Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 3"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц)
Коли ми підходили до старого, непоказного заїзду з намальованим півнем над дверима, Холмс раптом застогнав і вхопився за моє плече, щоб не впасти. Він вивихнув собі ногу, а людина, як відомо, стає тоді геть безпорадною. Він ледве дошкутильгав до дверей, біля яких кремезний, смаглявий, підстаркуватий чоловік курив чорну глиняну люльку.
– Як ся маєте, містере Рюбене Гейзе? – привітався Холмс.
– А ви хто такий і звідки знаєте, як мене звуть? – спитав чоловік, підозріливо блиснувши своїми хитрими очима.
– Ваше ім’я написано на вивісці, що у вас над головою. А хазяїна завжди легко впізнати. Чи не маєте ви якогось візка в комірчині?
– Ні, не маю.
– Я на праву ногу ступити не можу.
– То не ступайте.
– А як же мені йти?
– Хоч на одній нозі стрибайте.
Відповіді містера Рюбена Гейза не відзначались люб’язністю, проте Холмс сприймав їх напрочуд лагідно.
– Послухайте-но, джентльмене, – сказав він. – Ви ж бачите, яка біда мене спіткала. Мені аби до місця дістатися, а як, то все одно.
– А мені й поготів усе одно, – відповів похмурий хазяїн.
– Я тут у важливій справі. Дайте мені велосипед за соверен.
Хазяїн нашорошив вуха.
– Куди ж вам треба їхати?
– До Голдернес-Холла.
– Чи не до герцога в гості? – спитав хазяїн, насмішкувато оглядаючи нашу заляпану брудом одежу.
Холмс сердечно засміявся:
– Він радий буде побачити нас.
– Чому?
– Ми принесемо йому звістку про його зниклого сина.
Хазяїн насторожено здригнувся:
– Невже вислідили?
– Ми чули про це в Ліверпулі. Його от-от знайдуть.
На неголеному обличчі хазяїна промайнула тінь. Він раптом подобрішав.
– Ми з герцогом розбили глек, – пояснив він, – бо я служив у нього візником, а він дав мені прочухана. Продавець сіна набрехав йому на мене, тож і випхали мене геть, навіть рекомендації не дали. Але я все одно радий, що молодого лорда відшукали в Ліверпулі: я вже допоможу вам привезти цю новину до Холла.
– Дякую, – мовив Холмс. – Але спершу дайте нам попоїсти. А потім позичте свій велосипед.
– Нема в мене велосипеда.
Холмс витяг соверен.
–
й-бо, джентльмени, нема в мене велосипеда! Доїдете до Холла кіньми.
– Гаразд, гаразд, – відповів Холмс, – поговоримо потім, а зараз нагодуйте нас.
Коли ми залишилися самі в кухні, вистеленій кам’яними плитами, Холмсова нога раптом перестала боліти. Вже смеркало; ми нічого не їли з самого ранку, тож не поспішали вставати з-за столу. Холмс замисливсь і кілька разів мовчки підходив до вікна: з нього було видно завалений сміттям двір. З одного боку двору стояла кузня, де працював замурзаний хлопець, з іншого боку – стайні. Після однієї з таких прогулянок Холмс знову сів і раптом підхопився, гучно скрикнувши:
– Небом присягаюся, Ватсоне, знайшов! Так, так, усе зрозуміло. Пам’ятаєте, Ватсоне, сліди коров’ячих ратиць?
– Так.
– Де?
– Та всюди. І на болоті, й на стежці, й біля того місця, де бідолаху Гайдеґера спіткала смерть.
– Саме так. А чи багато корів ви бачили на болоті, Ватсоне?
– Не пам’ятаю жодної.
– Дивна річ, Ватсоне: коров’ячі сліди ми бачили всюди, а самих корів немає ніде. Справді дивно, Ватсоне, еге ж?
– Так, справді.
– А тепер, Ватсоне, напружте трохи пам’ять. Чи можете ви уявити собі ці сліди на стежці?
– Так, можу.
– Пам’ятаєте? Іноді вони були такі, – він почав розкладати на столі крихти хліба: -:::::– А іноді такі: -:.:.:.– А часом такі: -.:.:.:– Пам’ятаєте?
– Ні.
– А я пам’ятаю. Я ладен у цьому заприсягтись. Ми ще повернемось туди й перевіримо це на місці. Яким я був сліпаком, навіть не зробив належного висновку!
– Якого саме?
– Ось якого: дивна то корова, яку можна пустити й бігцем, і клусом, і чвалом. Святий Юрію! Така витівка, Ватсоне, надто хитра для сільського трактирника. Ходімо й погляньмо, що там у стайні.
У напіврозваленій стайні стояло двоє нечесаних коней з кудлатими гривами. Холмс підняв в одного з них задню ногу і вголос засміявся.
– Підкови старі, а підкували нещодавно; старі підкови й новенькі вухналі. Ця справа гідна того, щоб її зарахували до найвизначніших. Тепер ходімо до кузні.
Хлопчина, зайнятий своєю роботою, не звертав на нас уваги. Я побачив, як Холмс швидко оглянув підлогу, завалену брухтом і трісками. Раптом ззаду долинули кроки й з’явився хазяїн. Його кошлаті брови зімкнулись над розлюченими очима, смагляве обличчя пересмикувалось від судоми. В руці він тримав коротку палицю з олив’яним набалдашником і насувався на нас так погрозливо, що я зрадів, намацавши у себе в кишені револьвер.
– Нишпорки чортові! – крикнув хазяїн. – Чого вам тут треба?!
– Та що це ви, містере Рюбене Гейзе, – спокійно відповів Холмс. – Хтось іще подумає, ніби ви справді боїтеся, щоб ми чогось не знайшли.
Величезним зусиллям волі хазяїн опанував себе; уста його скривились у фальшивій усмішці, що здалася мені ще страшнішою за його лють.
– Шукайте в моїй кузні що хочете, – мовив він. – Але послухай– те-но, джентльмене: я не люблю, коли чужі люди нишпорять у моєму дворі, тож чим скоріше ви заплатите й заберетеся геть, тим буде краще.
– Добре, містере Гейзе, не гнівайтеся, – сказав Холмс. – Ми просто хотіли поглянути на ваших коней, але я, здається, й пішки дійду. Це ж, мабуть, не так далеко.
– Звідси до воріт Холла не більше ніж дві милі. Онде дорога, ліворуч. – Хазяїн зиркнув нам услід недобрими очима, коли ми виходили з двору.
Дорогою ми йшли недовго, бо Холмс зупинився біля першого повороту, знаючи, що тепер Гейз нас не помітить.
– Було «тепло», як кажуть діти, – мовив мій друг. – Чим далі я відходжу від цього заїзду, тим стає холодніше. Ні, ні, нам рано ще звідси йти.
– Я певен, – сказав я, – що цей Рюбен Гейз усе знає. Такої розбійницької пики я ніколи ще не бачив.
– О, ви теж? Справжнісінький розбійник! А коні, а кузня! Цікаве місце – той «Бойовий півень»! Погляньмо, що там коїться ще, тільки потихеньку.
Позаду нас височів пологий пагорб, по якому було розкидано сірі кам’яні брили. Ми звернули з дороги й почали підніматися його схилом, аж тут я позирнув у бік Голдернес-Холла й побачив велосипедиста, що швидко мчав стежкою.
– Ховаймося, Ватсоне! – вигукнув Холмс, поклавши свою важку руку мені на плече.
Ледве ми встигли причаїтися за каменем, як чоловік промайнув повз нас. У хмарі пилу я побачив його бліде, схвильоване обличчя, на якому кожна риса була сповнена жаху: роззявлений рот, дико вирячені очі. То була якась химерна карикатура на ошатного Джеймса Вайлдера, якого ми бачили учора ввечері.
– Секретар герцога! – скрикнув Холмс. – Мерщій, Ватсоне! Погляньмо, що він там робитиме.
Стрибаючи по каменях, ми за кілька хвилин добігли до місця, звідки видно було двері заїзду. Вайлдерів велосипед стояв біля стіни. В будинку ніхто не ворушивсь і не виглядав з вікон. Сонце заходило за високі шпилі Голдернес-Холла, й долину поволі огортали сутінки. Потім, уже у вечірньому мороці, ми побачили, як із стайні біля заїзду виїхала двоколка з двома бічними ліхтарями, й почули шалений тупіт копит; за хвилину вона промчала повз нас у бік Честерфілда.
– Що це, Ватсоне? – прошепотів Холмс.
– Схоже на втечу.
– У двоколці, як я помітив, була лише одна людина. Але то не містер Джеймс Вайлдер, бо він онде стоїть на дверях.
У темряві світився червоним квадрат дверей. Посередині його чорніла постать секретаря: він пильно вглядавсь у морок, – мабуть, на когось чекав. Потім на дорозі почулися кроки, промайнула ще чиясь тінь, двері зачинились, і заїзд знову поринув у темряву. Хвилин через п’ять в одній із горішніх кімнат засвітили лампу.
– Дивні відвідувачі заходять до «Бойового півня», – мовив Холмс.
– Пивничка з іншого боку.
– Отож. Це, мабуть, не просто відвідувачі, а хазяєві гості. Але що знадобилося в цьому збіговиську містерові Джеймсу Вайлдеру, ще й такої пізньої години? Кому він призначив там зустріч? Ходімо, Ватсоне, спробуймо поглянути на них трохи ближче.
Удвох ми вибралися на дорогу й підкралися до дверей заїзду. Велосипед досі стояв біля стіни. Холмс тернув сірником, підніс його до заднього колеса, і я почув, як він зареготав, коли вогник освітив латану данлопівську шину. Якраз над нами було вікно, де горіла лампа.
– Мені треба зазирнути туди, Ватсоне. Якщо ви підставите мені спину, а самі зіпретесь на стіну, я зможу це зробити.
За мить він став ногами мені на плечі, та одразу скочив униз.
– Ходімо, друже, – мовив він, – на сьогодні вже досить. Ми, здається, зробили все, що могли. До школи далека дорога, тож чим швидше ми вирушимо, тим буде краще.
Поки ми втомлено простували долиною, він не промовив ні слова; навіть тоді, коли ми дісталися школи, він туди не пішов, а подався на станцію Меклтон, щоб надіслати телеграму. Потім я чув, як він заспокоював доктора Гакстейбла, враженого трагічною смертю вчителя, і вже зовсім пізно побачив його у себе в кімнаті – так само бадьорого, сповненого сил, як і вранці.
– Усе гаразд, друже, – сказав він. – Обіцяю вам, що наступного вечора ми розкриємо цю таємницю.
* * *
Вранці, об одинадцятій, ми з моїм другом ішли славетною тисовою алеєю Голдернес-Холла. Біля пишної брами єлизаветинської доби нас зустрів лакей і провів до кабінету його вельможності. Там ми побачили містера Джеймса Вайлдера – скромного і ввічливого, але в його потайних очах та нервовому обличчі й досі помітні були сліди нічного жаху.
– Ви хочете бачити його вельможність? На жаль, герцог погано себе почуває. Він дуже засмучений цією трагедією. Вчора ввечері ми дістали телеграму від доктора Гакстейбла, в якій він розповів нам про вашу знахідку.
– Я мушу побачити герцога, містере Вайльдере.
– Але він у себе в кімнаті.
– Тоді я піду до нього.
– Боюся, що він у ліжку.
– І все-таки я мушу його побачити.
Холмсів крижаний, незворушний голос переконав секретаря, що сперечатися даремно.
– Гаразд, містере Холмсе, я доповім, що ви тут.
Минула якнайменш година, перш ніж уславлений міністр з’явився в кабінеті. Його обличчя було ще мертвотніше, ніж учора, плечі зсутулились, – він немовби аж постарів відучора. Вклонившись нам з витонченою ввічливістю, він сів у крісло; його руда борода звісилась над письмовим столом.
– Слухаю вас, містере Холмсе, – промовив він.
Але очі мого друга втупились у секретаря, що стояв біля крісла свого господаря.
– Гадаю, ваша вельможносте, мені легше буде говорити, коли містер Вайлдер піде.
Секретар зблід і хижо зиркнув на Холмса.
– Якщо ваша вельможність бажає...
– Так, так, краще залиште нас. Отже, містере Холмсе, що ви хотіли сказати мені?
Мій друг зачекав, поки двері за секретарем зачиняться.
– Ваша вельможносте, – мовив він, – ми з моїм колегою, доктором Ватсоном, дістали від доктора Гакстейбла відомості, що ви обіцяли винагороду за розслід цієї справи. Я хотів би почути це з ваших власних уст.
– То правда, містере Холмсе.
– Якщо мене правильно повідомили, ви визначили п’ять тисяч фунтів кожному, хто скаже, де ваш син.
– Саме так.
– І ще тисячу фунтів тому, хто назве особу або осіб, які тримають його під замком.
– Саме так.
– Тут, безперечно, йдеться не тільки про викрадачів, а й про тих, хто задумав це викрадення?
– Так, так! – нетерпляче вигукнув герцог. – Якщо ви це зробите, містере Шерлоку Холмсе, то в вас не буде причини скаржитись на мою скупість.
Мій друг жадібно потер свої тонкі руки, що здивувало мене, бо я досі знав його як людину найскромніших смаків.
– Оце на столі, мабуть, чекова книжка вашої вельможності, – мовив він. – Прошу вас виписати мені чек на шість тисяч фунтів. Переказний чек до відділення столичного банку на Оксфорд-стріт, де в мене відкритий поточний рахунок.
Його вельможність випроставсь у кріслі й холодно поглянув на мого друга.
– Що це за жарти, містере Холмсе? Навряд чи тут є привід до веселощів.
– Аж ніяк, ваша вельможносте. Зараз я серйозніший, ніж будь-коли в житті.
– Тоді що це означає?
– Це означає, що я заслужив винагороду. Я знаю, де ваш син, і знаю людей – тобто людину, яка тримає його в себе.
Герцогова борода наче спалахнула вогнем на його мертвотно-блідому обличчі.
– Де ж мій син? – видихнув він.
– Зараз він – принаймні був там учора ввечері – в заїзді «Бойовий півень», за дві милі від брами вашого парку.
Герцог аж відсахнувся:
– Кого ж ви звинувачуєте?
Відповідь Шерлока Холмса вразила мене. Він рвучко подався вперед і торкнувся рукою герцогового плеча.
– Я звинувачую вас. А тепер, ваша вельможносте, зробіть ласку виписати мені чек.
Я ніколи не забуду, як герцог скочив з крісла й змахнув руками, немовби падаючи в провалля. Потім, надзвичайним зусиллям волі зібравши всю свою шляхетну витримку, знову сів і затулив обличчя долонями. Минуло кілька хвилин, перш ніж він заговорив знову.
– Що вам відомо? – спитав він нарешті, не підводячи голови.
– Я бачив вас разом з ним учора ввечері.
– Хто ще, крім вашого друга, знає про це?
– Я нікому нічого не казав.
Тремтячими пальцями герцог узяв перо й розгорнув чекову книжку.
– Я дотримаю свого слова, містере Холмсе. Випишу вам чек, хоча ті гроші будуть сплатою за вісті, що принесли мені тільки горе. Хіба міг я думати, обіцяючи винагороду, що події можуть так обернутися! Але ж ви з вашим другом – розумні люди, містере Холмсе?
– Я не дуже розумію вас, ваша вельможносте.
– Я говоритиму відверто, містере Холмсе. Якщо про цей випадок ніхто, крім вас двох, не знатиме, то нема причин розводитися далі. Сподіваюся, дванадцять тисяч фунтів задовольнять вас, чи не так?
Холмс, усміхаючись, хитнув головою.
– Боюся, ваша вельможносте, що це не так легко залагодити. Хтось повинен відповідати за вбивство вчителя.
– Але Джеймс нічого не знав. Не можна звинувачувати його в убивстві. Це все – робота того мерзотника, до якого він мав нещастя звернутися.
– А я вважаю так, ваша вельможносте: коли людина вдалася до злочину, то вона морально винна в усіх можливих його наслідках.
– Морально, містере Холмсе. Тут, безперечно, ваша правда. Але перед законом – ні. Не можна засуджувати людину за вбивство, при якому вона навіть не була присутня, яке обурило її не менш, ніж вас! Почувши про вбивство, Джеймс не переніс докорів сумління й тут-таки признався в усьому мені. А потім негайно розірвав усі стосунки з убивцею. О, містере Холмсе, врятуйте його, врятуйте! – Втративши самоконтроль, герцог зі спотвореним обличчям забігав кабінетом, вимахуючи в повітрі руками. Згодом він опанував себе й знову сів за стіл. – Я вдячний вам, що ви насамперед прийшли до мене, – провадив він. – Врешті-решт ми можемо порадитись, як пом’якшити цей ганебний скандал.
– Гаразд, – відповів Холмс. – Тоді, ваша вельможносте, нам треба бути щирими один з одним до кінця. Я допоможу вам, чим лише зможу, але тільки тоді, коли знатиму всі деталі тієї пригоди. Як я зрозумів, ваші слова стосувалися містера Джеймса Вайлдера. Отже, вбивця – не він.
– Так, убивця втік.
Холмс скромно всміхнувся:
– Ваша вельможність, мабуть, не знає про мої невеличкі заслуги в цій справі, інакше ви не подумали б, що від мене так легко втекти. Вчора, об одинадцятій вечора, містера Рюбена Гейза було заарештовано в Честерфілді за моєю вказівкою. Сьогодні я одержав телеграму від начальника тамтешньої поліції – якраз перед тим, як іти до вас.
Герцог глибше поринув у крісло й здивовано поглянув на мого друга.
– Чи є межі ваших можливостей? – промовив він. – То Рюбен Гейз заарештований? Я радий це чути, але чи не окошиться це на долі Джеймса?
– Вашого секретаря?
– Ні, сер, мого сина.
Тепер настала Холмсова черга дивуватись:
– Правду кажучи, ваша вельможносте, це для мене щось нове. Поясніть, будь ласка, все до ладу.
– Я нічого від вас не приховуватиму. Я згоден з вами, що тільки цілковита щирість, хоч яка болюча для мене, може полегшити це жахливе становище, у яке ми потрапили через Джеймсові шалені заздрощі. Замолоду, містере Холмсе, я кохав так, як кохають один раз у житті. Я посватався до коханої, але вона мені відмовила, бо побоювалась, що такий шлюб може зруйнувати мою кар’єру. Якби вона була жива, то я ні з ким би, крім неї, не одруживсь. Але вона померла, залишивши мені єдиного сина, якого я плекав, про якого піклувався заради її пам’яті. Я не міг відкрито визнати своє батьківство, але мій син дістав найкращу освіту, а коли виріс, то завжди мешкав зі мною. Вій випадково дізнався про мою таємницю й відтоді користався, як міг, зі своїх синівських прав, щоразу залякуючи мене викриттям. Його життя в моєму домі призвело до того, що я порвав з дружиною. І найголовніше – він з першого дня люто ненавидів мого маленького сина, мого законного спадкоємця. Ви, звичайно, спитаєте: чому я далі, незважаючи на всі ці обставини, тримав Джеймса в себе? Що ж, відповім: через те, що в ньому я бачив миле обличчя його матері й терпів усе це заради її дорогої пам’яті. Він нагадував мені кожну її рису, кожну її звичку. Я не мав сили розлучитися з ним. Але врешті-решт почав боятися, що він завдасть шкоди Артурові, тобто лордові Солтайру, і віддав хлопчика до школи доктора Гакстейбла.
Джеймс був управителем моїх маєтків і так познайомився з Гейзом – одним з моїх орендарів. Цей чоловік був простим розбишакою, проте вони з Джеймсом якимось дивовижним чином затоваришували. Щоправда, Джеймса завжди вабило лихе товариство. Коли він надумав викрасти лорда Солтайра, то скористався послугами цього негідника. Пам’ятаєте, як я написав Артурові лист напередодні його втечі? Отож Джеймс розпечатав цей лист і поклав туди записку, в якій просив Артура зустрітися з ним у гаю «Косий Клин», неподалік від школи. Хлопчик прийшов туди, бо записку було надіслано начебто на прохання герцогині. Того вечора Джеймс приїхав у гай на велосипеді, в чому він потім сам признався мені, й запевнив Артура, що мати сумує за ним, що вона тут, у долині, й коли він прийде до гаю опівночі, на нього чекатиме провідник із конем. Бідолашний Артур потрапив до цієї пастки. В призначений час він прийшов до гаю й побачив там Гейза, що вів за собою поні. Артур сів у сідло, й вони вирушили. Потім з’ясувалося, – Джеймс дізнався про те лише вчора, – що за ними була гонитва, але Гейз ударив переслідувача кийком по голові, і той помер від рани. Гейз привіз Артура до свого заїзду «Бойовий півень» і зачинив у горішній кімнаті, примусивши дивитися за ним місіс Гейз – жінку лагідну, але вкрай залякану своїм лютим чоловіком.
Отакою, містере Холмсе, була ситуація два дні тому, коли я вперше побачив вас. Я знав тоді про це не більше, ніж ви. Можливо, ви спитаєте мене, що підштовхнуло Джеймса до цього вчинку. Я відповім вам, що в його ненависті до мого сина було щось сліпе, божевільне. Він гадав, що має право успадкувати всі мої маєтки, незважаючи на те, що законним чином це було неможливо. Проте ним керувала не лише ненависть, але й тонкий розрахунок. Він думав, що я можу піти проти закону й залишити йому в спадщину всі свої маєтки. Цього він і вимагав, обіцяючи натомість повернути мені Артура. Він чудово знав, що я ніколи не донесу на нього поліції. Такі були його наміри, та здійснитися їм не судилось, бо події розгорталися так швидко, що він не мав часу на виконання цих намірів.
Ви поклали край цим лихим задумам, коли знайшли тіло вбитого Гайдеґера. Джеймс, почувши цю новину, жахнувся. Ми дізналися про це вчора, сидячи тут у кабінеті. Нам принесли сюди телеграму доктора Гакстейбла. Джеймс був такий приголомшений, так бідкався, що здогад, який увесь цей час мучив мене, перетворився на впевненість, і я кинув докір просто йому в обличчя. Він в усьому зізнався, але попросив мене зачекати днів зо три, щоб дати своєму спільникові змогу врятувати своє мерзенне життя. Я погодився, як і завжди погоджувавсь, і Джеймс кинувся до «Бойового півня», щоб попередити Гейза й допомогти йому втекти. Піти туди вдень, не викликавши чуток, я не міг, тож дочекався вечора й поспішив до свого любого Артура. Він був живий і здоровий, але його страшенно перелякало вбивство, що сталося на його очах. Пам’ятаючи про свою обіцянку, я залишив Артура в заїзді, в місіс Гейз, іще на три дні: адже розповісти про все поліції, не виказавши вбивці, було неможливо, а арешт його згубив би мого бідолашного Джеймса. Ви наполягали на щирості, містере Холмсе, тож дозвольте мені зловити вас на слові: зараз я розповів вам усе, нічогісінько не приховавши. Будьте й ви так само щирі зі мною.
– Гаразд, ваша вельможносте, – відповів Холмс. – Насамперед я скажу вам, що перед очима закону ваше становище – якнайсерйозніше. Ви приховали злочин, допомогли вбивці втекти, бо я не маю жодного сумніву, що гроші на його втечу Джеймс Вайлдер узяв з гаманця вашої вельможності.
Герцог мовчки схилив голову.
– Отже, становище вельми прикре. Але, як на мене, ваша вельможносте, ви повелися ще злочинніше зі своїм молодшим сином. Ви залишили його серед цього збіговиська на три дні.
– Мене щиро запевнили...
– Хіба можна покладатися на запевнення цих людей? Ви певні, що його не запроторять кудись іще? На догоду старшому синові-злочинцеві ви завдали шкоди безневинній дитині! Такий вчинок ніколи не матиме виправдання.
Гордовитий власник Голдернес-Холла не звик вислуховувати такі докори в своєму герцогському палаці. Високочоле обличчя спалахнуло кров’ю, однак сумління примусило його промовчати.
– Я допоможу вам, але за однієї умови. Покличте лакея, і нехай він виконає мій наказ.
Без жодного слова герцог натис кнопку електричного дзвінка. Увійшов лакей.
– Ви, напевно, будете раді почути, – мовив до нього Холмс, – що лорда Солтайра знайдено. Герцог наказує негайно послати по нього карету до заїзду «Бойовий півень». А тепер, – сказав Холмс, коли усміхнений лакей побіг, – забезпечивши найближче майбутнє, ми можемо бути поблажливі до минулого. Я – особа неофіційна, тож оскільки справедливість буде відновлено, я не бачу потреби розповідати про все поліції. Щодо Гейза – то інша річ. На нього чекає шибениця, і я навіть пальцем не поворухну, щоб урятувати його. Чи розголосить він вашу таємницю – я не можу сказати, але ваша вельможність, звичайно, може дати йому зрозуміти, що зайві балачки тільки зашкодять. Поліція звинуватить його лише у викраденні хлопчика заради викупу. Якщо там не доскіпуватимуться, то я не бачу підстав наводити їх на якусь іншу версію. Але мушу попередити вас, ваша вельможносте, що подальше перебування містера Джеймса Вайлдера в цьому домі не принесе вам щастя.
– Я розумію, містере Холмсе: ми вже вирішили, що він назавжди залишить мене й вирушить шукати щастя до Австралії.
– Ви казали, ваша вельможносте, що саме Джеймс Вайлдер був причиною вашого сімейного нещастя. Чи не спробувати вам помиритись із герцогинею і знову налагодити зруйноване родинне життя?
– Про це я теж подумав, містере Холмсе. Сьогодні вранці я вже написав герцогині.
– Якщо так, – мовив Холмс, підводячись, – то ми з моїм другом, гадаю, можемо привітати себе з тим, що наші короткі відвідини Північної Англії мали добрі наслідки. Мені залишилося з’ясувати тільки одне питання. Коней цього Гейза підкували так, що їхні сліди були схожі на коров’ячі. Хто його навчив це зробити – чи не містер Вайлдер?
Герцог якусь хвилину помовчав, замислено насупивши брови. Потім відчинив двері до великої сусідньої кімнати, що виявилася справжнім музеєм. Він підвів нас до скляної вітрини в кутку й показав підпис:
«Ці підкови знайдено під час розкопок фортечного рову Голдернес-Холла. Вони призначалися для коней, але були викувані у вигляді коров’ячих ратиць. За доби середньовіччя барони Голдернеські, які промишляли розбоєм, користувалися ними для того, щоб збити погоню зі сліду».
Холмс підняв скло, послинив палець і провів ним по одній підкові. На пальці зосталася тонка плівка болотяного мулу.
– Дякую, – сказав він, закриваючи вітрину. – Це друге, що найбільше зацікавило мене у ваших північних краях.
– А перше?
Склавши чек навпіл, Холмс обережно сховав його в записник.
– Я людина небагата, – мовив він, засовуючи записник якнайглибше у внутрішню кишеню.
