Текст книги "Мандрівний вулкан"

Автор книги: Борис Комар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Розділ третій
ХУАНОС ГЛОБАЛІУС ПОГРОЖУЄ

Важко сказати, як довго Віктор спав, бо ні ночі, ні дня у вулкані не існувало, годинника й календаря також. Про те, який нині рік і місяць, який день, година, знали лише путчисти, котрі слухали радіопередачі з усіх кінців світу.

Умившись, він узяв фотоапарат і вийшов з будиночка. Складалося враження, що настав ранок, і вранішня прохолода бадьорила. Дивно було усвідомлювати, що це відбувається у самих глибинах моря, в кам’яній споруді, яка пливе собі, неначе велетенський уламок невідомого континенту.

У голові клубочилися тривожні думки і без кінця виринали запитання, на які юнак не міг знайти відповіді.

Пройшовши з півкілометра, побачив акваріум завбільшки з двоповерховий будинок. Біля нього тупцялося кілька людей-риб, дивилися на химерну потвору, що мала велику жаб’ячу голову, краб’ячі клешні і хвіст ящірки. Вона надимала балухаті очі й здоровецьке воло, розтуляла пащеку, каламутила воду. Віктор здогадався, що то улюблена потвора Роберта Конрада, ота Морська Красуня, про яку йому розповідала Оксана, й дістав з-за пазухи фотоапарат.

Люди-риби так захопилися потворою, що не завважили, як він сфотографував морське страхопудисько, а водночас і їх біля нього. Побачили аж тоді, коли звернувся до них:

– Скажіть, будь ласка, де мені знайти Оксану?

– А що це таке?

– Оксана… молода дівчина, що живе серед вас.

– А-а… – протягнув чоловік-риба, високий на зріст, у якого чорнів на лівій щоці шрам. – Вона працює на городі.

«Так це ж, мабуть, отой Венслав Кручек, заступник керівника експедиції Луї Жака Луп'є», – подумав Віктор.

– І довго там буде?

– А що таке «довго»? – перепитав Кручек.

Таки правду казала дівчина: фіолетова рибка зовсім затьмарила професорові пам’ять, коли він навіть не здатен зрозуміти значення простого слова.

– Скажіть, вас звати Венслав Кручек? – ухопив його за лікоть.

Чоловік-риба рвучко відсмикнув руку і повернувся до Віктора спиною.

– Ви – Кручек? – ще раз запитав і зробив різкий рух, щоб схопити чоловіка міцніше.

Але такий порух люди-риби сприйняли, як щось загрозливе, небезпечне, і одразу розбіглися в різні кінці. Втік і Венслав Кручек.

Потвора сердито роззявила пащеку й немовби застогнала. Віктору стало моторошно, і він рушив далі.

Переходячи дорогу, натрапив на гурт старих людей-риб. Згорблені кістляві постаті оточили його і почали роздивлятися, неначе якусь дивину. Поводилися вони полохливо, як зграйка мальків біля черв’яка, що виконував на гачку свій останній танець. Коли Віктор розтуляв рота, щоб сказати щось, усі втікали, а потім боязко, обережно поверталися назад і починали його обнюхувати, обмацувати. Один дідок навіть лизнув язиком.

– Не розумію… – розвів руками Віктор. – Ви щось хотіли?

– А що таке «хотіли»?

Говорити з ними просто неможливо. Ті, які ще дещо пам’ятали, на запитання відповідали запитаннями, а в решти взагалі нічого в голові не залишилося, крім двох-трьох слів.

Підійшла якась бабуся, приклала крижану долоню до його чола і незграбно погладила. Хтозна, що в жінки прокинулося, що заворушилося десь на дні душі. Може, там, на землі, вдома, у неї лишилися діти чи внуки… Та тільки-но Віктор кліпнув очима, вона злякалася, відскочила вбік. Постояла трохи з заплющеними очима, заспокоїлась і знову підступила до нього.

Невідомо, чим би все скінчилося, коли б не з’явилися вилицюватий і гостроносий. Побачивши Віктора в оточенні старих людей-риб, наглядачі повитягали з шкіряних чохлів при поясі гумові палиці й заходилися гамселити всіх підряд. Бабуся, яка щойно гладила його, впала. Її одразу ж схопили наглядачі і потягли до акваріума, де жила потвора. Бабуся навіть не крикнула, навіть не зробила спроби оборонятися.

– Куди ви її тягнете? Відпустіть! – вибіг наперед і перегородив наглядачам дорогу Віктор.

– Віддамо Морській Красуні,– байдуже відповів гостроносий.

– Навіщо?.. За що така кара?..

– Вона ж стара, з неї вже ніякої користі,– сказав вилицюватий.

– Але жінка в цьому ж не винна!

– А що таке «винна»?

– Ну, нічого поганого не зробила…

– Як нічого? Кажу: вона ж стара, негодяща! – здивувався вилицюватий. – А згідно наказу Мудрого Капітана всі старі люди-риби підлягають знищенню. Увесь цей табун піде на годівлю Морської Красуні та інших рідкісних істот, що живуть у акваріумах.

– Це безсердечно! Злочинно!

Вилицюватий поглянув на гостроносого:

– Ти що-небудь зрозумів?

– Нічогісінько, – тріпнув той головою, і вони потягли нещасну бабусю далі.

Побачене й почуте так пригнітило Віктора, що він, мов сновида, поплентався назад, до свого будиночка.

Однак невдовзі його наздогнали наглядачі.

– Вірний помічник Мудрого Капітана пан доктор звеліли привести тебе до нього.

Хуанос Глобаліус привітно зустрів Віктора. Посадив на стілець, сам сів навпроти.

– Ну як, уже відпочив? – запитав.

– Відпочив… – буркнув Віктор.

– Ти що, ображаєшся на мене?

Віктор нічого не відповів.

– Я гадаю, ображатися немає підстав. Може, гніваєшся, що я трохи на тебе погримав, то вибач мені за це. Сам розумієш: прилетів ти до нас несподівано, непрохано, і про тебе всяко можна подумати… О, тобі ще пощастило! Ти сподобався нашому Володареві, і він піклується про тебе. Правда, був просто недогляд, що санітари замалим не викинули тебе акулам.

– Я сам винен у тому. Мене ж попередили, щоб не спав.

– Нічого, тепер ми приставимо до тебе когось для остороги, поки звикнешся.

– Не треба. Я не хочу звикати. Краще, коли ви такі добрі, відпустіть мене звідси. Прошу, дуже вас прошу, відпустіть!

Глобаліус холодно подивився на Віктора.

– Ось цього зробити ми не зможемо. Хто сюди потрапляє, той довіку залишається тут. Забудь, юначе, назавжди світ, з якого сюди прийшов. Ти вже ніколи туди не повернешся. Утямкуй собі: ніколи! І зв’язку з ним ніякого не матимеш!

– А як же мати… батько… друзі… університет?..

– Їх, вважай, у тебе більше немає!

– Це жорстоко! Надто жорстоко!.. – прошепотів Віктор.

– Можливо, й жорстоко, але ми змушені так чинити. Розумієш: змушені! І давай домовимося більше не вести про це розмов. Я хочу дещо тобі сказати. У нас заведено, що ніхто не сидить без діла. У кожного є своя робота. Подумали ми й про тебе, яку тобі підшукати роботу, щоб вона й до вподоби була і щоб не переобтяжувала. І таки придумали! Ти, бачимо, хлопець відважний, кмітливий, міцний і, напевно, любиш військову справу. Тобто стріляти. Авжеж любиш? Бо всі хлопці в твоєму віці люблять.

– Куди? В кого стріляти? – насторожився Віктор.

– Не поспішай! Все поясню. Справа ось у чому. Ми самі добре справляємося з підводним флотом, а що стосується поверхні,– підняв угору палець Глобаліус, – туди, з деяких міркувань, не можемо підніматись. Отут ти нам і допоможеш. Одягнемо тебе в спеціальний гідрокостюм, у якому почуватимеш себе, як риба, дамо автомат, заряджений термічними набоями, й випустимо з вулкана. Ти підпливеш до якогось із тих кораблів, що сновигають по морю, і вистрілиш у нього. Робота не така вже й складна та важка, зате скільки в ній романтики! Прицілився, бах! бах! – корабель на дно, тільки бульбашки від нього пішли, а ти, переможець, герой, повертаєшся живий і неушкоджений додому, у вулкан…

– А навіщо вам топити кораблі? Потім – там же люди! Вони ж загинуть!..

– Не всі. Декого виловимо. Нам і те, що в кораблях, потрібне, і люди потрібні.

– Ні, цього я не буду робити! – похитав голо вою Віктор. – Я ж не бандюга якийсь і не бездум на та покірна людина-риба!

– Так, ще не риба, але можеш нею стати, якщо не послухаєшся нас, – сказав, спохмурнівши, Глобаліус.

Віктора кинуло в жар. Не міг собі уявити, що в нього, як і в нещасних людей-риб, очі стануть скляні, заморожені, остигне в судинах кров, затуманиться голова і він забуде все, навіть, як його звати…

– Ви не посмієте, не маєте права! – крикнув обурено.

– Обернутися в людину-рибу справді дуже страшно. А особливо тобі, такому молодому та вродливому, – спокійно вів далі Глобаліус. – Але май на увазі, залишишся звичайною людиною тільки в тому разі, якщо послухаєшся нас і чесно виконуватимеш наші розпорядження.

– Ні, ні! Такого я не робитиму! Дайте мені якесь інше завдання.

– Іншого завдання для тебе немає,– твердо сказав Глобаліус. – Тому вибирай одне з двох. Тільки я тобі раджу, щиро раджу прийняти нашу пропозицію. Не кожному ми таке довіряємо…

– Можна, я подумаю? – стиха промовив Віктор, бо від хвилювання в нього розболілась голова, стало недобре.

– О, це вже інша розмова! – посміхнувся Глобаліус. – А чого ж, подумай, подумай. Але не забувай: якщо відмовишся, доведеться зробити з тебе людину-рибу або ж віддати Морській Красуні, вона з задоволенням проковтне такого молодця…

Віктор пригадав історію із старою жінкою, і в нього пересохло в роті, боляче загупало в скронях. Рвучко підхопився, вибіг з кабінету й чимдуж подався до свого будиночка, до єдиного затишного куточка, де міг заховатися від сторонніх очей, людських і риб’ячих.

Убіг до кімнати, замкнув двері і безсило впав на канапу. Заклавши руки за голову, втупив очі в стелю-акваріум. Там спокійно плавали різні екзотичні риби, а в душі у юнака бушувала буря.

«Хоча б Оксана з’явилася, – подумав. – 3 нею ще можна якось поговорити. Може, щось порадила б, допомогла. На щастя, в ній іще багато людського, і саме це, людське, треба негайно використати, бо потім буде пізно…»

Невідомо, скільки часу пролежав Віктор на канапі, гарячково передумуючи, як усе-таки відкрутитися від жахливих убивць і змовників, котрі хочуть зробити його своїм спільником, таким же злочинцем, як і вони самі. Від перенапруження розколювалася голова, але придумати нічого не міг.

Нараз хтось наполегливо і сильно загримав у двері.

«Може, Оксана?..» – підхопився й кинувся відвикати.

Перед ним стояли вилицюватий і гостроносий.

– Наш Мудрий Капітан і його вірний помічник пай доктор звеліли узнати, що ти вирішив з приводу їхньої пропозиції? – запитав гостроносий.

Віктор презирливо поглянув на них і сердито кинув:

– Перекажіть вашому Капітану і його помічникові, що я ще нічого не вирішив, що я думаю… Нехай почекають.

– Краще ми самі почекаємо, – буркнув вилицюватий.

Вони вийшли з будинку й стали біля дверей, як два стовпи.

«Ще мені робити?.. Що робити?..» – бігав Віктор з кутка в куток, полохаючи риб у стінах і під прозорою підлогою.

Незабаром наглядачі знову появилися на порозі.

– Наш Мудрий Капітан і його вірний помічник пан доктор звеліли узнати, що ти вирішив… – монотонним голосом затягнув гостроносий.

Віктор зупинився, почервонів, очі спалахнули злим вогнем зненавиди.

– Перекажіть Капітану і його помічникові, що я відмовляюся стріляти у кораблі, що я не бандит, а чесна людина. Зрозуміло?

– Так, зрозуміло, – кивнули водночас головами наглядачі й помарширували до самохода.

Та через кілька хвилин вони повернулись.

– Наш Мудрий Капітан і його вірний помічник пан професор звеліли нам привести тебе до акваріума Морської Красуні,—сказав гостроносий.

– Я нікуди звідси не піду! Ні-ку-ди!

Тоді один наглядач узяв Віктора за праву руку, а другий – за ліву і потягли до акваріума. Там уже чекали Роберт Конрад, Хуанос Глобаліус і ще кілька чоловік. Усі були насуплені.

– Ну що ж, – зневажливо глянув на Віктора Глобаліус, – якщо ти боягуз і не хочеш нам допомогти, тоді ми змушені прочитати тобі наш вирок… Прошу, пане коменданте!

Череватий чоловік із вузькими злими очима розгорнув папір.

– «Зважаючи на те, що Віктор Соколюк закинутий у володіння Роберта Конрада нашими ворогами з метою шпигунства і диверсій, великий суд вулкана ухвалив віддати його Морській Красуні. Ухвала остаточна. Її може відмінити тільки всемогутній і мудрий Капітан і більше ніхто».

Віктор поглянув на страхітливу потвору, яка розкрила свою чорну величезну пащеку, мовби вже чекала поласуватися ним, і закричав відчайдушно:

– Ви не маєте права мене судити!

Комендант підняв руку:

– Не маємо права? Хе!.. Уже те, що ти залетів сюди без нашого дозволу, дає нам усі підстави вважати тебе за шпигуна і ворога… Коли маєш щось сказати чи попросити помилування у Капітана, то прошу…

Віктор ще раз поглянув на морське страхопудисько, яке й досі тримало розкриту пащеку, поглянув на її велике гидотне черево, де, мабуть, було поховано людей, мов на якомусь кладовищі, і в його очах усе потемніло, загойдалося.

– Не віддавайте мене цій потворі… Я зроблю, що ви хочете…

Роберт Конрад задоволено посміхнувся й повернув голову до коменданта:

– Якщо так, тоді іменем моєї щедрої доброти й безмежної великодушності я скасовую вирок! – Потім, ткнувши пальцем на Віктора, додав: – Отже, навчіть його, як треба стріляти в кораблі! З нього повинен вийти добрий снайпер.

– Я теж так думаю, – сказав Хуанос Глобаліус і витер хусткою спітніле чоло.

Вилицюватий і гостроносий підступили до Віктора й запропонували йому іти з ними.

Розділ четвертий
ГЛУХИЙ КАРЦЕР

Віктора почали тренувати у великому й глибокому басейні. Найперше вчили його ходити і плавати на дні. Ноги та руки юнака були відкриті, а весь тулуб і обличчя затягнені в особливий гідрокостюм, пошитий з якогось дивного тонкого матеріалу. У мокрому стані матеріал набував чудодійної властивості захищати організм від тиску на глибинах і допомагав дихати, беручи кисень з води. Спочатку Віктор почував себе недобре, вилазячи з басейну, голова паморочилась, ноги запліталися. Одного разу він мало не впав. Але поступово призвичаївся.

Закінчивши підготовку, разом з вилицюватим і гостроносим вийшов на прогулянку в море. Вулкан стояв біля великого підводного господарства, яке започаткували колись ще науковці під керівництвом академіка Луї Жака Луп’є. Запливли у підводний сад. Незвичайне видовисько! На водоростях-деревах цвіли круглі, як соняшники, яскраво-червоні квітки. Вони були ще казковіші від електричного освітлення дна, хоча світло тут не розсіювалося, як в атмосфері або принаймні у горішніх шарах води. Довжелезне листя на водоростях скидалося на темно-брунатні варені макарони, воно звисало з стеблин і погойдувалося. На деяких водоростях-деревах уже зріли плоди, схожі на банани, ананаси, оливки, горіхи. Хоч бери їх і подавай до столу.

Вилицюватий і гостроносий нарвали повні торбинки горіхів, після чого всі троє рушили у бік городів.

Обробка морського дна проводилася переважно вручну. Невеликі ділянки обробляли люди-риби. Поміж ними Віктор упізнав Оксану. Він махнув їй рукою, але дівчина навіть не поглянула. Щось гнітюче заворушилося біля серця. Було жаль її і всіх цих людей, невільників морського дна.

Потім вони заглянули в акулятник. У величезній дротяній клітці зловісно ходили зграї грізних хижаків. їх тут змалку вчили охороняти вулкан, не допускати до нього жодного чужого водолаза чи аквалангіста.

Незабаром по тому Роберт Конрад викликав до себе Віктора.

– От і настав час, – кашлянув поважно, – коли ти повинен приступити до діла, показати свою спритність і снайперську майстерність – потопи-тн корабель, якщо не з першого пострілу, то хоча б з другого. Ти готовий до цього?

– Готовий, – глухо відповів юнак.

Роберт Конрад і Хуанос Глобаліус раділи зі своєї перемоги. Після страшної сцени біля акваріума Морської Красуні, Віктор змінився. Уже плекали надію, що скоро можна буде повністю покластися на норовистого юнака, зробити з нього зв’язківця з суходолом, де, добре замаскувавшись, залишилися деякі їхні спільники. Зв’язатися з ними – стало невідкладною потребою, бо тільки вони можуть розшукати археолога й лінгвіста Макса Орена і вирвати в нього таємницю третього фоліанта.

– Під час першого випробування тебе прив’яжуть за ногу тонкою волосінню, кінець якої триматимуть наглядачі,– пояснив Хуанос Глобаліус. – Ми робимо це з усіма новачками-снайпера-ми, так що не ображайся. Волосінь дуже міцна, отже, не бійся, що обірветься.

– Я нею витягнув Морську Красуню! – похвастався Роберт Конрад.

Віктор Соколюк уже знав, що Роберт Конрад любив полювати в морі і що інженер-штурман Генріх Мінц виготовив для свого шефа спеціальну гармату-спінінг. Роберт Конрад захоплювався тією гарматою-спінінгом, як хлопчик. Він закидав нею кілометрів на десять вигадливі блешні і ловив різних риб та морських потвор. Колись, отак полюючи, притягнув п’ятнадцятиметрову акулу. Вона й досі живе в акулятнику. Однак були не тільки удачі. Були й невдачі. Нещодавно він заарканив на чудернацьку блешню і притягнув… невеликого підводного човна! Проте в останню хвилину човен зірвався з гачка і втік. Роберт Конрад і досі не може пробачити собі такого промаху. Бо все спорядження кораблів і човнів, яке потрапляє до вулкана, в значній мірі пошкоджене, а це ж цілісінький підводний човен з командою!.. Бували й смертельні небезпеки. Довго морочилися Конрад та Глобаліус, піймавши одного разу, як їм здалося, велику рибину. Тягли, тягли, відпускали і знову натискали на лебідку і нарешті притягли. Та не встигли подивитися, що воно таке, як «рибина» вибухнула з такою силою, що від вулкана відколовся добрячий шмат, при цьому безнадійно заплутав кілька кілометрів дорогоцінної волосіні. Після цієї події Конрад почав обережніше ставитись до свого промислу.

І ось Віктор у супроводі вилицюватого і гостроносого вирушив виконувати завдання Роберта Конрада. Широко розмахуючи руками, ніби розгортаючи густі, незаймані лози, він спливав усе вище й вище до водної поверхні, де вільно гуляють хвилі і вітер, дзвенить над головою голубий кришталево чистий простір неба і кричать, кигичуть чайки.

Віктор щоразу відчував, як його смикали за ногу наглядачі, за ту ногу, до якої прив’язана тоненька, але міцна волосінь, що могла витримати сотню таких, як він. Кожний посмик мав нагадувати, щоб Віктор не відволікався від основного завдання. Внизу під ним пливли, майже вертикально піднімаючись у горішні шари води, вилицюватий і гостроносий. Вони почували себе в морі, як справжні риби. А ще нижче йшов цілий табун людей-риб, а за ними – дресировані акули. Уся ця армада сунула за Віктором. Він мав сьогодні показати свою майстерність: розстріляти перший-ліпший корабель з автомата, якого вручив йому комендант вулкана. Потужність кожної невеличкої кулі автомата дорівнювала гарматному снарядові чи міні великої руйнівної сили. Люди-риби мали забрати з затопленого корабля цінне устаткування, всі коштовні речі, а також захопити бранців, щоб перетворити їх на людей-риб. Акули пливли, переслідуючи лише одну мету – охороняти й стерегти нападників.

Віктор енергійно спливав усе вище і вище.

Притиснувши до грудей зброю, думав тільки про одне: як би вирватися з пазурів Роберта Конрада, щоб потім визволити нещасних людей-риб із неволі й по заслузі відплатити нелюдам.

Уже потрапив у прозору зелень води, близьку до поверхні моря. Вилицюватий і гостроносий та всі люди-риби залишилися десь внизу, у синяві роди, обачно зупинившись перед тою межею, яку не могли переступити, бо далі їх чекала неминуча загибель.

Врешті до Віктора долинув приглушений шум гвинтів корабля – все голосніше і голосніше, все ближче і ближче.

Якась магічна, непереборна сила тягла юнака на поверхню води, хотілося якнайшвидше випірнути і поглянути на світ, де він колись жив, відчути дотик того повітря, яким колись дихав.

І ось його голова спливла над водою. Це сталося зовсім несподівано. Відкрив на шоломі прозорий клапан, що закривав обличчя. Свіжий струмінь повітря одразу сп’янив, забив памороки, а справжній калейдоскоп тріпотливих барв навколишнього світу – мінливі переливи поверхні моря, сонце, яке крізь міріади бризок зачепилося за вії і гойдалося райдужною дугою, – так переповнив серце разючими раптовими почуттями, що забув навіть, чого він тут і що треба робити. Про це нагадав сердитий посмик. Тонка волосінь потягла юнака назад у воду, потримала трохи і знову відпустила, мовляв, готуйся до бою!..

Цього разу Віктор рвонувся вгору з усієї сили. Він вилетів з глибини, мов корок з пляшки шампанського, виткнувся на самому гребені крутої хвилі. Вона якусь мить потримала його на своїй гострій спині, а потім струсила вниз, ніби у прірву. Там налетів другий водяний вал, підхопив його і поніс далі.

Тільки тепер помітив перед собою пароплав, який білів на воді, неначе велетенський диво-лебідь. Над пароплавом кружляли чайки, вони сідали на корму, на широку палубу.

Віктор, побачивши пароплав, спочатку дуже зрадів, а потім перелякався. А що, коли його там не помітять і не врятують?..

Але даремно боявся, його відразу ж помітили.

На палубі зчинилася метушня. У воду полетіли рятівні круги, як бубличний дощ. Та тільки-но Віктор зібрався схопитися за рятівний круг, як міцна волосінь потягнула його у глибину. Він зняв з шиї ненависний автомат і відштовхнув від себе, як непотріб. Зброя пішла на дно. Потім дістав із-за пазухи гострого ножа і почав різати волосінь. Але робота виявилася марною.

Незримі пружини води знову виштовхнули ного вгору. Цього разу міцно вхопився за рятівний круг і завмер. До пароплава було не більше ста метрів. Але не встиг і крикнути, як перед самим носом випірнула дресирована акула. Вона висунула морду з води, тримаючи в зубах автомат.

Віктор забрав автомат і не роздумуючи вистрелив у хижака. Вибух підкинув його разом з водою і перепалив, перервав прокляту волосінь. Нарешті юнак відчув повну волю і швидко поплив убік корабля.

Звідти спустили рятувальний човен з матросами.

– Тримайся, друже! Тримайся! Зараз ми тебе витягнемо! – закричали вони рідною мовою.

Матроси вже зібралися втягнути його в човен, як з глибини виринула нова акула. Грізно вишкірила зуби, ляснула по воді хвостом, схопила Віктора за ногу і потягла вниз…

Віктор стояв перед розгніваним Робертом Конрадом і його помічником Хуаносом Глобаліусом, зіщулившись, як на морозі. Він дрижав від холоду і страху.

– Чому не стріляв? Чому кинув зброю? – допитував Конрад і дивився на нього, як удав на кролика.

– Що трапилося? – верещав Глобаліус. – Як ти посмів?..

– Я не міг, не міг стріляти… – нарешті відповів Віктор. – Це був радянський пароплав!

Конрада від таких слів затрусило ще дужче, він налився кров’ю і заскреготів від люті зубами:

– Тим паче треба було стріляти! Там були комуністи, найзапекліші наші вороги!.. Ні-і, я все одно примушу тебе стріляти! Примушу! Чуєш?.. А зараз негайно його у глухий карцер! У глухий карцер!

Вилицюватий і гостроносий схопили Віктора і потягли по східцях до внутрішнього кратера. Потім грубо штовхнули в невелику квадратну камеру, зроблену з товстелезного залізного скла, герметично зачинили двері і зникли.

Незабаром камера захиталася, застрибала і шубовснула у воду.

«Ось воно який цей глухий карцер! Мене просто кинули в море…» – майнуло в голові.

За склом мелькали перелякані зграї риб, бовваніли кам’яні вершини підводних скель, між ними чорніли глибокі розщелини, заповнені похмурою, непорушною водою.

Нарешті коробка об щось ударилася і повисла на краю урвища.

Віктор лежав, заплющивши очі, уже нічого не чекаючи від життя. Та й чого можна було чекати, крім смерті, у цій скляній домовині? Купити життя ціною зради перед усім світом? Обернутися у морського пірата і топити кораблі? Допомагати злочинцям залити Земну кулю водою, а людей обернути в риб? Ні! Ні!..

Абсолютна тиша, темінь і самотність мучили, пригнічували волю. Вдихнув на повні легені задушливого повітря і крикнув, але злякався власного голосу, такий він видався йому дикий і чужий.

І раптом довкола замерехтіли живі барвисті вогники – жовто-зелені, блідо-бузкові, оранжеві. Заворожений незвичайним видовищем, Віктор пригадав, як колись на уроці вчителька розповідала, що залози деяких морських риб можуть викидати цілі хмари бактерій, які світяться. А ще є такі риби, що можуть виробляти електричний струм і світити, як ліхтарі.

Мовчазні риби все пропливали і пропливали перед очима.

«Чи це не якась похоронна процесія? – чомусь подумав. – Може, риби ховають мене, віддають останню шану?..»

У цю хвилину відчаю йому здалося, ніби хтось постукав по корпусу карцера. Скло глухо задудніло, тривожно завібрував звук і погас. Віктор повернув голову праворуч, ліворуч, вдивляючись у сіро-синю монотонність води, і помітив людину-рибу, яка, неначе привид, ковзала побіля карцера. Ось вона підпливла ближче до тої стіни, до якої він притулився обличчям, і на мить зняла маску.

– Оксано! – вирвалося з грудей, і він з усієї сили затарабанив кулаками об скло.

Оксана пильно поглянула на нього, зробила ще кілька кругів і пірнула на глибину, махнувши на прощання чорними ластами.

«Невже не впізнала мене?..»

Однак поява дівчини пробудила його до життя. Стояв, утупивши тривожний зір у морські глибини, й чекав, чи не вирине вона знову. І таки дочекався.

Цього разу вона припливла в супроводі блакитних тунців і якихось триметрових сірувато-зелених риб, схожих на судаків.

Оксана привітно помахала рукою, потім підпливла близько і поцілувала скло, до якого він притулився щокою.

Одразу відчув, як перестала паморочитися голова, прокинулася жадоба жити, адже вій ще потрібний друзям. А боротися за життя у цій домовині – значить не поспішати помирать?

Спостерігав, як Оксана бавилася з улюбленими рибами. То вона сідала на них верхи, як на коня, то лягала, як на живий пліт, то надала вниз і ховалася у химерних водоростях. Було видно, що риби любили, розуміли і слухалися дівчину. Вони обнімали її красивими райдужними плавниками, тулилися срібними боками, ніжно торкалися носами, наче маленькі діти.

Нарешті Оксана і її друзі-риби, натомившись, повисли у воді, щоб відпочити. Ніхто їм тут не слав ніякої постелі, не підкладав під голови подушок, не прикривав зверху ковдрою. Дивно було дивитися, як риби відпочивали.

Оксана лягла на верхню стіну скляного карцера і завмерла. Невідомо, чи могла вона спати тут, у воді, але, мабуть, ніколи не дрімають морські хижаки… Шукаючи легкої здобичі, щоб угамувати свій вічний голод, на скелю виліз величезний кальмар і своїм довжелезним щупальцем потягся до дівчини.

Віктор злякано закричав і почав гатити кулаками в скло.

Оксана розплющила очі, побачила перед собою підступного ненажерливого хижака і блискавично-швидко, зі спритністю справжньої риби, пірнула в глиб моря. За нею, мелькнувши райдужними хвостами, ніби провалилися і її друзі.

Розгніваний кальмар довго дивився на Віктора, який йому зіпсував усю трапезу, а потім схопив у щупальце скляну коробку й жбурнув її зі скелі.

У лабораторії Хуаноса Глобаліуса пронизливо задзвонив дзвоник, кілька разів кліпнула червоним оком лампочка на табло.

– Хто дзвонить? – підхопився Роберт Конрад, що сидів там і чекав результату нового досліду.

– Наглядачі. Кажуть, з карцером щось сталось.

– Нехай витягнуть! – наказав Конрад.

Невдовзі карцер витягли з моря. Коли відчинили люк, з нього, похитуючись, вийшов Віктор, живий і неушкоджений.

Його привели в лабораторію. Він увесь тремтів і дивився на стіл, де стояв сифон з водою.

– Дайте йому! – обізвався Конрад.

Глобаліус підніс склянку води. І хоч як Вікторові не хотілося брати з його рук воду, але не втримався… Вода повернула частинку втрачених сил.

– Сідай, – буркнув Глобаліус. – Ну, бачиш, голубе, що ми з тобою не жартуємо… у нас коротка розмова… Тепер виконуватимеш наші накази?

Віктор мовчав.

– Пане докторе, скільки вже годин він перебуває у нашому вулкані? – запитав Роберт Конрад.

– Дев’ятсот дев’яносто дві.

Віктор задрижав, як на краю прірви. Далі відступати не було куди. Через вісім годин він стане невільником вулкана! Не зможе більше ніколи піднятися на рідну землю, злетіти в повітря! Шугати вище хмар… Він змушений буде жити лише в підземеллі, в норі… жалюгідною земноводною істотою…

– Ти, мабуть, здогадуєшся, що все це означає? – запитав Глобаліус. – Дія променів сонячної фарби невблаганна… Ми теж стали її жертвами… А ти маєш такі можливості…

Віктор мовчав.

– У твоєму розпорядженні вісім годин! – вигукнув Роберт Конрад. – У тебе ще є час довести вірність нашій справі… Ти можеш іще встигнути потопити корабель… Тоді ми негайно відправимо на суходіл, для зв’язку… Ти матимеш все, що захочеш… гроші, золото…

– З ким для зв’язку? – перепитав Віктор.

– З нашими друзями…

У нього раптом спалахнула надія… «А може, й справді погодитись?.. Повернуся на суходіл, зустрінуся з рідними, з товаришами, знову відчую повноцінне життя, радість, силу!.. Але за все це треба потопити невинних людей, кинути їх у хвилі, на дно… стати співучасником Конрада, Глобаліуса… О ні!.. Краще загинути самому…»

– Ну, що ти там думаєш? – урвався терпець у Глобаліуса. – Адже час не жде! Дорога колена хвилина! Ми ще нікого так довго не умовляли і стільки всього не обіцяли…

– Чого ти мовчиш? Чого мовчиш? – засіпався у кріслі Роберт Конрад.

Віктор рвучко підвівся.

– Я не можу…

Ці три слова ударили Роберта Конрада, як обухом по голові. Він вихопив з кобури пістолет. Завжди так робив, коли ним опановувало почуття люті.

– Тоді ти мені не потрібний! – закричав і мимоволі зустрівся з поглядом юнака.

У його погляді не було страху, були лише незламна рішучість, ненависть і осуд. Зате страх і розгубленість охопили Роберта Конрада. Капітанові знову здалося, що на нього переможно й зневажливо дивиться сам Діего, його найбільший і найзапекліший ворог.

«О, ця схожість! Звичайна випадковість, а що робить зі мною…» – подумав спантеличено і безсило опустив пістолет.

– Іди геть з моїх очей! – процідив крізь зуби. – Я з тобою поговорю пізніше…