Текст книги "Буба : мертвий сезон"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

– Я із цим не згодна, – Буба скоса глянула на співрозмовника. – Наприклад, у нас трапилося диво. Ялинка сама прийшла до дверей помешкання. Навіть нагору не довелося тягнути, – і вона пильно глянула на Клеменса.

– Так і повинно бути! – переконано відказав той і знову уникнув Бубиного погляду.

– Спасибі вам. І тато теж просив подякувати, – зворушено мовила Буба, витягаючи невеликий згорток. – Я зустріла Миколая. Він зовсім не був святим. Радше, скидався на філософа чи мрійника. У будь-якому разі, він був класний. І попрохав мене, щоб я вам передала цей маленький подарунок.

– Панно Бубо… – Клеменсів голос затремтів. – Але… я не можу…

– Усі ми можемо, якщо бодай трохи любимо одне одного, – швидко відповіла Буба. – Ви тільки гляньте…

Дівчина відхилила комір куртки, і Клеменс угледів намисто. Ніби таке звичайне, але під колір Бубиних очей, і вже це було дивовижним. До того ж, воно так гарно прикрашало струнку дівочу шию. Та ще й зігрівало душу.

– Мені б хотілося, щоб ви користувалися цим подарунком так часто, як я вашим, – сказала дівчина й цмокнула Клеменса в шорстку щоку.

Попрощавшись із Клеменсом, вона залишила його з пакунком, котрого той торкався, наче скарбу, закоцюблими й почервонілими від морозу пальцями. І хоча від дому її відділяло кільканадцять метрів, дівчина відчула запах сушених грибів і ніби побачила Бартошову, схилену над стільницею.

Як це я сказала панові Клеменсу? Що ми можемо робити одне одному подарунки, якщо бодай трохи любимо одне одного… А якщо так, то навіщо морочити дідусеві голову? Адже я люблю Мілоша. І засніжена стежка додому начебто вкрилася білими пелюстками троянд…

ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ ДЛЯ СУПЕРМЕНА

У «Брудзеві» було порожньо.

– Почуваюся жахливою неробою. Завтра свят-вечір, а я собі розважаюся, – зітхнула Буба.

– Мої батьки навіть зраділи, що я вшився, – заявив Сирота. – Минулого року я ненавмисне вирубав їм струм на всі свята. Так що вони мене відтоді звільнили від домашніх обов’язків.

– Непогано! – засміялася Агата. – Якщо ти й в Америці щось таке втнеш, то в темряві навіть додому не потрапиш!

– Потраплю. До вас завжди знайду дорогу, – ледь зашарівся Стась.

– А ось і я! – погукав від дверей Мілош. Був задиханий, але настрій мав пречудовий. – Бубо, суперкласна ідея зібрати тут друзів! Усі на місці?

– Почекаймо ще на декого. Сподіваюся, ви мене зрозумієте… Я запросила Йольку. Просто така нагода…

– Йольку? – здивувався Мілош. – Ми ж збиралися погомоніти, а всім відомо, що вона із цим не має нічого спільного.

– Я подумала, що нехай посидить з нами, Йолька не заважатиме, зате їй буде приємно. Вона така пригнічена, самотня і… нещасна.

– Мабуть, перукар або косметолог завинили, – засміявся Сирота. – Важко буде повернути її до тями після такого шоку.

– А може, то через якусь дурницю? Ніготь зламала чи не сподобався рінгтон в мобільнику? – покепкував Мілош.

– Ні, йдеться про її… хлопця.

– Отого здоровила? Із крутою тачкою?

– Яким би він не був, сів до в’язниці, а Йолька залишилася сама.

– Якби мені довелося вибирати між Йолькою й цюпою, я б краще сидів, – зізнався Мілош.

– Буба має рацію, – утрутилася Агата. – Ніхто не гине за її спокусливими шмотками, але нині переддень свят, давайте обійдемося без прикрощів. Краще приготувати носовички, щоб було чим втирати невтішні сльози.

– Усім привіт! – на порозі «Брудзя» стояла Йолька. – Ну, чого так повитріщалися? – глянула вона на приголомшену четвірку. Із фарбованим чорним волоссям, сміливим макіяжем і в шовковій блузці Йолька нагадувала Бубі помолоділу й схудлу Маньчакову.

– Я лише на хвилинку, бо на мене чекає Кароль, – щебетала вона, легенько торкаючись своєї нової зачіски кольору чорного дерева. – Я б посиділа, але щиро кажучи, усе це пашталакання про святкові традиції вважаю ідіотизмом, і в мене немає часу слухати ваші дитячі жартики. Ой, зовсім забула! Ми з Каролем їдемо на лижі! До того ж, там є басейн, і я можу взяти ті два купальники, придбані для поїздки на цю… як її…

– Рив’єру, – замогильним голосом підказав Сирота.

– От-от. І добре, що я туди не поїхала, бо Кароль бачив цю Рив’єру з пташиного польоту…

– Звідки бачив? – негайно поцікавився Мілош.

– Кароль – пілот літака, – Йолька гордовито роззирнулася довкола. – Так-от, він її бачив, і каже, що нічого особливого, шкода марнувати час… Сорі, але й мені шкода часу. Невдовзі виїжджаємо, а мусимо ближче познайомитися…

Йолька надіслала всім повітряний поцілунок унизаною перснями ручкою й зробила крутий пірует на своїх височезних шпильках.

– Така нещасна, – зітхнув з удаваним співчуттям Мілош.

– А яка самотня! – докинув Сирота.

– Не кажучи вже про те, що абсолютно пригнічена, – закінчила Агата, і всі із зацікавленням глянули на Бубу.

– Ну, що ж… – зітхнула та. – Це була данина традиції. Невеличка новорічна вистава для… наївних.

– У мене є ідея, – запропонувала Агата, готова забути Йольку з її Каролем і басейном. – Давайте умовимося, що завжди зустрічатимемося перед свят-вечором. Щороку. Незалежно, яка кого спіткає доля.

– А якщо Сирота залишиться в Штатах? – засумнівався Мілош.

– Тоді ми зможемо побачити його за допомогою камери. Поставимо на його місці комп’ютер і будемо разом.

– Не залишуся я там! – запевнив Стась, запихаючись піцою. – Там погано годують, і немає таких божевільних, як ви.

– Ото було б чудово, – Буба замріялася. – Уявіть, нам по вісімдесят, а ми втікаємо з будинку для пристарілих на наше побачення!

– Приєднуюся, – утішився Мілош. – Може, мені вдасться повернути Бубу, якщо кожного року перед Святвечором нагадуватиму їй про мої почуття, – зітхнув він, і дівчина зашарілася.

– Припини, бо більше не прийду, – пригрозила Буба й поклала перед ним невеличкий згорток.

І всі, як за командою, сягнули до своїх рюкзаків, і за мить столик перетворився на крамничку з подарунками.

– Це мені?

– І мені!

– Дяки, Бубо!

– Ой, Сирота, спасибі!

– Мілоше, справді? Звісно, розгорну лише завтра!

– Слухайте, усі розгорнемо завтра! А в перший день свят запрошую вас до Котанського гаю. Прогулянка нікому не завадить, особливо Сироті, бо в нього вже живіт, як у слона.

Жартуючи й незлостиво передражнюючись, друзі поверталися додому. Мілош поцілив Бубу величезною сніжкою й зробив невинне обличчя. Агата запропонувала Сироті потримати його рюкзак, а той, розмовляючи англійською по мобільному й забувши про все на світі, ускочив у трамвай, що саме під’їхав.

– Ой, Стасю, ти як Ейнштейн! – реготали з нього дівчата й Мілош, вручаючи хлопцеві рюкзак на наступній зупинці.

– Це неймовірно, – несподівано зізнався Стась. – Щойно відбулася наша перша передсвяткова зустріч, а я вже чекаю наступного року. Це свідчення того, що я старію!

– Веселих свят!

– Вдалих!

– І щоб швидко минули, а ми пішли разом до гаю!

– І щоб були… спокійні, – додала Агата.

– Так, спокійні…

* * *

– А тут, – мама показала на край столу, – як і щороку поставимо ще одну тарілку для гостя. Ким би він не був, – великодушно додала вона.

– Не може бути, щоб отак, у переддень свят-вечора, – скривилася пані Марися, почувши сигнал домофона. Але ні в кого не залишалося жодних сумнівів, що унизу стоять Маньчаки.

– Ти щойно сказала «ким би він не був», – нагадала Буба.

– Але я не мала на увазі Маньчаків!

– Вони живуть за іншим календарем, – виправдовував своїх бриджевих партнерів дідусь.

– Я теж, – покепкував тато. – У мене нині початок Великого посту!

– Усі вдома? – здивувався Маньчак, загородивши собою двері.

– Марися з Павлом удома? – вторувала чоловікові пані Віолетта, вдаривши його якимсь дивним предметом по спині.

– Але ж… свята, – мама силкувалася невимушено посміхатися.

– До свят ще ого-го! – заперечив Маньчак.

– А наша пані Маньчакова, бачу, собі інструменти купила… – Дідусь пильно оглядав великий ящик, який пані Віолетта втягла до передпокою.

– Про що це ви?

– Ну, я мав на увазі цей дивний предмет…

– Це, пане Генрику, наш багажник. Автомобільний, – перевела подих Маньчакова, утираючи піт із чола.

– Навіщо вам багажник? – дивувався старий.

– Щоб перевозити важкі речі, – пояснив Маньчак.

– Мабуть, щоб переносити, якщо ви вже його так тягаєте.

– Це новий багажник, – розсердився Маньчак. – І ми його забрали, щоб нам його не вкрали.

– Хто? – здивувався тато.

– Звідки мені знати, – відказала пані Віолетта. – Зараз такі часи, що нікому довіряти не можна. Навіть друзям, – глянула вона на присутніх. – Але який у вас безлад! – Вона несхвально роззирнулася вітальнею. – У таких умовах навіть апетит пропадає.

– А в нас нині піст, – радісно поділився новиною дідусь.

– Ксьондз Корек наголошував на важливості посту, коли я востаннє була в нього, – мама випнула груди й легким кроком рушила на кухню. – Але чаю можна випити, – додала вона тоном зразкової господині.

– Цей багажник, пані Віолетто, краще залишити в коридорі, – порадив дід Генрик, побачивши, що Маньчакова потягла ящика до вітальні. – От якби в ньому були якісь напої…

– Я давно підозрювала, що у вас проблеми з алкоголем, – попри невдоволення всієї родини, Маньчакова поклала багажник на дивані.

– Ну, чого ви так повитріщалися? – роздратовано спитала вона. – Багажника не бачили, чи що?

– На дивані не бачив, – погодився дід.

– Ми прийшли у важливій справі, – пан Вальдек поправив сріблястого метелика, який звисав з його худої шиї. – Нам потрібні свідки.

– Якщо Єгови, то це не до нас, – попередив старий.

– Пане Генрику, ми не до вас прийшли, – неввічливо перебив Маньчак.

– Свідки? – тато глянув на Маньчакову, яка стояла перед ним у вечірній сукні, скидаючись на велетенську Попелюшку через п’ятдесят років після пам’ятного балу.

– У вас нині якась урочистість? – тато втупився в широкий кринолін.

– Ні, сьогодні лише генеральна репетиція, а все відбудеться наступного тижня, – пояснила кремезна Попелюшка. – Ми вирішили дещо повторити.

– Що ви надумали? – утрутився дідусь.

– Що ви хочете повторити? – тато вимагав пояснень.

– Наше вінчання, звісно! – пирхнув Маньчак. – Ми збираємося повінчатися, – повагом пояснив він.

– То ви стільки років живете на віру? – у маминих руках затремтіли чашки із чаєм. – Ксьондз Корек не в захопленні від громадянського шлюбу. Каже, що це сурогат порядного життя.

– Ми одружені, – процідив крізь зуби Маньчак. – Але хочемо знову стати на шлюбний килимок і присягтися у вірності…

– Навіщо? – не зрозумів дідусь. – На біса двічі брехати, якщо ви вже колись це робили.

– Заберіть звідси старигана! – зажадала Маньчакова. – Інакше… я сама його звідси винесу!

– Не сумніваюся, – дідусь із повагою глянув на багажник. – Ви наче супермен!

– І честь бути нашими свідками хочемо довірити саме вам, – закінчив Маньчак. – А шлюбні подарунки повинні бути неабиякі, бо це ж удруге, – попередив він з усмішкою.

– Навіть не знаю… – мама вагалася й шукала допомоги в тата.

– Ну, що ж, крихітко, – той безпорадно розвів руками, – молодятам не відмовляють.

– Молодятам, кажеш? – перепитала мама, пильно вивчаючи поглядом Маньчаків.

– Цей багажник ми приготували для весільної подорожі, – прошепотіла Маньчакова, затуляючи долонями сором’язливий рум’янець.

– Тобто… після весілля ви кудись їдете?

– Так, на медовий місяць, – притакнув пан Вальдек.

– А куди саме? – допитувалася мама. – Мабуть, за кордон? – у її голосі забриніла прихована нотка заздрощів.

– Ми їдемо до Папроцьких, Леонтини й Зюта.

– Але ж вони мешкають неподалік нас! – вигукнув дід.

– То й що з того? – обурилася пані Віолетта. – Нам це не заважає, – ворухнула вона пухким плечем.

– А пішки не підемо, – мовив Маньчак. – Та й сюди буде близенько, тож ми вас навідуватимемо.

– Цілий місяць у Папроцьких!.. – дивувалася мама.

– Ну, ми ж тобі пояснили, Марисю, що й до вас зазирнемо, не хвилюйся.

– Авжеж, не можна не погостювати у свідків! – скривився Маньчак. – Ми про вас ніколи не забуваємо, – патетично запевнив він, і всі глибоко зітхнули.

– Ну, ну! – Маньчакова покивала пальцем. – Не можна в нас так сумніватися. – І, поправивши кринолін, розсілася в кріслі.

– Щоправда, перед весіллям я збиралася схуднути, але для маківника тієї вашої Бартошової зроблю виняток. Принеси мені, Бубо, шматок, а для Вальдусика сирник, бо йому мак так неестетично набивається між зубами…

– Принеси, Бубо, – розгублено мовила мама й майже впала на стілець.

Маньчаки з радістю вислухали її розповідь про фільм, якого не буде.

– Такий-от ляпас від пана Протека, – закінчила вона із сумними очима.

– А я, Марисю, від самого початку знала, що нічого не вийде, бо фільми завжди знімають лише за гарними книжками, – Маньчакова сягнула по маківник.

– А моя тобі не сподобалася?

– Руки ще не дійшли, – щиро зізналася пані Віолетта. – Зрештою, у мене такий слабкий зір, що не можна псувати його читанням.

– Я б вам порадив звернутися до окуліста, – озвався дідусь. – І читати те, що написано на білбордах. Там написи великі й рідко рекламують абищо.

– То ми вже підемо, – Маньчак із жалем поглянув на порожні блюдця. – Тільки не забудьте про наше весілля, бо воно на противагу фільмові, напевне буде вдалим.

Буба полегшено зітхнула, щойно Маньчаки, забравши багажника, покинули квартиру.

– Жодних додаткових тарілок на свят-вечір! – розпорядився дідусь Генрик. – Це вочевидь приносить нам нещастя!

ТРОЯНДА ЗАМІСТЬ КОРОПА

Біла скатертина сяяла. Буба оглянула ошатно накритий стіл і подумала про магію зеленого деревця, на яке нетерпляче чекають упродовж року. Їй стало трохи шкода, що невдовзі всі знову очікуватимуть наступного свят-вечора, а цей піде в небуття разом з водою в раковині, де митимуть посуд, розіллється плямою борщу по скатертині, зібгається з обгортковим папером, здертим з подарунків. Десь подінуться стишені голоси й затихнуть колядки, які зараз нагадують скарбничку святкового настрою. Усе повернеться на круги своя, хоча Буба давно переконалася, що в них удома все не як у людей.

Воно й добре, і водночас погано, – думала дівчина, ніжно дивлячись на рідних, які розставляли на столі нові полумиски з різною смакотою. – 3 одного боку, ми буваємо непередбачуваними й егоїстичними, з іншого – уміємо в скрутну хвилину знайти в собі стільки любові до близької особи, якщо вона її потребує…

Тато, ніби прочитавши Бубині думки, обійняв маму й навіть спробував затанцювати з нею під колядку про пастирів, котрі прибули з Вифлеєму.

– Ксьондз Корек би цього не схвалив! – прошепотіла мама, але зробила пірует, закохано дивлячись на чоловіка.

Над дідусем вочевидь теж чував якийсь таємничий добрий янгол, бо старенький не вередував під час приготувань і не нагадував батькам, як завжди, що на столі за традицією повинна стояти карафка з горобинівкою.

– А чому ти жодного разу не згадав про горобинівку? – поцікавилася мама.

– Хіба ж я міг, Марисю, псувати такий чудовий час власними забаганками? – відповів дід із чарівною посмішкою.

– Павле, батько захворів! – занепокоїлася мама, відчиняючи шафку з тонометром.

– Я чудово себе почуваю!

– Важливо не те, як ти себе почуваєш, а те, що я чую. А я чітко чую, що ти занедужав.

– Бо не хочу випити?

– А чому ти не хочеш випити? – Бубин тато недовірливо придивився до тестя. – Що трапилося?

– Павел спеціально купив тобі горобинівку, а ти тепер капризуєш! – набурмосилася мама.

– Якщо ви так наполягаєте, що ж, я вип’ю, – здався дідусь із щасливою посмішкою. – 3 любові до вас навіть закурю якусь невеличку сигару, – додав він, уражений своєю великодушністю.

– Доведеться тобі почекати на святого Миколая, – озвалася Буба.

– Тільки не кажи, доню, що ти купувала сигари! Зрештою, тобі однаково ніхто б не продав, бо дітям не можна…

– У мене є дорослі друзі, – відказала Буба. – Клеменс виявився настільки люб’язним…

– Не хочу про нього навіть чути! Добре, що ти мені нагадала! – мама з розмаху гепнулась на диван, аж кілька вареників випали з полумиска якраз під ніс Добавки. – Пані Юрковська, ця наша сусідка, знаєш?

– Знаю, та, що оселилася в костелі.

– Ага, саме вона, – притакнула мама. – Бубо, не можна кепкувати із сусідів!

– Я й не кепкую, це правда, – запевнила донька.

– Ну, то вона мені вчора сказала, що ти роздягалася перед якимсь волоцюгою! Пані Юрковська обурилася, бо вже колись бачила тебе з ним. «Пані Марисю, – заговорила вона голосом сусідки, – я нічого поганого не хочу сказати… але ваша доця, яжбознающоцегарнадитина, і мені шкода, щоб вона зналася з такими бомжами. Ну, а взимку оголюватися, це вже взагалі…».

Буба вибухнула реготом, так схоже мама пародіювала сусідку.

– До нас що, пані Юрковська прийшла? Помолитися разом? – засміявся й собі тато.

– Браво, Марисю! – приєднався до них дідусь. – Якби не отой Прот, ти могла б зіграти у власному фільмі!

– Послухайте, але я серйозно, – мама зашарілася від компліментів. – Щоб мені така собі Юрковська на щось натякала!

– Здається, я знаю, що вона мала на увазі! – Буба глянула на маму сяючими очима. – Я показувала панові Клеменсу намисто, яке він мені подарував на Різдво.

– Не можна брати подарунків від чужих.

– Цей Клеменс зовсім не чужий, Марисю, – заступився за Бубиного знайомого тато. – Це він приніс нам цю чудову ялинку і вже другий місяць, як чистить від снігу мою машину! А якось я з ним побалакав, виявилося, що він дуже цікавий! Вірите, пан Клеменс дивиться мою передачу? Каже, що крамниць не любить, але ця йому подобається. Навіть сказав, щоб більше показували мене, а менше асистенток, які демонструють товари…

– А син Юрковської, якщо вже про неї мова, – додала мама, – має бінокля, і підглядає за сусідами з будинку по той бік вулиці. Пані Пенцикова мені казала.

– Ну, сама бачиш, мамо, у кого тут проблеми, – закінчила цю тему Буба.

Олька з Робертом виглядали, наче пара нав’ючених верблюдів, які нарешті дісталися оази.

– Тобі не можна стільки носити, – зауважила мама.

– Нічого зі мною не станеться! – Олька виглядала щасливою. – Після того, що мені сказали, я можу вас усіх носити на руках.

– Мене не чіпай! – застеріг дідусь.

– Почекай з розповіддю, – попросила Буба. – Цього свят-вечора кожен з нас повинен сказати, що його найдужче втішило, а що засмутило…

– Хто це придумав? – Олька нашвидку поправила макіяж.

– Я, – гордо зізналася Буба.

– Як це, у нас немає коропа на свято? – здивувався тато, обшукавши холодильник.

– Це теж моя ідея, – тихенько зізналася Буба, – щоб цього року дарувати коропові життя…

– Зате завжди можна, Павле, запросити пані Коропову знизу, – запропонував дід. – Живих коропів Буба любить…

Коли вже всі поділилися облаткою й сіли до столу, розчервонівшись від емоцій, обіймів і взаємних побажань, настала хвилина урочистої тиші, яку порушив Францішек.

– Бубо, я напісяв!

– Мій килим! – перелякалася мама, але махнула рукою. – Подумаєш, килим! Зате в мого онука гарна вимова, правда?

Всі охоче погодилися, а тоді настав час розповідей.

– Мене найдужче засмутило те, що ми з Оленькою не могли порозумітися, – почав Роберт. – А найбільша радість, звісно, наша друга дитина. І те, що ми знову щасливі.

– А я лише додам до цього, що вчора підписала контракт, – таємничо зізналася Олька.

– Тобі не варто зараз працювати… – заперечила мама, але Олька зупинила її.

– Контракт на участь в передачі… «Щаслива вагітність»!

– Клас! – зрадів тато. – І я про це дізнаюся останнім?

– Так, бо це передача на твоєму каналі, а я хотіла домогтися чогось сама, – пояснила дочка, вислуховуючи поздоровлення.

– А ти, можна сказати, у сорочці народилася! – промурмотів дідусь. – Мало того, що будеш під наглядом найкращих лікарів і тебе годуватимуть коштом нашої бідної вітчизни, то ще й уся Польща носитиметься із твоєю вагітністю й ставитиметься до тебе, як до національного надбання!

– Запишу на відео всі серії! – раділа мама. – А колись мій онучок дивитиметься фільм, де він зіграв головну роль.

– За умови, що Протек не буде до цього причетним! – нагадав тато.

– До того ж, Олі непогано заплатять! – докинув Роберт.

– Не забувай, що це й завдяки тобі, – підморгнув йому дід Генрик. – Якби не ти, кого б цікавив Ольчин живіт?

– Мене він завжди цікавить, – несміливо зізнався Роберт, який нагадував закоханого голубка.

Дідусь довго вагався.

– Тату, та кажи вже! – нетерпеливилася мама. – Адже успіхів і нещасть у тебе було не так уже й багато!

– Я хочу сказати дещо важливе, тому й думаю, як краще це зробити, – спокійно пояснив дідусь. – Почну від поразок. Бубо, – звернувся він до онуки, – мушу тебе перепросити, бо я виявився жахливим студентом. Пропустив стільки лекцій, що потім уже посоромився ходити до університету.

– Ти невиправний! – стенула плечима мама. – Якщо тебе не виганяють, то ти сам перестаєш відвідувати заняття!

– У цьому семестрі обіцяю виправитися, – запевнив дід, переводячи погляд на Бубиного тата. – А якщо йдеться про важливі й приємні події, то… я знайшов друга…

– Мабуть, такого самого, як ти! – усміхнулася мама.

– Марисю, не перебивай тата! – заступився за тестя зять. – Я переконаний, що це людина приємна… розумна… розсудлива…

– Стільки хорошого навіть про тебе, Павелку, не скажеш, – мама поплескала чоловіка по коліні.

– Маєш рацію, Павле, – погодився дід. – Це людина, яку я пізнав, так би мовити, зовсім з іншого боку. І мені це дуже сподобалося…

– Тоді я теж скажу, – почав тато, – що й мені пощастило зустріти дуже… оригінального й гідного довіри джентльмена… І наша дружба, яка, зрозуміло, продовжується, для мене дуже важлива.

– Але чому жоден з вас не запросив друга додому? – здивувалася мама, а Буба зацікавлено глянула на тата й дідуся.

– Бо це виявилося непотрібним… – почав було дідусь Генрик.

– Оскільки ми й так щодня зустрічаємося вдома, – закінчив тато.

– Нічого не втямила, – похитала головою мама.

– Я теж, – Олька глянула на Роберта, який також, здавалося, нічого не розумів.

– Найважливіше, що ми розуміємо, про що йдеться, – підсумував тато.

Бубу не довелося довго просити.

– Якщо згадати неприємності, то… Ви ж знаєте. Мені було прикро, коли Мілош почав зустрічатися з Ребеккою. Зате здійснилася моя інша мрія. Я виграла в бридж!

– Е-е-е, – Олька виглядала розчарованою. – Ти однаково завжди виграєш в карти.

– Це дещо інше, – примружилася Буба. – Ціною виграшу була людська гідність. Право на власний костюм і звичайні щоденні радощі. До того ж, я перемогла Сталіна…

– Ти заслужила на орден, – зворушився дідусь.

– І скажу вам, що ніколи не думала, скільки всього може трапитися під час мертвого сезону…

– Що ж, тепер моя черга, – мама поклала виделку й глянула на рідних. – Фільму не буде, але я анітрохи не шкодую. У мене однаково купа роботи, а онуки не чекатимуть на бабцю вічно. Так-так! – засміялася вона, помітивши здивування на обличчях присутніх. – Я поступово починаю відчувати себе бабусею. Може, у цій ролі я буду краща, ніж мама? – вона явно шукала підтримки від доньок, які негайно відреагували.

– Ти чудова мама! – палко вигукнула Буба.

– Найкраща на світі, – додала Олька.

– І я теж так уважаю, – озвався Роберт, за що дружина нагородила його ніжним поцілунком.

– А чому ти раділа, Марисю? – допитувався дід.

– Тому, що нарешті розсталася із Протеком, – підказав тато.

– Чому раділа? Гляньте на себе. Ви моя радість. Здорові, щасливі й поруч зі мною…

Диск із колядками, здавалося, втрачав сили від утоми, але ревно супроводжував шелестіння паперу, який зривали, розпаковуючи подарунки. Найбільше запитань викликав скромний конверт, підписаний нерівним дідусевим почерком: «Для Марисі й Павла».

– Мабуть, це татові рахунки, які треба сплатити, – пожартувала мама, але зазирнула досередини.

– Що це таке, Павле?

Батько надяг окуляри, проте папірці продовжували залишатися для нього таємницею. Нарешті він витягнув з конверта туристичний каталог, який обіцяв неймовірні подорожі й рай на землі.

– Ого, тату, як ти нас втішив. Певне, це безкоштовний каталог з якогось туристичного бюро?

Дідусь мовчав, попихкуючи дорогою сигарою. Чарочка з горобинівкою стояла тут-таки, і Буба дійшла висновку, що хто-хто, а дідусь Генрик уже потрапив до свого земного раю.

Роберт глянув на дивний вміст конверта й пояснив усім, що це документи для мандрівки до Греції.

– І авіаквитки, і готель, і взагалі все оплачено… – перераховував він здивовано.

– Таточку! – мама ніжно обняла дідуся.

– Батьку! – Бубин тато стояв зворушений і трохи недовірливо дивився на тестя.

– Я подумав, що нам із Бубою не зашкодить трохи спокою, – дідусь випустив кільце диму, яке повисло над ним, наче німб.

– Але звідки ти взяв гроші? – мама ніяк не могла повірити в диво.

– З лотереї й ще виграш був у пакетику з – «Борщиком».

– «Гарячої кружки»?

– Атож, моєї улюбленої. Трошки виграв у миттєву лотерею, решта була в «Борщику». Бо вони зараз проводять таку акцію, і мені пощастило купити «Гарячу кружку» із грошиками.

– Обіцяю, що завжди купуватиму тобі цей жахливий борщик! – пообіцяла мама.

– Спасибі, мені поки вистачить горобинівки й різдвяного борщу, – дідусь погладив вуса. – А коли поїдете, то матиму ще й святий спокій!

Буба не прислухалася до родинних розмов. Вона тримала в руках гарненьку скляну вазочку й вітальну картку.

– Бубо, що це? – Олька першою помітила зворушення сестри.

– Покажи, онучко, свій подарунок, – попросив дідусь.

– Гляньте, – якимсь дивним тремтячим голосом озвалася Буба. – У цій вазочці лежить яєчко лежня… Це доказ того, що він живе в Котанському гаю. Можна сказати, справжній скарб…

– Дайте відгадаю, від кого це, – посміхнувся дід Генрик.

– Лежень… лежень… – замислився тато. – Але ж це надзвичайно рідкісний птах!

– Яйце? Але ж, здається, це не те свято! – зауважила мама. – Більш доречно було б на Великдень…

– Не обов’язково! – Буба обережно поставила вазочку. – Скажу вам лише, що для Мілоша ця начебто дрібничка важливіша від усіх Ребекк на світі.

– Але напевне не від тебе, доню, – здогадався тато, і Буба не знала, як приховати рум’янець, який раптом спалахнув на її щоках, нагадуючи пурпурове небо, котре віщує морозяну ніч… Ні! Швидше, червону троянду, яка розквітла просто в Бубиному серці.