Текст книги "Мандрівний вулкан"

Автор книги: Борис Комар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Розділ п’ятий
ЗАГАДКОВІ ТАБЛЕТКИ

Віктор усвідомлював, що тепер він уже ніколи не зможе жити там, де живуть батьки, друзі, знайомі, що дорога туди для нього навіки відрізана, і все, чого прагнув, про що колись мріяв, згинуло, розвіялося, як дим…

Повертався до свого будиночка знесилений, знищений. Боліла голова, темніло в очах. Приліг на канапу, ткнувся обличчям у подушку. Від розпачу, від безнадії хотілося розридатися, але навіть для цього не було сили, не було сліз…

Раптом відчув, як над ним хтось схилився, й підняв важку голову.

Біля канапи стояла Оксана.

Дівчину аж не впізнати. Мабуть, довге перебування у воді далося взнаки. Сині потріскані губи тремтять, очі затуманені і майже нерухомі.

– Що з тобою? Ти – хвора? – підхопився Віктор.

– А що таке «хвора»? – ледь промовила.

Не став пояснювати, узяв за руку, посадив на стілець, приклав гарячі долоні спочатку до її холодного чола, потім до щік. Поступово з Оксани-ного обличчя зникла тінь моря, закліпали, зблиснули очі.

– Ти щось мені казав? – запитала кволим голосом.

– Я казав: як це добре, що ти навідалася… Хотілось на прощання побачити тебе…

– А чому «на прощання»? Хіба ти помираєш?

– Мабуть, помру… Знищать мене Конрад і Глобаліус…

– І чого так боїшся тієї смерті? Смерть – то не страшно. Ось коли «пришиють гудзика»!..

Віктор глибоко зітхнув, похнюпився. Довго мовчав, думав, думав… І нараз, мовби прокинувся зі сну, стріпнув головою, проникливо й ніжно поглянув на Оксану, заблагав:

– Прошу тебе, зосередься, вислухай мене уважно!

– Добре, добре, – закивала вона. – Я постараюся… Тільки тримай, міцно тримай мою руку… Ага, отак… Тепер говори.

– Я впевнений: Конрад і Глобаліус жорстоко помстяться, що не послухався їх. Вони або закатують мене, або перетворять у безтямну людину-рибу. Тому, поки цього не сталося, хочу вчинити їм якусь дошкульну, величезну шкоду. І ось щойно пригадав, ти казала, що Венслав Кручек знає, де заховані у вулкані термічні голки, якими ці негідники збираються розтопити крижану Арктику і Гренландію…

– Колись знав, а тепер, напевно, забув, бо він уже людина-риба.

– А може, все-таки згадає, може, тепло рук і в нього пробудить пам’ять.

– Може…

– Прошу, приведи його сюди!

– Гаразд, якщо він погодиться, приведу, – підвелася Оксана і вийшла з будиночка.

Віктор з нетерпінням очікував її, та дівчина довго не поверталася. Вже навіть втратив надію, що їй вдасться умовити вченого, коли раптом відчинилися двері й Оксана завела його до кімнати.

Венслав Кручек поглянув на Віктора, як на якусь неживу, буденну річ, ковзнув байдужими, ніби замороженими, очима по стінах-акваріумах, кахикнув.

– Сідайте, будь ласка, – ввічливо підсунув йому стілець Віктор.

Але гість відступив од стільця вбік.

– Люди-риби не знають, для чого стільці, вони давно про них забули, – пояснила Оксана.

Тоді Віктор хотів одвести його до канапи, однак учений прийняв таку войовничу позу, що хлопець аж злякався – ще почне битися!..

Виручила Оксана. Вона взяла їхні правиці й з’єднала для дружнього знайомства. Віктор, потиснувши норовистому гостеві холоднющу долоню, притримав її. Венслав Кручек засмикав плечима, закрутив головою, затупцявся, проте долоні своєї не виривав. І сталося чудо… Поволі ожили його очі, заворушилися уста, і він – заговорив! Неквапливо, глухо, але розбірливо й чітко.

Назвав своє ім’я, подякував Вікторові, а потім підійшов до стільця і сів, як справжня людина.

Віктор, усміхнувшись од радості, присів навпроти на канапі й розказував про себе, хто він такий, як потрапив до вулкана, яке лихо звалилося тут на нього.

Венслав Кручек мовчки слухав, весь час пильно розглядаючи його руки. Коли Віктор закінчив розповідь, потер собі пальцями сиві скроні, мовив співчутливо:

– Розумію, важко, дуже важко тобі… Намагалися Конрад і Глобаліус зробити з тебе свого вірного попихача, але не вдалося… О, уявляю, як вони шаленіють від люті! У них тепер на повну силу заговорило самолюбство бандитів, а самолюбство бандита – це пекло в пеклі! І вони не зупиняться ні перед чим, щоб тільки розчавити твою волю або навіть знищити фізично, бо ти і в образі людини-риби нагадуватимеш їм про ганебну поразку, про їхнє безсилля і приреченість. Молодець! Я захоплений твоєю стійкістю, юначе!

– Сам дивуюся, де взялася у мене витримка, – зніяковіло сказав Віктор. – Уже мовби й смерті не страшно, а одне все-таки лякає… Що ми загинемо тут, це вже ясно, але ж оці скажені маніяки готуються поневолити або й зовсім погубити все людство.

– Вони не повинні здійснити своїх чорних намірів! – упевнено мовив Венслав Кручек. – Світ якось та дізнається про них і схопить за криваві лапи!

– Нам треба сповістити людей, але ж як? – розвів руками Віктор. – Ми – безсилі… Хіба що наробити катюгам якоїсь великої шкоди? Оксана казала, ніби ви знаєте, де зберігаються термічні голки. Чи не можна було б їх знищити?

– Де зберігаються, я знаю, однак туди ми ніколи не потрапимо. Вони заховані в кам’яній печері, яка постійно охороняється.

Віктор опустив плечі, похилив голову.

Венслав Кручек довго щось думав чи згадував, наморщивши чоло, врешті запитав:

– Тобі, кажеш, ще не «пришили гудзика»?

– Ще ні.

– А ти хотів би втекти звідси?

– Уже пробував. Не вийшло…

– Я знаю потаємний хід, яким можна непомітно вибратися з вулкана.

– Пізно мені тікати. Мій організм прийняв дозу сонячної фарби, яка не дозволяє жити вище рівня моря, і…

– Зачекай, я все тобі поясню, – перепинив його Венслав Кручек. – Їй, спасибі, відновив мені щойно пам’ять, і я згадав про таку річ… Перед тим, як ці негідники захопили вулкан, ми знайшли замуровану в давньому храмі невелику золоту скриньку з якимись жовтими прозорими кульками. Коли їх почали досліджувати, виявилося, що то незвичайні лікувальні таблетки. Якщо жива істота, опромінена сонячною фарбою, ковтне її, вона вже не загине на поверхні. Але як себе там почуватиме – невідомо, бо ми не встигли того випробувати. Про те, що в нас були оті дивовижні ліки, ми втаїли від нападників, гадали, самі при нагоді скористаємось ними. Одначе так і не скористалися… Одних путчисти вбили, інших замордували на допитах, а решту, як оце і мене, обернули на бездумних і безсловесних людей-риб…

– А куди ж поділися ті таблетки? Пропали? – поцікавився Віктор.

– Ні, не пропали. Ми з Луї Жаком Луп’є десь їх закопали під деревом, але під яким саме, я вже не можу згадати.

– Шкода… – скрушно зітхнув Віктор.

– Не журись, – сказав Венслав Кручек. – Я одненьку приберіг на всякий випадок. Ось вона в мене…

Він розпоров на штанях біля пояса зашиту кишеньку, витяг з неї маленьку кульку, схожу на янтарну намистину, і простягнув Вікторові.

– Візьми собі. Ця таблетка для мене вже ні до чого, а тобі знадобиться, якщо зважишся втікати.

– Дякую вам, щиро дякую! – потиснув йому руку Віктор, узявши таблетку.

– Це тобі за те, що не став на коліна перед душогубами, – сказав Венслав Кручек.

Віктор дбайливо загорнув таблетку в носову хустку, заховав до кишені, потім запитав:

– Тепер скажіть, будь ласка, про який таємний хід ви говорили?

– Я мав на увазі електронний лабіринт, що з’єднує верхній поверх вулкана з середнім.

– Уперше чую про нього, – знизав плечима Віктор.

– О, це складна споруда і, звичайно, не має нічого спільного з тією міфічною будівлею, що її колись побудував на острові Кріт великий майстер Еллади Дедал для легендарного бика Мінотавра. Спроектував і спорудив лабіринт інженер Мінц незабаром після того, як путчисти захопили вулкан. Він веде з верхнього, житлового, до другого поверху, на якому розташувалися машинні відділення, пульти управління, радіостанція, різна електронно-обчислювальна апаратура, а також механічний отвір-шлюз, через який можна випливти й запливти до вулкана. Призначення лабіринту – закрити вільний доступ з поверху на поверх, щоб ніхто, крім довірених осіб Роберта Конрада, не міг проникнути ні туди ні туди… Я, коли ще був звичайною людиною, довго докопувався до секретів лабіринту й нарешті виготовив його план. Однак не пощастило… Віддані слуги Конрада випадково виявили в мене той план, і тоді Хуанос Глобаліус постарався якнайшвидше «пришити гудзика» й мені, щоб фіолетова рибка забрала мій здоровий глузд і обернула на безтямну й безмовну людину-рибу.

– Ну, нехай ви допоможете мені вибратися з вулкана, але як же далі, як я доберуся до суші? – запитав Віктор, вислухавши Венслава Кру-чека.

– Далі тобі допоможе Оксана. Вона дружить з тунцями, які розуміють, слухаються її. Накаже рибам, і ті приставлять тебе до берега чи якогось судна.

– Це – правда, Оксаночко? Зможеш?

Дівчина ствердно кивнула головою.

– Тільки я ще раз попереджаю, – підняв палець Венслав Кручек. – Проковтнувши таблетку, ти залишишся живий, але як почуватимеш себе вище рівня моря – невідомо.

– Нехай! – махнув рукою Віктор. – Мені аби добратися додому й розповісти усім про цей проклятий вулкан, а там що буде, тс й буде…

– Не вулкан, голубе, проклятий, а ті, хто ним зараз володіють, – зауважив професор.

– Авжеж, – погодився Віктор, – він і справді тут ні при чому.

– То коли тебе провести через лабіринт?

– Хоч і зараз, бо мене будь-якої хвилини можуть забрати.

– Тоді виходь. Чекай нас за гаєм біля струмка. Оксані треба взяти гідрокостюм і упряж для риб. Ага, ще одне. Бач, добре, що згадав… Якщо в тебе є папір і чим писати, то візьми з собою. Неодмінно візьми. Потім скажу, для чого.

Тільки вони вийшли з будиночка, як на порозі появилися наглядачі. «Все пропало…» – похолонуло всередині у Віктора.

– Вірний помічник Мудрого Капітана шановний пан доктор звелів привести тебе до нього! – загундосив вилицюватий.

– Скажіть йому, що я… що я дуже-дуже хворий… – проказав перше, що спало на думку.

– А що таке «хворий»? – перепитав гостроносий.

– Ну, значить, не можу до нього прийти. Скажіть, нехай пришле по мене пізніше. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – водночас кивнули наглядачі, крутнулися на місці, як заводні іграшкові солдатики, й погупали до самохода.

Вікторові аж не вірилося, що вони послухали його. Похапцем зав’язав у простирадло свій гідрокостюм, ласти, маску, фотоапарат, поклав у кишеню кулькову ручку, записник. Потім підійшов до дверей, визирнув. Довкола нікого. Вискочив з будиночка, забіг у густу посадку й пригинці подався поміж кущами до гаю.

Розділ шостий
ЕЛЕКТРОННИЙ ЛАБІРИНТ

Венслав Кручек і Оксана вже чекали його біля вузенького струмка.

– Все гаразд? Вас ніхто не бачив? – запитав Віктор, оддихуючись після швидкого бігу.

– Ні,– відповіла Оксана. – А що?

– Нам треба поспішати, бо по мене вже приходили оті пришелепуваті наглядачі.

– Куди поспішати? – утупив у нього посоловілі очі Венслав Кручек.

– Таж у лабіринт.

– Який лабіринт?

– Той, що ви обіцяли по ньому провести мене на нижній поверх до шлюзу.

– Не знаю… нічого не знаю…

Віктор здивовано поглянув на Оксану:

– Що з ним? Що сталося?

– Це в ньому перестає діяти твоє тепло і починає перемагати рибка, – пояснила дівчина. – Візьми його руку.

Юнак узяв Венслава Кручека за руку, потримав. Невдовзі в того відновилася пам’ять і він сказав зовсім спокійно, наче з ним щойно нічого й не сталося:

– Ну, то рушимо далі?.. Ага, ось доріжка… Бач, уже заросла травою… По ній і підемо.

Стежка довела до кам’яного муру і вперлася у залізну браму, біля якої в стіні світилося кілька десятків різнокольорових слюдяних вічок.

– Звідси й починається електронний лабіринт, – мовив Венслав Кручек.

Він підійшов до вічок, помахав перед ними долонею, як це роблять фокусники-ілюзіоністи в цирку, і важка брама повільно відчинилася.

– Не подумайте, що роблю чудеса, – сказав учений. – Я просто перетнув долонею на деяких вічках промені світла, які падають на фотоелементи, що містяться у протилежній стіні і зв’язані з електронним реле. Тепер, будь ласка, запрошую вас до господи пана інженера Мінца! – вклонився, пропускаючи наперед Оксану і Віктора.

Вони зайшли в досить просторий, освітлений сонячою фарбою зал, з якого пірнав углибину східчастий напівтемний тунель.

Віктор в одній руці ніс вузол, а другою стискав долоню Венслава Кручека, боячись утратити з ним біологічний контакт, як він назвав це для себе.

Коли ступили в тунель, унизу перед ними раптом стали розповзатися, провалюватися східці. Віктора кинуло в холод, і він злякано подався назад, тягнучи за собою поводиря.

Венслав Кручек нервово смикнув рукою.

– У тебе долоня той… охолола… Я іду звідси… Я не тямлю.

– Постривайте! Постривайте!..

Але професор уже нічого не розумів. Спритно відскочивши вбік, він погляїіув на Віктора, як на порожнє місце, і побіг до виходу.

– Та постійте ж! – у розпачі закричав Віктор і кинувся навздогін.

«От лихо! Мені, виходить, не можна ні хвилюватися, ні боятися, бо тоді починають холонути руки, а бісовій рибці саме цього й треба. Але ж я не дерев’яний, щоб на все дивитися байдуже і нічого не брати до серця…»

Від великого збудження відчув, що цього разу його кинуло вже не в холод, а в жар. Наздогнав Венслава Кручека і цупко схопив за руку:

– Не пущу!..

Кручек зупинився. Якийсь внутрішній промінь освітив змарніле, виснажене обличчя. Контакт знову було знайдено.

– Ви пам’ятаєте, куди ми йшли?

– Пам’ятаю, – кивнув. Потім подумав трохи, запитав: – А чого ти так налякався, що в тебе похололи руки?

– Кожен злякається, коли в нього під ногами східці почнуть провалюватися…

– Це тобі здалося. То лише світловий ефект… Ну, гаразд, ходімо. Тільки тепер слідкуй, щоб у тебе не холонули руки.

«Добре йому говорити. Я ж не піч, куди молена підкладати паливо і постійно підтримувати тепло…»

Спустилися в підземелля. Далі йшли вузькими ходами, які то впиралися в поперечні похмурі коридори, кручені хідники, то вели до глухих кутів. Часто доводилося повертатися назад, звертати праворуч або ліворуч, тупцятися довго на місці, поки Венслав Кручек пригадає, у який коридор чи хідник заходити.

Біля одного з отворів Віктор побачив людський кістяк і відвернувся.

– Це скелет члена нашої експедиції, який хотів пройти через лабіринт на другий поверх, – скрушно мовив Венслав Кручек.

«Отак, може, й наші десь тут валятимуться… – подумав Віктор і спохопився: – Але ні, не треба про це думати, бо можуть захолонути руки, тоді рибка знову переможе вченого, тоді і ми всі загинемо тут».

Зупинилися на невеликому майданчику. Там було аж п’ять різних за шириною і висотою входів. Венслав Кручек ступив до найширшого.

– Запам’ятайте цей вхід. Сюди ми й підемо.

За входом виявився вузький круглий коридор.

Пройшли по ньому раз, удруге, втрете… Далі не було видно ані виходу, ані входу.

– Не розумію, – стривожився Віктор, – де ж подівся той вхід, у який ми зайшли? Уже робимо, мабуть, десяте коло! Так можна крутитися без кінця і краю!..

– Ми в пастці,– пояснив Венслав Кручек. – Але ти молодець! Добре, що точно підрахував, яке саме коло ми зробили. Отже, ще залишилося п’ять, потім зупинимося й зачекаємо. Вхід має з’явитися автоматично. Але, коли помилилися, його не буде.

Вони ще п’ять разів пройшли глухим круглим коридором і стали чекати. Вхід не з’являвся.

– Ось бачиш, ти сам збився з рахунку і мене збив, – дорікнув Вікторові Венслав Кручек. – Коли людина рахує, не можна розмовляти!

– Що ж тепер буде? – запитала розгублено Оксана.

– Треба пильно оглянути оцю стіну і знайти у ній голубий камінець. Шукайте!

Незабаром вони знайшли той голубий камінець. Венслав Кручек натиснув на нього долонею, стіна затремтіла, посунулась униз, і перед ними відкрився вхід до кімнати, у якій стояли стіл, стільці й диван, оббитий шкірою якоїсь морської істоти.

– Це половина пройденого шляху, – сказав Венслав Кручек. – Присядьмо тут, відпочинемо і тим часом напишемо послання на землю. Ти взяв папір і чим писати? – запитав Віктора.

Віктор дістав з кишені записник і ручку.

– От і добре. Тоді пиши, що я говоритиму.

Він продиктував звернення до урядів усіх країн,

в якому розповів про невдачу, що спіткала наукову експедицію під керівництвом директора Міжнародного інституту морських ресурсів академіка Луї Жака Луп’є, про мандрівний вулкан, у якому спершу жили науковці і до якого потім удерлися маніяки-фашисти і вже стільки років по-звірячому знущаються над людьми, знищують у морях і океанах кораблі та підводні човни, беруть у полон матросів і пасажирів і ще готують страшний злочин проти всього світу – затопити всі материки й острови. Від імені поневолених Венслав Кручек закликав уряди докласти всіх сил, щоб якнайшвидше виявити вулкан, звільнити з жахливого полону невільників і належно покарати злочинців.

– А тепер поклади наше послання в поліетиленовий мішечок і сховай за пазуху, – сказав Венслав Кручек Вікторові.– О, почекай! Напиши ще на окремому аркуші своє прізвище, ім’я, адресу і також кинь у мішечок. Це на всякий випадок, якщо з тобою щось трапиться, хай знають, хто ти і звідки. Ясно?

– Ясно…

– Тоді рушаймо далі.

Вони пройшли ще кілька переплутаних тунелів і коридорів, як раптом позаду хтось жалібно-жалібно заплакав.

Віктор і Оксана насторожилися:

– Чуєте? Мабуть, хтось заблудився!

– То не людина, – відповів Венслав Кручек.

– А хто ж?

– Спеціальні репродуктори, в яких час від часу звучить людський плач. Інженер Мінц навмисне вмурував їх у лабіринті, щоб отакі жалісливі, як ви, почали шукати нещасного і заблукали.

На їхньому шляху було ще багато всіляких пасток, хитромудрих несподіванок, але Венслав Кручек успішно розгадував їх і зрештою вивів з лабіринту.

– Невже й путчисти отак добираються на другий поверх? – здивовано запитав Віктор.

– Ні, у них є службовий, теж секретний, хід з палацу Роберта Конрада. А це запасний, на випадок якоїсь непередбаченої ситуації, ну, скажімо, бунту чи нападу. Бо путчисти, хоч і мають у своєму розпорядженні найновішу зброю, але страх перед справжньою людиною у них великий. Недарма ото й перетворюють майже кожного, кого захоплять, на людей-риб… Та досить про це. Приготуйтесь – підемо до шлюзу! – наказав Венслав Кручек.

Оксана і Віктор одягли гідрокостюми, побрали в руки шоломи і ласти.

Шлюз, через який можна випливати з вулкана, був поблизу. Камера для води накрита товстою гранітною плитою. Поруч стояла залізна будка – пульт управління.

Венслав Кручек підійшов до будки, поводив долонею перед такими ж, як і біля вхідної брами лабіринту, різнокольоровими слюдяними вічками, і двері самі відчинилися. Ступив усередину, увімкнув на щитку рубильник – товсті стальні троси підняли вгору важку покришку.

– Спускайтесь у камеру! – махнув Оксані і Вікторові.– Нехай вам щастить!

І в цей час на поверсі залунала оглушлива сирена тривоги.

Кручек ухопився за груди і дико зареготав:

– Ха-ха-ха!.. Електричний сторож… Ха-ха-ха!.. Вони примчать сюди. Ха-ха-ха!..

– Рибка… Знову рибка… Щоб ти здохла! – лайнулася Оксана, і лице її теж скривилося.

– Я… ха-ха-ха!.. я зараз… ха-ха!.. заспокоюсь… – зціпивши зуби і роблячи нелюдські зусилля перебороти навіжений лоскіт розлюченої рибки, що билася під грудьми, простогнав Венслав Кручек.

А сирена не стихала, все вила і вила…

Нарешті Венслав Кручек перестав реготати, знову махнув рукою Оксані і Вікторові, щоб вони негайно спускалися в камеру, і зайшов у будку.

– Дякую, – мовив йому на прощання Віктор і потягнув дівчину до шлюзу.

Уже стоячи на дні камери, Оксана немовби сонними очима подивилася на Віктора й запитала:

– Чого тримаєш мене за руку?.. Що тобі треба?..

– Хіба забула, Оксаночко? Заспокойся і згадай. Ну, згадай! Ти ж обіцяла допомогти мені добратися до берега чи судна. Казала, що твої улюблені тунці приставлять куди треба.

– Значить, ти хочеш, щоб ми з тобою більше ніколи не зустрілися?

– Чому ж ніколи? Якщо все буде гаразд і я повідомлю на землю про вулкан, люди знайдуть його і визволять од путчистів. Потім вилікують усіх, і ми неодмінно зустрінемося з тобою!

На обличчі в Оксани сяйнула радісна усмішка.

– Справді?.. Добре, тоді я допоможу тобі. Ллє треба не гаятися, бо «гудзик» як навіжений безперестанку подає якісь страшні сигнали. Він, мабуть, хоче зовсім відібрати у мене розум…

Гранітна плита почала повільно опускатися над камерою.

Віктор проковтнув таблетку, надів на голову шолом, знову взяв дівчину за руку.

Коли покришка щільно прикрила камеру, збоку відчинився люк і через нього вдарив дужий водяний струмінь. Після того, як камера вщерть заповнилася водою, Віктор з Оксаною випливли в море.

Два великі голубі тунці, мовби наперед знали, що їхня улюблениця саме в цей час появиться біля шлюзу, і вже очікували її там. Угледівши дівчину, притьмом кинулися до неї, стали лащитися, ніби домашні звірята.

Оксана ніжно погладила обох, накинула їм на голови шовковисті «вуздечки» з довгим капроновим поводом. Потім, підкликавши Віктора, передала йому повід, притулилася на мить до його щоки, кивнула на прощання і показала щось на мигах рибам.

Тунці, наче по команді, одночасно стрепенулись, махнули хвостами й стрімко помчали разом з Віктором угору, до морської поверхні, звідки крізь водяну товщу соталося мерехтливе сонячне світло.