Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 3"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)
– Щодо ціпка, містере Холмсе, то ви незгірш від мене знаєте, що злочинці частенько хвилюються й коять таке, чого нізащо не вчинила б звичайна людина. Він, радше за все, просто боявся повернутися до кімнати. Спробуйте-но придумати інше, краще пояснення.
– Можу легко придумати хоч півдюжини, – сказав Холмс. – Ось, наприклад, цілком можливе й вірогідне припущення. Можу подарувати його вам. Літній чоловік дістає документи, – очевидно, дуже цінні. Тим часом якийсь волоцюга проходить повз будинок і заглядає у вікно, що затулене шторою лише наполовину. Адвокат виходить. Заходить волоцюга, помічає ціпок, хапає його, вбиває Олдейкра, спалює тіло й тікає.
– Навіщо волоцюзі палити тіло?
– А навіщо Мак-Фарлейнові?
– Щоб приховати докази.
– А волоцюга хотів удати, що ніякого вбивства й не було.
– Чому ж він нічого не взяв?
– Бо побачив, що папери не мають жодної ціни.
Лестрейд хитнув головою, хоч мені здалося, ніби пихи в нього поменшало.
– Гаразд, містере Шерлоку Холмсе, шукайте собі свого волоцюгу, а ми тим часом візьмемося за нашого заарештованого. Там побачимо, хто матиме рацію. Але пам’ятайте, містере Холмсе: як нам пощастило дізнатися, жоден з паперів не пропав, а заарештований – єдина в світі людина, кому не треба було нічого брати, – як законний спадкоємець, він будь-що одержав би своє.
Це зауваження начебто вразило мого друга.
– Не заперечуватиму, що деякі докази свідчать на вашу користь, – відповів він. – Я лише показав вам, що можливі й інші думки. Як ви й самі сказали, там побачимо. На все добре! З вашої ласки, я сьогодні буду в Норвуді й погляну, як просувається справа.
Тільки-но детектив пішов, як мій друг підхопився з крісла й бадьоро почав збиратися в дорогу, мов людина, що береться до улюбленої роботи.
– Насамперед, Ватсоне, – мовив він, надягаючи сурдут, – я поїду, як і казав, до Блекхіса.
– Чому не до Норвуда?
– Перед нами два дивовижні випадки, що йдуть один за одним. Поліція помиляється, зосередивши свою увагу лише на другому випадку через те, що він містить у собі кримінал. Однак мені зрозуміло, що логіка вимагає іншого підходу – пролити світло на перший випадок, тобто на цей дивний заповіт, написаний так несподівано на ім’я людини, яка менше за все цього очікувала. Можливо, це дасть ключ до другого випадку. Ні, любий мій друже, не думаю, що ви станете мені в пригоді. Тут немає жодної небезпеки, інакше я й не думав би їхати без вас. Сподіваюся, що ввечері, коли ми знов побачимось, я зможу сказати вам, що дещо зробив для цього нещасного молодика, який шукає в мене захисту.
Повернувся мій друг пізно ввечері, і з його потемнілого, засмученого обличчя було видно, що вранішні надії ані найменшою мірою не справдилися. З годину він грав на скрипці, намагаючись заспокоїтись. Нарешті відклав інструмент убік і заходився докладно переповідати мені свої невдалі пригоди.
– Кепські справи, Ватсоне, дуже кепські. Перед Лестрейдом я того не показував, але, правду кажучи, мені здається, що цього разу наш друг іде правильним шляхом, а ми – хибним. Чуття веде мене в один бік, а факти – в інший; а британські судді, боюся, не досягли ще того розумового рівня, щоб віддати перевагу моїм теоріям, а не Лестрейдовим фактам.
– Чи їздили ви до Блекхіса?
– Так, Ватсоне, їздив і дізнався там, що небіжчик Олдейкр був відомий мерзотник. Мак-Фарлейнів батько поїхав шукати сина. Мати була вдома – низенька, сива, блакитноока бабуся, що вся аж тремтіла зі страху та обурення. Звичайно, вона ні на мить не повірила, що син її винен. А щодо Олдейкрової долі не висловила ні подиву, ні жалю. Навпаки, говорила про нього з такою гіркотою, що аргументи поліції ще більше зміцніли: якщо син знав про її стосунки з цим чоловіком, то нема нічого дивного, що він його зненавидів і наважився вбити. «Це не людина, а хитра, підступна мавпа, – твердила вона. – Він завжди був такий, навіть замолоду».
«Ви знали його раніше?» – запитав я.
«Так, добре знала, бо він колись залицявся до мене. Дякувати Богові, що я йому відмовила й одружилася з порядним, хоч і біднішим, чоловіком. Ми з ним були заручені, містере Холмсе, аж одного разу я почула, що він – який жах! – пустив кота до пташника; мене так приголомшила його жорстокість, що я негайно відмовила йому». Пошукавши в шухляді бюро, вона дістала звідти фотографію жінки, порізану ножем. «Це моя фотографія, – сказала вона. – Отакою він надіслав її мені в день мого весілля, зі своїм прокляттям».
«Але ж тепер, – мовив я, – він, мабуть, пробачив вам, бо залишив усе своє майно вашому синові».
«Ні моєму синові, ні мені нічогісінько не треба від Джонаса Олдейкра, чи живого, чи мертвого! – палко вигукнула вона. – Є Бог на небесах, містере Холмсе, й Він покарав недобру людину; і Він доведе, коли буде на те Його воля, що руки мого сина чисті від крові!»
Хоч як я намагався, проте так нічого й не зміг знайти на користь нашого припущення, а дещо навіть свідчило проти нього. Врешті я облишив це й подався до Норвуда.
Садиба «Глибока долина» – це велика сучасна вілла з червоної цегли, що стоїть посеред садка, а перед ґанком ростуть лаврові кущі. Праворуч за будинком – двір, де сталася пожежа. Я накреслив схему садиби в своєму записнику – ось вона. Ці скляні двері ліворуч ведуть до Олдейкрової кімнати. З дороги, як бачите, видно все, що там діється. Це єдина втішна річ, про яку я сьогодні довідався. Лестрейда там не було, всіма справами керував старший констебль. Його люди саме перед моїм приїздом відшукали в дворі справжнісіньку скарбницю. Порпаючись уранці в попелі на місці, де був стіс, вони знайшли, крім обгорілих кісток, кілька почорнілих металевих кружалець. Уважно роздивившись на них, я побачив, що то ґудзики від штанів. На одному з них я навіть розібрав слово «Гаймс» – ім’я Олдейкрового кравця. Потім я якнайобережніше оглянув травник, – чи не зосталося там слідів, – але спека стояла така, що земля там стала тверда, як залізо. Крім того, що хтось протяг через низький живопліт якусь важку річ – мертве тіло або лантух, – нічого знайти не вдалося. Все це, звичайно, підтверджує думку поліції. Цілу годину я повзав по травнику під серпневим сонцем, але зрештою не знайшов нічого нового.
Зазнавши такої поразки, я пішов до спальні й теж заходився її оглядати. Криваві плями на підлозі були бліді, ледве помітні, проте безперечно свіжі. Ціпок уже забрали, але на ньому плями були так само бліді. Немає сумніву, що ціпок належить нашому клієнтові. Він сам це визнав. На килимі залишилися сліди обох чоловіків, але жодного сліду третьої особи не було, що теж обертається проти нас. Одне слово, рахунок щоразу зростає на їхню користь.
Тільки раз мені сяйнула невеличка надія. Я переглянув папери, що раніше лежали в сейфі, – майже всі вони були розкладені на столі. Папери були в запечатаних конвертах, один чи два з яких відкрила поліція. Як я можу судити, великої ціни вони не мають, та й банкова книжка містера Олдейкра аж ніяк не свідчить, що її власник надто вже гараздував. Мені здалося, ніби кількох паперів бракує. Серед них траплялися згадки про якісь справи, пов’язані, ймовірно, з великими коштами, але самих тих справ я так і не знайшов. Звичайно, якби я міг напевно це довести, то всі Лестрейдові докази неминуче обернулися б супроти нього: навіщо людині красти те, що все одно має їй дістатися?
Врешті-решт, зазирнувши до кожної щілини й не відшукавши там ніяких слідів, я спробував щастя в розмові з економкою. Звуть її місіс Лексінґтон, це невисока, непривітна, мовчазна особа, що підозріливо зирила на мене спідлоба. Вона щось знає, я певен. Але довідатись у неї не зміг нічогісінько. Так, вона пустила містера Мак-Фарлейна до будинку о пів на десяту. «Краще б у мене тоді руки поодсихали!» – бідкалася вона. Спати пішла о пів на одинадцяту. Її кімната – в іншому кінці будинку, тож вона нічого не чула. Капелюх і ціпок містер Мак-Фарлейн залишив у передпокої. Прокинулась вона від крику: «Пожежа!». Звичайно, її сердешного, любого хазяїна вбили. Чи мав він ворогів? Кожен має ворогів, але містер Олдейкр жив самотньо й зустрічався з чужими людьми лише в справах. Ґудзики вона бачила й напевно може сказати, що вони від тих штанів, які були на ньому минулої ночі. Дошки в стосі були дуже сухі, адже цілий місяць не дощило. Вони спалахнули, мов порох, і коли місіс Лексінґтон добігла туди, увесь стіс уже охопило полум’я. І вона, й пожежники відчули запах смаленого м’яса. Ні про папери, ні про приватні справи містера Олдейкра вона нічого не знає.
Ось вам, любий мій Ватсоне, звіт про мої невдачі. І все-таки, все-таки... – Він стиснув свої тонкі руки в кулаки й переконано говорив далі: – Я знаю, що це неправда. Я відчуваю це нутром. Економці щось відомо, але що – я не знаю. В очах її було щось похмуре й зухвале, мов у людини з нечистою совістю. Та яка користь із цих розмов, Ватсоне? Коли щасливий випадок не допоможе нам, то боюся, що «Норвудська справа» не посяде свого місця в літописі наших успіхів, який, передчуваю, рано чи пізно все одно впаде на голови терплячої публіки.
– Звичайно, – мовив я, – але хіба враження, яке справляє людина, нічого не важить для суду?
– Це непевний доказ, любий мій Ватсоне. Пам’ятаєте того страшного вбивцю, Берта Стівенса, що шукав у нас допомоги 1887 року? А з себе він був сумирніший за учня недільної школи.
– Так, ваша правда.
– Отож якщо ми не обґрунтуємо своїх думок, то наш клієнт пропав. Докази проти нього незаперечні, й подальші розшуки можуть лише зміцнити їхню силу. До речі, між тими паперами є одна цікава річ, що може стати нам у пригоді як початок розслідування. Переглянувши банкову книжку, я побачив, що бідність Олдейкрового рахунка пов’язана з тим, що впродовж останнього року він виписував чеки на грубі гроші якомусь містерові Корнеліусу. Цікаво, що то за містер Корнеліус, із яким колишній будівничий мав такі солідні оборудки. Чи не доклав він свої руки до цієї пригоди? Можливо, Корнеліус – лише посередник, але я не знайшов жодної розписки про отримання таких великих сум. Тепер мені доведеться звернутися до банку, щоб розпитати там про цього джентльмена. Але боюся, любий мій друже, що нас чекає невдалий кінець: Лестрейд повісить нашого клієнта, а Скотленд-Ярд, звичайно, святкуватиме перемогу.
Не знаю, чи спав тієї ночі Шерлок Холмс, але вранці, коли я зійшов униз до сніданку, він сидів блідий і зморений, з темними зморшками під блискучими очима. На килимі перед ним були розкидані недопалки та ранкові газети. На столі лежала розпечатана телеграма.
– Що ви про це скажете, Ватсоне? – запитав він, підсунувши її до мене.
Телеграма була з Норвуда. В ній ішлося:
«Знайдено свіжі важливі докази. Мак-Фарлейнову провину доведено незаперечно. Раджу вам облишити справу. Лестрейд».
– Звучить серйозно, – сказав я.
– Наш Лестрейд квапиться прокукурікати перемогу, – відповів, гірко усміхнувшись, Холмс. – І все ж кидати справу ще зарано. Врешті-решт свіжий важливий доказ може обернутися іншим боком і дати розсліду зовсім інший напрямок, відмінний від того, в якому просувається Лестрейд. Снідайте, Ватсоне, а потім їдьмо разом і погляньмо, що там можна зробити. Сьогодні, здається, мені буде потрібна ваша допомога й підтримка.
Сам він снідати не став – мій друг був одним з тих диваків, які в напружені хвилини не можуть і думати про їжу, покладаючись на своє залізне здоров’я. Він міг не їсти й не спати аж до цілковитого виснаження. «Я не можу витрачати сили й нерви на харчування», – відповідав він на мої лікарські докори. Тож я не здивувався, коли того ранку Холмс, навіть не доторкнувшись до їжі, вирушив зі мною до Норвуда. Там довкола «Глибокої долини», що виявилася звичайнісінькою приміською садибою, ще юрмився натовп ласих до пригод зівак. На воротях нас зустрів Лестрейд: його обличчя аж світилося перемогою.
– Ну, містере Холмсе, чи довели ви, що ми помиляємось? Чи знайшли свого волоцюгу? – засміявся він.
– Я ще не дійшов жодного висновку, – відповів мій друг.
– Зате ми дійшли свого висновку, і тепер він блискуче підтвердився. Тож доведеться вам визнати, що цього разу ми трохи випередили вас, містере Холмсе.
– Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне, – зауважив Холмс.
Лестрейд гучно зареготав.
– Ви, як і всі, не любите програвати, – сказав він. – Але ж людина не може щоразу сподіватися тільки на себе. Еге ж, докторе Ватсоне? Проходьте-но сюди, джентльмени, і я переконаю вас, що цей злочин скоїв саме Джон Мак-Фарлейн.
Він повів нас коридором до темного передпокою.
– Сюди молодий Мак-Фарлейн, скоївши вбивство, повернувся, щоб забрати капелюх, – сказав він. – А тепер погляньте сюди. – Він театральним порухом витер сірник, і в його світлі ми побачили на вибіленій стіні криваву пляму. Коли він підніс сірник ближче, виявилось, що це не проста пляма. То був чіткий відбиток великого пальця.
– Гляньте-но крізь вашу лупу, містере Холмсе.
– Так, глянув.
– Ви знаєте, що двох однакових відбитків пальців не існує?
– Щось ніби чув.
– Тоді чи не зробите ви ласку порівняти цей відбиток із відбитком великого пальця правої руки молодого Мак-Фарлейна, який зняли цього ранку за моїм розпорядженням?
Він підніс до кривавої плями шматочок воску: і без лупи було видно, що то два відбитки одного й того самого пальця. Я зрозумів, що наш нещасний клієнт приречений.
– Це кінець, – мовив Лестрейд.
– Так, кінець, – мимоволі повторив я.
– Авжеж, кінець, – підхопив Холмс.
Почувши в його голосі несподівані радість і втіху, я обернувся до свого друга. Його обличчя надзвичайно вразило мене: воно тремтіло від ледве стримуваного сміху. Очі блищали, мов дві зорі. Мені здалося, що Холмс ледве володіє собою, щоб не зареготати.
– Боже мій, Боже! – нарешті вигукнув він. – Хто б міг подумати?! Які оманливі бувають зовнішні риси! Такий чудовий молодик! Це урок нам, щоб ми не надто сподівалися на власний розсуд. Так, Лестрейде?
– Еге ж, містере Холмсе, декому зайва пиха тільки шкодить, – відповів Лестрейд. Його нахабство перейшло всякі межі, але заперечити йому було неможливо.
– Надзвичайна річ! Коли молодик знімав капелюх з гачка, він притулив до стіни великий палець правої руки! Справді, цілком природно, тільки уявіть собі. – Зовні Холмс був незворушно спокійний, але все його тіло напружилось від прихованого хвилювання. – До речі, Лестрейде, хто зробив це чудове відкриття?
– Економка, місіс Лексінґтон. Вона показала цю пляму черговому констеблеві.
– А де чергував констебль?
– Він був у спальні, де сталося вбивство, й стежив, щоб там нічого не чіпали.
– Чому ж поліція не помітила відбитка вчора?
– У нас не було особливих причин ретельно оглядати передпокій. Та й місце не дуже примітне, самі бачите.
– Так, так, звичайно, не дуже. Ви, зрозуміло, не маєте сумніву, що цей відбиток був тут і вчора?
Лестрейд поглянув на Холмса, мов на божевільного. Правду кажучи, веселощі й це химерне запитання мого друга здивували й мене.
– Може, ви думаєте, що Мак-Фарлейн утік вночі з тюрми, щоб залишити ще один доказ проти себе? – перепитав Лестрейд. – У цілому світі нема фахівця, який заперечив би, що це відбиток його пальця!
– А я й не заперечую, що це відбиток його пальця.
– Цього мені досить, – відказав Лестрейд. – Я людина практична, містере Холмсе, мені треба доказів, а коли в мене є докази, я роблю висновки. Якщо я буду потрібен вам, шукайте мене у вітальні: я писатиму там звіт.
До Холмса вже повернулася його звична незворушність, хоч мені здавалося, що в його очах і досі спалахують веселі вогники.
– Боже мій! Яке сумне відкриття, хіба не так, Ватсоне? – промовив він. – А саме йому наш клієнт завдячуватиме своїм порятунком.
– Я такий радий, – сказав я. – Щиро кажучи, я боявся, що з ним усе скінчено.
– Трохи передчасно, любий мій Ватсоне. Річ у тім, що доказ, якому наш друг надає такої ваги, має одну серйозну ваду.
– Справді, Холмсе? Яку ж?
– Лише одну: вчора, коли я оглядав передпокій, відбитка там не було. А тепер, Ватсоне, погуляймо трохи на сонечку.
Нічого не розуміючи, але з надією в серці я пішов за своїм другом у садок. Холмс обійшов навкруги будинку, уважно вивчаючи його. Потім ми повернулись і оглянули всі кімнати від льоху до горища. Більша частина кімнат була без меблів, але Холмс так само старанно оглядав і їх. Нарешті, в коридорі горішнього поверху, до якого виходили двері трьох порожніх спалень, він знову несподівано повеселів.
– Випадок справді незвичайний, Ватсоне, – мовив він. – Гадаю, час уже зізнатися нашому приятелеві Лестрейду. Вранці він трохи покепкував з нас, тож тепер настала наша черга, якщо я розгадав цю загадку як слід. Так, так, я придумав, як це треба зробити.
Коли ми увійшли до вітальні, інспектор Скотленд-Ярду досі сидів там за писанням.
– Я бачу, ви пишете звіт про цю справу, – перебив його Холмс.
– Так.
– Чи не здається вам, що це занадто рано? Не думаю, що ви зібрали всі докази.
Лестрейд надто добре знав мого друга, щоб не зважити на його слова. Він поклав ручку і з цікавістю поглянув на нього:
– Що ви маєте на увазі, містере Холмсе?
– Тільки те, що є важливий свідок, якого ви ще не бачили.
– Ви можете роздобути його?
– Гадаю, що можу.
– То ведіть його сюди.
– Зараз. Скільки у вас констеблів?
– У будинку й надворі – троє.
– Чудово! – мовив Холмс. – А скажіть-но мені, чи всі вони – високі, дужі хлопці з гучними голосами?
– Ну, безперечно, але до чого тут їхні голоси?
– Я допоможу вам у цьому розібратись, і не лише в цьому, – відповів Холмс. – Покличте, будь ласка, своїх людей, і почнемо.
За п’ять хвилин троє полісменів стояли в передпокої.
– В клуні лежить велика купа соломи, – мовив Холмс. – Принесіть, будь ласка, два оберемки. Це допоможе нам роздобути свідка, про якого я говорив. Дякую вам. Сподіваюся, Ватсоне, у вас є в кишені сірники. А вас, містере Лестрейде, я прошу піти зі мною нагору.
Як я вже казав, на горішньому поверсі був широкий коридор, куди виходили двері трьох порожніх спалень. У кінці коридору Шерлок Холмс розставив усіх по місцях; констеблі посміхалися, а Лестрейд здивовано вирячився на мого друга – здивування на його обличчі змінилось очікуванням, а очікування – обуренням. Холмс став перед нами, мов штукар, що зараз почне свої фокуси.
– Пошліть, будь ласка, одного з констеблів, хай принесе два відра води! Покладіть солому на підлогу – отут, трохи далі від стіни. Тепер, здається, все готово.
Лестрейдове обличчя спалахнуло гнівом.
– Та що це ви, бавитеся з нами, містере Шерлоку Холмсе? – не витримав він. – Коли щось знаєте, то скажіть по-людському, без витівок.
– Можу вас запевнити, любий мій Лестрейде, що на все це в мене є вагома причина. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що вранці, кілька годин тому, трохи покепкували з мене, тож тепер не гнівайтесь за цю невеличку виставу. Ватсоне, відчиніть, будь ласка, вікно й піднесіть до соломи сірник.
Я так і зробив: вітер увірвавсь у вікно, суха солома спалахнула й затріскотіла, коридор заповнив сизий дим.
– Тепер, Лестрейде, чекатимемо на свідка. А ви, будь ласка, крикніть разом: «Пожежа!» Ну-бо: раз, два, три...
– Пожежа! – вигукнули ми щосили.
– Дякую. Ще раз, будь ласка.
– Пожежа!
– Ну-бо, ще, джентльмени, всі разом.
– Пожежа!!! – Наш крик, мабуть, почув увесь Норвуд.
Аж раптом сталося таке, що приголомшило нас усіх. У дальшому кінці коридору, де, здавалося, була гола стіна, відчинилися двері, й з них вискочив, як кріль з нори, маленький хирлявий чоловічок.
– Чудово! – спокійно промовив Холмс. – Ватсоне, відро води на солому. Отак! Лестрейде, дозвольте відрекомендувати вам вашого найголовнішого свідка, містера Джонаса Олдейкра.
Детектив здивовано втупивсь у чоловічка. Той кліпав очима від яскравого світла, позираючи то на нас, то на солому, що курилася димом. Обличчя в нього було вкрай неприємне – підступне, люте, хиже, зі жвавими сірими очицями та білими віями.
– А це що таке?! – вигукнув нарешті Лестрейд. – Що ви робили там увесь цей час?
Олдейкр збентежено захихотів і знітився під суворим поглядом розгніваного детектива.
– Нічого поганого…
– Нічого поганого? Ви все зробили, щоб безневинну людину повісили! Якби не цей джентльмен, то я певен, що вам це вдалося б.
Чоловічок запхинькав.
– Та що ви, сер, це був лише жарт!
– Жарт, кажете? Зате нам з вами буде не до жартів! Відведіть його до вітальні й тримайте там, поки я прийду. Містере Холмсе, – провадив він, коли полісмени пішли, – я не міг сказати це при констеблях, але зараз скажу, – нехай доктор Ватсон теж почує, – що ви вчинили справжнісіньке диво, хоч я й не розумію, як вам це вдалося! Ви врятували життя безневинній людині й запобігли величезному скандалові, що затьмарив би мою репутацію в поліції.
Холмс усміхнувся й поплескав Лестрейда по плечу:
– Замість затьмареної репутації, любий мій сер, на вас чекає блискучий успіх. Лише виправте трохи свій звіт, який почали писати, і всі побачать, як важко запорошити очі інспекторові Лестрейду.
– А ви не хочете, щоб згадувалося ваше ім’я?
– Аж ніяк. Сама робота – для мене вже винагорода. Можливо, й мені коли-небудь складуть належну шану, якщо я дозволю своєму невтомному історикові знов узятися за перо, – чи не так, Ватсоне? Огляньмо краще нору, де переховувався наш пацючок.
Дерев’яна стінка, вкрита тиньком, з майстерно замаскованими в ній дверима відгороджувала від стіни комірчину завдовжки в шість футів. Світло до неї проникало крізь щілини між сволоками. Всередині стояли прості меблі, був запас води та харчів, кілька книжок та якісь папери.
– Ось що значить – будівничий, – зауважив Холмс, коли ми вийшли. – Ніхто не знав про цю його схованку, крім економки, яку я порадив би вам, Лестрейде, негайно додати до своєї здобичі.
– Я зроблю це, містере Холмсе. А як ви довідалися про цю схованку?
– Мені спало на думку, що той чолов’яга переховується десь у будинку. Пройшовши коридор, я помітив, що він на шість футів коротший за нижній, тож мені стало ясно, де схованка. Я був певен, що він не сидітиме байдуже, почувши крики про пожежу. Можна було, звичайно, просто піти туди й заарештувати його, але мені схотілося пожартувати – нехай би він сам звідти вийшов. До того ж, Лестрейде, я хотів трохи з вас поглузувати за ваші вранішні кпини.
– Вам це справді вдалося, сер. Але як ви дізналися, що він у будинку?
– З відбитка пальця, Лестрейде. Ви сказали тоді, що все скінчено; те саме сказав і я, але мав на думці інше. Я знав, що напередодні відбитка там не було. Як ви зазначали раніше, я надаю велику вагу деталям, тож узяв до уваги, оглядаючи передпокій, що стіни були чисті. Виходить, відбиток з’явився вночі.
– Але як?
– Дуже просто. Коли Джонас Олдейкр запечатував з Мак-Фарлейном папери, він міг підсунути молодикові конверт, а той, прикладаючи печатку, натиснув пальцем на м’який сургуч. Молодик міг зробити це мимоволі, й природно, що він одразу забув про те. А може, це був просто випадок, і Олдейкр сам не очікував, що цей відбиток стане йому в пригоді. А потім уже, сидячи в своїй комірчині, він раптом зрозумів, що з допомогою цього відбитка можна зліпити незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А зробити восковий відбиток із сургучевої печатки, вколоти пальця голкою, видавити на віск кілька крапель крові й притиснути його до стіни в передпокої, – чи власною рукою, чи рукою економки, – було дуже легко. Я ладен закластися, що серед паперів, які він забрав до своєї схованки, ви знайдете конверт з відбитком великого пальця на печатці.
– Чудово! – мовив Лестрейд. – Чудово! Отепер усе ясно як Божий день. Тільки навіщо йому була потрібна вся ця вистава, містере Холмсе?
Мені було смішно дивитися на детектива, який зараз постав перед нами не зухвалим переможцем, а сором’язливою дитиною, що розпитує свого вчителя.
– Гадаю, пояснити це неважко. Джентльмен, що чекає на нас унизу, – особа потаємна, злісна і мстива. Ви знаєте, що він колись сватався до Мак-Фарлейнової матері й дістав одкоша? Не знаєте! Я ж казав вам, що спершу треба було їхати до Блекхіса, а тоді вже до Норвуда. Він не пробачив цієї образи, – саме так він сприйняв її відмову, – і все життя плекав у своєму хитрому, підступному мозку помсту, але жодного разу не мав нагоди її виконати. Останні один-два роки обставини обернулися проти нього, – мабуть, через таємні шахрайські оборудки, – і врешті він побачив, що не викрутиться. Тоді він вирішив ошукати своїх кредиторів і виписав кілька чеків на грубі суми на ім’я такого собі містера Корнеліуса, яким, мабуть, і є сам Олдейкр. Я ще не цікавився долею цих чеків, але не маю сумніву, що їх переведено на ім’я цього самого Корнеліуса до одного з провінційних містечок, куди Олдейкр, ведучи подвійне життя, подеколи навідувався. Він вирішив зникнути, з’явитися там під зміненим прізвищем, одержати гроші й зажити по-новому.
– Що ж, цілком можливо.
– Йому спало на думку, що водночас із зникненням він має змогу помститися. То була майстерна, неперевершена помста: його, нещасного старого, вбиває з корисливою метою єдиний син колишньої його коханої. Так само майстерно це було виконано. Причина вбивства – заповіт, таємні, приховані навіть від батьків відвідини, забутий ціпок, кров, кістки якоїсь тварини й ґудзики в стосі дощок – усе це було зроблено бездоганно. Він сплів павутиння, з якого я навіть кілька годин тому, як мені тоді здавалося, не бачив жодного виходу. Але йому забракло найголовнішої риси художника – почуття міри. Він вирішив поліпшити й так уже досконалий витвір, дужче зашморгнути мотузок на шиї нещасної жертви; цим він усе й зіпсував. Ходімо вниз, Лестрейде. Я хочу дещо спитати в нього.
Чоловічок сидів у своїй вітальні; обабіч нього стояли полісмени.
– Це був жарт, любий мій сер, лише жарт, не більше, – скімлив він безперестану. – Далебі, сер, я сховався лише задля того, щоб побачити, як сприймуть моє зникнення друзі. Адже ви розумієте, сер, я ніколи б не дозволив, щоб з бідолашним молодим містером Мак-Фарлейном сталося лихо...
– Це вирішуватиме суд, – відповів Лестрейд. – А поки що вас заарештовано за звинуваченням у змові й спробі зумисного вбивства.
– А щодо ваших кредиторів, то вони, напевно, вимагатимуть вилучення банківського рахунку містера Корнеліуса, – додав Холмс.
Чоловічок здригнувся й вирячив свої люті очі на мого друга.
– Бачу, я багато чим завдячую вам, – промовив він. – Коли-небудь я ще поквитаюся з вами.
Холмс лагідно всміхнувся.
– Боюся, що найближчим часом ви будете надто зайняті, – сказав він. – До речі, що ви поклали у стос разом зі старими штаньми? Здохлого пса, кролів чи щось іще? Не хочете сказати? Боже мій, як нечемно з вашого боку! Пари кролів, мабуть, вистачило для отих крапель крові та обгорілих кісток. Якщо надумаєте писати про цю пригоду, Ватсоне, сміливо пишіть про кролів.
