Текст книги "Буба : мертвий сезон"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

ДВА ТЕСТИ НА МУЖНІСТЬ

Від тієї злощасної суботи минув тиждень, і крім жовтої шахівниці на Бубиній голові, ніщо більше не нагадувало про нещодавні плани. Хіба що вражена гордість, бо щойно на горизонті з’являвся Мілош, як дівчина червоніла від сорому.

– Знаєш, це не так уже й погано виглядає! – Сирота звично сів на Бубиній парті. – Як жовтки, перемішані із шоколадом, – додав Стась, спинившись поглядом на злощасній меліровці.

– Мені байдужісінько, як воно виглядає, – Буба відкопилила губу й зайняла захисну позицію.

– Нарешті! – зрадів Сирота.

– Що «нарешті»? – з підозрою глянула вона на Стася.

– Ну, ти застосовуєш мій принцип і перестаєш перейматися іншими, – закінчив він з розумним виразом обличчя.

Бубі раптом закортіло вилити на нього свою злість. Вона усвідомлювала, що чинить неслушно, та зі злістю так уже буває, що вона дістається тому, хто найменше завинив.

– Якщо ти думаєш, що мені потрібен якийсь утішальник… або що я погоджуся податися з тобою на велосипедну прогулянку, бо мене покинуто…

– Та що ти, Бубо! – Сирота перестав посміхатися. – Я тебе зовсім не втішаю! І точно не збираюся кликати тебе на побачення! Ти не сердься, але на такі речі в мене просто часу немає. – Стась тихенько зліз із парти й знічено сів на своє місце.

Дівчина підійшла до нього, щоб перепросити за свій дурний вчинок, але біля Сироти раптом опинився Мілошів рюкзак, а тоді його власник.

– О, Буба! – зробив відкриття Мілош, пригадуючи собі про її існування. Таке траплялося завжди, коли він прохав про допомогу у вигляді якоїсь шпаргалки. Останнім часом вдавався до чужої допомоги чимраз частіше, і півкласу працювало заради його оцінок.

– От добре, що я тебе побачив, – глянув на неї колишнім поглядом. – Скажи чесно: ти можеш підготувати замість мене цей експериментальний показ із фізики? Бо справа в тому, що я мушу поїхати… що ми з Ребеккою їдемо в триденний табір виживання… І я не встигаю.

– Мені шкода, але я цього не робитиму, – вираз Бубиного обличчя був сповнений співчуття.

– Що таке? – недовірливо глянув на неї Мілош.

– Те, що я тобі не можу допомогти, – терпляче пояснила вона.

– Як це не можеш?

Зараз він її вперше по-справжньому помітив. Хоча відповідь його спантеличила, зате Мілош нарешті уважно подивився на Бубу.

– Просто так. Не можу, і все, – відповіла вона.

– Не дурій, – Мілош зніяковів, бо розмову супроводжувала знущальна посмішка Сироти, який грав очима в невидимий пінг-понг. Він переводив погляд з Буби на Мілоша й вочевидь чудово розважався.

– Чому це ти не можеш? – не здавався Мілош.

– Бо на відміну від тебе, я вже пройшла школу виживання. І з власного досвіду знаю, що краще з тобою не мати справ. І вже точно нічого не робити з тобою разом, – Буба відшукала відповідний тон і говорила чітко й упевнено.

– Я зовсім не хочу робити щось разом з тобою! – Мілош поступово втрачав свою безтурботність. – Я думав, що ти цей показ підготуєш… ну, сама, а я б тобі якось… ну, якось віддячив…

– Подякуй краще комусь іншому. А найкраще – самому собі. Без образ, Мілоше, але я твердо вирішила.

Ніколи досі за всю історію виду канарка-переросток не йшла з такою гідністю. Не проходжувалася між партами так упевнено, що навіть орел міг би позаздрити.

Уже вкотре поправляючи в роздягалці свого кашкета, щоб бодай трохи приховати жовті пасма, Буба помітила в дзеркалі Мілоша. Він спостерігав за її спробами, проте без звичної останнім часом злостивості.

Підійшов якось невпевнено і, дивлячись Бубі у вічі, попрохав вислухати.

– Кажи, – кашкет перехнябився, і Буба перестала з ним змагатися.

– Вибач мені, – буркнув Мілош. – За ці мої дурні прохання… і за суботу пробач…

– Нормально, – Буба спромоглася на цілком щиру усмішку. – Приємно, що ти перепрошуєш.

– Я повівся, як останній ідіот. А найгірше, що лише сьогодні це допетрав.

– Добре, що таки допетрав, – утішила його Буба. І з кашкетом набакир рушила до виходу.

Біля ліцею знову наштовхнулася на Сироту. Той подзенькував поламаним дзвоником свого кумедного велосипеда й здавався, як завжди, задоволеним.

– Класно ти його провчила, – оцінив він розмову, свідком якої став. – Чесно кажучи, я був переконаний, що ти зробиш за Бродзевича всю чорну роботу.

– Погано ж ти про мене думаєш, – скривилася Буба.

– Неправда, – Сирота знехотя глянув на небо, наче шукаючи там нового дзвоника. – Аж ніяк. Зрештою, лише ти нещодавно намагалася захистити мене від ваших культуристів.

– Щось не пригадую, – миттєво збрехала Буба.

– То й не треба. Я просто чув і досить, що не забув, – Сирота перестав посміхатися. – А з Мілошем я був певен, що ти не даси собі ради. Ну, знаєш, страждання, розрив, прощення, всяке таке…

– Краще пильнуй себе, – спохмурніла Буба. – Останнім часом ти щось почав уроки пропускати, невдовзі самому допомога знадобиться, – додала вона трохи зловтішно.

– Е-е-е, я собі раду дам, – знизав плечима Стась і весело глянув на Бубу.

– Ну, чао, – дівчина махнула йому рукою й подалася самотою додому.

Вона анітрохи не поспішала. Жовтень попорядкував на осінніх клумбах, перетворюючи їх на сіру масу, а зараз командував зграєю змерзлих граків та галок, шмагаючи їхні сіро-чорні ряди пронизливим вітром.

– Бубо, зачекай! – почувся на півдорозі Йольчин голос. – Через тебе ледь нові шпильки не поламала! – відсапувалася однокласниця, ступаючи між вищербленими плитами тротуару.

– Ти нині пішки? – здивувалася Буба.

– Ага, – важко дихала Йолька. – Ксавер поїхав у відрядження. У нього, розумієш, така велика фірма…

– Знаю. Двадцятеро підлеглих, – підказала Буба подружці.

– От-от. Але я хотіла з тобою побалакати про свою фірму…

– Що? – Буба глянула на однокласницю так, ніби вперше в житті її побачила. – Ти що, натякаєш, що теж стала якимсь директором? – спитала, затинаючись.

– Помічником, – виправила її Йолька. – Поки що лише помічником, але якщо в мене все виходитиме, стану самостійним консультантом.

– Чиїм консультантом? – Буба забула навіть рота закрити, хоча вроди їй це явно не додавало.

– Консультантом головного консультанта, – продовжувала Йолька. – А ставши головним консультантом, я можу дійти до керівника відділу збуту.

– Якого збуту?

– Ходи на піцу, – Йолька потягнула подружку за рукав куртки. – Я тобі все поясню, і при нагоді зроблю презентацію товарів. От є в мене, наприклад, такий блиск для губів… Зовсім недорогий… Ну, він дещо коштує, це факт, зате глянь! – Йолька випнула губенята, як риба, і кінчиком язика провела по блискучих вустах. – Чудо! Із самого ранку тримається. А нині я глянула на тебе й подумала, що ти повинна щось із собою зробити. Моя фірма допоможе тобі краще за інших.

Дівчата сиділи в піцерії «Брудзьо». Біля столика, який нагадував Бубі про інші, щасливі часи, коли вони приходили сюди з Мілошем, довго сперечалися, кому дістанеться останній шматочок піци, а його ніжні долоні завжди знали, коли погладити Бубину щоку чи руку. А тепер на її щоках опинилася якась дивна пудра, котру Йолька витягла з великої торби. І рум’яна, такі яскраві, аж сором. А на Бубині зап’ястки Йолька розбризкувала парфуми з тестерів, від яких аж роїлося в її велетенській косметичці.

– Я б тобі радила оцей блиск і пудру. Це в першу чергу. Потім ти повинна купити молочко для зняття макіяжу й оці парфуми (пшик-пшик). Або краще ці (пшик-пшик). Ні, усе-таки ці, – не вгавала Йолька. Насамкінець вона повитягала креми.

– Ось, тобі підійде цей, живильний, бо в тебе шкіра така занедбана. Або ні. Краще візьми цей. Проти вугрів. Глянь. Сто відсотків успіху в боротьбі із прищами. Або почни із цього. Багатофункціональний захист. П’ять в одному. Тобі точно треба п’ять в одному, бо твоя шкіра виглядає просто жахливо!

– Такою вона й залишиться, – сумно зітхнула Буба. – У мене немає грошей на таку розкіш. А навіть, якби були, розумієш… Я майже не користуюся косметикою…

– Я знаю, – Йолька зневажливо глянула на Бубу. – Тому й намагаюся тобі допомогти. Те, що сталося з Мілошем… Ти ж не думаєш, що він тебе покинув без причини?

– Але я не думаю, – спалахнула Буба, – що він покинув мене через відсутність багатофункціонального захисту шкіри обличчя…

– От і помиляєшся! – Йолька аж тріумфувала. – Ти цю його Ребекку бачила? Та з неї фарби аж течуть! Зрозумій ти, що в певному віці, аби домогтися успіху, треба почати над собою працювати.

– Я це розумію, але з допомогою маски з мінералами працювати не збираюся! – обурилася Буба.

– Треба ж із чогось почати. Купи поки що блиск, а гроші віддаси, коли зможеш, – у Йольчиному голосі забриніли нотки співчуття.

– Не розумію, чого це ти почала продавати косметику… Не зарано тобі перетворюватися на крамницю?

– Я вже маю величезні успіхи, – Йолька витягла загального зошита й записала туди Бубу, а біля імені – ціну блиску. – У мене півшколи купує цю чудову косметику. Більше такого ніде не дістанеш.

– А зрозуміліше можна? – попрохала Буба, хоча відтоді, як стала володаркою блиску для губ, геть утратила бажання продовжувати торгівельні операції.

– Я працюю, як твій батько. Тільки не на телебаченні. – Йолька задивилася в маленьке дзеркальце й гордовито погладила свої свіжо накручені кучері. – Такі товари можна придбати виключно поза крамницями. Це надзвичайно якісні вироби американських фірм… – Йольчин голос зробився піднесеним і безперешкодно долав вибоїстий шлях торгівельних аргументів.

Буба дивилася на неї з німим подивом. Іноді цей безперервний монолог показував їй зовсім нову Йольку. Буба була переконана, що навколо голови її однокласниці з’явився ве личезний бізнесовий німб, яскраве сяєво, яке вінчало чоло свіжоспеченого генія торгівлі.

Ніколи я не стану такою, як вона, – подумала Буба, коли дівчата вже попрощалися, і шпильки подружки рішуче зацокотіли, наздоганяючи нову клієнтку. – Ніколи не знатимусь на кремах, цінах, мережевій торгівлі, – майнула їй сумна думка. – І не стану помічницею помічниці, не кажучи вже про консультанта помічниці. А може, Йолька має рацію? Може, якби в мене був цей блиск і туш, яка робить вії учетверо довшими, і пілінг, завдяки котрому худнеш утричі швидше, то Мілош і далі називав би мене «своїм співучим дроздом»?

Та навіть думка про те, що Мілош продовжував би називати її «дроздом», не зіпсувала Бубі настрою.

ЧЕСНА РОЗДАЧА

Зате в Бубиної мами енергії було на двох. Матуся, як завжди, бігала помешканням у пошуках своїх парфумів, шарфиків і біжутерії. І, як завжди, їй забракло часу, аби із жінки в негліже перетворитися на красуню. Багато років Буба спостерігала за тією війною, яку мама вела з могутнім арсеналом своїх речей, чудово вгадувала мить її поразки, коли та втрачала сили, неспроможна прийняти правильне рішення, у чому піти на зустріч із шанувальниками. Навіть якщо останні складали жменьку читачок районної бібліотеки. Фанатки «Ув’язнених у сідлі» вже чекали на авторський вечір у Будинку культури «Затишок». Чекав пан Протек. У позі денді, легенько обпершись на капот свого «БМВ». А перед мамою височіла гора спідниць і блузок, які так само терпляче очікували своєї черги.

– Бубо, цей? – Мама приміряла наступного піджака й накидала нову шаль.

– Ні, в жодному випадку! – відповідала вона рішуче сама собі й за мить знову залишалася в мереживній комбінації.

– Ось! – Вона кидалася до шафи, наче на амбразуру, і витягала з її глибин ще один писк минулорічної моди.

Тато зазвичай спостерігав за нею зі знущальною усмішечкою. Зрештою, навіть цього він віддавна не робив, бо постійно стримів біля екрану лептопа, майже зовсім згубивши дружину з поля зору.

– Може, цей? – вагання мами сягали зеніту, а макіяж поступово розмазувався й стікав темними струмочками туші.

– Ну, як ти думаєш, який? – питала вона чоловіка зі сльозами на очах.

– Питай у Протека, а не в мене! – тато аж почервонів від задоволення, що отримав крихітний шанс на маленьку чоловічу помсту. – Я б тобі порадив пояс для схуднення з моєї крамниці. Сто дев’яносто злотих дев’яносто грошів. У такому поясі можна робити все. Навіть на роликах кататися… – говорив він своїм «телевізійним» голосом, позуючи перед невидимою камерою.

– Одягни оранжеву блузку, – Буба рятувала авторський вечір, нервово переглядаючи вміст маминих полиць із одягом. – І спідницю, цю, гаптовану. Розпусти волосся. Саме так, – тамувала, як уміла, мамині сльози. – От і чудово. Сама глянь.

– Добре, – схлипнула мама і, втерши сльози, вирушила на підкорення жіночих сердець.

Дідусь зазирнув до Бубиної кімнати. Настрій у старого був пречудовий, проте звірятися він не збирався.

– Ну, скажи мені, чого ти так радієш, моя Блондиночко, – під’юджувала його онука, відкладаючи зошит із твором.

– Не можу. Віртуальна таємниця, – прошепотів дідусь.

– Я нікому не викажу, – Буба притиснула руку до грудей.

– Ні-ні. Це… особисте, – дідусь легенько посмикував вуса й ніжно всміхався. Сам до себе.

– За цю таємницю я б тобі дала фору в бриджа, – умовляла Буба.

– Ні, – аж сяяв старий. – Пропоную чесну роздачу.

– У бриджа?

– Та де там! – дід зневажливо махнув рукою. – Йдеться про мою таємницю. Тому я тобі натякну, у чім справа, а ти натомість приготуєш свою знамениту яєшню.

– З беконом і зеленню? – здогадалася Буба.

– Атож, атож, неодмінно із зеленню.

Запах яєшні, котра шкварчала на плиті, долинув до спальні й принадив батька до кухні.

– І мені теж! – він поляскав себе по животі, тобто по зіпраній футболці, яку міняв на костюм хіба що тоді, коли йшов на роботу.

Буба розбила ще п’ять яєць, зрозумівши, що дід відкриє таємницю іншим разом, коли йому знову закортить яєшні.

– А Йолька вже працює, – Буба порушила тишу за столом. Їй бракувало колишніх розмов, навіть якщо вони переростали у звичайні родинні сварки.

– Бідолаха, – зітхнув дідусь без жодного співчуття. – Воно й не дивно. Ці її пластичні операції коштують стільки, скільки ремонт у квартирі. Бо це схожа інвестиція, – розумував далі дід Генрик. – Треба заново потинькувати стіни, усе вирівняти, умеблювати…

– Йолька не робить жодних операцій! – заперечила Буба.

– Як це не робить, якщо зараз вона виглядає зовсім по-іншому, аніж минулого року?

– Це незначні зміни! Перукар, косметичка… Звичайний пошук себе, – невтомно пояснювала онука.

– Ой, то вона, мабуть, добряче загубилася, бо анітрохи не схожа на симпатичну Йольку два роки тому, – не здавався дід.

– Добре, що бодай ти не загубилася, – утрутився тато. – Щоправда, втрапила до якоїсь партачки, котра зіпсувала твоє волосся, але тебе, принаймні, можна впізнати. Крім того, я проти того, щоб діти працювали. У нас, на телебаченні, це вже стало звичним! – похмуро продовжував батько. – Тільки й чекаю, коли на моє місце візьмуть якесь дошкільнятко, а новини вестиме геніальне немовля.

– У Йольки косметична фірма. Роз’їзна, – Бубі подобалося це слово, тому вона проказала його гордо.

– Ну звісно, що роз’їзна! – зрадів дідусь. – Спершу підвезе вас, а потім сама на вас проїдеться.

– Мені її шкода, – додав тато, анітрохи не співчуваючи Йольці. – Заробляти на тих, хто сам ще не працює, це ж звичайне шахрайство. Колись вона це збагне.

– А мені спершу було прикро… Йолька так вихвалялася цим своїм бізнесом. Дивилася на мене з погордою, – зізналася Буба.

– Прикро? Мабуть, ти їй співчувала, от чому, – підказав дідусь.

– Ні, – заперечно похитала вона головою. – Просто спершу мені здалося, що я звичайна невдаха…

– Щось у цьому є, – погодився дід Генрик. – Це в тебе від батька.

– Зате потім, – Буба знехтувала цим зауваженням, – потім я подумала, що мені б не хотілося заробляти, як дорослі. І виглядати, як вони.

– Маєш рацію, – тато незграбно витер рота краєчком футболки. – Достатньо глянути на твою матір, щоб це зрозуміти. Зрештою, останнім часом на неї дивиться переважно пан Протек, та це нікого, крім мене, не цікавить, – пожалів він самого себе.

– А я помітив, любий Павле, що ти цікавишся дружиною хіба що тоді, коли не маєш із ким посваритися…

– А от і ні, – скривився тато. – Тут я завжди можу розраховувати на тебе, бо не знаю сварливішого старигана, – жовчно кинув він, і спокійний вечір закінчився так само швидко, як яєшня на тарілках.

– А твоя мати? – не вгавав дід Генрик. – Та я порівняно з нею, мов невинне немовлятко! Це ж взірець сварливості… Забув?

– Матуся! – батько розмашисто ляснув себе по стегнах. – Таж вона до нас збирається! От чорт! – вилаявся він. – Я геть забув!

– Ото Марися зрадіє! – дід радісно потер руки, дивлячись на спохмурнілого зятя.

Бубі стало шкода тата.

– Спокійно. Ми впораємося, – сказала вона батькові, хоч анітрохи не вірила у власні слова, а її втішання пролунали слабенько, як дзижчання мушиних крилець під час бурі. Мабуть, ніхто їх не почув.

СЕСТРИНСЬКІ ДУШІ

– Ну й уяви собі, – Олька вперто налягала на курагу, хоча перед нею красувався сирник Бартошової, – він мене візьме на роботу! Спершу працюватиму на заміні, бо, розумієш, частина дівчат вчиться й не всі можуть брати участь у демонстраціях моди. Крім того, поки що демонстрацій не буде, бо ця фірма лише входить на ринок, – молола язиком щаслива Олька, – тому ми братимемо участь у різних зустрічах як гостеси…

– А ти казала шефові про вагітність? – обережно поцікавилася Буба.

– Ну що ти, Бубо! – здригнулася Олька, немовби її вагітність була якоюсь жахливою болячкою. – Хіба про таке можна розповідати? Перші місяці нічого ще не помітно, і я цим скористаюся. Виявлю себе як активна, творча особистість, а найважливіше те, що я можу завжди працювати, і в цьому моя перевага над студентками!

Над останніми Ольчиними словами Буба воліла не замислюватися. Уже вкотре її сестра брала академвідпустку. І хоча із цього приводу вітальнею на Звіринецькій прокотилася не одна буря, для батьків це становило болючу проблему. Запевняння Ольки, що наступного року вона продовжить навчання в університеті, анітрохи не заспокоїли тата й маму. Навіть дідусь, котрий уважав, що найважливішим для людини є не навчання, а бридж, скептично дивився на її дезертирство.

– Не можна ціле життя крутити хвостом, – сказав він їй, якось розлютившись. – Тобто, тобі можна, – заявив він трохи згодом, – та не думаю, що від цього ти станеш щасливою.

Крутіння хвостом стало предметом суперечки, яка тривала й донині.

Мабуть, тому дідусь намагався уникати Ольки, коли та зазирала до батьківського дому.

– А Роберт? – запитала Буба. – Задоволений твоїм рішенням?

В Ольчиних очах згасли веселі іскорки, зате її апетит до кураги помітно зріс.

– Знаєш, це неймовірно, – стенула вона плечима, – але він заздрить моїй кар’єрі.

– Твоїй кар’єрі? – не зрозуміла Буба.

– Ну, кажу тобі. Мене це дивує, бо чоловік повинен радіти успіхам дружини.

– Роберт нічому не заздрить. У своїй фірмі він найкращий фахівець…

– Сама побачиш! – відкопилила губки старша сестра. – Ми через це щодня сваримося. Тобто не щодня, бо відтоді, як Ксавер узяв мене на роботу, Роберт зі мною не розмовляє.

– Ксавер? – Буба витріщила очі.

– Ну, я ж тобі казала. Це мій шеф. Не уявляєш, який красень…

За інших обставин Бубі було б цікаво, який Ксавер на вроду. Та цього разу вона побоювалася, що їй це відомо. І це її аж ніяк не тішило.

– Власне кажучи, чому ти так допитуєшся? Ти ж не знаєш Ксавера.

В Ольчиному голосі забриніла добре знайома зневага, і Буба з гіркотою усвідомила, що сестра анітрохи не змінилася. Вона, Буба, завжди буде для Ольки дивачкою, яка поняття не має про справжнє життя, і чий розвиток зупинився десь між кашкою для немовлят і крамницями з одягом для підлітків.

– Здається, я знаю, хто це, – відповіла Буба. – Він керує двадцятьма працівниками. А ще в нього крута тачка кольору костюмчика моєї однокласниці. Гора м’язів і прилизане волосся. Крім того, він зустрічається з Йолькою.

Старша сестра мовчала. Складала із цих словесних цеглинок образ нового шефа і, хоча все свідчило, що це таки він, Олька продовжувала сподіватися, що Буба помиляється. Особливо щодо Йольки.

– Кажеш, він зустрічається із твоєю подружкою? – допитувалася вона, але вже без колишньої зарозумілості, навіть нервово, хоча в її стані це й було протипоказане.

– Ну, він возить її машиною, – пояснила Буба. – Щодня підкидає до школи, а після уроків забирає. Кілька днів тому не міг, бо поїхав у якесь відрядження.

– У вівторок? – тихо запитала Олька. – У вівторок було це відрядження?

– Ага, у вівторок. Йолька навіть зраділа, що має вільний час, бо в неї роз’їзна фірма, така собі косметична крамниця в рюкзаку, доганяєш?

Буба віддала б чимало, аби старша сестра перестала сприймати її як школярку. Але Бубині слова спричинили зовсім інший ефект. Кожна наступна фраза, у якій ішлося про Ксавера, Йольку й торгівлю пудрою, ставала цеглинкою муру, що виростав між сестрами попри всі Бубині намагання.

– Мені вже час, – Олька втратила апетит до кураги, але виглядала так, ніби втратила значно більше. – У Францішека урок плавання. – Вона подивилася на годинник. – Мушу його забрати, бо нині моя черга.

– Пані Бартошова обожнює малого, – на Бубиному обличчі розквітла усмішка. – Каже, що могла б його всиновити.

– Найгірше те, що він би й сам залюбки змінив маму, – скривилася Олька й рушила до дверей, якась зіщулена й геть без колишнього ентузіазму. Бубі навіть захотілося нагадати їй, що моделі тримаються прямо. Навіть, якщо на них упаде весь світ.

* * *

Дідусь постукав до Бубиної кімнати надвечір. Дівчина сиділа над неймовірно складною бриджевою задачею й була вдячна старому, що той урвав її роздуми.

– Привіт, таємнича Блондиночко, – пошепки привітала його онука. – Здається, ти відучора мені дещо винен. За цю яєшню, – нагадала вона.

– А я вже гадав, що після відвідин твоєї сестри з тебе досить пліток.

– Пліток так, – погодилася Буба, – зараз я чекаю на факти.

– Скажу тобі лише, – дідусь умостився в кріслі-гойдалці, – що ця «Лавина сексу», тобто мій партнер в іграх…

– Атож, пригадую, – кивнула головою Буба.

– Ну, то ми якось так припали одне одному до душі… І зустрічаємося в чаті.

– Ти ба! – Буба явно тягнула час. Вона не надто довіряла дружбі через інтернет, а дідусь здавався особою, яка погано орієнтувалася в тому, що відбувається у віртуальному просторі.

– То ця твоя «Лавина», як я розумію, така собі приємна пані? – здогадалася онука.

– Бач, я не зовсім упевнений… Бо воно начебто так, хоча ми обоє намагаємося зберегти деяку, так би мовити, анонімність. Але в цих сповнених почуттів листах я вбачаю справжню жіночність. Навіть іноді уявляю собі свою маленьку інтернет-подружку… І це не якась там сучасна коза, а справжній скарб! Ніжна, з гарним смаком… – дідусь розповідав про принади своєї віртуальної знайомої, як про якусь вишукану страву. Бо в житті він завжди був гурманом.

– А якщо ця твоя подружка виявиться зарослим щетиною хакером? Або, ще гірше, педофілом, котрий полює на Блондиночок? – Буба безжально розповідала дідові про пастки інтернету.

– Нічого ти не тямиш, – роздратовано мовив дід. – Вона дуже розумна й нещаслива. Часто говорить про самотність та відсутність розуміння в родинному колі. Якби Лавина була чоловіком, вона б не писала таких речей!

Буба не мала бажання дискутувати з дідом про складну психологію учасників чатів. Пояснювати простодушному старому такі очевидні для неї речі було б абсурдом.

– Я непокоюся за тебе, – зітхнула дівчина. – Ти навіть до університету перестав ходити.

– Сачкую. Але в мене все під контролем, – викручувався старий. – Крім того, я відшукав братню, точніше, сестринську душу. Тільки не плутай цієї душі зі своєю сестрою, бо це була б образа для моєї Лавиночки, – попередив він.

– Як це – сестринську? – розгубилася Буба.

– Так це! – відказав той. – Ти ж не думаєш, що Блондиночка – це чоловік? Ми обидві, так би мовити, жіночки, і завдяки цьому я починаю розуміти фемінізм. Ах, які це чудові, високі ідеали, коли жінки підтримують одна одну. Уявляю, як зрадіє Лавина, коли нарешті довідається, що над її проблемами вболівав справжній джентльмен!

– А ти певен, що це її втішить? – Буба не втрималася від уїдливого зауваження.

– Що ти, дорогенька! – дідусь затрусився від сміху. – Запам’ятай, що скаже тобі знавець прекрасної статі. Жінка буває щаслива двічі: першого разу, коли знаходить справжню подругу, а вдруге – коли їй трапиться справжній мужчина. Тож на мою знайому, як бачиш, очікує подвійна радість! Я мрію дожити до того дня, коли зможу поцілувати її руку. А вона… сподіваюся, обдарує мене усмішкою особисто, а не надішле якогось смайлика, малюночок з вишкіреними зубами чи ще щось таке… Пробач, але обов’язки кличуть, – додав він, зиркнувши на годинника. – Лавина вже ввімкнула компа й за мить ми впадемо одне одному в обійми, – ніжно зітхнув дідусь, тихенько зачиняючи за собою двері.

– Кепські мої справи, – вирішила Буба, повертаючись до розв’язання задачі. – Я не здобула ані справжньої подруги, ані справжнього мужчини. Висновок напрошується один: я несправжня жінка. І вже навіть не дитина! – пожаліла вона себе, подумавши, що це тато з дідусем зійшли на дитячий розум. Обидва поводяться так, ніби відриваються на канікулах. А мама, яка могла б запобігти цьому здитинінню, гадки не має, що відбувається вдома, бо просуває пана Протека. Буба була впевнена, що саме мама є його промоутером, а не навпаки. А якщо воно справді так, то це віщує великі проблеми.

І дівчина їх собі уявила. Проблеми визирали з кожного кутка помешкання. І попри те, що були віртуальними, як дідова приятелька в чаті, усе-таки нахабно вдиралися в реальний світ, день за днем сповнюючи квартиру тишею.

– Тільки й чекай бурі, – зітхнула Буба, повертаючись до задачі.