Текст книги "Буба"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

СВІТЛО ДОЛАЄ МОРОК

– Що сталося? Посварилася з Мілошем? – Агата сиділа на підвіконні із книжкою Вортона на колінах. Буба вмостилася поруч, рада, що в подруги гарний настрій. Немовби й не було «лавки для курців», Агатиної безпорадності й сліз у її очах… Словом, ніби найбільшою проблемою була одиниця з географії.

– Посварилася? Н-ні-і-і, – відповіла, трохи подумавши, Буба. – Власне кажучи, я не знаю, що трапилося.

– Та невже! – підморгнула Агата. – Так кажуть, коли діється щось погане. Шкода, що вам не щастить, бо ви… дуже гарна пара, – закінчила вона.

– Пара? – Буба вперше усвідомила, що її дружбу з Мілошем можуть так сприймати. Проте це її аж ніяк не засмутило.

– Йолька крутиться біля нього, так що ну. Особливо відучора, – повідомила Агата, натякаючи, що це таємниця.

– І зовсім не відучора, – зітхнула Буба. – Мілош згадував, що вона вже на початку року…

– Та воно так, – погодилася Агата. – Та коли помітила, що ти по-іншому дивишся на Адася…

– Звідки знаєш, що я дивилася по-іншому? – Агата справді багато знала про Бубу.

– Мені подобалося за тобою спостерігати. У тебе були дві переваги. Ти не задавала дурних питань і не була дурненька.

– Ox, – зітхнула Буба. – А я й не підозрювала, що складаю іспит на подругу. Проте дурною все-таки була, бо так довго тебе не помічала.

– Це трохи й моя провина, – Агата поплескала Бубу по коліні. – Ти ж знаєш, що я не люблю, коли на мене звертають увагу.

Агатині слова нагадали Бубі про вчорашню важку розмову. Проте дівчина розуміла подругу. Ці слова єднали її з Агатою настільки сильно, що колишні розмови з Йолькою видавалися Бубі абсолютно пустопорожніми.

– А з Мілошем краще побалакай, – устигла докинути Агата, перш ніж дзвінок примусив дівчат покинути підвіконня.

На англійській була заміна. Прийшла Крейзі, відома своїми дурнуватими ідеями, і негайно підняла не стільки рівень діалогів, скільки адреналіну в класі. А насамкінець загадала розіграти сценки. Буба опинилася в парі з Мілошем, і обоє отримали одиниці. Одиницю дістав і Марек Коневич, який разом з Бубою та Мілошем став предметом загальних кепкувань. А все через те, що вчителька покладала на них завеликі надії. Їм доручено було розіграти сценку «У ресторані».

Буба й Мілош мали бути голодними туристами, які замовляють у Марека-офіціанта обід чи не із сотні страв. Обоє хотіли їх замовити, але виявилося, що це неможливо. Крейзі спершу терпляче відповідала польською на їхні польські запитання. Бубу цікавило, як вона має одягтися – у вечірню сукню чи звичайно, вегетаріанка вона чи ні, і скільки в неї повинно бути грошей та як вони розплачуватимуться – кожен за себе, чи Мілош її запросив і заплатить за обох. У свою чергу Мілош цікавився, у якому місті вони знаходяться і в якому саме ресторані обідатимуть, а також чи можуть вони замовити по келиху вина й чи можна розплачуватися карткою.

Коли вчителька все ж витримала цю навалу питань перед самим діалогом, та її роздратування сягнуло небувалих розмірів, Буба з Мілошем опинилися перед офіціантом.

– How do you do, – чемно привіталися вони.

– How do you do, – відповів той, усміхаючись.

– У вас є вільні столики? – ламаною англійською запитав Мілош.

– Ні, – відказав Марек, а весь клас вибухнув реготом.

Крейзі заревла, як поранений ведмідь, схопила їхні щоденники й вліпила усім трьом величезні одиниці. Буба, якій спільні випробування додали сміливості, черкнула Мілошеві записочку: «Може, заскочимо після уроків на піцу? Там зазвичай є вільні столики?».

«Maybe», – коротко відповів той, і Буба затремтіла від радості, немовби побачила на аркушику освідчення в коханні.

Зустрілися біля воріт. Мілош старанно уникав очима Буби й зовсім зніяковів.

– Що сталося? – запитала вона навпростець. – Якщо я зробила якусь дурницю, то просто скажи мені.

Хлопець мовчав, зайнятий пошуками чогось у рюкзаку. Нічого не знайшов і продовжував мовчати.

– Я чекала на тебе в неділю. Півдня простирчала на балконі, – продовжувала Буба, намагаючись приховати розчарування, що чіплялося реп’яхом до кожного її слова. – Ти міг би подзвонити.

– Ти теж могла зателефонувати в суботу, – сердито відрізав Мілош, – і попередити, що в тебе побачення, – він і далі поводився так, наче розмовляв зі стіною.

– Яке ще побачення? – Буба намагалася пригадати, але все було марно.

– А взагалі я про тебе не думав, що ти здатна цілуватися будь з ким і будь-де! – Мілош спинився й роздратовано додав: «Але ти це робиш. Ти така сама, як усі інші».

Слова «всі інші» вказували на величезний особистий досвід. У них прозвучало щось зовсім нове, якась тотальна відраза до жінок, про яку Буба ніколи навіть не підозрювала.

– У суботу, у суботу, – тихенько повторювала Буба, і раптом вибухнула щасливим сміхом.

– Роберт! – вигукнула вона, і це пролунало наче «Еврика!».

– Можеш обійтися без подробиць. Мене купа гівна більше цікавить, ніж імена хлопців, з якими ти виціловуєшся.

Мілош уперше розлютився. По-чоловічому, по-справжньому. Проте його лють, невідомо чому, втішила Бубу, хоча дівчина й не розуміла, чому саме.

– Роберт – чоловік моєї сестри… – почала вона, сміючись.

– Тим гірше, – похмуро заявив Мілош. – Значить, ти підклала свиню не лише мені, а ще й власній сестрі.

– Навпаки! Я допомогла їм помиритися, і Роберт від радощів по-братньому мене цьомкнув! – Буба захоплено розповіла хлопцеві про чергову подружню драму. – І тепер у «королівстві данськім» потепліло від сонця кохання, – патетично закінчила вона.

– Справді? – у Мілошевих очах теж сходило сонце. – Справді? – перепитав він знову й засоромився. – А я вже подумав… Як побачив вас на цій лавці…

– Шкода, що я тебе не побачила. Не було б цієї дурнуватої ситуації й жахливої неділі…

– Що тобі сказати! – пригадав він собі власні страждання. – Цілу неділю я писав тобі листа. Такого, розумієш, «бувай здорова, моя мила».

– Сподіваюся, ти мені його не надішлеш? – Буба уважно дивилася на повеселілого Мілоша.

– Усе, що там написано, така сама неправда, як і твоє побачення, – полегшено зітхнув той і, недовго думаючи, поцілував Бубині вуста. А дівчина зробила висновок, що коли люди цілуються, то взагалі не думають. Або їхні думки зовсім не такі, як завжди.

У піцерії справді було напівпорожньо, проте Буба замалим не сіла на коліна Каськи із другого класу, така була засліплена щастям і коханням.

* * *

Дідусь сновигав помешканням похмурий і невтішний. За будь-якої нагоди він намагався продемонструвати свою в’їдливість. Принаймні так стверджувала мати.

– Ти хіба що із собакою говориш по-людськи, – буркотіла вона на старенького, стрічаючи його в передпокої, тобто на нейтральній території, де діяв пакт про ненапад.

– Зате ти взагалі з нами перестала спілкуватися, – дідусь уживав форму множини, натякаючи на союзників. – Навіть посваритися зі мною вже не можеш. Зовсім, як Олька, – капризував він, наче мала дитина.

– Як це не можу? – обурювалася мама. – Я намагаюся, просто мені часу бракує, – і вона зникала у дверях своєї кімнати, а про її присутність свідчило хіба що стукотіння по клавіатурі комп’ютера.

– Ну чого вона так гатить по цих клавішах. Ніхто й так не читатиме біографію якоїсь дурнуватої Астріди! – скаржився дід Бубі, єдиній, крім собаки, істоті, яка усвідомлювала, наскільки нестерпним є життя нормальної людини на Звіринецькій.

– Пан Коцютек точно прочитає, – заявила Буба тоном всезнайки.

– Отой шпиг? – пожвавився старий. – Не думаю, – озвався він, подумавши. – Він читає хіба що доноси або кримінальну хроніку, де розповідається про розтрати. «Адзе я не перезиватиму метафізичних космарів Астріди як-там-її-прізвисце», – задоволено передражнив пан Генрик сусіду.

Інформацію про те, що Астріда для пана Коцютека зовсім не «як-там-її-прізвисце», Буба залишила собі, а дідові запропонувала перекинутися в карти.

– От за це я тебе й люблю, – похвалив її старенький. – Сподіваюся, що ти як слід обдумуєш розіграші й читаєш книжки, що я залишив тобі на столі, – переконано заявив він, вістуючи з бубнової дами.

– Звісно, дідусю, – Буба радісно підсунула йому винову кралю, і вийшла дев’ятка. У руці дівчина переможно стискала двійку.

– Залишилося всього два тижні! – пан Генрик не приховував збудження.

– От-от, – невесело зітхнула Буба, наче читаючи його думки. – Через два тижні будеш свідком моєї поразки, та ще й за власним бажанням. Цей турнір – то немудра ідея, діду.

– Усі мої ідеї завжди мудрі. А крім того, – розсудливо закінчив дідусь, – ти їдеш туди по досвід, а не по лаври переможця!

– А мені по лаври й не треба їздити, – нескромно похвалилася Буба, завдаючи старому остаточного удару трефовою двійкою й забираючи всі його старанно пораховані монетки по двадцять грошів.

* * *

Щовечора батько повертався з роботи чимраз сумніший. Буба занепокоєно помітила, що кожного разу, як тато сідав дивитися телевізор, на столі негайно з’являлася чарка коньяку. Причому вона була завжди повна, незважаючи на те, що тато постійно її пригублював. Так він гаяв час до маминого повернення й найчастіше поринав у дрімоту, не даючи решті подивитися якусь передачу.

– Павел поводиться так, мовби наш обов’язок – дивитися й слухати виключно його! – нарікав дідусь, то стишуючи, то підсилюючи гучність. Батько хропів професійно й чітко.

– Оце-то дикція! – захоплено казала Буба, намагаючись втишити тата, легенько посвистуючи.

– Ти чого свистиш, доню? – сердилася мама щоразу, коли бачила на дивані безвладне чоловікове тіло. – Так негарно. А ви, тату, могли б увімкнути й тихіше ваш ящик.

– Краще ти забери свого хропуна! – вимагав дідусь, хапаючи пульт.

– У цьому домі все важче витримати. Я не можу працювати в такому галасі, – скаржилася вона, розштовхуючи чоловіка.

– Маєш рацію! – не залишався в боргу дід. – Купи йому якийсь апарат, щоб він не хропів так голосно. Я бачив в одній телепередачі. Бо ми з Бубою вже взагалі нічого не чуємо, – дід перекрикував і батька, і телевізор. – Якщо так піде й далі, нам залишаться хіба що програми для глухонімих.

– Атож, краще б ти був німий… – мати не закінчила, але її наміри були такі самі виразні, як і батькове хропіння.

– Тато забагато п’є, – прошепотіла Буба дідусеві, коли мамі нарешті вдалося підняти свого чоловіка й переконати його подолати складний маршрут до подружнього ложа.

– Я теж так гадаю, тим більше, що твій батько п’є на самоті, а він аж ніяк не повинен цього робити, – зауважив дід. – Урешті, я теж можу скласти йому компанію.

– А мені б хотілося, щоб він повертався з роботи веселішим, як було колись, – Буба пригадала давні сімейні вечори у вітальні.

– Було б добре, якби він повертався з роботи. Бо мені чомусь здається, що саме із цим у нього виникли проблеми, – зловісно прошепотів дідусь, допиваючи залишки бренді.

– Як це? – здивувалася Буба. – Адже тато працює?..

– Воно наче так, але виступає в самій дурні. Ти коли-небудь бачила його в якій-небудь нормальній передачі?

– Нещодавно він згадував, що має якусь цікаву пропозицію…

– Це я чув від нього ще восени. У нього купа цікавих пропозицій, але він чомусь їх не використовує, – вів своєї дід Генрик. – Ну, що ж, з’явилися молодші за нього, більш здібні…

– Неправда! – заперечила Буба. – Батько чудово дає собі раду, от тільки…

– Тільки що?

– У нього немає грошей на ті передачі, про які він мріє… – невпевнено пояснювала Буба, намагаючись зрозуміти складний батьків світ.

– Не хочу наврочити, – дідусь востаннє перехилив пляшку, – але станеться так, що твій батько буде агентом власної дружини.

– Ким?

– Ну, таким собі комівояжером, який ходитиме з маминими любовними романами від одних дверей до інших, і продаватиме ці книжечки за півціни.

Вигляд батька, який дзвонить у чужі двері, тримаючи валізку, повну маминих книжок, не полишала Бубу аж до ночі. Місяць, як і колись, привітно зазирав у вікно, втручаючись у її приватні справи й позираючи на Добавку, котра смачно спала. Але навіть йому не вдавалося розігнати похмурих думок, що наче ворожі, невідомі планети, кружляли Бубиною кімнатою.

* * *

– Я закінчила, – повідомила мама о пів на восьму ранку, сідаючи в халаті до столу.

Було помітно, що вона не спала всю ніч. Її волосся втратило свою горіхову свіжість, а на маминому обличчі Буба помітила кілька нових зморшок!

– Я закінчила, – повторила вона.

Батько мовчки жував канапку із сиром. Виглядав не краще за маму, немовби супроводжував її у нічній боротьбі зі складним текстом.

– Чудово, Марисю! – він намагався говорити з ентузіазмом, але його запал нагадував холодну заливну рибу, яку дідусь руками накладав собі на тарілку. Проте мама не переймалася відсутністю реакції в рідних. Вона з апетитом наминала сир зі сметаною й була єдиною задоволеною людиною за столом.

– О котрій ти повернешся? – спитала вона, не перестаючи жувати.

– Я вже повернувся, – батько глянув на всіх важким поглядом. – Здається, у мене відпустка. На невизначений термін, – заявив він зневіреним тоном, як людина, що отримує допомогу по безробіттю.

– От і добре, – мати вкотре здивувала присутніх своєю безтурботністю. – Сьогодні в мене важливий гість, і я б хотіла, аби ти був під час зустрічі.

– Ми тут гинемо, Марисю, а тобі зустрічі в голові! – не втримався дідусь. – Адже Павел тобі щойно сказав, що втратив роботу!

– Саме тому, – мати спокійно намащувала булку маслом, – я пропоную йому роботу в мене, – вона усміхнулася до пригніченого чоловіка.

Буба затремтіла. Дідусеві пророкування щодо батькового майбутнього набували реальніших обрисів, ніж риба на столі, від якої залишилися самі кістки. На щастя, дівчина не мала часу довше замислюватися, де батьки візьмуть валізку для стількох книжок, бо вже була майже восьма година.

– Виведете Добавку погуляти, – швидше ствердила, ніж запитала Буба.

– Виведемо, – покірно відповів батько, і Бубі стало ще прикріше, бо вона усвідомила, що тато вперше не виправдався, мовляв, у нього купа інших, важливіших, обов’язків.

Не лише Буба цього ранку запізнювалася на перший урок польської. Через кілька хвилин помітила Адася, який, на відміну від неї, анітрохи не поспішав.

– Привіт! – вона легко наздогнала хлопця.

– Привіт, – похмуро відповів той, і Буба засумувала за Мілошем, якого лише раз бачила таким непривітним. Через Роберта. Зробила висновок, що в Мілоша завжди погідний настрій. Навіть, коли падає дощ, з його очей визирають сонячні промінчики, якими він з радістю обдарував би цілий світ. Навіть Редбульку, яка вочевидь не любила сонця.

– А де Йолька? – запитала Буба, аж ніяк не бажаючи засмутити Адася ще сильніше.

Проте він спохмурнів ще більше. І в’їдливо відповів:

– Певне, спостерігає за пташками разом із Бродзевичем. Вона записалася до гуртка, – докинув.

– До якого гуртка? – Буба розуміла, що йдеться не про релігійний гурток, але внутрішня впертість вимагала від неї з’ясувати цю справу до кінця.

– Ну, спостерігачів пташок. Ти, певне, теж у їхній команді? – Адасів голос свідчив, що йому 6 хотілося почути підтвердження. А найкраще розповідь Буби про Йольчині «успіхи» в цьому гуртку. Будь-яку, але правду. Нехай навіть жорстоку.

– Ні, – Буба стенула раменами. – Я лише ходжу спостерігати з Мілошем.

– Ну, тоді роби на два бутерброди більше, – невесело порадив Адась. – І візьми кращого бінокля, то може, нарешті, щось помітиш.

Розмова ставала для Буби неприємною. Колись вона могла просто йти поруч із Адасем. Перетнути увесь мікрорайон, проминути ліцей, вулиці міста, тоді всі села… А зараз кілька метрів у його товаристві здавалися їй найбільшим покаранням за недавню слабкість. Вона почала йому співчувати. Зрозуміла, що лише він до кінця вірив у надзвичайні Йольчині здібності й уважав, що їй дозволено робити будь-що, бо немає людини, яка не виконала б її примх. Досі він пишався цим, а зараз страждав із власної провини. Бо із цим уявним Йольчиним талантом (щиро кажучи, Буба теж у нього свято вірила) Мілош упорався напрочуд легко, переконавши Бубу, що крім неї й Адася ніхто серйозно Йольку не сприймає. Ба більше, її взагалі мало хто бачить інакше, ніж Барбі з обкладинки молодіжного журнальчика, яка змінюється залежно від моди. Проте Буба не могла так просто сказати цього Адамові. Вона розуміла, що в кожного є своя улюблена дитяча книжка. Чудово, якщо повертаєшся до неї знову й знову протягом життя, але частіше стається так, що книга опиняється в комірчині разом з непотребом.

Як немудре кохання, якого люди часом соромляться. Ти повинен сам вирости з Йольки, Адасю, – подумала Буба, – так, як виростають з кольорових малюночків.

Уже на першому уроці виявилося, що в справах дорослішання найкращим є Мілош, який піднявся до вершин поетичної творчості Семпа-Шажинського. І Редбулька поставила йому п’ятірку за відповідь. Мабуть, вона теж уміла розгледіти сонце в загальному запамороченні весною.

– Моя мама питала, чи ти любиш сирник із родзинками, – Мілош був зайнятий запиханням до рюкзака альбому із птахами Польщі, але не зводив з Буби очей.

– Дуже люблю, – засоромилася Буба. – Це, мабуть, помітно? – невпевнено озвалася вона.

– Чудово! Мама зрадіє, – Мілош не звернув увагу на Бубині комплекси, не відгукнувшись на них навіть увічливим «по тобі не видно». – Мама питала, чи ти не хочеш зайти до нас на цей сирник, бо вона саме купила.

– Хочу, – тремтячим голосом запевнила Буба.

– Тоді я заскочу по тебе. О п’ятій, – лише зараз Мілош блиснув у посмішці сніжно-білими зубами й несподівано цьомкнув Бубу в щоку.

– Насилу вас наздогнала, – задихана, з рум’яними щоками Йолька перешкодила Мілошеві. – Я чула, що нині ми йдемо спостерігати за птахами до Котавського гаю? – спитала вона тоном мисливця, а не орнітолога.

– Ми – ні, – Мілош задоволено перекреслив її плани. – Ми, – підкреслив він, – ідемо їсти сирник.

– По Бубі видно, що вона любить сирник, – не втрималася від злостивого зауваження Йолька.

– А по мені видно, що я люблю Бубу. І любитиму навіть тоді, коли вона поглинатиме тонну сирника щодня. З родзинками, – закінчив Мілош, позбавляючи Йольку будь-яких ілюзій.

Щойно повернувшись додому, тобто злетівши на третій поверх на крилах кохання й щастя, Буба побачила дідуся, який нетерпляче її видивлявся, а за мить помітила радісне обличчя Бартошової, а це було справді рідкісна подія.

– Що сталося? – допитувалася дівчина, здивована таємничими виразами їхніх облич.

– Моя донька, тобто твоя мама, здається, написала блискучу книжку, – прошепотів дідусь ледь не побожно.

– Неможливо! – тихенько вигукнула Буба.

– І все ж це правда, – покивала головою Бартошова. – Зараз у пані Марисі сидять якісь поважні панове й кажуть, що аж три видавництва хочуть цю книжку видати! – Бартошова явно була в захопленні, а слова «пані Марися» вперше вимовила з величезною повагою.

– Щоб мама та написала якусь вартісну книжку? – Буба недовірливо похитала головою. – Ні, це, мабуть, непорозуміння.

– Я теж так казав! – перебив Бубу дід Генрик. – Та коли почув…

– Підслухав, – виправила його Бартошова.

– Атож, коли я підслухав, що твоя мама виступить по телебаченню, у передачі, присвяченій боротьбі із сектантством…

– …і в поліційній хроніці, – докинула Бартошова.

– І на зустрічі з якимось домініканським священиком!

– Теж на тему сектантства, – здавалося, їхня хатня робітниця знає про всі мамині плани стосовно польських медій. – Ну, і в нашому костелі, – гордо закінчила вона.

– Е-е-е, – дідусь зневажливо поставився до цього пункту програми. – Щоб прийти до нашого костелу, не треба писати бестселерів, – трохи зверхньо глянув він на Бартошову, яка, попри все, тріумфувала.

– Нема що й казати, Бубо, у тебе славетна мати, – у дідовому голосі вперше забриніла батьківська гордість і ніжність.

Ця сенсаційна новина, навіть підтверджена Бартошовою, ніяк не проникла до Бубиної свідомості. – Будь-хто може написати класну річ, – думала дівчина, – але щоб мама? Адже вона роками творила за схемами й стереотипами, які становили заперечення доброї літератури, та ще й так, що кожна наступна книжка була гірша, ніж попередня. Хіба можливо, щоби багатолітня виконавиця хітів у стилі диско раптово заспівала арію рідкісним сопрано неймовірного діапазону, та ще й примудрилася зробити це ледь не наприкінці власної кар’єри?

Проте все було саме так. З кабінету, у супроводі делікатно усміхненої й приголомшливо гарної мами, вийшли троє елегантних панів. За ними прямував ледь зніяковілий батько. Ні в кого не виникало найменшого сумніву, що тут щойно вирішили, як надалі розвиватиметься кар’єра нової зірки польської літератури. Бо пані Марися виглядала достоту так, якою й повинна бути мудра й шанована письменниця, котра щойно поставила вітчизняний роман на нові рейки успіху й тріумфу.

Зачинивши двері за останнім гостем, мама дала перше інтерв’ю власній родині. Виявилося, що пригода з Астрідою змусила її переглянути не лише свої релігійні погляди, а й навчила стримано ставитися до власних успіхів. Астріда пробудила в мамі певні можливості, котрі дотепер спокійно дрімали під стосом дешевих любовних романчиків. «Морок», роман, якого досі вдома не читав ніхто, став щоденником її роздумів і водночас пересторогою для інших шукачів неймовірних пригод. А головна мораль книжки, висновок, що «в житті можна робити все, але за все треба платити», була хоча й не нова, зате знайшла свіже відображення у вигляді особистого досвіду авторки.

– Але найважливіше те, – скромно підбила підсумки мама, – що нарешті будуть гроші на нову програму Павла.

І обдарувала чоловіка своєю найчарівнішою усмішкою.