Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 3"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 29 страниц)
– А навіщо йому виїжджати? – спитав міністр європейських справ. – Він так само міг би віддати лист до посольства тут, у Лондоні.
– Гадаю, що ні. Ці агенти працюють самостійно, їхні стосунки з посольствами досить напружені.
Прем’єр ствердно кивнув головою.
– Думаю, що ви маєте рацію, містере Холмсе. Він власноручно передасть такий цінний подарунок адресатові. Ваші плани, як на мене, цілком доречні. Але тим часом, Гоупе, нам не слід через це нещастя забувати про інші наші обов’язки. Якщо протягом дня станеться щось нове, ми повідомимо вас, і ви теж, звичайно, дасте нам знати про наслідки ваших розшуків.
Обидва державні діячі вклонились і повагом вийшли з кімнати.
Коли наші вельможні відвідувачі пішли, Холмс мовчки закурив люльку й сидів кілька хвилин у глибокій задумі. Я розгорнув ранкову газету й почав читати про дивовижний злочин, що скоївся в Лондоні минулого вечора, аж тут мій друг скрикнув, скочив на ноги й поклав люльку на камінну полицю.
– Так, – сказав він, – кращого способу немає. Становище скрутне, проте не безнадійне. Зараз нам слід хоча б дізнатися, хто взяв лист, – можливо, він ще не виплив у нього з рук. Урешті-решт, цих людей цікавлять лише гроші, а нині до моїх послуг – уся державна скарбниця Британії. Якщо лист продається, я куплю його – нехай навіть доведеться збільшити на пенс прибутковий податок. Можливо, цей чолов’яга ще тримає лист у себе, – адже треба дізнатись тутешню ціну, перш ніж спробувати щастя за кордоном. Є лише троє, хто здатен на таку сміливу гру, – це Оберштайн, Ля-Ротьєр та Едвардо Лукас. Я відвідаю всіх трьох.
Я зазирнув у ранкову газету.
– Едвардо Лукас із Ґодольфін-стріт?
– Так.
– Ви не зможете відвідати його.
– Чому?
– Його вбито учора ввечері у власному будинку.
Мій друг так часто вражав мене під час наших пригод, що я мимоволі зрадів, побачивши, як мої слова вплинули на нього самого. Він здивовано глянув на мене, потім видер з моїх рук газету. Ось той допис, який я читав тієї хвилини, коли Холмс підвівся з крісла.
«Убивство у Вестмінстері.
Таємничий злочин стався минулого вечора в будинку № 16 на Ґодольфін-стріт – одній із тих старовинних затишних вуличок, забудованих, у вісімнадцятому столітті, що пролягають між річкою і Вестмінстерським абатством, майже в затінку великої вежі будівлі парламенту. В цій невеличкій, але вишуканій господі кілька років мешкав містер Едвардо Лукас, відомий у світських колах як вродливий, привабливий чоловік і один з найкращих тенорів країни. Містер Лукас був неодружений, мав тридцять чотири роки; серед його слуг були літня економка місіс Прінґл і лакей Міттон. Економка звичайно рано йшла спати до кімнати на горішньому поверсі. Лакей того вечора вирушив у гості до приятеля в Гаммерсміт. Із десятої години містер Лукас залишався в будинку сам. Що сталося після тієї години, поки що невідомо, але за чверть до дванадцятої констебль Беррет, що проходив Ґодольфін-стріт, помітив, що двері будинку № 16 відчинено. Він постукав, але відповіді не почув. Побачивши в передній кімнаті світло, він увійшов у коридор і знову постукав, але відповіді й цього разу не було. Тоді він відчинив двері й ступив до кімнати. Там було страшенне безладдя: всі меблі повідсовувано вбік, посередині лежав перекинутий стілець. Біля стільця, тримаючись за його ніжку, розпростерся нещасний господар помешкання. Його вбили ударом ножа просто в серце; він помер, судячи з усього, в одну мить. Ніж, яким було скоєно вбивство, виявився кривим індійським кинджалом, що його взяли з колекції східної зброї, яка оздоблювала стіну кімнати. Причиною вбивства було, мабуть, не пограбування, бо всі коштовні речі в кімнаті залишилися на місці. Містер Едвардо Лукас мав таку славу й пошанування в світських колах, що звістка про його таємниче й жорстоке вбивство викликала щиру скорботу серед численних його друзів».
– Ну, Ватсоне, що ви про це скажете? – спитав після довгої мовчанки Холмс.
– Дивовижний збіг.
– Збіг? Одного з трьох, кого ми вважали за можливого учасника цієї драми, спіткала жорстока смерть саме тієї години, коли ця драма відбулася. Справді, надто дивно для збігу! Ні, любий мій Ватсоне, ці дві події пов’язані між собою – мають бути пов’язані. І нам слід відшукати цей зв’язок.
– Але тепер про все дізнається поліція.
– Аж ніяк. Вони знають лише те, що побачили на Ґодольфін-стріт. Вони нічого не знають – і не дізнаються – про Вайтхолл-Терас. Тільки ми знаємо про обидві пригоди, й тільки ми можемо пов’язати їх. В усякому разі, тут є яскрава деталь, що викликала мої підозри проти Лукаса. Ґодольфін-стріт у Вестмінстері розташована за кілька хвилин ходи від Вайтхолл-Терас. Інші таємні агенти, яких я назвав, мешкають на околицях Вест-Енду. Отже, Лукасові було набагато легше, ніж іншим, налагодити зв’язок і одержати відомості з дому міністра європейських справ. Це дрібниця, але якщо зважити на те, що події розгорталися так блискавично, то вона може бути суттєвою. Овва! А це що таке?
З’явилася місіс Хадсон з жіночою візитною карткою на таці. Холмс поглянув на картку, підняв брови й передав її мені.
– Попросіть леді Гільду Трелоні Гоуп, хай зробить ласку й увійде, – сказав він.
За мить наше скромне помешкання, що вже бачило сьогодні вельможних гостей, було пошановано вдруге – тепер уже візитом найчарівнішої жінки в Лондоні. Я часто чув про красу наймолодшої доньки герцога Белмінстерського, проте жоден її опис, жодна чорно-біла фотографія не могли передати дивних, ніжних чарів та чудової барви її витонченого обличчя. Проте того осіннього ранку не краса її спершу впала нам в око. Щоки у неї зблідли від хвилювання, очі гарячково блищали, тонкі вуста міцно зімкнулись від зусилля опанувати себе. Страх, а не краса передусім вразив нас, коли наша чарівна гостя стала на порозі.
– Чи був тут мій чоловік, містере Холмсе?
– Так, мадам, був.
– Містере Холмсе, благаю вас, не кажіть йому, що я приходила сюди.
Холмс незворушно вклонився й запропонував леді сісти.
– Ваша вельможносте, моє становище занадто дражливе. Прошу сісти і розповісти мені, чого ви хочете, але побоююсь, що заздалегідь я нічого пообіцяти не можу.
Вона пішла через усю кімнату й сіла спиною до вікна. Це була справжнісінька королева – висока, струнка й надзвичайно чарівна.
– Містере Холмсе, – мовила вона, і її руки в білих рукавичках тим часом без упину змикались і розмикались. – Я буду з вами щира, бо сподіваюся, що це змусить вас бути так само щирим зі мною. Між моїм чоловіком і мною немає жодних таємниць, крім однієї. Це політика. Тут уста його запечатані. Він не каже мені нічого. Проте я довідалася, що вчора ввечері в нашому домі сталося щось вельми прикре. Я знаю, що пропав якийсь папір. Але оскільки це стосується політики, мій чоловік не хоче довіритись із цією справою мені. Однак це справді важливо, – так, справді важливо, щоб я знала про це все. Крім тих політиків, ви – єдина людина, яка знає правду. Благаю вас, містере Холмсе, поясніть мені, що сталося й до чого це може призвести. Розкажіть мені все, містере Холмсе. Я знаю, що інтереси вашого клієнта змушують вас мовчати. Але я можу запевнити вас, що якби він це зрозумів, то неодмінно довірився б мені. Що то був за папір, який викрадено?
– Мадам, ви просите про неможливе.
Вона зітхнула й затулила обличчя руками.
– Ви повинні зрозуміти мене, мадам. Якщо ваш чоловік вважає, що вам краще нічого про це не знати, то як можу я, давши присягу зберігати цю таємницю, розповісти вам те, що він волів би приховати? Будь ласка, не розпитуйте мене. Розпитайте його.
– Я розпитувала. Я прийшла до вас, як до останньої надії. Але навіть якщо ви не хочете сказати нічого певного, містере Холмсе, то ви зробите мені велику ласку, коли відповісте на одне запитання.
– Яке саме, мадам?
– Чи постраждає через те політична кар’єра мого чоловіка?
– Бачте, мадам, якщо цю справу не буде залагоджено, то вона може, звичайно, мати вкрай нещасливі наслідки.
– О! – Вона глибоко зітхнула, як людина, чиї сумніви розвіялись.
– Ще одне запитання, містере Холмсе. Зі слів мого чоловіка, які він промовив одразу після цього нещастя, я зрозуміла, що зникнення листа може призвести до страшних наслідків для всієї країни.
– Якщо він так сказав, я не заперечуватиму.
– Але якими можуть бути ці наслідки?
– О, мадам, ви знову просите про неможливе.
– Тоді я більше не забиратиму у вас часу. Я не можу дорікати вам, містере Холмсе, за те, що ви відмовилися розмовляти зі мною щиро. Сподіваюся, що ви не будете про мене поганої думки, бо я справді бажаю розділити зі своїм чоловіком його турботи – навіть супроти його волі. Ще раз благаю вас, нічого не кажіть йому про мої відвідини.
На порозі вона озирнулась, і я востаннє побачив гарне схвильоване обличчя, перелякані очі й міцно стулені вуста. Потім вона пішла.
– Ну, Ватсоне, чарівна стать – це вже ваша парафія, – мовив з усмішкою Холмс, коли грюкнули парадні двері. – Яку гру веде ця красуня? Що їй насправді потрібно?
– Але ж вона сама все до ладу пояснила, і її хвилювання цілком природне.
– Авжеж! Згадайте вираз її обличчя, Ватсоне, – її ледве стримувану тривогу, неспокій, наполегливість, із якою вона розпитувала мене. Не забувайте, що вона належить до того товариства, яке добре вміє тамувати свої почуття.
– Так, вона була вкрай стривожена.
– Згадайте також, як палко вона запевняла нас, що коли довідається про все, то для її чоловіка це буде навіть краще. Що вона хотіла цим сказати? І ви, напевно, помітили, Ватсоне, що сіла вона спиною до світла. Вона не хотіла, щоб ми бачили її обличчя.
– Так, вона обрала саме це місце.
– Жінок узагалі надто важко зрозуміти. Пам’ятаєте ту жінку в Марґейті, яку я запідозрив з тієї самої причини? А насправді в неї просто не було пудри на носі. Як можна будувати припущення на такому непевному ґрунті? Звичайнісінька жіноча поведінка може означати вельми багато, а її тривога часом залежить від шпильки або щипців до волосся. На все добре, Ватсоне.
– Ви кудись ідете?
– Так, я проведу ранок на Ґодольфін-стріт із нашими друзями з поліції. Розкриття цієї таємниці – в убивстві Едвардо Лукаса. Хоча мушу зізнатися, що не можу навіть уявити собі, яких обрисів вона набуде. Робити припущення, не маючи фактів, – це величезна помилка. Залишайтеся тут на варті, любий мій Ватсоне, і приймайте всіх нових відвідувачів. А я повернуся, якщо встигну, до другого сніданку.
Увесь цей день і два наступних Холмс був у настрої, який друзі назвали б мовчазним, а інші люди – похмурим. Він то приходив, то знову йшов, безперестану курив люльку, грав на скрипці урив :ки якихось мелодій, часто замислювався, поспіхом харчувався самим лише хлібом з маслом і неохоче відповідав на мої випадкові запитання. Мені було зрозуміло, що його розшуки поки що не дали нічого. Він зовсім не говорив зі мною про цю справу, і лише з газет я довідався про подробиці слідства та про арешт і швидке звільнення Джона Міттона – небіжчикового лакея. Слідчий визначив убивство як «зумисне», але сам злочинець залишався невідомим. Причини вбивства теж не вдалося встановити. В кімнаті було багато цінних речей, але жодної з них не взяли. Паперів покійного теж ніхто не чіпав. їх ретельно оглянули й з’ясували, що небіжчик ревно вивчав міжнародну політику, збирав усілякі чутки й плітки, був відомим поліглотом і вів широке листування. Він був добре знайомий з кількома провідними політиками різних країн. Але серед документів, яких повно було в шухлядах його столу, не знайшли нічого прикметного. Щодо його стосунків з жінками, то вони, очевидно, були випадкові й поверхові. В нього було багато знайомих жінок, але мало подруг і жодної коханки. Звички його були незмінні, життя – спокійне. Його смерть перетворилася на чистісіньку таємницю, якої досі не пощастило розкрити.
Що ж до арешту Джона Міттона, лакея, то поліція зробила це з відчаю, щоб приховати свою повну безпорадність. Проти нього не могли висунути жодного звинувачення. Того вечора він одвідував своїх друзів у Гаммерсміті. Алібі було цілковите. Щоправда, він рано пішов додому й міг повернутися до Вестмінстера ще до того, як злочин було виявлено; але він сам пояснив, що пройшов частину дороги пішки, що видається досить імовірним, якщо згадати, який чудовий був вечір. Він дістався додому о дванадцятій годині й був приголомшений несподіваною трагедією. Він завжди був у найкращих стосунках із хазяїном. Окремі речі небіжчика, наприклад, футляр з бритвами, знайшли в лакеєвій скрині, але той пояснив, що то подарунки від колишнього хазяїна, і економка це підтвердила. Міттон служив у Лукаса три роки. Прикметно, що Лукас ніколи не брав лакея з собою на континент. Іноді він мешкав у Парижі по три місяці поспіль, але щоразу залишав Міттона доглядати будинок на Ґодольфін-стріт. Що ж до економки, то вона нічого не чула того вечора, коли було скоєно злочин. Якщо Лукаса хтось і відвідував, то він, напевно, сам приймав гостя.
Отож, як я міг судити з газет, таємниця вже три дні залишалася нерозкритою. А Холмс, якщо він і знав щось більше, нічого не розповідав мені, лише зауважив, що інспектор Лестрейд повідомив його про всі подробиці справи. Я зрозумів, що моєму другові добре відомі всі новини. Четвертого дня з’явилася довга телеграма з Парижа, що з’ясовувала, здавалося, все це питання.
«Паризька поліція, – ішлося в «Дейлі Телеграф», – зробила відкриття, що відслонило завісу над трагічною загибеллю містера Едвардо Лукаса, якого спіткав жорстокий кінець увечері минулого понеділка, на Ґодольфін-стріт у Вестмінстері. Наші читачі пам’ятають, що покійного джентльмена знайшли в кімнаті заколотим, і підозра впала на його лакея, що зумів, проте, довести свою непричетність. Учора слуги леді, відомої як мадам Анрі Фурне, яка мешкає в невеликій віллі на вулиці Аустерліц, повідомили поліцію, що їхня господиня збожеволіла. Медичний огляд засвідчив, що вона справді страждає на небезпечну нервову хворобу. Під час слідства поліція з’ясувала, що мадам Анрі Фурне минулого вівторка повернулася з мандрівки до Лондона; є підстави вважати, що ця подорож має певний зв’язок із злочином у Вестмінстері. Зіставлення фотографій дало змогу встановити, що чоловік мадам Анрі Фурне та містер Едвардо Лукас – насправді одна й та сама особа; небіжчик із якихось причин жив подвійним життям у Лондоні й Парижі. Мадам Фурне, креолка з походження, відзначається вкрай запальною вдачею; в неї траплялися напади ревнощів, які робили її зовсім божевільною. Саме під час одного з таких нападів вона, мабуть, і скоїла цей страхітливий злочин, що схвилював цілий Лондон. Досі не з’ясовано, що вона робила в понеділок увечері, однак відомо достеменно, що схожа на неї жінка привернула увагу людей на вокзалі Черинґ-Кросу вівторок уранці своїм божевільним виразом обличчя й дикими рухами. Отож імовірно, що вона або скоїла злочин під час нервового стресу, або він так вразив нещасну жінку, що відібрав їй розум. Зараз вона ніяк не може розповісти про те, що сталося, й лікарі не мають жодних надій на повернення їй здорового глузду. Є свідчення, що в понеділок увечері якась жінка, – можливо, мадам Фурне, – кілька годин простояла біля будинку на Ґодольфін– стріт».
– Що ви думаєте про це, Холмсе? – Я прочитав йому допис уголос, поки він закінчував снідати.
– Любий мій Ватсоне, – мовив мій друг, підвівшись із-за столу й походжаючи по кімнаті, – ваше терпіння просто дивовижне, але ці три дні я нічого не розповідав вам, бо розповідати просто не було чого. Навіть зараз ця звістка з Парижа мало чим зарадить нам.
– Але ж питання про смерть цього чоловіка тепер уже з’ясовано остаточно.
– Смерть цього чоловіка – звичайнісінький, дрібненький випадок поряд із нашим великим завданням, яке полягає в тому, щоб відшукати лист і врятувати Європу від катастрофи. Протягом минулих трьох днів сталася лише одна важлива річ, – те, що нічого не сталося. Майже щогодини я одержую вісті з уряду й знаю, що в Європі ніде не видно жодної ознаки тривоги. Якщо лист загубився... ні, він не міг загубитися... Але якщо не загубився, то де він може бути? У кого? Чому його ховають? Ось питання, що молотом розвалює мій мозок. Чи простий це збіг, що Лукаса вбили саме того вечора, коли зник лист? Чи був він у нього взагалі? Якщо так, то чому його не знайшли серед паперів? Чи не забрала його з собою божевільна Лукасова дружина? Якщо так, то він, можливо, в Парижі, в неї вдома? Як я можу шукати його там, не викликавши підозру французької поліції? Це той випадок, любий мій Ватсоне, де закон так само страшний для нас, як і злочин. Усе обернулося проти нас, але поставлені на карту інтереси надто великі. Якщо мені пощастить завершити цю справу з успіхом, то вона, звичайно, гідно увінчає мою кар’єру. А ось і останні новини з фронту! – Він швидко переглянув поданий йому лист. – Овва! Лестрейд, здається, знайшов щось цікаве. Беріть капелюх, Ватсоне, й ми разом вирушимо до Вестмінстера.
Вперше я побачив місце злочину – високий, непоказний, із вузьким фасадом будинок, що своєю манірністю й солідністю нагадував те століття, коли був споруджений. Лестрейдове бульдожаче обличчя визирнуло з переднього вікна, і коли здоровань-констебль відчинив нам двері, інспектор провів нас усередину й по-дружньому привітав. Кімната, до якої ми ступили, виявилась тією самою, де було скоєно злочин, але жодного сліду його не залишилося, крім огидної розпливчастої плями на килимі. Килим, невеличкий сукняний квадрат, покривав лише середину кімнати й був оточений широким простором начищених дощечок чудового старовинного паркету. Над каміном висіла велика колекція зброї – з неї того трагічного вечора було взято кинджал. Біля вікна стояв розкішний письмовий стіл, і кожна річ у кімнаті – картини, килими, портьєри – свідчила про витончені, навіть примхливі, смаки господаря.
– Ви читали новини з Парижа? – спитав Лестрейд.
Холмс кивнув.
– Цього разу наші французькі друзі влучили в самісіньку ціль. Немає сумніву, що все це сталося так, як вони кажуть. Вона постукала в двері – несподівані відвідини, гадаю я, бо в нього ніколи ніхто не бував, – і він впустив її усередину, бо не можна було тримати її на вулиці. Вона розповіла Лукасові, як вислідила його, засипала докорами, – одне слово, те та се, а потім настав кінець, – на щастя для неї, кинджал виявився під рукою. Все це сталося, звичайно, не одразу, бо стільці було поперекидано, а один він навіть тримав у руці, немовби намагався оборонятись. Ми бачимо все це так ясно, ніби самі при тому були.
Холмс звів брови:
– І все-таки ви послали по мене?
– Так, так, це вже інша річ – дурничка, але з тих дурничок, якими ви цікавитесь, – підозріла і, як на вашу думку, дивна. Вона ніяк не стосується головного – принаймні з першого погляду.
– Що ж це таке?
– Ну, ви знаєте, що після того, як злочин було виявлено, ми старанно простежили, щоб усі речі залишалися на місцях. Тут нічого не пересували. Вдень і вночі тут чергував наш констебль. Цього ранку, після того, як небіжчика поховали й скінчили огляд кімнати, ми надумали трохи прибрати в ній. Цей килим... Як бачите, він нічим не прикріплений до підлоги, а просто лежить на ній. Ми випадково підняли його. І знайшли...
– Що знайшли? – Холмсове обличчя сповнилось невимовного нетерпіння.
– О, я певен, що вам і за сотню років не вгадати, що ми знайшли. Бачите цю пляму на килимі? Через нього мало просочитися чимало крові, чи не так?
– Безперечно, що так.
– Тож уявіть собі, що на світлому паркеті в тому місці немає плями.
– Немає плями? Але вона мусить бути...
– Ви так гадаєте? І все-таки її там немає.
Він відгорнув краєчок килима, й ми переконалися, що то справді так.
– Але ж зворотний бік килима забруднений так само, як і верхній. Він і повинен був залишити пляму на підлозі.
Побачивши подив уславленого фахівця, Лестрейд зареготав.
– Ну, а тепер я вам усе розтлумачу. Друга пляма є, але вона не збігається з першою. Погляньте-но самі. – Сказавши це, він відгорнув інший краєчок килима, й там, на світлих дощечках паркету, ближче до старовинних дверей, ми справді побачили велику криваву пляму. – Що ви скажете про це, містере Холмсе?
– Що ж, це дуже просто. Дві плями збігаються одна з одною, але килим було пересунуто. Оскільки він квадратний і не прикріплений до підлоги, це легко було зробити.
– Містере Холмсе, поліція не потребує ваших пояснень, що килим було пересунуто. Це цілком зрозуміло: якщо килим покласти так, то плями лягають одна над одною. Я хочу лише знати, хто й навіщо піднімав килим?
З незворушного Холмсового обличчя я бачив, що він ледве стримує своє хвилювання.
– Послухайте-но, Лестрейде, – запитав він, – той констебль у коридорі чергував тут увесь час?
– Так.
– То ось вам моя порада. Допитайте його як слід. Але не при нас. Ми зачекаємо тут. Відведіть його до іншої кімнати. Віч-на-віч з вами він швидше зізнається. Спитайте, як він наважився пустити сюди людину й залишити її саму в цій кімнаті. Не питайте його, чи зробив він це. Вважайте, що це доведено. Скажіть, що вам відомо, що тут хтось побував. Насваріться на нього. Скажіть, що тільки щире зізнання зможе полегшити його провину. Зробіть усе так, як я сказав вам!
– Святим Юрієм присягаюся, я вичавлю з нього все, що він знає! – вигукнув Лестрейд.
Він пішов до передпокою, й за хвилину ми почули, як він горлає в сусідній кімнаті.
– Ну-бо, Ватсоне, ну-бо! – з нетерпінням скрикнув Холмс. Уся його байдужість несподівано змінилася припливом енергії. Відгорнувши з підлоги килим, він швидко став навколішки й почав обмацувати кожну дощечку. Одна з них, коли він торкнувся її, відсунулась убік, неначе вічко скриньки. Під нею була невеличка темна заглибина. Холмс гарячково засунув туди руку, але відразу застогнав від гіркоти й прикрощів. Там було порожньо.
– Швидше, Ватсоне, швидше! Кладіть килим на місце!
Тільки-но ми встигли закрити схованку й покласти килим на
місце, як із коридора долинув Лестрейдів голос. Коли він увійшов, Холмс стояв, недбало притулившись до каміна, похмурий і невдоволений, ледве тамуючи позіхання.
– Пробачте, що змусив вас чекати, містере Холмсе. Я бачу, вам страшенно набридла ця справа. Все гаразд, він зізнався. Ходіть-но сюди, Мак-Ферсоне. Нехай ці джентльмени довідаються про вашу ганебну поведінку.
До кімнати боком просунувся розчервонілий, зніяковілий довготелесий констебль.
– Будьте певні, сер, я нічого лихого й на думці не мав. Учора ввечері сюди зайшла молода жінка – помилилася будинком, сказала. Ми собі побалакали. Адже нудно стояти отак цілий день самому.
– Ну, і що ж сталося?
– їй заманулось поглянути, де скоєно вбивство, – вона читала про це в газетах. Поважна така жінка була, й так доладно говорила. Я й подумав: ніякого лиха не буде, якщо їй це дозволити. Але вона, як побачила оту пляму на килимі, так і впала на підлогу й лежала, як мертва. Я кинувся на кухню, приніс води, а вона так і не отямилася. Тоді я подався по бренді до винарні «Гілка плюща», що за рогом, – та поки я туди бігав, жінка встала й пішла... їй, напевно, соромно було бачити мене.
– А килим ніхто не чіпав?
– Бачте, сер, коли я повернувся, його справді було трохи відсунуто. Адже вона впала на нього, а він нічим не прикріплений до підлоги. Я його потім поправив.
– Це вам урок, констеблю Мак-Ферсоне, щоб ви більше не дурили мене, – поважно промовив Лестрейд. – Ви, звичайно, подумали, що це порушення ніколи не викриється; а мені досить було один раз поглянути на той килим, щоб зрозуміти, що в кімнаті хтось побував. На ваше щастя, друже, тут нічого не пропало, а то вам показали б, де раки зимують... Мені шкода, містере Холмсе, що я викликав вас через таку дрібницю, але я гадав, що ця друга пляма, яка не збігається з першою, зацікавить вас.
– Це справді цікаво. Ця жінка була тут лише раз, констеблю?
– Так, сер, лише один раз.
– Хто вона така?
– Не знаю, сер. Сказала, що шукає роботу друкарки, але помилилася будинком, – дуже показна, ошатна молода жінка, сер.
– Висока? Гарна?
– Так, сер, висока молода жінка. Я сказав би, справді гарна. Навіть дуже гарна, далебі. «О, дайте мені хоч одним оком поглянути, констеблю!» – просила вона. Така лагідна, ласкава була, що я подумав: не буде лиха, якщо вона зазирне до кімнати.
– Як вона була одягнена?
– Дуже просто, сер, у довгий плащ до п’ят.
– Коли це було?
– Саме почало смеркати. Вже ліхтарі засвітили, коли я повертався з коньяком.
– Дуже добре, – мовив Холмс. – Ходімо, Ватсоне. В іншому місці на нас, здається, чекає важливіша справа.
Коли ми виходили з дому, Лестрейд залишився в кімнаті, а сповнений каяття констебль кинувся відчиняти нам двері. На порозі Холмс обернувсь і щось подав йому. Констебль придивився.
– О Боже, сер! – скрикнув він з подивом.
Холмс притулив палець до уст, засунув цю річ назад у кишеню й зареготав, тільки-но ми опинилися на вулиці.
– Чудово! – вигукнув він. – Ходімо, друже Ватсоне: завісу відслонено, почалася остання дія. Будьте спокійні: війни не буде, блискуча кар’єра вельможного Трелоні Гоупа не зазнає фіаско, необачний монарх не дістане кари за свою запальність, а прем’єр-міністрові не доведеться розв’язувати конфлікт у Європі. Нам лише треба бути трохи ввічливими й кмітливими, і вся ця історія, що загрожувала такими страшними наслідками, не варта буде й шеляга.
Я подумки зачудувався, слухаючи цього незвичайного чоловіка.
– Ви розгадали загадку! – вигукнув я.
– Поки що ні, Ватсоне. Є декілька подробиць, які досі мені незрозумілі. Але ми вже знаємо так багато, що коли не довідаємось про все, буде дуже прикро. Ми вирушимо просто на Вайтхолл-Терас і доведемо справу до кінця.
Тільки-но ми дісталися помешкання міністра європейських справ, Шерлок Холмс сказав, що хоче бачити леді Гільду Трелоні Гоуп. Нас провели до вітальні.
– Містере Холмсе! – мовила леді, і її обличчя почервоніло від обурення. – Це просто нечесно й непорядно з вашого боку. Я вже сказала, що хотіла б зберегти в таємниці свій візит до вас. Інакше чоловік гадатиме, що я втручаюся в його справи. А ви компрометуєте мене своїми відвідинами. Це свідчить, що між нами є ділові стосунки.
– На жаль, мадам, я не мав іншого вибору. Мені доручили знайти цей надзвичайної ваги папір. Я мушу просити вас, мадам, зробити ласку віддати його мені.
Леді підхопилася, рум’янець миттю зник із її чарівного обличчя. Очі її затьмарились, вона заточилась. Мені здалося, що вона ось-ось знепритомніє. Величезним зусиллям волі вона опанувала себе, і вид її спалахнув від невимовного подиву й гніву.
– Ви... ви ображаєте мене, містере Холмсе!
– Ну, ну, мадам, це ні до чого. Віддайте лист.
Вона кинулася до дзвінка.
– Ключник випровадить вас.
– Не дзвоніть, леді Гільдо. Якщо ви це зробите, то всі мої щирі зусилля заради того, щоб запобігти скандалові, будуть марними. Віддайте лист і все буде гаразд. Послухайте мене, і я все владнаю. Якщо ви не схочете довіритись мені, я змушений буду викрити вас.
Вона стояла перед ним, гордовита й велична; її очі, здавалось, немовби зазирали йому в самісіньку душу. Вона не знімала руки із дзвінка, але й не поспішала дзвонити.
– Ви хочете залякати мене. Не дуже порядно з вашого боку, містере Холмсе, прийти сюди, щоб погрожувати жінці. Ви кажете, ніби вам щось відомо. Що ж вам відомо?
– Сідайте, будь ласка, мадам. Ви заб’єтеся, якщо впадете. Я не розмовлятиму, доки ви не сядете. Дякую.
– Даю вам п’ять хвилин, містере Холмсе.
– Досить і однієї, леді Гільдо. Я знаю, що ви були в Едвардо Лукаса, що ви віддали йому цей документ, що ви вчора ввечері хитромудро пробралися до його кімнати й дістали лист зі схованки під килимом.
Вона втупилася в нього, зблідла на виду й не могла промовити жодного слова.
– Ви збожеволіли, містере Холмсе... Ви збожеволіли! – вигукнула нарешті вона.
Він дістав з кишені маленький шматочок картону. То була фотографія жінки.
– Я взяв її з собою, бо гадав, що вона стане мені в пригоді, – сказав він. – Констебль упізнав вас.
Вона вдихнула повітря, і її голова впала на спинку крісла.
– Послухайте-но, леді Гільдо. Лист зараз у вас. Справу все-таки можна владнати. Я не маю ані найменшого бажання завдавати вам прикрощів. Справа скінчиться, коли я поверну зниклий лист вашому чоловікові. Послухайте моєї поради й будьте щирі зі мною. Це ваш єдиний порятунок.
Мужність її була гідна подиву. Навіть тепер вона не визнавала своєї поразки.
– Я знову кажу вам, містере Холмсе, що це якась безглузда вигадка.
Холмс підвівся зі стільця:
– Мені шкода вас, леді Гільдо. Я зробив для вас усе, що міг. Тепер я бачу, що все було даремно.
Він подзвонив. Увійшов ключник.
– Чи вдома містер Трелоні Гоуп?
– Він буде, сер, за п’ятнадцять хвилин.
Холмс поглянув на годинник.
– Ще чверть години, – мовив він. – Дуже добре, я зачекаю.
Тільки-но ключник зачинив за собою двері, як леді Гільда,
простягнувши до Холмса руки, впала йому до ніг; чудове обличчя її було залите сльозами.
– О, пощадіть мене, містере Холмсе! Пощадіть мене! – відчайдушно благала вона. – Заради Бога, не кажіть йому! Я так його кохаю! Я боюся кинути найменшу тінь на його життя, а це, я знаю, розіб’є його шляхетне серце!
Холмс допоміг леді підвестися:
– Дякую, мадам, що ви хоч останньої миті опам’яталися! Не можна марнувати ані хвилини. Де цей лист?
Вона кинулася до письмового столу, відімкнула шухляду й витягла довгий блакитний конверт.
– Ось він, містере Холмсе. Краще б мені ніколи його не бачити!
– Як нам тепер повернути його? – бурмотів Холмс. – Мерщій, мерщій, треба щось придумати! Де скринька для паперів?
– Досі в спальні.
– Яке щастя! Мерщій, мадам, принесіть її сюди!
За хвилину вона з’явилася, тримаючи в руках червону пласку скриньку.
– Чим ви відмикали її раніше? Ви маєте другий ключ? Авжеж, маєте. Відімкніть її.
Леді Гільда дістала з-за пазухи маленький ключик. Скриньку відімкнули. Там було повно паперів. Холмс засунув блакитний конверт усередину, між аркуші іншого документа. Скриньку замкнули й віднесли назад до спальні.
– Тепер ми готові до зустрічі з ним, – мовив Холмс. – Маємо ще десять хвилин. Я зайшов надто далеко, приховуючи ваші вчинки, леді Гільдо. За це ви повинні щиро розповісти мені про всю цю дивовижну пригоду, поки є час.
– Я розповім вам усе, містере Холмсе! – вигукнула леді. – О, містере Холмсе, мені легше відрубати собі праву руку, ніж завдати йому прикрощів хоч на мить! У цілому Лондоні немає жінки, яка кохала б свого чоловіка так, як я. І все-таки якби він довідався, що я зробила, що змушена була зробити, – він ніколи не пробачив би мені. Він так шанує свою честь, що не може забути або пробачити помилки іншого. Допоможіть мені, містере Холмсе! Моє щастя, його щастя, наше життя поставлено на карту!
