Текст книги "Буба"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

МАЛЕНЬКИЙ УСПІХ

Буба сиділа на лавці й плакала. Якби вона не плакала, то побачила б, що пані Пенцикова саме позбувається різдвяної ялинки абсолютно неприйнятним способом, тобто викидає її оголений кістяк у вікно. Побачила б і пані Коропову, яка лаялася з паном Коропом у своїй маленькій кухоньці на першому поверсі. Або шматочок сала на гілочці для синичок, який кваплячись, кожного ранку чіпляла пані Камйонкова, колишня поштарка, а зараз пенсіонерка. Усе це можна було б розгледіти, якби не сльози.

– Бубо, ти плачеш? – перед лавкою зупинився дідусь у хутряній шапці, з якої сміялися всі діти в околиці.

Буба глянула на діда червоними очима.

– Трохи, – неохоче зізналася вона.

Дідусь зітхнув і сів поруч.

– Не можна трохи плакати, – озвався він, ретельно проаналізувавши відповідь онуки. – Можна трохи з’їсти або випити. Хоча я особисто стверджую, що їсти чи пити замало – це також гріх.

Він спробував підморгнути Бубі.

Проте вона не всміхнулася. Рожеві щоки поступово підсихали, але обличчя залишалося незворушним, наче закам’янілим.

– Ну, тоді розповідай, – дідусь заклав ногу на ногу, і Буба перелякалася, побачивши, що старенький наразив таким чином бліду литку на шкідливу дію морозу. – Я не зрушу з місця, доки не розповіси, що трапилося нині в ліцеї, – пригрозив він, усвідомлюючи, що онука переживає за його ногу, виставлену на січневий холод.

– А звідки ти знаєш, що в ліцеї?

– Бо ти з рюкзаком.

– Це через Йольку. Вона сказала, що ми більше не подруги.

– Зараз, зараз… Невже Адась нарешті зрозумів, чого варта моя онука? – дідусь передчасно задоволено потер руки, а з Бубиних очей заструменіли нові сльози. – Розумію. Адась у цьому не замішаний. То що там з Йолькою?

– На фізиці Гібсон вирішив провести контрольну. Коли ми її пишемо, він збирає зошити й перевіряє також домашнє завдання.

– Чому Гібсон? – кіно дідусь цікавився значно менше, ніж бриджем.

– Бо він постійно каже: okay, no, the best, one і two. Інших оцінок не ставить, – швидко пояснила дівчина.

– І що з тією фізикою?

– Йолька останнім часом не ходила до школи й нині попрохала мене зробити підміну зошитів.

– Що таке «підміна зошитів»?

Бубі довелося оцінити те, як дідусь старався збагнути проблеми, що були далекі від його розуміння.

– Йолька мені дає свій, без завдання, а я їй свій, – пояснила вона, дивуючись, що дідусь не розуміє таких очевидних речей. На мить Буба навіть запідозрила, що всупереч дідовим заявам, він узагалі не ходив до жодної школи.

– Ну, а далі? – заохотив дідусь.

– А я не погодилася.

– У тебе були причини?

– Звісно! У мене з фізики one, one і two, two, а в Йольки лише одне two.

– І ти їй про це сказала?

– Я намагалася, але вона вважає, що друзі існують для того, щоб допомагати. Поставила умову: або зошит, або дружба.

– А ти обрала гідність і тепер ридаєш, замість радіти?

– Гідність? Яка гідність?! Адась сказав, що я вчинила по-свинському. По-свин-сько-му! – чітко проказала вона захриплим голосом, який знову небезпечно задрижав.

– Це вони з тобою вчинили по-свинському, моя Бубо. Цей стрижений і шантажистка. У друзів можна попросити, але не можна ображатися, якщо чогось не отримаєш. Крім того, ця Барбі вихопила тобі з-під носа отого здоровила, тож не бачу приводу, щоб вона позбавила тебе ще й зошита. Зошит, на відміну від здоровила, твій. І завдання твої…

– Ти нічого не розумієш, – Бубин ніс нагадував морожену морквину. – До всього, Гібсон мене ще й похвалив. Уперше, – з носа Буби спливали сльозини, і він став ще більше схожий на морквину, яку піддали термічній обробці. – Це кінець. Я залишилася сама, як…

– Як я, – меланхолійно зітхнув дідусь. – А коли ми вже залишилися самі на цьому чудовому світі, не має іншого виходу, як…

– Зіграти в бриджа? – прошепотіла Буба.

– Звичайно, моя крале! Будуть з тебе люди! – дідусеве пожвавлення сполохало зграйку галок. – Отже – до карт! – весело вигукнув він, важко підводячись із лавки.

– До карт! – рішуче відповіла Буба, і вперше легенько всміхнулася.

– Вона все-таки гарна, – думав дідусь, який дріботів, намагаючись устигнути за парою мартенсів. – Я б навіть сказав, що дуже гарна, – вирішив він, спіткнувшись об кістяк ялинки пані Пенцикової. – І так гарно вміє вістувати… А її розіграш! Справжнісінький шедевр… Шкода, що в коханні все складніше, ніж у картах. У коханні потрібне везіння, а щоб грати у віст, достатньо лише мати колоду карт.

* * *

– Це нечувано! – обурений голос Маньчакової вібрував, наче пралька на нерівній підлозі. – Ви живете в хліві! Наступного разу прийду в гумових чоботях!

– Буде кумедно. Як завжди! – зрадів дідусь, рвучко стягаючи білу кролячу шубку з пані Віолетти. – А це що таке? – запитав він, наляканий чималеньким кийком, яким розгнівана Маньчакова крутила млинка.

– Мій каблук! От що! – ридала вона, шукаючи свого чоловіка, який завбачливо сховався в туалеті. – Виходь звідтіля! Будь хоч раз мужчиною! – наказала, звертаючись до незачинених дверей вбиральні.

Маньчак вочевидь вирішив відмовитися від власної статі. Принаймні, усе свідчило саме про це.

– Ви про таку собі ялиночку? – лагідно запитав дідусь. – Про ту, що її пані Пенцикова люб’язно викинула з вікна своєї вітальні?

– Не знаю, хто тут люб’язний. Я знаю, хто тут нелюб’язний! – гаркнула Маньчакова, з’ясовуючи місце перебування чоловіка.

– А ви підросли. І схудли, – дідусь постановив будь-що зробити пані Віолетті комплімент. – Щоправда, це помітно лише з одного боку, але й так дуже гарно, – похвалив він. – А це що? – він відступив на безпечну відстань і шанобливо показав на грубезний ланцюг, на якому висіла позолочена куля.

– Подарунок. Від Вальдусика, – Маньчакова поступово лагіднішала й на мить забула про турецький чобіток, позбавлений кількох сантиметрів.

– Дивови-и-ижно! – захоплено проспівав дід, торкнувшись пальцем мерехтливої прикраси. – А скільки-бо воно разом важить?

– Що?

– Та оця ж золота бомба.

– Пане Генрику… – пані Віолетта презирливо глянула на дідуся. – Мій медальйон – це хіт сезону! Паризького, звіс но, – гордовито додала вона. – Ручна ювелірна робота. На виставці…

– Воно й не дивно, що вас із цим виставили, – дідусь анітрохи не жартував. Він був уражений. – Виставити – то не штука, штука із цим вистояти, – додав з повагою.

– Я про ювелірну виставку, – обурилася Маньчакова. – Цю коштовність визнали прикрасою, яка ламає узвичаєні норми сучасного прикладного мистецтва.

– Я б не погодився! – палко заперечив пан Генрик. – Уважаю, що революція у звичаях відбулася тоді, коли людство винайшло п’ятираменну люстру. Звісно, дещо більшу, ніж ваша цяцька… Але люстра, яку я бачив, не була розташована в такому гарному місці, – дідусь не міг відірвати погляду від грудей своєї гості.

Маньчак утратив терпець. Зате згадав про свою стать.

– Граймо, шановні, граймо! – розпорядився він, як і личить мужчині, розмахуючи записником. – Співчуваю, Бубо, твоїм батькам. Певне, їх знову немає, тому вони навіть не можуть програти, як годиться. Ну, що ж. Хто пізно приходить, той сам собі шкодить.

Буба подалася по карти, низько схиливши голову. Вона так прагнула підготувати реферат про планети, а замість того на неї чекав вечір з однією золотою й величезною планетою, підвішеною до шиї пані Віолетти.

А планета виявилася рухливою. Вона то здіймалася над небокраєм столу, щоб за хвилину впасти з тихим брязкотом на коліна своєї господарки.

За кожним «пас» і з будь-яким рухом хімічного олівця Маньчака вона тихенько шелестіла спокійними хвилями океану ледь розгойдуваних грудей.

Тим часом послинений олівець вимальовував у записнику неймовірні картини поразок і програшів. Завжди в колонці «Вони».

* * *

– Розгромили нас, – поскаржився дідусь доньці за вечерею, що минала неприродно тихо. – Бачу, нам ніхто не співчуває? – запитав він.

Батько й мати жували окрайці хліба так, наче то були золоті кулі, й не розмовляли.

– Ми можемо дізнатися, у чому справа? – дідусь висловився від імені себе й Буби. – Адже це в нас проблема! – делікатно нагадав він. – Ми були перші!

– Не втручайтеся, тату, до подружніх справ, – мати розгнівано скривила кармінові вуста й сягнула по наступний шматок хліба.

– Якщо так і продовжуватиметься, то не буде жодних подружніх справ, – заявив батько рішуче. – Я цього більше не витримаю.

– Так само, як я! – зрадів дідусь. – Ти, певне, теж через неї? – він багатозначно глянув на дочку, якій у цю мить хліб явно не смакував.

– Подумаєш, – мати знизала плечима. – Дорікати жінці через якийсь там бюстгальтер…

– Додай «затісний», бо куплений через Інтернет.

– То, може, Бубі підійде? – дідусь блискавично подарував білизну улюбленій онуці й радісно очікував, що його похвалять.

– Можливо, – стенув плечима батько. – Ліфчик за чотириста злотих повинен пасувати навіть Місьорковій сучці, – за злостивість він заплатив тим, що поперхнувся. – Це ж вершина лінощів, купувати такі речі у віртуальних магазинах! – пояснював він, кашляючи.

– У мене немає часу розгулювати бутиками! – мати без очевидної потреби озброїлася ножем. – Це по-перше, а по-друге, я заробляю достатньо, щоб дозволити собі маленьку розкіш…

– Не таку вже й маленьку! – батьків удар виявився влучним. Мати ненавиділа, коли він кепкував з її чималого бюсту. – Маленьким був лише пакунок, у якому його вислали, а решта, разом із ціною, перевищує будь-які межі.

– Це не по-людськи! – заперечила мати, і її макіяж опинився під величезною загрозою. – Дозволь нагадати, що я можу дозволити собі один раз шиконути. Маньчакова…

– О, так! Якщо хочеш бути схожою на неї, ти обрала правильний шлях. Носитимеш цей бюстгальтер замість торбинки для тенісних м’ячиків.

– То й носитиму, – не здавалася мати. – І замовлю через Інтернет ракетку. Одну! – попередила вона. – Волію грати зі стіною, ніж із тобою.

– Смішніше буде, коли зіграєш із Маньчаковою, – запропонував дідусь. – Тим більше, що вона купила собі м’ячика. Золотого. На ланцюжку. Принаймні він не загубиться… Ходи, Бубо, – дід підморгнув онуці. – Нам тут не місце. Хай собі перекидаються тим м’ячиком, добре, що не по нашій стіні. Повір мені, Бубо, я на тенісі розуміюся не гірше, ніж на бриджі.

До Бубиної кімнати вже зазирав місяць, і з радіо пливла музика. Дівчина любила слухати радіо, але нині все віддала б, якби під вікном чувся тихий Адасів голос. І щоб цей голос заглушив усі інші. Ті, що лунали з кухні, й ті, що були всередині Бубиної душі, роздертої на клаптики, ніби шпаргалки з фізики, розкиданої по кутах, як зібгані аркушики з формулами в темній кишені. Буба замислилася, що крім того могло справити їй приємність. Дійшла висновку, що спатиме одягнена, не прийме душ і не почистить зуби. А оскільки це була приємність реальна й легко досяжна, дівчина швиденько залізла під ковдру.

ЛЕВ ЗІ ЗВІРИНЕЦЬКОЇ ВЗУВАЄ МАРТЕНСИ

– Бартошова, люба, спасибі! – мати стала навшпиньки й двічі голосно цмокнула домробітницю в рум’яні щоки. – Це безцінна звістка, безцінна… Отже, до нас нині прийдуть з колядою… – повторювала вона трохи нервово. – І за свічки також спасибі!

– У нас знову буде якийсь сабантуйчик? – дідусь елегантним рухом пригладив вуса, немовби його самого запросили.

– Сабантуйчик?! – материне обурення досягло стану, який важко було окреслити. – Для вас, батьку, навіть коляда – це сабантуйчик! Із ксьондзом і служками. А я про все дізналася від Бартошової й сусідів. Гарно б ми виглядали без свічок, розп’яття й свяченої води, – мати уявила собі власне здивування й уразилася до глибини душі. – Я гадала, Бубо, що принаймні на тебе в цьому домі можна розраховувати.

Буба стенула плечима.

– Мені шкода, але протягом останнього тижня ніхто з нас не ходив на службу Божу. Навіть дідусь.

– Твій дідусь не на службу ходить, а до костьола. Щоб зустрітися там з паном Антонієм. Увесь квартал знає, куди вони ходять потому.

– Минулого тижня не ходили, – чемно повідомив дідусь. – Тому не гнівайся. Давайте краще подумаємо, як підготувати Павла до коляди.

– О Боже! – у материному вигуку вчувалася священна тривога, бо вона саме пригадала, як її чоловік дурнуватими питаннями зіпсував минулорічні ксьондзові відвідини. – Павла доведеться зачинити в Бубиній кімнаті.

– Мене відправляють у вигнання? – батько, як завжди, повернувся зарано. – А чого це мене зачинять? Що такого накоїв маленький Павлик? – намагався він жалітися, сюсюкаючи, як дитина.

Цим він лише розгнівав матір.

– Припини блазнювати! Сьогодні прийде ксьондз, і буде краще, якщо ми вдаватимемо, ніби тебе немає вдома.

– Ксьондз? – батькові засяяли очі й він радісно потер руки. – Це просто чудово! Я давно ні з ким не гомонів про вплив догм на людське життя.

– То й нині не погомониш, – мати за звичкою відразу досягла критичного нервового стану. Вона схопила батька за светр, немовби вирішила, що надійшла слушна хвилина, щоб светр та його власник опинилися в Бубиній кімнаті.

– А чому до мене? – запротестувала Буба.

Вона не терпіла, коли хтось із батьків удирався на її територію. Бо їм не вдавалося побувати в неї без спроби понишпорити в доньчиних речах, зошитах і нотатках. А Буба понад усе ненавиділа якраз такі обшуки.

– До мене теж не можна, – попередив дід. – Востаннє, коли Павел сховався в мене від цієї рудої Марисиної подруги, то засвинячив усе ліжко, лузаючи насіння. Я не міг на цьому заснути! – дідусева скарга, хоча й запізніла, пролунала драматично.

– Це було півроку тому, принцесо на горошині! – намагався злегковажити проблему батько.

– Тільки не «принцесо»! Я не твоя дружина! – захищався дідусь.

– А що, це я принцеса? – пирхнула мати, і суперечка поточилася в іншому напрямку.

У розпалі дискусії ніхто вже й не пригадував, із чого все почалося. І якби зі сходів не долинув металічний звук дзвіночків, якби на порозі кімнати не з’явилася Бартошова, котра квапливо тягнула все необхідне для коляди, якби, нарешті, не її застережливе сичання, з’ясуванню стосунків не було б кінця.

Ізолювати батька не вдалося. Мати пританцьовувала біля ксьондза, ніби той був, щонайменше, видавцем її найслабших романів. Щомиті кидала гнівні погляди в бік покірного й неприродно тихого чоловіка. Не давала й слова нікому вимовити. Так зарапортувалася, що коли ксьондз запитав Бубу, скільки їй років, мати чемненько вклонившись, відповіла: шістнадцять. Навіть ксьондз не зміг стримати посмішки. Усе відбувалося за планом, хоча коляда все більше нагадувала Бубі телешоу «Хто першим відповість». І в цьому шоу, крім матері й ксьондза, який починав уникати запитань, ні в кого більше не було шансів висловитися.

– А я вас знаю, – несміливо озвався до тата ксьондз. – По телевізору бачив. У програмі, де ви так гарно, так по-божому з людьми розмовляли. Я подумав, що й сам хотів би мати такий талант. Шкода, що ви пішли на телебачення. З вас би був непоганий служитель Господа, – зітхнув ксьондз, і в його голосі вчувалася нотка професійної заздрості. Цим зітханням він надовго закрив матері рота.

– А ти ще хотіла мене ізолювати! – тріумфував батько, насолоджуючись тим, що уявив себе на єпископському троні, зодягненого в пурпурові шати.

Мати не реагувала на зачіпки, але болісно переживала все це непорозуміння. Бо як іще можна назвати несправедливість, що виявилася у фатальній ксьондзовій помилці, котрий не відрізнив атеїста від істинно віруючого? Вона вирішила обговорити цю проблему із ксьондзом Кореком. Бо не можна дозволити, щоб Павел, найбільший грішник в їхній околиці, довіку дивився на неї, як янгол на дідька. Це ще треба обміркувати, думала мати, намагаючись не помічати іронічних усмішечок над власною головою.

* * *

– Давно ми у вас не бували, – Маньчакова роззиралася передпокоєм, мовби вперше переступила поріг цього дому.

Дідусь вибіг до гостей із запалом жеребця. Він обожнював нові втілення пані Віолетти, а вона, неначе здогадуючись про це, ніколи ще його не розчарувала.

– Ха! – радісно вигукнув він. – Сьогодні нас уже відвідав дехто, вбраний майже як ви.

– Це неможливо, – почасти слушно заперечила Маньчакова. – Любий, ти коли-небудь бачив, щоб хтось одягся так, як я?

– Ні. Такого не може бути, – серйозно запевнив Маньчак.

– А от і може! – не поступався дідусь. – Він тут був! Теж у такій широчезній сукні. Ну, може трошечки вужчій, і з білим мереживом, і навіть ця ганчірочка причеплена у вас схоже. Хіба що без стрічки, – уточнив він. – І, певна річ, без капелюшка. Якби ви прийшли раніше, я б подумав, що ви з колядою, – продовжував дідусь, не звертаючи уваги на розпачливі німі протести Буби й доньки.

– Що це сталося з паном Генриком? – звернувся Маньчак до матері. – Він такий збуджений і знервований…

– Ох! – Бубина мати насилу панувала над ситуацією. – Він так переживав під час коляди. Певне, боявся, що ксьондз запитає його про останню проповідь, – пояснила вона з іронією.

Дідусь задумався і, здавалося, рахував маленькі чорні ґудзики на сукні пані Віолетти.

– А ви чого так… вишукані? Так офіційно вбрані, у чорно-білому. – Мати не могла не погодитися з тим, що дідусь багато в чому мав рацію.

– Прийшли по конверт, але запізнилися! Конверта вже забрала перша команда! – дідусь закінчив рахувати, але реготав заголосно й узагалі скидався на ненормального.

– Ми вертаємося з аукціону, – Маньчакова не звернула уваги на дідусів сміх. – Живопису, – серйозно пояснила вона.

– Живопису? То у вас грошей на яйця немає, а хочете купувати твори мистецтва? – приєднався батько.

Він ніяк не міг пробачити Маньчакам тих кількох яєць, які ніколи не перетворилися на пончики.

– А хто сказав, що ми купуємо? – обурилася пані Віолетта. – Вальдусик недавно бачив тебе в салоні «Мерседеса». Відразу було зрозуміло, що ти тільки дивився, а не купував.

– Отож-бо, – підтримав дружину Маньчак. – А на аукціоні, перш ніж установити ціни на картини, аукціоніст щоразу дивився на нас. Він сподівався, що ми підіб’ємо ціну.

– Підбити ви могли хіба що собі очі. Об рами тих шедеврів! – батькові не до шмиги було зауваження про його відвідини салону «Мерседеса».

– Бачу, що звичайнісінька людська заздрість цілковито перекреслює вам сенс нашої діяльності в царині мистецтва, – Маньчакова впала на «Людовика», і крісло сердито заскрипіло. – Не йдеться про те, аби бути багатієм чи колекціонером, а про те, щоб почуватися й виглядати, як вони, – докинула пані Віолетта.

– Якщо так виглядають колекціонери, то я виглядаю, як Бред Пітт, – не витримав дідусь.

– Якщо вже про це мова, то одна з етажерок на каналі ТВН стверджує, що я трохи на нього схожий, – дурнувато похвалився батько.

– На ксьондза ти теж схожий, отже, у певному розумінні й на пані Віолетту, – підсумував дідусь.

– Ніхто не схожий на мою дружину, – увічливо зауважив Маньчак.

– Але якщо піти далі, – уперто вів своєї дідусь, – то наша пані Маньчакова нагадувала би Бреда Пітта, що межує з абсурдом. Бред Пітт не має таких гарних очей, – додав він. зіщулившись під блискавками, які вергала Маньчакова.

– То ви граєте в бриджа чи ні? – роздратовано спитав Маньчак. – Ми не прийшли обговорювати телеперсонажів.

– Я пишу, – попередила мати.

– А в мене ввечері зустріч із продюсером, – батько безпорадно стенув плечима й зробив нещасний вираз обличчя.

– У мене контрольна з хімії, – Буба озирнулася в пошуках підтримки, але допомоги нізвідки не отримала.

– Хіміком ти однаково не станеш, – безапеляційно заявив дідусь, – а честь родини відстоювати треба, – наказав він і подався по колоду карт.

* * *

– Бубо, як я виглядаю? – до її кімнати прослизнула мама. – У мене важлива зустріч. Я зовсім про неї забула, – на ходу виправдовувалася вона. – Від цієї розмови залежить доля моїх трьох, та що я кажу, чотирьох останніх книжок, а отже й твої канікули в Греції, – плутано пояснювала мама, не усвідомлюючи, що доньчині очі нагадують два чималі блюдця.

– Що таке?

– Я тебе не впізнаю, – ледве вимовила Буба. – Ти виглядаєш… Виглядаєш, як мої однокласниці. Навіть я не одягаюся так сміливо.

– Бубо! – мати поцілувала її в щоку. – Саме про це мені йшлося! Я мушу виглядати приголомшливо молодою, молодесенькою, як старшокласниця! – пальці матері занурилися в гущавину горіхового волосся і ще більше його скуйовдили.

– Чому як старшокласниця? Ти ж не пишеш дитячих книжок, а навіть якби…

– Нічого ти не розумієш, – мати якось задерикувато сіла біля Буби. – Цей видавець, узагалі-то дуже симпатичний чоловік, але дуже молодий. Щоб уникнути вікового бар’єру, я мушу асоціюватися з його поколінням.

– Не розумію, – щиро зізналася Буба. – Дівчата, одягнені так, як ти, лаються, курять травку й не читають жодних книжок. Тож якщо ти маєш намір асоціюватися…

– Ой, дурненька! – мати зневажливо махнула рукою. – Не бійся! Йдеться про такий собі приголомшливий ефект. Що молодшою я буду, тим більше шансів у моїх книжок.

– Але ти не молодша, просто переодягнена, – останні слова Буба вимовила так тихо, що мати їх не почула, або не хотіла чути.

Зрештою, у неї вже був інший спостерігач. Дідусь довгенько вдивлявся в доньку.

– Тату, – звернулася вона до нього з усмішкою, сповненою надії, – хіба ми з Бубою не виглядаємо, наче сестри?

– Навіть Бубина сестра виглядає поруч із нею, як мати, а ти й поготів! Ти, Марисю, до чогось підключена, – дідусь легенько торкнувся тонкого дротика, що звисав біля материної щоки.

– Облиш! Це плеєр! – мати, захищаючись, відсторонила дідусеву руку. – Обережно з моєю зачіскою.

– А, то ти вже чесалася? Я гадав, що ти якось неправильно до чогось підключена, і через це в тебе такий безлад на голові. Бо вигляд у тебе досить химерний.

– Я свідомо прагнула такого ефекту. У мене важлива зустріч.

– Павел знову нервуватиме, – засмутився дідусь. – Особливо через те, що ти йдеш без спідниці.

– Як це – без спідниці? – мати аж затрусилася. – А це що? – вказала вона на клаптик тканини, який кумедно виглядав з-під светра.

– Ой, перепрошую, – спохопився дідусь. – Я думав, що це картата сорочка. Але якщо ти наполягаєш, буцім це спідниця… Ну, що ж. Я ж не дамський кравець, – виправляв він свою помилку, посміхаючись у вуса. – А ця важлива зустріч, – здобувся він на відвертість, – буде, зрозуміло, на дискотеці?

– Майже, – пробурмотіла мати, уникаючи погляду Буби.

– Тоді навіщо тобі плеєр? – наважилася спитати Буба, але наштовхнувшись на гнівний материн погляд, відразу опустила очі на текст «Макбета».

– Що таке? – мати перевела погляд на дідуся, який продовжував вивчати її новий імідж. – Ви що, батьку, вирішили остаточно зіпсувати мені настрій? – у голосі матері забриніла нотка плачу.

– Боже збав, Марисю! – заперечив дідусь. – Якраз навпаки! Я саме збирався тобі сказати, що ти перевершила пані Маньчакову. Так! Кажу тобі це з повною відповідальністю. У конкурсі на найоригінальніше вбрання ти б її обійшла, а це честь для нашої родини…

– Бубо, – у маминому голосі більше не вчувалися сльози, зараз вона дивилася на доньку. Але вже не намагалася вдавати її подружку. Навпаки, відсторонилася від неї так, що Буба покинула «Макбета», готова виконати будь-яку її вимогу. Вона не помилилася. Мати зажадала:

– Позич мені мартенси.

– Мартенси? – пробурмотіла Буба, слухняно прямуючи до передпокою. – Я не думаю… – вона несміливо намагалася заперечити, але мати перебила її й закінчила фразу:

– А я думаю, і навіть упевнена, що в туфлях або на шпильках я справді виглядатиму, як Маньчакова.

Доки мати вовтузилися в кріслі, силкуючись натягнути на свої литки тісні халяви черевиків, повернувся батько.

– Павелку! – лагідно привітала його мати. – Ти прийшов трохи зарано. Зараз я буду готова. – Вона невпевнено підвелася, обсмикуючи клаптик тканини, який сама називала спідницею.

Буба вже давно не бачила батька настільки враженим. Власна дружина його просто приголомшила. Він стояв з відкритим ротом, витріщившись на грушоподібні материні литки, стиснуті шкірою черевиків й на смужку картатого твіду, що стирчала з-під светра. Урешті його погляд зупинився на материній голові й тут батько вибухнув невтримним реготом. Він продовжував сміятися навіть тоді, коли за нею хряснули двері й ущухли чіткі, розмірені кроки мартенсів на бетонних сходах. Тато нарешті отямився й перелякано глянув на тестя.

– Ви гадаєте, батьку, що Марися в цьому вийде на люди? – запитав він.

– Ні-і-і. Я так не думаю, – заспокоїв його дідусь. – Здається, вона збирається до зоопарку. На зустріч «Люди пера в клітці з левом».

– Це тому вона переодяглася левом? – утямив батько.

– Атож, – неохоче притакнув дідусь.

– Але ж нас усе місто знає! – бідкався батько, незадоволено пригладжуючи підстриженого чуба.

– Ой, тобі не догодиш, – роздратовано відказав дідусь. – Замість радіти, що вона не йде на люди, ти капризуєш. А даремно. Певне, у неї через тебе комплекси, якщо вона намагається виглядати, як Буба.

– Як Буба? Не як лев? – укотре здивувався батько й більше не озвався жодним словом.