Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 3"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)
Містер Шерлок Холмс того вечора уважно вислухав мій довгий звіт, але жодним словом не похвалив мене, чого я, правду кажучи, сподівався. Навпаки, його суворе обличчя спохмурніло ще більше, коли він розтлумачував мені те, що я зробив, і те, що я повинен був зробити.
– Ваша схованка, любий мій Ватсоне, була вкрай невдала. Ви мали сховатися за живоплотом, щоб розгледіти цю особу. А ви були за кількасот ярдів від нього і можете розповісти мені ще менше, ніж міс Сміт. Вона думає, що не знає його; я ж, навпаки, гадаю, що він їй знайомий. Навіщо інакше йому ховати від неї своє обличчя? Ви кажете, що він їхав, низько схилившись над кермом? Отож-бо й воно – щоб не було видно обличчя! Одне слово, ви наламали-таки дров. Він повернув до будинку, й ви схотіли довідатись, хто він такий. Задля цього ви пішли до лондонського житлового агента!
– Що ж мені було робити? – з запалом вигукнув я.
– Піти до найближчої пивнички. От де осередок сільських пліток. Там ви дізналися б про всіх мешканців будинку – від господаря до служниці. Вільямсон? Це ім’я нічого мені не говорить. Якщо він – людина літня, то ніяк не може бути тим жвавим велосипедистом, що зумів сховатися від молодої дівчини. Що з’ясувала ваша подорож? Хіба те, що розповідь дівчини – правдива. А я й не мав у тому жодного сумніву. Як і в тому, що між велосипедистом і Холлом існує зв’язок. Холл орендує якийсь Вільямсон. Що з того? Ну, ну, любий мій сер, не засмучуйтесь. До наступної суботи ми мало що можемо зробити, а тим часом я сам спробую дещо довідатися.
Наступного ранку ми одержали лист від міс Сміт, де було стисло й точно описано ті самі події, які я бачив на власні очі, але найважливішим було закінчення:
«Я певна, що ви збережете мої слова в таємниці, містере Холмсе: перебування в цьому домі стало для мене нестерпним, бо мій господар сватався до мене. Я переконана, що його почуття – справді глибокі й чесні. Але я заручена з іншим. Він сприйняв мою відмову дуже серйозно, проте й дуже ґречно. І все ж таки, як ви й самі розумієте, стосунки в домі дещо напружилися».
– Мені здається, наша молода приятелька потрапила в халепу, – задумано мовив Холмс, дочитавши лист. – Ця справа має більше цікавих рис і можливих ускладнень, ніж я гадав спочатку. Не завадило б мені відпочити якийсь день на селі. Поїду сьогодні туди й перевірю деякі здогади на місці.
Холмсів відпочинок на селі скінчився несподівано: він повернувся на Бейкер-стріт пізно ввечері з розбитою губою й синцем на лобі, та й узагалі виглядав так, що Скотленд-Ярд міг би зацікавитись його власною персоною. Своїми денними пригодами він був дуже задоволений і щиро сміявся, переказуючи їх мені.
– Трохи розім’ятись на волі завжди корисно, – сказав він. – Ви знаєте, що я добре володію старовинним англійським видом спорту – боксом. Сьогодні це якраз стало мені в пригоді. Інакше все скінчилося б кепсько.
Я почав благати його розповісти, що сталося.
– Я знайшов ту пивничку, яку радив учора вам відвідати, і звідти розпочав свої розшуки. Балакучий хазяїн розповів мені все, що я хотів. Вільямсон – це сивий бородань, мешкає в Холлі сам, якщо не рахувати кількох слуг. Подейкують, що він був священиком, але дві пригоди, що сталися з ним, коли він жив у Холлі, видались мені дивними для священика. Я розпитав у церковній управі, й мені відповіли, що священик такий справді був, але репутацію мав дуже погану. Ще хазяїн сказав мені, що до Холла щосуботи збираються гості – «веселеньке товариство, сер», – між якими щоразу з’являється такий собі джентльмен із рудими вусиками, на ім’я містер Вудлі. Тільки-но він це промовив, як увійшов сам містер Вудлі – він пив у сусідній кімнаті пиво й чув усю нашу розмову. Хто я такий? Чого мені треба? Якого біса я до нього чіпляюся? І пішов сипати лайкою, ще й добірною. Закінчив він коротким міцним ударом збоку, і я не встиг ухилитися. Зате наступні кілька хвилин були пречудові. Він замахнувся ще раз, але спершу дістав удар лівою. Щодо мене, то бачите самі. Містера ж Вудлі повезли додому на возі. Так скінчилась моя прогулянка до Суррею, й мушу визнати, що, незважаючи на велике задоволення, я дістав від неї ще меншу користь, ніж від вашої подорожі.
У четвер нам принесли новий лист від нашої клієнтки.
«Вас не здивує, містере Холмсе, – писала вона, – звістка про те, що я залишаю дім містера Каразерса. Навіть велика платня не може поліпшити мого прикрого становища. В суботу я виїжджаю додому, але більше не повернуся. Містерові Каразерсу нарешті прислали коляску, тож якщо раніше безлюдна дорога й була небезпечна, то тепер жодної небезпеки немає.
Проте я мушу залишити містера Каразерса не тільки тому, що почуваю себе поряд із ним незручно, а й тому, що отой огидний чоловік, містер Вудлі, з’явився знову. Він ніколи не був красенем, але нині виглядає просто потворно; з ним, напевно, сталося лихо – все його обличчя розпухло. Я бачила його у вікно, та, на щастя, не зустрілася з ним. Він довго розмовляв про щось із містером Каразерсом, якого це дуже схвилювало. Напевно, Вудлі мешкає поблизу, бо він не залишився ночувати, а вранці я побачила його знову, коли він продирався крізь кущі. Краще б там нишпорив дикий звір! Важко передати ту огиду й страх, які він викликає у мене. Як містер Каразерс може терпіти його бодай хвилину? Проте цієї суботи всі мої клопоти скінчаться».
– Сподіваюся, Ватсоне, сподіваюся, – похмуро промовив Холмс. – Навколо цієї молодої леді плетуться якісь глибокі інтриги, й наш обов’язок – простежити, щоб дорогою її ніхто не зачепив. Гадаю, Ватсоне, нам доведеться знайти час і поїхати туди в суботу разом, інакше цей цікавий, хоч і незакінчене розслідування матиме нещасливий кінець.
Мушу зізнатися, що досі я не сприймав цієї справи надто серйозно; вона здавалась мені радше чудернацькою, дивовижною, ніж небезпечною. Нічого дивного не було в тому, що незнайомець шукав нагоди зустрітися з молодою красунею, – хіба можна було вважати його небезпечним, якщо він не мав сміливості наблизитись до неї й кинувся тікати, коли вона сама спробувала це зробити! Негідник Вудлі був особою іншого ґатунку, але після того випадку не чіпав її й навіть не зустрічався з нею, відвідуючи Каразерса. Велосипедист був, безперечно, одним з недільних гостей, про яких говорив хазяїн пивнички, але хто він такий і чого хоче, залишалося невідомим. Я зрозумів, що за всіма цими химерами ховається трагедія, лише тоді, коли Холмс, перш ніж вийти з кімнати, рішуче сунув собі в кишеню револьвер.
Після дощової ночі настав чудовий ранок, і поросле вересом пустище з яскравими купинами квітучого дроку виглядало ще чарівніше в наших очах, натомлених сірими, сизими й глинястими барвами Лондона. Ми з Холмсом прямували широкою піщаною дорогою, насолоджуючись свіжим ранковим повітрям, веселим пташиним співом і пахощами весни. Дорога здіймалася вгору, і з пагорба Круксбері ми побачили похмурий Холл, що наїжачився димарями серед старих дубів, трохи молодших за будинок, який вони оточували. Холмс показав пальцем на довгу дорогу, яка вилася жовтогарячою стрічкою між бурим пустищем і щойно зазеленілими лісами. Здалека на ній з’явилася чорна цятка, й ми побачили коляску, що наближалася до нас. Холмс у розпачі вигукнув:
– Я сподівався мати про запас півгодини! Якщо це її коляска, то, виходить, вона поспішає на ранковий потяг. Боюся, Ватсоне, що вона промине Чарлінґтон швидше, ніж ми встигнемо дістатися туди.
Дорога побігла вниз, і коляски вже не було видно; ми кинулись уперед, і я невдовзі засапався – сидячий спосіб життя давався взнаки. Холмс, навпаки, почувався чудово: його надихав невичерпний запас нервової енергії. Ступаючи швидко й пружисто, він був уже за сто ярдів поперед мене, коли раптом зупинивсь і з відчаю махнув рукою. Тієї ж миті з-за повороту вилетіла порожня коляска, яку щосили ніс кінь, і віжки волочилися по землі.
– Запізно, Ватсоне, запізно! – скрикнув Холмс, коли я, відсапуючись, підбіг до нього. – Це ж треба бути таким дурнем, щоб не подумати про ранковий потяг. Її викрали, Ватсоне, викрали! Або вбили! Хтозна, що трапилося! Станьте на дорозі! Зупиніть коня! Отак. Мерщій до коляски, – може, ми ще встигнемо виправити мою помилку.
Ми скочили в коляску; Холмс, обернувши коня, ляснув батогом, і ми помчали назад. Одразу за поворотом нам відкрилася вся дорога між Холлом і пустищем. Я вхопив Холмса за руку.
– Це він! – вигукнув я.
Назустріч нам їхав самотній велосипедист. Низько схиливши голову, він щосили натискав на педалі, немов на змаганні. Раптом він підвів голову, побачив нас, зупинився й зіскочив з велосипеда. Його вугільно-чорна борода дивним чином вирізнялася на блідому обличчі, а очі палали, як у лихоманці. Він приголомшено дивився на нашу коляску.
– Гей! Стійте! – закричав він, поставивши велосипед упоперек дороги. – Де ви взяли цю коляску? Стійте, кажу вам! – загорлав він, витягши з бічної кишені револьвер. – Стійте, кажу, або, присягаюся Святим Юрієм, зараз вистрелю в коня!
Холмс кинув віжки мені на коліна й вискочив з коляски.
– Ви саме та людина, яку ми хочемо бачити. Де міс Вайолет Сміт?
Він говорив швидко й виразно.
– Те саме я хочу спитати у вас. Ви сидите в її колясці. Ви повинні знати, де вона!.
– Ми побачили цю коляску на дорозі. Вона їхала порожня. Ми сіли в неї й помчали шукати молоду леді.
– Боже мій! Боже мій! Що мені робити?! – скрушно вигукнув незнайомець. – Вони схопили її, цей собака Вудлі і розбійник-пастор. Мерщій, джентльмене, мерщій, якщо ви справді її друг! Допоможіть мені, й ми її врятуємо, хай навіть мої кістки згниють у Чарлінґтонському лісі!
Не тямлячи себе, він побіг із револьвером у руці до стежки в живоплоті. Холмс кинувся за ним, а я, залишивши коня пастися біля дороги, – за Холмсом.
– Вони проходили тут, – сказав Холмс, показуючи на сліди кількох ніг уздовж стежки. – Гей! Стривайте-но! Хто це там у кущах?
То був хлопець років сімнадцяти в одежі конюха зі шкіряними шнурами й крагами. Він лежав горілиць, підігнувши коліна; на голові його виднілася жахлива рана. Він був непритомний, але живий. Я поглянув на рану й побачив, що кістку не зачеплено.
– Це Пітер, конюх! – вигукнув незнайомець. – Він її віз. Мерзотники стягли його з коляски й побили. Облиште його! Зараз ми нічим не зарадимо йому, а от її можемо врятувати від гіркої долі!
Ми помчали стежкою, що звивалася між деревами. Добігши до садка, який оточував будинок, Холмс зупинився.
– У будинку їх немає. Ось їхні сліди – вони ведуть ліворуч, до лаврових кущів. Так і є!
Тим часом із-за розлогих зелених кущів лавру до нас долинув пронизливий, сповнений жаху жіночий крик. Несподівано він обірвавсь і на найвищій ноті перейшов у хрипіння.
– Сюди! Сюди! Вона в алеї для гри в скраклі! – кричав незнайомець, продираючись крізь кущі. – Собаки! Боягузи! За мною, джентльмени! Пізно! Надто пізно, хай йому біс!
Кущі несподівано скінчились, і ми вибігли на ясно-зелений моріжок, оточений старими деревами. В іншому його кінці, в затінку могутнього дуба, стояла незвичайна трійця. Однією з трьох була жінка – наша клієнтка, що знесилено притулилася до дерева; рот їй було зав’язано хустиною. Перед нею стояв, розставивши ноги, молодик із лютим бульдожачим обличчям і рудими вусиками. Однією рукою він уперся в бік, а в іншій тримав нагай; уся його постать була сповнена зневажливого й переможного зухвальства. Між ними був підстаркуватий, сивобородий чоловік у короткій сутані поверх легкого твідового костюма; він, напевно, щойно скінчив обряд вінчання, бо саме тієї хвилини, коли ми з’явилися, поклав у кишеню маленьку Біблію й ляснув нареченого по плечу, по-блазнівському вітаючи його.
– Їх повінчано! – ледве вимовив я.
– Уперед! – вигукнув наш провідник. – Уперед! – Він кинувся через моріжок, а ми з Холмсом – за ним.
Коли ми підбігли, жінка, щоб не впасти, гарячково вхопилася за дерево. Вільямсон, колишній священик, глузливо вклонився нам, а негідник Вудлі ступив уперед і брутально, самовдоволено зареготав.
– Знімай свою бороду, Бобе, – сказав він. – Я тебе одразу впізнав. Ти зі своїми друзями повернувся саме вчасно, щоб я міг познайомити вас із місіс Вудлі.
Відповідь нашого провідника була несподіваною. Він зірвав із себе чорну бороду – вона справді виявилась фальшивою, – й кинув її геть, відкривши довгасте, бліде, чисто поголене обличчя. Тоді витяг револьвер і націлився в молодика, що наступав на нього, погрозливо вимахуючи нагаєм.
– Так, – мовив наш спільник, – я Боб Каразерс і зроблю все, щоб змити з цієї жінки її образу, хай навіть на шибеницю за те піду. Я казав, що з тобою стане, якщо ти не облишиш її, й Богом присягаюся, що дотримаю свого слова!
– Ти спізнився. Вона моя дружина.
– Ні, твоя вдова!
Тріснув постріл, і я побачив, як на жилеті Вудлі розпливлася кривава пляма. Він закрутився на місці й з криком упав навзнак; мертвотна блідість укрила його огидне, розчервоніле обличчя. Старий Вільямсон, що й досі ще стояв у сутані, вибухнув такою лютою лайкою, якої я зроду не чув, і теж дістав револьвер, але не встиг піднести його, як побачив перед собою цівку Холмсової зброї.
– Годі, – суворо промовив мій друг. – Киньте револьвер! Ватсоне, підберіть-но його. Приставте йому до голови. Дякую. А ви, Каразерсе, давайте сюди свій револьвер. Годі вже крові! Давайте, давайте його сюди!
– Хто ви такий?
– Мене звуть Шерлок Холмс.
– О Боже!
– Я бачу, ви чули про мене. Я буду тут замість поліції, доки вона не приїде. Гей, послухайте-но! – гукнув він до конюха, що з’явився біля дерева. – Ходіть-но сюди. Візьміть оцей лист і мчіть до Фарнема. – Він накидав кілька слів на аркуші з записника. – Віддасте його начальникові поліційної дільниці. А я тим часом буду тут замість нього.
Могутній Холмсів розум і його воля керували тепер цією трагічною сценою, а решта учасників були лише ляльками в його руках. Вільямсон із Каразерсом перенесли Вудлі до будинку, а я подав руку переляканій дівчині. Пораненого поклали в ліжко, і я на Холмсове прохання оглянув його. Потім я знайшов Холмса в їдальні, завішаній старовинними килимами; перед ним сиділи двоє затриманих.
– Він буде жити, – сказав я.
– Що?! – скрикнув Каразерс, підхопившись зі стільця. – Я піду нагору й доб’ю його. Невже, по-вашому, ця дівчина, цей ангел буде на все життя прикута до того чудовиська Джека Вудлі?
– Нехай це вас не турбує, – відповів Холмс. – Є принаймні дві вагомі причини, через які вона ніколи не буде його дружиною. Насамперед ми поставимо питання про те, чи мав містер Вільямсон право вінчати їх.
– Я прийняв сан! – вигукнув старий мерзотник.
– Але вас позбавили його.
– Священик завжди буде священиком.
– Я так не вважаю. А згода на шлюб?
– Ось вона, згода. Лежить у мене в кишені.
– То ви дістали її шахрайським чином. Будь-яке вінчання з примусу – це не вінчання, а тяжкий злочин, у чому ви невдовзі переконаєтесь. Гадаю, ви матимете щонайменше десять років, щоб як слід це обміркувати. А щодо вас, Каразерсе, то краще б ви не витягали з кишені револьвер.
– Тепер я бачу, що це так, містере Холмсе. Але я намагався зробити все, щоб захистити цю дівчину, – бо я кохав її, містере Холмсе, і вперше дізнався, що таке кохання. Аж раптом усе зійшло нанівець і вона опинилася в руках наймерзеннішого негідника Південної Африки – людини, чиє ім’я сіє страх від Кімберлі до Йоганнесбурга. Може, ви й не повірите, містере Холмсе, але з того дня, як ця дівчина почала працювати в мене, я жодного разу не пустив її додому саму, та ще й повз цей будинок, де збиралися ці розбійники. Я щоразу сідав на велосипед і їхав за нею. Звичайно ж, я їхав на великій відстані й чіпляв фальшиву бороду, щоб вона мене не впізнала, бо ця добра й гордовита дівчина нізащо не залишилася б у мене, якби довідалась, що я супроводжую її на дорозі.
– Чому ж ви не сказали їй про цю небезпеку?
– Бо вона тоді так само покинула б мене. Я просто не міг цього зробити. Хоч вона й не любила мене, але для мене було найбільшим щастям бачити її в себе вдома, чути її голос...
– Он як! – мовив я. – Ви називаєте це коханням, містере Каразерсе, а як на мене, це радше себелюбство.
– Але ж ці дві речі завжди поруч. Одне слово, я не міг про це й подумати. До того ж наміри цих розбійників були такі, що вона потребувала захисту. Коли надійшла телеграма, я зрозумів, що тепер вони почнуть діяти.
– Яка телеграма?
Каразерс дістав телеграму з кишені.
– Ось вона, – сказав він.
Телеграма була проста й коротка: «Старий помер».
– Так! – промовив Холмс. – Здається, я бачу, як усе відбувалось, і розумію, чому ця телеграма стала фатальною. Якщо ми все одно сидимо тут і чекаємо, то, може, ви самі розповісте нам, що знаєте.
Старий негідник у сутані вилаявся.
– Небом присягаюся, – зарепетував він, – якщо ти, Бобе Каразерсе, викажеш нас, то я зроблю з тобою те саме, що ти – з Джеком Вудлі! Про дівку можеш мекати собі, що завгодно; та якщо ти продаси своїх приятелів цьому нишпорці в цивільному, то будеш останнім падлюкою в світі!
– Вашій велебності нема чого так хвилюватись, – зауважив Холмс, запалюючи цигарку. – Справа й так цілком ясна, тож якщо я й цікавитимуся деякими деталями, то тільки для себе. Якщо ж ви не бажаєте розповідати, то розповім я, й тоді ви побачите, що приховувати вам нема чого. Передусім, ви троє – ви, Вільямсоне, ви, Каразерсе, й Вудлі – приїхали з Південної Африки, щоб...
– Брехня номер один! – перервав його старий. – Я вперше побачив їх два роки тому й ніколи в житті не був в Африці. З’їжте на здоров’ячко, містере нишпорко!
– Так, це правда, – підхопив Каразерс.
– Гаразд, гаразд, ви двоє приїхали сюди. Його велебність – продукт вітчизняного виробництва. У Південній Африці ви були знайомі з Ральфом Смітом. Ви мали причину сподіватися, що він довго не проживе, й довідались, що його спадщину повинна одержати небога. Так?
Каразерс кивнув, а Вільямсон знову вилаявся.
– Вона була його найближчою родичкою, а ви знали, що старий не залишив духівниці.
– Він не вмів ні читати, ні писати, – сказав Каразерс.
– Отже, ви вдвох приїхали сюди і розшукали дівчину. Ви вирішили, що один з вас одружиться з нею, а другий дістане свою частку здобичі. Її чоловіком мав стати Вудлі. Чому саме він?
– Ми розіграли це в карти ще в дорозі. Він виграв.
– Зрозуміло. Ви запросили молоду леді до себе, щоб Вудлі міг залицятися до неї. Вона добре розпізнала цього п’яного розбійника й не схотіла навіть бачити його. А тим часом ви закохалися в неї, тож увесь цей задум мав луснути. Хіба могли ви навіть подумати про те, що цей мерзотник володітиме нею!
– Ні, Святим Юрієм присягаюся, не міг!
– Між вами відбулася сварка. Він у люті залишив ваш будинок і почав плести свій власний задум, окремо від вас.
– Скидається на те, Вільямсоне, що нам і справді нема чого розповісти цьому джентльменові! – гірко усміхнувся Каразерс. – Так, ми посварились, і він ударив мене. Тепер, в усякому разі, я поквитався з ним. Потім він зник. Познайомився з цим колишнім священиком. Я дізнався, що вони оселились у цій садибі поблизу дороги, яка веде до станції. Я наглядав за леді, як міг, бо відчував, що вони замислюють щось диявольське. Часом я заходив до них, щоб розвідати їхні наміри. Два дні тому Вудлі завітав до мене з цією телеграмою – про те, що Ральф Сміт помер. Він спитав мене, чи згоден я взяти участь у нашій оборудці. Я відмовився. Він спитав, чи згоден я сам одружитися з дівчиною і віддати йому половину спадщини. Я відповів, що згоден, але вона цього не хоче. Тоді він сказав: «Повінчаємо її з тобою, а за тиждень-два настрій у неї покращає». Я відповів, що нічого не робитиму силоміць. Тоді він заходився клясти мене, мов останній мерзотник, – а він і є підлий мерзотник! – заявив, що так чи інакше дістане своє, й пішов. Цієї суботи вона поїхала від мене. Я роздобув коляску, щоб леді відвезли до станції, але все одно стривожився й подався за нею на велосипеді. Проте вона була вже далеко, й перш ніж я наздогнав коляску, лихо вже сталося. Я зрозумів це, коли побачив двох джентльменів, що мчали назад у її колясці.
Холмс підвівся й кинув недопалок у камін.
– Я був таким недоумком, Ватсоне! – скрикнув він. – Ви тоді сказали мені, що велосипедист поправляв краватку в кущах, – цього було досить. Та хоч як би там було, ми можемо привітати самих себе з розв’язкою цікавої й навіть, я сказав би, унікальної справи. Онде йдуть троє констеблів, і я радий бачити з ними молодого конюха; цілком можливо, що ні він, ні наш вельмишановний жених не стануть жертвами нинішніх пригод. Гадаю, Ватсоне, що вам слід звернути свою професійну увагу на міс Сміт і сказати їй, що ми залюбки проведемо її до матері, якщо вона вже зовсім отямилася. Якщо ж ні, то скажіть їй, що ми зараз надішлемо телеграму молодому електрикові в Мідленд, – це замінить їй якнайкращі ліки. А щодо вас, містере Каразерсе, то, як на мене, ви заслужили пробачення за свою участь у цій змові. Ось моя візитна картка, сер, і якщо мої свідчення зможуть стати вам у пригоді на суді, я буду до ваших послуг.
У вихорі наших із Холмсом пригод мені часто було важко, – як читач уже, напевно, помітив, – завершити як слід свою розповідь і повідомити ті останні деталі, що могли б зацікавити публіку. Кожна пригода немовби ставала передмовою до наступної, й тільки-но вистава закінчувалася, як її виконавці випадали з нашої уваги, бо ми були надто зайняті, щоб перейматися їхньою долею. Але наприкінці свого рукопису я знайшов коротеньку нотатку, що стосувалася цієї справи: в ній ішлося про те, що міс Вайолет Сміт справді дістала велику спадщину, й нині вона – дружина Сиріла Мортона, головного партнера компанії Мортона й Кеннеді, відомих електриків з Вестмінстера. Вільямсона та Вудлі звинуватили у викраденні людини й насильстві: їх засудили – першого до семи років, а другого – до десяти років тюрми. Про долю Каразерса там не записано нічого, але я певен, що до його пострілу суд поставився поблажливо, бо Вудлі мав репутацію якнайне– безпечнішого негідника, тож кілька місяців ув’язнення цілком задовольнили суддів.
