Текст книги "Буба"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

НІКОЛИ НЕ ВІР ШАХРАЯМ!

Цікаво, що б ми робили, якби тут не було телевізора, думала Буба, дивлячись на своїх рідних, утуплених у блакитний екран.

Кожен з них по-іншому сприймав зміст, що з’являвся у вигляді барвистих картинок. Дідусь нетерпляче чекав на результати розіграшів спортлото. Вовтузився в кріслі, мов нетерплячий учень, і голосно плямкав, устромляючи зуби в почищене яблуко. Мамине чоло, яке зморщувалося з такою самою частотою, як дідусеві щелепи, відзначало кожне його прицмокування.

– Тату, можна їсти трохи тихше, – картала вона його, хоча скандал між лівими й правими, який розпочинався на очах родини, цікавив виключно батька.

– Марисю, будь ласка… – озивався батько після кожного материного зауваження.

Таким чином усі прекрасно діяли одне одному на нерви.

Якби дідусь не їв яблуко, – думала Буба, – у нашій вітальні перебували б виключно чужі люди. Ті, що на телебаченні. І лише їм дозволили б репетувати безкарно на нашій приватній території. Невже дорослі ніколи не замислюються над проблемою непроханих гостей, – посміхнулася Буба подумки. Ясно, що депутати, які дискутували на телеекрані, зовсім не відповідали її уявленням про родинну зустріч за столом. Батько навряд чи захотів би випити свій улюблений коктейль у їхньому товаристві. Проте зараз він тупо дивився на галасливих ораторів і вочевидь підтримував одну зі сторін.

– Тату, – прошепотіла Буба, – хіба те, про що вони зараз дискутують, для нас важливе?

– Дуже важливе, донечко, – батько заговорив з міною вчителя-всезнайки. Бо ті, незалежно від того, знають вони щось, чи ні, завжди мають розумний вираз обличчя.

– А що нам з того, що депутати замінять цього голову Пенсійного фонду? – продовжувала розпитувати Буба.

– Ну-у-у, може безпосередньо й нічого, але кожен поляк повинен усвідомлювати… знати… хто впливає на його пенсію. Канон економічних знань… – почав заводитися батько, але дідусь заперечив.

– Гівна все це варте, Бубо. Наприклад, на мою пенсію впливають твої батьки й квит! Ніколи не вір шахраям.

– Батьку, невже не можна обійтися без непристойних виразів! – мати нервово ворухнулася в кріслі. – Люди придумали стільки чудових відповідників…

– До слова «гівно»? – здивувався дідусь. – Уперше чую, Марисю. Наведи-но мені який-небудь чарівний відповідник до цього слова, і я охоче його використовуватиму.

– Та вгамуйтеся! – батькові урвався терпець. – Тут вирішується наше майбутнє, а ви про гівна.

– Бо наше майбутнє буде саме таким. Гівняним, – задоволено процідив дідусь, і про всяк випадок подався по наступне яблуко.

– Як я люблю такі вечори, – мати блаженно потягнулася в кріслі й підібгала ноги. – Просто чудово, що можна бодай на хвилинку не думати про цю життєву гонитву й поспілкуватися з рідними.

– З рідними? – щиро здивувалася Буба. – Ми вже довгенько спілкуємося з телевізором. До того ж, очима.

– Ой, Бубо, – дорікнула мати. – Ти стаєш дріб’язковою, як твій дідусь. Іноді тиша краще єднає людей, аніж слова. Це мистецтво розуміти без слів, – закінчила вона, задоволена зробленим моралізаторським висновком.

– Але невідомо, чи ми розуміємо одне одного, бо ми ні про що не розмовляємо, – не здавалася Буба.

– А що ти хочеш сказати нам про себе? – приєднався роздратований батько. – Причому в момент, коли вирішується доля банку?

– У такі хвилини навіть музи мовчать, де вже мені? – Бубі стало прикро, що її влучне зауваження нікого не вразило.

Батькова прихильність коливалася між лівими та правими, натомість мати вочевидь шукала панацею від фінансової кризи в мозолях на ступні.

– Нічого їй вже не допоможе, – промовила вона після ретельних оглядин, і Буба не була переконана, про що мати говорить: про ногу чи банківські ставки.

– Перемкніть, – дідусь затулив собою екран, нервово надягаючи окуляри. – Починається лотерея.

Олівець, який він тримав у руці, мандрував дідовим вухом, і це страшенно дратувало матір.

– Тату, невже потрібно весь час у чомусь копирсатися? Це так неестетично.

– Коли ти копирсаєшся у своїх нігтях, я мовчу й не роблю тобі дурних зауважень. Крім того, хіба це не моє власне вухо? Переключіть! – зажадав старенький.

– Навіть мови не може бути! – батько поступово заводився. – Ви що, збираєтеся всі мені заважати, коли я раз на рік хочу спокійно подивитися телевізор? Візьміть номери в пана Анатоля на четвертому поверсі. Зрештою, байдуже, де їх узяти! Це однаково нічого не змінить у вашому житті.

– Павле, – дідусь здавав позиції й опустився до приниженого прохання, – будь такий ласкавий, не відмовляй старому. Для тебе це хвилина, а для мене – вічність. Дуже тебе прошу, перемкни.

– Мені здається, що вас було покарано, а ви вимагаєте, щоб ми брали участь у цій лотереї, – нагадала мати. І дідусь, у чиєму вусі продовжував стирчати олівець, відчув себе переможеним.

Коли він пішов до себе, сімейний вечір для Буби закінчився. Він зблякнув і став немовби прозорий. Дівчина здивувалася, що знадобилося так мало, аби все приємне стало буденним ба, навіть трохи нудним. Неначе приємність перетворилася на обов’язок. Вона слухняно посиділа в кріслі, проте думками вже була на завтрашньому уроці географії. Дивилася на батьків зачудованим поглядом.

Невже я колись теж буду така? – подумала Буба, спостерігаючи, як батько з мамою позбавляють себе приємних хвилин, анітрохи від цього не страждаючи. Вони скидалися на когось далекого й недоступного. Неначе невидимими картами грали в бриджа, не усвідомлюючи, що поруч вирує якесь інше життя. Та найгіршим було те, що в цього уявного бриджа Бубині батьки грали… поодинці. У цьому вона була переконана. Вирішила тихенько вислизнути з кімнати, але цієї миті на порозі з’явився дідусь. Він був блідий і мовчазний.

– Що з вами, батьку? – мати явно збиралася не звертати уваги на старого, але в його вигляді було щось таке, що не дозволило їй повернутися до педикюру.

– Марисю, – дідусів голос тремтів та уривався, – я… виграв. Ось, – показував він на купон спортлото, а його погляд дивно блукав.

– Павле, глянь на тата, – мати звелася, не зважаючи на пилочки, котрі впали з її колін на килим.

Прохання було зайвим. Батько також устав і вичікувально глянув на тремтячу тестеву руку.

– Я не міг помилитися. Шість разів. Система Едварда, – бурмотів він, жмакаючи купон.

– Якого Едварда? – батько замислився над станом дідусевої психіки.

– Едварда Марудки. Сержанта Едварда Марудки із тринадцятої бригади, сімдесят сьомий батальйон Новогродзького округу… – доповідав дідусь, мало не виструнчившись. Він завжди поважав своїх товаришів з Армії Крайової. А зараз, коли він без угаву повторював «Едвард Марудка», симпатія в його голосі перетворилася на ніжну любов.

– Покажіть-но, тату, цей купон. Ви, мабуть, помилилися, – батько легенько й уже зовсім несердито простягнув руку до дідуся, але той заховав за спиною долоню із затисненим у ній папірцем.

– Ні, – старенький нервово кліпав очима. – А якщо ви мені його не віддасте? Або не повірите? Будете з мене сміятися? – плаксивим голосом говорив він, і Буба цілком серйозно почала непокоїтися про дідусеве серце.

– Та що ви, татусю! – мати стала поруч. – Зараз ми все спокійно з’ясуємо. Павле, перевір сьогоднішні номери. Справді, – пригадала вона, – їх оголосили десять хвилин тому. А звідки ви, таточку, знаєте, що це саме вони? Ну… але якщо ви знаєте. Ви ж бо в спортлото рідко помиляєтеся… – мати з незбагненних причин ставала чимраз більше схожою на дідуся. Говорила так само безладно і, як і він, блукала поглядом.

– Було об’єднання. Було об’єднання… – дідусь починав хрипіти, і Буба побігла по його таблетку.

– Що значить «об’єднання»? – мама здивовано переводила погляд із чоловіка на батька.

– Марисю, заспокойся, бо тато не може зосередитися. Сідайте, батьку, – щоб підкреслити чоловічу солідарність, Павел без зусиль продемонстрував «посмішку для камери». – Жінки такі нетерплячі й нічого не тямлять. А… звідки ви дізналися ці номери? Почули по радіо?

Дідусь декілька разів притакнув.

– По радіо, – ледве вимовив він.

– З олівцем у вусі ви могли й не дочути, – раптом засмутилася мати, але батько поглядом наказав їй замовкнути.

– Де б це перевірити, де перевірити? – батько почав нагадувати великого нетерплячого джмеля. Він кружляв кімнатою, час від часу сідаючи в крісло. – Ага, уже знаю. Подзвоню черговому репортерові. Здається, там нині сидить Анджей…

– Ти що, здурів? – мати отямилася. – Хочеш, аби всі довідалися, які ми багаті? Я мала на увазі, який татко багатий! Ще йому якусь кривду заподіють! А я цього не переживу, – мати скромно потупилася.

Бубу здивувала така її прив’язаність до дідуся. Досі вона навіть не думала, що її мати така чула.

– Справді! – погодився батько. – Господи, я ніколи не був мільйонером! Тому й не знаю, як себе поводити…

Буба здивувалася вдруге. Хай там як, але її тато аж ніяк не нагадував мільйонера. Якщо не зважати, що він раптом жахливо спітнів, у ньому нічого не змінилося.

– Подивіться в телегазеті, – слушно порадила Буба.

Переживання батьків і дивна дідусева поведінка змусили її давати поради напівбожевільним людям. На щастя, ліки почали діяти. Дідусь знову порожевів і вже спокійніше довірив свою долю мільйонера мудрим зятевим рукам.

– Бубо, пиши! – розпорядився батько. – П’ять, п’ятнадцять… Та ні… я ж знав, що це неможливо, – він змахнув дідусевим купоном. – Тут узагалі немає таких номерів.

– Бо це мультилото, – спокійно пояснив дідусь. – Ти диктуєш результати звідти, а я виграв у максілото. Ти ж мені сам докоряв… – почав було він, але батько не дозволив йому закінчити.

– Татку, ви абсолютно праві. Просто іноді ми з Марисею стаємо такі нервові! На щастя ви знаєте, що нам завжди хотілося, аби вам жилося комфортно. Ось максілото. Бубо, пиши! – повторив батько. – Сім, сімнадцять, двадцять два… О Боже… О Боже… – батько пробіг очима цифри й занімів.

Нестерпну тишу порушувало хіба що схвильоване материне дихання.

– Ми виграли, – прийшов до тями батько. – Марисю, ми мільйонери.

Мати так утиснулася в крісло, що не могла навіть підвестися, щоб упасти в батькові обійми. Нарешті їй це вдалося.

– Таточку, татусику, – пищала вона, як маленька дівчинка, – ти… – і тут їй забракло слів, і мати просто розплакалася.

Батько дивився на дідуся непорушним поглядом і відкривав рота, як риба. Тільки Буба, не знати чому, поводилася, як звичайно.

– Вітаю. Щиро кажучи, я гадала, що ти виграєш тільки в бриджа, – підморгнула вона дідусеві.

А той дивно посміхнувся у відповідь і так само дивно відповів:

– Справжній виграш у лотерею – це ти, Бубо. Жодні мільйони тебе не вартують, – і сів, аби дати перше інтерв’ю.

Якщо досі Буба не уявляла, що люди можуть здуріти протягом п’яти хвилин, то зараз цілком могла б написати реферат на тему «Лотерея як дестабілізатор людських почуттів. Від агресії до експресії». Вона не впізнавала власних батьків.

– Татуню, – чіплялася мати, – дозволь запитати, чи ми спробуємо вийти з моїми книжками на західний ринок? Переклади не коштують надто дорого. Тобі це заіграшки! – переконувала вона, – а в майбутньому ми повернемо всі витрачені кошти! Пан Пташник казав, що якби він мав гроші, то не роздумуючи інвестував би в мене!

– У пана Пташника немає ані грошей, ані розуму, – заявив дідусь, і його слова бути вислухані з повагою.

– Якщо ти так уважаєш… – погодилася мати.

– Звичайно, ми подумаємо про твої книжки, Маріє. – великодушно додав дідусь. – Треба лише скласти якийсь розумний план перших витрат.

– Так, так, так! – батько надто сильно поплескав дідуся, який почав кашляти. – І знову ви, татку, абсолютно праві! Може, почнемо з інвестицій у приватне телебачення? – розмріявся він. – Якщо є грошенята, можна незлецьки заробити. Вкласти в якусь передачу штибу «реаліті-шоу». Це ж зараз золоте дно! – батько сягнистими кроками міряв вітальню. – Уже є «Старший брат», а от «Старшої сестри» немає. Ви розумієте, татку, про що я?

– Гадки не маю, але якщо ти хочеш мати старшу сестру, і вона не надто дорога… – голосно міркував дідусь.

– Шкода, що ніхто не питає дідуся, чого б він хотів, – несміливо втрутилася Буба.

На її подив ніхто не заперечив.

– А й справді! У вас, таточку, певне, є якісь свої мрії?! – у маминому голосі вчувалося величезне занепокоєння.

– Скромні, – заспокоїв її дідусь. – Так склалося, що мої рідні нещодавно позбавили мене пенсії…

– Але ж, татусю, – батько вже стояв перед стареньким з гаманцем, повним банкнот. – Я саме збирався підкинути вам трохи грошенят. Тепер, коли ви стали мільйонером, то повинні бодай трохи на нього скидатися.

– Справжнього мільйонера можна впізнати за запахом доброго віскі й дорогого тютюну. Більше нічого мені не треба. Ага, ще б я хотів, аби Бартошовій підвищили платню. І щоб вона більше не готувала цієї паскудної риби, бо звільню.

– Дійсно, – притакнула мати. – Я вже й сама не можу дивитися на це розварене свинство. Або її бульйон. Вона ж його на трьох крильцях готує…

– Бульйон я люблю, – заявив дід.

– Бо він чудово присмачений, – заступився за тестя й Бартошову батько.

– Але могла б класти більше перцю, – продовжував дідусь.

– От і я так думаю, – мати схвально похитала головою. – мені теж перцю здавалося замало. Але відзавтра все зміниться!

– Я в цьому впевнений, – підтвердив пан Генрик, і Буба знала, що це правда.

– Бубо, а ти? У тебе немає жодних бажань? – дідусь дивився на онуку, примружившись.

– Є, але цього за гроші не купиш, – тихо відказала Буба.

– Але, мабуть, є таке, що можна й купити, – наполягав він, свердлячи Бубу поглядом.

– Нові мартенси, – відповіла дівчина, хвилинку подумавши. – Бо тоді, коли мама їх позичила, мені не було в чому вийти з дому.

– Мартенси, Бубо, я куплю тобі із власних заощаджень, – запевнила мати, пригортаючи доньку. – Не можна розмінювати мільйонів на дрібнички, правда?

– Ти права, Маріє, – дідусь виглядав задоволеним таким рішенням. – Я знаю, що ти купиш Бубі черевики, бо незалежно від усього, ти людина честі.

Людина честі швиденько подалася до бару й витягла звідти велику пляшку старого «Бурбону».

– Це треба відзначити! – зворушено проказала мати. – Мені хочеться випити за здоров’я мого татка, – додала вона й ніжно пригорнулася до дідуся, який продовжував колупатися олівцем у другому вусі.

КАМІНЕЦЬ У МАРТЕНСІ

Порожня пляшка з-під американського віскі й хропіння, котре долинало зі спальні батьків, примусили Бубу збагнути, що родинний вечір тривав до світанку. Вона попленталася до кухні, заздрячи дідусеві, що жодний дзвоник на уроки не витягне його з теплої постелі й не примусить іти холодного ранку до пастки, сповненої самостійних, контрольних та нудних вправ. Сідаючи до столу, вона оцінила тактовність Бартошової, яка замість незручних запитань ставила перед нею різну смакоту з холодильника. Завдяки цьому Бубі не довелося думати про вчорашній день. Вона була голодна й невиспана. Крім того, її переслідувала вперта думка, що у вчорашній ейфорії й несамовитих радощах, у яких вона брала участь, завершився якийсь важливий, безпечний період родинного життя. А Буба ж мала радіти, що нарешті колесо фортуни зупинилося за її домашньою адресою.

Шаленство, яке охопило батьків, не залишало сумнівів, що несподівана усмішка долі у вигляді величезної суми готівкою віщує нову дійсність. А мрії батька й матері набували конкретних форм. Вони вже вчора встигли купити мисливський будиночок у Біловезькій пущі, стали власниками двох породистих кобил і перевірили в турбюро, скільки коштує подорож на Сейшели. Усе наче нічого, проте…

Добре, що все це мене не стосується, – подумала Буба, дбайливо пакуючи другий сніданок. Мимохіть пригадала, що Адась однаково його не їстиме, бо віднедавна став вегетаріанцем. Так само, як і Йолька. І з хмарою чорних думок, які кольором нагадували новий Йольчин шарф, Буба рушила назустріч морозяному, безсніжному світові поза домом.

Похмурі думки не полишили Бубу й тоді, коли дівчина поверталася з ліцею. Вони тільки змінили форму й тепер більше скидалися на чорне Адасеве волосся, яке так кумедно виглядало нині після надмірної порції гелю. Ще трохи, і Йолька перетворить його на Кена, думала Буба, налякана швидкими змінами, які відбувалися в Адасевому іміджі. Те, що він купив костюма, бо вони з Йолькою почали танцювати в клубі «Самба», Буба ще якось могла йому пробачити. Зрештою, вона не мала нічого проти костюмів, хоча їй особисто більше подобався Адась у фланелевій сорочці, завеликій на три розміри. Але Кен у скаутському мундирі – це вже занадто, подумала вона, дивлячись на рештки снігу обабіч дороги. Її мучило сумління. Через ледь проросле зернятко ревнощів і через вплив Йольки на Адасеві переодяганки. Бо саме таке зернятко Буба відшукала десь біля свого серця. І хоча воно було крихітним настільки, що його не помітив навіть кардіолог, то муляло, немов камінець у мартенсі.

Довго нишпорила в рюкзаку, але ключі вирішили не показуватися.

Натиснула кнопку домофона, заздалегідь знаючи, як привітає її Бартошова.

– Знову забула ключі? – монотонний голос, що линув зі стіни, звучав, як добре знайома платівка, і Буба всміхнулася до цього голосу так лагідно, як лише могла.

Швидко піднялася сходами, у надії, що атмосфера майбутнього багатого життя розжене похмурі тіні в її душі. Проте, на її жах, у вітальні відбувався суд. Власне кажучи, судилище. Мати так кивала над дідусем головою, що ніжно-рожевий капюшон її светрика з «Бенеттону» щомиті опинявся в неї на лобі.

– Що тут відбувається? – слабким голосом запитала Буба.

Одного погляду на бліде дідусеве обличчя було досить, аби все зрозуміти.

– Поясни своїй онуці, як ти жорстоко позбавив її грошей! – кричав батько, з виглядом людини, котра щойно все втратила. – Якби не твій дідусь, Бубо, ти була б зараз багата, – тато глянув на доньку поглядом напівбожевільного банкрута.

– Онучко, – театральним тоном озвався дідусь, – я позбавив тебе грошей. Але не мартенсів, – він переможно глянув на матір, а та – на коробку із взуттям, недбало покинуту на столі.

– Не можна тут класти черевиків, – озвалася Буба, пам’ятаючи пересторогу Бартошової. Зазирнула до коробки й щиро зраділа. – Чудові, мамо! Дякую!

– Немає за віщо, – холодно відповіла мати. – Я зараз не можу купити навіть звичайнісінького тонера для принтера. Віддала за ці черевики всі мої гроші, бо ми мали бути віднині багатими.

– А хіба це не так? – Буба пустотливо глянула на дідуся, який теж хотів так на неї подивитися, але вочевидь боявся.

– Із твоїм дідусем нам це ніколи не загрожує! – батько здався. Важко сів у кріслі, заховавши обличчя в долонях.

– Ти позбавив нас усього… – почала знову мати, але дідусь не дозволив їй закінчити.

– Ця купа ідіотських вигадок для тебе означає «все»? – удав він здивування. – Нічого, крім цього, я вас не позбавив. Ви самі себе позбавили, бо не даєте мені грати. А якби я справді виграв? Скільки було б радості? Га? – дурнувато запитав дідусь.

– А ви не подумали, тату, що сталося б нині, якби Павел пішов із цим фальшивим купоном до пані Куницької? Ця жінка ославить нас на цілий мікрорайон!

– Не нас, а вас, і слушно! Інколи ви справді поводитеся дуже смішно!

– Перестанемо здаватися вам смішними, щойно ви повернете наші гроші, які я вчора дав вам у рахунок мільйона…

– Їх уже немає. Ви побігли до спортлото, а я – до супермаркету. Можу вас пригостити чудовим п’ятнадцятирічним англійським віскі. І сигари маю, – додав він уже тихіше.

Батьки виглядали повністю неплатоспроможними й непередбачуваними. Навіть, коли Бартошова нагадала, що риба холоне, вони не підвелися з фотелів із притаманним їм ентузіазмом. Буба з усіх сил старалася, аби іскорка сміху, яка розквітала на її верхній губі, залишилася непоміченою. Особливо мамою й татом. Дівчина не хотіла бути нечемною, але якась бунтівна частинка Буби всередині аж корчилася від сміху.

– Батьку, принаймні скажіть нам, навіщо ви так учинили? – запитала його мати, а рожевий капюшон безпорадно звисав з її шиї.

– Як це, навіщо? – здивувався дідусь. – Це ж так зрозуміло! Ти почала казати мені «татку», а востаннє звернулася до мене так на весіллі з Павлом, коли я подарував вам п’ятсот доларів. Пригадую, що в ті часи це були непогані гроші, – дідусь вочевидь не вірив, що матір досі не зраджує пам’ять. – А коли б я справді вгадав усі шість? – запитав він.

* * *

Буба зручно вмостилася на своєму ліжку, так, аби краєм ока милуватися новими мартенсами, які вона разом з ногами поклала на бильця. Черевики виглядали просто чудово, але те, яким чином вона стала їхньою власницею, викликало в дівчини докори сумління.

Проте вона почувалася майже щасливою, що їй не доведеться передивлятися каталоги й проспекти, вибирати острови, на яких більше басейнів, ніж дерев на їхній вулиці. Що її кімната не перетвориться на виставку італійських меблів, а батьки залишаться зі своїми звичками, не надто дорогою косметикою й рахунками за телефон. Бо це нормально, – думала Буба, ворушачи великим пальцем лівої ноги. – А нормальності не можна купити за жодні гроші. Відмовитися від неї означало покинути все те, що власне кажучи, було добрим, власним і примушувало дівчину, незалежно від життєвих негараздів, які траплялися мешканцям Бубиної квартири, любити власний дім. Вона не збиралася міняти його на жодну віллу. Навіть, якби там стояли тисячі коробок з новими мартенсами.

* * *

Минав уже третій день дідусевого ув’язнення у власній кімнаті, про що Буба нагадала батькам, коли вони саме розхвалювали фрикадельки Бартошової.

– Так не можна! – намагалася вона промовити до їхніх неприступних сердець. – Я читала, що літні люди гірше переносять самотність. А дідусь…

– Для твого дідуся навіть довічного ув’язнення замало, – перебив батько, шукаючи підтримки в материних очах.

– Подумай, Бубо, як ми могли осоромитися, – підхопила мати. – Така собі Куницька ладна роздзвонити всім навколо…

– Будьте справедливими. Коли дідусь удавав, наче виграв, він повівся шляхетно. Віддав вам усе…

– Справа в тім, що він нас ошукав й усе забрав, – батько не погоджувався на жодний компроміс.

– Він посміявся з нас! – докинула мати й очі її дивно затуманилися. – А ми вже могли, Павелку, насолоджуватися яким-небудь іспанським сонцем. Я така запрацьована, що мені давно належить відпочинок.

– То поїдьте куди-небудь разом. На море або в гори. Не треба мати мільйонів, щоб побути вдвох.

– А це ідея, – батько глянув на маму так, наче нині був день святого Валентина. – Що скажеш, Марисю?

– Ну… Може, на море? Знаєш, про що воно мені нагадує? – мамині очі розширилися, сповнюючись спогадами, і Буба змогла спокійно перевести подих.

– Я йду до дідуся, – заявила вона, – а ви подумайте, що зробити з такими чудовими мріями.

І нікому навіть на думку не спало заперечити.

Дідусь недбало лежав на своєму дивані й насвистував улюблену пісеньку про Аделю, яка «одягає сукню тонку». Побачивши Бубу, він перестав насвистувати й відкрив від здивування рота.

– Тобі дали перепустку, – не міг начудуватися старенький, – чи ти ризикуєш молодим життям, відвідуючи камеру приреченого?

– Приреченим ти лише станеш, коли я обіграю тебе в бриджа, – Буба заходилася тасувати карти й дідусь відразу помолодів. Схопився з юнацьким запалом і зайняв своє місце за блискучим столом.

– Дам тобі можливість виграти. Ти на це заслужила, – дідусь намагався бути ввічливим. – А скажи-но, чи подобаються тобі нові черевики?

– Спасибі, вони суперкласні, – Буба усміхнулася й запропонувала віст.

– А що там нового в Адася? – дідусь програвав велику кількість очок, тож Бубі спало на думку, що таким чином він хоче примусити суперника розслабитися.

– Не знаю, – неохоче відказала вона. – Я ж не Йолька.

– І це твій найбільший козир, – серйозно запевнив пан Генрик. – А таких Адасів на твоєму шляху буде стільки, скільки двійок у колоді. Ти повинна, дитино, чекати на свого козирного короля.

– Найгірше, що я мушу, а Йолька ні.

– Дурниці! – обурився дідусь. – Якщо твій Адась справжній козирний король, а не який-небудь хрестовий валет, то ти ще цю партію виграєш. Інакше, – мудрував він, намагаючись зазирнути в Бубині карти, – нема за ким шкодувати.

– Це ти, дідусю, мій король, – примружила очі Буба. – Зараз, коли ми з тобою граємо, у нас збори, присвячені скаутській пісні. Йолька абсолютно безголоса, Адась теж далеко не Паваротті, а я, найкращий голос загону, обрала побачення з тобою.

– І слушно, – захопився дідусь. – Іноді треба, щоб про тебе згадали. А коли вони собі про нас подумають? Коли нас не буде поруч! Цей принцип порушують тільки твої батьки, – чесно сказав він. – І лише тоді, коли йдеться про мене, – закінчив старий не без гордощів.

Наступного дня вранці, за сніданком, Буба з дідусем дізналися про спільне рішення батьків.

– Ми їдемо на море, – заявила мати. – Бубо, доручаю тобі опікуватися дідусем, – сказала вона так, наче той був витвором мистецтва чи ще чимсь подібним.

– Але ж я й так завжди його пильную, – нагадала Буба, посміхаючись старенькому, який щось шукав у склянці з апельсиновим соком.

– Що ви там шукаєте? – на материному обличчі видніла відраза, бо дідусь витягнув зі склянки руку й випив сік.

– Сир. Випав мені.

– Треба казати «впав», – виправила мати.

– Чого це я маю казати «впав», коли він мені випав? З рота, – наполягав дідусь. – Але не турбуйтеся, я його вже ковтнув. Привезіть мені з моря лікувальну настоянку з бурштину, – зажадав він.

– У жодному разі. Коли ми востаннє купили вам настоянку, то замість натиратися нею, ви її випили, та ще й разом з бурштином.

– А звідки я міг знати, що ви самі любите бурштин? Цього разу я переціджу її крізь ситечко й тверді тіла віддам вам, – запевнив дідусь.

– Ми вирішили, що на час нашої відсутності сюди приїде бабуся Рита, – батька не цікавило, яке враження справили його слова. Він зі стоїчним спокоєм доїдав яєшню.

– У такому випадку, – дідусь гордовито підвівся з-за столу, – повернувшись, ви знайдете тут мій труп.

– Теж іще налякали! Ви стільки разів обіцяли, а кардіограма у вас краща, ніж моя, – зневажливо пирхнула мати. – У будь-якому разі, з бабусею Бубі буде легше.

– Я так не думаю, – Буба почувалася, як перс пані Коропової між ротвейлерами. – Власне кажучи, навіщо турбувати бабусю Риту? – вона гарячково шукала аргументи. – Бабуся… бабуся така вразлива…

– Це вже вирішено, – батько витирав вуста серветкою й задоволено дивився на переможених суперників. – Я з моєю матусею витримав двадцять років, то й ви переживете сім днів. Хоча я й не певен, – попередив він і захихотів.

Сніданок закінчувався в атмосфері цілковитої поразки бриджевих чемпіонів. Дідусь утратив апетит і сумно позирав на Бартошову. Буба ладна була дати голову на відсіч, що ці двоє щойно уклали пакт про ненапад на час перебування тут баби Рити. Бо Бартошова, хоча й виглядала мовчазною й гордовитою, теж була добряче спантеличена. І Буба чудово знала, чому.

* * *

– Як я рідко сюди приїжджаю! Ходи-но, Бубонько, я тебе поцьомаю, – бабуся Рита виконала ритуал, який аж ніяк не нагадував поцілунок.

Бубі навіть здалося, що літня пані старанно уникала торкнутися її вустами, на яких видніли сліди віртуальної помади.

– Прошу поставити валізи в моїй кімнаті, – озвалася бабця до низенького чоловічка, який досі ховався за купою багажу. – Генрику, розрахуйся з паном, а тоді привітаємося, – розпорядилася вона. – О! І Бартошова тут! – помітила пані Рита без особливої радості. – Ви трохи погладшали, пані Аню. Певне, добре тут харчуєтеся. Занадто добре й шкідливо, – пригрозила вона кощавим пальцем.

Якби можна було сказати, що побачивши цей палець Бартошова заніміла, то саме це й сталося. Застигла навіть її міміка, і Буба не на жарт злякалася, що Бартошову вхопить ядуха, яка мучила її тоді, коли їхня хатня робітниця дуже нервувала.

– Ну, дай-но на тебе подивитися, моя дитино, – бабуся обертала Бубою, як дзигою, уважно оглядаючи її фігуру.

– Тобі треба зайнятися плаванням, – заявила вона після тривалих спостережень. – Треба знищити цей жирок на стегенцях і сідничках. Шкода, що ти вдалася у свою матір. У твого батька завжди була бездоганна фігура.

– Боюся, я б не почувалася гарно з татовими широкими плечима й залисинами на лобі, – намагалася захищати честь матері Буба, але надаремне, бо бабця Рита вже втратила до онуки інтерес.

– Як тут похмуро! – зойкнула вона, увійшовши до вітальні. – Так уже давно ніхто не живе! Вам треба зробити генеральний ремонт! Я не спатиму в цьому льоху, – заявила вона, зазираючи до всіх кутів кімнати. – Генрику, прошу занести мої валізи до спальні.

– Генрик отримав чайові й пішов собі, – дідусь виріс за бабчиною спиною й намагався дивитися на неї згори. Проте, на його нещастя, бабця Рита була вища.

– То таксиста теж звуть Генрик? Бо я до тебе звертаюся.

– А я тобі скажу, люба Рито, – і дідусь недбало плюхнувся в крісло, – що я тут не для того, щоб виконувати твої накази. Я волів би почути прохання. Буду вельми вдячний, якщо дозволиш, щоб життя в нашому домі продовжувалося по-старому. У твоєму віці ти повинна добре розуміти, що я маю на увазі.

Незважаючи на натяк щодо віку, бабця Рита навіть оком не змигнула, і тільки її тоненькі вуста ворухнулися так, наче хтось вливав у них смертельну отруту.

– Я бачу, ти перетворився на в’їдливого й неврівноваженого старигана, – вона вдала, ніби щиро стурбована. – І це погана ознака. Мій другий чоловік став таким за два тижні до смерті. Спершу я не звернула уваги на цю зміну в його поведінці, лише коли професор Мачек переконав мене, що це симптоми…

– Рито! Твій чоловік попри все повинен опинитися в книзі рекордів Гіннеса. Скільки років провів бідолаха у твоєму товаристві?.. Три?

– Мої валізи давно повинні стояти в спальні, – тоненькі вуста ледве пропускали сичання, яке відбивалося від дідусевих грудей.

Буба стояла на порозі, похнюпивши голову.

– Ласкаво просимо, бабусю! – зітхнула вона подумки й важкими кроками в нових мартенсах подалася по рюкзак.