Текст книги "Мандрівний вулкан"

Автор книги: Борис Комар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Написали нові листи, так само закоркували їх у пляшки, випустили в океан і знову почали очікувати своїх рятівників. І надаремно. Минув майже цілий рік, а вони все одно не з’явилися.

Та ось у вулкан несподівано вдерся чималий озброєний загін на чолі з Робертом Конрадом.

Луї Жак Луп’є, не підозрюючи чогось лихого, дуже зрадів «гостям» і люб’язно запросив Роберта Конрада та його радника Хуаноса Глобаліуса до свого кабінету-лабораторії.

– Нарешті, нарешті з’явилися наші рятівники! – ніби хлопчак, вигукнув старий академік, бігаючи по кабінету. – Тільки чого це ви озброєні?

Хуанос Глобаліус, посміхнувшись, відповів:

– Не бійтеся нашої зброї. Не могли ж ми знати, що тут живуть такі добродії… А якби виявилося, що навпаки?

– Авжеж, авжеж, – погодився Луї Жак Луп’є.– Ми щиро завдячуємо вам! Тепер зможемо всі свої багатства передати людству.

Роберт Конрад досі мовчав. Оцінював ситуацію. Та коли почув від керівника експедиції оті слова, не втримався й запитав:

– Про які багатства ви кажете? Що, може, у вас є золото чи якісь коштовності?

– Шановний, наші багатства цінніші за золото, – загадково мовив академік. – Але про це потім, потім… А зараз запрошую вас до товариського столу. Ви собі не уявляєте, яка радість охопить моїх колег при зустрічі з такими гостями!

Луї Жак Луп’є вийшов з кабінету дати розпорядження, щоб накрили стіл й скликали всіх членів експедиції.

Роберт Конрад нахилився до свого радника і важко прохрипів йому в обличчя:

– Може, нам одразу послати їх на той світ і забрати, що тут є?

– Ні в якому разі, друже! – забубонів Хуанос Глобаліус. – Ми повинні бути обережними. Треба вивідати все, тоді… А що., коли тут є охорона? Адже цінності не можуть бути без охорони!..

Науковці справді від радості почували себе на сьомому небі. Вони без кінця тиснули «гостям» руки, знайомилися.

– Я – заступник керівника експедиції,– відрекомендувався професор Венслав Кручек.

– А я – радник Роберта Конрада! Доктор медицини! – гордовито проказав Хуанос Глобаліус.

– А я – інженер-будівельник, у мене є свої винаходи й друковані праці,– похвастався Генріх Мінц.

– Я – агроном і маю нагороди за селекційну роботу, – і собі похвалився Джон Чомберг.

– То ви всі наші колеги! – не міг нарадуватися Луї Жак Луп’є.

Коли після дружнього застілля науковці розбрелися по робочих місцях, Роберт Конрад провів короткий інструктаж. Він наказав своїм воякам розвідати, скільки у вулкані людей і що то за люди, чи є в них зброя, що вони роблять і де заховані їхні скарби.

Хуанос Глобаліус зайшов до кабінету академіка, присів навпроти нього до столу й запитав улесливо:

– Дорогий колего, а про яке багатство ви говорили, що воно, мовляв, коштовніше за золото? Це мене заінтригувало.

Луї Жак Луп’є знітився. Якби знайшов за потрібне, він сам розпочав би таку розмову. Але що зробиш – надмірна людська цікавість завжди випереджає події…

– Невже ви не догадуєтесь, шановний, що наше багатство – це наукові відкриття, – поважно мовив академік. – І хай вас не ображає те, що я зараз не можу вам про них розповісти. Не все одразу… Тим більше, що в мене до вас є одне велике прохання: привезти сюди кого-небудь з мого інституту, а також археолога й лінгвіста Макса Орена, в якого знаходиться важливої ваги науковий документ. А потім, чи не допомогли б ви нам зв’язатися з родинами? Ми так скучили за ними.

Хуанос Глобаліус відвів очі вбік.

– Дорогий колего, я зараз піду й пораджуся з моїм шефом, як це зробити. Ми неодмінно постараємося вам допомогти.

Незабаром до Луї Жака Луп’є прибіг розгублений Венслав Кручек.

– Нічого не можу зрозуміти! – вигукнув він. – Ми, здається, потрапили в біду! Ідіть подивіться, що коїться! Наші «гості» нишпорять по всіх житлах, лабораторіях…

Академік підхопився з-за столу й кинувся до дверей, але його не випустили з приміщення. У супроводі охоронців до кабінету ввалилися Роберт Конрад, Хуанос Глобаліус, Генріх Мінц, Джон Чомберг і розпочали допит.

Луї Жак Луп’є обурювався:

– Ми зробили такі відкриття, що людство більше не відчуватиме нестачі в енергії, в харчових продуктах, і за це воно нам лише дякуватиме. А ви чините розправу. Яке неподобство!..

Очі Роберта Конрада налилися кров’ю:

– Ваші відкриття ви віддасте мені, а не людству! Мені потрібна сила, така сила, яка знищила б моїх ворогів! Ясно?

– Не зовсім, – похитав головою Луї Жак Луп’є.– Не зрозуміло, кого ви вважаєте своїми ворогами?

– Усіх тих негідників, котрі не визнають моєї зверхності!

– А якщо і ми проти неї?

– Значить, і вас знищимо! – люто поглянув на нього Роберт Конрад.

– А щоб цього не сталося, – втрутився в розмову Хуанос Глобаліус, – пропонуємо по добрій волі всі ваші відкриття передати нам.

– Такого не буде! – сказав Луї Жак Луп’є.

– Буде! – ударив кулаком по столу Роберт Конрад.

– Ні, не буде! – рішуче заперечив академік.

– Тоді ти і всі твої підлеглі заарештовані! Ей, ви! – звернувся Роберт Конрад до вояків, що стовбичили біля дверей. – Тут є яка-небудь в’язниця?

– Немає.

– Негайно збудувати! Зрубайте оті дерева, що ростуть над дорогою, побудуйте з них барак, поставте вишку для кулемета!

Луї Жак Луп’є зблід.

– Ви будете рубати ті дерева?! Схаменіться! Адже подібних більше нема ніде! Вони незвичайні, реліктові!..

– Дурниці! Нам зараз потрібна в’язниця, а не якісь там дерева. І, взагалі, ти мене дивуєш, пане Луп’є,– скривився глузливо Роберт Конрад. – Такий освічений, культурний і не збудував тут собі в’язниці, не завів охорони! Ні, що не кажи, а це твій великий прорахунок!..

Під керівництвом Генріха Мінца вояки нашвидкуруч спорудили чималий дерев’яний барак, загнали туди експедицію, і відтоді почалися безперервні допити й мордування. Роберт Конрад та його поплічники вдавалися до всіляких хитрощів, залякувань, катувань, щоб примусити науковців працювати на них. Луї Жак Луп’є вірив – науковці вистоять, не стануть співробітничати з ними. Однак його дуже бентежило, що до рук авантюристів потрапили термічні голки. Адже ті, виношуючи свій маніячний план поневолення людей, можуть використати їх як грізну й страхітливу зброю. Довго думав академік, як відвернути небезпеку, і врешті одного разу під час чергового допиту заявив:

– Не треба мене більше мордувати. Я зважив на всі реальні обставини і дійшов висновку, що іншого виходу, як примиритися з вами, у нас немає.

– Чудово! Мудро! – вигукнув Роберт Конрад. – Отак би з самого початку!

– А чим ви, дорогий колего, можете довести, що ваше рішення щире, що ви не обдурите нас? – запитав недовірливо Хуанос Глобаліус.

– Ну, хоча б тим, що я відкрию вам секрет управління вулканом!

– О-о, це для нас дуже важливо! – сказав задоволено Генріх Мінц.

– Коли ж ти нам відкриєш? – не терпілося Роберту Конраду.

– Хоч і зараз, – мовив Луї Жак Луп’є.– Давайте зійдемо на другий поверх, і я розповім і покажу, як ним керувати.

У супроводі охоронців вони спустилися довгими й крутими сходами в середню частину вулкана, де знаходився пульт управління. Луї Жак Луп’є підійшов до мармурової дошки, на якій було багато рубильників, вимикачів, кнопок, витер хусткою спітніле чоло, обвів зневажливим поглядом присутніх і прорік:

– Нехай краще ми загинемо, ніж загине людство! – і натиснув на кнопку, що вмикала привід, який відкривав люк до «печі» на нижньому поверсі. Через той люк мала ринути вогненна рідина й знищити, спопелити все живе у вулкані.

Роберт Конрад вихопив пістолет і наставив на академіка. Але його руку спокійно відвів убік Генріх Мінц.

– Не треба. Я все завбачив… Проводи од пульта від’єднані…– і загигикав самовдоволено, переможно.

Почувши таке, Луї Жак Луп’є схопився за груди.

– Ну, що ж, – видихнув з себе, – я вам також піднесу сюрприз… розповім про одну досить неприємну річ…

– Тільки не лякай, ми вже лякані! – буркнув Роберт Конрад.

– Колись давно, – почав спокійно академік, – якісь невідомі майстри високорозвинутої цивілізації, а може, то були навіть інопланетяни, створили це чудо світу, яке назвали мандрівним вулканом. Як саме вони його створили, то велика загадка. Одне ясно, що ті майстри необачно прирекли себе на загибель і багато років тому вимерли, залишивши по собі тільки цінні записи, які наш поліглот-археолог прочитав і розтлумачив. З тих записів ми довідалися, для чого зроблені в нижньому поверсі штучні кратери, як вони відкриваються і закриваються, що таке термічні голки і як їх виготовляти…

– Дуже цікаво, – хитнув головою Хуанос Глобаліус. – Але ви обіцяли сказати щось інше.

– Говори по суті! – гримнув Роберт Конрад.

– Не квапте, я все скажу… – Луї Жак Луп’є подивився на годинник і мовив далі: – Так ось, ті загадкові майстри винайшли і дивовижну світну фарбу, якою пофарбоване підземелля. Аналіз світла, яке вона випромінює, показав, що гама його променів далеко ширша, аніж сонячний спектр. У ньому ми відкрили такі промені, які своєрідно діють на організм людини, які не випускають з вулкана радіохвиль, тому ми, власне кажучи, і відрізані від навколишнього світу. Але через фарбу добре проходять радіосигнали сюди, у вулкан. Отже, ми чуємо все, а передати нічого неможемо…

– І як же ті промені впливають на організм людини? – перепинив його Хуанос Глобаліус.

Луї Жак Луп’є ще раз подивився на годинник, посміхнувся.

– А так, що хто побуде під дією цих променів тисячу годин, той уже не може жити вище рівня моря. Він там одразу гине у важких муках. Ось, панове, якраз пробила ваша фатальна хвилина! Тепер ви ніколи вже не вилізете з цього вулкана!..

Останні слова академік вимовив так, ніби прочитав смертний вирок своїм ворогам.

Конрад, Глобаліус, Мінц і їхні охоронці, які уважно прислухалися до розмови, стояли приголомшені, розгублені. Нарешті Роберт Конрад прийшов до тями, ступив упритул до Луї Жака Луп’є і процідив крізь зуби:

– А чому ж ти, старий віслюк, не сказав нам про це раніше?

– Коли б ви були пристойними людьми, то я напевно сказав би. А так язик не повертався…

Роберт Конрад налився кров’ю, вихопив з кобури пістолет і вистрілив у академіка.

Один з охоронців захлипав од розпачу, він і йому подарував кулю.

Хуанос Глобаліус підбіг, обняв свого вожака за плечі:

– Годі, друже! Заспокойся!.. Що ж, може, й справді ми потрапили в пастку, але дарма, немає лиха без добра. Тепер ми повновладні господарі цього могутнього й чарівного вулкана, тепер у наших руках вогонь і вода. А вода дужча за суходіл, води на світі більше, ніж суші. Значить, ми не маємо права складати зброї! Ми ще поборемся з ворогами і неодмінно їх переможемо!

– Вірно кажеш, – кашлянув Роберт Конрад. – Адже відтепер я – Капітан вулкана! А ти будь моїм першим помічником!

Після вбивства Луп’є деякі легкодухі науковці, зневірившись і не витримавши тортур, передали нападникам секрет управління вулканом. Проте більшість членів експедиції все-таки не підкорилась або тільки вдавала, що підкорилась, і таємно готувала повстання. Одначе Роберт Конрад якимось чином довідався про змову, скликав найближчих своїх підпомагачів і сказав:

– Панове, як стало мені відомо, проти нас затівається бунт. І найприкріше те, що заводіям удалося переманити на свій бік кількох наших людей. А це вже небезпечно. Отже, необхідно максимум пильності й повсякчасної готовності!.. Ми, звичайно, придушимо заколот у зародку і жорстоко покараємо непокірних і зрадників. Але, щоб подібного більше ніколи не повторилося, треба придумати щось таке, аби всіх, хто тут є, прив’язати назавжди до себе, до вулкана, до води…

– Я вже давно над цим розмірковую, і, здається, нам скоро пощастить розв’язати це питання, – багатозначно мовив Глобаліус.

І то були не легковажно кинуті слова. Хуанос Глобаліус першого ж дня, як вони вдерлися до вулкана, звернув увагу на маленьких фіолетових рибок, що плавали в кулястому акваріумі у кабінеті-лабораторії Луї Жака Луп’є. Спочатку подумав – керівник експедиції тримає в себе екзотичних рибок просто так, для розваги. Але потім, дізнавшись, що вчений-фізик захоплюється ще й іхтіологією, зрозумів: рибки ті піддослідні. Коли ж Глобаліус прибрав до своїх рук наукові матеріали й папери академіка, він знайшов серед них досить цікавий запис:

«Це чудодійна рибка! Таке маленьке, а кусається. Вкусивши, виділяє отруту. Мікроскопічні дози її дуже корисні. Вони швидко лікують різні хвороби, поновлюють витрачену енергію, дають стільки бадьорості й сили, що я ніколи подібного не відчував навіть замолоду. Це справжній еліксир життя і здоров’я!.. Який я радий, що нарешті після довголітніх пошуків ми зможемо зробити чудовий подарунок людству, медицині! Однак слід застерегти: збільшені дози тієї отрути дуже небезпечні, вони перероджують нервову систему живого організму, змінюють його поведінку. Слід було б повніше вивчити, як рибка впливає на людину. Вона, наприклад, може жити у шлунку тварини, не піддаючись травленню. А що буде, коли вона попаде в людський організм? На жаль, увести собі рибку – колеги не дозволяють, робити досліди на них – я сам собі не дозволю. Щодо інших властивостей фіолетової рибки, треба сказати, що вона дуже чутлива до зовнішніх явищ атмосфери й води, може попереджати про небезпеку, про те, що робиться у вулкані, може замінити ряд навігаційних приладів… Одне слово, за всіх обставин я чекаю від цієї маленької істоти великої користі…»

То був останній запис Луї Жака Луп’є. Саме за нього і вхопився Хуанос Глобаліус. Він почав проводити досліди над живими людьми і відкрив, що наявність фіолетової рибки в організмі призводить до того, що людина майже втрачає всі свої розумові здібності, у неї спочатку притуплюються, а потім і зовсім зникають почуття і сон, навіть людські очі з часом перетворюються на риб’ячі…

– Коли тобі доведеться бути в Конрада чи Глобаліуса, – сказала Оксана, – зверни увагу на акваріуми, що стоять у їхніх кабінетах. Отам у них і плавають ті рибки. Вони дуже нагадують маленькі перламутрові гудзики. Ми так їх і називаємо – гудзики. Фіолетові рибки викидають таку дрібну ікру, що її видно лише через мікроскоп. Якщо ікринку ввести в організм людини, з неї згодом народжується рибинка й живе там, приліпившись до якогось внутрішнього органу, ніби молюск до днища корабля. Крім того, що я тобі розповіла, проклята рибка ще дуже часто подає якісь сигнали, ворушиться, тріпоче, кидається всередині, від чого страшенно лоскотно й людина-риба заливається неприродним сміхом, захлинається ним, як водою, душиться, як димом… Таке трапилося й тоді, коли ти вперше з’явився тут.

«Ґудзики» одразу відчули присутність у вулкані сторонньої людини й тріпотіли в пас, аж поки приїхали наглядачі й забрали тебе… Ну, тепер зрозумів, кого ми називаємо людьми-рибами?

– Зрозумів… – важко зітхнув Віктор.

– Ти придивися пильніше до мене. Я також наполовину риба. В мені щомиті бореться риба і людина, людина і риба… Остання перемагає… З кожним днем я втрачаю людські почуття, їх стає у мене все менше й менше… Я вже майже не знаю, що таке сум і жаль, що таке настрій, не вмію веселитися, радіти, переживати… А скоро й зовсім розпрощаюся навіть із тими залишками людських почуттів, які в мені ще ледь тліють, ледь пригадуються, і тоді стану холоднокровною, земноводною істотою…

Оксана не скаржилася на свою долю, бо вже й не усвідомлювала як слід, що з нею відбувається. Зате на Віктора те, що він почув від неї, подіяло страхітливо.

– А звідки ти знаєш усе це, що розповіла мені? – запитав її.

– Венслав Кручек, заступник Луї Жака Луп’є, розказав. Коли я сюди потрапила, він теж був іще напіврибою. Я довго не віддавала його фіолетовій рибці, боролася з нею…

– Боролася? Як боролася?

– О, про те навіть Глобаліус не догадується!.. Виявляється, рибка не любить, боїться людського тепла. А в мене руки, як оце і в тебе, були тоді гарячі, то я і гріла Кручеку чоло… Я тобі покажу його. У нього великий шрам на лівій щоці. Конрад під час допиту пістолетом ударив…

– Негідник!.. – обурювався Віктор.

– Не негідник, а справжній злочинець! Кат! – відказала Оксана. – Колись він разом зі своїми дружками організував військовий путч в одній невеликій латиноамериканській країні і замордував тисячі невинних людей. Але військова хунта довго при владі не втрималася. Під натиском повсталих народних мас, які очолив відважний революціонер – марксист Діего, авантюристи добряче дістали по зубах і потерпіли повний крах. Після ганебного провалу Роберт Конрад з недобитими «міністрами» утік від кари й сховався у диких лісових нетрях на океанському узбережжі. І ось одного разу, пролітаючи на вертольоті, путчисти помітили неподалеку в океані маленький кам’яний острівець з горловиною до освітленого підземелля. Вони обережно обстежили острівець і, коли виявили в підземеллі людське поселення, вдерлися і захопили його. Відтоді й стали володарями цього вулкана. Тепер плавають по океанах і морях, нападають, як пірати, на кораблі й підводні човни, топлять їх, забирають з них усе цінне, а також людей, які залишаються живими, щоб потім перетворити на покірних рабів, на людей-риб… А замислюють вони ще страшніше. Знають, що самі приречені жити лише під водою, тож хочуть, щоб ніхто не жив на суходолі. Ось тому й збираються за допомогою термічних голок розтопити льоди Арктики, Гренландії, щоб вода залила всі континенти і всі острови…

– Ми не повинні цього допустити! – скрикнув Віктор. – Треба повідомити людство про небезпеку, що нависла над ним!

– Звідси втекти неможливо.

– Тоді якось знищити ті голки. Знаєш, де вони заховані?

– Про те знають тільки Конрад, Глобаліус, Мінц, Чомберг та ще дехто з путчистів. Колись професор Кручек знав, але тепер він майже повністю людина-риба і, мабуть, не пригадає…

У цей час пролунав підземний гуркіт, задрижав, хитнувся будиночок. Риби захвилювалися в стінах-акваріумах, під підлогою, і опустилися на дно.

– Що це?.. – стривожився Віктор.

– Вулкан занурився у воду. Мабуть, у рейс вирушимо, – сказала Оксана.

– А де ми зараз, ти знаєш?

– Ні. Про те також знає лише Конрад і його найближчі прибічники, яким він усе довіряє.

Раптом вона зблідла, втупила у Віктора збайдужілі, спорожнілі очі.

– Чого ти? – запитав подивовано. – Тобі погано?

Дівчина скривилася й схопилася за груди:

– Рибка отут кидається… Мені лоскітно й боляче… А що розум тьмариться… Ой, ой!.. Ха-ха!..

Віктор перелякався, узяв її за руку:

– Чим тобі допомогти?

– А що таке – «допомогти»? І потім, хто ти такий? Ха-ха!..

У Віктора волосся дибом стало.

Та невдовзі Оксані, певно, полегшало. Заплющила очі й почала щось пригадувати. Знову поглянула на нього:

– Ти той, що упав у вулкан на парашуті?

– Той, той! – закивав Віктор.

– Прошу, тримай мою руку отак, як ти тримаєш. Я відчуваю: у мене вливається твоє тепло… Воно віднімає мене від риби… Тепло дужче за холод… Правда, що тепло дужче за холод?

– Правда…

Поступово її обличчя проясніло. Оксана ніби заново ожила, мовила:

– Ти такий добрий… і лагідний… Дякую тобі…– й прихилилася до його плеча.

Віктор засоромився, зніяковів, але не відсторонився од дівчини.

Вони помовчали трохи, тоді він запитав:

– Звідки ти, Оксано?

– З Одеси… – зітхнула. – На Молдаванці жила. Може, чув?

– Звичайно, чув. А тут як опинилася?

– Працювала бібліотекаркою в риболовецькій флотилії, так ці гади напали на судно, на якому я плавала, і потопили… Уся команда загинула, тільки мене непритомну затягли сюди…

– І що, відразу прижили фіолетову рибку?

– Ні, не відразу. Спочатку, коли прибирала в лабораторіях, то не чіпали. Потім мене побачив, на лихо, отой недолугий гітлерик, Конрад, і захотів забрати до себе, щоб, розумієш, йому в усьому прислуговувала… Я так обурилася, що обізвала його нахабою, розпусником, недолюдком… Ну, він, звісно, не міг цього стерпіти, дуже розлютився на мене, наказав «пришити гудзика» і відправити працювати в підводне господарство…

Далі Оксана розповідала, як важко живеться у вулкані поневоленим людям, як над ними знущаються путчисти. Розказувала про дресированих риб, про акулятник, про якусь страшну морську потвору, улюбленицю Роберта Конрада, яку він називає Морською Красунею, а вони – Паскудою і Ненажерою.

Говорила Оксана швидко, ламала, ковтала слова, наче кудись поспішала. Але Віктор уже майже не слухав дівчину. Від великої перевтоми, від переживань його почав знемагати сон. Випустив її руку, позіхнув.

Оксана умовкла, відсунулась од нього подалі, насторожилась.

– Це для чого ти роззявляєш рота?

– Що кажеш? – скинувся Віктор.

– Для чого, питаю, рота роззявляєш?

– А-а… Я просто позіхаю. Ну, значить, хочу спати.

Оксана довго силкувалася збагнути, що таке «позіхаю», але коли побачила, як він ще раз розкрив рота, підхопилася з канапи й прийняла войовничу позу.

– Не роби більше так, бо я можу на тебе напасти. Я не буду чекати, щоб ти мене перший з’їв!

Віктор зрозумів, що це вже знову «заговорила» не Оксана, а риба. Однак зі сном боротися більше не міг. Очі злипалися самі, тіло дерев’яніло, все довкола розпливалося і зникало, як під каламутною водою.

– Ти помираєш? – зробила висновок дівчина-риба.

– Та ні… я просто засинаю… я дуже втомився… жахливо втомився… Я вже не маю сили навіть говорити…

– Не роби так, бо кожного померлого тут віддають акулам… Акули це дуже люблять…

Та Віктор уже нічого не чув.

Оксана потягла його за носа, щипнула за вухо. Він не просинався.

– Все… Помер… – промовила вона, вибігла з будиночка й голосно зареготала.

Почувши регіт, люди-риби збіглися до кімнати, побачили на канапі сплячого Віктора і також почали реготати, підстрибувати, ніби їм хто лоскотав п’яти. Бід реготу тремтіли стіни-акваріуми, перелякано метушилися в них риби.

Незабаром з’явилися два «санітари» з носилками, поклали на них Віктора й понесли до озера. Слідом за ними посунула вся юрба.

Оксана кілька разів плеснула в долоні. Це був сигнал для акул, які відразу ж підпливли до берега. Але тільки-но «санітари» збиралися кинути Віктора хижакам, він прокинувся, скотився з носилок на землю, обвів усіх напівсонним поглядом, угледів у воді здоровенні зубаті морди акул і закричав перелякано:

– Ви що, збожеволілії?..

Юрба спершу притихла, заніміла, а потім почала розбігатися – хто куди.

Десь зникла і Оксана.

Біля озера залишилися два спантеличені «санітари» і Віктор. Він плюнув спересердя й почвалав утомлено до свого будиночка. Замкнув зсередини двері й, не роздягаючись, упав на м’яку канапу…