Текст книги "Буба : мертвий сезон"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

ЕРА СІМЕЙНОЇ КАТАСТРОФИ

Дідусь із татом поводилися так, наче проходили курс лікування від комп’ютерної залежності. Проте, якщо батько досить легко позбувався своєї поганої звички, перебуваючи в товаристві знову закоханої в нього дружини, то дід Генрик зробився дратівливим, і це далося взнаки всій родині, а найдужче Бубі.

– А ти змінилася! – зауважив старий онуці, коли та відмовилася грати з ним у бридж, пояснюючи це завтрашнюю контрольною. – Ти така сама, як і решта, і мені прикро це казати, але ти теж підходиш на роль у цьому дурнуватому фільмі, який збираються знімати твої батьки!

– Але ж, дідусю! – захищалася Буба. – Я не планую грати в жодному фільмі. Хочу лише пристойно написати контрольну, бо Пандемія завалить мене на дихальних системах.

– То й що? – нервував старий. – Подивися на мене! В усіх школах, скільки їх там було, не пригадую, я чесно виїжджав на власному інтелекті. Оцінки отримував досить посередні, але моїй тямущості заздрили навіть учителі. Ти ж не сумніваєшся в тому, що з-поміж усіх своїх товаришів я зайшов далі, ніж інші, – дідусь заглибився в спогади.

– Тобто? – запитала Буба.

– Що тобто? Запам’ятай одне: твій дід був для всіх беззаперечним авторитетом.

– Хіба що в казино й ресторанах, – зловтішно засичала бабця Рита. – На шкідливій для здоров’я їжі ти, Генрику, знаєшся чудово! – закінчила вона й сховалася у ванній, уникаючи дідової відповіді.

– Бачиш, онучко, до чого доводить надмірне перебування в школі? – зашепотів дідусь. – Боюся, Бубо, що коли навчання поглине тебе так само, як твою бабуню, за кількадесят років ти станеш її клоном.

– Гарні жарти! – на мить Бубі закортіло жбурнути підручник з біології у вікно.

– Я тебе не прошу викидати підручник, – старий немовби відгадав онуччині думки. – Я лише хочу зіграти партійку в бридж!

– А що там із твоїм друзякою, Лавиною? – дівчина змінила тему. – Може, він там уже чекає на чаті?

– На жаль, ні, – у дідовому голосі забринів сум. – Він мириться зі своєю істеричною матір’ю, тупою дружиною й дурною донькою.

– А звідки тобі відомо, що вони такі жахливі? – Буба заступилася за віртуальну родину Лавини.

– Бо якби вони були нормальні, то не довели б Лавиночку до такого стану. Мені здається, що під час депресії він думав про самогубство, – прошепотів дідусь. – На щастя, я зміг йому допомогти. Вилікував його однією фразою!

– Якою саме? – допитувалася онука.

– Не пам’ятаю, – знітився старий, і в Буби не залишилося сумнівів, що ця фраза була квінтесенцією непристойностей, які інколи становлять значну частину лексичного запасу чоловіків.

– Рито! – дід безпардонно зачепив бабцю, яка вигулькнула з ванної. – Я хотів би попередити, що про тебе вже пліткують сусіди. Пані Коропова сказала вчора пані Пенциковій, що ти нагадуєш їй пальму зі сходової клітки. Знаєш, яку? Оту нещасну, з покрученим корінням, котра виглядає так, наче пам’ятає епоху динозаврів.

– Тобто як це нагадую? – ображено запитала бабця Рита.

– Бо вона така сама всохла. Я відразу дорікнув сусідкам, що негарно обмовляти позаочі, і попрохав, висловити це тобі в обличчя, – невинно промовив дідусь.

У Буби більше не було сумнівів, що комп’ютерна ера відходить у небуття, зате насувається епоха сімейної катастрофи, яка вплине геть на всіх, хіба що Бартошову омине.

І наче підтверджуючи її припущення, у квартирі пролунав дзвінок, і передпокій сповнився знайомими голосами. Олька хлипала, Роберт бурчав, а тоненький Францішеків голосок виконував складний вокаліз із невідомої арії.

– Францішеку! – мама схопила онука в обійми. – Ти останнім часом так виріс, стільки навчився! Наш вундеркінд! – виціловувала вона переляканого малюка.

– Він по-німецькому не розуміє, люба, – зауважив тато, перехоплюючи хлопчика в дружини.

– Франек ні по-якому не розуміє, – уточнив дідусь, швиденько займаючи крісло у вітальні. Він наперед знав, що зараз усі зберуться саме тут, у центрі подружніх баталій, а старий обожнював за ними спостерігати й заздалегідь подбав про найзручніше місце.

– Роберт іде від нас! – заридала Олька.

– Як це йде? – дід виглядав розчарованим. – Він же щойно прийшов.

– Покидає мене! І дитину теж! – продовжувала лементувати старша онука.

– Тільки не тут, – попередив старий. – Самі бачите, як у нас тісно. До того ж, на ванну треба чекати понад годину, бо її завжди займає Рита…

– Припини! – Олька на мить замовкла, свердлячи дідуся поглядом. – Моє життя руйнується, а ти про ванну!

– Роберте, що я чую? – мама, а за нею й решта, втупилася в зятя.

– Це правда, – промимрив той. – Ми розлучаємося. Оля все розповість сама.

Бубі пояснення були непотрібні. Вона вже давно чекала на такий розвиток подій, і щиро співчувала Робертові, на якого зараз були спрямовані розчаровані погляди.

– Оленько, що він з тобою зробив? – усі почали жаліти нещасну жертву. Ніхто, крім Буби й дідуся навіть не сумнівався, хто завинив у цій ситуації.

– Як тобі не сором, Роберте, – рішуче заявив тато. – Справжній мужчина не кине родину через якусь примху!

– Я відчувала, що вона буде з тобою нещаслива, – схлипнула мама. – Бідне сиротятко! – кинулася вона до Францішека, який вдавав Добавку. Малюк розлігся на килимі й намагався гавкати.

Роберт мовчав, терпляче очікуючи, доки дружина все пояснить, але Олька продовжувала вдавати покинуту дружину й заливалася сльозами.

– Дивитися не можу, як ти з неї знущаєшся, – заламувала руки бабця Рита. – Тиран! Кат! Деспот! – вона пригрозила здивованому Робертові кулаком і почала втішати улюблену онуку.

– Перепрошую, – обурився дід Генрик. – Я чую звинувачення, а мотиви злочину залишаються невідомі. Здається, Роберте, що ти сам повинен дещо пояснити, хоча мені здається, що вирок тобі вже винесли.

Злостива посмішка старого не дозволяла сумніватися, кого він насправді підтримує.

– Твій дідусь, Оленько, – затрусилася бабця Рита, – це… шовіністична свиня, якщо можна так висловитися, – додала вона вже тихіше. – Він завжди захищатиме брудні чоловічі інтереси!

– Про які це інтереси ти, Рито, говориш? – поцікавився старий.

– Справа в тому, – спокійно озвався Роберт, – що в Олі хтось є.

– Ну, звісно! – вигукнула мама. – У неї є ти, а ще чудовий синочок…

– І ми, – докинув тато.

– Насправді цей список довший, – Роберт утупився в підлогу. – А я не ідіот, щоб ділити власну дружину з якимось прилизаним піжоном.

– Ніякий він не піжон! – Олька швиденько забула про роль страдниці й вибухнула гнівом. – Я залагоджую з ним службові справи… намагаюся заробити для нас гроші, бо за ті копійки, які ти приносиш додому, ми із Францішеком харчувалися б самими йогуртами…

– Це дуже корисно, люба, – вирішила докинути свої п’ять копійок бабуся.

– Насправді ти зустрічаєшся з ним у неділі й свята. Уранці й увечері, в обід і по обіді… – знущально перераховував Роберт. – І чомусь від твоєї самовідданості грошей у нас не побільшало. Навпаки. Ти почала одягатися в дорогих бутиках…

– Який ти скупар! – знову заплакала Олька. – Дорікаєш мені цим новеньким фіолетовим пальтечком?

– Тобі повинно бути соромно, Роберте, – мама несхвально похитала головою. – Жінки повинні інколи дбати про себе. Моєму чоловікові до вподоби, коли я зроблю собі невеличкий подаруночок.

– Чудове пальто, – заспокоювала бабуся Ольку. – Колись я купила собі схоже, із кашеміру. Справжня англійська якість. І твій світлої пам’яті небіжчик дідусь, тобто мій чоловік, теж не міг стерпіти, що на мене задивляється купа чоловіків, – зітхнула пані Рита.

– Тепер ми, нарешті, знаємо, від чого бідолаха помер, – посміхнувся у вуса дід Генрик. – Роберте, хай тебе Бог береже від такої смерті.

– Давайте пити каву! – мама плеснула в долоні, немовби тут, у вітальні, відбувався не похорон почуттів, а дитяче свято із Францішеком у ролі господаря.

– Атож, каву, неодмінно каву! – приказував тато, випереджаючи свою матір, яка вже збиралася запропонувати всім лікувальний чайок. – А ти, Олю, пообіцяй нам, що більше не шукатимеш роботи. У моїй крамниці немає асистентки. Я, власне, ненавиджу кумівство, на відміну від цього ідіота-синоптика, який виявився родичем директора, але ти могла б тимчасово попрацювати, розкладаючи товари. Що скажеш?

Олька повиснула на батьковій шиї. Мати обійняла Роберта й прошепотіла, що розуміє його та пробачає йому ревнощі, бо її донька на них заслуговує. Дідусь тихенько усміхався, і всі були впевнені, що старий тішиться із Францішека, котрий рачкував, наче пес, і обнюхував ніжки стільців. Бабуся взяла на себе обов’язки господині й подалася до кухні. І лише в Буби забракло сил, аби теж радіти разом з родиною. Дівчина примостилася на дивані, сподіваючись, що ніхто не помітить її дивного суму, якого не змогли розвіяти загальні веселощі. Так воно й сталося. Ніхто цього не зауважив.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

– Буба? – голос Мілоша в слухавці здавався несміливим, навіть трохи дитячим.

– Привіт! – повторила дівчина голосніше, щоб хлопець не сумнівався.

– Заскочиш увечері? У мене нині день народження.

– Сьогодні? – здивувалася й навіть трохи засоромилася Буба. Зовсім нещодавно вона очікувала б цього дня, заздалегідь приготувавши сюрприз. Але зараз подарунка для Мілоша в неї не було, і дівчину мучили докори сумління.

– Ага, – підтвердив Мілош. – Буде кілька знайомих. Нічого особливого. Мама спекла сирник, який ти так любиш.

– Прийду, – пообіцяла Буба.

– Тоді до вечора.

– Па-па.

– Па-па, – у шпарині причинених дверей Буба вгледіла дідуся.

– Знову підслуховуєш! – дорікнула вона.

– Та я ж завжди це роблю, – здивовано мовив дід. – Ще давно, коли я був агентом спецслужб…

– Ти, дідуню? – здивувалася онука. – Ти ж п’ять хвилин не здатний утримати язика на припоні.

– Завдання спецагента полягає не в мовчанні, а в тому, щоб розповідати певні факти відповідним особам і витягати потрібну інформацію з вірогідних джерел, – розкрив дід секрет своєї місії.

– Атож, я розумію, що ти був агентом номер один…

– Не зовсім так. Після двох рапортів мене відіслали мити нужники. Я переплутав явочні адреси, у цьому винен мій компанійський характер. А… Що там чувати в королівстві данськім? Невже орел повертається до покинутого гнізда? – допитувався дідусь в онуки.

– Я передаю потрібну інформацію лише деяким особам, – пошепки відказала Буба. – А тобі й слівцем не прохоплюся, бо доведеться тебе відіслати мити хатній нужник.

І, залишивши розчарованого старенького, дівчина почала шукати спідницю, яка від самих канікул сиротливо висіла в шафі.

Проблему з подарунком вирішила просто. Вишуканий зошит, який вона збиралася призначити для щоденника, було прикрашено написом «Орнітологічні нотатки». На обкладинці Буба приклеїла фото лежня, яке дивом вціліло відтоді, як дівчина вирішила позбутися всього, що нагадувало про Мілоша. Вона запакувала зошита в екопапір і почала підписувати листівку: «КРАЩЕ СИНИЦЯ В ЖМЕНІ, АНІЖ ЖУРАВЕЛЬ У НЕБІ».

Це для мене побажання, а не для нього, – невесело подумала Буба й за кілька хвилин придумала новий текст: «У ПОШУКАХ РАЙСЬКОГО ПТАХА НЕ ЗАБУВАЙ ПРО СПІВУЧОГО ДРОЗДА».

Але й ці слова видалися дівчині недоречними.

– Знову бажаю чогось собі, а не йому, – зітхнула вона.

Зате після третьої спроби народився майже шедевр: «КОЖЕН ОРНІТОЛОГ ПОВИНЕН ПАМ’ЯТАТИ – РАНІШЕ ЧИ ПІЗНІШЕ ВІН МОЖЕ ОБЛАЖАТИСЬ».

– Гм, нівроку злостива з мене поетка, – здивувалася Буба й безжально викинула віршика до смітника.

«Бажаю Тобі, щоб у свого бінокля ти завжди помічав рідкісні екземпляри, проте не забував про звичайних горобців. Завдяки їм світ теж стає кращим», – написала вона й полегшено зітхнула.

Підбадьорена своїм побажанням для Мілоша, Буба поклала картку до подарунка. І здивувалася, бо це й були всі її приготування до дня народження. Вона вирішила не вбирати спідничку, а йти, як звичайно, у джинсах. Волосся зібрала у хвостик. Протерла ганчірочкою мартенси й навіть досить помітна пляма на джинсах не зіпсувала їй настрою.

Зрештою, – втішала вона себе дорогою до зупинки, – я туди йду, щоб побути декілька хвилин у тіні славнозвісної Ребекки. На щастя, мені це більше не заважає… – чесно зізналася дівчина собі й глянула на знайому лавку.

Клеменс сидів, піднявши комір свого пальтечка, й поступово поринав у вечірню темряву. Мокрі сніжинки осідали на його бороді й лисуватій голові. Зараз він нагадував Бубі якогось святого.

– Доброго вечора! – вона махнула рукою й підійшла ближче.

– Ви, панночко, геть про мене забули, – здавалося, Клеменс образився, бо навіть не ворухнувся, коли Буба стала біля нього.

– Неправда! – заперечила дівчина. – Я щодня на вас чекаю. Сподіваюся, ви пам’ятаєте, про що ми домовлялися?

– От і зима надійшла, – настрій у Клеменса був меланхолійно-ліричний. – І яка ж бо вона гарна у своїй сніжно-білій сукенці.

– Авжеж, гарна, – пробурмотіла Буба. – Одягайтеся тепліше. Зараз легко застудитися.

– Мене навіть сибірський мороз не лякає, – він сягнув за пазуху й простягнув Бубі пляшку, видобуту звідти.

– Дякую, нині я трохи поспішаю, – чемно відмовилася дівчина.

– Будь ласка, немає за що, – знизав плечима її химерний знайомий. – Я лише із принципу. Кожен гріється, як уміє, – невесело закінчив він.

– Не забудьте про Сталіна, – нагадала Буба насамкінець.

– Хіба про нього забудеш? – зітхнув Клеменс іще сумніше й утупив очі в зимовий пейзаж.

* * *

Мілош у білій сорочці скидався швидше на офіціанта із «Брудзя», ніж на шукача рідкісних птахів.

– Усіх благ, ювіляре, – Буба цьомкнула його в щоку. Хлопець почервонів.

– Не називай мене ювіляром, бо я почуваюся, як мій тато, – запротестував він.

– Привіт, Бубо! – Мілошева мама виглядала ще молодшою й вродливішою, ніж раніше. Вона швиденько забрала Бубу на кухню. – Допоможи мені з почастунком, заодно розкажеш, що в тебе чувати. Дивися, я спекла твій улюблений, – пані Наталія кивнула на сирник, і Буба відчула до неї величезну вдячність. Дівчина зрозуміла, що незалежно від того, що сталося в них із Мілошем, тут, на кухні в його мами вона почувається, наче вдома, тому підперезалася фартушком і заходилася розкладати на полумиску маленькі канапки.

– Це чудово, що ти прийшла, – у голосі пані Бродзевич не було фальші. – Я усвідомила, як люблю тебе, лише тоді, коли ти перестала в нас з’являтися. Мені так прикро.

– Не турбуйтеся так, – усміхнулася Буба. – Ми намагаємося знову заприятелювати, і це чудово.

– Добре, що ти дала Мілошеві другий шанс, – пані Бродзевич привітно глянула на дівчину. – А він буде невдахою, якщо його змарнує.

– Я не знайома з Ребеккою, – тихо зізналася Буба. – І трохи непокоюся, що ми не надто одна одній сподобаємося.

– То Мілош тобі нічого не сказав? – пані Наталія припинила знущатися з помідора. – От уже два тижні, як він купує один квиток у кіно й самотою мандрує тими своїми трясовинами, наче журавель, що отримав відкоша від чаплі, – засміялася вона, проте це пролунало не дуже весело.

– Я цього не знала, – замислено промовила Буба. – Тепер розумію, чому Мілош мене запросив.

– На мою думку між цим немає нічого спільного, – у словах пані Бродзевич не було й натяку на нещирість. – До речі, мене зовсім не засмутив такий поворот подій, – голосно закінчила вона й рушила до синової кімнати зі склянками на таці.

Коли на столі з’явилися всі закуски, а пані Наталія зняла фартушка й помахала Бубі на прощання, дівчина з удаваним здивуванням роззирнулася кімнатою.

– Я гадала, що тут буде купа народу. А це більше схоже на побачення…

– Я запрошував Сироту, але виявилося, що він нині зайнятий, – знизав плечима Мілош. – Навмисне не хотів тобі казати, що ми будемо лише вдвох. Бо ти, мабуть, узагалі б не прийшла.

– Не знаю, – щиро відказала Буба.

– Із Ребеккою якось так вийшло… – Мілош затнувся.

– Точніше не вийшло, – уточнила Буба.

– Так, справді. Сам не розумію, чому. Не знаю, що я зробив не так, – поскаржився хлопець.

– А ти й не зробив нічого поганого. Так буває.

– Ти переконана? І можна когось покинути просто так? Без будь-яких причин?

Буба серйозно кивнула, і Мілош знітився.

– Авжеж, – похнюпився хлопець. – Я ж бо сам учинив так із тобою.

– І, як бачиш, я не лише пережила це, але завдяки цьому почала краще розуміти себе та інших.

– Яких це інших? – поцікавився Мілош.

– Таких, як ти. Покинутих, – пояснила Буба і з апетитом, якому міг би позаздрити будь-хто, узялася за канапки, особливо налягаючи на прикрашені помідором.

Виявилося, що їм стільки всього треба обговорити, та коли Буба нарешті глянула на годинника, то перелякалася.

– О Боже, бабця Рита, напевне вже заявила в поліцію про моє зникнення!

– Невідомо, хто страшніший – бабуся чи поліція, – засміявся Мілош.

– Звісно, що бабця, – Буба квапливо складала до рюкзака позичені диски.

– Я тебе проведу.

Вони йшли повільно, зачаровані зимовим сном, у який западало місто. Тротуари були вкриті тоненькими сніговими килимками, на яких залишалися сліди двох пар черевиків.

Ми ніби йдемо разом, а все-таки поодинці, – подумала Буба.

– Я саме подумав, що нині все було, як раніше, – озвався Мілош, позираючи на неї.

– Було дуже гарно, але вже не так, як колись, – заперечила дівчина.

– А якщо я дуже-дуже старатимусь? – Мілош зупинився й почав зав’язувати черевики. – Як раніше?

– Складне запитання, – відповіла Буба. – І я не можу тобі відповісти отак на тротуарі.

– То станьмо на дорозі, – пожартував хлопець, але усмішка відразу зникла з його обличчя. – Авжеж, – прикусив він губу. – Спершу я зробив тобі боляче, а зараз пропоную палке кохання.

– Не в тому справа, – Буба заперечно похитала головою. – Люди завжди граються в гру «пекло-рай». Іноді не можуть без цього жити. Але мені здається, що зараз я потрібна тобі, бо ти залишився сам. Розумієш… порожнеча, яку треба заповнити, аби не страждати. А я так не хочу… Залишимося друзями. Так буде краще.

– Найбільше я тебе люблю за те, що ти завжди маєш рацію, – зізнався Мілош.

– Від багатьох отаких рацій я б радо відмовилася. Та нічого не вдієш, – зітхнула дівчина, зупиняючись біля свого парадного. – Па-па, Мілоше. Так склалося, що я тут мешкаю.

– Занадто близько, – сказав Мілош. Провів рукою по волоссю, струшуючи з нього сніжинки. – Па-па, – мовив він і, запхнувши руки в глибоченні кишені, рушив назад дорогою, позначеною слідами двох пар черевиків.

Буба натиснула на кнопку домофона.

– Це ти, доню? – почувся здивований мамин голос. – То ти досі не спиш?

Буба квапливо піднімалася догори, рахуючи свої кроки, їй навіть було трохи прикро, що ніхто не викликав поліційний патруль на пошуки зниклої мешканки вулиці Звіринецької.

Але як вони могли викликати поліцію, якщо думали, буцім я вже давно сплю? – виправдала рідних Буба, тихенько відчиняючи двері своєї квартири.

ПЕРША СУТИЧКА ЗІ СТАЛІНИМ

– Невдовзі я повертаюся додому, – заявила бабуся Рита під час обіду. – Відколи ця пані знову порядкує на кухні, – вона кивнула в бік Бартошової, – моя присутність тут не має жодного сенсу.

– Свята правда, – притакнув дід Генрик, виловлюючи рукою шматок м’яса із супу.

Бабуся з відразою глянула на жир, що стікав по дідусевому підборіддю.

– Через поганий холестерин, який ти так вульгарно споживаєш, ти став агресивним і занадто збудливим. Зрештою, твоя поведінка завжди була жахливою, – помстилася бабця, беручи кінчиками пальців шматочок моркви.

– Якщо матуся так вирішила, ми розуміємо. – Батько вилизував тарілку, через що трохи нагадував свого тестя.

– От тільки не знаю, як ви тут без мене дасте собі раду, – почала пані Рита, проте всі глянули на неї з радісними обличчями.

– Ми впораємося, бабуню, – несміливо озвалася Буба, сповнена побоювань, що зараз дідусь по-своєму переконуватиме родичку.

– Що ж, коли так, – бабця глянула на присутніх, – то мене тут більше ніщо не затримує.

– Ми могли це обговорити ще в день твого приїзду, – криво посміхнувся дідусь. – У тебе не було би проблем, а ми… Бубо! Не хвицяй мене! Хіба ти забула, що під час війни, не пригадую, якої, така собі справна кобилка стала мені на ногу? Я донині відчуваю її копито на своїй ступні.

– А як її звали? – тато підморгнув дідові.

– Як же її звали, справді… – замислився дід. – Здається, Анна… Або Ірена. Мабуть-таки Ірена.

– Павле, відвезеш мене, – розпорядилася бабця.

– До кімнати? – здивувався пан Генрик.

– Замовкни, старигане! На вокзал, – пані Рита глянула на сина.

– Звичайно, мамо! Із задоволенням! – тато рідко бував таким послужливим.

– А мене ти навіть до крамниці з колготками не підкинеш, – в’їдливо зауважила мама.

– Бо Павел любить підвозити дам на вокзал, – заступився за зятя дід.

– Дам? Павелку, ти возиш якихось бабів на вокзал?

– Та ж він щойно сам сказав, – дід виїдав рештки Бубиного супу.

– Матуся – це інша справа, – заспокоював тато бабцю Риту, яка почала прислухатися до сімейної дискусії. – Я тебе, мамусю, куди завгодно відвезу, куди лише забажаєш.

– От я й забажала, – заявила бабуся й підхопилася зі стільця. – Бубо, допоможеш мені пакувати речі?

– Звичайно! – від радощів Буба замалим не розцілувала стару. Проте заспокоїлася, ба, їй навіть стало трохи соромно, бо дівчина помітила незвичайну річ. Зустрічаючи бабусю, родина поводиться так, наче проводжає її, і навпаки. Рішення про від’їзд усі зустріли з таким неприхованим ентузіазмом, що варто було його прийняти, аби бодай раз побачити дружну й щасливу сім’ю.

На щастя, бабуся боялася подорожувати, і перед мандрівкою зосереджувалася виключно на собі.

– Я непокоюся через мій хребет, бо дуже погано переношу поїздки…

– Не варто перейматися! Я дам тобі мою дорожну надувну подушку, – пообіцяла мама. – Оту рожеву, яку ти хотіла вициганити торік.

– Авжеж, пригадую, – похмуро відказала свекруха. – Будь-яка інша невістка почувалася б щасливою, даруючи матері таку дрібничку.

– Я почуватимуся щасливою цьогоріч, – пообіцяла мама.

– У мене немає мінеральної води…

– Ми купили упаковку, беріть собі, – пробурмотіла Бартошова з-над раковини.

– І парасольку забула.

– Я віддам свою. Швейцарську, що так тобі подобалася, – тато ледь не витанцьовував біля своєї матері. Буба подумала, що роки практики на телебаченні не минулися марно.

– А раніше ти казав, що це чоловічий парасоль, – дорікнула синові бабця.

– Ти, матусю, у нас дуже мужня, тож він тобі пасуватиме, – швиденько відповів тато.

– А й справді, – Буба намагалася якось приховати татів ляп. – Бабуся стільки тренується, що будь-який мужчина позаздрить.

– Тобі теж не завадить. Разом із твоєю мамою. Бо у вас схильність до огрядності. Шкода, що я не можу вам залишити свій спортивний костюм, але до крамниці зі спорттоварами ближче, ніж до магазину з колготками, – в’їдливо кинула бабуся, а Буба кинулася зачиняти її величезну валізу. Щойно спітніла дівчина всілася на останньому чемодані, силкуючись його замкнути, як пролунав дзвінок.

– Заходьте! – гукнув тато в домофон. За мить двері відчинилися.

– Добридень, ви до кого?

– Доброго здоров’я, – озвався ледь хрипкуватий голос. – Я до панни Буби.

– Перепрошую? – перепитав тато. – Ви, мабуть, до мого тестя?

– Не маю честі бути знайомим з вашим шановним тестем. Я прийшов до Буби… – наполягав хрипкоголосий незнайомець.

– А ви…

– Знайомий панни Буби… – не здавався той.

Цього було достатньо, аби Буба схопилася з валізки й вибігла в коридор.

– Добридень, панночко, – усміхнувся Клеменс, який і досі стримів біля дверей, бо Бубин тато вочевидь забув про гостинність.

– Доброго дня, пане Клеменсе, – зраділа дівчина, не звертаючи увагу на те, що в коридорі з’юрмилася вся родина. Усі, крім Добавки, дивилися на прибульця з підозрою.

– Це мій знайомий, пан Клеменс. Нам треба поговорити, тому заходьте, будь ласка, до моєї кімнати. Вип’єте чаю?

– Та що ви, панно Бубо! – Клеменс майже обурився. – Я віддавна не п’ю чаю, бо вживаю інші напої. А я щодо нашої умови…

– Будь ласка, ось моя кімната. Допоможи бабусі пакувати речі, – звернулася дівчина до приголомшеної матусі. – Під тобою валіза швидше закриється, – додала вона, ненавмисне образивши маму й зачинила за собою двері.

– Шановний татусь нервують, – здогадався Клеменс, мнучи в руках свого кашкета.

– Ні, він лише трохи здивувався.

– Так само, як і шановна матуся, – зауважив Клеменс.

– У нашій родині прийнято всьому дивуватися, – побачивши Бубину посмішку, її знайомий полегшено зітхнув і зручно вмостився на стільці.

– От що я вам скажу. Сталін гратиме завтра із Чорним Зенеком, але кажучи це, я звинувачую сам себе, бо мені б не хотілося бачити вас у «Рисеві».

– О котрій годині? – Бубині очі спалахнули.

– Десь увечері. О сьомій, може, о восьмій.

– От і чудово! Я неодмінно прийду. У мене є трохи грошенят, тож усе гаразд. Я чесно їх заробила, – похвалилася Буба, ані словом не похопившись про користь від обжерства рідних.

– Я наполягаю, панно Бубо, аби ви цю справу як слід обміркували. Сталін – це Сталін. Йому не один пам’ятник поставили.

– Навіть голубів ці пам’ятники не злякали, – набурмосилася Буба, проте відразу ж усміхнулася до свого знайомого. – Я знаю, що ви до бару не зайдете…

– Я так вирішив. Проте перебуватиму неподалік, щоб у випадку якихось проблем прийти вам на допомогу, – заявив Клеменс і підвівся. Вийшов, супроводжуваний загальним мовчанням, яке іноді западає під час певних урочистостей.

Буба зітхнула, бо на її думку, поведінка рідних була дивною, і спокійно рушила перевірити, чи бабця, бува, нічого не забула. Уже не раз траплялося, що потяги від’їжджали без пані Рити лише тому, що та забула свої капці.

Лише пізнього вечора батьки покликали Бубу до кімнати, яка знову перетворилася на колишню вітальню.

– Ми розуміємо, донечко, що ти почуваєшся самотньою, але слід уважно вибирати друзів… – почала мама, яка немовби керувалася інструкцією для батьків, де їм радили не сприймати вибору дітей, удаючи при цьому, наче повністю з ними погоджуєшся.

– Ми не сноби, – утрутився тато. – І поважаємо твої демократичні переконання… Але це не причина, щоб ти приятелювала з якимсь бомжем…

– Пан Клеменс ніякий не бомж, а якщо навіть так, то я нічого проти них не маю. Крім того, ми лише товаришуємо, а не зустрічаємося! – пояснила Буба.

– Усе спершу завжди невинно виглядає! – мама припинила вдавати шкільного психолога. – Наша донька знається з якимсь… волоцюгою!

– Ти повинна більше нам довіряти, – тато намагався зберігати спокій.

– А може, це й вас стосується? – спохмурніла Буба.

– Ми розуміємо, – загнувся тато. – Складний вік, дорослішання й таке інше… Проте, якби ти з нами спілкувалася, то не заводила б собі таких друзів! – зневажливо скривився він.

– Але ж ви зовсім його не знаєте, – Буба безмежно здивувалася. – Крім того, з вами неможливо розмовляти, бо от уже тиждень, як знімаєте якесь кіно… До цього ви розлучалися. А ще раніше нікого не хотіли бачити. Навіть одне одного!

– Це справді так, золотко, – тато намагався все залагодити. – Але ж віднедавна… Ми навіть разом обідаємо!

– Авжеж! – пирхнула Буба. – Навіть обідаємо! Може, настане колись такий день, що ми навіть поговоримо. А поки мені цілком вистачає розмов з паном Клеменсом, і дайте йому святий спокій.

– Бубо! – мама виглядала безмежно стурбованою. – У тебе якась депресія! Ти ніколи не плакала без причини!

– Я й далі не плачу, – відказала донька. – Без причини, – додала вона вже тихіше й повернулася до своєї кімнати.

* * *

У барі було темнувато, і Бубі довелося звикнути до похмурого приміщення, де замість повітря був сигаретний дим, а скатертини вкривали плями від розлитого пива.

– Дітям вхід заборонено! – гукнув із-за стійки невисокий товстенький чоловічок, надзвичайно вишукано вбраний, як на таке місце. Буба помітила в нього на шиї краватку, таку широку, що вона могла одночасно слугувати сорочкою.

– Я від пана Клеменса, – прошепотіла Буба, і коротун відразу змінив тон.

– Дуже приємно. А я Малий Рисьо. Проходьте до другої зали.

Зальчик не скидався на казино, проте тут було менше людей і не так накурено. Біля великого столу недбало розсівся огрядний чоловік з картами в руках. Навпроти сидів, мабуть, Чорний Зенек, бо все в нього було чорне. Навіть нігті. Декілька відвідувачів стежили за грою й повільно цмулили пиво.

Чорний Зенек був, певне, у чорному розпачі, бо кожні п’ять хвилин розгублено посував у бік могутнього суперника купку монет.

– Почекайте тут, – Малий Рисьо тихенько звернувся до Буби, а сам підійшов до столу й прошепотів щось на вухо огрядному картяреві.

– Що таке? – гаркнув Сталін. – Хто ще прагне мене збагатити?

– Оця панночка, – Малий Рисьо кивнув на Бубу.

– Оце гарно! – зареготався Сталін, а за ним решта присутніх. – Якась дитина вирішила подарувати мені свої грошенята! Дуже добре! Зачекай-но, Рибко, – звернувся він до Буби. – Зараз наша чорна конячка поступиться тобі місцем. От тільки віддасть дядькові Сталіну ті дві десятки, які щойно сховав до кишені.

– Я більше не граю, – підвівся Чорний Зенек.

– А це чому? – обурився огрядний.

– Бо дамам треба поступатися місцем, – пояснив той, звільнивши стільця.

Бубу не треба було довго вмовляти. Вона швиденько всілася навпроти суперника.

– А може, ти, Рибко, відразу віддаси мені свої грошики, якщо ти цього так хочеш, – запропонував Сталін.

– Я прийшла повчитися грати в бридж, а не робити подарунки, – пояснила дівчина.

– Це дорогі уроки, Рибко, – попередив її той.

– Не називайте мене Рибкою, – увічливо попросила Буба. – А за уроки я заплачу. – Вона сягнула до кишені й витягнула мішечок з монетами.

– О, відразу стало світліше! – Сталін потер руки.

– Це ваш костюм так сяє, – чемно мовила Буба й простягнула йому карти, аби той потасував.

Після першої партії в залі стало тихо. Сталін, щоправда, силкувався розсмішити присутніх бородатими анекдотами, але за третьою роздачею втратив бажання розповідати заяложені дотепи. Тим часом чемна дівчинка Буба витягала зі своїх карт самі козирі. Наче інших у неї й не було. І щоразу вдавала здивування, що доля виявилася до неї такою прихильною.

– Рисю, налий мені пива, – гримнув Сталін до власника бару.

– Уже біжу! – усміхнувся Рисьо й подався по кухоль.

Коли всі гроші Сталіна й Чорного Зенека височіли перед Бубою, Малий Рисьо нагадав присутнім, що час зачиняти бар.

– Тут діють певні засади, – Сталін потер шорстку щоку. – Так званий реванш, – злісно буркнув він.

– Слушно, – погодилася Буба. – Але я більше грати не хочу. Мій дідусь каже, що не можна спокушати щастя, – дівчина гарячково шукала аргументів.

– Мусиш грати, – засичав Сталін, і серце Буби тенькнуло від радості.

– Може, краще не варто, – по-дитячому впиралася вона. – Куплю собі скейтборд. Або за обіди в школі заплачу.

– Якщо ти завтра сюди не прийдеш, обіди тобі більше не знадобляться, – скреготнув зубами Сталін, а дівчина глянула на нього з удаваним переляком.

– Що ж, я прийду, – відповіла вона тремтячим голоском, хоча в душі раділа.