Текст книги "Буба : мертвий сезон"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Буба вирішила, що спробує розібратися із цим сама. Зайшла до дідової кімнати й увімкнула комп’ютер. Без проблем відкрила розмови Блондиночки з Лавиною сексу і, пояснюючи свій вчинок благом родини, перечитала плани обох добродіїв. Її трохи насмішила чоловіча марнославність, якою відзначалися ці двоє.

«Я мужчина привабливої зовнішності, дещо в американському стилі, – вихвалявся на чаті Лавина. – Уважаю, себе вродливішим за пересічних чоловіків. Сидітиму біля вікна в головному залі кав’ярні».

«Нещодавно я зробив висновок, що сивина додає мені мужності й чарівності, – зізнавався дідусь. – Я стрункий, наче кавалерист, і взагалі джентльмен хоч куди. А що належу до класу вимираючих осіб з гарними манерами, то мене неможливо переплутати з кимсь іншим».

І раптом Буба зблідла.

Ні, це неможливо, – у паніці подумала дівчина. – Мабуть, це випадковість, що зустріч повинна відбутися поруч зі студією, де працює тато. Але ж він теж подався на телебачення! Що буде, якщо вони наштовхнуться один на одного? Хвилиночку, – Бубині припущення сягали щораз далі. – А що, коли… Ні, такого не буває! Світ завеликий, щоб таке справді могло трапитися…

Проте абсурдне передчуття вже не полишало її.

– Пробач, тату, – прошепотіла Буба, вмикаючи покинутого на ліжку лептопа. Швиденько знайшла потрібну програму й заніміла. На батьковому чаті аж роїлося від Блондиночок!

– Отже, вони… один з одним… Наче в різних світах живуть, хоча між ними лише стіна! – Буба не могла сказати, чи її відкриття кумедне, чи кумедне й трагічне водночас. Дівчина сміялася, проте відразу ж її огортав смуток. А що, коли ця зустріч закінчиться черговим родинним скандалом.

Нарешті вона сіла біля вікна на кухні, бо звідти найкраще було видно подвір’я, і вирішила почекати на розвиток подій.

Лише коли мама ввімкнула духовку, щоб розігріти недільний обід, на подвір’ї з’явилася татова машина. Буба затамувала подих.

На її подив, з авто висіли тато іі дідусь, які приязно гомоніли. Принаймні, таке вони справляли враження.

Не скажу, що я знаю, – вирішила Буба, підбігаючи до домофону.

– Ми голодні, – почувся знизу татів голос.

– О, то ви повернулися разом! – удавати було простіше, ніж думала Буба.

– Ми могли й вийти разом, – засопів дід, знімаючи куртку.

– Або й зовсім не виходити, – докинув батько, дивлячись на брудні носаки своїх черевиків.

– Але зустрічі були вдалими? – допитувалася Буба, поглядаючи на знічених чоловіків.

– Та-а-ак, – буркнув тато. – Дуже приємно було.

– Я теж… задоволений, – дід нервово почухався за вухом і замовк.

– Певне, у вас вичерпалися всі теми для розмов, бо якось ви мляво відповідаєте.

– У мене… авжеж, вичерпалися, – дідусь струшував з піджака невидимі порошинки.

– І в мене теж, – пригладив поріділе волосся тато.

ПОГОДА ЯКРАЗ ДЛЯ ДРУЖНІХ РОЗМОВ

– Твій тато, Бубо, віднедавна частіше спілкується з дідусем, ніж зі мною, – поскаржилася мама, вискубуючи брови.

– Хіба в цьому є щось погане? – несміливо запитала Буба.

– І нічого хорошого теж немає, коли чоловік воліє говорити з тестем, а не із власною дружиною, – вела своєї мама, зойкнувши від болю, бо видерла ще одну волосинку.

– А мені подобається їхня чоловіча солідарність, – усміхнулася Буба, подумавши, що ця дивна дружба могла ніколи не народитися, проте…

– Я чула, що тато з дідом збираються разом піти на якийсь матч. І планують порибалити на кризі, – повідомила вона мамі.

– Що ти кажеш? – мама припинила самокатування. – Як це рибалити? Але вони ніколи… У них навіть вудок немає!

– У тебе теж не було коня, але ж тобі подобається їзда верхи, – тихенько нагадала донька.

– Хай там як, – мама вирішила закінчити незручну тему й видерла аж три волосинки відразу, – але кожен, хто сприймає твого діда серйозно, викликає в мене підозру.

Запала мовчанка, і мама раптом зрозуміла, що втратила доньчину підтримку.

– Звичайно, тебе це не стосується, донечко, – швидко додала вона. – Твої стосунки з дідусем пояснюються вашою…

незрілістю… – мама намагалася виправити власний ляп, але вийшло ще гірше.

Буба залишила маму наодинці з її болем, тривогою та ляпами. Зате в неї самої настрій був пречудовий. Шарлотка, спечена для Агати, могла б спокійно прикрашати стіл англійської королеви, а подароване Клеменсом намисто перетворило стареньку блузку на справжнє диво.

У такі хвилини треба сказати проблемам: «Вхід заборонено!», – думала Буба, накриваючи стіл для гостей.

Агата прийшла вчасно й принесла вазонок з величезною «Вифлеємською зіркою».

– Гадаю, це ще більше нагадуватиме свято, – сказала вона, струшуючи сніг із черевиків. – Чудове намисто, – похвалила Агата, – жоден хлопець не купив би такого гарного.

– Хіба що крім того, який мені його подарував, – посміхнулася Буба. – Але навіть не намагайся уявити, що тут пахне сентиментальною любовною історією, бо це зовсім не так.

– Ой ні, любовні історії залишмо твоїй мамі, – відповіла Агата й дівчата пішли до кімнати.

Кава вже холонула. Агата гріла об чашку свої закоцюблі долоні й радісно позирала на подругу.

– Як я мріяла про таку хвилину. Там, у реабілітаційному центрі, так бракувало подруги. Звісно, з’явилися знайомі, але з ними мене об’єднували спільні проблеми, а не дружба.

– А мені, – зізналася Буба, помовчавши, – було соромно, що я майже нічого про тебе не знала. Ти немов загубилася серед інших моїх справ.

– Не кажи такого, – заперечно похитала головою Агата. – Ти була зі мною настільки, наскільки я це дозволила.

– А зараз?

– А тепер усе змінилося. Зрештою, я справді працювала над собою ці кілька місяців. Моє щастя, що мені трапився Войтек. Це лікар, про якого я тобі писала…

– Так, пам’ятаю, – Буба знала того листа напам’ять. – Той, що порадив тобі…

– Точніше кажучи, він мене вислухав. Я вперше зустріла людину, яка не кричала, не лякала, а намагалася вислухати. Якби люди знали, скільки від цього залежить, жити було б легше й приємніше, – тихенько додала Агата.

– Авжеж, – погодилася Буба, згадуючи родинні сварки й суперечки.

Коли від шарлотки залишилися хіба що спомини, а Марія Пешек уп’яте співала останню пісню на диску, Агата неохоче глянула на годинника.

– Час повертатися додому, – весело сказала вона, хоча на її обличчі не було й тіні посмішки.

– У тебе вдома нічого не змінилося? – Буба занепокоїлася, що її запитання занадто сміливе, а може, навіть зайве. – Скажи тільки, чи із братом у тебе й далі такі гарні стосунки, – спробувала вона врятувати ситуацію.

Агата взяла Бубу за руку, і цей такий звичайний жест заспокоїв дівчину.

– Ти моя подруга, – серйозно мовила Агата. – Тому маєш право розпитувати мене про все. Я тобі довіряю. А вдома майже нічого не змінилося, якщо ти запитуєш про тата. Він не дає собі ради із хворобою… Зате я тепер дивлюся на цю проблему зовсім по-іншому. Більше не звинувачую себе, що тато п’є. І допомагаю братові зрозуміти, що ми з ним нічим не завинили… З мамою гірше, але вона теж повинна колись подорослішати, якщо ти розумієш, про що я…

– Звичайно! – Буба вдивлялася в сутінки за вікном. – Мої батьки теж повинні подорослішати, хоча здавалося б, вони давно повнолітні. А зараз, коли наближається ювілей їхнього шлюбу й ми з дідом вирішили подарувати тандем, я роздумую, як мама з татом поїдуть на такому велосипеді… Адже кожне з них рушить у свій бік, тому це буде лише купа зусиль, втома, а тандем ні з місця!

Дівочий сміх залунав у кімнаті з такою силою, що у дверях з’явилася мама.

– Як добре, що вам так весело! – усміхнулася пані Марися. – Ловіть, дівчатка, кожну мить, бо якщо потім ваш чоловік виявиться похмурим буркотуном, вам кінець!

– Жінко, що ти кажеш! – долинув з коридору татів голос. – Твій похмурий буркотун прагне нагадати, що поруч із тобою він забув, яким був колись безтурботним і веселим юнаком!

І родинна суперечка продовжилася у вітальні.

– Ми тебе проведемо, – вирішила Буба, і Добавка радісно заметляла хвостом.

Йти вулицею було важко через негоду й мокрий сніг.

– Я саме подумала, що мені подобається, коли ти смієшся, – Буба оминала калюжі, щоб не промочити мартенси.

– Мені теж. Знаєш, окрім тебе у мене є ще три подруги, – сказала Агата, зупинившись біля підталого сніговика. – Їхнє завдання – подбати, щоб у мене був гарний настрій.

– Як це, крім мене? – у Бубі ворухнувся хробачок ревнощів.

– А отак! – засміялася Агата. – Але ти не повинна через них перейматися. Я познайомилася з ними там, у центрі.

– І нічого мені не сказала. Як їх принаймні звати?

– У них однакові імена. Свідомість, Свідомість. І третя… – теж Свідомість, – закінчила Агата, а Буба глянула на неї з повагою і захватом. Їй раптом здалося, що цієї нової Агати вона зовсім не знає, але захоплюється нею. І нізащо не хоче втратити.

Добре було отак іти поруч і разом мовчати.

Слова, немов сніжинки, – думала Буба. – Коли торкаються нашої шкіри, можуть викликати радість або відчуття холоду. А потім зникають. Мовчанка краща, ніж слова, бо звільняє місце для думок. Мовчання – це погода для дружби, – і вона ще міцніше притулилася до плеча подруги.

* * *

Уся школа жила в очікуванні різдвяних канікул. Крім Йольки. Бо Йолька Мірович виглядала так, ніби її організм відмовлявся виконувати повсякденні життєві функції. Хіба що крім дихання.

– Мірович, що з тобою відбувається? – захвилювалася Пандемія. – Ти схожа на людину, яку розшарпують високі почуття, а я тебе ніколи в них не підозрювала…

Схожі зауваження Йолька збувала порожнім поглядом і навіть не реагувала на них.

– Щось із нею не так, – прошепотіла Буба Агаті, але та лише стенула плечима.

– Можливо. Але мене це не обходить. Причиною Йольчиного стресу можуть бути погано наклеєні тіпси, а мені бракує уяви, щоб втішати її в такій ситуації.

Після математики Йолька сама підійшла до Буби.

– Побалакаємо після уроків? – тихо запитала вона.

– Звичайно! Підемо до «Брудзя»?

– До «Брудзя», – притакнула Йолька таким голосом, ніби там, у королівстві піци, мали відбутися поминки за її нещасливим життям.

Буба не запитувала, що сталося й чому Йолька без макіяжу і з червоними очима, які свідчать про проведену в сльозах минулу ніч. Зате зараз Йолька більше скидалася на інших дівчат у класі, і це Бубі навіть сподобалося.

– Замовлю для тебе королівську, з куркою і смачною моцарелою, – запропонувала Буба, шукаючи в меню, чим би можна було втішити однокласницю.

– І склянку води, – Йолька вочевидь вирішила страждати далі. – Я залишилася… сама, – повідомила вона й перелякано глянула на Бубу.

– Тільки не кажи, що із твоїми батьками щось трапилося!

– Йдеться про Ксавера, – пояснила Йолька причину свого нещасного вигляду.

– Ох, – полегшено зітхнула Буба. – А я думала, що сталася якась біда…

– Звісно, що сталася!

Бубі довелося повірити, бо найбільша модниця класу витерла носа рукавом вишуканої мереживної блузки. Уперше за час їхнього знайомства Йолька анітрохи не зважала на свою зовнішність.

– Цей твій Ксавер зовсім не вартий, щоб ти через нього рюмсала, – почала Буба.

Якби Йолька знала, які сумніви пробудила своїм зізнанням, то мабуть, знайшла б собі іншу повірницю, – думала Буба, побоюючись найгіршого. А що, коли це її власна старша сестра скинула королеву краси Йольку із трону? Що тоді?

– Ти не знаєш, як воно, коли закохаєшся, – схлипнула Йолька, і Буба мовчки погодилася із цією несправедливою оцінкою. – Весь світ запався… І ця подорож на Рив’єру… Я собі навіть нові купальники купила…

– Ти така гарна, що поїдеш із ким-небудь іншим, – палко мовила Буба.

– Але я хочу з ним! А це вже неможливо.

І сльози знову закапали на серветку.

– Може, усе владнається? – припустила Буба. – Він неодмінно ту іншу покине! Щойно довідається, що та вагітна й має родину, то обов’язково повернеться до тебе! – переконувала вона подружку так гаряче, що не помітила її здивованого погляду.

– Про що це ти, Бубо?

– Ну-у-у, про цю твою суперницю… мабуть, якась нова знайома, через яку Ксавер тебе покинув… – плутано пояснювала Буба і з переляку випила Йольчину воду.

– Немає жодної суперниці! – розгнівано заявила Йолька. – Ще така не вродилася! – пихато додала вона, хоча це ніяк не применшувало її нещастя.

– Чудово! – Бубина щира радість теж не зустріла Йольчиного схвалення.

– Нічого чудового немає! Ксавер… він… ну, як воно? Він мусить відповісти перед законом!

– Ти хочеш сказати… – не зрозуміла Буба.

– Сидітиме у в’язниці, – прошепотіла Йолька й почервоніла від сорому.

– Тим більше не варто плакати, – запевнила Буба. Їй було ніяково, що не може співчувати ані Йольці, ані Ксаверові. І ця звістка про відповідальність перед законом навіть її втішила, хоча вона нікому не бажала нічого поганого.

– Легко тобі говорити. Він мене так балував… – зітхнула Йолька.

– Але виявився непорядним. Що тобі із цих подарунків?

– Коли мене балував, то був порядним! Мені так принаймні здається…

– Якби був, то не потрапив би туди, де він зараз опинився, – підсумувала Буба. – А мені твій Ксавер анітрохи не подобався. Може, тобі це й неприємно, але довіри він не викликав.

– Ти помиляєшся щодо нього! – заперечила Йолька, але вже без колишнього ентузіазму. – Я тобі скажу, що він навіть тобою зацікавився. Просив, щоб я тобі запропонувала в нього роботу моделі. Пам’ятаєш, коли ти налетіла на наше авто. Я тобі раніше не казала, бо, розумієш…

– Звичайно, – Буба ледь посміхнулася.

– Я подумала, що він хоче взяти тебе на роботу, бо зараз у моді такі товсті моделі, а він завжди хоче йти в ногу із часом…

– У в’язниці теж ітиме, – запевнила Буба подружку. – А я вважаю, що ваша розлука піде тобі на користь, ти лише помолодшаєш…

– Ти так думаєш? – останній аргумент Йольці сподобався. Вона витягла маленьку пудреницю й зазирнула до люстерка. – Мабуть, ти маєш рацію, – невпевнено мовила дівчина. – Через нього в мене прищі й безсоння.

– Навіть цілий гурт Ксаверів не вартий таких страждань, – серйозно заявила Буба.

Йолька колишнім упевненим рухом поправила зачіску й припудрила носа. – А де моя вода? – запитала, зазирнувши в порожню склянку.

– Замовлю ще одну! – засміялася Буба. – Але з королівською піцою! Ділимо навпіл.

– Останнім часом я так схудла, що нехай уже! – Йолька потупилася, але потім підняла очі на Бубу. У них було ціле море вдячності.

* * *

– Тільки не кажіть, що вас немає вдома! – з домофона почувся голос Маньчака.

– Ми вдома! Удома! – відгукнувся дідусь, вибігаючи назустріч гостям.

Повернення Маньчаків означало, що вони пробачили старому візит до кураторки, а на додачу вирішили програти йому в бридж.

– Шикарно, – захопився дід, насилу знімаючи з пані Віолетти кумедну пелерину. – Дуже практичне це ваше покривало. І на людині гарно виглядає, і на дивані!

– Це накидка, а не покривало, – пояснила Маньчакова.

– От-от, я й кажу, що вона дуже практична… А пан Вальдек, наче святий Миколай! – зрадів старий, глянувши на фіолетове пальто з білими вилогами.

– Зараз такі в моді, – пан Вальдек старанно струшував сніг з рукавів.

– Це правда. Я сам бачив у нашому гіпермаркеті… не менше, як сорок таких Маньчаків із дзвониками. І неодмінно купіть собі білу бороду! Чудовий Миколайко… – дідусь аж нетямився від захвату.

– Кличте Бубу, бо в нас нині мало часу. Ми із дружиною йдемо на суші.

– Слід казати «по суші». Або «сушею». Треба говорити правильно.

– Ви якийсь відсталий, – задоволено зауважив Маньчак. – Навіть не знаєте, що прийнято їсти в дорогих ресторанах.

– Як це я не знаю? Якщо ви вже багато років обідаєте в нас, то певне, ми харчуємося однаково, – заперечив старий. – Бубо! Маньчаки чекають на твій віст!

День як день, – думала Буба, старанно складаючи карти за мастю. – Може, навіть кращий за інші через оту ялинку, яку хтось приніс і поставив біля дверей квартири. Зараз деревце занесли до передпокою, і воно заповнило помешкання святковим ароматом хвої.

– А як там із продовженням роду? – обережно запитав дідусь Генрик. – Дитинка буде на ці свята, якщо вже можна так висловитися, у ваших яслах?

Маньчак затято мовчав, а його дружина шукала відповідної карти.

– Бо саме час відповідний… – Дідусеві піки брали все, що опинялося на столі.

– Ми іншої думки, – буркнув пан Вальдек. – Зараз холодно. Діти часто хворіють.

– Цього року багато вірусів… – тихенько додала пані Віолетта.

– Ви будете чудовими батьками, – дідусь ляснув себе по стегні. – Дитинка ще в планах, а ви вже так переймаєтеся.

– Ми перенесли це всиновлення… на пізніше, – Маньчак неохоче докинув трефового короля.

– Як це перенесли? – дід здивовано глянув на гостей. – Можна перенести іспит на права, навіть партію в бридж, але ж не дитину!

– Ми не дитину перенесли, а термін, – розгнівалася пані Віолетта. – Усиновлення взимку віщує проблеми.

– Ви мене дивуєте, – дід справді спантеличився, бо загаявся й показав суперникам усі карти. – Дитина – це вам не саджанець, щоб його навесні висаджувати в грунт… – обурено почав він. – Крім того, я читав чудову книжку саме на цю тему… Вона називається «Лелеки прилітають узимку», там ідеться про такі зворушливі речі…

– Дайте мені спокій із цими лелеками! – пирхнув Маньчак. – Я вам не Буба, щоб слухати ваші казочки!

– Але я не це мав на увазі! – вигукнув дід Генрик.

– Якщо йдеться про увагу, то із цим у вас завжди проблеми, – підтримала чоловіка пані Віолетта. – А дитини ми зараз не передбачаємо й квит!

– Може, воно й на краще, – старий явно був знервований. Розстебнув комірець сорочки й важко дихав. – Купіть собі ведмедика. Він не підхопить нежитю й не матиме проносу. – Дід так відсапувався, що Буба перелякалася й побігла по таблетку.

– А звідки ви дізналися? – Маньчакова грайливо зазирнула панові Генрику в очі. – Хто вам сказав про ведмедя?

– Про якого ведмедя? – дід ошелешено дивився на подружжя.

– Ну, про того ведмедя з останнього показу мод! Вальдусик мені його придивився й тепер ми беремо кредит, щоб купити, бо він такий дорогий… – Маньчакова втупилася у власний пишний бюст.

– Двійка бубна, – почала Буба чергову партію, а Маньчаки полегшено зітхнули, немовби дівчина позбавила їх тягаря батьківства й материнства.

– От, Бубо, ви й залишилися без двох, – заявив Маньчак після останнього пасу. Блиснув золотим зубом і пішов з козиря.

– Ой, Бубо, – зойкнув дід, – ти ж бо щойно оголосила менші п’ятірки. Я зовсім забув про спільну мову.

– Аж ніяк! – підморгнула онука. – На щастя, ми з тобою завжди знаходимо спільну мову. Навіть тоді, коли програємо, – тепло додала вона. Бо дідусь завжди вмів її здивувати, наче маг, який витягав з порожнього капелюха червоне сердечко.

ДЕНЬ ШАХРАЯ

Якби мамині сльози зібрати до ванни, вистачило б на передсвяткову купіль для всієї сім’ї, – подумала Буба, причаївшись у куточку вітальні. Та цього разу мамине горе було настільки обґрунтованим, а розпач настільки невтішним, що ніхто навіть не намагався втрутитися.

– Дуже я схвильований тим, що відбувається, Марисю, – говорив дідусь, співчутливо дивлячись на доньку.

Мама схлипувала й кожні кілька хвилин дивилася на рідних заплаканими очима.

– Крихітко, не переймайся. Власне, навіщо нам цей будинок? Чи маленький будиночок? Досить того, що в нас невелика квартира! – тато намагався застосувати терапію в поєднанні з елементами практицизму. – Крім того, у будинку треба прибирати, а хто б це робив, крихітко?

– Про стайню я взагалі мовчу! – додав дід. – У стайнях буває таке коїться, що навіть той міфічний, як там його…

– Геракл, – підказала Буба.

– От-от, навіть Геракл не міг із цим упоратися!

– Мабуть, ти маєш на увазі Авгія, – несміливо втрутився тато. – Здається, це були його стайні.

– Авжеж, але ж він не збирався там прибирати. Він лише забруднював…

– Можливо, – погодився тато. Відколи в них із дідом з’явилася спільна таємниця, Павел часто йшов на компроміс.

– Окрім того, – продовжував дід Генрик, – навіщо нам коні? Ми ж не Протек, щоб їх об’їжджати…

– Доси-и-ить! – зарепетувала мама. – Не вимовляйте цього імені! Я не хочу його чути!

– Крихітко, ми ж лише на прізвище, – виправдовувався тато.

– Мої мрії зруйновано, – патетично виголосила мама.

– Хіба мрії – то будівля, щоб їх зруйнувати? – здивувався старий.

– Дідусю, це символічно сказано, – пояснила Буба.

– Ви що, не можете обговорювати це деінде? – мама знову залилася слізьми. – Дайте мені спокійно поплакати!

– Коли бо ти спокійно не вмієш, – зауважив дід.

– Справді, крихітко, – підтвердив тато. – Ти весь час метушишся, он уже стягнула покривало з дивана.

– А в Маньчакової покривало гарніше, – засмутився раптом дід своїм несподіваним відкриттям.

– Зате сама вона гірша за мою крихітку, – рішуче заявив тато.

– Як ви можете порівнювати мене з нею! – знову зайшлася плачем мама.

– Ми ж саме й кажемо, що це неможливо, – заспокоїв її дід. – Ані з нею, ані з паном Вальдеком. А ви знаєте, – пригадав він собі, – що Маньчаки вже не хочуть тієї дитинки?

– Як це не хочуть? – мама сіла, вражена, і на мить забула про власні негаразди.

– Стверджують, що взимку це не виплачується, бо дитина може захворіти.

– Негідники! – обурилася мама, і Буба збагнула, що нині кожна дрібниця може вивести матусю з рівноваги.

– У мене є власна версія подій, – дід таємниче стишив голос. – Маньчаки не отримали цієї дитини. У малого, мабуть, на них алергія. Зараз у більшості дітей алергія…

– На Маньчаків? – тато аж рота роззявив.

– Ні, взагалі, а зокрема й на Маньчаків, – заявив пан Генрик тоном досвідченого педіатра.

– Мені так хотілося, щоб мої донечки були щасливі, а тепер… нічого не вийде! – знову пригадала собі мама.

– Ти завжди можеш їх ощасливити, – для діда цієї проблеми не існувало. – Невдовзі ти вдруге станеш бабусею. Займатимешся черговим Франеком, а Оля буде тобі неймовірно вдячна.

– Тату, ви що, несповна розуму, – мама аж затулилася покривалом, ніби побоювалася, що хтось підкладе їй на коліна немовля. Певне, вона щось відчула, бо за мить у домофоні почувся Робертів голос.

– Привіт, Бубонько, відчиниш?

Невдовзі вітальня сповнилася новими голосами. Спершу Олька перелякалася маминого вигляду, потім порадила дідові звернутися до психіатра й, нарешті, всілася Робертові на коліна, а той гордо обняв дружину разом із новим малюком у її животі. Тільки Францішек вовтузився на підлозі, шукаючи Добавку.

– На початок скажу вам, що… – Олька картинно вмовкла, – я відмовилася від роботи в того Ксавера!

Буба насилу приховала радість.

– А… чому? – знічев’я поцікавилася вона.

– Бо він виявився шахраєм! – вигукнула Олька.

– Іще один негідник! – знову схлипнула мама, але вирішила вислухати Ольку.

– Ота його агенція виявилася звичайним… Гм, як би це сказати…

– Певне, звичайним борделем, – не втримався дідусь, за що його миттєво покарали обурені погляди присутніх.

– У кожному разі, власник сидить у в’язниці, а я… я така рада, що Робертик зі мною щасливий…

– Оце справді новина, – відгукнувся пан Генрик, але на нього ніхто не звернув уваги.

– А яка в мами трагедія? – Олька запитально глянула на Бубу.

– Бо не буде фільму із зірками екрану й конячками, – спокійно пояснила та, а мама підтвердила її слова новим схлипуванням.

– А що трапилося? – Олька засмутилася втратою обіцяної ролі.

– Пан Прот виявився аферистом, – гордо заявив дідусь.

– Аферистом… О, згадала! Аферист – це той, хто грає на перегонах! – зраділа Олька.

– Ти все переплутала, – заперечно похитав головою тато. – У фільмі справді були коні, а Прот звичайний… аферист, – безпорадно закінчив він.

– Ага, – погодилася Олька й знову глянула на маму.

– Він мені пообіцяв продюсера, мільярдера, підраховував зиск у евро…

– Ти казала, крихітко, що в доларах, – нагадав тато.

– Ні, у евро, – наполягала мама.

– А я пригадую, що в зелених, – уже тихше правив своєї батько.

– Яка різниця. Не буде більше ані євро, ані зелених, – розсудливо сказав дід Генрик.

– І що? – Олька випередила новий напад маминого плачу.

– Ну, і цей начебто мільярдер…

– Ти казала, що мільйонер, – тато волів уточнити деталі, наче від цього залежала доля світу.

– Мільярдер, – заперечила мама. – Але що я хотіла сказати? – безпорадно глянула вона на рідних.

– Бабуся, – почулося з-під столу.

– І цей теж! Франеку, я просила, аби ти називав мене «тьотею»!

– Ну, то цей мільярдер… – Олька вочевидь непокоїлася про мамині нерви.

– Ага, так… Ну, то з нього такий мільярдер, як з мене… Марія Каллас!

– У вас принаймні однакові імена, – зауважив тато.

– Він не займається кінопродукцією. У нього виробництво газованої мінералки, яку він експортує до Німеччини!

– Яка це вода? – ввічливо спитав дід Генрик.

– «Мінерва», а німецькою «Minerwasser». Уявляєте? Якийсь мінервассер мав створити європейський шедевр?!

Зробилося тихо, а тоді скептично озвався тато:

– Мені цей Прот із самого початку не подобався.

– Протек, – несміливо виправила мама.

– Щось у нього таке було у виразі обличчя… – тато з помітним вдоволенням знущався з пана Протека. – Щось таке порочне…

– Не знаю. Може, справа в його зачісці? Із цим набік зачесаним чубом він скидався на Гітлера…

– Мабуть, усі вони там понімечені, – кашлянув старий. – Пригадую, колись давно, забув, у якому році, зустрів я такого собі німця… Який він був дотепник!

– А він говорив польською? – здивувалася мама.

– Ні, по-своєму.

– Тоді як ти розумів його жарти, якщо по-німецькому ні в зуб ногою?

– Раніше я все розумів, бо світ був простішим і чесним, – дідусь замислився. – А нині? Самі дивіться! Прот – злочинець, якийсь Ольчин знайомий – шахрай, невинну Бубу зачиняють у відділку… Марисю! Ти повинна написати якийсь детектив. Це дуже відповідний жанр для наших часів.

– Детектив, кажеш? – повторила мама. – На мотивах мого особистого досвіду?

– А чого, це дуже непогана ідея! – загорівся тато. – Матимеш можливість посадити Прота на кілька років за грати.

– А й справді, – зраділа мама, простягаючи руки до Францішека. – Ходи до тітоньки, мій скарбе, – ніжно прошепотіла вона.

– Ну, якщо фільму поки що не буде, то може, бодай вечерю приготуємо? – запропонував дідусь. – Бубо, збігаєш до крамниці по мої улюблені рогалики?

– Звісно, дідусю!

– І якоїсь водички купи! – попрохав тато.

– Тільки не «Мінерву». Навіть, якщо буде акція, – попередила мама.

* * *

– Щось незвичайне відбувається, – поділився з Бубою своїм відкриттям тато, встановлюючи ялинку в стояк. – Коли я йду на роботу, моє авто завжди очищене від снігу. Усі машини білі, а моя виглядає, наче щойно з автомийки. Гадки не маю, хто це в нас такий турботливий. Я знаю, що сусіди гарно до мене ставляться, але щоб настільки?

– Може, якась таємна шанувальниця? – підказала Буба.

– Навіть найбільш потаємна шанувальниця не затягне на наш поверх такої ялинки! – відсапувався тато. – Хіба що це Бартошова. Пані Аня принесла б сюди цілий ліс, якби він у нас помістився.

– Справді, дивно, – погодилася Буба, і раптом кудись заквапилася.

– Упораєшся без мене? Бо я хочу піти до міста. – Дівчина витягла з кутка мартенси й глянула на Добавку. – Не зараз, дорогенька, – пояснювала вона їй, розплутуючи шнурівки. – Навіть таких гарних песиків не пускають до магазинів.

Як приємно ходити по крамницях! Щоправда, більшість подарунків давно чекали на своїх власників, але розмова з татом нагадала Бубі про того, кому теж слід зробити сюрприз! Дівчина не мала сумнівів, хто щодня чистив батькове авто від снігу й приніс до їхнього порога чудову ялинку. Звісно, Буба продовжувала зустрічати Клеменса на парковій алейці й завжди сідала поруч на лавці, проте їй довгенько не спадало на думку, що саме він таким чином приєднався до її родини. Увійшла до улюбленої крамниці, повної барвистого одягу.

– Мені потрібні шарф і шапка. Для дуже симпатичного пана, який багато часу проводить на свіжому повітрі, – пояснила вона продавчині.

– Для татка? – запитала та.

– Ні, для друга, – посміхнулася Буба.

– Тоді пропоную вибрати із цієї колекції, – і продавчиня провела дівчину до полиць із молодіжною модою, де лежали кольорові шарфи й екстравагантні шапки.

– Моєму знайомому… за п’ятдесят, – мовила Буба, і продавчиня якось співчутливо глянула на дівчину.

Буба відразу вибрала смугастий кольоровий шарф і шапку-вушанку. Додала ще товсті рукавиці і, не звертаючи уваги на ціну, рушила до каси.

Повертаючись, зазирнула до крамнички з іграшками. Вона вже давно приглянула подарунок для Агати, треба було лише купити. Опинившись на вулиці з невеличким пакунком, дівчина засмутилася. На Сироту чекала власноручно пошита Бубою гарненька пошивка для маленької подушки. Вона була біло-червона, у кольорах польського прапора, аби Стасеві в Америці снилися сни про батьківщину. Залишався Мілош…

Може, про нього теж не можна забувати? – думала Буба, роздивляючись вітрини. – Ми так давно знайомі… Я знаю його довше, ніж Стася й краще, ніж Агату. Але чи справді я повинна щось для нього робити після цієї історії з Ребеккою?

Вирішила обговорити це з дідом, хоча й побоювалася, що зневага старого до орнітологів може розв’язати її проблему однозначно. Проте Буба пам’ятала його досягнення в стосунках із протилежною статтю. Крім того випадку, коли він переплутав Лавину сексу із власним зятем, дід завжди мав на цій ниві успіх.

Клеменс сидів у новій зеленій куртці, яка кольором нагадувала про свята. Він виглядав дуже задоволеним і пильно спостерігав за перехожими, котрі згиналися під вагою торбин і сіток із продуктами.

– Панну Бубу вітаю і про песика питаю! – галантно озвався він, коли дівчина підійшла до лавки.

– Сьогодні в мене не звичайна прогулянка, – зізналася Буба, сідаючи поруч. – Це особлива зустріч.

– Цікаво, – мовив Клеменс. – Я навчився поважати ваші слова відтоді, як Сталін почав мені вклонятися першим, – він легенько посміхнувся. – І мене це тішить.

– Мені теж якось уклонився. Як-не-як, разом у відділку були! – підморгнула Буба, і обоє розсміялися.

– Уявляю собі, що відчував шановний татусь, коли йшов по вас до поліції.

– Якщо точніше, – відповіла Буба, – він зовсім не прийшов, а приїхав чистенькою, сяючою машиною.

– Що ви кажете? – Клеменс почухав голову й глянув кудись убік.

– А я тут власне роздумував над проблемою кількості, – несподівано змінив він тему.

– Тобто?

– Тобто намагався встановити, скільки років триватимуть два дні свят. Бо люди купують стільки продуктів, ніби завтра почнеться війна.

– Не кожного вдома чекають такі чудові прянички, як у вас, – нагадала Буба Клеменсові.

– Авжеж, прянички. Але навіщо людям стільки м’ясива й овочів? Стільки торб, напакованих делікатесами й рибою? Я замислююся над тим, скільки зусиль потребуватиме приготування цього всього, це ж справжня боротьба, у якій немає нічого святкового.

– А мене тішить ця передсвяткова метушня, – несміливо зізналася Буба.

– Хіба це може подобатися! – спохмурнів Клеменс. – Ці нещасні носильники такі сердиті! Витратили купу грошей, ніколи вгору глянути, бо не дай Боже щось зіпсується, а справжнє свято – це якраз роздуми, – продовжував він, вдивляючись у потомлені обличчя перехожих. – Шкода мені, панно Бубо, що ми стаємо невільниками навіть тоді, коли не працюємо, – і він підніс догори вказівного пальця. – Ми більше не віримо в дива.