Текст книги "Буба : мертвий сезон"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

ОПЕРАЦІЯ «ГОРОБИНІВКА»

– Дякуємо вам, але ми не голодні. Ми лише на хвилинку! – поквапився Маньчак з поясненнями, щойно пані Рита відчинила подружжю двері.

– От і чудово, бо в нас нині дезінтоксикація, – бабусина посмішка свідчила про її прекрасний настрій.

– У вас є щурі? – перелякалася Маньчакова, про всяк випадок підсмикуючи поли шуби.

– Іноді трапляються! – за бабцею несподівано виріс дідусь.

– Ми позбуваємося токсинів, – терпляче пояснювала пані Рита. – Якщо бажаєте взяти участь у програмі, слід спершу перевірити вашу вагу. Сьогоднішнє лікування полягає в медово-водному очищенні.

– Інакше кажучи: медовуха в необмеженій кількості! – переможно вигукнув дідусь, але бабця погамувала його захоплення.

– У цьому домі під час моєї присутності будь-який алкоголь заборонений. Навіть у вигляді цукерок з лікером чи популярних шоколадних пляшечок із коньяком. Тож якщо ви принесли якусь коробку…

– Ми? – здивовано вигукнули Маньчаки. – Ми, люба пані, ніколи не приносимо жодних коробок із цукерками! – засопів обурений пан Вальдек.

– Скажете таке! – пирхнула пані Віолетта. – Невже ми схожі на таких, що ходять у гості із власним шоколадом?! Як можна взагалі таке про нас думати! – гарячкувала вона.

– Ти даремно хвилюєшся, дорога Рито, – пояснював дідусь, забираючи гостей до своєї кімнати, – наші любі друзі вже багато років приносять до цього дому виключно себе в різних іпостасях… – торохтів він так швидко, що Маньчаки навіть не встигли образитися.

– Пане Генрику, – Маньчакова хрипко зашепотіла, її голос звучав схвильовано. – Ви повинні нам допомогти…

– Атож, атож, допомогти, – притакнув Маньчак.

– Але що я, звичайний пенсіонер, можу для вас зробити? – удавано скромним тоном запитав дідусь. – Ви ж бо знаєте, що в цій країні пенсіонер значить менше, ніж дитина. Йому навіть грошової допомоги не видають, хоча й у нього наближається період памперсів…

– Ну звісно! – пані Віолетта зальотно всміхнулася. – Ми саме про це й хотіли поговорити! Тобто… – затнулася вона, – про нашу дитину, тобто про вас…

– А в чому справа? – дід виглядав переляканим. – Ви що, надумали мене всиновити?

Буба стала на порозі з колодою карт.

– Ми сьогодні не гратимемо, – попередив дівчину пан Вальдек. – А ви не бійтеся! Кого цікавить такий упертий стариган! – розвіяв він підозри пана Генрика.

– Наприклад, мене, – Буба глянула на діда з ніжністю, яка мала б винагородити надмірну щирість Маньчаків.

– Саме в цьому й полягає наша ідея та прохання! – пані Віолетта взяла старого за руки й благально зазирнула йому в очі.

– Нічого не розумію, – дід безпорадно дивився на присутніх. – Чого ви, власне, від мене хочете?

– Ми хочемо вами опікуватися, – пояснила Маньчакова, схлипнувши, а її чоловік скривився, наче в нього зуби розболілися.

– А-а-а, будь ласка! – дід розкрив обійми. – Я до ваших послуг. Але спершу я б хотів, щоб ви докупили мені сигар і принесли якийсь заспокійливий засіб. Наприклад, звичайну горобинівку. Мені б не хотілося починати нашу співпрацю із чогось надто дорогого й вишуканого…

– Дайте спокій! – пана Вальдека аж пересмикнуло. – Ми ж лише вдаватимемо…

– Як це вдаватимете, якщо мені справді потрібна допомога? І Рита забрала в мене всі мої трунки, – не розумів дід Генрик. – То як ви хочете мною опікуватися? Про людське око?

– Я так ціную ваш розум! – підлещувалася до старого пані Віолетта. – Ну, звісно, що так! Бачте, – вона заходилася жваво пояснювати подробиці, – у цьому центрі усиновлення, звідки ми збираємося взяти малятко, там, так би мовити, хочуть якихось доказів нашого вміння опікуватися… Ну, і Вальдусик сказав, якось до слова прийшлося, що ми вже багато років про вас турбуємося…

– Бо це правда! – утрутився Маньчак. – Хто б іще витримав стільки принижень і кепкувань, як не ми?! Ну, визнайте, пане Генрику! – звернувся він до діда.

– Пане Генричку, любий, поговоріть з нашою кураторкою, – солоденько попрохала Маньчакова.

– І скажіть цій дурепі, що дитині в нас буде якнайкраще! – пан Вальдек нервово крутнувся на стільці. – Після стількох років дружби ви ж можете для нас це зробити?

– А що ж із цією горобинівкою? – поцікавився дідусь, удаючи, наче роздивляється свої нігті. – Такі розмови вимагають гартування духу… Щоб отак відкрити душу чужій бабі, мені потрібна підтримка…

– Я вас підтримаю! – кинулася до діда пані Віолетта.

– А я б волів горобинівку, – відсахнувся від неї старий.

– Ну, що ж, – спохмурнів Маньчак. – Ви завжди були корисливим.

– Тоді ми вас туди завтра відвеземо, – пані Маньчакова ніжно погладила свою шубу. – І ви розкажете кураторці всю правду! Адже зараз таких людей, як ми, просто не знайдеш!

– Отут я з вами згоден! – старий тицьнув у пані Віолетту пальцем. – Таких, як ви, справді немає! У будь-якому разі, ви абсолютно незамінні, бо заспокоюєте мою потребу в ексцентричності.

– Ну все годі, _ нетерпляче відповів Маньчак і, пропустивши дружину у дверях, із полегшею вийшов з дідової кімнати.

– Що скажеш про партійку в бридж? – Буба сіла біля столу, забавляючись колодою. Часи, коли дід, угледівши карти, червонів від задоволення й негайно вмощувався у своєму кріслі, безповоротно минули. Тепер він дивився на онуку з ледь помітним занепокоєнням. А може, з надією, що вона відкладе гру до завтра. Зараз пан Генрик бавився комп’ютерною мишкою.

– Дідусю, – зітхнула Буба, відчувши його німе прохання, – я собі зараз піду, але ми вже давно не проводили часу разом. І мені сумно за колишніми вечорами.

– Знаєш що? – дід нервово закліпав очима. – Я й сам про це думав. Треба буде якось змінити цю звичку…

– Ти не жартуєш? – у Бубиних очах спалахнула надія.

– Та що ти! – обурився старий. – Нещодавно я навіть мріяв, аби нам вимкнули електрику на кілька годин. Уявляєш таке свято?! Ми могли б до самої вечері грати в бридж… Та що там до вечері! – змахнув він рукою. – Ми різалися б у карти до рання. Як колись… – замріявся дід, переводячи погляд на мерехтливий екран комп’ютера.

– Та бачу, що струм усе ще є, і новини на чаті теж, – зітхнув пан Генрик. Він завжди так зітхав, звертаючись до свого монітора.

Тепер дідусь усміхатиметься до нього й пеститиме пластмасове черевце комп’ютерної мишки, – подумала Буба. – А я знову терпляче чекатиму на його повернення з далекої мандрівки.

– Можна, я зазирну… – нервово прошепотів колишній завзятий бриджист, готуючись до нової віртуальної подорожі. – Мабуть, там нічого особливого, але краще глянути…

Буба рвучко зібрала розкладені карти. Виходячи з кімнати, подумала, що через свою тривалу присутність в інтернеті, дід більше її не помічає, для нього вона стала однієї з мільйона віртуальних дівчаток. І Бубі, невідь чому, захотілося плакати.

– Якщо чесно, то прізвисько Сирота повинен був отримати не Стась, – вирішила вона, вмикаючи диск із Бетховеном. І сльози попливли разом із симфонією. Невідомо чому, бо, власне кажучи, нічого такого не трапилося…

* * *

Наступного дня Маньчаки з’явилися рано-вранці. Перш ніж посадити дідуся до свого «Трабанта», їм довелося з’їсти тертої селери, яку бабця Рита запропонувала їм на десерт. Уздрівши їхні страдницькі обличчя, покірливо схилені над овочами, Буба майже повірила, що Маньчаки готові на все заради свого майбутнього нащадка.

Дівчина провела дідуся поглядом, сповненим побоювань. Чомусь не могла повірити в його вміння будувати родину. От коли б ішлося про її руйнування, то інша річ. Тут він міг би стати чемпіоном Європи. Буба вирішила терпляче почекати на повернення трійці. Підсвідомо відчувала, що дідові знадобиться її допомога.

Кухня без Бартошової скидалася на скляну посудину, сповнену крижаним холодом. Уже кілька днів, як тут не було звичної метушні, веселого порядкування. Мертвий холодильник не пропонував геть нічого, а кавоварка, забувши, як пахне кава, сиротливо стояла в оточенні непотрібного посуду.

Смерть дому починається від кухні, – подумала Буба, намагаючись пригадати собі останній справжній обід. Їй навіть не заважало, що його, можливо, спожили б Маньчаки.

Найважливішим було те, що він пахнув і збирав усіх у вітальні.

Вітальні теж більше немає! – згадала дівчина. Кімната нагадувала кравецьку майстерню, де на всіх меблях лежали розкладені спідниці й блузки з мереживом, а телевізор стояв, накритий сукнею із блискітками. Буба була переконана, що ніхто з родини не насмілився б посягнути на бабусин вівтар, щоб, як раніше, спокійно переглянути який-небудь фільм Альмодовара.

Зате з бабусею щодня можна було займатися гімнастикою. Навіть тричі. Задля цього пані Рита вбиралася у випрасуваний спортивний костюмчик і пританцьовувала в такт радіо, дивлячись на своє відображення в скляних дверях.

Через тиждень телевізійного посту дідусь голосно висловив свій протест. Нагадав, що навіть під час перебування Астріди на Звіринецькій було менше проблем. Бо вона не привласнила телевізійний пульт і не заборонила харчуватися «Гарячими кружками». Ну, і в ідеологічному плані була менш небезпечна, бо її філософські погляди стосувалися виключно Марисі.

Ніхто, крім Буби, не замислювався над дідовими аргументами. Тато вдавав, що нічого не змінилося, а мамі навіть не доводилося прикидатися, бо вона була зайнята Протеком та книжкою, і не відчувала свекрушиної присутності на власній шкурі.

– Бубо, – бабуся звернулася до онуки, яка сиділа на кухні, – бездіяльність – друг геморою! – нагадала вона дівчині про гасло дня. – Устань, зробимо кілька нахилів, щоб покращити тиск.

– У мене нормальний тиск, бабусю, – відповіла Буба.

– А буде ще кращий.

– А я не хочу кращого.

– На щастя, не тобі вирішувати, що для тебе корисніше, – заявила бабця Рита. – Вправляйся! І р-р-раз, і два, і р-р-раз, і два…

Бабуня в спортивному костюмі була ще більш невблаганною, ніж Шварценеґґер, тож Буба слухняно зробила кілька нахилів.

– Жахлива фігура, жахливі стегна, жахлива постава, – прокоментувала бабуся онуччині спроби. – Якби Павелек мене послухався й оженився з панною Мизгальською, ти була б ідеалом.

Буба вирішила не вдаватися в дискусію. Бо навіщо всоте пояснювати, що із цього батькового вибору якраз нічого хорошого б не вийшло. Навіщо переконувати, що в доньки пані Мизгальської, чию фотку бабця Рита завжди мала при собі, тупа посмішка зубрилки й обличчя, не обтяжене розумом. Значно легше зробити кілька нахилів і вислухати сувору оцінку. Тим часом на парковку перед будинком різко в’їхав «Трабант». Пан Вальдек дивом загальмував перед смітником, і за мить авто викинуло із себе трійцю химерних пасажирів. Процесія, очолювана дідом, з неймовірною швидкістю попрямувала до парадного.

– Бачила б це бабця! – посміхнулася Буба, здивована, що дідусь так жваво перетнув подвір’я. Але відразу схаменулася. Дідусів крос нагадував, швидше, звичайну втечу від Маньчаків.

– Дайте мені святий спокій! – вигукував пан Генрик дивовижно тонким голосом, затуляючись від парасольки, якою пані Віолетта силкувалася його штрикнути. – Адже я вас хвалив, як міг!

– Ти, старий дурню!!! – Маньчакова не добирала слів, продовжуючи вимахувати парасолькою, якою замалим не тицьнула бабці в роззявлений від подиву рот.

– Та що це ви тут виробляєте! – пані Рита схопилася за знаряддя тортур і смикнула його до себе.

– Поверніть дружині парасоля! – репетував Маньчак. – Досить того, що ви позбавили нас дитини!!!

– У мене є «Деприм» у вигляді чудового чайку, – бабця намагалася вгамувати коридорну війну.

– Знаєте, де я бачив ваш «Деприм»? – пан Вальдек глипнув на присутніх поглядом оскаженілого звіра. Усі замовкли, а Маньчак, уражений власною сміливістю, заридав.

– А я так хотіла стати матусею! – приєдналася до нього дружина.

– Хіба ж це проблема? – бабуся вочевидь зраділа можливості випробувати нову ідею, яку називала «програмою віри у власні сили». – Ви повинні повторювати від двадцяти до ста разів щодня: «Я буду мамою, я буду мамою…».

– Та вгамуйтеся ви нарешті! – вигукнув Маньчак. – Через цього… негідника, – і він зневажливо глянув на діда Генрика, – нам із дружиною залишається хіба що розлучитися!

Дідусь явно почувався незатишно під поглядами всіх присутніх, і Буба чудово це бачила. Старий ледь зіщулився, відводячи очі вбік, проте все ще намагався козиритися.

– Я хотів, як краще, – пояснив він. – Зробив усе можливе! А що люди, як завжди, невдячні, то немає на те ради…

– То що, власне, трапилося? – Буба випередила новий напад Маньчака, який знову кинувся до дідуся.

– Нехай він сам розповість! – Маньчакова кивнула в бік винуватця.

Дідусь набрав повітря, але всі почули тихенький голос скривдженої дитини.

– Ну, що ж… – почав він, зрозумівши, що не має іншого виходу. – Пані куратор запросила мене до свого кабінету на розмову про те, чи здатні Маньчаки опікуватися дитиною. І я дав їм щонайкращі рекомендації. А у свою чергу, пані куратор, здається, її звуть Маґдаленка, це фантастична жінка! І яка вишукана ніжка в туфельці! Ви не звернули уваги, пане Вальдеку, на її литочку?

– Я вам зараз покажу литочки! – загарчав Маньчак.

– А про що ж запитувала ця пані? – Буба намагалася говорити заспокійливим голосом психотерапевта.

– А, таке собі! – дідусь зневажливо махнув рукою, – дурниці…

– Дурниці? – пані Віолетта схопилася за серце. – Ми за дитину боремося, а для вас це дурниці?

– Ні, що ви, дитина не дурниці! – заперечив дід. – Я такого не казав! Я мав на увазі ці запитання.

– Тобто? – не здавалася Буба.

– Ну, що я ціную в ставленні Маньчаків до себе… Як вони мене доглядають, як ми разом проводимо час… от і все, – з полегшею закінчив старий.

– І знаєте, що він їй наплів? – Маньчакова відняла руки від серця, й лише зараз усі помітили, що на її блузці спереду дизайнер розташував зображення двох мішеней. – Сказав, що ми його сп’янчуємо, приносимо регулярно по кілька пляшок з різними трунками. А за сьогоднішню поїздку він додатково отримає від нас горобинівку! – розридалася пані Віолетта.

– І ще сказав, наче ми йому купуємо сигарети й сигари, бо він живе з потворами, які не розуміють його справжніх потреб! – загримів Маньчак.

– І що ми дуже гарно проводимо разом час. Що можемо до світанку різатися в карти! Так і висловився «різатися»! – Маньчакова втирала сльози, які капали на її мішені. – І що він нас цінує, бо в картах ми маємо честь. Завжди сплачуємо борги, навіть, якщо довелося б заставити квартиру…

– Або, що жодна нічна гулянка в місті без нас не обійдеться! – докинув Маньчак. – І що характер у нас ого-го, бо коли нас витурять з тієї гулянки у двері, то ми повернемося у вікно!

– А насамкінець, – промимрила Маньчакова крізь сльози, – ляпнув, що найбільшою нашою вадою є обжерство.

– І навіть згадав про Віолеттині здуття, на доказ того, що ми об’їдаємося без міри, – Маньчак зовсім розстроївся й сів на «Людовика».

– Ну, то ви, тату, непогано розрекламували друзів, – утрутився Бубин батько, насилу стримуючи посмішку.

– От і я так уважаю! – пожвавішав дідусь, але вгледівши вираз зятевого обличчя, негайно відмовився від Павлового захисту.

– Ви могли сказати, що старенький «теє»… – порадив батько. Уся ця метушня його вочевидь розважала.

– Ми намагалися, аякже! – Маньчак здавався переможеним. – Говорили пані Маґді, що він несповна… ну, зрозуміло.

– І що навіть переніс операцію на відкритому мозкові, – додала Маньчакова, – на жаль, невдалу…

– Але все марно! – слова пана Вальдека пролунали, наче жалобний дзвін. – Він цій бісовій кураторці відразу сподобався. Ще мить, і вона віддала б йому наше дитятко. – Маньчак, здавалося, от-от розплачеться знову.

– Справді, незрозуміло, кого беруть на роботу до таких центрів! – нарікала пані Віолетта. – Я б таку… – вона замовкла, підшуковуючи відповідну кару, – за руді патли й до канави!

– Руде волосся, люба пані, може бути бездоганним, – вгамувала її запал бабуся Рита, легенько торкаючись своєї свіжої завивки рубенсівського відтінку. – А в канавах, пані Віолетто, не ображайтеся, частіше можна зустріти таких розкошланих блондинок, як-от ви.

– Не переймайтеся, – Буба спритно змінила тактику. – Дідусеві розповіді не можуть на щось вплинути! Гадаю, настав слушний момент, аби випити чаю з малиновим варенням та пончиками. Я збігаю за ними, а бабуня допоможе мені із чаєм, – дівчина спрямувала на неї благальний погляд.

– Ну, що ж. Якщо вже без пончиків не можна випити корисного чаю, – неохоче згодилася літня пані.

А коли всі, крім дідуся, якого покарали, відіславши до його кімнати, ласували смачними пончиками, у дверях з’явилася щаслива мама.

– Усім доброго дня! – проспівала вона. – Ви вже чули про зйомки фільму за моєю книжкою? Які ви молодці, що вирішили це зі мною відсвяткувати! – Мама обнімала здивованих рідних і не менш приголомшених Маньчаків.

– Хвилиночку, – тривала тиша примусила її занепокоїтися. – А може, усе це з нагоди того, що ви забрали дитинку? Це було б так чудово, якби в нас одночасно з’явився фільм і малюк! – з ентузіазмом вигукнула вона, але чомусь її захвату ніхто не поділяв.

РОЛІ РОЗДАНО

Побачивши Бубу та її собаку, Клеменс так зрадів, що вперше підвівся з лавки.

– Я вже подумав, що ви, панно Бубо, вирішили припинити нашу дружбу, – зізнався він. – І тому змінили місце прогулянок. А я тим часом для цієї волохатої панянки ношу телячу сардельку, от уже кілька днів. Чесно кажучи, вона вже трохи підсмерджує…

Добавка з апетитом поглинала подарунок, незважаючи на термін його придатності.

– Любий пане Клеменсе, – Буба присіла на мокрій лавці, – ми обидві про вас пам’ятаємо, просто останнім часом нас затримували домашні справи. Іноді так буває, що дім перетворюється на пекло, а всілякі дрібниці ростуть як на дріжджах, перетворюючись на великі проблеми…

– Я вас чудово розумію, – Клеменс серйозно кивнув головою. – У мене самого були неприємності, коли Сталін привласнив нечесним шляхом пенсію моєї матусі. Тоді вона дуже на мене гнівалася. У такі моменти стресу я міг би вам, панно Бубо, запропонувати розслабитися за допомогою цієї пляшки пива.

– Дуже дякую, але нині я цим не скористаюся, – усміхнулася Буба.

– Будь ласка, немає за що, – увічливо відповів Клеменс.

– Натомість я мушу зіграти з паном Сталіним у бридж, – заявила дівчина. – Скажіть мені, коли це можливо.

– Категорично ні! – Клеменс підхопився з лавки. – Якщо у вас забагато грошей, краще роздати їх тим, хто цього потребує, а вищезгаданий Сталін до них аж ніяк не належить!

– Лише один раз, – Буба благально глянула на знайомого.

– Що один раз?

– Зіграю з ним тільки одну партію, – відповіла дівчина. І якщо втрачу бодай грош, то більше ніколи зі Сталіним не гратиму.

– Навіщо це вам, панно Бубо? – не міг зрозуміти Клеменс. Якби я з ним не грав, то міг би щодня відчиняти шафу й милуватися своїм весільним костюмом. Як він гордо висить, ґудзиками поблискує. Мені так шкода тих часів, ви й не уявляєте…

Буба ладна була голову дати на відсіч, що на Клеменсових очах з’явилися сльози. Чоловік відвернувся від Буби, удаючи, наче шукає Добавку в кущах.

– Крім того, ви мене трохи розчарували, – насмілився він зізнатися.

Буба не зрозуміла.

– Я спершу гадав, що ви не з тих, котрі прагнуть мати все, – із жалем сказав Клеменс. – Але світ зараз такий, що всі хочуть мати все й відразу. І мені це не до вподоби, – рішуче продовжував він. – Бо світ один, а людей багато, на всіх не вистачить! Ось, приміром, мій костюм. Це правда, що мені хотілося його мати й тішитися ним. Але Сталін теж людина, отже, мабуть, надійшла його черга милуватися. То що ж мені робити? Я змирився із цим нещастям. Та ще й Богу дякую, що не взяв шлюбу із Криською, котра стервом виявилася, – тихо говорив Клеменс. – Проте… Мабуть ніхто з нас не позбавлений пристрастей…

– Мені прикро, що я вас так розчарувала, проте наполягаю на зустрічі зі Сталіним, – не здавалася Буба. – Пере дайте йому при нагоді, що я хочу з ним зіграти й маю цілком пристойні гроші.

– Якщо ви цієї суми прагнете позбутися, тоді звісно, – відгукнувся Клеменс.

– Я була б вдячна за інформацію, коли пан Сталін матиме для мене час. Я живу в цьому будинку. На третьому поверсі.

Буба докладно подала свою адресу, не зважаючи на розчарований вираз обличчя знайомого. Клеменс більше не посміхався. Він похмуро притакував і цього разу попрощався першим.

– Радий зустрічі, але мені час до матусі. А вам бажаю гарного дня, – чолов’яга ледь уклонився й рушив у бік старих кам’яниць.

* * *

Мама сиділа посеред вітальні й нагадувала зірку, що зійшла з небосхилу. Ледь збентежена, проте готова до будь-яких запитань, вона давала рідним інтерв’ю. Бубі на мить здалося, що дідусь, бабця Рита й батько, які невідривно дивилися на маму, скидалися на бідних родичів на прийомі в знаменитої Софі Лорен.

– Не можу повірити, що роман екранізують! – повторювала вона із сяючим поглядом. – Якби не пан Протек, жовта преса продовжувала б писати, що я королева кітчу.

– Королева кітчу, – голосно повторив дідусь. – Звучить доволі непогано…

– І, на жаль, правдиво, – додав батько.

Мама не звернула на ці зачіпки найменшої уваги.

– А тим часом пан Протек, мій збавитель, зустрівся із продюсером…

– Яка мужність! – продовжував іронізувати тато.

– І уявіть собі, – не здавалася мама, – що цей продюсер, кажуть, мільярдер, прочитавши мій роман, не міг спокійно спати!

– Ще б пак, кошмари почали снитися, – батько був непохитний.

– Пробач, Маріє, це буде фільм жахів? – увічливо поцікавилася бабця Рита.

– Ні, – буркнула мама, уже трохи роздратована чоловіковими кпинами. – Це розповідь про кохання. Але дуже зворушлива.

– От коли б вона ще зворушила гаманець цього мільярдера, – дідусь повернувся до земних реалій.

– А мені б хотілося, щоб Марися коротенько розповіла нам про сюжет, – бабуся глянула на невістку з рідкісною для неї симпатією.

– Із задоволенням, – мама скромно потупилася. – Зізнаюся, що я й сама розчулююся, варто мені подумати про «Ув’язнених у сідлі».

– Це автобіографічна розповідь про роман моєї дружини з паном Протом, знову втрутився тато, – і в цьому й полягає весь драматизм та складність твору! – злостиво додав він.

– Із паном Протеком, – виправила мама. – Мій роман розповідає про запізніле почуття. Їй уже під п’ятдесят, а йому немає й сорока, – почала вона.

– Ну, то ж героїня зовсім молода, – у голосі бабці Рити забриніла щирість, за що мама обдарувала її чарівною посмішкою.

– Вони знайомляться під час їзди на конях. І проводять разом у стайні багато часу…

– У стайні, кажеш? Гм-м-м… – замислилася бабця. – Не надто романтичне місце… Але якщо вони гарні люди, то навіть стайня може виявитися раєм для закоханих…

– От-от. А вона, Неллі, втікає до коней від чоловіка-тирана, від його постійних ревнощів і зрад, – мама промовисто глянула на батька, який саме готувався продемонструвати дружині чергову в’їдливу посмішку.

– Кінь чимало стерпить, – погодився дідусь, задоволений, що може, нарешті, приєднатися до розмови. – Пригадую, як колись, здається, ще до війни, не пам’ятаю, якої, полковник Станько, котрий важив, – дрібничка! – сто сорок кілограмів, сідав на свою шкапину, у якої було прегарне ім’я – Південна Лазур. І ця Лазур, уявіть-но, витримувала полковника Станька, який любив повторювати, що коли б Господь Бог з істот жіночої статі обмежився створенням шкапи, чоловіки були б набагато щасливіші. Авжеж, далекосяжне порівняння, – покірно зізнався дід, дивлячись на обурені обличчя присутніх дам.

– У кожному разі, – продовжувала мама, оминувши мовчанкою дідусеві теревені, – моя героїня довго опирається почуттям до молодшого за неї чоловіка, бореться із собою, бо вона – жінка шляхетна й порядна. Але настає такий день…

– Нехай-но я вгадаю! – не втримався тато. – Настає день, коли наша Неллі, продовжуючи опиратися спокусі, потрапляє в тенета кохання! А потому чоловік цієї нещасної вмирає від інсульту. Закохана пара присягається одне одному в незгасних почуттях, і навіть родинні інтриги не в змозі їм завадити, – закінчив він тоном пророка.

Після такої татової сміливості Буба боялася навіть глянути на батьків, але на її подив мама схопилася зі стільця і, обіймаючи спантеличеного чоловіка, шепотіла йому на вухо: «Любий Пацику, коханий чоловіченьку… Прочитав книжку своєї дружиноньки… І навіть не зізнався мені, шибеник…».

– Ну… що ж – тато явно тягнув час, тарабанячи пальцями по столі. – Ти, Марисю, мене недооцінюєш… мабуть…

– Але все зміниться! – Мама радісно плескала в долоні. – Усе віднині зміниться! От побачите!

– А ролі? – бабуся Рита продемонструвала непідробний інтерес до маминих успіхів. – Ти матимеш на це якийсь вплив?

– Цього, люба матусю, я не знаю, хоча, якщо чесно, у мене є щодо цього власні думки.

– Які саме? – допитувалася бабця.

– Ну… Бродзик у ролі Нелл і й Закосцельний у ролі її коханого, – заявила мама.

– Я іншого й не сподівався, – увічливо зауважив дід.

– Бродзик, кажеш… – висловлювала бабця сумніви. – Але ж ти казала, що це не дуже молода жінка…

– Ну… так… – замислилася мама. – Справді. Але якщо Бродзик доробити кілька зморшок? Як ти гадаєш, Павелку? Зо дві на шиї та якусь біля очей…

– Без проблем! – підтримав її тато тоном знавця. – Це може навіть цікаво виглядати. Усі із часом старіють, а твоя героїня здаватиметься старшою, а потім помолодіє від щастя, – пояснив він, і родина полегшено зітхнула. Фільм було врятовано.

– Побачите! – мама глянула на всіх звитяжним поглядом. – Наше життя цілковито зміниться, і здається, ми можемо подумати про маленький будиночок…

– А може, і для мене знайшлася б малесенька роль? – тато вже більше не намагався кепкувати. Запитання пролунало якось жалібно й щиро, і це здивувало Бубу.

– Звичайно, любий! – мама була ладна неба татові прихилити. – Можна ввести сцену із крамницею. Ти міг би продавати аксесуари для їзди верхи… – вона нашвидку творила сценарій.

– Знову крамниця? – зітхнув батько. – Продавати й продавати… Наче я більше ні на що не здатен…

Бубі стало прикро, що тато ще не почавши працювати з аксесуарами, уже знеохочений новою роботою.

Прислухаючись до чимраз сміливіших мрій, пов’язаних з витрачанням майбутнього багатства, дівчина подумала, що це схоже на повтор якогось комедійного серіалу, баченого не раз і добре знаного. Причому саме вона завжди опинялася на другому плані.

А власне кажучи, – майнуло в її голові, – цей другий план ніхто не цінує. Ти перебуваєш у тіні справжніх зірок, проте саме звідти видно, як слабо вони сяють.

– Бубо, принеси коньячок і чарки. Ми повинні відзначити успіх твоєї знаменитої мами! – урвав її роздуми тато. А дідусь аж почервонів від задоволення. І Буба знала, що причина його щастя криється аж ніяк не в доньчиних успіхах. Бо дід радів синиці в жмені, а не журавлю в небі, а принесений онукою коньяк якраз і був тією синицею.