Текст книги "Буба"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– Я обов’язково піду. А до якого класу ліцею ти ходиш, доню? – поцікавилася мати.

– До першого, – Буба була вражена таким невіглаством батьків щодо цілком очевидних речей.

– Ой, – схаменулася мати, – це ми знаємо. А буква яка?

– До першого «А». Я ж вам казала…

– Літери можуть переплутатися, – дідусь несподівано став на захист власної доньки. – Адже твоя матуся перебуває у віці, коли деякі факти забуваються.

– Але, батьку! – мати аж нетямилася від обурення. – Я не забула! А коли йдеться про мій вік…

– То вас, тату, заздрість гризе, бо ви вже забули, як воно бути молодим! – батько надав матері невідкладну словесну допомогу, за що й отримав сповнену пристрасті усмішку.

– Щось давно Маньчаків не було, – весело мовила мати. Вона завжди була радісна, коли відчувала себе коханою. Її слова урвав довгий сигнал домофона.

– А от і вони, – скривився батько, відчиняючи двері.

– Ви так пізно снідаєте? – здивувався Маньчак, знімаючи свого турецького кожушка.

– Млинчики їсте? – зраділа його дружина.

Її біла кроляча шубка впала дідусеві на коліна. Маньчакова теж впала б на них, якби дідусь її не підтримав.

– Щиро кажучи, ми не голодні, – нагадав Маньчак дружині.

Завдяки його втручанню пані Віолетта поглинула тільки три млинчики. Біля останнього заходився її чоловік.

– Ми хочемо витягнути вас на ковзанку, – шамкотів він з повним ротом, уважно спостерігаючи, яке враження справила його пропозиція.

– То ви прийшли по Бубу? – запитала мати цілком серйозно.

– Ні-і-і. Ковзанка це не бридж. Це розвага для дорослих. Зараз така мода, піти на ковзанку, сісти за столик, випити замороженого чаю…

– А гарячого не дають? – дідусь цікавився всім, що стосувалося питва.

– Ну, і дивитися, – закінчила Маньчакова.

– На що? – не міг уторопати батько.

– На тих, що катаються на ковзанах, – терпляче пояснював Маньчак. – Треба тільки якось цікаво одягнутися.

– Із цим, дорогенька, у тебе ніколи не буває проблем, – злостиво прошепотіла мати в бік гості.

Лише зараз усі помітили, що Маньчакову щільно вкриває шкура пантери, кокетливо протерта в кількох стратегічних місцях.

– Та дайте спокій, батьку, із цим розгляданням, бо аж соромно, – рознервувалася мати.

– А це що? – дідусь не міг відірвати погляду від галузки, котра стирчала з викоту пані Віолетти.

– Мотив, – гордо відказала та. – Лісу, – додала вона, зрозумівши, що її пояснення не доходить до дідуся. – Це, пане Генрику, така екоброшка.

– Еко… що? – пан Генрик продовжував тупо дивитися на гілку.

– Прикраса. Асоціація із традиціями лісу, гаю… Йдеться, любий пане, про певну природну відвертість та мужність… – Маньчакова ще не впоралася з останнім млинчиком і говорила невиразно.

– Ви і є мужня. І сильна, – додав дідусь, захоплений прикрасою Маньчакової. – Тягати таку гілляку на грудях…

– Тату! – благально вигукнула мати. – Невже тобі конче треба при Бубі виявляти свої еротичні фантазії?

– Перепрошую, – дідусь негайно посерйознішав. – 3 усією повагою до пані Віолетти, але вона не викликає й ніколи не викликала в мене еротичних фантазій.

– А це вже негарно, – утрутився мовчазний досі Мань чак. – Я гадав, пане Генрику, що ви лише в бриджа кепсько граєте, але у вас і з етикетом серйозні проблеми.

– Так чи сяк, а на ковзанку ми не підемо, – припинила мати цю суперечку. – Хіба що Буба…

– Буба не поміститься. Особливо, як заткне собі за викот нашу пальму, – пожартував дідусь. – Щоб на ту ковзанку їхати, треба мати «ЗІЛ»-а, а не малолітражку!

– А вас ніхто не питався! – урвала мати. – Може, вип’єте з нами кави? Я могла б її поставити в холодильник.

– Власне кажучи… – Маньчакова роззирнулася кухнею. – Але Бартошова приготувала вам обід, цей чудовий м’ясний рулет з яблуками, – палець пані Віолетти пірнув у соус для печені. – А ми навіть не уявляємо, що будемо їсти сьогодні.

– Я не проти м’ясного рулета, – швидко попередив Маньчак.

– То пообідайте в нас, – розчаровано прошепотів батько, який уявив кілограм рулета в роті у Маньчакової й дійшов висновку, що він таки герой. Людина, здатна на жертву заради ввічливості й гарних манер.

Буба мовчала. Вона й досі недовірливо дивилася на солідний бюст пані Віолетти, на якому зараз, коли та щомиті вибухала сміхом, трусилася галузка. Нічого більш екологічного, хіба що крім фігового листка, людство не могло вигадати. А Маньчакова – тим більше, зробила висновок Буба.

ХЛІБ НЕ НАДТО НАСУЩНИЙ

Мати повернулася з батьківських зборів знервована, бліда й сердита.

– Бубо! – холодно кинула вона в бік доньчиної кімнати. Напружено сіла в кухні на стільці.

– Ти про англійську? – Буба вирішила послабити удар. – Я ж вам казала, що в мене проблеми. Але ж не такі серйозні? – вона перелякано дивилася на маму. Не пригадувала, щоб та виглядала такою обуреною. Хіба що, коли сварилася з батьком…

– Бубо, виставу закінчено, – мамин голос драматично переходив у плач. – Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею поверталася або так пізно йшла на уроки… Я відчувала, що ти щось приховуєш…

– Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся. Тебе ніколи немає, або ти спиш…

– Я працюю ночами, – перебила її мати, – тому можу собі дозволити. Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу, завдати такого сорому?! – 3 маминих очей ринули потоки сліз.

– Але що сталося? – Бубі вривався терпець.

– Мовчи! – закричала мати. – Тобто – розповідай! – зажадала вона. – Поясни, будь ласка, чому ти так підло нас ошукала. Ти ж не ходиш до жодного ліцею! Ти брехуха! Донька відомої письменниці з незавершеною середньою освітою! – мати витирала накрохмаленою скатертиною то очі, то носа. – Я перевірила журнали в усіх класах. Навіть у четвертих! Ніде про наше прізвище навіть не чули!

– Ну, із четвертими все зрозуміло. Мені ще до них рости й рости, – бовкнула Буба. – Але в першому «А» про мене, мабуть, щось-таки знають.

– Вони навіть не знають, як ти виглядаєш. Я показала їм фото! Ніхто з учителів тебе на очі не бачив!

– Хвилиночку, а в якому ліцеї ти була? – Буба зморщила носа й напружено дивилася на маму.

– Як це – у якому? У твоєму. Ось, будь ласка, – вона відкрила записника з календариком і підсунула Бубі під носа. – Ось адреса. Що, не твій? На площі Вашингтона. Імені, здається, 303-ї Дивізії.

– Не мій, – спокійно відповіла Буба. – У тому, що на площі, були якісь літературні зустрічі з тобою. Рік тому. Мій – імені Костюшка, двісті метрів звідси, біля бібліотеки. А з ліцеєм імені 303-ї Дивізії в нього спільного лише те, що цей ліцей, як із пташиного польоту, видно з вікна нашої кухні.

Мама завмерла.

– Справді, Бубо? – запитання пролунало драматично. – Ти розумієш, що це значить? Що я знову можу повністю тобі довіряти! Ох, дитинко! – Буба опинилася в маминих обіймах, але перш ніж її притулили й обцілували, дівчині спало на думку, що в цій ситуації не все настільки смішно, як хотілося б зараз мамі.

* * *

Пообіддя було сонне й ледаче. Навіть жвавий останнім часом дідусь впадав у зимову сплячку, про що свідчило його гучне хропіння. Мати ходила по хаті знервована, у розхристаному халаті й шукала натхнення.

– Я ніколи не закінчу книжку під такий акомпанемент, – нарікала вона під дідусевими дверима. – Через це хропіння не напишу еротичної сцени на європейському рівні, – скаржилася вона чоловікові, який виявився байдужим до галасу й спокійно вправлявся перед дзеркалом.

– П-а, и-е, о-у, – відповів він їй, викрививши губи, показуючи ледь кривуватого зуба.

– Тобі ніхто не казав, що його треба вирівняти? – мама відкопилила чоловікові губу й зацікавлено глянула на зуб. Торкнула його пальцем.

– Ау-у-у! – залементував батько, не залишаючи сумнівів, що із зубом трапилося щось дуже серйозне.

– Твій зуб – твої проблеми, – прокоментувала мама. – Але не розраховуй, що по телебаченню тебе покажуть беззубого. Ну, хіба що в рекламі неякісної пасти, – додала вона, залишаючи батька з болючим зубом та іскоркою надії.

– Бубо, – мати увірвалася до її кімнати, – рятуй польський любовний роман від повної катастрофи! Придумай, що жінка повинна сказати закоханому чоловікові в певній, так би мовити, інтимній ситуації? Але це не може бути щось банальне!

,Буба глянула на маму квадратними від подиву очима.

– Не знаю, – відказала стиха, – я ще в такій ситуації не опинялася. Подзвони до Ольки. Вона таким займалася ще в ліцеї.

– Не обмовляй сестру, – обурилася мама й додала примирливо. – Олька напевне запропонує якісь заяложені фрази, а я шукаю чогось природного, чистого, нечуваної досі любовної пісні.

– Подумай про нас, – порадив матері батько. – Може, тобі спаде на думку якийсь витончений приспів. Колись, скажу я тобі, ти вміла співати.

– Колись? – у маминому голосі забриніла образа. – А вчора?

– Учора ми співали дуетом, але це не те, – сперечався тато. – Інша річ, що ти мене дивуєш. Запитуєш у Буби про такі речі…

– Про які? – матуся вочевидь прагнула посваритися. – Буба майже доросла й настав час із нею поговорити про… ці справи, еге ж, Бубо?

– Щиро кажучи, я збиралася повчити фізику.

– А й справді, доню. Якщо опануєш її, то світ тебе нічим не здивує, – переможно заявив тато.

– Більш доречною була б філософія, бо це – королева наук, – мама не соромилася банальних фраз, коли їй кортіло докинути свої п’ять копійок. У результаті вона забувала про причину суперечки.

– А може, мамо, у цій сцені, – Буба делікатно намагалася повернути її до попередньої теми, – спробувати обійтися без слів?

– Це книжка, а не порнофільм! – обурилася мама.

– Я мала на увазі, звичайно, опис почуттів, – не здавалася Буба.

– Опис, кажеш? – мати замислилася, а тоді задоволено скинула своїми густими кучерями. – Авжеж, донечко! Це буде так незвичайно! Адже бувають миті, коли слова лише заважають, а я саме пишу про такий момент.

– Я теж! – гукнув, прокинувшись від дрімоти, дідусь. – Усе життя ніщо не заважало мені більше, ніж твої, Маріє, крики біля мого вуха! У цьому домі буде бодай хвилина спокою?

– Якщо ти знову заснеш, то звичайно, ні! Ти хропеш, як ведмідь! – не залишилась у боргу мати і, гордо піднявши голову, повернулася до свого роману.

Буба разів з п’ять проходила повз телефон, перш ніж наважилася подзвонити.

– Адась? – запитала вона спокійно. Намагалася приховати хвилювання, котре її дуже непокоїло. – У тебе є підручник з фізики? Так, я ще не встигла купити. Заскочиш? – хвилювання поступилося місцем радості. – Ну, чекаю, – закінчила вона розмову.

Миттю повернулася до своєї кімнати. Схопила відкриту книжку й крадькома віднесла до кухні. Заховала її в хлібниці. Приготувала сік і, прихопивши склянки, повернулася до себе. Вилила на голову трохи маминих парфумів і придивилася до свого відображення в дзеркалі. Три прищі лише на мить затьмарили її радість. Відкриваючи двері, вона вже була готова полинути назустріч великій пригоді.

– Я зніму черевики, – запропонував Адась.

– У нас не роззуваються, – пояснила Буба, піднімаючи погляд на висоту метра дев’яноста сантиметрів. На самому вершечку, увінчаному їжачком волосся, дівчина помітила приємну посмішку.

Здоровенні Адасеві черевики голосно протупотіли паркетом цілої квартири. Буба з гордістю відзначила, що це справило враження навіть на батька, який, задивившись на Адасеві ноги, не встиг кинути йому свого звичного «хай». Адась злегка пригнувся і, на татове здивування, вписався в двері Бубиної кімнати, які негайно зачинилися.

– Ти бачила те саме, що я? – батько недовірливо дивився на маму, увагу якої привернули звуки армійського марширування по її килимах.

– Не зовсім. Ця жердина – то хто?

– Гадки не маю. Уперше його бачу. У нього така широченна куртка, що під нею сховався б цілий кавалерійський полк. Він не озброєний, як ти думаєш?

– Це Адась, – озвався дідусь. – Малий Адась Куницький з Бубиного дитсадочка.

– Тієї Куницької, що співає?

– Ні, тієї, що грає, – пояснив дідусь.

– На чому грає?

– Не на чому, а в що! У спортлото, – дідусь схилив голову нижче, занепокоєний тим, що зацікавлення Адасем несподівано перейшло на нього. – Між нами кажучи, – продовжив він, – яка ж вона чарівна жінка, його мати! Я переконаний, що в її жилах тече не одна краплина чистої арабської крові.

– Як у коня?

– Батько мав на увазі блакитну, – пояснив Павел. – Не знаю, скільки там у ній тече блакитної крові, але здогадуюся, скільки нашої готівки протікає між її пальців.

Дідусь вороже глянув на зятя.

– Завжди ти, Павлику, про справи, навіть тоді, коли йдеться про майбутнє твоєї доньки.

– Як це – майбутнє? То все зайшло аж так далеко? – мати відчула обов’язок з’ясувати всі подробиці.

– Далеко чи ні, пильнувати треба. Ти повинна зайти до них, вигадай якийсь привід. Вони начебто фізику вчать, але доки не переконаєшся, нічого не відомо.

– Зайди, зайди! – порадив батько. – Може, якраз побачиш сцену, яка пасуватиме до твого роману. – Остання фраза пролунала погрозливо.

– Я приготую їм бутерброди й чай, – мати блискавично прийняла рішення. – Але занесемо разом, – попередила вона. – Не хочу, щоб Буба подумала, що лише я їй не довіряю.

– Я нічого не нестиму, бо в мене тремтять руки, – застеріг дідусь.

– А вас ніхто й не просить, – відказала донька.

– Звичайно. До мене тут ставляться гірше, ніж до Бартошової. Як до непотребу, – захлипав несподівано дідусь.

– Татусю, допоможіть робити бутерброди.

* * *

– Ну, і що ви на це скажете? – мати тріумфувала. – Я простягаю руку по хліб, а там – підручник з фізики, яку вони саме вчать! Ха! Ми мали рацію!

– Дозволь нагадати, хто її мав, – дідусь цілковито оговтався. – Ви підете з бутербродами, а я – із книжкою, – прийняв він сміливе рішення.

* * *

– Залишся ще, – несміливо попрохала Буба. – Якщо, звісно, у тебе є час.

– Я домовився з Йолькою. Шкода, що ти не подзвонила раніше, – знітився Адась. – Але якщо матимеш проблеми із задачами, забіжу післязавтра. Йолька їде на якісь курси для модельок, і я буду вільний цілий день.

– Пробачте, – у дверях стояла вся родина. Мати тримала чашки з паруючим чаєм, батько – таріль з бутербродами, а за його спиною дідусь вимахував підручником з фізики.

– Ми тут подумали, що коли ви вчитеся, то гарячий чай вам не зайвий, – мати, усміхаючись, простягнула руки із чашками.

– І під’їсте трохи, – докинув батько, поставивши таріль на столі. – А як підживитеся, можете братися до фізики. Глянь, Бубо, що ми знайшли в хлібниці! Підручник, важкий, як буханець!

– Дуже дякую, – дурнувато посміхнувся Адась, – але мені вже треба йти. Добре, Бубо, що ти все-таки маєш цей підручник. Тоді я свій заберу.

Трьома кроками Адась подолав помешкання й зник у передпокої. А Буба сиділа над двома чашками чаю й розмірковувала, чи в її віці можна так голосно плакати.

НА ЗАХИСТІ ШЕДЕВРУ

Маньчаки виглядали, як із хреста зняті. Принаймні так Буба уявляла собі людей, знятих із хреста. Маньчак перехнябився на лівий бік і тримався за сідниці, а його дружина ледь згорбилася й ніяк не могла випрямитися. Обоє Маньчаків були вбрані в яскраві блискучі спортивні костюми, а на додачу мали на собі веселенькі шарфики й шапочки з дитячими малюнками. На комплекті Маньчакової видніли зображення Міккі Мауса, а на шарфику Маньчака – маленькі руді білочки.

– Ми були на спуску, – з порога пояснила пані Віолетта, силкуючись обтрусити сніг зі своїх хутряних чобітків.

– Нічого собі спуск! – бовкнув дідусь. – У вас такий вигляд, ніби ви спожили всі запаси алкоголю під час сухого закону.

– Пане Генрику, про це навіть незручно говорити, але ви не відрізняєте п’яного від… утомленого лижника! – трохи нерішуче промовив Маньчак. – Ми саме займалися зимовими видами спорту.

– От визирніть у вікно й подивіться на наш «Трабант», – зажадала Маньчакова.

– О, знову загородили вихід пані Короповій! – зрадів дідусь. – Значить, не засидитеся в нас.

– Коропова сьогодні на нічному чергуванню, – пояснила Буба. – Певне, цього разу вам минеться, – додала вона гірко.

– Не йдеться про жодну Коропову. Гляньте, що в нас на даху машини! – Маньчакові вривався терпець.

– Лижі, – сказала Буба.

– Авжеж, – пані Віолетта обвела присутніх переможним поглядом. – У мене ще й досі таке відчуття, неначе вони в мене на ногах.

– Воно й видно. Вас так гарно перекосило, – дідусь зміряв Маньчакову поглядом ортопеда. – А ви впевнені, що нічого не зламали?

– Пане Генрику! – засопів Маньчак обурено. – Моя дружина народилася з лижами на ногах. Так кажуть про когось, хто добре катається, – швиденько докинув він, зрозумівши, що дідусь приготувався до чергової словесної атаки. – От зі мною гірше. Це був мій дебют.

– Справді, гірше, – охоче притакнув дідусь. – Вам, певне, довелося занадто збочити вліво.

– Не занадто, але збочив.

– Він міг з’їжджати абсолютно прямо, але, мабуть, не хотів, – стала на захист чоловіка Маньчакова. – Що це у вас так смачно пахне?

– Як би це вам сказати, – щоб виграти час, дідусь глибоко замислився.

– Голубці, – випалила Буба. Вона знала, що чим довше пані Віолетта аналізуватиме кухонні аромати, тим більший матиме апетит.

– Обід, – голос Бартошової пролунав, неначе смертний вирок.

Маньчаки насилу дочалапали до їдальні, але коли сіли до столу, Буба між черговими добавками отримала нагоду вислухати захоплюючу, сповнену спринтів, слаломів і стрибків, розповідь про лижні подвиги Маньчаків.

– А де наші голубці? – поцікавилася мати, оглядаючи ввечері кухню. – Адже Бартошова сьогодні крутила голубці?

– Так, але Маньчаки їх з’їли.

Батько поблід.

– Це вже занадто, – несміливо почав він. – Тиждень тому вони вихлебтали весь бульйон, ум’яли відбивні, тоді…

– Перестань стогнати, – мати вступилася за Маньчаків. – Ти ж знаєш, як воно в них. Нічого з нами не станеться, якщо один раз замість обіду буде яєшня.

– Яйця в нас позичили.

– Хто позичив?! – мати теж поступово втрачала погідний настрій.

– Маньчаки, – утрутився до розмови дідусь. – Вони хотіли пекти пончики й запросити вас на дегустацію.

– Як це мило з їхнього боку, – прошепотіла мати.

На відміну від свого чоловіка, вона швидко зворушувалася, навіть тоді, коли була голодна.

– Павле, ходімо.

– Куди о цій порі? – батько був страшенно сердитий. Шукав у холодильнику якоїсь їжі, і Буба могла б заприсягнутися, що коли б знайшов там Маньчакову, то вп’явся б у неї зубами. Навіть, якби вони в нього боліли.

– Ідемо до Маньчаків. Ти ж сам чув, що нас запросили на пончики. Купимо до них щось невеличке, символічне.

– Та припини, – батько в рекордному темпі досягнув стану екстремального роздратування. – Будь ласка! – кепкував він. – Купуй шампанське, можеш навіть щось аж ніяк не символічне, а до всього ще якийсь букетик, і на додачу подякуй, що вони виявилися такі ласкаві й зжерли наші голубці, – не втримався він.

– Ти стаєш точнісінько таким в’їдливим, як мій тато, – мати осудливо глянула на свого чоловіка. – Одягни нового плаща. Вони ще тебе в ньому не бачили.

– Навіщо? Це звичайний плащ, тож Маньчаки мене лише висміють. Навіть червоного капюшона не має, – розсердився батько.

– Ну, знаєте, – мати театрально заломила руки. – Щоб через два нещасні голубці отакий шарварок здійняти?

– Через чотири, – буркнув тато.

– Чотири, Марисю, – жалібно підтакнув дідусь. – Але ж пончики, Павле, можуть у них вийти дуже смачні.

– Ходімо, – скомандувала мати. – А ви тут стережіть кухню, щоб не зник наш посуд і масло.

– Дідусю, – озвалася Буба, коли кроки батьків стихли в передпокої, – але ж вони ці яйця позичили для яєшні. І нікого не запрошували…

– Це вже не наш клопіт, Бубо, – дідусь гордовито випнув груди. – Прогулянка на них гарно вплине. Нагуляють апетит, – помешканням прокотився диявольський дідусів сміх. – А Маньчаки, можливо, допетрають, що до півлітри годилося б подати якусь вечерю.

– А як не допетрають? – тривожно запитала Буба.

– Що ж, тоді мені справді шкода твоїх батьків, дитино. Пити натщесерце – велике мистецтво, але, на жаль, ще більша проблема.

* * *

Мати сиділа на кріселку, яке називала «Людовиком», і плакала.

– Мамо, ти перебільшуєш, – намагалася переконати її Буба. – Одна погана рецензія – це ж не кінець світу! Навіть найкращі книжки критикують! А твої романи всі читають, затамувавши подих…

– Твій батько жодного не прочитав. Зате знає напам’ять усі ці жахливі рецензії цілої зграї перодряпів!.. А моїх книжок навіть не погортав!

– Бо він не жінка.

– А ти? Чому ти їх не читаєш?

– Я їх знаю. Ти ж завжди розповідаєш про них, сторінку за сторінкою, перш ніж їх написати.

– Але ж це не одне й те саме, – сперечалася мати крізь сльози.

– Гаразд. Я їх читатиму.

Плач не вгавав.

Буба вже багато разів давала собі раду в таких ситуаціях. Однак сьогодні відчувала, що мамина депресія сягає глибше, ніж драми її любовних романів. І поглиблюється з кожною хвилиною.

– А знаєш, що казала дружина м’ясника?

– Яка? – мати ледь утерла сльози. – Ота косоока?

– Умгу, саме вона.

– Ну, і що вона там казала?

– Що як дорвалася до «Блакитного птаха», то читала до ранку, і чоловік відібрав у неї книжку, бо вона вдома нічого не робила.

– У нас ще є кілька примірників. Треба їй віднести, – рішуче сказала мати. Солідарність із читачками була її вродженою рисою. – Але що ти робила в м’ясника, Бубо?

– Купувала… сосиски.

– Сосиски? Чому сосиски?

– Бо я їх люблю.

– Але ж це так вульгарно. Любити сосиски. Ти помітила, щоб котрась із моїх героїнь любила сосиски? Звісно, ти ж просто не знаєш цих прекрасних жінок… – згадала мати й простягнула руку по наступну хусточку.

– Дівчата в нашому класі теж тебе читають. На уроках.

– Сподіваюся, ти такого не робиш? Ну, звичайно! Знову я забула, що моя рідна донька нехтує книжками власної матері.

Мати саме збиралася розплакатися знову, але її зупинив таємничий голос, що почувся з дідусевої кімнати.

Линули тихі слова:

– А потім ніжно обійняв її й потягнувся до малинових вуст. – О ні! – захищалася вона слабким голосом. – Ви не можете так учинити! Ви кандидат на пост сенатора, публічна особа. Якби про це дізналася ваша дружина, ця потвора… – Моя дружина померла, – відказав він.

– Померла? – з надією перепитала вона. – Отже, ми можемо бути разом? О, коханий, я чекала цієї хвилини відтоді, як побачила тебе в службовому «Вольво» з мобільним телефоном у руці. Я вже тоді мріяла, щоб твої вуста колись торкнулися моїх…

– Це уривок з моєї «Службової сонати», – блискавично впізнала мати.

– Дідусь її читає, – Буба намагалася, щоб її пояснення виглядало природно.

– Як це – читає? Ти ж не маєш на увазі, що бере «Сонату» і задля приємності заглиблюється в почуття секретарки сенатора Польмана?

– Ну, певне, що заради приємності! І сенатор Польман йому подобається… – Буба рятувала ситуацію, доки на порозі не з’явився дідусь власною персоною.

– О, ти вже вдома, Марисю? – озвався він шанобливо. – Сподіваюся, ти не матимеш нічого проти. Два дні тому я прочитав «Посланця пекла», а сьогодні дозволив собі взяти наступну книжку. Чуд-дова!

Мати недовірливо приглядалася до Буби й дідуся, але не побачила на їхніх обличчях нічого підозрілого. Лише зітхнула, підвела губи помадою й заявила, що мусить ще попрацювати над «Машиною кохання».

– Ви й гадки не маєте, які критики беруться зараз оцінювати шедеври, – пояснила вона похмуро, але обличчя її поволі проясніло. – Збіговисько недоучок з дипломами, купленими через інтернет! – пирхнула вона з погордою випускниці Кембриджа, а тоді зникла у своїй кімнаті.

Мати не зауважила потиску двох рук. Меншої, дівочої, і великої, старечої, яка тримала під пахвою примірник «Службової сонати».