Текст книги "Буба"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

ДОБАВКА НА ДОДАЧУ

Кінець зими перетворився для Буби на початок весни. Віднедавна все, крім родинного життя, здавалося їй чудовим і надзвичайним. Прогулянки з Мілошем за місто з біноклями в зелених футлярах, спільне розв’язування математичних задач, піца, яку вони їли завжди за тим самим столиком, і навіть обіцянка шкільної дискотеки, куди збирався піти весь клас… Виглядало так, ніби зненацька всі потаємні мрії почали здійснюватися. Пані Коропова не могла надивуватися, що Буба так «подорослішала». Олька, завітавши якогось дня зі своїм верескливим Францішеком, глянула на сестру так, немовби збиралася запропонувати їй роль у фільмі «Щаслива ліцеїстка», у якому була сценографом.

– Взагалі-то, – пояснювала Олька Бубі, поїдаючн її шматок пирога, – я поки що тільки розставляю реквізит на плані.

Пан Коцютек, відтоді, як звірився Бубі, теж ставився до неї з певною повагою, яку вона називала респектом. Бо пан Коцютек асоціювався в дівчини з епохою, коли це слово багато про що говорило. Зустрічаючи Бубу, старомодний сусіда мав звичку говорити: «Пудово виглядаес, Бубо, пудово! Так тлимати! Так тлимати!». Бубу почала переслідувати думка про те, що, може, вона стає схожою на пані Астріду. А вдома всі, за винятком хіба що діда, були зайняті виключно власними справами.

Мати завзято друкувала на комп’ютері й майже не виходила зі своєї кімнати. Вона схудла й рідко посміхалася. Зате роман, над яким просиджувала ночами, ріс у блискавичному темпі.

– Боже мій, – зітхав дід Генрик, – краще б Марися вже закінчила, бо нам же доведеться це читати! Письменники такі егоїсти, – нарікав він за склянкою портеру, – пишуть про все, що спаде їм на думку, і не рахуються з терплячістю майбутніх читачів.

– А ти помітив, дідусю, що мама вперше не розповідає про свою книжку? – Буба відірвалася від читання «Бриджа». – Трохи дивно, – замислено додала вона.

– Нарешті порозумнішала! – пирхнув старенький. – Твоя мати не така вже й дурна, і знає, що родина може витримати чимало, але не все.

– А мені чомусь страшенно цікаво, про що буде ця книжка, – не здавалася Буба.

– Дам тобі гарну пораду, – дідусь із насолодою сьорбнув пива, – не кажи про це матері, бо отримаєш триста сторінок любовних діалогів. Хіба що замість вродливого брюнета в ролі коханця виступить який-небудь нікчемний сектант. Можу тобі розповісти, чим закінчиться весь її каторжний труд. Героїня, крім усього майна, втратить ще й цноту, а він…

– Навіщо ви годуєте Бубу такою жахливою літературою? – озвалася раптом мама, яка тихенько прямувала до виходу. – Я йду до бібліотеки, – заявила вона, ховаючи у величезній торбі зошита, ручки й окуляри.

– Навіщо, Марисю? – дідусь зніяковів, як завжди, коли його починали мучити докори сумління. – У нас удома стільки цікавих книжок, – посміхнувся він, підлещуючись до доньки.

– Мені потрібні матеріали. Я йду не по книжки, а по інформацію, – пояснила мати, взуваючи туфлі.

– Без макіяжу? – не витримала Буба. Це аж ніяк не було схоже на маму.

– Я йду працювати, а не на танці, – відповіла та.

І передпокій спорожнів.

– Привіт, – кинув батько, раптово з’являючись у тому самому місці, де щойно стояла його дружина. – Я щойно зустрів Марисю, – повідомив він.

– Її важко було не помітити, – дідусь полюбляв похвалитися своїм умінням робити логічні висновки. – Здається, ви щойно розминулися на сходах.

– А й справді, – батько вочевидь був чимось схвильований. – Вона, – продовжував за хвилину, – якось по-іншому виглядає останнім часом. Така серйозна, трохи гм… сувора… – тоді задумався й докинув: – Навіть не дає нам свого рукопису почитати. Це щось зовсім нове.

Буба переможно глянула на діда, а батько машинально вилив портер у дідусеву склянку й вихилив пиво одним духом.

* * *

Маньчаки засиділися довше, ніж збиралися. І виглядали зовсім нещасними. Пан Вальдек нервово складав карти, не звертаючи уваги на господарів, котрі продовжували аналізувати останню роздачу, яка принесла поразку суперникам, а Маньчакова… Вона затято мовчала, що робило її схожою на сердитого боксера. Тим більше, що на шиї в неї був широкий шарф, який розміром і малюнком нагадував махровий рушник. Через це пані Віолетта скидалася на боксера-важковика.

– Не розумію, – перебирав карти Маньчак, – не розумію, – повторював він безрадно, як дитина, а за мить глянув на дідуся очима, у яких мало не бриніли сльози.

– Але ж ми завжди у вас вигравали! – простогнав він.

– Це було колись, – нагадав старий. – Ви просто не працюєте над собою, – закінчив він голосом утомленого педагога.

Буба мовчала, і ця мовчанка видавалася їй трохи незручною. Не могла ж вона сказати, що всі козирі Маньчаків відби ваються в полірованій поверхні дідусевого столу. Що її порядність постійно випробовується муками й стражданнями, а дідова праця над собою полягає виключно в поліруванні столу до ідеального блиску. Перед кожною партією.

Маньчак копирсався з колодою. Недовірливо оглядав власні карти, немовби в них крилася якась незбагненна для нього таємниця.

– Посидьте ще, – запрошував дідусь тоном гостинного господаря. – Буба приготує нам чудове капучино й ми доїмо решту рогаликів, що їх спекла Бартошова.

Незважаючи на те, що обіцянки були спокусливими, Маньчакова заперечно трусонула вибіленим волоссям.

– Ні, ні й ще раз ні! – рішуче сказала вона. – Женемо!

– Женете? – пожвавився дідусь. – А вам відомо, що я вас завжди в цьому підозрював? Адже пан Вальдек закінчив технологічний технікум за спеціальністю «харчова промисловість», і як я досі…

– Ми мусимо гнати додому, – похмуро урвав його Маньчак.

– Взагалі-то кажуть «удома», – заперечив дідусь, хоча правду кажучи, про це взагалі не говорять, – він перейшов на шепіт. – Наприклад, наш сусід Коцютек, якби він чув, що ви женете…

– До побачення, – сухо вклонився пан Вальдек і швидко наздогнав дружину, яка вже кілька хвилин чекала його на сходах з міною боксера, що програв вирішальний бій.

* * *

– Що це таке? – уся родина нахилилася над згорточком, з якого видніла пара вух і блимали дві перелякані намистинки, котрі могли бути лише сповненими страху очима маленької, пухнастої істоти.

– Добавка, – пояснила Буба. – Це Добавка, – повторила вона. Чітко й трошки зверхньо, як буває, кажуть люди, що знають більше, ніж решта.

– Добавка, кажеш, – бурмотів дід, намагаючись запхати руку досередини згорточка. Його героїзм було винагороджено. Він витягнув долоню й радісно заявив: – Мене лизнуло щось м’якеньке й тепле, – захоплено вигукнув пан Генрик. – А покажи-но, Бубо, цю добавку.

Його прохання було негайно виконане, і перед очима родини з’явилася істота, яка була живим утіленням убогості й розпачу. Можна сказати, собачої бідності, бо згорточок виявився маленьким, занедбаним песиком, який викликав водночас захоплення, співчуття й переляк.

Першим відреагував батько.

– Бубо, ти ж знаєш, що в мене алергія, – застогнав він, немов песик, який саме цюняв на доньчину блузку, становив загрозу його життю.

– Була, тату, – спокійно відказала Буба, – у дитинстві й до того ж на котів. А пес то інша справа.

Пан Генрик виявився найрозсудливішим.

– Звідки він у тебе й навіщо ти його принесла? – розпитував дідусь, підставляючи песикові руку, аби той полизав.

– Ми були з Мілошем у Котавському гаю, в орнітологічній обсерваторії… – почала Буба, але дідусь перебив її.

– То воно вміє літати?

– …і там, – продовжувала Буба, – у гущині ялівцю щось так жалісно скавчало. Мілош зазирнув і перелякався, бо цуцик був прив’язаний до дерева мотузкою. У нього були зв’язані лапки і… – розповідь зупинили сльози, які закапали на свіжо зацюняну блузку й песика, що тремтів від страху.

Мати схопилася за серце з вигуком «Неймовірно!», батько спохмурнів, бо зрозумів, що історія собачати заслуговує на більше співчуття, ніж усі алергії на світі. Його теж вразила Бубина оповідь. Незворушною була тільки Бартошова.

– Я за ним не прибиратиму, – похмуро проказала вона. – І готувати для нього теж не буду. І взагалі, чому це ти його взяла, а не цей твій знайомий?

Запитання було слушне.

Зрештою, песика знайшов Мілош, тож він і мав би стати його господарем.

Усі вичікувально глянули на Бубу.

– Бо в нього, цього мого знайомого, – підкреслила дівчина, – уже є вдома чотири такі приблуди, і його мама сказала, що кожна наступна знайда опиниться в собачому притулку.

– Яка розумна жінка, – батько скористався цієї рятівною думкою. – Ми теж вчинимо гуманно, – він перейшов у наступ. – Ще сьогодні знайдемо для цього цуцика відповідне місце…

– Ми вже знайшли. Песик залишиться зі мною, – глянула на всіх Буба.

– Він мене вкусив! – цього разу дідусь блискавично відсмикнув долоню, приглядаючись до зубів собачати, схованих за злиплою від бруду шерстю.

– Він вас не вкусив, а розкусив! – вигукнула радісно мати. – Погладь його, Павелку, подивимося, чи не буде в тебе реакції.

– Тести на алергени роблять у поліклініці, а не в зоопарку, – сварливо озвався батько, але запхнув пальця в щілину між хутром, звідки видніли крихітні ікла й скрикнув від болю. – Справжній пес! – несподівано зрадів він.

– Найсправжнісінький, – у Бубиному голосі забриніла гордість.

– У нього є все, крім клички, – утрутилася мати, – його треба назвати…

– У нього вже є кличка, – не погодилася Буба. – Це Добавка.

– Ти що, жартуєш? – мати ледве приховувала розчарування. – Це анітрохи не поетично…

– На щастя, Буба не письменниця, – заступився за онуку дід. – А ти, наприклад, даєш своїм героям такі дурнуваті імена… – дорікнув він дочці, але вона його перебила:

– Чого це тобі на думку спало дати йому таку химерну кличку?

– Бо вона справжня, – уперлася Буба. – І нам підходить…

– Але собаку треба якось нормально назвати, – терпляче нагадав тато.

– Я тут подумала, – вела своєї Буба, – що нам на додачу до всього хіба що пса бракує.

Бубині слова викликали певний ентузіазм у батьків і гнів Бартошової.

– Даруйте собі таке ім’я, – образилася вона.

– Але ж це не вас кликатимуть, а собаку! – дідусь першим погодився на Добавку.

– Усі в цьому домі кричатимуть «добавка!», а я носитиму вам нові тарілки зі стравою…

– Це Добавка з великої літери, – квапливо пояснив батько, якого теж вдалося переконати, і Буба полегшено перевела подих. Несучи песика до своєї кімнати, вона чула суперечку, яка вперше об’єднала дідуся та її батьків.

– Цікаво, як ви вимовляєте великі літери, – розгнівано буркотіла Бартошова. Вона дивилася на Добавку так, наче то були реберця найгіршого гатунку.

– Зробимо по-іншому, – запропонував батько. – Додаткову порцію називатимемо «додаток», а Добавка залишиться лише для собачки. Але прошу тебе, Марисю, – він благально глянув на дружину. – Щоб ця Добавка не спала з нами в ліжку.

– Гм, – сердито відгукнулася та, – твоє прохання, Павелку, здається мені дивним, бо останнім часом ти нічого проти якихось добавок не мав. На додачу, значно гірших. Хоча, – мати знайшла компроміс, – шерсть нашого собаки й волосся цієї офіціантки однаково скуйовджене.

– Але ж, Марисю, – заперечив батько, – наш пес набагато гарніший!

– Чув? – звернулася Буба до цуценяти, що обнюхувало кожен куточок кімнати, – от ти вже й «наш пес». Ласкаво просимо додому!

* * *

Ветеринар усміхнувся до Буби й привітав її зі здоровою й гарненькою сучкою, у жилах якої, на його думку, текла кров хорта, дога й спанієля. Бубу не настільки вразила генетика Добавки, наскільки її стать.

– То Добавка – сучка? – перепитала вона.

– Дуже гарненька сучка, – відказав ветеринар, миючи руки, – і виросте чималенькою гарною панночкою, – пообіцяв він, необачно відкриваючи іншу таємницю собачки. Уся родина захоплювалася її мініатюрною досконалістю, словом, усі погодилися на маленького песика, тоді як…

– Не переймайся, – заспокоював її Мілош, коли обоє повільно поверталися із клініки, – у мене теж була така сама проблема. Моя перша знайда, Потіха, це ж п’ятдесятикілограмова вівчарка, яка в житті не пасла жодних овець і має за батька гігантського шнауцера, а за матір якусь сучку-велетку. А коли я приніс її в кишені куртки, вона теж була манюня.

– Але як їм про це сказати, – не вгавала Буба.

– Ти їм узагалі не скажеш. Виросте, то й самі побачать, – порадив Мілош.

– І що тоді? – майбутнє аж ніяк не видалося Бубі далекою перспективою.

– А тоді вони її вже так любитимуть, що Добавка буде для них найважливішою. Не матиме апетиту – усі теж його втратять. Як повернеться із прогулянки з пораненою лапою, половина родини помчить до аптеки на край міста, тієї, що чергує вночі, щоб купити собаці ліки.

– А в тебе все саме так? – запитала Буба.

– Авжеж. Коли в мене був грип, мама тричі забувала купити мені мікстуру. А коли в собаки виникла підозра на глисти, йому забезпечили повний курс лікування та ще й вітамінізоване харчування.

– Цікаво, чи Добавка теж такого дочекається.

– Звісно, навіть швидше, ніж ти думаєш.

– І що сказав про нашу Добавку лікар? – допитувався дідусь, даючи можливість веселому цуцикові гострити зубенята об його литки. – Наша крихітка здорова? – запитав він песика, безуспішно намагаючись його погладити.

– Здорова, – відказала Буба, і дідусь, мати й батько, зайняті годуванням і погладжуванням Добавки, полегшено зітхнули.

І Буба подумала, що Мілош дуже розумний. Хтозна, чи не найрозумніший з усіх її однокласників.

* * *

Телефон задзеленчав несподівано. Саме в той момент, коли Буба купала Добавку. Вона його навіть не почула, бо намилюючи песика, повторювала англійські слова й мала у вухах слухавки плеєра.

– А-а-а, telefone for me! – зрозуміла вона дідові жести і, замалим не виливаючи цуцика разом з водою, подалася до апарата.

– Йолька? – почутий голос колишньої подруги здивував її більше, ніж дзвінок від якоїсь американської кінозірки… – Чи в мене є час? Та певне, що знайду, якщо це важливо. Заходь, найкраще за годину.

Ще кілька місяців тому вона б зраділа цьому дзвоникові більше, ніж квиткові на концерт Стінґа. А може, навіть більше. Зараз відчувала хіба що прикре здивування. Відвідини подружки, колись такі бажані, зараз її трохи непокоїли. Бо навіщо вона Йольці, якщо та зараз помічала її лише тоді, коли поруч із Бубою був Мілош?

– Бубо, тут якась пані до тебе! – повідомив про Йольчин прихід дідусь.

– Привіт, – промовили її кармінні вуста. – Старенький мене більше не пізнає? Певне, зле бачить, якщо назвав мене панею, – вона без угаву базікала, цікаво роззираючись довкола. – У вас німого не змінилося, – заявила вона трохи згодом. – Тут завжди так затишно, – додала Йолька й скрикнула від болю.

Добавка напала без попередження, керуючись виключно своїм собачим чуттям. Запахи, що линули від Йольки, викликали в неї лють, бо сучка кусала без кінця, агресивно накидаючись на литки, обтягнуті брюками від Гуччі.

– Прибери цю гидоту! – кричала Йолька, доки занепокоєний дідусь не прибіг на порятунок, причому Добавці, а не покусаній жертві.

– Прошу не казати так про Добавку, – зажадав він безапеляційним тоном і голосно грюкнув дверима, забираючи із собою цуценя.

Йолька зручно вмостилася на Бубиному ліжку, пильно оглядаючи стіни.

– У тебе ніде немає Мілошевого фото? – запитала знехотя. копирсаючи довгим лакованим нігтем під іншим.

Буба вдала, наче не чує.

– У тебе якісь проблеми? – запитала вона.

Дівчина сіла в плетеному кріслі, дивлячись на струнку Йольчину фігуру, яка елегантно розкинулася на її незастеленому ліжку.

– Ні. Зрештою, знаєш, якісь там негаразди є, – Йолька силкувалася виглядати байдужою. – Йдеться про хімію. Ні для кого не секрет, що Піпетка хоче мене завалити. Я не приховую, що в неї є на це причини. Вона так ревнує до свого чоловіка…

– Що?

– А хіба я тобі не казала? – Йолька закинула ногу на ногу. – Її чоловік – керівник нашого театрального гуртка. Ну, може не нашого, але він займається молодіжною сценою, і коли наш харцерський загін підготував виставу… Ми її ще не грали, – пояснила вона, – то чоловік Піпетки приходив на репетиції й узагалі… Я грала головну роль, природно, що доводилося з ним консультуватися. Якось, коли я саме була в його кабінеті, прийшла Піпетка… ну, розумієш… – Йолька таємничо замовкла й промовисто глянула на Бубу. – Помста буває солодкою, – закінчила вона пошепки.

– А цей її чоловік… Він… ну, якось тебе скривдив? – Буба пригадала всі прочитані нею мамині книжки, у тому числі першу, «Спокушена школярка».

– Ні-і-і, ти що! – спохмурніла Йолька. – Це настільки порядний йолоп, що він не лише не завдав мені шкоди, але ще й прогнав з кабінету зі словами, що в нього немає часу на дурниці. На талантах анітрохи не розуміється. Порадив мені ходити на уроки дикції. Уявляєш?

Буба не могла уявити, щоб хтось міг знущатися з такої привабливої істоти як Йолька, проте люди бувають різні.

– А чому ти вважаєш, що Піпетка тебе переслідує? Узагалі-то у всіх у класі проблеми з хімією…

– Особливо в тебе! – зневажливо кинула Йолька. – Таке скажеш!

– Мені просто пощастило, коли я отримала цю п’ятірку, – Буба вирішила не розповідати Йольці правди. Особливо тому, що довелося б говорити з нею про Мілоша, а цього вона б ніколи не зробила. Адже колись вона так щиро розповіла їй про свої почуття до Адася, а вже наступного дня…

– З ким ти готуєшся до хімії? З Мілошем? – Йолька знехотя бавилася золотим браслетом.

– Т-т-так.

– От-от. Я теж хочу з вами повчитися. У мене ще є можливість зарахувати перший семестр. Але мені потрібна дружня підтримка.

– Але ж Адась… – почала Буба.

– Ой, припини, – Йолька скривилася. – В Адася свої проблеми і він має їх вирішити. Зрештою… Якщо тебе це цікавить, то я його вже відпустила… Давня любов не минає, га? Ну, то що з хімією?

– Мені шкода, але я з Мілошем не займаюся хімією. Сама я теж не надто на ній розуміюся, тож тобі нічим не допоможу. Поговори з ним про це сама, – Буба не впізнала власного голосу. Він був рішучий і гострий, як Добавчині зуби або свисток у чайнику пані Пенцикової. І цим Буба дала зрозуміти колишній подружці, що їхня зустріч скінчилася.

– Мені треба йти до крамниці, – сказала вона, відчиняючи перед ображеною Йолькою двері.

– Бубо! – зрадів дід, що встиг уникнути удару дверима, під якими він, як завжди підслуховував. – Ти мусиш іти до крамниці! – задоволено посміхнувся він. – Я вас проведу, пані, бо в цьому домі живуть небезпечні тварюки, – заявив він Йольці.

– Я це помітила, – в’їдливо озвалася та.

– Це добре, – широко посміхнувся старий, – розумна людина завжди повинна помічати, що діється навколо неї.

Коли за Йолькою зачинилися двері, Буба глянула на дідуся із прихованим сумом.

– Це була Йолька, діду, – тихо проказала вона.

– Я знаю, – похитав головою пан Генрик. – Я ж бо, онучко, розумна людина, і завжди помічаю, що діється довкола мене, – закінчив він, посміхаючись, а в його очах видніла сімдесятип’ятилітня мудрість.

* * *

«Про нашу родину можна сказати, як про цей місяць: у березні сім погод надворі», – написала Буба у своєму щоденнику. За вікном ніщо не віщувало змін. На клумбі перед будинком лежав той самий сніг, що й у лютому. Біля турніка, на якому всі витрушували килими, стояли ті самі «витрушувачі» в турецьких кожушках. Їхня постійна присутність змушувала мешканців будинку посилено користуватися порохотягами: варто було наблизитися з килимом, як у дворі вибухала сварка. Фікуси пана Копішка розросталися на сходовому майданчику, немов ліани в тропічних джунглях, і чи надворі був березень, чи ні, міг сказати лише Бубин календар.

Добавка росла так швидко, що Бартошова, потайки від решти членів родини, щодня давала їй подвійну пайку в мисці з написом «Добавка». Коли вона думала, що ніхто її не бачить і не чує, то нахилялася над собачкою й шепотіла їй на вухо якісь таємничі слова, від яких та виляла хвостом. Буба з дідом уже давно зрозуміли, що Добавка, яка перетворилася на постійного відвідувача кухні, виконувала дві ролі: стала об’єктом любові Бартошової й дегустатором усього, що готували руки вмілої куховарки. Ну, і ще однією безсумнівною зміною на Звіринецькій, стало те, що Маньчаки, які приходили щовівторка о сімнадцятій, скасували ці зустрічі. Вони більше не приходили о звичній порі, бо їм пояснили, що в цей день їхня суперниця ходить на побачення з Мілошем.

– З отим старезним поетом? – здивувалася навіть Маньчакова, а дідусь похитнув її знання літератури, рішуче заявивши, що Мілош зовсім не старезний і не має жодного відношення до поезії.

Вівторки стали для Буби особливими, бо в цей день дідусь купував уранці сирник, який дві хвилини по сімнадцятій піддавався процесові негайного знищення. Його поглинали під акомпанемент октету, що виконував сучасну музику, і це давало Бубі можливість створити інтимну атмосферу. Батьки й дідусь самі делікатно зачиняли двері до її кімнати. Так було ввічливіше й зручніше.

Буба полюбила ці ледачі вівторки. Навіть якщо Мілош примушував її вчити складні органічні сполуки або пояснював нудні зміни, що відбуваються з інфузорією-туфелькою. Якось він навіть сказав, що приклад з туфелькою найкраще ілюструє Йолька. Але про Йольку й Адася вони майже не розмовляли. Коли одного дня Буба мимохідь запитала про спільне вивчення хімії, Мілош посміхнувся й відповів, що не всі пропозиції для нього прийнятні. Це було так по-чоловічому. Ця його усмішка й рішучість, з якою він зумів відмовити найвродливішій дівчині в класі. Невдовзі з’ясувалося, що її краса більш відносна, ніж Ейнштейнова теорія, бо окрім Буби й Адася насправді ніхто Йолькою не захоплювався.

А ще безсумнівна перевага вівторків полягала в тому, що коли Буба з Мілошем не зубрили математику чи хімію, не обговорювали видів птахів та їхній розвиток чи не обмінювалися кінологічним досвідом стосовно дресирування собаки породи пес, то просто разом мовчали, слухаючи улюблену музику. Усі дівчата в класі, крім Агати, не лише помітили Мілоша, але й вочевидь його оцінили. Воно й не дивно. У ньому було щось справжнє, він умів без понтів носити фірмові джинси. А ще з останнього учня в класі раптом вирвався вперед і став третім після Кшися й Буби. Цей приголомшливий результат він отримав завдяки Бубі, бо та завжди вірила, що Мілош зможе, якщо захоче. Мабуть, тому його мама, яка здогадалася про причину спалаху синових амбіцій, ставилася до Буби з величезною симпатією, можливо, навіть, більшою, ніж її син.

Здавалося, Бубі нічого, справді нічогісінько не бракує до повного щастя. Вона й сама так уважала. Але це була не до кінця правда. Бо якби Буба могла комусь розповісти про свої бажання, цей «хтось» дізнався б, що дівчина не зовсім упевнена у своєму щасті. Їй хотілося б вірити в те, що це щастя ніколи не закінчиться й завжди асоціюватиметься з іменем Мілош, обличчями любих батьків та здоров’ям діда Генрика. Що це щастя спатиме собі спокійненько тут, на Звіринецькій, тихенько, як Добавка, згорнувшись клубочком.

Проте цієї певності Буба ніяк не могла в собі відшукати, і мабуть через це не була щасливою до кінця.