Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 3"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 29 страниц)
– Усе гаразд, Ватсоне, – мовив він. – Ми розплутали цю справу, одну з найприкметніших у нашій колекції. Але, Боже мій, який я був дурень – мало не зробив найбільшої помилки в своєму житті! Тепер, гадаю, в нас майже повний ланцюг подій; бракує лише кількох ланок.
– Ви знаєте, хто ці люди?
– Людина, Ватсоне, людина. Лише одна, але справді грізна особа. Дужа, як лев, – згадайте удар, що зігнув оту кочергу! Шість футів три дюйми заввишки, прудка, мов білка, з надзвичайно спритними пальцями і, врешті, з чудовим, винахідливим розумом, – адже вся історія вигадана нею. Так, Ватсоне, ми маємо справу з примітною особою. І все-таки цей шнур дає нам ключ до розв’язки всієї цієї справи.
– Який ключ?
– Ну, якби вам знадобилось відірвати шнур, то де б, по-вашому, він обірвався? Звичайно, там, де він прив’язаний до дроту. Чому ж шнур обірвався на три дюйми нижче?
– Бо він там протерся.
– Отож. Огляньте цей кінець: він справді потертий. Нашому незнайомцеві вистачило кебети потерти шнур ножем. Але інший кінець не протерся. Звідси ви цього не побачите, але якщо злізете на камінну полицю, то помітите, що його відрізано без жодного сліду потертості. Тепер ви можете відтворити все, що сталося. Цьому чоловікові знадобився мотузок. Він не став обривати шнур, побоявшись здійняти тривогу дзвінком. Що ж він зробив? Заліз на камінну полицю, але цього йому здалося замало; тоді він уперся коліном у карниз, – там ви можете побачити слід на пилюці, – й дістав ножем до шнура. Мені не вистачило трьох дюймів, щоб дотягнутись; отже, я роблю висновок, що він якнайменш на три дюйми вищий за мене. А тепер подивіться на цей слід на дубовому кріслі! Що це?
– Кров.
– Безперечно, кров. Уже це одне доводить, що розповідь леді – вигадка. Якщо вона сиділа в цьому кріслі, коли було скоєно злочин, то звідки взявся цей слід? Ні, ні, жінку посадили в крісло після того, як помер її чоловік. Я ладен побитися об заклад, що на чорній сукні леді є той самий слід. Це ще не Ватерлоо, Ватсоне, але вже Маренґо; ми почали з поразки, а закінчуємо перемогою. А тепер я хотів би поговорити з нянею Терезою. Нам слід бути якомога ввічливішими, якщо ми хочемо дістати потрібні відомості.
Сувора австралійська няня виявилась цікавою особою – мовчазна, підозрілива, неласкава, вона нескоро пом’якшала, переможена Холмсовою лагідністю і його щирою готовністю вислухати все, що вона скаже. Вона й не намагалася приховати свою ненависть до небіжчика-господаря:
– Так, сер, то правда, що він кинув у мене карафку. Я чула, як він вилаяв мою господиню, й сказала йому, що якби тут був її брат, він не дозволив би такого. Отоді він і жбурнув у мене ту карафку. Та нехай би щодня жбурляв по дюжині карафок, аби лиш не ображав мою пташку! Він так мордував її, а вона була надто гордовита, щоб скаржитись. Навіть мені не сказала про ті рани на руках, які ви бачили вранці, але я знаю, що то він пробив їй руку шпилькою з капелюха. Чистісінький диявол був, – хай Бог простить, що кажу таке про небіжчика! Але він був диявол, коли ще ногами по землі ходив. Такий уже медоточивий був, коли ми вперше з ним познайомились, – лише вісімнадцять місяців відтоді минуло, а нам здалося, що то цілих вісімнадцять років. Вона тільки-но приїхала до Лондона. То була її перша мандрівка – ніколи раніше вона не покидала домівки. Він і привабив її своїм титулом, грошима, фальшивим лондонським блиском. Якщо вона й зробила помилку, то заплатила найдорожчу для жінки ціну. Якого місяця вони познайомились? Ну, я вже казала вам: після того, як ми приїхали. Приїхали ми в червні, а то було в липні. А одружились вони в січні минулого року. Так, вона знов у вітальні й поговорить із вами, звичайно ж, але ви не дуже надокучайте їй – вона стільки пережила від цього страху й крові.
Леді Брекенстол лежала на тій самій канапі, але дивилася вже веселіше. Покоївка провела нас до вітальні й одразу заходилась міняти пов’язку на чолі господині.
– Сподіваюся, – мовила леді, – ви не прийшли знов допитувати мене?
– Ні, – відповів Холмс якнайлагіднішим голосом, – я не завдам вам марних турбот, леді Брекенстол; я маю лише бажання допомогти вам, бо знаю, скільки вам довелося вистраждати. Довіртесь мені, як другові, і не пошкодуєте.
– Що ж я повинна зробити?
– Сказати мені правду.
– Містере Холмсе!
– Ні, ні, леді Брекенстол. Ви, мабуть, чули про мене. Я ладен поставити на карту своє ім’я, що ваша розповідь – цілковита вигадка.
Господиня з покоївкою вирячились на Холмса; їхні обличчя зблідли, очі запалали.
– Ви нахаба! – вигукнула Тереза. – То ви хочете сказати, що моя господиня збрехала?
Холмс підхопився зі стільця.
– Вам більше нічого сказати мені?
– Я розповіла вам усе.
– Подумайте ще, леді Брекенстол. Може, краще сказати все відверто?
На мить на її гарному обличчі з’явився сумнів. Але тієї самої миті якась нова думка перетворила його на маску.
– Я розповіла вам усе, що знаю.
Холмс узяв капелюх і знизав плечима.
– Шкода, – мовив він, і ми, не сказавши більше ні слова, залишили кімнату й будинок. У парку був ставок, і мій друг попрямував до нього. Ставок увесь замерз, лише посередині була ополонка для самотнього лебедя, що зимував тут. Холмс поглянув на неї, й ми пішли до вартівні. Там він написав коротку записку для Стенлі Гопкінса й залишив її у воротаря.
– Чи влучили ми, чи промахнулися, але наш друг Гопкінс має щось знати. Інакше що він подумає про наш другий візит? – сказав він. – Однак виказувати йому всі наші таємниці ще зарано. Гадаю, тепер нашим місцем дій буде контора пароплавства Аделаїда – Саутгемптон, що в кінці Пел-Мел, коли я не помиляюсь. Є також інша пароплавна лінія, що з’єднує Південну Австралію з Англією, але розпочати краще з більшої.
Холмсова візитна картка, надіслана управителеві, привернула його увагу, і невдовзі ми мали всі потрібні відомості. У червні 1895 року лише одне судно цього пароплавства повернулося до вітчизняного порту. То була «Гібралтарська скеля», їхній найбільший і найкращий пароплав. У реєстрі його пасажирів значились міс Фрейзер з Аделаїди та покоївка, що подорожувала разом з нею. Тепер цей пароплав у дорозі до Австралії, десь на південь від Суецького каналу. Команда його залишилася та сама, що й 1895 року, за одним винятком: старшого помічника, містера Джека Крокера, призначено капітаном на їхній новий пароплав «Скеля Бас», що виходить через два дні з Саутгемптона. Він мешкає в Сайденгемі, але цього ранку повинен з’явитися сюди, щоб дістати вказівки; його можна дочекатися.
Ні, містер Холмс не хоче його бачити, але буде радий дізнатися про його кар’єру і вдачу.
Його кар’єра була блискучою. В усьому флоті немає офіцера, щоб був рівня йому. Щодо його вдачі, то він сумлінний у роботі, але поза судном часто буває нестримний, запальний, – одне слово, людина пристрасна, нерозважлива, проте добра, чесна й віддана. Всі ці відомості Холмс дістав у конторі пароплавства Аделаїда – Саутгемптон. Звідти ми вирушили до Скотленд-Ярду; під’їхавши до управи, Холмс не вийшов з кеба, а сидів, насупивши брови й глибоко замислившись. Нарешті він наказав їхати до телеграфної контори в Черинґ-Кросі, надіслав кудись телеграму, й тільки після того ми повернулися на Бейкер-стріт.
– Ні, я не міг цього зробити, Ватсоне, – мовив мій друг, коли ми увійшли до нашої кімнати. – Якщо буде виписано ордер на арешт, то його ніщо в світі вже не порятує. Вперше чи вдруге за всю свою кар’єру я відчуваю, що, викривши злочинця, завдам усім більшої шкоди, ніж він сам завдав своїм злочином. Я навчився бути обережним, і краще вже зневажатиму англійські закони, ніж своє сумління. Перш ніж почати діяти, нам слід ще дещо довідатися.
Надвечір до нас завітав інспектор Стенлі Гопкінс. Із цією справою йому не щастило.
– Ви, напевно, чарівник, містере Холмсе. Я справді іноді думаю, що ваші здібності надлюдські. Як ви могли дізнатися, що вкрадене срібло опинилося на дні ставка?
– Я цього не знав.
– Ви ж порадили мені обшукати ставок.
– І ви знайшли срібло?
– Так, знайшов.
– Я дуже радий, що зумів допомогти вам.
– Але ви не допомогли мені. Ви лише ускладнили справу. Що то за грабіжники, які крадуть срібло, а потім кидають його у найближчий ставок?
– І справді дивовижний вчинок. Я виходив з тієї думки, що коли срібло вкрали особи, які взяли його просто так, про людське око, то природно, що вони спробують мерщій його позбутись.
– Як це могло вам спасти на думку?
– Я просто вважав це за можливе. Коли вони вийшли через французькі двері, їм в око впав ставок із тією чудовою ополонкою. Чи можна знайти краще місце для схованки?
– Схованки, авжеж! – підхопив Стенлі Гопкінс. – Так, так, тепер мені все зрозуміло! Опівночі на дорогах ще багато людей, тож вони злякалися, що їх побачать із сріблом, і кинули його у ставок, щоб повернутись по нього, коли їх ніхто не бачитиме. Чудово, містере Холмсе, – це краще, ніж ваша думка щодо викрадення про людське око.
– Атож, це чудова думка. Звичайно, що мої припущення безглузді, та все ж таки ви мусите визнати, що саме вони допомогли відшукати срібло.
– Авжеж, сер. Але це ще не все: я зазнав гіркого розчарування.
– Розчарування?
– Так, містере Холмсе. Сьогодні вранці в Нью-Йорку заарештували банду Рендала.
– О Боже, Гопкінсе! Це справді зашкодить вашій версії, бо в такому разі вони не могли цієї ночі скоїти вбивство в Кенті.
– Це фатальна помилка, містере Холмсе, фатальна. Є, щоправда, ще банди з трьох осіб, крім Рендалів, а може, це нова банда, про яку поліція ще не знає.
– Так, звичайно, цілком можливо. Що ж ви робитимете?
– Шукатиму далі, містере Холмсе, поки не докопаюся до дна. Може, ви мені щось підкажете?
– Я вже підказав вам.
– Що саме?
– Викрадення про людське око.
– Але навіщо, містере Холмсе, навіщо?
– В тім-то й річ, звичайно. Я вам підкинув думку, а ви поміркуйте над нею. Може, щось і знайдете в ній. Не хочете з нами пообідати? Тоді на все добре, й давайте про себе знати.
Ми пообідали, й до того часу, як прибрали стіл, Холмс не повертався до цієї справи. Потім він закурив люльку, простяг ноги в пантофлях до веселого вогника в каміні й несподівано глянув на годинник.
– Я чекаю на нові події, Ватсоне.
– Коли?
– Зараз, у найближчі хвилини. Ладен побитись об заклад, що ви гадаєте, ніби я недобре повівся зі Стенлі Гопкінсом.
– Я вірю вашому здоровому глуздові.
– Дуже розумна відповідь, Ватсоне. Ви повинні так на це дивитися: я – особа неофіційна, а Гопкінс – офіційна. Я маю право чинити на свій розсуд, а він – ні. Він повинен викривати все, про що знає, інакше зрадить свій службовий обов’язок. Якщо це сумнівний випадок, я не маю права ставити його у складне становище, тож зачекаймо, доки все з’ясується.
– Але коли це буде?
– Дуже скоро. Зараз ви побачите останню дію цієї невеликої, але справді чудової драми.
На сходах залунали кроки, двері нашої кімнати відчинились, і ми побачили перед собою красеня моряка. Це був високий молодик із золотавими вусами і блакитними очима, з засмаглою під тропічним сонцем шкірою і легкою ходою, яка свідчила про те, що він такий же спритний, як і дужий. Він зачинив за собою двері, стиснув кулаки і став, важко дихаючи від непереборного хвилювання.
– Сідайте, капітане Крокере. Ви одержали мою телеграму?
Наш відвідувач сів у крісло й допитливо поглянув на кожного з нас:
– Я одержав вашу телеграму і прийшов на призначену годину. Я чув, що ви були в нашій конторі. Мені нема чого тікати від вас. Я готовий до найгіршого. Що ви хочете зробити зі мною? Заарештувати? Кажіть-но, джентльмене! Годі гратися зі мною в кота-мишки.
– Дайте йому сигару, – звернувся Холмс до мене. – Закурюйте, капітане Крокере, й не нервуйтеся. Можете бути певні, що ми не сиділи б тут із вами, якби я мав вас за звичайнісінького злочинця. Будьте зі мною щирі, й ми, може, щось придумаємо. Якщо ж хитруватимете, то нарікайте на себе.
– Про що ви хочете від мене дізнатися?
– Розкажіть нам правду про те, що сталося в Ебі-Ґрейндж минулої ночі, – розумієте, правду, нічого не додаючи, але й не приховуючи. Я вже знаю так багато, що коли ви хоч на дюйм збочите, я свисну з вікна в оцей сюрчок, і справа одразу перейде до рук поліції.
Моряк трохи подумав. Потім ляснув себе по коліну великою засмаглою рукою.
– Спробую! – вигукнув він. – Я вірю, що ви людина слова й честі, тож розповім вам усе. Але одну річ мушу сказати насамперед. Щодо мене самого, то я ні за чим не шкодую й нічого не боюся; якби мені випало зробити це ще раз, я пишався б тим. Цей клятий звірюка, – якби він мав дев’ять життів, як кіт, то заплатив би мені ними всіма! Але Мері, Мері Фрейзер... я ніколи не зможу назвати її на те огидне прізвище. Коли я думаю, що накликав на неї біду, – а я ладен життя віддати за одну усмішку на її милому личку, – моя душа починає тремтіти зі страху. Але... але що мені було робити? Я розповім вам усе, джентльмени, й тоді скажіть мені: що я мав робити?
Мені доведеться повернутися трохи назад. Ви, мабуть, знаєте все, – певно, й те, що я зустрів її, коли вона їхала пароплавом «Гібралтарська скеля», де я був старшим помічником. Першого ж дня, коли я побачив її, вона стала для мене найдорожчою жінкою в світі. Щодня я кохав її дужче й дужче, – скільки разів під час нічної вахти я ставав навколішки й цілував потемки корабельну палубу, бо по ній ступали її милі ноженята. Вона ніколи не присягалася мені. Вона не обдурювала мене, як часом жінки чоловіків. Тут я не можу на неї поскаржитись. Я кохав її, а вона мала до мене лише товариські, дружні почуття. Коли ми розлучилися, вона була вільною жінкою, а я знав, що вже ніколи не буду вільним чоловіком.
Коли я повернувся додому з наступного рейсу, то почув про її весілля. Справді, чому б їй не одружитися з коханим чоловіком? Титул і багатство – кому вони пасуватимуть краще, ніж їй? Вона народилася для всього найкращого, найшляхетнішого. Мене не засмутило це одруження. Я не якийсь там себелюбець. Я навіть радів, що вона знайшла своє щастя й не пов’язала своєї долі з убогим моряком. Ось так я кохав Мері Фрейзер.
Я ніколи не думав, що побачу її знову, та після останнього рейсу дістав підвищення, а моє нове судно ще не спустили на воду, – отож і мусив чекати зо два місяці в рідні, в Сайденгемі. Одного разу по дорозі я зустрів Терезу Райт, її давню покоївку. Вона розповіла мені про неї, про нього – одне слово, про все. Почувши це, джентльмени, я мало не збожеволів. Та як він смів, п’яний собака, здіймати руку на неї, в якої він черевиків не гідний лизати! Я ще раз зустрівся з Терезою. А потім побачив саму Мері – двічі. Більше вона не схотіла мене бачити. Але наступного дня я довідався, що через тиждень виходжу в море, й вирішив будь-що побачити її ще раз. Тереза завжди була моїм другом, бо любила Мері й ненавиділа того негідника так само, як і я. Від неї я довідавсь усе про їхній дім. Мері звичайно сиділа й читала в своїй невеликій вітальні внизу. Минулої ночі я прокрався до її вікна й почав шкребтися в шибку. Спочатку вона не відчиняла мені, але я знав, що тепер вона любить мене й не залишить мерзнути надворі. Вона прошепотіла, щоб я підійшов до дверей їдальні; я побачив, що ті двері відчинені, і зайшов до кімнати. Я знову почув з її вуст такі речі, від яких у мене закипіла кров, і я ще раз прокляв цього мерзотника, що знущався з жінки, яку я так кохав. Отож, джентльмени, ми стояли з нею біля вікна й вели найбезневиннішу розмову, – Бог свідок, – аж тут він, як навіжений, увірвався до кімнати, брутально вилаявсь і вдарив її по обличчю. Тоді я схопив кочергу й між нами зав’язалася бійка. Подивіться-но: у мене на руці – слід його першого удару. Потім надійшла моя черга, і я розтрощив йому голову, мов гнилий гарбуз. Може, ви думаєте, що я шкодую за цим? Аж ніяк! Ішлося про два життя: його й моє, чи радше його та її, бо якби він залишився живим, хіба я зміг би віддати її до рук цього шаленця? Ось чому я його вбив. Хіба не так? А що б ви зробили, джентльмени, якби опинились на моєму місці?
Коли він ударив її, вона скрикнула, й стара Тереза вбігла до кімнати. Там на буфеті стояла пляшка вина; я відкоркував її і влив трішки Мері до рота, бо вона була майже непритомна зі страху. Я теж трохи випив. Лише Тереза зберігала холодний спокій, і ми разом обміркували всі наші подальші дії. Ми вирішили вдати, що стався напад грабіжників. Поки я перерізав шнур од дзвінка, Тереза повчала свою господиню, що їй слід казати. Потім я прив’язав її до крісла, потер ножем кінець шнура, щоб він природніше виглядав і щоб ніхто не дивувався, як це грабіжник міг залізти так високо. Тоді взяв кілька срібних тарілок, щоб ніхто не мав сумніву, що сталося пограбування, і пішов. Я наказав здійняти тривогу не раніше, ніж за чверть години. Кинувши срібло у ставок, я повернувся до Сайденгема, вперше в житті відчувши себе справжнісіньким злочинцем. Усе це правда, містере Холмсе, – правда, нехай вона мені коштуватиме навіть голови.
Холмс трохи помовчав, смокчучи люльку. Потім підвівся, походив кімнатою й потис нашому гостеві руку.
– Ось що я придумав, – мовив він. – Я знаю, що кожне ваше слово – правда, бо ви не розповіли мені майже нічого нового. Ніхто, крім акробата або моряка, не міг дістати шнур з карнизу, й ніхто, крім моряка, не міг позав’язувати такі вузли, якими шнур прив’язали до крісла. Лише одного разу ця леді спілкувалася з моряками, – під час своєї подорожі, – і хтось із тих моряків мав належати до її кола, якщо вона так непохитно боронила його, – це, до речі, свідчило, що вона його покохала. Отож, як бачите, мені легко було знайти вас, коли я натрапив на справжній слід.
– Я думав, що поліція ніколи не розгадає наших хитрощів.
– І не розгадала, й не розгадає, будьте певні. Тепер от що, капітане Крокере: справа ця дуже серйозна, хоч я залюбки визнаю, що ви діяли під тиском виняткових обставин. Я не можу сказати, чи перевищили ви міру оборони, чи ні. Це має вирішити британський суд присяжних. Але я щиро переймаюся вами, тож якщо ви зумієте зникнути за найближчі двадцять чотири години, то обіцяю, що ніхто вам не чинитиме жодних перешкод.
– А потім ви про все повідомите поліцію?
– Звичайно, повідомлю.
Моряк спалахнув гнівом:
– Як ви можете пропонувати мені таке?! Я знаю закони, тож розумію, що Мері буде визнано спільницею. Невже ви гадаєте, що я залишу її у тому пеклі, а сам накиваю п’ятами? Ні, сер, хай мені буде непереливки, але заради Бога, містере Холмсе, придумайте, як урятувати мою бідолашну Мері від суду!
Холмс іще раз подав морякові руку.
– Це я лише перевіряв вас, і ви трималися як слід. Я беру на себе велику відповідальність: адже я дав Гопкінсові підказку, і якщо він не скористається нею, я нічого не зможу зробити. Послухайте-но, капітане Крокере: зараз ми судитимемо вас, як вимагає закон. Ви – підсудний. Ви, Ватсоне, – британський суд присяжних; я ніколи не бачив людини, яка краще підходила б для цього. Я – суддя. Отож, джентльмени, ви чули свідчення. Чи визнаєте ви підсудного винним?
– Невинний, пане суддя, – сказав я.
Голос народу – голос Божий. Вас виправдано, капітане Крокере. Поки закон не знайде якогось іншого винуватця, ви в безпеці. Повертайтеся до цієї леді через рік, і нехай ваше спільне майбутнє доведе справедливість винесеного нами цього вечора вироку!
Друга пляма
Я думав, що «Убивство в Ебі-Ґрейндж» буде останнім з подвигів мого друга Шерлока Холмса, про які я розповідав коли-небудь публіці. Ні, не брак матеріалів спонукав мене так думати, – навпаки, я бережу записи про кілька сотень випадків, про які ніколи ще не згадував. Так само не можна сказати, що в читачів пропала цікавість до унікальних методів роботи цієї незвичайної людини. Справжня причина полягала лише в тому, що містер Холмс не хотів подальшого розголосу своїх справ. Поки він не облишив практичної роботи, записи про його успіхи мали для нього певну цінність; коли ж він остаточно покинув Лондон і заходився доглядати бджіл на пагорбах Сасексу, то зненавидів будь-яку славу і раз у раз просив, щоб його залишили в спокої. Тільки після того, як я нагадав йому про свою колишню обіцянку надрукувати це оповідання – про пригоду з «Другою плямою», – і переконав його, що цей довгий ряд нотаток було б доречно завершити справою найбільшої міжнародної ваги, він нарешті дав згоду розголосити цю справу, що оберігалася в суворій таємниці. Якщо окремі подробиці моєї розповіді здаватимуться дещо незрозумілими, читачеві легко буде збагнути, що моя стриманість має на те вагому причину.
Якось восени, у вівторок уранці, – ані року, ані навіть десятиліття я не можу назвати, – ми побачили в стінах свого скромного помешкання на Бейкер-стріт двох відвідувачів з іменами європейської слави. Один з них, суворий, поважний, з орлиним профілем та поглядом, був не хто інший, як славнозвісний лорд Белінджер, що двічі був прем’єром Британії. Другий, чорнявий, гарний з себе та ошатний, що ледве досяг середнього віку і вра жав не лише красою, а й розумом, був ясновельможний Трелоні Гоуп, міністр європейських справ і чи не наймолодший з усіх державних діячів країни. Вони сіли поруч на захаращеній паперами канапі; з їхніх зморених, схвильованих облич було одразу помітно, що вони прийшли до нас у вкрай важливій справі. Худі, з синіми прожилками прем’єрові руки гарячково стискали кістяний держак парасольки, а похмурі очі сумно позирали то на Холмса, то на мене. Міністр європейських справ нервово погладжував вуса й перебирав підвіски на годинниковому ланцюжку.
– Коли я побачив, що лист зник, містере Холмсе, – а це сталося сьогодні вранці, о восьмій годині, – я негайно повідомив прем’єр-міністра. Він запропонував, щоб ми вдвох пішли до вас.
– А чи повідомили ви поліцію?
– Ні, сер, – відказав прем’єр-міністр із притаманними йому рішучістю й блискавичністю. – Не повідомили й не стали б цього робити. Повідомити поліцію – це означає врешті надати справі розголосу. А саме цьому ми хочемо запобігти.
– Чому ж, сер?
– Бо документ, про який ідеться, такий важливий, що розголос може дуже легко призвести – і я сказав би, що за нинішніх умов неодмінно призведе, – до конфлікту європейського значення. Без перебільшення можу сказати, що від нього залежить питання війни і миру. Якщо його розшуки не залишаться в цілковитій таємниці, то краще взагалі не шукати його. Адже викрали його саме задля того, щоб надати широкого розголосу.
– Зрозуміло. А тепер, містере Трелоні Гоупе, я буду щиро вдячний вам, якщо ви розповісте мені, за яких саме обставин зник цей документ.
– Розповім кількома словами, містере Холмсе. Цей документ – лист від одного іноземного монарха – ми одержали шість днів тому. Він має таку вагу, що я ніколи не насмілився б залишити його в сейфі міністерства. Тож я щовечора брав його з собою додому, на Вайтхолл-Терас, де зберігав у спальні, в замкненій скриньці для паперів. Він ще був там минулого вечора. В цьому я впевнений. Коли я збирався на обід, то ще раз відімкнув скриньку й побачив, що документ там. Але вранці він зник. Скринька стояла біля дзеркала, на моєму туалетному столику, цілу ніч. Сплю я сторожко, дружина моя – так само. Ми обоє ладні заприсягнутись, що вночі до кімнати ніхто не заходив. Але вранці, повторюю, папір усе-таки зник.
– О котрій годині ви обідали?
– О пів на восьму.
– Коли ви пішли до спальні?
– Моя дружина була в театрі. Я чекав на неї. Було вже десь пів на дванадцяту, коли ми пішли спати.
– Отже, протягом чотирьох годин скринька була без нагляду?
– До спальні не дозволено заходити нікому, крім покоївки – вранці – і мого камердинера або камеристки моєї дружини – упродовж решти дня. Але всі вони – вірні слуги й живуть у нас уже давно. До того ж, жоден з них не міг знати, що в скриньці є щось цінніше за звичайнісінькі службові папери.
– Хто знав про існування цього листа?
– В моєму домі – ніхто.
– Але ваша дружина, напевно, знала?
– Ні, сер. Я нічого не казав дружині, аж поки цього ранку папір не зник.
Прем’єр схвально кивнув головою.
– Я завжди знав, сер, як високо ви шануєте свій обов’язок, – мовив він. – Я певен, що в такій важливій і таємній справі це для вас вище за найтісніші родинні зв’язки.
Міністр європейських справ уклонився:
– Цілком справедливо, сер. До сьогоднішнього ранку я ані словом не прохопився дружині.
– А чи могла вона здогадатися сама?
– Ні, містере Холмсе, не могла, та й ніхто не міг би.
– Чи пропадали у вас документи раніше?
– Ні, сер.
– Хто в Англії знає про існування цього листа?
– Вчора про нього повідомили всіх членів кабінету, але вимогу зберігати таємницю, яка супроводжує кожне засідання уряду, цього разу було підкріплено урочистим попередженням з боку прем’єр-міністра. Боже милий, це ж треба, щоб за кілька годин я сам загубив його! – Відчай спотворив його гарне обличчя; він обхопив руками голову. На якусь мить ми побачили справжню вдачу цього чоловіка – рвучку, запальну, вразливу. Але наступної хвилини шляхетна маска знов з’явилася на його обличчі і він уже спокійним голосом вів далі. – Крім членів кабінету, про лист знають іще двоє або троє чиновників з міністерства. І більш ніхто в цілій Англії, можу запевнити вас, містере Холмсе.
– А за кордоном?
– Я певен, що за кордоном теж ніхто не бачив цей лист. Я переконаний, що навіть його міністри... тобто він обминув звичайні офіційні канали.
Холмс трохи посидів у задумі:
– А тепер, сер, я мушу попросити вас описати мені цей документ і пояснити, чому його зникнення призведе до таких серйозних наслідків.
Два державні діячі обмінялися швидкими поглядами, й прем’єрові густі брови насупились:
– Містере Холмсе, лист був у довгому, вузькому блакитному конверті. На червоній сургучевій печатці зображений лев у стрибку. Адресу написано великими, чіткими літерами...
– Ці подробиці, сер, – перервав Холмс, – звичайно, цікаві й суттєві, але мені треба підґрунтя цієї справи. Про що йшлося в тому листі?
– Це найсуворіша державна таємниця, і я побоююсь, що не зможу відповісти вам, до того ж і не бачу такої потреби. Якщо за допомогою ваших незвичайних можливостей, як усюди подейкують, вам пощастить знайти описаний мною конверт з листом, то ви найкраще прислужитеся своїй країні й дістанете будь-яку винагороду.
Шерлок Холмс, усміхнувшись, підвівся.
– Ви справді найзаклопотаніші люди країни, – мовив він, – але моя скромна праця теж потребує часу. Шкода, що не можу стати вам у пригоді, але я вважаю подальшу нашу розмову справжнім марнуванням часу.
Прем’єр підхопився: в його глибоко посаджених очах спалахнув той шалений вогонь, що змушував уряд щулитись зі страху.
– Я не звик, сер... – почав він, проте вгамував свій гнів і знову сів на канапу.
Якусь хвилину ми сиділи мовчки. Нарешті літній державний діяч знизав плечима.
– Ми змушені пристати на ваші умови, містере Холмсе. Ви, звичайно, маєте рацію, і з нашого боку було б нерозумно чекати від вас допомоги, поки ми не довіримося вам остаточно.
– Я згоден з вами, сер, – сказав молодий міністр.
– Тоді я розповім вам усе, але цілком сподіваюся на вашу честь і честь вашого колеги, доктора Ватсона. Я волаю до вашого патріотизму, бо не можу уявити собі більшого нещастя для нашої країни, ніж розголос цієї справи.
– Ви можете спокійно довіритися нам.
– Отже, це лист від одного іноземного монарха, якого стурбувало нещодавнє розширення наших колоній. Лист написано поспіхом, і він цілком на його совісті. Запити засвідчили, що навіть його міністри нічого про це не знають. Водночас лист такий різкий, а деякі вислови – такі зухвалі, що його оприлюднення, поза сумнівом, схвилювало б громадську думку всієї країни. Навіть більше, сер: можу сказати без вагань, що за тиждень після оприлюднення листа нашу країну буде втягнено у велику війну.
Холмс написав на папірці ім’я й показав його прем’єрові.
– Саме так. Це він. І цей лист, який може спричинити мільйонні витрати й загибель сотень тисяч людей, зник таким загадковим чином.
– Ви повідомили відправника?
– Так, сер, йому було надіслано шифровану телеграму.
– А може, він і сподівався розголосу свого листа?
– Ні, сер, ми маємо всі причини вважати, що він уже усвідомив необачність і запальність свого вчинку. Це стало б для нього й для його країни ще більшим лихом, ніж для нас.
– Якщо так, то в чиїх інтересах оприлюднення цього листа? Навіщо комусь знадобилося викрасти чи розголосити його?
– Отут, містере Холмсе, ви змушуєте мене торкнутись царини високої міжнародної політики. Якщо ви візьмете до уваги становище в Європі, то вам легко буде зрозуміти причину. Ціла Європа являє собою озброєний табір. Існують два союзи, що мають однакову військову силу. Велика Британія зберігає нейтралітет. Якби Британію втягли у війну з одним союзом, це забезпечило б перевагу іншого, навіть незалежно від того, чи воюватиме він, чи ні. Ви розумієте?
– Так, цілковито. Отож у викраденні та оприлюдненні листа зацікавлені вороги цього монарха, що прагнуть посіяти розбрат між його країною й нами?
– Так, сер.
– А куди могли б надіслати цей документ, якби він потрапив до ворожих рук?
– До будь-якого з європейських урядів. Може, саме цієї миті він мчить туди з такою швидкістю, на яку лише здатен пароплав.
Містер Трелоні Гоуп схилив голову на груди й застогнав. Прем’єр лагідно поклав руку йому на плече:
– З вами сталося нещастя, любий мій друже. Ніхто не наважиться звинувачувати вас. Ви вжили всіх застережних заходів... Тепер, містере Холмсе, вам відомі всі подробиці. Що ви порадите робити далі?
Холмс сумно хитнув головою:
– Ви думаєте, сер, що війна неминуча, якщо цей документ не буде знайдено?
– Гадаю, що так.
– Тоді, сер, готуйтеся до війни.
– Це жорстокі слова, містере Холмсе.
– Зважте на факти, сер. Навряд чи лист забрали пізніш, аніж о пів на дванадцяту ночі, бо з того часу, як я зрозумів, і до того, як виявили, що він пропав, містер Гоуп із дружиною обоє були в спальні. Виходить, лист узяли минулого вечора, не раніш, аніж о пів на восьму, причому саме близько цієї години, бо злодій знав, де він лежить, і намагався, природно, заволодіти ним якнайскоріше. А тепер, сер, якщо документ такої ваги було викрадено ще вчора, то де він може бути зараз? Немає жодних причин десь ховати його. Найімовірніше, його вже передали зацікавленій особі. Чи є в нас надія перехопити лист або хоча б натрапити на його слід? Ні, він недосяжний для нас.
Прем’єр-міністр підвівся з канапи:
– Ви міркуєте цілком логічно, містере Холмсе. Я бачу, що тут справді нічим не зарадити.
– Уявімо собі, наприклад, що лист узяли камеристка або камердинер...
– Вони обоє – старі й вірні слуги.
– Як я зрозумів, ваша спальня – на третьому поверсі, а з передпокою до неї не можна увійти непоміченим. Отже, це зробив хтось із мешканців будинку. Кому ж злодій міг передати лист? Одному з міжнародних шпигунів або таємних агентів, чиї імена добре мені відомі. Очолюють їхню, так би мовити, компанію троє. Я почну свої розшуки з того, що дізнаюся, чим нині зайнятий кожен з трьох. Якщо один з них виїхав, – надто коли виїхав учора ввечері, – ми довідаємось, куди подівся документ.
