Текст книги "Буба : мертвий сезон"

Автор книги: Барбара Космовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

НЕСПОДІВАНКА НА ЦВИНТАРІ

Листопад завжди починався однаково. Не лише вогниками свічок на приміських кладовищах, але й пронизливим холодом, який примушував перехожих піднімати коміри, і вітром, котрий видирав у них з рук кольорові парасольки.

– Із чим у тебе асоціюється листопад? – запитала Буба в Сироти. Вони швидко прямували до кладовища, несучи свічки, котрі збиралися поставити на занедбаних могилах. Цей щорічний ритуал, який уже багато років здійснювали Буба з дідом, дуже сподобався Стасеві. Настільки, що він погодився замінити літнього добродія, бо той не міг відірватися від свого монітора. Сирота гордо ніс кільканадцять свічок у пластикових баночках, які голосно брязкотіли в його рюкзаку.

– Листопад насамперед із холодом, бо тоді в мене червоніють руки. Я завжди забуваю рукавички. А ти?

– А в мене з мокрими мартенсами. Бо вони починають промокати, – зітхнула дівчина.

Друзі йшли мовчки, із приємним відчуттям, що на цвинтар їх провадить внутрішня потреба, а це зовсім інша справа, ніж відвідування могил рідних чи близьких.

– Ти теж це бачиш? – Сирота зупинився як стій.

Перед ворітьми старого кладовища різко спинився блискучий лімузин. Добре знайомий друзям як засіб перевезення Йольки.

– Невже пан директор з нареченою? – висловила Буба думки вголос. – Якось я їх собі тут не уявляю… Ресторани, торгові центри, демонстрації моди, кінотеатри – це зрозуміло. Але тут? Йолька на цвинтарі виглядає більш, ніж дивно, якщо ти доганяєш, про що я.

– Авжеж! – пирхнув Стась. – Йолька навіть у школі виглядає дивно, – додав він замогильним голосом, і Буба подумала, що Сирота пристосував свій голос до оточення.

Тим часом з машини, для якої насилу знайшлося місце між іншими авто, вийшов Ксавер. Послужливо підбіг до дверцят з іншого боку й відчинив їх перед своєю супутницею.

– Оце-то так! Ну й краля! – захоплено промовив Стась. – Щось мені здається, що нашій Йольці доведеться купити собі велосипед. А ти, Бубо, не переживай! – потішив він раптово поблідлу подругу. – У хлопця розвинувся гарний смак, от і все!

– Якби ж то все, – прошепотіла Буба. – Із цим піжоном приїхала моя сестра…

– Ти що, жартуєш? Хоча… не знаю, – Сирота силкувався виправити ситуацію й утупився в Бубу. – Може, ви трохи й схожі… Наприклад, щоки у вас майже однакові.

Буба сповільнила кроки. Фіолетовий плащик Ольки, яка висіла на директоровому плечі, жваво попрямував до головного входу. На щастя, на цвинтар провадила ще одна хвіртка, стежка від якої вела до найстарішої частини кладовища. Буба рушила туди.

– Тут найбільше занедбаних могил, – сказала дівчина. Вона намагалася посміхатися, але щойно побачена картина не давала їй спокою. Тож Буба простувала мовчки, торкаючись кінчиками пальців порослих мохом хрестів, які гордовито стояли на сторожі вічного спокою.

– Даремно ти переймаєшся, – Сирота спробував повернутися до теми. – Навіть, якщо твоя сестра й зустрічається із цим прилизаним клоуном, то вона ж не дурна, і це захоплення в неї швидко минеться, – утішав він подругу, шкодуючи, що їхній піднесений настрій де й подівся.

– Помиляєшся, – тихо відповіла Буба.

Спершу їй хотілося обуритися, вихлюпнути на сестру тонни гніву й зневаги, яка в ній аж закипала. Та за хвилю дійшла висновку, що ця справа вимагає розмови із самою Олькою, а не зі Стасем.

– Поговоримо про це іншим разом, о’кей? – запропонувала вона, помовчавши, а Сирота широко посміхнувся у відповідь.

* * *

– Дідусю, я хотіла б порадитися. – Буба благально вдивлялася в плечі старого, схилені над клавіатурою.

– Ентер! – вигукнув дід і глянув на онуку блакитними очима крізь скельця окулярів. – Хіба це так терміново? Бо зараз, моя дорогенька, я саме обмінююся з Лавиною поглядами щодо самотності.

– То й що? – Бубі вривався терпець.

– А те, – ледь роздратовано пояснював дідусь Генрик, – що ми з нею страшенно самотні люди. І я не можу покинути цю, можливо зневірену, усіма покинуту людину лише тому, що тобі заманулося теревенити…

– Не вірю власним вухам, – навіть глухий почув би, що Буба от-от заплаче. – Може, я теж самотня? Колись, принаймні, це тебе цікавило… – додала вона замислено.

Фортепіанний концерт лунав так голосно, що дівчина не почула, як відчинилися двері.

– Я прийшов побазікати. І перепросити, – дідусь почав з того, що зменшив гучність Бетховена. – О, тепер краще, – сказав він, коли в кімнаті запала тиша.

Буба сіла на ліжку й витерла рукавом очі. Сльози зникли, залишився тільки глибокий смуток, який важко було подолати.

– Обіцяю, – дідусь підніс правицю, – що завжди, коли буду потрібен, я тебе вислухаю. Навіть, якщо доведеться перестати переписуватися з Лавиною.

– Це незвичайна справа, тому мені потрібна твоя порада, – Бубині губки знову викривилися підківкою, але дідусь швидко заговорив.

– Я знаю. Ти ж ніколи не морочиш мені голову дурницями. Тому ми з тобою й схожі, – зробив онуці комплімент старенький. – Шкода, що про твоїх батьків цього не скажеш, але на щастя, у тебе є я.

– Я бачила нині на цвинтарі Ольку…

– Співчуваю. Завжди, коли вона до нас приходить, у мене поганий день, – зізнався дід.

– Але вона була не сама… Тобто, – дівчина заплуталася, – з таким собі прилизаним Ксавером, директором, під яким двадцятеро людей.

– Двадцятеро з Олькою чи без неї? – прискіпувався дід Генрик, але Буба лише зневажливо посміхнулася у відповідь.

– Ти даремно непокоїшся, – мовив дід. – Може, вони разом були на роботі.

– На кладовищі? Першого листопада? – недовірливо спитала Буба.

– Ага, то в нас нині свято? – здавалося, дід живе за власним химерним календарем, у якому позначено інші свята й інша дійсність.

– Ти ходила на кладовище зі свічками? – допитувався старий, неспокійно вмощуючись на краєчку ліжка. Йому стало соромно, що він забув про їхню щорічну традицію.

– Так, із Сиротою.

– Боже мій! – співчутливо зітхнув дідусь. – На могилу його батьків?

– Ні, у Сироти є батьки, – заперечила Буба, зрозумівши, що дідові небагато відомо про її друзів.

– Дивно, але буває. Я, наприклад, вважаю, що всі ми до певної міри сироти. Наприклад, ти. У тебе теж є батьки. І нічого хорошого із цього не випливає, – почав він розвивати складну теорію.

– А Ксавер, ну, той, із яким Олька, – Буба повернулася до розмови про сестру, – він зустрічався останнім часом з Йолькою. Тобто, підвозив її… І Йолька, мабуть, думає, що вони й досі зустрічаються…

– Ну, твоєю Йолькою я б узагалі не переймався. Тим більше, що вона взагалі не думає.

– Я не через неї переймаюся. Мене цікавить, що робить моя сестра на кладовищі із чужим хлопцем.

– Слушне запитання. Кладовище взагалі мало відповідне місце для побачень. Зателефонуй до неї, може, вона тобі пояснить.

І перш ніж Буба зраділа такому легкому розв’язанню проблеми, пролунав сигнал домофона.

– Це ти, Оленько? – допитувалася в слухавки бабця Рита.

– Мені здається, що вже немає потреби дзвонити, – підморгнув дідусь і подався до себе, на позиції командувача комп’ютерною мишкою.

Ольчин фіолетовий плащик важко ліг на «Людовикові», а його власниця обмінювалася з бабусею повітряними поцілунками.

– Ну! – вираз бабчиного обличчя свідчив, що та пишається старшою онукою, – бачу, що ти вдалася в батька! Ти схожа на мене в молодості. Навіть якісь гени Мизгальських у тобі присутні. Тобто, я не певна, але щось таке є…

– Не знаю я жодних Мизгальських. Привіт, Бубо! Усім привіт!

– А де решта? – допитувалася мама, яка встигла приєднатися до вітального комітету. – Я так давно не бачила Францішека.

– Він почав говорити, – похвалилася Олька. – Навіть пащекувати!

– По-англійському? – допитувалася мама.

– По-англійському він намагається вийти з балкону на вулицю. Постійно треба за ним стежити.

– А Роберт із тобою не прийшов? – запитав тато, визирнувши до передпокою.

– Ні, бо саме пильнує Францішека, аби той не випав з балкона на вулицю.

– Як добре, що ти прийшла! Ти ж іще не знаєш останніх новин! – Мамине обличчя набуло таємничого виразу.

– За мотивами роману твоєї мами зніматимуть фільм, – не втрималася бабця.

– Мамо, не за мотивами, а екранізуватимуть весь роман! Пан Протек каже, що такого незрівнянного сюжету не можна скорочувати, бо це знищить мистецьку вартість фільму.

– Клас! – Ольчині очі зробилися ще більші. – А матимеш вплив на вибір акторів? – допитувалася вона, сягаючи по сухофрукти. – Я тут подумала, що було б чудово дебютувати у творі власної матері. Якусь епізодичну роль, щось таке…

– Епізодичну, кажеш… – Мама глибоко замислилася. – Ти могла б грати молодшу сестру чоловіка Сандри, яка наприкінці виявляється зовсім не його сестрою, а сестрою конюха. Він, звісно, маловажливий герой, але потому цей конюх отримує за заповітом від матері чоловіка-тирана чималий спадок. Звісно, із кіньми, – додала мама набираючи й собі пригорщу чорносливу.

– Та можу бути і його сестрою, чого б і ні? – зраділа Олька. – А Роберт не дзвонив?

– А мав дзвонити? – запитала Буба.

Олька лише стенула плечима, не відповідаючи сестрі. Потягнулася з насолодою й театрально позіхнула. Захоплена нею бабця Рита гордовито поправила свіжу завивку.

– Боже мій, – бабуся піднесла руки вгору, наче грала на сцені. – Я немовби себе бачу! Щоправда, у мене був дещо більший бюст і трішечки вужча талія, але такі дрібниці можна легко виправити. До того ж, за невеликі гроші, наскільки я знаю, – закінчила вона вже тихіше, проте всі, включно з татом, глянули на неї з раптовим подивом.

Олька залишила по собі кілька кісточок від чорносливу, ледь відчутний аромат парфумів і… неспокій. Так Буба подумала про відвідини старшої сестри, і попередні побоювання, які стосувалися Ольчиних особистих справ, набули небувалих розмірів.

Бо Олька збрехала.

Із її скупої розповіді про сьогоднішній ранок випливало, що Ксавера насправді звати Францішек, що він егоїстичний одинак, який зганьбив маму на цвинтарі, а крім того ще й упісявся в штани. Весь час, доки сестра натхненно вигадувала, Буба питально дивилася на неї, але та лише надягла своє фіолетове пальтечко й рушила до виходу.

Буба не вперше залишалася сам на сам з родинними проблемами. Незважаючи на прикре відчуття, яке залишилося після Ольчиних відвідин, дівчина відчувала полегшення, що разом із сестрою зникли всі незручні запитання. Проте Бубу не полишало передчуття, що справжні проблеми ще попереду.

– Може, я перебільшую? – намагалася вона втишити емоції. Рушила до кухні, вирішивши, що найкращим заспокійливим засобом для неї зараз стане плитка шоколаду. Але в місці, де зазвичай лежали солодощі, дівчина побачила тільки злиплу грудку кураги. І хоча бабці Рити поруч не було, Буба дала б голову на відсіч, що за спиною лунає її переможний сміх.

КОМУ РИВ’ЄРА, А КОМУ Й КАР’ЄРА

Настрій у Йольки був пречудовий, та й виглядала вона так, ніби її щойно призначили начальницею асистенток, або навіть начальницею над начальницями.

– Мій Ксавер бере мене за кордон! Клас, правда? – похвалилася вона Бубі й Сироті, щойно дзвоник припинив терор Пандемії.

– Це чудово! – радісно відреагувала Буба, попри те, що саме отримала двійку й могла поводитися стриманіше.

– Ксавер такий закоханий! – щебетала Йолька, а Бубі хотілося одного: щоб так було насправді. – Ми полетимо літаком, от тільки не знаю, що взяти, голубе бікіні чи той купальник з пальмами, – дівчина переймалася своїм гардеробом більше, ніж черговою одиницею.

– А куди ви полетите? – запитав Сирота.

– На Равіолі, – гордо заявила Йолька. – Кажуть, там дуже гарно.

– Равіолі? – засумнівався Стась. – Мабуть, на Рив’єру, от тільки скажи, яку саме.

– Закордонну, – Йолька зверхньо глянула на однокласника. – Як наклацаю фоток, то побачиш, – додала вона директорським тоном. – Принаймні, трохи побачиш світу, бо на своєму поламаному велику ти навіть до школи не можеш доїхати.

Сирота подивився на Йольку співчутливим поглядом, а Буба перестала посміхатися. От уже кілька тижнів, як Стась регулярно пропускав уроки математики й фізики. Навіть Йолька, котра не надто зловживала відвідуванням школи, зневажливо називала його сачкістом. З англійської Сирота теж ушивався, хоча перші контрольні понаписував на шістки, за що його замалим не прозвали Англюком. Класом поповзли чутки, що Стась покине навчання після першого семестру, а Йолька навіть цьому раділа.

– Нарешті з’явився хтось, поряд із ким мене можна вважати зубрилкою, – задоволено сказала вона. Буба знала, що Йолька приязніше ставилася б до Стася, якби той попрохав у неї номер телефону чи запропонував піти до «Брудзя». Тобто, номера б вона йому не дала, до «Брудзя» б не пішла, але принаймні ставилася до хлопчини поблажливіше.

Проте Сирота аж ніяк не збирався підбивати до Йольки клинці. Він проходив повз неї, наче дівчина була манекеном у крамниці з вишуканими жіночими блузками, які його анітрохи не цікавили.

На уроці географії Буба думала про те, що мусить серйозно поговорити зі Стасем. Вона в жодному разі не збиралася нахабно втручатися в його життя, бо й сама ненавиділа надокучливі поради, але ситуація стала загрозливою.

Зрештою, – думала вона, вивчаючи карту вугільних покладів, – це мій друг. І я гарно до нього ставлюся, бо Стась не пхає свого носа в чужі справи… Та чи маю я право влаштовувати йому допит? Ми не настільки добре знаємо одне одного…

– І якщо на випускних іспитах, – почула вона над собою бас учителя географії, – ви шукатимете вугілля в Атлантичному океані, як це зараз робить Буба, то доведете світові, що ваша дурість сягає тріасового, юрського та крейдяного періодів!

Буба підвела на географа очі й швиденько витягла іншу карту.

– У мене є непогані диски, – похвалилася вона після уроків Сироті, якого наздогнала біля шкільних воріт. Здавалося, перший липкий і мокрий сніг знеохотив Стася до велосипедних поїздок.

– Намагаєшся мене дисками спокусити? – здивувався хлопець, як завжди, посміхаючись.

– Чого це ти! – обурилася Буба. – Я просто подумала, що ми могли б разом послухати. Наприклад, завтра. Буде Бартошова і, можливо, потай від бабці Рити, спече сирник, – дівчина відчула, як почервоніла, і вже пожалкувала, що взагалі почала цю розмову.

– А новий Смолик у тебе є?

– Ще ні.

– От і добре, – посміхнувся Стась. – Бо в мене є, принесу, – пообіцяв він, і кожен рушив у свій бік.

Життя на Звіринецькій, вочевидь під упливом майбутнього фільму, поверталося на круги своя.

Мама з татом сиділи на дивані, обійнявшись і пригощаючи одне одного солодощами, наче двоє голубків. Бабуся Рита у спортивному костюмі робила гімнастичні вправи під телевізійні новини, а дідусь смалив смердючу сигару й нікому це не заважало.

– О, Бубо, ти вже прийшла! – зраділа мама. – А ми тут саме обговорювали твоє майбутнє!

– Моє майбутнє? – здивувалася дівчина.

– Атож, твоє, бо моє вони вже спланували, – закашлявся від диму дід. – 3 усього сказаного ними я зрозумів, що в маленькому білому будиночку для мене кімнати не буде.

– Не перебріхуйте, тату! – роздратовано озвалася мама. – Просто ми говорили про нашу вітальню й спальню. Для вас теж щось знайдеться, – буркнула вона.

– Вони мене поселять у стайні, – зітхнув старий. – Уяви лишень, твої батьки збираються купити коней.

– Яких іще коней? – Буба присіла на бильцях дідового крісла.

– Коней ми справді купимо, – пояснила мама. – На згадку про фільм, який приніс нам таке багатство.

– Яке багатство? – поцікавилася Буба. – Бо мені саме потрібно трохи грошенят на додаткові заняття з англійської.

– Це правильно, що ти вчиш англійську. Ми збираємося багато подорожувати, – підхопив тато. На доньчин подив, він був акуратно одягнений і поголений. – А найважливіше, що мама вирішила призначити частину наших грошей на твоє навчання за кордоном, – гордо закінчив він і закохано глянув на дружину.

– Ми тут наразі вирішили, що ти повинна вступити до американського університету на економіку, – мама скромно потупилася, ніби побоюючись, що донька в пориві безмежної вдячності кинеться їй на шию.

– Ти будеш менеджером нашого майна, – тато енергійно потер руки.

– Коротко кажучи, вони хочуть, аби ти стала їхнім головним бухгалтером, – пояснив дід.

– Ти ж не можеш усе життя грати в карти! – обурилася мама, зрозумівши, що її щедрість викликала в Буби паніку. – Я також уважаю, що товариство дідуся й Маньчаків згубно на тебе впливає.

– Ти права, – задихано підтвердила бабуся, припинивши біг на місці. – Наша дитина опинилася в павутині азартних ігор.

– У павутині азартних ігор… – тихенько повторила мама. – Павле, тобі не здається, що це дуже гарна назва для книжки?

– Це ти, Марисю, дуже гарна, – прошепотів батько. – А що стосується палітурки, то вона в тебе бездоганна.

– А як тобі зміст? – мама кокетливо примружилася.

– Зміст цікавий і непередбачуваний… – замріяно відповів тато, і майбутня бухгалтерка полегшено зітхнула, бо таким чином її від’їзд до Америки віддалився принаймні на певний час.

* * *

– Мені нудно, – капризно заявив дідусь, коли Буба вирішила чесно з ним поділитися своєю порцією картоплі-фрі.

– У тебе що, день без комп’ютера? – запитала онука, запихаючись хрумкими скибочками.

– День без комп’ютера і м’яса прожитий надаремно, – буркнув дід Генрик, простягаючи руку до картоплі. – Хіба що зіграємо в бридж.

– Нічого не вийде, – відповіла дівчина з повним ротом. – За кілька хвилин буде обід, а потім до мене приходить однокласник, Сирота.

– То що мені робити? – старий розгнівано смикнув себе за вуса.

– Можеш приєднатися до бабці й потренуватися, – запропонувала Буба. – Або піди погуляй з Добавкою.

– Якщо вже вибирати із двох нещасть, то я волів би собаку, – нечемно відповів дідусь. – Але нікуди не піду, бо може, Лавина повернеться до нашої розмови…

– Ого! То ти дістав відкоша?

– Ні, що ти! – замріяно зітхнув дід. – Хіба я тобі не казав, що Лавина – мій друг?

– Ти нещодавно був переконаний, що це приваблива пані, яка розумом перевершила всіх чоловіків! – нагадала Буба.

– Мабуть, щодо статі я помилився. Варто мені подумати про жінку, що вона надзвичайно розумна, як та виявляється чоловіком, – скривився старенький.

– Але ти мене заспокоїв, – дівчина притулилася до дідової камізельки. – Бо ця ситуація здавалася мені дивною. Ти вдавав блондинку, він – якусь пані, а потім зустрілися б насправді й розчарувалися…

– Ну, я тобі й кажу, – зашепотів старий, – що коли ми з’ясували хто є хто, наше духовне єднання лише зміцніло. Уяви, він, так само, як і я, ненавидить варену рибу! І теж страждає від синдрому самотності. Рідні його не розуміють, усі довкола ставляться вороже, а він відома людина!

– Відома? – здивувалася Буба. – Може, ти спілкуєшся із самим президентом?

– Зараз я ні з ким не спілкуюся, – відповів дід Генрик. – Після моїх порад Лавина саме зміцнює зруйновані родинні зв’язки. А я нічого не зміцнюю, бо доки не пообідаю, то й почуваюся безсилим. Це через твою бабусю я постійно голодний.

– І все-таки тобі пощастило, – посміхнулася Буба. – Ти з’їв мою картоплю, на кухні досмажуються смачнющі зрази, крім того, у мене для тебе є подарунок.

Дівчина поклала перед стареньким останній номер журналу «Бридж» і рушила на кухню.

– Пані Аню, – лагідно звернулася вона до сердитої Бартошової, змученої змаганням з каструлями та бабцею Ритою, – я саме чекаю на приятеля, Сироту. Він такий приємний… Для нього теж вистачить зраз?

– За умови, що не прийдуть оті ваші ненажерливі Маньчаки, – засопіла хатня робітниця, проте її розгніване обличчя проясніло, і вона посміхнулася до Буби.

– Не прийдуть! – запевнила дівчина пані Аню. – Дідусь їх смертельно образив.

– Що ж, бодай один раз він зробив щось корисне, – буркотіла Бартошова, звертаючись, швидше, до зраз, ніж до Буби.

Невинно усміхаючись, Стась приніс до квартири стільки грязюки, скільки помістилося на підошвах його здоровенних черевиків.

– Привіт, – роззирнувся він довкола. – Класно в тебе. Пахне чимсь смачним. Мабуть, я зарано прийшов.

– Навпаки! Це Добавка, – Буба кивнула в бік чималої волохатої кулі, яка квапливо вилизувала мокру підлогу.

– Нічогенька щітка! – засміявся Сирота й погладив Добавку, яка понад усе любила пестощі.

– Обід! – погукала Бартошова, виманюючи дідуся з кімнати.

– Це мій однокласник, Сирота, – сказала Буба.

– Мої співчуття. – Дідусь міцно обійняв спантеличеного Стася й потиснув йому руку. – Прийміть мої співчуття, будьте мужні, юначе. Нещастя гартують дух, – додав він і майже бігцем подався на кухню.

Перш ніж пролунали початкові акорди концерту, який Буба встигла поставити, у дверях з’явилася пані Аня.

– Підживляйтеся, – мовила вона, простягаючи Бубі й Сироті дві тарілки. На Стасевій височіла гора зраз. – Їж, бідолашна дитино. На здоров’я, – пробурмотіла вона, а тоді міцно обняла хлопця й мовчки погладила по голові.

– Нічого не розумію, – вимовив той, щойно пані Аня вийшла з кімнати. – Твої рідні мене з кимось переплутали!

Протягом години вони слухали диски. Потому Сирота неохоче сягнув по рюкзак. Буба зупинила його благальним поглядом.

– Мені треба з тобою поговорити, але не знаю, із чого почати, – вона потупилася.

– Та давай уже, – заохотив, посміхаючись, Стась. Проте відразу насторожився, і Буба знітилася ще більше.

– Я хочу, аби ти взявся за розум, – невпевнено мовила дівчина.

– Якщо ти переконана, що він у мене є, то будь ласка.

– Я знаю, що твоєю тямущістю можна було б наділити десяток ідіотів, – у Бубиному голосі вчувався подив. – 3 усім, крім тієї нещасної фізри, ти суперово даєш собі раду. Ну, тобто з усього шістки й п’ятірки… Але… У класі подейкують, що в тебе будуть проблеми, бо ти сачкуєш із уроків. Добре, що вчителі не спохопилися, але коли порахують твої пропуски… – Вона замовкла, вражена власно. сміливістю. – Можеш відразу сказати, що це не моя справа. Бо й справді, не моя, але мені б не хотілося, щоб у тебе були неприємності, – мужньо закінчила Буба й занепокоєно глянула на Стася.

Той сидів зі своєю таємничою посмішкою й, здавалося, анітрохи не збентежився.

– Дякую, що сказала. Ти класна дівчина, – підморгнув Огась. – Мені не дуже хочеться тобі розповідати, чому я пропускаю школу, але обіцяю, що все під контролем і проблем у мене не буде. А якщо тобі потрібна допомога з англійської чи фізики, то я завжди готовий… З матьохи теж можу підтягнути, але тобі, здається, це не потрібно, – закінчив він.

– Якщо знадобиться твоя допомога, я обов’язково скажу, – полегшено зітхнула Буба. І хоча розмова тривала коротше, ніж приспів пісні, сумніви випарувалися, залишаючи місце для приємніших думок.

Як добре мати друга, – подумала Буба, проводжаючи Стася до трамвайної зупинки. – Іноді це навіть краще, ніж мати хлопця. Бо навіть тоді, коли друг закохається в яку-небудь Ребекку, із ним і далі можна буде поговорити про музику чи книжки, а не лише про його дівчину, – вирішила Буба, спостерігаючи, як Добавка «вигулює» Сироту. Єдине, чим не міг похвалитися веснянкуватий окулярник, були фізичні вправи на свіжому повітрі…