Текст книги "Буба : мертвий сезон"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

КОСТЮМ ДЛЯ СТАЛІНА

Адась чекав на Бубу біля газетного кіоску. Нетерпляче тупцявся на місці, але її це не хвилювало. Давно минув той час, коли дівчина ладна була бігати мікрорайоном, помітивши бодай тінь Адама.

– Поквапся трохи, бо маю для тебе приголомшливу новину! – загукав він до неї.

– Якщо чесно, мене твої сенсаційні звістки не надто цікавлять, – щиро зізналася Буба. – Хіба що уроки відмінили! Це інша справа, такі новини я люблю.

– Зовсім ні, – зітхнув Адась. – Зате я чув, що ця наркоша повертається до нас.

Буба зупинилася як укопана. Хлопець задоволено потер замерзлі долоні, щасливий, що дівчина оцінила його новину.

– Цікаво, чи обкрадатиме вона нас? – розважав він уголос, наддавши ходу. – Гадаю, що так, бо їм, цим наркоманам, завжди потрібна купа бабла. Шкода Агату, класна дівчина була, – зітхнув Адась. Перекресливши майбутнє однокласниці, він наче повеселішав, навіть замугикав якусь жваву пісеньку.

– Ну, що? Правда, приголомшлива звістка? – задоволено глянув він на Бубу. – Я ж казав тобі, що це сенсація…

– Ти мене справді приголомшив, – якось мляво погодилася Буба. – Я з тобою знайома стільки років, а виявилося, що зовсім тебе не знаю…

Адась зацікавлено глянув на неї, бо не зрозумів, які нісенітниці вона меле.

– Що таке?

– А таке, що ти звичайна свиня, – Буба враз забула про чемність.

– Та чого ти… – Адась перестав дурнувато посміхатися. – Що з тобою? Всі так кажуть, не вдавай святенницю…

– По-перше, мене не цікавлять твої «всі», бо це, певне, кретини… – Люди зупинялися, почувши її обурений голос. – По-друге, Агата повертається здорова. По-третє, вона ніколи не крала…

Бубин голос якось дивно зламався, дівчина навіть злякалася, що зараз Адась відчує, як вона от-от розплачеться від злості.

– Припини! – Хлопець нервово роззирався довкола. – Люди дивляться, а ти мене тут лажаєш…

– Я тебе? – Буба високо піднесла голову й глянула на нього, наче на якогось хробака. – Ти сам облажався, ти… дурноверхий глистюк! – процідила вона крізь зуби.

Адась став як укопаний. Його вочевидь занепокоїло те, як назвала його Буба.

– Дурноверхий глистюк? – наздогнав дівчину здивований голос однокласника. Вона майже бігцем домчала до шкільних воріт і, не озираючись, зникла в роздягальні, заповненій строкатою юрбою.

* * *

– І що ти йому на це відповіла? – запитав Сирота на великій перерві. Хлопчина вмостився на підвіконні. Тому самому, де раніше любили сидіти Буба й Агата.

– Що він свиня й дурноверхий глистюк.

– Дурноверхий глистюк? Гм… – здивувався Стась. – Свиня – це зрозуміло, але глистюк? Та ще й дурноверхий? Мені б таке на думку не спало.

– Я мала на увазі їхні улюблені місця перебування, – Буба намагалася знайти наукове пояснення. – Адась копирсається в плітках, як у нечистотах. Така собі ганебна форма існування, – пирхнула дівчина. – Колись він був нормальний. Гадки не маю, що це з ним сталося.

– Те саме, що й із більшістю хлопців у нашому класі, – Сирота перестав усміхатися, а це з ним рідко бувало.

– Вони й далі тебе дістають?

– Так, – махнув він рукою. – От тільки я цим не переймаюся й не збираюся бути таким, як вони, тому їхні зачіпки для мене, як похвала. Завдяки дурним людям почуваюся кращим.

– Я тебе розумію. Зі мною те саме. На щастя, невдовзі повернеться Агата. Тобі вона сподобається, – Буба всміхнулася. – 3 нею про все можна поговорити. Майже про все, – виправилася дівчина, ледь знітившись. – Шкода, що зі своїми проблемами вона залишилася сама віч-на-віч.

– Агата тебе недооцінила, – Сирота простягнув руку до наступної канапки.

– Ти або їж, або посміхайся, – дорікнула йому Буба. Проте коли Стась простягнув їй пакунок зі сніданком, засміялася й собі, вдячно приймаючи бутерброда.

Про Агатине повернення сказала й Редбулька.

– Я вимагаю, – суворо глянула вона на присутніх, – аби в класі не патякали й не пліткували про те, що сталося. Бо до випускних іспитів допускатимуться лише тактовні учні, з відповідним рівнем знань. Тобто такі, які можуть збагнути красу художньої літератури… І вже тим більше – зрозуміти свою подругу, – закінчила вчителька й вліпила першу того дня одиницю.

* * *

Клеменс, як завжди, куняв на своїй лавочці. Буба довгенько стояла перед нею, щоб привітатися.

– Добридень, пане! – зраділа дівчина, коли той розплющив одне, ледь почервоніле, око.

– О, моє шанування, панночко, – відповів чоловік хрипкуватим голосом. – Давно не було нагоди з вами привітатися. А панянки, як я розумію, на прогулянку зібралися, – помітив він Добавку, яка приязно метляла хвостом. – Справді, варто, хоча від рання дощить, – здригнувся чоловік, щільніше закутуючись у благеньке пальтечко.

– А й справді, – відказала Буба. Витерла рукавом мокру лавку й сіла поруч зі знайомим.

– Пивця не бажаєте? – той звично витяг із-за пазухи пляшку.

– Спасибі. Маю ще кілька справ залагодити, – лагідно відмовилася дівчина.

– Певна річ, – кивнув Клеменс. – Коли я був у вашому віці, то теж пригощався значно рідше, – і він обдарував Бубу щирою, хоча трохи щербатою, посмішкою.

– Я непокоюся, що ви оце тут так мерзнете, – дівчина роззирнулася, немовби сподіваючись угледіти який-небудь обігрівач у кущах. – Мені здається, що краще сидіти в теплому барі. Тут біля скверу є такий невеличкий…

– Ха! – Клеменс миттю очуняв. – Це ви про той шахрайський гадюшник? – вигукнув він так голосно, що навіть галки, які сиділи неподалік, знялися в повітря.

– Можливо, – нерішуче мовила Буба.

– Про бар «Малий Рисьо»? – допитувався її знайомий, вочевидь знервований.

– Справді, він так називається.

– Тож заявляю! – гаркнув Клеменс, і люди почали швиденько їх оминати. – Усім і кожному! – Буба глянула довкола, але крім неї поруч із химерним чоловіком більше нікого не виявилося, бо «всі» й «кожен» вшилися. – Ноги моєї там ніколи не буде! – закінчив він і люто захрипів.

– Ви погано почуваєтеся, пане Клеменсе? – Буба намагалася зазирнути йому в очі, але чоловік закрив обличчя руками й виглядав, як жертва катастрофи. – Ніхто вас не примушує й не просить туди ходити, – пояснювала вона з почуттям власної провини. – Я рада вас бачити, а коли б ви сиділи в барі, у мене б не було такої можливості, – продовжувала дівчина. – Просто мені прикро, що ви тут мерзнете під дощем, на вітрі…

– Гадаєте, мені не прикро? Я теж сумую за своїми товаришами, за столиком у кутку «Рися». За Зенеком Макаркою. За своїми улюбленими картами. – Клеменс заплакав, а може, це краплини дощу стікали по його щоках. Хай там як, а виглядав він таким нещасним, що Буба ладна була все віддати за його щербату усмішку.

– Карти я могла б вам принести, – намагалася вона врятувати ситуацію.

– А з ким же мені грати? – сумно запитав пан Клеменс, і на його очах знову зблиснули сльози.

– Я вмію грати в бридж! – зраділа Буба.

– Я бачу, що ви геть необізнані з певними справами, тож коротко вам про все розповім, – похмуро запропонував її химерний знайомий.

Дощ лив як із відра, а Буба та Клеменс сиділи на лавочці, немов моряки, що намагаються вести корабель під час шторму.

– У цьому шахрайському генделику я позбувся всього! – тихо розповідав Клеменс. – Спочатку моєї пенсії, потім матусиної, і нарешті того, за чим шкодую найбільше. Свого весільного костюма.

– Весільного костюма? – здивувалася дівчина.

– Так-так, – зітхнув нещасний. – Колись я придбав його, аби повести під вінець панну Криську. А Криська виявилася стервом і пішла до вівтаря з кульгавим Болеком. Але костюм у мене залишився! Час від часу я відкривав шафу й милувався, як він виблискує сріблястою ниткою, як гордовито випростовує плечі. Бо це була річ добротна…

– То навіщо ж ви його програли?

– Бо Сталін, той, який мене ошукав, знав, що в шафі висить костюм. У жодного з моїх друзів такого не було. Най вишуканіша модель на весь люмпен-пролетаріат… А Сталін, панночко Бубо, заздрив мені через це, і через Криську заздрив, ту, що стервом виявилася…

– Я теж граю в бридж із дідусем, але ми ставимо копійки й нашу честь, – зітхнула дівчина. Їй було шкода нового друга, і його костюма також.

– Честі мені не бракує, – прошепотів чоловік. – Саме тому й мокну під дощем, а на поріг «Малого Рися» не поткнуся. Сталін тепер інших ошукує, шахрай такий! – зіщулився Клеменс. Було помітно, що він знову переживає власну поразку.

– Не годиться в бриджа махлювати, – Буба співчутливо глянула на бідолаху. – А що, коли відігратися?

– Мовчіть, панно Бубо! – суворо наказав її товариш. – Наш Сталін з бару не кращий за свого тезка. Навіть гірший, бо ще живий, – зітхнув він. – Вас теж обіграє, у спідній білизні, так би мовити, залишить!

– Або сам опиниться в такій ситуації, – буркнула Буба. – Зустрінемося тут завтра? – запитала вона, рятуючи Добавку від потопу.

– А де ж іще? – здивувався Клеменс, піднімаючи комір свого пальтечка. Він вочевидь нікуди не поспішав.

– Т-т-тоді д-д-до з-з-завтра! – попрощалася вона закоцюблими губами й побігла в бік Звіринецької.

– До побачення, панянки, – сонно промурмотів чолов’яга й витяг із-за пазухи свій улюблений зігріваючий засіб.

ПРАВЛІННЯ КОРОЛЕВИ ВІТАМІНІВ

– Нарешті я вдома! – Бабця Рита роззирнулася в пошуках когось, хто зняв би з неї легеньку пелеринку, накинуту на вечірню сукню, що мінилася блискітками.

Але ніхто не поспішав на допомогу.

Дідусь Генрик стояв, припертий до стіни незліченною кількістю бабусиних торб. Тато згинався під вагою двох саквояжів, а Бубині руки були зайняті шубою, яку щойно скинула із себе її власниця.

– Бачу, Рито, що ти до нас надовго, – буркнув дід.

У відповідь бабуся холодно посміхнулася.

– Павле, я довго чекатиму? Зніми з мене пелерину, будь ласка. У вас страшенно жарко!

Тато поставив саквояжі й зробив, як йому наказано.

– Ти наче на бал збираєшся, Рито, – почав дідусь, не звертаючи увага на благальні Бубині погляди. – А в нас тим часом звільнилося місце Бартошової, бо вона пішла працювати до дитячого садочка.

– От і чудово, – бабуся легенько поправляла макіяж. – Пані Аня завжди готувала шкідливо, і це по вас усіх помітно, – закінчила вона вже блискучими вустами. – У тебе, Генрику, помітні ознаки склерозу. Але не переймайся. Та й Бубі я допоможу схуднути, – пані Рита зміряла онуку поглядом. – У твоєму віці в мене була осина талія…

– А тепер у тебе така сама вдача, – зітхнув дід, але ніхто його не слухав.

Усі кинулися розпаковувати бабчині речі. Стара так жваво командувала своїми помічниками, що за кілька хвилин вітальня нагадувала гардероб знатної дами. Батько ледве дихав. Дід хапав повітря, а Буба від утоми присіла на килим. Лише бабуся жваво ділилася подробицями поїздки.

– Я їхала з дуже приємним юнаком. Мабуть, інвалідом, – розповідала вона, дивлячись на втомлених рідних сповненим милосердя поглядом. – Уявіть лишень, що я спершу цього не помітила.

– Ти часто буваєш зайнята виключно собою, – дід не оминув нагоди піддражнити стару.

– Помиляєшся! – переможно заявила бабка. – Я присвятила цьому юнакові добру годину, розповідаючи йому про мої очікування до співпасажирів. Зізнаюся, що терплячість, із якою він мене слухав, здавалася мені дещо підозрілою. Жодної спроби заперечити, а це зовсім не схоже на сучасну молодь…

Буба теж сповнилася співчуттям до нещасного, якого спіткало таке сусідство. Це справжня халепа – у цілому потязі сісти якраз до того вагона, яким подорожувала її бабуся.

– То я до нього говорю, говорю, – продовжувала стара, – а він мовчить та й мовчить. Нарешті довелося запитати, чи я, бува, не вживаю якихось надто незрозумілих слів, бо ж, звісно, мою ерудицію неможливо порівняти із цим їхнім жахливим сленгом! Це як небо й земля… І не уявляєте, що було далі!

– Справді, не уявляємо, – чемно відповіла Буба.

– Цей бідолаха показав мені середнього пальця. Потому я більше не робила спроб порозумітися з ним. Я відразу збагнула, що цим жестом він висловив цілковиту згоду з моїми принципами й, імовірно, радість, що нам довелося подорожувати разом. Ах, яка делікатність! – не вгавала захоплена бабця, походжаючи серед своїх пакунків.

Тато мовчав як риба. Дідусь завзято колупався у вусі й не дослухався до базікання пані Рити. А Буба не знала, чи варто ділитися з бабусею своїми знаннями про мову жестів. Про всяк випадок дівчина втупилася в килим.

– Тобі треба перепочити, мамо, – заявив батько, і всі швиденько покинули вітальню.

На противагу решті членів родини, бабця анітрохи не втомилася й почала з того, що повикидала до смітника весь шкідливий вміст холодильника й кухонних полиць.

Буба вражено дивилася, як у відрі опиняються супчики з пакетів, солений арахіс, дідусеві «Гарячі кружки», «Борщики», чіпси й упаковки із соусами, кетчупом та гірчицею.

– Глянь, Бубо, скільки місця в нас тепер для сої, пророщеної пшениці й нешліфованого рису! – захоплено оцінила пані Рита результати свого порядкування. Потому склала чималий список покупок, і Буба подалася до поблизького супермаркету по продукти, вигадані як знаряддя кулінарних тортур.

– Я вам не кролик! – протестував дід Генрик, намагаючись уникнути гірки овочів, подрібнених у блендері. – І на немовля не схожий! Я не їстиму цей жахливий вегетаріанський пудинг!

– А м’ясце? – тихенько спитав тато, марно шукаючи на тарілці бодай шматочка м’яса. – Його не буде?

– Сьогодні я приготувала страву, яка називається «Богатирське здоров’я», – рішуче заявила бабуся. – Ви ще мене на руках носитимете за те, що я вас так просвітила щодо харчування.

– Я б уже зараз із задоволенням виніс тебе на руках, – погодився дідусь. – На край світу, – додав він, сумовито відсуваючи тарілку, по вінця наповнену здоров’ям. – Якщо так і далі триватиме, я перейду на сухий Добавчин корм! – нарікав він, сідаючи з онукою до карт. – Нарешті я розумію, що таке голод! – ледь не плакав старенький, тасуючи карти. – А ти, Бубо, якби справді мене любила, то замовила б для дідуся щось м’ясне на вечерю в сирійському фаст-фуді.

– Замовлю, – пообіцяла Буба. – А що саме ти б хотів? – допитувалася онука, спритно обігруючи старого.

– Щось дуже шкідливе й калорійне, – прошепотів дід сумно, бо це була його друга поразка того дня.

Найменше новим порядком у домі перейнялася мама. Щоправда, відтоді, як до них приїхала бабуся, вона взагалі майже не бувала вдома.

Бубі здавалося, що мама рекламує не лише свій новий жіночий роман, але заразом узагалі всю польську жіночу літературу.

– Я казала тобі, Марисю, що… – намагалася зачепити невістку свекруха.

– Що я жахливо виглядаю? – запитувала та, широко всміхаючись. – Казала! Та, як бачиш, зовсім немає часу це змінити. На мене вже чекають у клубі «Рампа».

– А я не говорила, що у твоєму віці…

– Не носять таких коротких спідниць? Аякже, говорила. – Мама зі спритністю, гідної олімпійської медалі, оминала свекруху прямуючи зі спальні до ванної.

– Бачу, що ти про свій шлюб анітрохи не дбаєш! – вигукувала пані Рита в бік дверей, за якими зникала її невістка. Тоді двері відчинялися, і з них визирала мама.

– Дбаю, матусю! Іще як! І те саме раджу робити твоєму синові. Бо в нього вже сколіоз від комп’ютера, – заявляла мама й зникала з переможною усмішкою на вустах.

– А хто це возить нашу Марисю? – бабуся Рита чатувала біля балконних дверей, стежачи за кожним кроком невістки.

– А пан Протек, Себастьян, – просичав уїдливо батько.

– Хто ж цей шановний? – допитувалася бабця.

– Цей твій шановний організує нам таку рекламу, що всеньке місто сміятиметься! – коментував тато, не відриваючи погляду від монітора.

– Випростайся, Павле, – пані Рита поплескувала сина по спині. – У тебе вже невеликий сколіоз, і якщо так триватиме, то схоже, тобі доведеться знайти собі іншу супутницю життя.

– Можливо, я саме це й роблю, – почулося з-над клавіатури, по якій тато тарабанив із завзяттям піаніста, що виступає на конкурсі імені Фридеріка Шопена.

ПАНДЕМІЯ В ШКОЛІ Й ЗА СТОЛОМ

У цій ситуації, коли родині загрожував голод, Буба скликала таємне сімейне засідання. Без мами, яка обідала в місті й гадки не мала, що відбувається вдома.

– Пропоную замовляти їжу в сирійця, – шепотіла Буба. – Приноситиму вам страви, які виберете в меню. – І вона вручила татові й дідусеві ксерокопію. – Я багато чим ризикую, самі знаєте. Тому за кожен обід чи вечерю ви повинні мені відстібати по п’ять злотих.

– П’ять це забагато, – запротестував дідусь.

– Я розумію, – незворушно відказала Буба. – Але у вас є й інший вихід. Будка цього сирійця недалечко. Можете самі собі організувати хавчик. А можете й на місці спожити. Щоправда, на столик доводиться чекати з годину, але як добряче зголодніти… – «підбадьорливо» закінчила вона.

– Годину? – перелякався батько. – Я не можу так надовго… відійти від комп’ютера!

– І я, – кахикнув дідусь, – я теж не можу.

– А навіщо тобі гроші? – тато пригадав про свої батьківські обов’язки.

– Я лише трохи збільшую кишенькові. Інфляція, – пояснила дівчина.

– Самі нещастя в цій країні, – нарікав дід, порпаючись у гаманці. – Інфляція, телебачення, Рита, голод… – перелічував він голосом страдника. – Навіть за комуни такого не було! А що стосується твоєї, Павле, матері, то вона якраз і є носієм усіх без винятку лих, які переслідують людство. Від більшовицької революції до цунамі.

Батько не реагував на тестеві нарікання й теж покірливо шукав у гаманці дрібні гроші.

– Мені кебаб, – швиденько замовив він.

– А я хочу шаурму, – облизався дідусь Генрик. І Буба, побрязкуючи весело грішми, увійшла у дві ролі водночас: хатнього лихваря й разом з тим єдиної годувальниці родини, що було сприйнято з мовчазним схваленням.

* * *

У школі Буба наштовхнулася на Сироту.

– Ти, бува, не захопив своїх смачнючих канапок? – у Буби аж очі засяяли, коли вона побачила пакетик зі сніданком, який Стась завжди приносив із собою.

– Звісно! – і хлопець подав їй окраєць хліба з найшкідливішою шинкою на світі.

– Бабця Рита приїхала, – пояснювала Буба, швиденько поглинаючи м’який білий хліб.

– І що? – не розумів Сирота.

– Відтепер ми споживаємо лише здорову їжу, тобто не їмо взагалі. Я, наприклад, занадто товста…

– Ти? – Стась здивовано глянув на однокласницю.

– Я, – підтвердила та з напханим ротом.

– Решта родини теж під наглядом, – продовжувала вона, давлячись великими куснями. – Бабуся стверджує, що ми страждаємо на всі хвороби. Навіть на ті, яких медицина ще не знає.

– Твоя бабця лікар? – увічливо поцікавився хлопець.

– Ні, що ти! Вчителька на пенсії! – Буба шматувала шинку зубами, наче якийсь неандерталець.

– Ну, тоді вона на всьому розуміється, – погодився Сирота.

– На щастя ні, – посміхнулася Буба. – Бабця поняття не має про мову жестів. Колись розповім, – пообіцяла дівчина й зістрибнула з парти, до якої наближався Мілош.

– Дружба міцніє? – кинув він замість привітання.

– Еге! Ребекка, певне, більше не бігає за тетеруками, – подумала Буба без краплини співчуття.

– Міцніє, міцніє! – Сирота продемонстрував у посмішці ідеальні зуби. – Щоправда, доводиться в цю дружбу інвестувати й підгодовувати Бубу, але чого там! Переживу. – І він поплескав себе по запалому животі.

– Ну, коли що, – Мілош якось важко сів за парту, – то в моїй торбі теж нині чимало припасів. Так що я до ваших послуг, – невпевнено всміхнувся хлопець і почав квапливо дописувати домашнє завдання.

А коли до класу зайшла вчителька біології, яку всі називали Пандемією, і заходилася збирати смертельне жниво, ніхто, крім Буби, не залишився байдужим до її нападів. Доки навколо тривала безнадійна боротьба за виживання, Буба продовжувала перебувати у світі власних невеселих думок.

Ще зовсім недавно Мілош називав мене своїм співучим дроздом, – згадувала дівчина. – І хоча я не зробила нічого поганого, зараз я перетворилася для нього на звичайнісінького горобця. Та ще й голодного… Певне, моя сірість так знеохотила його, що він почав шукати казкового колібрі, а для мене в нього залишилася хіба що канапка із сиром…

Плакати на кривавій біології аж ніяк не личило. Тим більше, що навколо лягали нові трупи, котрі програли битву із травною системою гідри. Навіть Мілош зазнав поразки в нерівній боротьбі й отримав одиницю.

Тому Бубі здалося, що не варто рюмсати лише через те, що шлях від кохання до байдужості буває коротшим, ніж відстань між партами.

– На сьогодні досить, – Пандемія глянула на вцілілих бійців. – Ваша примітивність могла б ілюструвати спосіб мислення гідри, – переможно заявила вона. – І саме цьому симпатичному створінню ми присвятимо наступний урок, – попередила вчителька, захряснувши класний журнал.

А Буба визнала, що від гідри вона відрізняється емоційністю, яка, щоправда, не полегшувала життя, зате становила щонайкращу рису людських істот.

Додому поверталися з Йолькою, яка була неабияк приголомшена подіями останнього уроку.

– Бубо, що це мала на увазі Пандемія, коли ото нині про гідру висловилася?

– А як саме вона висловилася? – Буба глянула на подружку відсутнім поглядом.

– Чекай-но, як же Пандемія сказала? – Йолька наморщила лоба. – О, вже згадала! – зраділа вона, як завжди недоречно, бо переважно в таких випадках не було чого тішитися. – Вона мені сказала: «Мірович, ти якийсь особливий випадок. Тобі сімнадцять років, але з того, що ти говориш, випливає, що ти досі дихаєш стравоходом…».

– А чим ти дихаєш, Йолько? – запитала Буба, намагаючись виглядати серйозною.

– Ну, як це чим? Бюстом! – Йолька витріщила очі. – Це ж зрозуміло! Навіть Ксавер недавно мені сказав, що я маю чим дихати, – додала вона гордо, і від її страждань не залишилося й сліду.

– Ходімо до «Брудзя»? У мене тут завелися непогані бабки, можу пригостити тебе піцою, – Йолька сягнула по гаманця, але Буба її спинила.

Іншим разом. Нині не можу, бо маю справи.

– Які ще справи?

– Ну, підгодовування… Розумієш, я годую неповносправних… – плутано пояснювала Буба, стараючись не виказати родинної таємниці.

– А-а-а, розумію, – Йолька кивнула головою. – Завжди ти вплутаєшся в якусь доброчинність. І навіщо? Жодної тобі користі. А про задоволення взагалі нема мови! – Вона зневажливо махнула рукою. – Бо я ловлю кайф навіть тоді, коли мені з матьохи вліплять одиницю.

– Ти що, жартуєш? – Буба глянула на Йольку, як на блазня.

– Чесно! – присяглася та. – Бо я могла б так само отримати дві одиниці. І, власне, було б за що, – зізналася вона з несподіваною щирістю.

– Ніколи не думала, що можна від цього отримати задоволення, – відповіла Буба.

– Ксавер каже, що в мене талант до цього… ну… чорт! – не могла пригадати Йолька. – Забула, як воно…

– У тебе стільки талантів, що яка різниця, як називається цей один, – поклала край її мукам Буба.

– Зрештою, я не збираюся робити нічого просто так, для задоволення, – попередила Йолька, трусонувши непокірними локонами. – А взагалі я вважаю, – вона чомусь ніяк не могла розстатися з Бубою, – що ти повинна стати моєю асистенткою. Ксавер уважає, що в мене надзвичайне… е-е-е… О, згадала! – вміння працювати в колективі, – процитувала Йолька, ледь затинаючись.

– Може, колись у майбутньому, – ухильно відказала Буба. – Але спасибі, що ти про мене подумала.

– Певна річ, – відповіла Йолька тоном начальниці. Та ще й такої, що вже має одного підлеглого.

* * *

Дім, керівництво яким узяла на себе бабця Рита, перестав бути схожим на інтернет-кав’ярню. Щоправда, дідусь із татом не відривалися від моніторів, зате їм на допомогу несподівано прийшли Маньчаки.

Неважко було здогадатися, що через брак інших добровольців, обидвох кандидатів на чемпіонів із бриджа було силоміць ув’язнено у вітальні, де нещасних напихали якимись підозрілими наїдками.

– Дідусю, що це вони їдять? – поцікавилася Буба.

– Я сказав би, що лайно, але це дуже вульгарно, – прошепотів старий, який стежив зі своєї схованки за стражданнями Маньчаків.

Дивлячись на них Буба збагнула, що бідолахи стали жертвами власного обжерства. Зараз обоє сиділи з похмурими обличчями над зеленавою кашею, а їхні виделки під команди бабусі Рити піднімалися до вуст, а тоді знову занурювалися в рештках якоїсь гидоти.

– От і чудово, – хвалила кожен рух виделки бабця, а Буба подумала, що це скидається на дитсадок для дорослих.

– Ну ж бо, покваптеся трохи, бо час грати! – скомандував дід Генрик. – Я розумію, що у вас тут дегустація Ритиних делікатесів, але все приємне колись закінчується. Час вам нині програти!

Маньчаки незграбно вклонилися бабці і з полегшею помчали до дідової кімнати.

– Що це було? – пан Вальдек витирав спітніле чоло.

– Моя порція броколі, – прошепотів дідусь.

– Я й не підозрювала, що броколі так виглядає, – зізналася пані Віолетта, виколупуючи із зубів якусь зелень.

– Я теж, – погодився дід Генрик.

– Ну, і я думав, що смак у неї теж інший, – докинув Маньчак.

– Тобто, що броколі взагалі смакує, – виправила його дружина.

– Це ж не трагедія, мої любі, – у діда був чудовий настрій, бо старий уже встиг замовити Бубі на сьогодні свій обід. – Якщо ваша дитина виявиться неслухняною, знатимете, чим її нагодувати! Буде корисно й повчально, бо гіршого покарання годі й вигадати.

– Із дитиною ще нічого не вирішено, – на Маньчаковій красувалося хутро тхора, і вона ніяк не могла вмоститися на стільці.

– Та зніміть із себе цю тваринку, – порадив дідусь. – Незручно буде на маленькому стільчику…

– Це останній писк моди, – припинив дискусію Маньчак. – Хутро саме почало з’являтися в салонах.

– Шкода, що не на власних лапах, – зітхнув дід Генрик, шкодуючи тхорів, які могли пересуватися світом виключно завдяки ногам пані Віолетти.

– Та скажіть мені, – старенький вправно роздавав карти, – що там із вашою дитиною? Певне, вам не хочуть її віддати?

– Поки що нас перевіряють, – пан Вальдек скривився, однак невідомо, чи через кепські карти, чи через оте перевіряння.

– Пас, – сказав дід. – Як це – перевіряють?

– Пас, – утрутилася пані Віолетта. – Ну, розумієте, абикому дитини не дадуть, – і вона багатозначно глянула на дідуся.

– Узагалі-то слушно, що вони мають щодо вас сумніви. На перший погляд ви здаєтеся підозрілими. На другий теж, – швиденько прокоментував старий.

– Пас, – зітхнула Буба, із заздрістю дивлячись на Маньчака. Здається, у нього були чудові карти.

– Пас, тасуємо карти, – розпорядився Маньчак. – На що це ви натякаєте? Що в нас підозрілого? – обурився він.

– Ну, пане Вальдеку, – пирхнув дід. – Вам не вдасться мене переконати, що нормальні люди приходять восени грати в бридж у хутрі й спортивному костюмі!

– Авжеж, приходять, – спокійно відказав Маньчак. – Від вас ми йдемо до тренажерного залу.

– Нормальні люди не колупають у носі в присутності інших, – додала його половина, позбавляючи старого однієї з небагатьох радостей у житті.

– При інших чи ні – усі час від часу це роблять, – вперто заявив дідусь. – Зате з бідоном на поясі справді рідко хто ходить.

– Коли я займаюся на тренажерах, мені хочеться пити. – Маньчак поправив бідон, який тиснув йому стегно.

– Якби ж то в ньому був принаймні який-небудь чоловічий напій, я б це ще зрозумів, – іронічно скривився дідусь Генрик і підняв карти. Ніхто не сумнівався, що цього разу він класно зіграє. Навіть, якщо Буба не підтримає його своїми очками.

– Нині вам страшенно не пощастить! – зрадів дід. – Я на вашому хутрі сухої ворсинки не залишу! – пообіцяв він і вийшов козирем.

* * *

Черга в сирійця була така довжелезна, що Буба вирішила податися на пошуки Клеменса. Вона не збиралася розповідати йому про власний план, але підгодовування родини виявилося непоганим способом, аби накопичити грошенят, потрібних для помсти Сталінові.

– Мета виправдовує засоби, – пригадала собі дівчина один з дідових улюблених висловів, бо не була переконана, чи годування рідних за гроші виглядає етично. Схожі сумніви переслідували Бубу, коли вона подумки благала бабцю Риту якомога довше гостювати на Звіринецькій. Ці думки були цілковито протилежними до мрій решти членів родини, а віднині – ще й Маньчаків.

Клеменс сидів на своїй лавці, підставивши обличчя під повіви вітру.

Коли не йде дощ, то для нього це вже спека, – подумала Буба, порушуючи своїм «добридень» пополудневу тишу.

– А-а-а! Вітаю вас, панно Бубо! – Клеменс ліниво розплющив одне око. – Доброго дня, – і він розплющив друге око. – Як бачите, проясніло, і погода майже пляжна.

– Сьогодні вам не доведеться зігріватися пивцем, – Буба сіла поруч.

– Нині в мене пляшка холодненького, – Клеменс помахав нерозлучною товаришкою. – Саме добре на спеку. Не бажаєте ковточок? Дуже раджу.

– На жаль, мушу відмовитися. Обов’язки не дозволя ють! – відповіла дівчина із чарівливою усмішкою.

– Певна річ, – чоловік витягнув з-під куртки свою пляшку. – Скільки житиму – пивце любитиму, – і з насолодою зробив великий ковток.

– Я прийшла запитати, у які дні цей ваш Сталін грає в «Малому Рисеві»?

– Краще тримайтеся від нього подалі. Сталін махлює.

– Я теж, – Буба невинно потупила погляд. – То он звідки в нього таке прізвисько, – здогадалася дівчина.

– Про що це ви? – не зрозумів Клеменс.

– Ну, це його прізвисько, Сталін. Мабуть, через те, що він ошукує людей…

– Ні-і-і… – Клеменс глянув на Бубу так, ніби вперше її побачив. – Він Сталін, бо його звуть Юзеф. А що шахрує, то ми його звемо «Копер».

– Чому «Копер»?

– Ну, бо він махляр, – невтомно пояснював Клеменс. – Ви що, не чули про цього ілюзіоніста Копперфілда?..

– А-а-а… справді, – пригадала Буба.

І Клеменс знову підставив обличчя під сонячні промені, а Буба повернулася до сирійського фаст-фуду. Зрештою, вона ж зобов’язалася нагодувати жертв експериментів бабці Рити…