Текст книги "Буба"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

ЧАС НА СЦЕНУ

– Зіграємо, Бубо, у бриджа? – улесливо запитав дідусь. – Не обов’язково на гроші, – швиденько попередив він. Буба знала, що напередодні дідуся впіймали на здійсненні таємних грошових операцій з пані Куницькою. – Щиро кажучи, до кінця місяця я залишився без копійки, – гірко зізнався він.

– Не можу, – зітхнула Буба, намагаючись, щоб її голос звучав трагічно. – Я домовилася з батьком. Хтось повинен провести з ним нинішній вечір.

– А чому саме ти? – ревниво запитав дідусь. – Адже для цього є твоя мати!

– Мама не може. У неї зустріч із перекладачем.

– А що ж це за така багата країна, яка здатна купити всі ці машини кохання? – дідусева відвертість, здавалося, не мала меж. – Сидить, напевне, десь у поганенькому барі з якимсь занюханим журналюгою, що цілує їй ручки й захоплюється польськими любовними романами. Якби побалакала з Павлом, він би її теж поцілував. Та ще й у першокласному ресторані!

– А що скажеш, якщо ми разом зустрінемося з татом? – Буба таємниче посміхнулася.

– Відпадає, – скептично покрутив головою дідусь. – Твій батько не може мене витримати навіть у товаристві Маньчаків.

– Стерпить, бо він буде по той бік екрану, а ми обоє сидітимемо на дивані. Увечері прем’єра його програми.

– Розкаяння грішників у студії? – пожвавився дідусь. – І твій батько в ролі янгола? Певне, що подивимося! Обожнюю такі шоу.

– Дідусю, – Буба ледь докірливо глянула на нього, – ти до всього ставишся з упередженням. Ми повинні об’єктивно оцінити батькові здібності миротворця.

– Цього разу, моя дорогенька, ти перебільшуєш! – дідусь аж затрусився. – Не звертайся до мене цією жахливою мовою кар’єристів, як твої нещасні батьки. Ти що, вирішила в майбутньому піти їхніми слідами? Писати поганенькі романчики або мавпувати на екрані на очах усієї Польщі? – дідусь не на жарт перелякався, уявивши, що Буба стане авторкою еротичних книжок або сидітиме, утупивши напудреного носа в об’єктив телекамери. – Твоє майбутнє повинно бути іншим, – заявив він. – Я бачу тебе, – почав він пророчим тоном, – на міжнародних змаганнях за титул королеви бриджу. Через декілька років станеш найкращою. – Ага, – раптом пригадав він собі. – Бартошова зварила сьогодні розсольник? Учора вона обіцяла.

– Обід! – Бартошова внесла супницю в простягнутих руках, намагаючись не торкатися накрохмаленого фартуха, і Бубі спало на думку, що із цією супницею і своїм непроникним виразом обличчя Бартошова могла б грати у фільмах Фелліні. Проте вона не вимовила цього вголос, бо Бартошова зневажала десяту музу. Можливо, вона зневажала їх усі, окрім тієї, що відповідала за кухню, якщо така муза взагалі існувала. А на обід і справді був розсольник.

Голос батька, що линув з телевізора, певне, було чути в сусідів. Буба подбала про децибели, сподіваючись, що в таких ідеальних акустичних умовах дідусеві вуха в певний момент не відключаться.

– Зроби тихіше цей базар! – дідусь намагався перекричати екзальтовану розмову усміхненого зятя з огрядною офіціанткою, яка привселюдно зізнавалася у своїй схильності до дешевого вина й пов’язаних із цим проблемах. – Мене не хвилюють різні пиячки, які двадцять років ошукували клієнтів, не доливаючи пива, а тепер готові висповідатися перед світським священиком, – дідусь не втомлювався коментувати. – Знайди-но краще якийсь бразильський серіальчик. Буде не менш смішно, – зажадав він, байдужий до трагічної біографії жінки, що саме схлипувала на екрані.

– Нещодавно, коли батьки поїхали до Лондона, ти теж дивився якийсь «бразильський серіальчик», – Буба пронизала дідуся поглядом детектива, що має всі докази вчинення злочину.

– Нема чого іронізувати, моя дорогенька, я ж бо запеклий противник порнографії. А цю еротичну програму я дивився з метою боротьби з розпустою.

– Якщо боротьба з розпустою полягає в протиранні окулярів, то ти поводився справді мужньо, – визнала Буба.

Дідусь поволі втрачав упевненість, але продовжував обстоювати позиції захисника моралі.

– Це було жахливо. Дивитися, як ці нещасні дівчата вимушені принижуватися, – докинув він, упіймавши здивований погляд онуки. – Так принижувалися, що аж роздягнулися! – бовкнув він і посміхнувся у вуса. – А знаєш, Бубо, я навіть замислювався над тим, хто дивиться такі непристойні шоу, бо жоден порядний чоловік…

– Ти, дідусю, – послужливо нагадала Буба, намагаючись краєм ока стежити за батьковою мандрівкою життям чергового гостя. Цього разу ним був енергійний колекціонер велосипедів, який через своє хобі втратив усю родину.

– Ну, скажи мені, Бубо, невже цей тип нормальний? Як можна жити на десятьох метрах із двадцятьма велосипедами? Якби збирав самі лише педалі, то жінка ще якось би витримала. А так? Спати між чоловіком і самокатом, це ж кошмар!

– Авжеж, – погодилася Буба, поглинаючи останнє печи во. – Добре, що в нас ніхто не колекціонує велосипеди. Усяке буває, але місця, принаймні, не бракує.

Звук дзвоника примусив дідуся відреагувати істерично.

– Дивись, щоб ти бува, не сказала цього в недобру годину! – зловісно прошепотів він і, схопившись за серце, пошкандибав до дверей.

– Матінко! Матінко!! – лементувала Олька вже з порога. – Нам треба поговорити.

Голосінню Ольки, старшої Бубиної сестри, вторувало ревіння її сина Францішека, що висів на матері, схопившись за її худу шию.

– Де батьки? – Олька навіть не подумала привітатися.

Вона дуже тверезо оцінила ситуацію. Відсутність матері змусила її перервати сцену розпачу. Буба такі сцени пам’ятала, і знала, що з кульмінаційним моментом Олька зачекає на повернення батьків.

– Мама в перекладача, а тато – тут, – Буба тицьнула пальцем в екран.

Звідти весело всміхався батько. Олька простежила очима за пальцем і знову вибухнула риданнями.

– Це якийсь цирк, а не дім! Я страждаю, а батькові он як весело!

– А ти звернися до нього. Побалакаєте в програмі, – лагідно порадив дідусь. – Потрапиш без кастингу, бо виглядаєш гірше, ніж цього хотілося б режисерові, – в’їдливо докинув старий. – А ти облиш мою помаранчу, – гаркнув він на повеселілого Францішека й кинувся до фрукта, на який поласився було онук.

Малий знову вибухнув ревом. Цього разу мати не приєдналася до нього.

– Унизу стоять дві мої валізи, – повідомила Олька, намагаючись виглядати байдужою. Так, неначе те, що її валізки стоять собі внизу й чекають, було чимось природним. – Ви вже вечеряли? Бо я голодна.

– Валізки, кажеш… То ти таки їдеш? – зрадів дідусь. – Із цього й треба було починати. Звісно, перед дорогою треба трохи під’їсти.

Олька зосередила увагу на своєму нігті.

– От чорт! Зламався. Так само, як моє серце, – згадала вона і в нападі демонстрування зневаженого материнства спробувала пригорнути Францішека. Спроба закінчилася його голосним невиразним протестом. – Я залишаюся, – заявила Олька, коли в кімнаті на мить запала тиша. – Розлучаюся з Робертом, – вона обвела поглядом перелякані обличчя. – А валізки треба принести нагору.

– Ти не можеш так зі мною вчинити, – дідусь зблід, і Буба перелякалася, що доведеться знову, як під час останніх Ольчиних відвідин, викликати швидку.

– Спокійно, дідуню. Уже біжу по крапельки.

– Вони тут, – дід з поглядом мученика вказав на дверцята бару батьків. – Налий скляночку віскі. Від чогось іншого мене знудить, – попередив він.

– Мені теж налий, – зажадала Олька.

– Навіть не думай! – дідусь поволі оговтувався. – Ти повинна повернутися до чоловіка тверезою.

– Я залишаюся, – похмуро нагадала Олька, і дід знову пополотнів.

– Можеш тут залишитися за однієї умови, – видушив він, озброївшись скляночкою улюбленого напою. – Якщо твій Роберт зберігає в помешканні колекцію із двадцяти велосипедів.

– Я й не підозрювала, що дідусь так подався, – Олька перелякано вдивлялася в нерухоме дідусеве обличчя. – Останнім часом ти був у кращій формі, – чемно зауважила вона.

– Після нашої зустрічі я щодня робив електрокардіограму, – поскаржився дід, жваво жестикулюючи вільною рукою.

Буба не брала участі у сварці. Кожні три місяці Олька із сином, що ревма ревів, атакувала батьківський дім, захоплювала вітальню, і перебувала там доти, доки не з’являвся скрушний Роберт із букетом прив’ялих троянд. Після довгих перемовин, коли сльози чергувалися із взаємними докорами, уся трійця полишала територію відчуження. Олька й Францішек з полегшею, Роберт – з невиразною гримасою жалю, неначе учень, у якого несподівано закінчилися канікули. Цю сумну вервечку біженців супроводжували запевнення, сповнені радісних слів про міцні родинні узи й побажання, аби несподівані Ольчині відвідини раз і назавжди залишилися в історії. Проте вони повторювалися з аж ніяк не історичною регулярністю, просто без кінця.

– Я ж казала: цей Роберт – ще справжня дитина! – повторювала мати після кожного чергового Ольчиного пришестя. – От побачите, вона знову сюди повернеться! – пророкувала мама драматичний сценарій.

– Я пригадую, як ти робила все, щоб їхній шлюб відбувся, – батько не міг пробачити матері, що та примусила старшу дочку взяти традиційний шлюб із ксьондзом Кореком, органістом та численною ріднею з обох сторін. – Тобі хотілося обручок, білого плаття й чайних троянд, то тепер маєш! – додавав він зі зловтішним задоволенням, що віщувало початок великого, усеосяжного скандалу в сім’ї.

– Дайте спокій, – намагався рятувати ситуацію дідусь. – Треба радіти, що хтось погодився одружитися з Олькою, і що перед нами знову декілька спокійних днів.

Буба вже очікувала моменту, яким зазвичай завершувалися такі події, проте знала, що протягом найближчих трьох днів їй знову доведеться стати свідком повторення сестриної історії. Почнуться ті самі розмови, утішання, прокльони на адресу дня шлюбу, аж до миті, коли всі кинуться до дверей, щоб відчинити їх переляканому Робертові, який ледь помітно зволікатиме з тим, аби забрати свою згубу й відвезти крихітним темно-червоним «Фіатом» на вулицю Марисеньки.

Бідний Роберт, – подумала вона про тихого швагра, у якого не було жодних шансів приборкати вередливу дружину, котра постійно переконувала свою другу половину в перевагах фемінізму над чоловічою безпорадністю. Цей фемінізм, який полягав у постійному задоволенні сценічних забаганок Ольки й ненавмисному, проте систематичному занедбуванні Францішека, часто наштовхувався на Робертів спротив. І через це чергові псевдофеміністичні прагнення переносилися разом з Олькою на вулицю Звіринецьку.

Олька сиділа біля столу й наминала розсольник. Францішек заснув на килимі, вочевидь звиклий дрімати в незвичайних місцях. Буба трохи непокоїлася, що її небіж, який відзначався мавпячою спритністю в здобуванні їжі й уникненні покарань, таку саму винахідливість, або, радше, її відсутність, демонстрував за будь-яких спроб примусити його до розумових зусиль. А може, Олька взагалі не вчить його говорити? – замислювалася Буба, дивлячись на спокійне й позбавлене звичайного хижого вигляду обличчя хлопчика. Адже діти в цьому віці не лише пищать і ревуть, а Францішек наразі не відзначається жодними іншими вміннями, занепокоєно думала вона, поглядаючи на спокійну, задоволену собою, сестру.

– Ніколи не виходь заміж, – Олька проковтнула останній шматочок картоплі й відчула потребу поділитися своїм скромним досвідом трирічного подружнього життя. Та ще й такого, яке аж ніяк не нагадувало впорядкованих стосунків у законному шлюбі. – Запам’ятай, – попередила вона, шкрябаючи ложкою денце порожньої тарілки, – жінки в нашій родині позбавлені того, що я б назвала подружнім інстинктом.

Бубі здалося, що в цей момент Олька більше переймається відсутністю в неї розсольнику, аніж отого подружнього інстинкту.

– А мама? – запитала Буба просто так, щоб запитати.

– Що – мама? – Олька витерла долоні об скатертину, яку Бартошова крохмалила протягом двох серій «Клану».

– Мама теж позбавлена цього інстинкту? Адже вони з батьком стільки років щасливі… – Буба раптом усвідомила, що епітет «щасливі» дуже невідповідне слово, аби проілюструвати стосунки між батьками. – Ну, хай там як, а тато з мамою разом, – здалася вона.

– Де це вони разом? – Олька роззирнулася довкола, неначе шукаючи доказів на підтвердження цієї очевидної неправди. – Мені здавалося, що батько щойно дурнувато всміхався в дебільній програмі, а мама, напевне, уже кілька годин базікає з кимсь на іншому кінці міста. На неї вирячився якийсь псевдоінтелектуал, що видає книжечки на всі випадки життя, а вона заряджає біля нього свої жіночі акумулятори. І так щодня, – переможно закінчила вона.

– Якщо перебування разом ти уявляєш, як життя папужок-нерозлучників, то крім цих пташок ні в кого немає відповідного інстинкту, – Буба взялася захищати сімейні цінності. – Батьки знаходять для себе час удома, – продовжувала вона голосом, який свідчив про її прагнення повірити у власні слова.

– Удома? – Здивування Ольки було непідробним. – Удома батьки приречені на власне товариство, та вони тут просто гинуть! Так, гинуть! – засичала вона зловісно, ніби повторювала слова Касандри на сцені шкільного театру. – Уникають розмов, брешуть, дратуються, утікають одне від одного, бо в них немає часу для себе, а якщо випадково зіштовхнуться, скандал забезпечено. Ти що, справді цього не бачиш? – знову здивувалася сестра.

– Може, трохи, – Буба спохмурніла. – Але останнім часом у них стосунки покращилися, – додала швидко.

– Бо останнім часом вони частіше бувають поза домом.

– Ти теж частіше втікаєш зі свого. А що трапилося цього разу? Роберт знову отримав есемеску від твоєї подружки?

– Ти що, дурна? Я взагалі не ревнива, – Олька ліниво потягнулася, відкриваючи плаский живіт із западиною пупка. – Зрештою, як можна ревнувати мужика, який вічно щось жує, гикає, плямкає й узагалі видає такі химерні звуки, ніби в його організмі працює виключно стравохід і прилеглі до нього органи? – пирхнула вона.

Певне, Францішек удався в батька, – подумала Буба, і вже вголос запитала: «І ти лише через його гикання й плямкання чмихнула цього разу?».

– Та ти що! – зараз Олька демонструвала струнку ліву ногу, і Буба подумала, що Господь несправедливо розділив анатомічні елементи між сестрами. – Цього разу я насправжки пішла, – останнє слово вона вимовила підкреслено. – Бо Роберт не дозволяє мені підтримувати потрібну вагу.

– Дійсно! Я бачу, що твій чоловік тобі не дає їсти.

– Справа в тому, що він примушує мене їсти й називає аноректичкою, а я майже пройшла кастинг на маленьку роль у серіалі.

– О-о-о! Це щось нове, – Буба припинила оглядати власну литку, яка більше скидалася на грушу. – А я гадала, що ти досі співаєш у цієї Сковронської.

– Я вирішила більше не виступати в кабаре. Окрім того, не говори мені про Сковронську, – на Ольчиних щоках розквітли добре знайомі Бубі червоні плями.

– То як, час на сцену? – Буба спробувала вгамувати їхній подальший розквіт.

– Молодець, уторопала, – похвалила Олька, потрохи опритомнюючи. – Поки що мені запропонували зіграти в телесеріалі «Кохання та скальпель».

– Уперше чую.

– Бо його ще не почали знімати, – Олька блискавично перевтілилася в знімальну групу. – Почнемо навесні. Ну, а до того часу я повинна важити максимально п’ятдесят кілограмів.

– То кого ти гратимеш? Скальпель? – Бубу перелякала перспектива побачити ще худішу сестру.

– Одну з пацієнток, дурненька. Лежатиму на лікарняному ліжку разом з головною героїнею.

– Якщо вона теж така худа, то поміститеся, – прикинула Буба.

– Ми лежатимемо не на одному ліжку, а в одній палаті. У цьому домі що, усі розуміють сказане так буквально?

– У цьому домі що, знову живе моя старша донька? – із-за дверей висунулася батькова голова разом із шиєю, закутаною шарфом. – Ну, і як я вам сподобався?

– Тс-с-с, – Олька промовисто засичала й тицьнула пальцем у сплячого Францішека.

– О Господи! – батько щиро засмутився. – Ви знову повернулися назавжди? А я думав, що ти прийшла подивитися, як я виступаю на телебаченні.

– Якби я хотіла подивитися, як ти виглядаєш на телеекрані, то не виходила би з дому.

– І це було б найкраще для всіх! – вигукнув дідусь, що підбадьорений зятевою присутністю, наважився вийти зі своєї схованки. – Павле, – гримів він далі, не зважаючи на здоровий сон правнука, – будь мужчиною й дай, нарешті, лад у власному домі! Ця пані тут не прописана, а хоче пропхнути сюди свого нестерпного шибеника!

Нестерпний шибеник, на підтвердження непомильності дідусевої оцінки, схопився з голосним плачем і, незграбно стягаючи трусики, обцюняв килим, а саме турецьку розету, якою так пишалася господиня.

– Що тут робиться? Чому, у дідька, ви дозволили йому пісяти на килим? – у дверях стояла мати й намагалася поглядом переконати Францішека припинити ганебні дії.

– От і капець твоєму килиму, Марисю! – проказав дідусь тоном знавця, а тоді тихенько вибрався із цього шарварку, який знову зчинився у вітальні, і асоціювався в Буби з Вавилонською вежею. Хіба що з тією відмінністю, що тут ніхто нічого не будував. Навпаки, руйнувалися підвалини й опори родини, і все це під голосний плач Францішека, який демонстрував могутність свого голосу в будь-якому місці й будь-якій ситуації.

ГРИБОЧКИ ДЛЯ ДУШІ

Бартошова ходила між кухонними стільцями з ображеним виразом обличчя. Не досить того, що Францішек час від часу ляскав її по великому заду, то решта родини, замість того, аби зайнятися його вихованням, сиділа біля столу, аналізуючи безнадійний випадок далеко не останнього Ольчиного дезертирства.

– Насправді він мене анітрохи не кохає, – вихлипувала Олька свою вічну пісню покинутої дружини. – Тільки його комп’ютери важливі! А моє життя? Ну скажіть, я що, нагадую молочну пляшку? Або якийсь патологічний випадок хронічного материнства?

– Молочну пляшку, кажеш? – голосно замислився батько. – Хіба що трошки…

– Дай спокій, – дорікнула йому мати. – Олька має рацію. Вона повинна боротися за свою незалежність.

– Боротися? Зараз боротися? А якого дідька вона її втратила? І про яку незалежність ми тут говоримо? – у батьковому питанні забриніли небезпечні антифеміністичні нотки. – Є покинутий чоловік, занедбана дитина й комфортабельна квартира. Є полишене навчання й невдала кар’єра співачки. Треба, нарешті, дати цьому лад. Закінчити навчання, виховати Францішека й спромогтися бодай на якусь самостійність. Гарна незалежність… Моя донька в епізодичній ролі в поганенькому серіалі, із прихованою під пледом анемією! Та на місці цього Роберта…

– Ну, власне. Що б ви, тату, зробили на моєму місці? – Роберт з’явився так тихо й несподівано, що вся родина заклякла.

– Сідай, хлопче, – у батькові прокинулася чоловіча солідарність. Він навіть поступився зятеві місцем і тоном патріарха заявив:

– На твоєму місці я б одружився із власним комп’ютером. За умови, що він важив би щонайменше шістдесят кілограмів і не мав звички кидати мене по п’ять разів на місяць.

– Бачиш, що діється з моєю родиною? – в Ольчиному запитанні чаївся біль, якого вистачило б на п’ять похоронів. – Усе через тебе! Навіть тато вже не знає, що говорить… – Олька збиралася розгорнути патологічну карту сімейних хвороб, але її випередила Бартошова.

– Кава, – проказала вона так голосно, що Францішек облишив ляскати її по сідницях й перебрався на батьківські коліна.

– Який він схожий на тебе, – іронічно зауважила мати.

Роберт не подякував, бо не було за що. Тещине спостереження не мало нічого спільного з компліментом. Не було воно й до кінця правдиве, оскільки проблематична зовнішність хлопчика продовжувала становити невичерпне джерело спекуляцій на тему генетики.

– То ти не можеш без нас жити? – прошепотіла Олька, розмішуючи ложечкою несолоджену каву. Здавалося, вона зараз засяє.

– Саме так, – коротко кинув комп’ютерник. – Я без вас, а моя мати без мене. Щойно ти пішла, вона приїхала з наміром вести моє холостяцьке господарство.

– Що? Свекруха в моїй квартирі? – в Ольці прокинулася левиця. – То вже на прогулянку вийти не можна, бо не матимеш куди повертатися? Збираймося, – рішуче наказала вона, відсуваючи каву. – Бо твоя мама ще встигне звикнути до моїх нових парфумів.

– Вона вже звикла. Я віддав їй цілий флакон. Інакше вона б жила в нас аж до останньої їх краплини.

– Мої парфуми? – Олька знову завила від образи.

– Зате я маю для тебе щось краще… – у Робертових руках з’явився великий флакон від Армані. – Вони знадобляться тобі на цей кастинг. Звідти дзвонили й сказали, що чекають на тебе о вісімнадцятій.

– Робертику, найдорожчий! – Олька повисла на чоловіковій шиї зі справжнім акторським завзяттям, піддаючи при цьому неабиякому випробуванню слабкі м’язи щасливчика. Францішек продовжував репетувати, проте його заглушили інші учасники цієї сцени примирення, котрі полегшено перевели подих.

– Я ніколи б не закохалася, – думала Буба, спостерігаючи за кульмінацією мелодрами, яку знала напам’ять. Герої подружнього скандалу неухильно наближалися до згоди. – Я б цього не зробила, коли б не… Узагалі я вже теж трохи закохалася. До того ж нещасливо.

Уявила собі, як вона висить на шиї в Адася, і відчула важку лапищу несправедливої долі, що наблизила до Адасевого серця Йольку, а її, Бубу, відсунула на задній план. І ця ж таки нахабна лапа так дошкульно струсонула Бубиними амбіціями, що їй аж заболіло. А Бубина доля, дірява й зруйнована, схожа на спиці поламаного парасоля, який не може захистити її від зливи сліз.

* * *

– Що ти робиш, Бубо? – у дверях кімнати стояла мама й занепокоєно дивилася на доньку.

Буба лежала на підлозі в чудній позі. Вона непорушно дивилася на стелю. Її руки безвладно спочивали, простягнуті вздовж тулуба, а ноги були химерно вигнуті. Від цієї неприродної композиції віяло незбагненним жахом, який змушував маму нервово діяти, щоб повернути Бубиному тілу більш звичний вигляд.

– Бубо, підведись, – рішуче зажадала вона, переступаючи поріг кімнати.

її голос розбудив дідусеву пильність. Сива голова старенького заповнила решту місця у дверях. Буба скоса глянула на присутніх і неохоче повернулася до сидячого положення.

– Бубо, давай поговоримо, – мамин голос затремтів, ніби вона от-от заплаче. – Я це знала, відчувала, – голосно жалілася мати, – що не зможу тебе вберегти, захистити, попередити…

Вона сіла на матраці, не знімаючи руки зі свого чималого бюсту.

– Кажи, що ти приймаєш. Гриби, амфетамін, похідні? Кажи правду.

– Грибочки, напевне, – утрутився дідусь. – Позавчора з’їла п’ять крокетів із грибами, а я лише два.

– Якби ви, тату, з’їли п’ять, то теж лежали б у дивній позі, – сердито відповіла мати. – Крім того, це серйозна розмова. Бубо, я питаю тебе, що ти приймаєш?

– Нічого я не приймаю! – Бубу дратувало, коли випадкові розслідування ставали приводом до ідіотських дискусій. – Я медитувала, от і все!

– Бачила я вчора такі «медитації»! – мати заговорила сварливим тоном, продовжуючи стискати груди. – По телевізору показували, як виглядає медитація після однієї таблетки «екстазі». Кажуть, люди роблять такі неймовірні речі…

– Найчастіше лежать на підлозі з ознаками паралічу, – докинув дідусь. – Після двох таблеток теж лежать, але вже без будь-яких ознак.

– Я медитувала, – Буба спромоглася відповісти спокійно й упевнено. – Це новий метод, який допомагає досягнути порозуміння між духом і тілом.

– А ти хіба знаєш, як таке порозуміння виглядає? – засопіла мати.

– Я знаю, як виглядає його відсутність. Ти найкращий приклад цього.

– Я? – мати глянула на свої коліна. – У мене що, немає контакту із власним розумом?

– Схоже на те, – дідусь утупив у доньку проникливий погляд. – Ти рідко вдаєшся до розуму, Марисю.

– Бо занадто часто вдаюся до розмов з тобою, батьку, – розгнівано відрізала мати. – То що це за медитація? – звернулася вона до Буби. – Давно ти цим займаєшся?

– Відтоді, як Йолька ходить на курси для моделей.

– Вона марить! – до матері знову повернулася впевненість. – Бубо, ти мариш. Зводиш нас на манівці! Я мушу довідатися всю правду. Це Йолька фарширує тебе якоюсь гидотою?

Буба ліниво підвелася з підлоги. Сягнула по підручник з йоги й простягнула матері.

– Йолька – моя подружка, й Адась від неї дуріє. У цій ситуації я намагаюся позбавитися почуття ревнощів і розчарування. Тому медитую. Це дає можливість відсторонитися від справ, на які я однаково не можу вплинути.

– У тебе нещасливе кохання? – здивувалася мати ще більше. Немовби ніколи не думала, що її донька може закохатися. Тим більше, закохатися нещасливо. – Це ще гірше, бо ти в групі підвищеного ризику! – вона грізно глянула на Бубу й дідуся. – Тобі треба лікуватися.

– Але ж вона не колеться, то навіщо їй лікуватися? – дідусь почухав розкуйовджену чуприну. – У цьому домі є й серйозніші кандидати на лікування.

– Ви про те, що хочете полікуватися від алкоголізму?

– Я, Марисю, про насильство в родині. Я став жертвою вашої агресивності. Крім того, ти пригнічуєш мій інстинкт самозбереження…

– Це пояснює, чому ви, тату, поводитеся гірше, ніж Францішек.

– Але я, пробач, не цюняю на твій килим, проте почну. От побачиш, почну.

– Ти повинен медитувати зі мною, дідусю, – Буба повернулася до початкової пози лотоса. – Ви всі повинні медитувати зі мною, – додала вона, багатозначно дивлячись на матір. – Може, тоді не доведеться пісяти на килими, щоб опинитися в центрі родинної уваги.

– Як гарно вона це висловила, правда, тату? – мати притулилася до батькового плеча, демонструючи цим жестом цілковиту миролюбність.

– Кажи, що хочеш, Марисю, але наша Буба зовсім не така вже й дурненька.

Буба зціпила зуби й примусила себе не зважати на дідусеві коментарі. Її асертивність, яка давалася нелегко, спонукала Бубу зазирнути вглиб себе, де вона виглядала гармонійно й зовсім не нагадувала дурненьку. Якраз навпаки. Усередині самої себе Буба була відмінницею в школі виживання, свідома власної переваги над усім, що її оточує. Ну, може, не над усім, але, напевне, над світом, у якому більшість її рідних та знайомих бавилася в піжмурки. Гралися мати й дідусь, а поруч із ними крутилася, наче дзиґа, довгонога Йолька. Поміж них з певною гідністю вештався Адась. І в усіх на очах були пов’язки. Крім Буби, яка знову сплела ноги, вирівняла дихання й виключилася із гри.

* * *

– Я виходжу! – голосно заявила мати, хоча це була неправда, бо вона продовжувала стирчати перед дзеркалом. Квацяла вуста так завзято, що почала нагадувати клоуна.

– Із таким гримом? – батько з’явився несподівано і, угледівши дружинин макіяж, відмовився від традиційного цьомчика.

– У чому справа? – спитала вона ображено, склавши губи для поцілунку. – Не поцьомаєш власної дружиноньки?

– Я тобі не ватка для зняття макіяжу, щоб ти мною витиралася. Вічно ти кудись ідеш, коли я повертаюсь, – докірливо відповів батько.

– От власне, – підхопила мати. – Ми майже не бачимося, а ти захищаєшся навіть від крихти ніжності.

– Я захищаюся від цих чортових мальовидел, від яких у мене проблеми зі шкірою.

– Ти говориш, як клієнтка косметичних салонів! – перелякалася мати.

– Авжеж. Переборщив я з тією шкірою.

– Доки ти не фарбуєш нігтів, я за тебе спокійна.

Мати обдарувала батька янгольською усмішкою й випарувалася, залишаючи після себе пахощі парфумерного магазину.

– А ви, батьку, чого так зачаїлися? У цьому домі що, усе відбувається в передпокої?

– Мене привабив аромат парфумів. Навіщо ти ними користуєшся, Павле? Жіночі, – дідусь принюхався й гидливо скривився.

– Це Марися, а не я.

– Вона так тебе напахтила?

– Дайте мені святий спокій і щось на обід. Я геть не маю настрою жартувати. Де Буба?

– Медитує. А обіду вже немає.

– Що значить «немає».

– Те, що його вже з’їли.

– І мій обід теж?

– Обід це тобі не шарфик, котрий або твій, або мій. Лежить собі й чекає на власника.

– То хто нині привласнив мою порцію?

– Певне, я.

– Я завжди знав, що вас неможливо любити.

– Безкритично нікого не варто любити. Навіть себе, бо можна перетворитися на нарциса.

– Що ви, тату, міфами мене годуєте. Я волів би спожити щось реальніше.

– Я саме про це подумав. У барі стоїть наше улюблене віскі. Як ти вважаєш? Крапля еліксиру не зашкодить. Навіть чоловікові, який фарбує нігті.

– Не зашкодить, – покірно відповів батько, згоджуючись із фактом, що пообідати йому доведеться іншим разом.