжку, чула шарудіння і шерехи, але вдягатися барилася. Прислухалася, завмерши, затамувавши подих, сповнена очікування ще більшої радості. Скрипнувши, двері роз’їжджалися. Діана відчиняла їх і гавкала на веранду.

На цинковому, наче спотілому з роси дашку буди-вулика сиділи, понадувавшись, настовбурчені горобці. Не хотіли ні літати, ні цвірінькати: ситі, повні. Подвір’я починало дудніти від тупоту ніг, у повітрі зависав крик-гавкіт, але горобці спокійно сиділи, як і раніше.

Ще стояли сонячні дні, але роси довго не висихали. Густі, сиві й холодні.

Натупотівшись на подвір’ї, дівчинка й вівчарка бігли, куди їм заманеться. У потайні кутки садка, у хащі городу. Зарошувалися, що з них аж стікало. Раптом примовкали, сховавшись у бур’яні.

Марта ні з того, ні з сього мовби якось колисково заводила, що лучче було, лучче було не ходити… – пісню. Носик опускався, підборіддя тремтіло. Діана клала їй на коліна свою голову. Обоє були смішні, особливо дівчинка, як буває смішною дитина, що наспівує зовсім недитяче.

Вівчарка в реп’яхах. Марта вибирала чіпкі реп’яхи з їжакуватої шерсті. Їй не до сміху! Лучче було, лучче було та й не знати… – співала-проказувала журно, гірко, невтішно.

На траві, на деревах довго не висихала роса, а над ставком у яскравому сонці не танув низький синьо-зрожевілий туманець. Ще його павутинням не розпрозорювалося марево, а вони пускалися купатися. Вода тепла, не охолонула за ніч.

Роздивившись на всі боки, вичекавши, поки промчать автомашини, плигом перетинали шалену вулицю-трасу. На ній страх небезпечно: так і пильнуй, щоб не втрапити під колеса. Кішки й дворняги через свою вайлувату безпечність нерідко тут гинуть або стають каліками.

Марта і Діана перебігали через асфальт одночасно. Далі глиняним узвозом і на греблю. Зупинялися на мості над шлюзом і слухали безугавне кипіння – шум води.

Купалися коло мосту або забиралися на інший берег, під Ясинець, де за дротяною сіткою било джерело і праворуч від нього під горою-посадкою бовваніли кущі терну. Туди тягнулися бакаюватою греблею, а так брав нетерпець ввійти у воду.

На ставку скидалася риба. Її ще не годували, і вона вигулювала. Гладеньке плесо здіймалося фонтанчиками, розходилися великі кола. Риба не голодна і не боязка. Скидається, жирує.

Дівчинка розкинула надувний матрац на моріжку, напомповує його «жабкою». Матрац роздувається – один бік синій, другий червоний. Вона не встигає скинути в горошину халатика, натягти на голову гумову шапочку, а з матраца з висвистом вилітає повітря. Діана зубами повитягала кілочки. Вона любить купатися, але ніяк не може забути свого першого купання. Марта скупала її, коли в неї животик ну зовсім голопузився. Намилила шампунем, вимивала у вухах. Спека, що не продихнеш, а цуценя ловило дрижаки. Дівчинка закутала його рушником, зогрівала своїм тілом. Воно тремтіло, і Марта побоювалася, що собача простудиться. Якраз нагодився Микола-лікар. Він заборонив купати цуценя, поки животик не зашерститься. «А ще воно дрижить з ляку», – сказав він. Обійшлося, собачка не простудилася, але, й ставши вівчаркою, не забула давнє.

Дівчинка в самих біленьких трусиках знову стає ногою на «жабу». Діана не може заспокоїтися, гасає берегом, влягається, висолоплює язика, підкравшись, обережно хапає зубами Марту за ногу, мовби допомагає натискати на «жабку».

Матрац спускається на воду. Розставивши руки, заходить у воду дівчинка. А вівчарка метається берегом. Вона начеб справжній плавач – набирає розгону. Шубовсть! Марта пронизливо верещить. Роздався ставок, встали хвилі, забризкуючи голову, очі, плечі, груди, вона ще не встигла скупнутися, бризки такі неприємні, осоружні. Пірнає у воду, наздоганяє матраца і, вигулькнувши, всідається на ньому. Діана пливе до неї. Гребе лапами, морда поверх води, хвіст розпущений, як стерно. Дівчинка подає їй руку, а вона – лапу. Вмощується на матраці. Збиті хвилі відігнали його.

Кругом вода і сонце. Берег далеко. А вони сидять собі, як на синьому плавучому острівці. Вівчарка висолоплює язика. Задоволена. Та вона непосидюща. Тягнеться язиком до води. Синій острівець схитнувся – обоє під ним. Борсаються, бризкають водою, скидаються, як риба. Перекинувши матрац, вилізли на нього, погойдуються на червоному острівці, перепочивають, поки знову не попадають і їх не накриють збурені хвилі. Зі ставка й не виженеш: ловлять останні дні ясного літа, яке обмиває їх чистою водою.

Матрац-острівець неохоче причалює. Ще вернуться до нього. І не один раз. Дівчинка, пірнувши, розплющить на мить під водою очі: цікаво глянути, як живе вода, що там, у ній? А вівчарка, шубовснувши з розгону, попливе, подаватиме лапу – витягуй на пливун-острівець!

Щоб скоріше просохнути, Марта витерлася на березі рушником. Діана розставила лапи, стріпнулася. Високо сипонули бризки. Наче дощ, дивний дощ – знявся угору. Дощ – навпаки. Берег і ставок осяяла веселка. Дівчинка і вівчарка стояли в її брамі.

– Віддайте мені Діану… – сказав доглядач за ставком.

Своє прохання він висловив зніяковілим голосом, впрошуючи.

Вівчарка не просто йому подобалася, а була потрібна для діла. Десь-то він прочув, що вона не зможе жити в бабусі, що стара не дасть їй ради і що дівчинка, яка приїхала на канікули, не може забрати її з собою.

– Їй-бо, я її не зобиджатиму, – поклявся він, забожившись. І додав: – Слово честі! – А потім ще раз: – Їй-бо!

Його називали Севою, Севкою або Стівою – залежно від того, коли і як ставився до сільських рибалок.

Він молодий, але чомусь нахмурений: ознака суворості його посади. Засмаглий, аж чорний. Густий чуб лізе в очі, й не знати, які вони, що в них? На його грудях чорний польовий бінокль; Він не наводиться. Стіва добре бачить очима, але бінокль завжди у нього на грудях. Для авторитету.

Коли висловив своє прохання, Діана наблизилася до дівчинки. Сева-Севка-Стіва їй не сподобався. Але хіба вона могла це сказати?

Він пообіцяв хоч зараз нагодувати її м’ясом.

– Хочеш м’яса? – звертався до неї.– У сажалках форель. А форель знаєш чим годують? М’ясом. М’ясом і печінкою…

Вівчарка знала слово «м’ясо», як і «молоко». Сиділа коло Мартиних ніг і облизувалася.

Рушили греблею. Діана начеб вела дівчинку до джерела. Доглядач чвалав за ними.

Наближалися до сітчаної загорожі, Сева обігнав їх, вийняв ключа і відімкнув залізні ворота.

Діана мимоволі зупинилася. Стіва запрошував, кланяючись, розставивши руки. Коливнувся густий чуб – глянули відлиглі вологі очі.

Марта увійшла першою, а вівчарка за нею.

Береги сажалок скошені, і сажалки – як поналивані басейни. Над ними хата – вікна на всі боки. Під нею ні вишеньки, ні горішка, і хата аж потріскалася на сонці. Горою, терасами ліс – сосни з гігантськими кронами.

За хатою, у бік лісу, стоїть фургон-холодильник. Севка так і метнувся до нього, розчинив і, стоячи на приступці, почав запопадливо й хапливо кидати шматки м’яса.

Діана підхопила один, другий. Сподобалося. Сева усміхався.

Вона наковталася м’яса, і нею почало трусити. М’ясо морожене. Її повне черевце стало як холодильник. Отож Марті й Стіві довелося ласунку-ненажеру розтирати.

Звичайно, хоч м’яса тут було багато, але дівчинка не могла так відразу подарувати пестунку. Вони й назавтра прийшли до фургона-холодильника. Діана сама підступила до приступки. Сева заздалегідь розморозив м’ясо, очікував. Вхопивши порцію, вона сховалася під фургон-холодильник – єдине місце, де могла знайти затінок, і там обідала.

Потім Марта залишила її на три дні, щоб звикла. Ці дні минали дуже довго, тяглися, як сліпці.

Дівчинка постановила собі не ходити до джерела, не купатися ні коло мосту, ні під кущами.

А завбачливий Стіва взяв і прив’язав Діану. Але вона зірвалася з прив’язу, обірвавши ланцюжка. Він її ледве впіймав. Нізащо не далася б до рук, якби форельне господарство та не було обтягнуте густою сіткою. Їй довелося ночувати в комірчині.

Улюблена їжа – м’ясце – не смакувало. Стіва накидав його в комірчину, але шматочки так і лежали коло порога. Майбутній господар затурбувався. Він здогадався, що Діана сумує, і, щоб їй догодити, насмажив риби. В бабусі, у Марти вона їла рибу з кісточками, голови ковтала цілком. Сева припрошував – не понюхала. Вирішив прогуляти її, держачи на повідку.

Бабуся запевнювала онуку, що над сажалками собаці вестиметься не гірше, а ще ліпше, ніж у них, і раділа, що так склалося. То був найліпший вихід.

– Наша Діана буде, як у раю, – сказала вона.

Дівчинка примирювалася. Не ходила до джерела, на ставок. Не порушувала свого зароку.

Минав третій день розлуки. Марта не стрималася, подалася на греблю: із самісінького ранку чогось нило серце. Вона стала на мосту, схилилася на поручні й дивилася, як кипить і вирує вода.

Не бачила, як греблею замиготіло, не почула, як вищало, заливаючись. Дівчинка не встигла отямитися – вівчарка плигнула на неї, мало не збивши її з ніг. Поклала на груди лапи, прилипла мордочкою, тоскно заскімлила. А з її шиї звисав обірваний повідець.

Прибіг, задихавшись, Стіва.

– Я не міг її втримати! – вигукнув. – Побачила тебе, дівчинко, на мосту і як рвоне, як кинеться з усіх ніг! Не міг стримати – нізащо! – Й оповідав: – А я ж їй і вуса обстриг… Але брешуть, що ніби в собаки нюх у вусах. По-моєму, він і в собаки не лише в носі. У голові! – і стукнув себе по чолі.– В душі! – Приклав руку до грудей і видихнув: – Як у всіх нас…

Марта побачила, що в Діани обстрижено вуса, і безпорадно похитала головою.

Так і не вибула Діана три дні над сажалками. Ночувала третю ніч дома.

Дівчинці несила було відвести Діану над сажалки, до джерела. Коли її забрали, вбігла до хати, сховала обличчя у подушку й плачучи заснула.

На цей раз Стіва поводився розумніше. Не прив’язав вівчарку. Намагався завжди і скрізь бути з нею. Не зачиняв у комірчині, впустив до хати. Вони снідали, обідали і вечеряли з одного столу. Стіва їв м’ясо смажене або варене, а їй сире. Лише вона засумує, він давав цукерку.

Жилося Діані добре. Де ще так їй жилося б?

Настало останнє прощання. Напередодні від’їзду під вечір Марта навідалася до джерела. Коли йшла греблею, вівчарка її не помітила: сито розляглася під фургоном-холодильником, а її новий хазяїн сидів на приступці.

– Діано! – покликала вона, вступивши у прорвану сітку.

Вівчарку прожогом винесло з-під фургона-холодильника.

Вони спустилися до джерела. Постояли. Дівчинка напилася з долоні, Діана лизнула воду язиком. Постояли ще. Шумів Ясинець.

Марта верталася додому не греблею, а через форельне господарство. Обігнувши сажалку, пішла до воріт. Холодна джерельна сажалка зеленіла й голубіла. Косячками плавала, сріблячись, форель.

Діана не побігла, огинаючи сажалку. Вихопившись із Стівиних рук, а він обіймав її за шию, кинулася, шубовснула в крижану воду і пливла, пливла до дівчинки, виявляючи наостанку свою вірну відданість.

Вранці Марта поїхала. Над ставком зависав туман. Він лягав долиною. Заступав Городище. Не було видно річки, лісу. В купчатому сивому тумані чувся вихлюп хвиль і гомін дерев.

Бабуся залишилася сама.

У світлиці, де спала онука і де стояв телевізор, по вечорах не світилося. Бабуся обходилася кухнею і верандою. Осінь лихоманила роботою: встигнути, вихопити усе з городу до в’їдливої сльоти, до перших заморозків. Не до телевізора.

Викопано й звезено картоплю. Поскочувано під хлівець гарбузи. Запаковано на зиму вулики.

Вечори стали довгі. Можна й перепочити. Бабуся увімкнула телевізора. Щось латала, поблимувала очима в окулярах собі до рук, зрідка підіймаючи їх на екран. Телевізор тихо порипував. Бабуся не любила дзвінких голосів. Вона любила, щоб їй світилося, тому й почула, що під верандою щось товчеться.

«Мабуть, я не зачинила добре дверей, – подумала собі й проказала сама до себе: – Зі старістю я зробилася геть забудькуватою».

З шиттям у руках видибала на веранду. Двері зачинені, але за ними хтось не може вгомонитися.

Бабуся відчинила – Діана! Зраділа сіренькій, начеб побачила свою онуку. Давала їй їсти, але вона ні до чого не доторкнулася. Підіймала писок, щось понюхувала і ворушила вухами.

– Як же ти виросла! – хвалила її бабуся. – Той Севка, чи Сева, годить тобі. Ти в мене їсти не хочеш. А я й забула про тебе, дочко. Дякую, що провідала мене. А Марти нема. Не нюхай і не стрижи вухами. Чекай, дочко, нового літа…

Старенькій було і приємно, і радісно, що Діана завітала, угледівши вогник у вікні світлиці. Написала у велике місто внучці, хто у неї гостював.

А тим часом голубий вогник у світличному вікні, під яким колись сіренька чатувала Мартині сни, коштував їй життя.

Це сталося дуже просто. Хоч як добре було Діані над сажалками в рибовода й доглядача ставка, але довгими осінніми вечорами, щось пригадавши, вона бігла греблею, всідалася на обочині вулиці-траси навпроти бабусиної хати й терпеливо чекала: чи не засвітиться там, у вікні? Синій вогник нагадував їй, мабуть, очі дівчинки.

Якогось вечора у світлиці спалахнув екран телевізора. Сіренька якраз подрімувала, сумуючи, на обочині. Засвітилося, заголубіло вікно. Вона скочила, пускаючись через трасу, і втрапила під колеса шарабанистого самоскида.

Примчав Стіва. Узяв на руки, поніс у містечко до лікарні. Здохла. Бабуся про це внучці не написала.

Дівчинка й досі оповідає своїм шкільним друзям, дома про сіреньку, закінчуючи свої оповіді одним і тим же: «Чи впізнає мене Діана на нове літо?»

Вона назвала її ім’ям Латонської діви – богині місяця й полювання, покровительки жінок, з якою впольовували літо, самих себе та ще метеликів. Ото й уся дичина.