Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 3"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)
Кілька разів я помічав, як Мілвертон поглядає на годинник, а один раз він навіть підвівся й знову сів, мовби з нетерпіння. Мені, звичайно, й на думку не спадало, що він міг комусь призначити побачення в такий незручний час. Раптом з боку веранди до моїх вух долинули ледь чутні кроки. Мілвертон кинув свої папери й випростався. Звуки повторились, і пролунав обережний стукіт у двері. Мілвертон підхопивсь і відчинив їх.
– Так! – рвучко промовив він. – Ви спізнилися на півгодини.
Ось яким було пояснення відчинених дверей та нічного чекання Мілвертона. Чути було легкий шурхіт жіночого вбрання. Я затулив щілину між портьєрами, бо тепер обличчя Мілвертона обернулось до нас, але цікавість узяла гору, і я знову трішки розсунув їх. Мілвертон тепер, як і раніше, сидів у кріслі, й сигара так само стирчала з його уст. Перед ним, в електричному світлі, стояла висока, струнка смаглява жінка з вуаллю на обличчі, в темному каптурі. Вона дихала швидко й переривчасто, кожен дюйм її невеликої постаті тремтів від виразного хвилювання.
– Так! – сказав знову Мілвертон. – Ви позбавили мене нічного відпочинку, люба. Сподіваюся, що я дістану за це винагороду. Ви не могли прийти раніше, авжеж?
Жінка хитнула головою.
– Що ж, не могли, то й не могли. Якщо графиня – така сувора господиня, ви тепер маєте змогу поквитатися з нею. Та що це ви, дівчино, так тремтите? Ну-бо, візьміть себе в руки... А тепер перейдімо до справи. – Він дістав з шухляди стола записник. – Ви кажете, що маєте п’ять листів, які компрометують графиню Д’Альбер. Ви хочете продати їх, я хочу купити їх. От і добре. Залишається тільки визначити ціну. Я, звичайно, спершу перегляну листи. Чи справді це те, що треба... Боже мій, хто це?
Без жодного слова жінка підняла свою вуаль і скинула з голови каптур. Її обличчя, що дивилось на Мілвертона, було смагляве, гарне, витончене, з горбкуватим носом, густими чорними бровами над очима, які палали ненавистю, й тонкими устами, стуленими в недобрій посмішці.
– Це я, – відповіла вона. – Жінка, якій ви зруйнували життя.
Мілвертон засміявся, але в голосі його бринів страх.
– Ви так опиралися, – сказав він. – Нащо було доводити мене до крайнощів? Будьте певні, що з власної волі я й мухи не скривдив би, але всяка людина шукає собі заробітку, як може. Що ж мені було чинити? Я призначив вам ціну по змозі. Ви не схотіли платити.
– То ви надіслали ці листи моєму чоловікові, і він, – цей найшляхетніший з усіх чоловіків світу, якому я не гідна була навіть розв’язувати черевиків, – надірвав своє серце й помер. Чи пам’ятаєте ви ту останню ніч, коли я увійшла до вас через оці двері й благала, закликала до вашого милосердя, а ви сміялись мені в обличчя, – так, як і зараз намагаєтесь сміятися, не знаючи, що губи ваші тремтять? Так, ви не сподівалися бачити тут мене знову, але я саме тієї ночі дізналася, як вас можна побачити віч– на-віч, наодинці. Що ви хочете ще сказати, Чарльзе Мілвертоне?
– Не думайте, що ви залякаєте мене, – відказав Мілвертон, зводячись на ноги. – Мені варто лише покликати слуг, як вони схоплять вас. Але я розумію ваш природний гнів. Тож ідіть звідси з Богом, і закінчимо цю розмову.
Жінка не поворухнулася, тримаючи руку під плащем і так само скрививши тонкі вуста в лиховісній посмішці.
– Ви більше не зможете знищити жодного життя так, як знищили моє. Ви більше не краятимете жодного серця так, як краяли моє. Я врятую світ від отруйної гадюки. Ось тобі, собако! Ось! І ось! І ось!
Вона витягла маленький блискучий револьвер. Постріл, ще постріл... Цівка зброї була за два фути від грудей Мілйертона. Він заточився, впав на стіл, закашлявся, хапаючись за папери. Тоді, хитаючись, підхопився, але пролунав ще один постріл, і він упав на підлогу. «Ви вбили мене!..» – встиг він крикнути. Жінка пильно поглянула на нього і вдарила закаблуком в обличчя. Відтак подивилася ще раз, але Мілвертон не кричав і не ворушився. В задушливій кімнаті повіяло нічною свіжістю, і месниця пішла.
Жодне втручання з нашого боку не змогло б урятувати цього чоловіка від його долі, та якби не Холмс, який міцно стис мені руку, коли жінка посилала кулю за кулею в тіло Мілвертона, що хитався й кашляв, – я кинувся б до нього на допомогу. Але я зрозумів, що означає твердий потиск Холмсової руки: це вже не наша справа, правосуддя нарешті покарало цього мерзотника, а в нас – свій обов’язок і своя мета, про яку не можна забувати. Тільки-но жінка залишила кімнату, як Холмс швидко й нечутно підійшов до внутрішніх дверей і крутнув ключем у замку. Тієї ж миті ми почули в домі галас і тупіт ніг: револьверні постріли розбудили всю челядь. Із нечуваним спокоєм Холмс підійшов до сейфа, вигріб обома руками в’язки листів і кинув їх усі в огонь, далі ще й ще раз, доки сейф не спорожнів. Тим часом хтось натис на ручку й загримотів у двері. Холмс озирнувся довкола. На столі в Мілвертона лежав лист, забруднений кров’ю, – вісник його смерті. Холмс кинув і його до паперів, що палали. Тоді вийняв ключ із зовнішніх дверей, випустив мене, вийшов сам і замкнув двері.
– Сюди, Ватсоне, – прошепотів він, – тут треба перелізти через мур.
Я навіть не уявляв собі, що тривога може охопити дім так швидко. Озирнувшись, я побачив, що всі вікна будинку сяють світлом. Головні двері було відчинено, алеєю бігли якісь постаті. Цілий садок був повен людей; хтось помітив, як ми вибігли з веранди, закричав і кинувся за нами. Холмс чудово знав кожну стежку в садку і впевнено біг між кущами й деревцями; я поспішав за ним, не відстаючи ні на крок. За нами мчав наш переслідувач – я чув його дихання. Дорогу нам перепинив шестифутовий мур, проте Холмс перескочив через нього. Я стрибнув за ним і, вчепившись за край, відчув, як чиясь рука вхопила мене за ногу, однак я вивільнив її й видерся на мур, усипаний битим склом. Я впав у кущі обличчям додолу, але Холмс умить поставив мене на ноги, й ми вдвох кинулися бігти широчезним Гемпстедським пустищем. Ми пробігли, здавалося, десь зо дві милі, коли Холмс нарешті зупинивсь і уважно прислухався. Навколо нас панувала цілковита мовчанка. Ми втекли від погоні. Ми врятувалися.
Наступного ранку після цієї незвичайної пригоди, коли ми, поснідавши, курили свої люльки, в нашій скромній вітальні з’явився містер Лестрейд із Скотленд-Ярду з вельми поважним і промовистим виглядом.
– Доброго ранку, містере Холмсе, – привітався він, – доброго ранку. Скажіть мені, будь ласка, чи дуже ви сьогодні зайняті?
– Не такий зайнятий, щоб не вислухати вас.
– Якщо у вас на руках нема жодної справи, то, може, ви допомогли б нам розслідувати дуже цікавий злочин, скоєний цієї ночі в Гемпстеді?
– О Боже! – вигукнув Холмс. – Що сталося?
– Вбивство... Надзвичайно драматичне і своєрідне. Я знаю, як вас цікавлять подібні речі, і був би щиро вдячний вам, якби ви приїхали до Еплдор-Таверс і допомогли нам у розшуках. Це незвичайний злочин. Тривалий час ми стежили за вбитим – містером Мілвертоном: правду кажучи, то був відомий негідник. Він зберігав папери, якими користувався для шантажу. Всі ці папери спалили вбивці. Проте жодної цінної речі не вкрадено, тож, напевно, злочинці – люди з добрими намірами, що керувалися, гадаю, єдиною метою – запобігти публічному розголосу.
– Злочинці? – перепитав Холмс. – їх було кілька?
– Так, двоє. їх мало не схопили на місці злочину. У нас є відбитки їхніх слідів, їхні прикмети: десять проти одного, що ми їх відшукаємо. Перший був надто спритний, другого майже пощастило спіймати садівникові, але він вирвавсь і втік. То був чоловік середнього зросту, міцної статури, з широким обличчям, товстою шиєю, вусами й маскою на обличчі.
– Прикмети надто непевні, – зауважив Шерлок Холмс. – Як на мене, то вони пасували б навіть Ватсонові.
– Справді, – усміхнувсь інспектор. – Ватсонові теж пасували б.
– На жаль, я не зможу допомогти вам, Лестрейде, – сказав Холмс. – Річ у тім, що я знав цього Мілвертона і вважаю його одним з найнебезпечніших людей у Лондоні. Здається мені, що є злочини, які не підсудні законам, і особиста помста часом буває справедлива. Ні, не треба сперечатись. Я твердо вирішив. Мої симпатії на боці злочинців, а не жертви. Я не візьмуся за цю справу.
Того ранку Холмс ні слова не сказав мені про трагедію, свідками якої ми були, але я помітив, що увесь цей час він був замислений і неуважний: схоже було, що він намагався відновити щось у своїй пам’яті. Ми вже сиділи за другим сніданком, коли він несподівано підхопився.
– Присягаюсь, Ватсоне, я згадав! – вигукнув він. – Беріть капелюх! Ходімо зі мною!
Ми поспіхом пройшли Бейкер-стріт, далі Оксфорд-стріт і майже дісталися площі Ріджент. Там ліворуч у крамниці є вікно, заповнене фотографіями найвідоміших людей і славетних красунь останнього часу. Холмсові очі зупинилися на одній з них, і, стежачи за його поглядом, я побачив портрет величної, статечної леді в пишному вбранні, з високою алмазною діадемою на гордовито піднесеній голові. Я оглянув тонкий горбкуватий ніс, густі брови, міцно стулені вуста й невелике підборіддя. Мені перехопило подих, коли я прочитав уславлене ім’я визначного вельможі й державного діяча, чиєю дружиною вона була. Мої очі зустрілися з Холмсовими, й, коли ми відійшли вбік, він приклав палець до уст.
Шість Наполеонів
Вечорами до нас частенько навідувався містер Лестрейд зі Скотленд-Ярду, і Шерлок Холмс радів цим відвідинам, бо дізнавався від нього про все, що діялося в поліції. Вдячний Лестрейдові за принесені новини, Холмс завжди був ладен уважно вислухати деталі будь-якої справи, дорученої детективові, і часом, напівненароком, дати якусь пораду чи підказку з власної багатющої скарбниці знань і досвіду.
Але того вечора Лестрейд розмовляв лише про погоду й газетні новини. Потім він раптом замовк і почав замислено струшувати з сигари попіл. Холмс уважно глянув на нього.
– У вас на руках цікава справа? – спитав він.
– О, ні, містере Холмсе, нічого особливого.
– То розкажіть мені.
Лестрейд засміявся.
– Від вас, містере Холмсе, не приховаєш нічого, що маєш на думці. Так, у мене є одна справа, але така незначна, що я не хотів турбувати вас. Проте, з іншого боку, хоч то й дрібниця, але дрібниця незвичайна. А я знаю, що вам до смаку всілякі дивовижні речі. Та як на мене, це більше підходить для фаху доктора Ватсона, ніж для вашого.
– Хвороба? – спитав я.
– Радше божевілля. І до того ж дивне божевілля. Важко уявити собі, що нині живе людина, яка так ненавидить Наполеона Першого, що нищить перше-ліпше його зображення.
Холмс глибоко поринув у крісло.
– Це вже не мій фах, – сказав він.
– Отож. І я про те саме. Однак коли ця людина чинить пограбування й трощить зображення, що їй самій не належать, то вона з рук лікаря потрапляє до поліції.
Холмс підхопився з місця:
– Пограбування! Це вже цікавіше. Розкажіть-но мені всі подробиці.
Лестрейд витяг свій службовий записник і перегорнув сторінки, щоб освіжити справу в пам’яті.
– Про перший випадок нас повідомили чотири дні тому, – сказав він. – То. було в крамниці Морза Хадсона, що торгує картинами та скульптурами на Кенінґтон-Роуд. Прикажчик на хвилину вийшов з крамниці і раптом почув, як щось хряснуло; він побіг назад і побачив, що гіпсове погруддя Наполеона, яке стояло на полиці серед інших скульптур, лежить на підлозі, розбите на друзки. Прикажчик вискочив надвір, і хоч дехто з перехожих казав, ніби справді бачив чоловіка, який вискочив з крамниці, йому так і не вдалося наздогнати того негідника. Здавалося, що то одна з тих нескінченних хуліганських витівок, які часом трапляються в нас; так і доповіли констеблеві, коли той надійшов. Гіпсове погруддя коштувало кілька шилінгів, і вся ця справа видавалася такою безневинною, що не варто було братися за її розслід.
Другий випадок був серйозніший і не менш дивовижний. Він стався минулої ночі.
На Кенінґтон-Роуд, за кількасот ярдів від крамниці Морза Хадсона, мешкає відомий лікар – доктор Барнікот, який має величезну практику на південному березі Темзи. Живе і приймає хворих він на Кенінґтон-Роуд, а його клініка та аптека – на Ловер-Брикстон-Роуд, за дві милі звідти. Цей доктор Барнікот – палкий шанувальник Наполеона, і в домі його повно книжок, картин та інших зображень французького імператора. Нещодавно він придбав у Морза Хадсона дві однакові гіпсові копії відомого погруддя Наполеона роботи французького скульптора Девіна. Одну з цих копій він поставив у себе на Кенінґтон-Роуд, у передпокої, а другу – на каміні в своєму кабінеті на Ловер-Брикстон-Роуд. Повернувшись сьогодні вранці додому, доктор Барнікот здивовано побачив, що його будинок уночі пограбували, але не забрали нічого, крім гіпсового погруддя з передпокою. Скульптуру винесли з дому і вщент розбили об стіну в садку; там уранці знайшли купу уламків.
Холмс потер руки.
– Це справді щось нове, – мовив він.
– Я був певен, що вам це сподобається. Але я ще не скінчив. О дванадцятій годині доктор Барнікот поїхав до своєї клініки; тож уявіть собі, як він здивувався, коли побачив, що вікно кабінету відчинено й по всій підлозі розкидано уламки другого погруддя. Його було розтрощено на маленькі крихти. Ні першого, ні другого разу не пощастило відшукати жодних слідів, що вказували б на злочинця чи, може, шаленця, який скоїв це неподобство. Ось вам, містере Холмсе, і всі подробиці.
– Дивні подробиці, навіть химерні, – зауважив Холмс. – Я хотів би знати ось що: ті два погруддя, які розбили в кімнатах доктора Барнікота, були точними копіями того, яке знищили в крамниці Морза Хадсона?
–
х виливали в тій самій формі.
– Отже, це суперечить думці про те, що цю людину спонукала бити погруддя якась ненависть до Наполеона. Беручи до уваги, що в Лондоні є сотні зображень великого імператора, надто важко припустити, що невідомий руйнівник розпочав своє діяння з трьох однакових копій того самого погруддя.
– Так, я теж про це думав, – відказав Лестрейд. – Але, з іншого боку, Морз Хадсон – єдиний продавець таких скульптур у тій частині Лондона, і ніяких інших погрудь у нього давно вже не було. Хоч ви кажете, що в Лондоні багато сотень зображень Наполеона, цілком можливо, що в тій окрузі жодного іншого зображення, крім отих трьох погрудь, немає. Отож тамтешній фанатик і почав саме з них. Що ви про це скажете, докторе Ватсоне?
– Божевілля має найрізноманітніші форми, – відповів я. – Існує така річ, яку сучасні французькі психологи називають «ідея фікс»; вона часом буває якнайхимерніша, і хворий, що страждає на неї, в усьому іншому може бути цілком здоровим. Людина, яка забагато читала про Наполеона або, скажімо, довідалась про образу, якої завдали її родині за часів наполеонівських воєн, може запалитись ідеєю фікс і чинити під її впливом найдивовижніші речі.
– Це не підходить, любий мій Ватсоне, – хитнув головою Холмс, – бо жодна ідея-фікс не могла б підказати нашому цікавому шаленцеві, де перебувають ці погруддя.
– А як ви самі це поясните?
– Я й не намагатимуся пояснювати. Я лише бачу, що в дивацтвах цього добродія є певний метод. Він, скажімо, виніс погруддя з передпокою будинку доктора Барнікота, де гучний звук міг розбудити родину, і розбив його надворі; водночас у клініці, де була менша небезпека здійняти тривогу, погруддя розтрощили там, де воно стояло. Справа ця здається нікчемною, проте я б так не сказав, бо пригадую свої найвідоміші справи, що починалися з таких самих дурниць. Адже ви пам’ятаєте, Ватсоне, як страшна справа родини Абернеті почалася з мого зауваження про листок петрушки, покладений на бутерброд. Ні, Лестрейде, я не можу сміятись, почувши про ті три розбиті погруддя. Я буду щиро вдячний, якщо ви повідомите мене про будь-які нові події в цьому дивному ланцюгу.
* * *
Нові події, яких чекав мій друг, виявились швидшими й набагато трагічнішими, ніж ми могли сподіватися. Наступного ранку я ще одягавсь у себе в спальні, коли раптом почув стукіт у двері. То з’явився Холмс із телеграмою в руці. Він прочитав її вголос:
«Негайно приїжджайте до Кенсинґтона, Піт-стріт, 131. Лестрейд».
– Що це означає? – спитав я.
– Не знаю. Це може бути все, що завгодно. Але мені здається, що це продовження історії з погруддями. Якщо так, то наш друг-руйнівник розпочав свою роботу в іншій частині Лондона. Кава на столі, Ватсоне, а кеб біля дверей.
За півгодини ми дісталися Піт-стріт – маленького тихого завулка поряд з однією з найпожвавленіших лондонських вулиць. Будинок 131 виявився довгою, пласкою будівлею, в якій не було нічого романтичного. Під’їхавши, ми побачили перед ґратчастою огорожею цілу юрму зівак. Холмс аж свиснув .
– Святий Юрію! Тут, напевно, сталося вбивство. Ніщо менш значуще не могло б затримати лондонського хлопця-кур’єра. Похилі плечі й витягнута шия хлопчини означають, що тут скоєно кривавий злочин. Що це, Ватсоне? Горішні сходинки мокрі, а долішні – сухі. Слідів, одне слово, досить! А он і Лестрейд за скляними дверима; зараз ми довідаємось про все.
Поліційний детектив зустрів нас із похмурим обличчям і провів до вітальні, якою схвильовано походжав скуйовджений підстаркуватий чоловік у фланелевому халаті. Його відрекомендували нам як хазяїна будинку – містера Горейса Гаркера з Центрального Синдикату Преси.
– Знову ця історія з Наполеоновими погруддями, – пояснив Лестрейд. – Здається, вчора ввечері вона зацікавила вас, містере Холмсе, тож я подумав, що ви охоче візьметесь до неї, тим паче сьогодні, коли вона призвела до такої сумної події.
– Тобто до якої?
– До вбивства. Містере Гаркере, ви розкажете цим джентльменам, що тут сталося?
Чоловік у халаті обернув до нас своє вкрай засмучене обличчя.
– Надзвичайна річ, – мовив він. – Усе життя я описував у газетах пригоди з іншими людьми, а тепер, коли нарешті в мене самого сталася така пригода, я розгубився так, що не можу й двох слів стулити. Якби я прийшов сюди як газетяр, то розпитав би себе самого – і ось вам два стовпчики в усіх вечірніх газетах. А виходить так, що я знову й знову переказую цей випадок усяким чужим людям і не можу скористатися ним сам. Однак я чув про вас, містере Шерлоку Холмсе, і якщо ви все-таки зможете з’ясувати для нас цю загадкову справу, то я дістану винагороду за цю прикру необхідність переказувати всю історію ще раз.
Холмс сів і почав слухати.
– Все це сталося через погруддя Наполеона, яке я купив для цієї кімнати кілька місяців тому. Купив я його дуже дешево в «Братів Гардінґ», біля вокзалу Гай-стріт. Я звичайно працюю ночами й частенько пишу аж до ранку. Так само було й нині. Я сидів у своїй комірчині, на горішньому поверсі, і близько третьої години почув якийсь шум. Я прислухався, аж тут шум ущух; отож я вирішив, що це, мабуть, галасують надворі. Аж раптом, хвилин через п’ять, долинув страшенний крик – я ніколи ще не чув такого жахливого крику. Він лунатиме в моїх вухах усе життя. Я сидів, похоловши зі страху. Потім узяв кочергу й пішов униз. Коли я ступив до цієї кімнати, то побачив, що вікно відчинене, а погруддя з каміна зникло. Ніяк не доберу, чим грабіжника принадило те погруддя, – це ж звичайнісінька гіпсова копія, та й коштує вона дрібничку.
Як ви самі бачите, з цього відчиненого вікна можна потрапити на парадні сходи, зробивши довгий стрибок. Зрозуміло, що грабіжник утікав саме так, тож я вийшов до передпокою і відчинив парадні двері. Ступивши в темряву, я трохи не впав на мертве тіло, що лежало там. Я кинувся назад, узяв лампу й тоді вже побачив, що в бідолахи перерізано горлянку, а всі горішні східці залиті кров’ю. Убитий лежав на спині, підігнувши коліна і роззявивши рота. Цей труп, мабуть, відтепер снитиметься мені ночами. Я свиснув у поліційний свисток, а потім, напевно, знепритомнів, бо пам’ятаю лише, що якимось чином опинився в передпокої, а біля мене стояв полісмен.
– То кого ж убили? – запитав Холмс.
– Цього з’ясувати ще не вдалося, – відповів Лестрейд. – Можете оглянути тіло в трупарні, хоча ми самі вже оглядали його. Це високий, засмаглий, дужий чоловік, не старший тридцяти років. Одягнений бідно, але на робітника не схожий. Біля нього в калюжі крові лежав складаний ніж із роговим руків’ям. Чи належав він убивці, чи вбитому – не знаю. На одежі не було жодної мітки, а в кишенях ми знайшли яблуко, мотузок, карту Лондона за шилінг та ще фотографію. Ось вона.
То був, очевидно, миттєвий знімок маленьким апаратом. На ньому ми побачили молодика з виразними рисами обличчя, густими бровами й міцними щелепами, що виступали вперед, мов у павіана.
– А що сталося з погруддям? – запитав Холмс, уважно розгледівши фотографію.
– Його знайшли незадовго до того, як ви приїхали. Воно було в садку перед порожнім будинком на Кемпден-Хавс-Роуд. Його розбито на друзки. Я саме йду туди, щоб поглянути на нього. Підете зі мною?
– Звичайно. Але спершу окину оком цю кімнату. – Він оглянув килим та вікно. – Або в цього хлопчини довжелезні ноги, або він чудово стрибає, – провадив він. – Нелегка це річ – скочити на карниз і відчинити вікно, ще й на такій висоті. Дорога назад набагато легша. Ви підете з нами поглянути на рештки погруддя, містере Гаркере?
Невтішний газетяр уже сидів за письмовим столом.
– Краще спробую щось написати, – сказав він, – хоч я певен, що перші випуски вечірніх газет уже рознесли цю новину по всіх усюдах. Отака моя доля! Пам’ятаєте, як у Донкастері впала трибуна? Я там був єдиним репортером, а моя газета не написала про це ані слова: мене так приголомшила ця подія, що я не міг писати. А тепер знову спізнився, хоча вбивство скоїлось на моєму порозі!
Виходячи з кімнати, ми почули, як заскрипіло на папері його перо.
Місце, де знайшли уламки погруддя, було за сотню ярдів звідти. Вперше наші очі побачили те зображення великого імператора, що збуджувало таку шалену, руйнівну ненависть у серці незнайомця. Погруддя лежало в траві, розбите на дрібні скалки. Холмс підняв кілька уламків і уважно оглянув їх. Побачивши напруження на його обличчі, я зрозумів, що він натрапив на слід.
– Ну-бо? – спитав Лестрейд.
Холмс знизав плечима.
– Нам ще слід добре попрацювати, – відказав він. – І все ж таки... все ж таки ми маємо кілька підозрілих фактів, щоб почати розслід. Це дешеве погруддя для того дивного злочинця було дорожчим за людське життя. Це по-перше. Другий факт не менш дивовижний: якщо він мав на меті лише розбити погруддя, чому не розбив його в будинку чи коло нього?
– Його приголомшила зустріч із тим чоловіком, якого він убив. Він сам не знав до ладу, що робить.
– Що ж, можливо. Але я хотів би привернути увагу до будинку в садку, де було розбито погруддя.
Лестрейд озирнувся довкола.
– Цей будинок порожній, і злочинець знав, що тут ніхто йому не заважатиме.
– Так, але тут поряд є ще один порожній будинок, і він мав обминути його, щоб дістатися саме цього будинку. Чому він не розбив погруддя там, розуміючи, що кожен зайвий ярд додасть йому ризику з кимось зустрітись?
– Я не взяв це до уваги, – зізнався Лестрейд.
Холмс показав на вуличний ліхтар над нашими головами.
– Тут він міг бачити те, що робить, а там – не міг. Ось де причина.
– Хай йому біс! Ваша правда, – відповів детектив. – Тепер я згадав, що в клініці доктора Барнікота погруддя теж було розбито біля лампи. Але що нам робити з цим фактом, містере Холмсе?
– Запам’ятати. Зазначити. Пізніше він може стати нам у пригоді. Що ви збираєтесь чинити далі, Лестрейде?
– Як на мене, зараз найкраще було би встановити особу вбитого. Це буде неважко. Дізнавшись, хто він такий і хто його спільники, ми з’ясуємо, що він робив минулої ночі на Піт-стріт, кого зустрів і хто вбив його на порозі в містера Горейса Гаркера. Хіба ви не згодні?
– Безперечно. Але я підійшов би до цієї справи з іншого боку,
– З якого ж?
– О, я не хочу нав’язувати вам свою думку. Робіть по-своєму, а я – по-своєму. Потім ми порівняємо результати наших розшуків і тим самим допоможемо один одному.
– Дуже добре, – погодився Лестрейд.
– Якщо ви збираєтесь назад на Піт-стріт, то побачите там, напевно, містера Горейса Гаркера. Передайте йому від мене, що, на мою думку, його будинок уночі відвідав божевільний, який схибнувся на ненависті до Наполеона. Це знадобиться йому для статті.
Лестрейд вирячив очі:
– Невже ви справді цьому вірите?
Холмс усміхнувся.
– Справді? Може, й ні. Але я певен, що це зацікавить містера Горейса Гаркера і передплатників Центрального Синдикату Преси. А нас, Ватсоне, чекає сьогодні цілий день тривалої й клопіткої праці. Буду радий, Лестрейде, якщо ви ввечері, годині о шостій, відвідаєте нас на Бейкер-стріт. А тим часом я залишу в себе цю фотографію, яку знайдено в кишені небіжчика. Можливо, цієї ночі мені знадобиться ваша участь і допомога в одному невеличкому поході, якщо хід моїх міркувань виявиться правильним. А тепер – на все добре, нехай вам щастить!
Ми з Шерлоком Холмсом вирушили пішки на Гай-стріт і зупинилися біля крамниці «Братів Гардінґ», де було куплено погруддя Наполеона. Молодий прикажчик повідомив, що містера Гардінґа не буде до полудня, а сам він служить тут не так давно і не може надати нам жодних відомостей. На Холмсовому обличчі відбилися розчарування й невдоволення.
– Так, так, Ватсоне, не можна сподіватись на постійний успіх, – сказав він нарешті. – Доведеться повернутися сюди після полудня, якщо містера Гардінґа до того часу не буде. Ви, безперечно, здогадалися, що я маю намір простежити історію цих погрудь від самого початку, щоб з’ясувати, чи не було в ній чогось такого, що наперед визначило їхню долю. їдьмо тепер до містера Морза Хадсона, на Кенінґтон-Роуд, і погляньмо, чи не проллє він хоч трохи світла на цю загадку.
Цілу годину ми їхали до крамниці продавця картин. Він виявився низеньким, товстим чоловічком з рум’яним обличчям та запальною вдачею.
– Так, сер. На моїй власній полиці, сер, – сказав він. – Не знаю, навіщо ми платимо податки, коли будь-який негідник може вдертись до нас і попсувати товар. Так, сер, то я продав докторові Барнікоту два погруддя. Ганьба, сер! Змова нігілістів – ось що це таке. Розбивати погруддя здатен хіба що анархіст. Червоний, республіканець, чи як там їх називають. У кого я купив ці погруддя? Не розумію, навіщо це вам. Ну, якщо вже ви так хочете знати, то гаразд: у «Ґельдера і К°», на Черч-стріт, у Степні. Відомий торговий дім, існує вже двадцять років. Скільки я їх купив? Три – два та один буде три; два я продав докторові Барнікоту, а один розбили серед білого дня в моїй крамниці. Чи знаю я цю людину з фотографії? Не знаю... Ба ні, знаю. То Беппо. Італієць-ремісник, що часом працював у мене в крамниці. Він може різьбити по дереву, позолочувати рами й таке інше. Цей хлопчина пішов від мене з тиждень тому, й відтоді я нічого про нього не чув. Ні, я не знаю, звідки він узявся й куди подівся. Я нічого проти нього не мав, поки він тут працював. Пішов він за два дні до того, як у мене розбили погруддя.
– Що ж, Морз Хадсон надав нам більше відомостей, ніж ми сподівалися, – мовив Холмс, коли ми вийшли з крамниці. – Отже, цей Беппо побував і в Кенінґтоні, і в Кенсинґтоні, заради чого не жаль проїхати десять миль. А тепер, Ватсоне, їдьмо в Степні, до «Ґельдера і К°», на батьківщину погрудь. Я буду справді здивований, якщо це не стане нам у пригоді.
Ми поспіхом переїхали світський Лондон, готельний Лондон, театральний Лондон, літературний Лондон, комерційний Лондон, морський Лондон і нарешті в’їхали до прибережного передмістя, де купчилися в дешевих будинках тисячі бідняків, закинутих сюди з усіх кутків Європи. Тут, на широкій вулиці – як завжди буває в багатих лондонських крамарів, ми знайшли скульптурну майстерню, яку шукали. Її широкий двір був заповнений пам’ятниками. Всередині, у великій кімнаті, працювали над різьбленням і литвом з п’ятдесят робітників. Хазяїн, довготелесий білявий німець, ввічливо прийняв нас і до ладу відповів на всі Холмсові запитання. Записи в його книгах свідчили, що з мармурового погруддя Наполеона роботи Девіна було зроблено кількасот копій, але ті три, які він послав торік Морзові Хадсону, були половиною набору з шести примірників; інші три він продав «Братам Гардінґ» у Кенсинґтоні. Ні, ця шістка нічим не відрізнялася від решти копій. Проте він не знає, з якої причини комусь знадобилося ламати їх, – навіть думка про це видається смішною. їхня оптова ціна – шість шилінгів, але вроздріб за них можна взяти дванадцять чи навіть більше. Копії роблять так: виливають із паризького гіпсу дві половинки обличчя в двох формах і потім склеплюють їх докупи. Всю цю роботу звичайно виконують італійці в цій самій кімнаті. Готові погруддя ставлять на стіл у коридорі, щоб висушити, а потім запаковують. Це все, що він може сказати нам.
Але фотографія справила на хазяїна надзвичайне враження. Його обличчя спалахнуло гнівом, брови насупились над блакитними тевтонськими очима.
Оцей негідник! – вигукнув він. – Так, я чудово його знаю. Моя майстерня завжди мала найкращу славу, й лише одного разу в ній побувала поліція – через того чолов’ягу. Він різонув на вулиці іншого італійця ножем і, тікаючи від поліції, забіг до майстерні; тут його і спіймали. Звали його Беппо, а прізвища я не знаю. Я дістав належну кару за те, що взяв на роботу людину з таким обличчям. Проте робітник він був сумлінний, один з найкращих.
– І на скільки років його засудили?
– Поранений залишився живим, і Беппо дістав лише рік ув’язнення. Я не маю сумніву, що він уже на волі, але й поткнутися сюди не посміє. Тут у мене працює його двоюрідний брат; може, він скаже вам, де Беппо.
– Ні, ні! – скрикнув Холмс. – Ні слова братові, ні слова, благаю! Це вкрай важлива справа, й чим більше я беруся за неї, тим серйознішою вона здається мені. Ви записали в книзі, що продали ці копії третього червня минулого року. А ви можете сказати мені, якого дня заарештували Беппо?
– Тільки приблизно, за платіжним реєстром, – відповів хазяїн. – Так, – провадив він, перегорнувши сторінки, – останню платню він одержав двадцятого травня.
– Дякую, – мовив Холмс. – Не буду більше марнувати вашого часу й надокучати вам.
Попросивши на прощання нікому не казати про нашу розмову, ми залишили майстерню й знову повернулися до західної частини міста.
Полудень давно минув, коли ми нарешті вирішили попоїсти в якомусь ресторані. Біля входу продавали газети з заголовками «Злочин у Кенсинґтоні. Убивця – божевільний», з чого було видно, що містерові Горейсу Гаркеру пощастило все-таки надрукувати свій допис. Два стовпчики були заповнені докладним описом усіх цих подій. Холмс розгорнув газету на столику й читав, не припиняючи їсти; зо два рази він навіть засміявся.
– Усе гаразд, Ватсоне, – сказав він. – Послухайте-но:
