Текст книги "Буба"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

МЛИНЦІ – ЦЕ ВАМ НЕ КОЖУХ

– Переживаєш через ту трійку? – Агата намагалася перекричати галас великої перерви. – Я б за трояк з історії віддала мої нові джинси, – вона захоплено глянула на «Левіси», які обтягували її ноги.

– А я свої нові черевики за святий спокій удома, – озвалася Буба.

– Тобі влаштовують скандали через трійки? – здивувалася Агата й відкрила рота.

– Ні. Бабуся приїхала, а це означає, що до її від’їзду я не матиму спокою.

– Е-е-е, перебільшуєш. Я б хотіла мати бабусю, – Агата споважніла й більше не виглядала здивованою.

– Але не мою, – за цим коротким Бубиним реченням ховалося пекло її дитячих спогадів.

– А чому, власне кажучи, ти так її не любиш? Старенькі бувають такі милі…

– Бувають… Усі, окрім неї, – простогнала Буба. – Бабуся ціле життя була вчителькою, – майже пошепки пояснювала вона подрузі й нарешті побачила в її очах зрозуміння.

– Тоді це інша справа, – Агата глянула на Бубу співчутливим поглядом. – І ця бабця у вас залишається? – спитала вона просто так, бо не належала до тих Бубиних подружок, що цікавилися її телевізійним батьком. Агату цікавила Буба.

– Пробуде з тиждень, може, довше. А цього вистачить, Щоб дідусь набув важкої депресії, я – комплексів, а Бартошова – неврозу, як це було рік тому.

– Ти диви, – зітхнула Агата тоном знавця педагогів, – одна вчителька, а скільки лиха здатна наробити…

Підтвердженням сказаного була самостійна з геометрії. Крім Буби, котра дивом розв’язала дві задачі, та Кшиштофа, який не робив нічого іншого, крім розв’язування задач, усі нічого не написали.

– Мені шкода, – кажучи це, математичка, здавалося, була на сьомому небі, – але я не уявляю собі подальшої співпраці з вами.

– То ви, пані вчителько, підете від нас? – наважився запитати Мілош, кандидат на найнижчу середню оцінку в ліцеї.

– Я ні, – кисло всміхнулася Сокира. – Усе, а принаймні середній бал з мого предмета вказує на те, що це ти, Бродзевич, підеш від нас. Ну, що ж… Нам тебе бракуватиме.

Буба поверталася з Мілошем. Він їй подобався, бо був нормальним хлопцем і ніколи не клеїв дурня.

– Скажи, Бубо, ти що, на амфетаміні сидиш, що тобі все вдається в Сокири? У мене навіть таким чином нічого б не вийшло. Щось тут не те, – він усміхнувся до Бубиного помпончика на шапці, – ти наче нормальна, не колешся, а отримуєш в неї трійку.

– Та немає тут жодної таємниці. Останнім часом удома було так зле, що я просто весь час училася, щоб не здуріти, – пояснила вона, запихаючи змерзлі руки до кишень куртки.

– Я навіть у тюремній камері не торкнувся б геометрії. Але як це пояснити моїй мамі, – роздумував Мілош.

– А що, вона ніяк не збагне, що можна не любити геометрію?

– Ні, бо вона архітектор.

– О! – Буба його повністю розуміла, – тоді це дійсно проблема. У мене, крім «як справи», сказаного задля годиться, ніхто про бурсу не питає. Нині буде гірше, бо бабця приїхала.

– Ну, то класно! Принаймні, маєш чим похвалитися!

– Чим похвалитися? Цією трійкою? Мілоше! Ти сам не тямиш, що кажеш!

– Оце-то так! Півкласу життя ладне віддати заради такого, а ти наслухаєшся претензій! – у Мілошевому голосі вчувалося співчуття до такої несправедливості. – Якщо хочеш, – запропонував він, – то я піду з тобою й скажу твоїй бабці, що означає задовільна оцінка для учня Сокири. Та це ж як перепустка в політех.

– Краще не треба! – засміялася Буба. – Ліпше не знайомся з нею, бо погано думатимеш про цілу родину. А бабця в нас виняток. Раніше я гадала, що любитиму її, коли мені виповниться років сорок, але моя мама стверджує, що ні…

– Та гаразд! – Мілош блискавично зрозумів ситуацію. – Якби твоя бабця довідалася, які оцінки в мене, певне, я навіть не міг би тебе зі школи проводжати. А це було б найгірше, – ледь чутно закінчив він.

Буба глянула на нього з величезним подивом. Витягла руки з кишені, бо їй раптом стало якось дуже тепло. Можливо, більше біля серця, аніж в місці, де звичайно носять рукавички. Але це не мало великого значення.

Нарешті вони зупинилися.

– Якщо захочеш спробувати порозв’язувати різні варіанти прямої й круга, можеш до мене заскочити. Це не так уже й важко, – дівчина ніяково усміхнулася.

Буба сердилася на себе. Найдужче за рум’янець, який укривав її щоки. Це від морозу, – подумки переконувала вона себе.

– Ну, – Мілош дивився на Бубу якось так… гарно. – Хочу, – відповів він, помовчавши хвильку. – Мабуть, це єдина нагода, щоб бодай зазирнути до цієї чортової геометрії.

– Зідзвонимося? – Буба червоніла чимраз дужче.

– Звісно.

Вона помахала йому замерзлою рукою й рушила додому. Наче все було таке саме, як завжди. Той самий сквер, повний голодних галок. Той самий волонтер у яскравому костюмі папуги, який навчав дітей правил дорожнього руху й бігав з табличкою з написом «стоп», навіть ті самі пенсіонери, які простували маленькими кроками, тримаючи одне одного попідруки. Те саме блакитне таксі на стоянці. Але Бубині очі виразно бачили, що все це трохи змінилося. Галки промовляли людськими голосами. Пенсіонери вочевидь помолодшали. І навіть старе таксі виглядало так гарно, виблискуючи хромованими деталями, що могло позмагатися за перше місце серед усіх автомобілів на Звіринецькій.

Чари тривали до тієї миті, доки Буба не натиснула кнопку домофона.

– Це ти, Бубо? – із пристрою долинуло нещадне підтвердження присутності в домі бабці Рити. Її голос перелякав перса пані Коропової й вібрував у повітрі, немов авіаційна сирена. – Швидко піднімайся нагору, бо ми чекаємо на тебе й не сідаємо обідати. Де ти поділася? – питалася бабця в перехожих, які зупинялися під будинком. А Буба вже стояла біля дверей, і з важким серцем шукала відповідні слова для привітання.

– Не сьорбай, Бубо, – пані Рита сиділа неприродно прямо, немовби під блакитним жакетом було вмонтовано пристрій, що примушував її триматися рівно як струна. Вона зверталася до Буби, але краєчком ока стежила за маршрутом, який здійснювала дідусева ложка між ротом і тарілкою.

– А чим тобі, Рито, заважає сьорбання? – дідусь аж ніяк не переймався її докорами. – Суп нашої Бартошової такий чудовий, що важко втриматися й не сьорбати, – старенький спромігся на комплімент хатній робітниці.

З виразу бабчиного обличчя легко можна було здогадатися, що дідусеві слова поцілили у вразливе місце.

– От-от, – кашлянула бабця, – якщо вже про це зайшла мова… Я прохала б, щоби під час моїх відвідин Бартошова готувала бульйони з нежирної птиці. Ця жахлива голяшка – це ж просто кілограм смерті. Я давно не їла чогось такого шкідливого, – бабусині вуста викривилися підківкою, яка свідчила про її найвищу зневагу до свиней.

– Бо ти ще не куштувала скаженої корови.

Ця приємна балачка аж ніяк не прикрашала споживання їжі.

Дідусь сьорбав за двох. Бабця спохмурніла, Буба втупилася очима в тарілку, шукаючи в ній кілограм смерті.

І тільки Бартошова посміхалася, миючи посуд. І цієї усмішки Буба ніяк не могла пояснити.

– Ви живете у великому місті, а поводитеся, як селюки, – бабця відпочивала по обіді, напівлежачи на дивані, осторонь від диму дідусевої сигарети. – Негігієнічно, нічого не плануючи, демонструючи погані манери. Скажи-но, коли ти востаннє була в театрі? – вона начепила на носа окуляри й Буба пригадала казочку про Червону Шапочку, точніше, сцену з вовком, який хотів краще бачити. – Ну ж бо! – підбадьорила бабця, – то коли ти була на якій-небудь виставі?

– Навіщо їй ходити до театру, якщо в неї вдома постійні вистави? – прийшов на допомогу дідусь, гортаючи газету.

– Я й анітрохи не сумніваюся, – бабця відкопилила губу. – Те, що відбувається в цьому домі, нагадує цирк, а це надзвичайно шкідливо, – бабусин голос досягнув максимальної висоти.

– Надзвичайно шкідливими бувають вистави нудні й повчальні. Ти, дорога Рито, якраз і з’являєшся в нас із таким репертуаром, – дідусева голова сховалася за сторінками газети, тож тепер бабця зверталася із претензіями до Адама Малиша з першої сторінки «Газети Виборчої», який саме готувався стрибнути із трампліна.

– Якщо ця дівчина, – бабця говорила про Бубу, – перебуватиме під одним дахом з таким, як ти, то мене нічим не здивуєш, – процідила вона.

– Тут ти помиляєшся, – дідусь на мить визирнув із-за Малиша. – Вона ще не раз тебе здивує. І ця дівчина, і навіть я.

Буба знала, яким буде продовження розмови, що неухильно наближалася до сварки у фіналі. Тому з усмішкою добре вихованої панночки подалася до своєї кімнати. Там вона тоскно глянула на стінний календар, де золотистим маркером було обведено дату бабусиного від’їзду. Ще стільки днів, – щиро засмутилася дівчина. – А могло бути цілком непогано, – думала вона, звинувачуючи дорослих в ускладненні навіть найпростіших речей. – Адже ці дні більше ніколи не повторяться. Зіпсовані й нікому не потрібні, вони зітруться навіть у пам’яті. А шкода. І Буба посміхнулася, бо раптом їй спало на думку, що було б немудро стерти з пам’яті всі події сьогоднішнього дня. Пригадала галасливих галок і ямочки на Мілошевих щоках, яких вона досі не помічала. Присяглася собі ніколи про них не забувати, відкрила щоденника й записала в ньому, що Мілош нормальний хлопець. Трохи подумавши, додала: «Дуже навіть нормальний і так приємно усміхається».

* * *

– Сьогодні, Бубо, я проведу тебе до ліцею, – заявила бабуся за сніданком.

– У тебе є справи в місті? – увічливо поцікавилася Буба.

– Ні, люба дитино, – пані Рита зберігала цілковитий спокій, краючи часник і вкладаючи білу гірку порізаних зубчиків на бутерброді. – У мене є кілька справ у твоєму ліцеї. Я збираюся подивитися на оцінки й з’ясувати, хто тебе вчить. У наш час…

– Бабусю, – Буба недовірливо спостерігала, як біла гірка зникає в бабусиному роті. – Зараз так не роблять. Є батьківські збори…

– Не вчи вченого їсти хліба печеного. Я працюю в школі ціле життя…

– Працювала, Рито, – дідусь звів погляд догори, – на нещастя цих беззахисних створінь, ти була вчителькою понад сорок років.

– І що? – набурмосилася бабця.

– І годі! – відказав дідусь. – Не роби Бубі сорому.

– Якого ще сорому?

– Просто так кажуть. А якщо підеш до школи, то саме так і буде.

– Я здатна осоромити онуку? Довоєнна Ягеллонка… – відсапувалася бабуся.

– Отож-бо й воно, – дідусь вирішив заатакувати з іншого флангу. – Якщо вчителі довідаються, що Бубина бабця закінчила Ягеллонський університет, то вони нашу дитину з’їдять без хліба.

– Без якого хліба? – нічого не розуміла бабця.

– Це лише так кажуть, – заспокоїв її дідусь. – Але якщо підеш до ліцею, то її з’їдять.

– Нічогісінько не тямлю.

– Заздрість… – дідусь зробив поважну міну й підняв вказівний палець. – Заздрість, Рито, серед сучасних педагогів, не таких гарно освічених, як ти, і без належного виховання – це надзвичайно поширене явище.

– Гм-м, – бабця замислювалася, підступ це, чи комплімент. – Тобто, справа в заздрощах? – запитала вона про всяк випадок.

– Тому я запрошую тебе на сирник по-віденськи. Дами не повинні ходити до шкіл для простолюду.

– З тобою важко не погодитися, – бабця привітніше глянула на дідуся. – Але… – вона пригадала собі якусь неприємну ситуацію, бо на її обличчі вималювалася непевність. – Минулого року ти теж мене запросив, а потім я сама мусила платити…

– Минулоріч я ще не був джентльменом, – пояснив дідусь, відгризаючи шкірку від скибочки цитрини. Бабуся знову скривилася, але цього разу приязніше.

– Ну, що ж, Бубо. Доведеться тобі нині самій піти до ліцею. Твій дідусь вирішив зрівняти рахунок…

– Звичайно, бабусю, – швиденько погодилася Буба, і в неї раптом знову з’явився апетит.

* * *

– Доброго дня, шановні. На жаль, мій син з невісткою поїхали на море… – пояснювала бабця своїм пронизливим голосом, який змішувався з контральто Маньчакової.

– А ми власне кажучи, до пана Генрика й Буби. Зіграти партійку, – пані Віолетта просунула голову у дверну щілину, сподіваючись, що із глибини помешкання нарешті прийде хтось на відсіч цій непередбачуваній особі в старосвітському жакеті й дозволить Маньчакам покласти на столі свого записника.

– Дивіться-но! – дідусь намагався відстрашити пані Риту непритаманною йому сердечністю. – А хто ж це до нас завітав?! Завжди вірні своєму обов’язкові, – вигукував він, а бабця чимраз сильніше хапалася лівою рукою за серце. Нарешті вона подалася вглиб коридору, розпачливими жестами показуючи онуці, що кличе її.

– Зізнайся, Бубо, це свідки Єгови? Я відразу зрозуміла. Щойно побачила цю її слизьку посмішку… Навіщо ви це зробили? Не досить того, що мій син перестав ходити до костелу, то він ще вступив до секти?! – бабця не давала Бубі й слова вимовити, а вигляд Маньчакової, яка знімала пальто, призвів до того, що вона стискала серце вже двома тремтячими руками.

– Але, бабусю, – Буба усміхалася й тягла її до кухні, – це ніякі не свідки. Це родина Маньчаків. Бриджисти. Вони приходять до нас щовівторка, іноді ще й у середу, а найчастіше чотири рази на тиждень. І ми лише граємо з ними в карти.

– Азартні ігри? – бабця впала на кухонний стілець і, здавалося, не дихала. – Це ще гірше! А ця жінка? Здається, вона притягла під светром рулетку!

– Ні, пані Віолетта екстравагантна, але не настільки. Під светром нічого такого немає – то вона погладшала.

– І що мені робити? – бабця скидалася на безпорадну ляльку, власне кажучи, на манекен, який примусили сісти. – Я пообіцяла твоїм батькам, що пильнуватиму за порядком у домі.

– Батьки примушують дідуся й мене грати в цей бридж. А сьогодні ми зіграємо в дідусевій кімнаті, щоб не заважати тобі.

– Не заважати! – засопіла бабця. – Але ж ці люди заважають лише своїм виглядом. Вони не нашого кола.

– Вони дуже приємні й культурні, – Бубу прикро вразили бабчині слова хоча б через те, що Маньчаки більше цікавилися її юним життям, ніж бабуся.

– Хто ця засушена жінка? – поцікавилася Маньчакова, повісивши своє пончо на дідусів стілець.

– Нічого особливого, – не зовсім чемно кинув пан Генрик. – Між нами кажучи, це якась далека Павлова родичка. Із Казахстану чи Сибіру, щось таке… Він її запросив, бідолашку, на тиждень, щоб вона собі трохи під’їла, бо там у них, – дідусь зробив серйозне обличчя, – зрозуміло, біда аж пищить.

– Я так і подумала, – пані Віолетта замислилася про земляків на Сході. – Вальдеку, – звернулася вона до чоловіка, – ми теж повинні щось їй дати. Може, якусь косметику? У мене, наприклад, є крем, який мені не підходить. Або твій одеколон…

– Він теж вам не підходить? – підхопив дідусь тоном, сповненим зрозуміння.

– Вальдекові не підходить, – Маньчакова не встигла образитися, бо перейнялася долею поляків у Сибіру й важко розставалася з непотрібними речима. – Або той смугастий светр? – продовжувала вона дуже обережно.

– Дайте спокій, – дідусь почав швидше роздавати карти. – Їм, там у Сибіру, потрібні кожухи, а не светри!

– Кролячу шубу не віддам, – про всяк випадок попередила пані Віолетта, беручи карти.

– Я знаю, – дідусь уже підраховував очки й упорядковував масті. – Ця прив’язаність до тварин дійсно зворушлива й свідчить про ваше добре серце, – урочисто заявив він.

Маньчакова перестала замислюватися над дідусевими словами, щойно виявила відсутність винової масті.

– Але щось-таки мені перепало, – її щирість, без сумніву, пояснювалася прекрасним набором чирви.

– Е-е-е, – зневажливо поставився дідусь до гарних намірів Маньчакової. – Краще не треба. Вона лише вдає даму, їй буде прикро… Ну, і Павел неодмінно подбає про якісь подарунки.

– Ой, не знаю, не знаю, – у пані Віолетти на цю тему явно була власна думка. – Останнього разу він образився на нас через два дурних млинчики. А млинчики – це вам не кожух!

– Винова шістка, – озвався дідусь, поклавши край дружнім намірам Маньчакової, яка ладна була відкрити свою шафу перед гостею з Казахстану.

Буба за звичкою подумки посміхалася. У своїй уяві вона бачила, як бабця Рита, що користувалася виключно «Шанель № 5», нюхає одеколон Маньчака. Уявила також її, одягнену в екстравагантне пончо пані Віолетти та пілотку із чорного каракуля. І дійшла висновку, що ніхто не народжується Фелліні. Зате ним може стати кожен, хто вміє дивитися. Реконтруючи винову шістку, вона була впевнена в результаті гри. Особливо потому, як на полірованій поверхні дідусевого столу вгледіла, що в Маньчака повністю відсутні козирі, які могли б загрожувати їхньому чудовому шоломові.

– Не розумію, як це сталося, – зіщулилася пані Віолетта під грізним чоловіковим поглядом. – Ми ж завжди вигравали в них з такими картами.

Вираз Маньчакового обличчя був такий, немовби він щойно довідався про заслання в Сибір. Пан Вальдек у відчаї запхнув свого записника до кишені посткомуністичної куртки й насунув на очі капелюха.

– Когось ви мені нагадуєте, – дідусь не міг відірвати погляду від його кремезної статури.

– Певне, бубнового валета, – посміхнувся Маньчак усмішкою переможеного.

– А от і ні! Ви нагадуєте мені пана Перелку. Головного бухгалтера, який у тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостому році запроторив свого сина до в’язниці. За розтрату, – вів своєї дідусь.

– Успіхи в грі вам шкодять, – відрізав сухо Маньчак. – Наступного разу ми вас так не скривдимо.

У кінці коридору замаячіла постать бабусі Рити, яка мовчки спостерігала за всією компанією. Пані Віолетта непомітно штурхнула чоловіка, й обоє заусміхалися найбільш співчутливою посмішкою, на яку лише спромоглися.

– До сві-да-ні-я, – голосно й виразно промовила Маньчакова.

– До сві-да-ні-я, – повторив Маньчак.

Здивована бабця лише через хвилину прийшла до тями.

– До свіданія, – відізвалася вона з бездоганною вимовою.

І в коридорі зробилося тихо.

– Дуже дивні люди, – заявила бабця, – але знаєте, що? Я відразу підозрювала, що це якісь репатріанти. А тим, кого так скривдили доля й Вітчизна, я ладна пробачити все!

КУХОННЕ ПЕКЛО

Дідусь стояв у супермаркеті біля своїх улюблених полиць і захоплювався смаковим букетом шампанських вин. Буба перелякано помітила, що він сховався в тісному колі слухачів, і витягнути його з юрби шанувальників було неможливо. Наблизившись настільки, щоб скидатися на ще одну жертву переконливої оповідки пана Генрика, дівчина із жахом помітила серед пальт, кожушків та шубок, котрі оточили дідуся, знайому зелену куртку, у кишенях якої були не менш знайомі руки. Буба подалася геть, коли власник зеленої куртки серйозно поставив дідусеві запитання.

– Скажіть, чи на вашу думку, – звертався він до старенького, дивлячись на нього як на експерта в галузі алкогольних напоїв, – молода людина має право випити келих вина, чи навпаки, рекламу й дегустації серед молоді треба суворо заборонити?

– Браво, юначе! – дідусь схвально ляснув у долоні. – Влучне, розумне питання. Чому щось хороше й корисне повинно дозволятися тільки після вісімнадцяти років? Дамо молодим приклад розумної поміркованості, вишуканості в поводженні з божественним трунком! – виголошував він на весь магазин. – Виховаймо майбутні покоління бувальцями винарень, а не смердючих барів «під кущем»! Покажімо нарешті, що йдеться не про кількість, а про якість, бо там, де існує культура пиття, там є й розум життя… – решта дідусевого монологу потонула в бурі оплесків. Аплодували продавчині й пенсіонери. Аплодувала молода пара з дитиною в «кенгуру». Аплодував пан Леон, кочегар супермаркету, знавець менш вишуканих напоїв, зате частий бувалець барів, про які згадував дідусь. Аплодував Мілош, задоволений відповіддю на своє запитання.

– Нічого не поробиш, – подумала Буба. – Доведеться сказати, що дідусь стоїть у черзі по ліки. – І тихенько, навшпиньках, попрямувала до виходу.

Удома вона застала бабцю, що тупцювала біля телефону, відійти від якого не дозволяв закороткий телефонний шнур.

– Я не розумію тебе, бо ти плачеш, а не говориш! – кричала вона до слухавки. – Повільніше, Марисю. Яка Сильвія? Ой, ти перебільшуєш! І що з того? Ну, що танцював? Не будь дріб’язковою! Може, тільки тому з нею, бо нікого іншого не було? Ох, ти дружина, а це зовсім інша справа! Який котик? Говори голосніше! Павел знайшов котика? Але він мав у дитинстві алергію на шерсть! Послухайся мене, Марисю, не привозьте цього кота, бо пошкодуєте, – бабця замовкла й утупилася в мовчазну слухавку. – Добре, Бубо, що ти вже повернулася. Якщо твоя мати пише так само, як говорить, то воно й не дивно, що ніхто її не читає.

– А що сталося?

– Звідки я знаю? – бабуся стенула плечима. – Не досить, що вона без причини весь час плакала, то ще й говорила такі дивні речі.

– Які речі? – допитувалася Буба зі зростаючим занепокоєнням.

– Ну, що вони були на вечірці в будинку відпочинку й Павелек танцював. Якщо вони пішли на танці, то це ж цілком зрозуміло, що він не в хокей грав…

– Може, він танцював не з мамою? – здогадалася Буба.

– Але ж, дитино моя, – бабця глянула на онуку зневажливим поглядом, – такого мужчину, як твій батько, жінки просто обожнюють, і в цьому немає нічого дивного… Але навіщо їм кіт?

– Кіт? – перепитала Буба. – Бабцю, ти, певне, щось не так зрозуміла.

– Якраз навпаки! Я добре чула, як твоя мати, весь час ридаючи, говорила, що до Павла причепився котик.

– Котик?

– Киця чи котик. Щось таке. Я лише одного боюся. Павелек міг забути, що в нього алергія на котів. Він завжди реагував на шерсть. А твоя мати наполягає, щоб цю тварину привезти.

– Чому ти вирішила, що вона цього хоче? – Буба приховала усмішку.

– Бо вона чітко сказала, що коли вони повернуться, то твій тато із цим котиком може жити в мене.

– Це справді проблема, – погодилася Буба.

– Авжеж, що проблема, – бабця виглядала занепокоєною. – Я взагалі ненавиджу котів…

– А собак? – Буба раптом усвідомила, що хоча й пам’ятає бабусю змалку, але майже нічого про неї не знає.

– Навіть не згадуй! Якби у вас був пес… – у бабчиному голосі зростало напруження, – ноги моєї тут не було б.

– Зрозуміло, – відповіла Буба й пішла слухати новий диск Миськевича.

Дідусь повернувся в чудовому настрої, із пляшкою дешевого вина під пахвою.

– Рито, – погукав він з порога, – а в мене сюрприз!

– Буба сказала, що ти пішов до аптеки по ліки. А це що? – бабчин погляд негайно спинився на пляшці з дешевою кришечкою.

– Сироп, – не змигнувши оком відповів дідусь. – Тільки за рецептом, – попередив він, побачивши в її очах недовіру.

– Е, ні! – імпульсивно заперечила бабця Рита. – Коли вже я тут господиня, то не дозволю таких сиропів!… Ну, хіба що це з Божої аптеки… – знайшла вона компроміс, уникаючи сяючого дідусевого погляду.

– Саме так, Рито! – дідусь голосно поставив підозрілу пляшку на столі. – Ця мікстура не одному пенсіонерові життя врятувала, а про пенсіонерок я взагалі мовчу… Проте, – додав він урочисто, – ти, Рито, сьогодні виглядаєш, як квітуча троянда. Ніяка ти не пенсіонерка!

І за енергійною ходою, з якою бабця рушила до кухні, Буба зрозуміла, що дідусь підшукав собі дуже химерну компанію для споживання гиденного вмісту вже відкоркованої пляшки, з якої долітав нудотний запах.

* * *

На календарі в Бубиній кімнаті меншало днів, позначених червоним хрестиком, а це віщувало швидкий бабчин від’їзд, повернення батьків, а разом із цим стабілізацію кулінарних призвичаєнь. Буба не могла зрозуміти, чого вона прагнула більше, хоча потайки мріяла, передусім, про те, аби Бартошова могла безперешкодно хазяйнувати в їхній маленькій кухні, і щоб до їхньої хатньої робітниці нарешті повернувся спокій.

Проте вже протягом тижня, тобто від появи бабці Рити в домі, обличчя Бартошової марніло й перетворювалося на великий зморщений апельсин, викривлений терпкою ба, навіть болісною усмішкою. Бубі від неї теж робилося гірко на душі й дівчина дивувалась, що їхнє велике помешкання стало замалим для двох жінок, які з однаковою пристрастю люблять готувати й мити посуд.

Вона прокинулася занепокоєна, бо вдома панувала тиша, а це неодмінно віщувало якусь бурю. Щоб довідатися, яку саме, треба було встати й почистити зуби. Дорогою до ванної Буба наштовхнулася на усміхнену бабцю у фартусі Бартошової.

– Бубо, – заговорила бабця тоном особи, яка про все знає якнайкраще, – у мене тільки чудові новини. Бартошова не прийде. У неї вихідний, а я займуся твоїм здоров’ям. Сніданочок на столі!

Побачене Бубою свідчило про те, що її улюблена яєшня теж отримала вихідний, бо на тарілці височіла гора овочів, які треба було запивати біойогуртом. Єдине, що в ньому нормальне, це термін придатності, – подумала Буба після трьох ковтків і почала похапцем пакувати рюкзак. У неї не було найменшого бажання вислуховувати коментарі дідуся, чий сніданок складався з таких самих овочів, чвертки помаранчі та якогось смердючого трав’яного чаю. Перш ніж Буба встигла відчинити двері, почувся жалібний дідусів плач.

– Ти не можеш так зі мною вчинити! – кричав дідусь. – Я прохав яєшеньку. Одненьке манюнє яєчко! Нічого мені більше від тебе не треба, лиха ти жінка!

– На обід буде французький багет з овочевим фаршем, – мстиво процідила бабця, і Буба тихенько вийшла із квартири, розуміючи дідусів смуток.

Його розпач чутно було навіть на першому поверсі. Пан Коцютек тричі підводив голову, задоволено посміхаючись.

– Сцо, Бубо, – озвався він, застібаючи пальто. – Нас доблодій цимсь невдоволений? Так голосно клицить, аз ляцно! – він злостиво засміявся, бо не любив дідуся, і подався в незастебнутому пальті до свого банку. Буба стенула плечима.

– Навіть пан Коцютек «смієцьця з насої лодини», – мстиво подумала Буба, вливаючись у ранковий вуличний рух.

На перехресті зустріла Адася. Бубине серце зробило кілька сальто назад (шкода, що Шварценегер не міг цього побачити) і зайняло звичне місце. Гірше було з руками, бо дівчина не могла опанувати їхнього тремтіння.

– Привіт, – кинув Адась, сповільнюючи сягнисті кроки.

– Привіт, – промурмотіла Буба.

– Польську маєш? – Адась вочевидь волів триматися безпечних тем. – Ну, певне, що так, – додав він за мить. – Хто-хто, а ти точно написала, сторінок, мабуть, на п’ять.

– Написала. На п’ять, – присоромлено погодилася Буба.

Вона підсвідомо розуміла, що за цим крився вчинок, якого Адась не схвалював.

– А ми не написали, – віднедавна Адась про все говорив у множині.

Навіть, коли він сам, то поруч Йолька, – подумала Буба, відчуваючи, як крихітне зернятко ревнощів поступово зменшує радість від прогулянки з Адасем. Певна річ, що вона б ніколи в цьому не зізналася.

– Тема була неважка, – Буба спробувала виправдати свою працьовитість.

– Я б сказав – банальна, – Адась зневажливо закопилив губу й навіть не глянув на Бубу. – У нас просто не було часу на такі дурниці. Ми були на сесії.

– На сесії? – уява Буби змалювала Адася з Йолькою в перших рядах університетської аудиторії. – В університеті?

Адась закопилив губу ще більше.

– На фотосесії. У справжній телестудії. У Йольки є шанс стати ведучою такої собі молодіжної передачі «Самі про себе» чи щось таке. У кожному разі, про молодь, – Адась зібрав усю свою мужність і закінчив. – Вона виглядала в сто разів краще, ніж інші кандидатки.

– Я в цьому не сумніваюся, – підхопила Буба з доброзичливістю, якої сама в собі не підозрювала. – А коли вона говорила на камеру, то як було?

– Ну… Розумієш… Це вже другорядна справа. Але теж непогано… Цілком пристойно. Я б не вимовив жодного слова, а вона! Кілька речень, причому так, імпровізуючи. Коли Клінтон її побачить на каналі, ото здивується.

– Вона говорила англійською?

– Польською, але зате на телебаченні, – відрубав Адась, і Буба полегшено привітала двері школи, які досі не надто любила.

Відтоді, як Йолька почала зустрічатися з Адасем, Буба більшість перерв проводила в ліцейській бібліотеці. Інші дівчата теж були симпатичні, але Буба не відчувала якоїсь особливої потреби шукати подруг. Особливо тому, що продовжувала відчувати, як їй бракує колишньої дружби з Йолькою. Не кажучи про відсутність розмов з Адасем, якого вона знала найдовше, ну і взагалі… Вона здивувалася, коли побачивши її, Агата відійшла від стіни в класі й радісно підбігла до неї.

– Глянь, що в мене є, – вона витягла з рюкзака книжку. – Мабуть, ти ще не читала? – запитала Агата з такою надією, що Буба відчула обов’язок її ошукати.

– Ні. Не читала, але хотіла б.

– Тоді бери, швиденько прочитай, бо я пообіцяла братові. Він молодший, тому почекає.

– То, може, спершу… – Буба вже пошкодувала про свою нещирість.

– Ти що! Я її здобула спеціально для тебе, і Кайтек про це знає.

– Спасибі, – відповіла Буба й уперше помітила, що в Агати дуже гарні очі. Такі усміхнені, без тіні якихось поганих думок. І такі чисті.

– Моя бабуся, про яку я тобі нещодавно розказувала…

– Та, що мала приїхати? – Агата могла похвалитися справді ідеальною пам’яттю.

– Атож. Вона приїхала й почала порядкувати в нашій кухні. І знаєш, що сталося? У мене в шлунку сира морква, зерна пшениці й півлітра йогурту, а мій дідусь… Невідомо, що з ним діється, бо я втекла з дому подалі від цієї кулінарної катастрофи. Я тобі розповідаю все, як воно є, бо пригадую, як ти заздрила мені, що в мене є бабця.

– Я й досі тобі заздрю, – зітхнула Агата, – але на великій перерві почастую тебе пончиком із кремом. Цей крем допоможе тобі повернути любов до всіх бабусь на світі. Мені принаймні завжди допомагає.

Сівши за парту, Буба засмутилася. Подумала, що було б значно приємніше, якби Агата стала її подругою. На щастя, є ще великі перерви, – сказала вона собі, перш ніж енергійна вчителька польської, із чарівним прізвиськом Редбулька, розпочала складний монолог про святого Олексія. Невідь чому, святий видався Бубі героєм середньовічного мультика й протягом усього уроку дівчина ледь стримувала дурнувату посмішку.

Удома панувала атмосфера важкої мовчанки. Якби її тягар завдати собі на плечі, можна було б не ворухнутися до кінця життя. Або тягати цей вантаж, як Сізіф свою жахливу каменюку. Саме так оцінила Буба ситуацію вдома. Дідусь ледь підморгнув утомленими повіками. Бабця не озвалася з іншої причини. Нещасна запіканка перетворилася на шматок вугілля, а сморід паленого вчувався аж на сходах.

– Нічого страшного, бабцю, – переконувала Буба, згадуючи смак крему в шкільному пончику, – зараз придумаємо якийсь інший обід.

Дідусь відразу пожвавішав.

– Ідемо до ресторану! – він зрадів, як дитина. – Рито, я частую! – негайно попередив старенький, – але й вимагаю: кожен їсть те, що сам захоче, – він змовницьки підморгнув онуці й швиденько подався по свої стоптані черевики.

Буба підбадьорливо глянула на бабусю й зрозуміла, що мають на увазі люди, коли говорять про розпач і нещастя.

– Зовсім недалеко є китайська забігайлівка, – лагідно обняла вона засмучену бабусю. – Там теж є багети з овочевою начинкою.

– Але китайські, а не французькі! – дідусь скривив губи в злостивій усмішці, а бабця Рита, не намагаючись більше показувати свою зневагу, покірливо подріботіла до кімнати по капелюшок, який купила спеціально для урочистих нагод.