Текст книги "Провина"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Але з власного досвіду знав, що жінок така поведінка чоловіків страшно бісить. Їх у такі моменти чомусь тягне на балачки про високе й вічне, і спробуй тільки під час цих балачок розслабитись і ненароком захропти, – тебе одразу розштурхають і повідомлять, що всі чоловіки – тварюки й егоїсти.

Ніби не можна зачекати з таким повідомленням до ранку?

Жінка за його спиною мовчала й невідомо що думала, тому він знову й знову вдихав дим цигарок, рятуючись від цієї невідомости.

– Третя година ночі… – раптом мовила вона. – Ти ще спати не хочеш?

Влад підскочив від несподіванки. А коли ж тоді про високе й вічне?..

– Стривай, стри-вай… – Він струсив попіл просто на підвіконня і знову затягнувся, вдивляючись у далечінь.

«Стривай, нудьго, я ще не весь твій…»

– Я не зрозумів: ти… в порядку?

Вона відбивалась від нього так несамовито, що в якусь мить він налякався і відступив, але вона одразу ж, не розплющуючи очі, простягла до нього руки…

– Вибач мені.

Це сказала його жінка.

Вона сказала йому «вибач».

Влад раптом виявив, що запалена цигарка, яку він щойно тримав у руках, переламана начетверо і, не гаючи часу, вибив із пачки наступну.

Усі вогні, які він коли-небудь запалив у своєму житті, не були варті ламаного гроша.

– Ти нічого поганого мені не зробила, – видушив він із себе і раптом зрозумів: вона СПРАВДІ нічого поганого йому не зробила.

– Я втратила над собою контроль…

«Втрата КОНТРОЛЮ… Буває. Але ще не зараз, нудьго, ще ні…»

– А ти ніби не здивований…

– Я чекав… чогось подібного.

Вона мала б запитати «чому?», але не спитала.

А він курив і згадував ранок понеділка, перший тверезий ранок після весілля, коли він прокинувся на нерозкладеному дивані з мізерними слідами алкоголю у крові і мерзенним відчуттям глобальної катастрофи душевного масштабу; а потім прийшло героїчне рішення піти проконсультуватись у фахівця з душевних катастроф, а простіше – поплакатися на плечі одногрупниці, яка йому давно не лише одногрупниця; і її пафосні слова згадував: «Барикади – це одна з форм прояву базової недовіри до світу»; і її губи біля своїх губ: «Будь обережний із такими жінками. Вони навіть удава можуть затягти у мишоловку…»; і нудьгу, яка, махнувши лапою, дозволила йому побути у жінки-психотерпапевта трохи довше, ніж він планував.

А чом би й ні?

Але навіть там – в обіймах копії, якою він хотів підмінити оригінал, сподіваючись при цьому, що сам цієї підміни не помітить, – йому не давала спокою недоречна, нікому нібито не потрібна цікавість, яка шкрябала його зсередини кігтиком і вказувала на забарикадовані двері: що там, як ти вважаєш?

Ця цікавість ходила за ним удень і вночі, на роботі й на гулянках, нудьга проганяла її геть, але вона не здавалася – така звична дитинству цікавість перед усім невідомим, яка маліє в міру того, як невідомого у світі стає все менше.

Уперше побачивши свою майбутню дружину, він зазначив про себе, що вона ні на краплю не схожа на Зоряну. Побачивши її вдруге, вирішив, що вона не становитиме для нього загрози.

Побачивши її утретє, він запропонував їй одружитися. Чом би й ні?

«Знали б ми, де впадемо, соломку б постелили, так, куме?»

Стабільно натикаючись у своєму домі на незнайому дівчину, він щоразу очікував нападу й дивувався, коли його очікування не справджувалися.

Спробувавши висловити те, що його тривожило, він не почув у відповідь порад чи рекомендацій і одержав можливість робити те, що вважав за потрібне.

Звільнений від страху втратити її, що в народі чомусь вважається однією з ознак кохання, він міг спокійно займатися своїми повсякденними справами.

Вона не заважала йому жити – і це дивувало його найбільше.

Через тиждень після весілля вона була для нього загадкою, ще більшою ніж до весілля. І ця загадка врешті-решт дісталася його свідомости й поставила там великий знак питання, відсунувши вбік усі інші нерозгадані загадки Всесвіту.

Але чому ж вона мовчить…

– Дай мені сигарету.

Отакої…

– Що?

– Сигарету дай. Будь ласка.

– Ні-і, – покрутив він головою. – Тільки не це. Ти не куриш.

– Ніколи не пізно почати.

– Ти не куритимеш.

– Але ж правил нема.

– А я диктатор: хочу – скасовую правила, хочу – встановлюю… Краще… краще розкажи мені…

Це вирвалося само собою. Він злякано замовк, але був певен, що вона добре зрозуміла його. У її присутності був нездатен втримати язика за зубами.

Питається чому, якщо вона ніколи ні про що не запитувала.

– Тобі буде нецікаво, – глухо обізвалася вона через добрий шмат часу.

– А раптом..?

– Забирайся звідси, Бармак. Іди, куди там треба тобі йти. До свого психотерапевта, наприклад…

Влад завмер.

І як це вона здогадалася? Нюх у них на ці справи, чи що?

«Скільки б ми, куме, не вчилися, все одно дурнями помремо. Факт».

– Жінки люблять ревнувати… – почав він здалеку.

– Мабуть…

– Це в їхній натурі – робити з мухи слона…

– Напевно…

– А все тому, що самі теж не проти стрибнути в гречку. Майже в кожному анекдоті, коли чоловік повертається додому, кого він застає? Отож-бо. А народ як скаже, так зав’яже…

Щось він занадто розійшовся.

– Хай буде так.

– Тобто як – так? Хіба ти не повинна їх захищати?

– Кого їх?

– Жінок.

– Чому?

– Ну… всі так роблять. Оця ваша… як її… жіноча солідарність…

– Я не можу захищати всіх жінок.

– Чому?

Десь тут ховалась якась каверза, але де?

– Тому що я не знаю всіх жінок. Я можу говорити тільки про тих, кого добре знаю. Та й то тільки в певному конкретному випадку.

– Отже, ти визнаєш?

Головне в захисті – напад.

– Що я маю визнати?

– Що жінки теж багато в чому винні. А ви все спихаєте на чоловіків.

– Я не люблю узагальнень. Є різні чоловіки і різні жінки.

– Ну так, звісно, але є ціла наука, яка вивчає відмінності між чоловіками й жінками, і, повір мені, ми дуже різні за натурою.

– Усі говорять тільки про відмінності. Але мусить бути в нас і щось спільне. Чомусь про це не говорять.

– Гм… Конкретно – у нас?

– У жінок і чоловіків. Що на це кажуть психотерапевти?

Отакої. Вони б уже мали бути за кілометр від цієї слизької теми.

– Звідки ти… гм… знаєш Людмилу?

– Вона підходила до мене на весіллі. І відрекомендувалася.

На весіллі він не бачив нічого, крім горілки. Ну і що далі? Жінка мовчала. Потайки зітхнувши, Влад приречено обернувся…

Волосся вибилося з хвостика, ворсиста ковдра сповзла з оголених плечей, а очі закрила тінь від вій.

Зате усмішка…

Пачка цигарок випала з рук.

Давно йому так не усміхалася жінка. Неначе кішка, що поїла сметани…

Він кашлянув і нахилився за цигарками, відчуваючи себе трагічно юним вісімнадцятирічним студентом, що захоплено блукає містом у пошуках пригод… рвучко випроставшись, він зачинив вікно, залишивши лише кватирку, і взявся навпомацки шукати на підвіконні сірники.

Краще дивитись у далечінь. Безпечніше.

– А нічого не було, – несподівано відказала жінка за його спиною. – Я тільки була свідком. Тільки свідком.

Пачка знову випала йому з рук. Добре, що цього разу – на підвіконня.

– Свідком чого?..

– Зґвалтування. Я примудрилася прийти у недоречний момент.

Знову він не міг припалити. Не можна пити стільки кави. Краще валер’янку… Або цикуту.

– І що… ти бачила?

– Мало що. Було темно, ніч. Невиразний силует і… розпростерте на землі тіло.

Тіло у синцях. Чорне волосся в кулаці. Задоволення від…

– Силует? Ти його добре бачила?

– Ні, звичайно. Усе тривало лише мить. Він повернув голову – і наші погляди зустрілись. Але було темно…

Вона відповідала чітко і бадьоро. Занадто бадьоро.

– Як він… виглядав? Ти щось розгледіла?

– Шапка, куртка… Була зима і темно, я ж казала…

Страх, мов потяг, набирав обертів, стукаючи у грудях.

– І ти б його зараз упізнала… якби зустріла?

– Ні. Це трапилося шість років тому. Ми бачилися лише мить. Темно було.

Вона так часто повторювала оте «темно було», що йому стало не по собі. Багаторічне спілкування з психотерапевтом дечому його таки навчило.

– А він… він би тебе впізнав, скажімо, десь на вулиці?

– Ні, не впізнав би. Темно…

Нудьга вхопила його за горло. Він закашлявся. Тоді загасив цигарку, підійшов до ліжка й сів.

Спершись підборіддям на коліна, вона невідривно дивилася на нього. Що думала, кого бачила перед собою?..

– Ти повинна бути обережнішою.

– Не говори мені про обережність. Я не хочу про неї чути. Мене нудить від цього слова.

– А… чого ти хочеш?

Вона раптом перестала дихати. На довгу мить.

– Десерт. І коктейль. І щоб з тобою…

– Нема питань.

Нічний клуб «Аеліта» охороняла «тридверна шафа» з голеною головою і в безрукавці поверх футболки.

– У вас десерти є? А коктейлі? – запитав у «шафи» чоловік, витягуючи гроші.

– Чому він мовчить? – запитала у чоловіка Марія, вказуючи на охоронця, який мовчки перераховував гроші.

– Напевно, нема ні десертів, ні коктейлів. Підемо ще кудись?

– А якщо він бреше?

Чоловік гмикнув.

– Все одно грошей не віддасть.

– А якщо попросити?

Чоловік не втримавсь і розсміявся. Давно над її жартами не сміялися чоловіки.

Дзеркальна куля під стелею, дзеркальна стіна в глибині сцени, різке біле світло і на диво багато народу. О третій годині? Відстала вона від життя, однозначно.

– Знаєш, що найсмішніше? Тут справді нема ні вершкових десертів, ні молочних коктейлів, – гортаючи меню, повідомив Влад.

Марія кивнула.

– Дуже добре.

– Чому добре?! – закричав він їй у вухо, бо саме гримнула музика.

– Тому що я не хочу, щоб ти нагадував мені мого батька.

– Голосніше!

Вона усміхнулася. Він міг закластися на тисячу доларів, що в цьому залі не знайдеться іншої такої усмішки: ідеально рівний зубний ряд, ідеально біла емаль…

Треба втікати. Поки не пізно.

– Невже вони всі не хочуть спати? – показала вона на довколишній люд.

– Хочуть.

– То чому не йдуть?

– Ти бачила охоронця? Такий і мишу не пропустить.

Вона розсміялася. Коли жінка сміється над твоїм анекдотом, то або анекдот такий гарний, або жінка.

Але все одно приємно.

І треба ж, щоб саме в цю мить нагадали про себе сліди, залишені на його тілі хлопцями з бусу. Він схопився за келих з вином.

– А якщо спробувати? – пробилося до нього крізь гамір дискотеки.

І чого вона ще від нього хоче? Танцювати, звісно. Вічно тим жінкам не сидиться…

– Спробувати що? – без ентузіазму перепитав Влад.

Коли тебе ніжно впечатали у капот, від чого на бідному капоті залишилися вм’ятини, а потім ще раз впечатали і ще, та ще й при цьому забрали всі гроші – чого-чого, а ентузіазму до танців тобі, певно, бракуватиме.

А відмовиш – жінка цілком законно образиться, ти цілком законно нап’єшся – і вийде у вас зразкова українська сімейка.

– Спробуймо прорватися повз шафу.

Він кілька разів кліпнув очима.

– Яку шафу?

– Тридверну. Ту, що при вході.

– A-а… Куди прорватися?

– Додому.

– Ти хочеш звідси піти?

– Я хочу спати. Вибач, що псую тобі вечір…

Один-єдиний вечір, котрий не вдалося зіпсувати нікому і нічому, хоч як світ старався, хоч як нацьковував на нього своїх псів, – і ще за цей вечір просять у нього вибачення?

– Та нічого. Я, щоправда, сподівався, що ми з тобою трохи потанцюємо, але якщо ти не хочеш…

«Скотина ти все-таки рідкісна».

… – Ой!

– Обережно.

– Я ж казала, що мені дуже мало треба, щоб сп’яніти. Чому в тебе так багато сходів? А якщо п’яна людина впаде і зламає собі ногу?

– Мені для п’яної людини сходів не шкода. Зараз я відчиню двері… якщо знайду ключі…

– А якщо не знайдеш?

– Прикинемося п’яними й заночуємо на сходах.

– Цікаво, а чи можна прикинутися тверезим?

– Ну, тобі це не загрожує.

– Аж так зле?

– Значно гірше.

– Дякую за комплімент…

– Я не про тебе. Ми, коли виходили, забули замкнути за собою двері.

– І що? Нас обікрали?

– Якщо ми не знали, що забули замкнули двері, то звідки злодії могли про це знати?.. Обережно!

– Що з твоїми сходами? Я увесь час спотикаюся!

– Може, ти п’яна?

– Від п’ятдесяти грамів вина? Не сміши мене…

Біда крутнулася на сходах і з досади клацнула зубами: двері відчинені, ЦІ ДВОЄ повільно заходять у передпокій і зовсім не квапляться замикатися на сто замків, досередини проникнути як ніколи легко, а вона мусить стирчати надворі, на голому бетоні!

Таки мусить.

Не пробитися їй зараз у цей дім, перепона невидима, але міцна, як фортечний мур, раптом постала довкола цієї оселі – хоч кидайся на неї, кусай, рви кігтями – все марно.

Біда зі злості загарчала. Але згодом вляглася, вдивляючись у глибину будинку. Не всі фортеці можна взяти штурмом. Деякі з них падають від облоги. ТРЕБА ЗАЧЕКАТИ.

– Що в нас сьогодні на сніданок?

– Уявлення не маю.

– Як не маєш? Хто має знати, як не моя жінка? Та мені достатньо тільки оком моргнути, як ти на підносі повинна все, що моргне моє око, мені до ліжка принести.

– Сьогодні неділя, а в неділю в мене вихідний.

– І нещасний чоловік повинен з голоду пухнути?.. А якщо чоловік розсердиться і… Стій!

Він був напоготові, тому встиг схопити її швидше, ніж вона зісковзнула на підлогу. Крізь шкіру зап’ястка колесами поїзда стукотіла променева артерія.

– Я подивлюся, що є в холодильнику…

– Я пожартував. Я тільки пожартував.

– Там має бути шматок телятини…

– Я просто пожартував.

– Мені подобається готувати для тебе.

Відчувалося, що вона має досить сили, щоб, навіть ціною зламаної руки вирватися від нього. Але поки що пробує владнати все по-мирному. Людмила попереджала, що він із нею не впорається…

Кішка, що ховається за маскою мишки і бреше йому в очі. Всі жінки, яких він приводив до себе на каву, навіть чашку після себе помити не квапилися, не кажучи вже про те, щоб щось зготувати.

– Я зараз подзвоню і замовлю щось у супермаркеті. Тепер я завжди так роблю, коли мені ліньки виходити з хати чи смажити картоплю. А раніше були їдальні чи булочні. Це не проблема. Я з вісімнадцяти років живу сам і ще з голоду не вмер.

– По-твоєму, я можу до кухні навіть не заходити?

Влад відчув себе богом, що щедрою рукою роздає дари своїм підданим.

– Ну, хіба для того, щоб вийти на терасу подихати свіжим повітрям.

– І можу не прибирати? – занепокоєно вела вона далі.

Що не кажіть, а роздавати дари – досить приємне заняття. Возвеличує тебе самого у твоїх же очах.

– Запросто. Мій дім – моя фортеця, і я маю право жити в ньому так, як мені подобається. Якщо мені комфортно серед творчого безладу, то чому я маю себе чи когось іншого примушувати прибирати? Якщо пилюка починає мене заїдати, я берусь за порохотяг. Є в мене і запасний варіант: одна тіточка час від часу телефонує і запитує, чи не треба в мене поприбирати, і я розумію, що на цей момент вона сидить без грошей, і, звичайно ж, запевняю її, що в мене аврал. Ми поп’ємо кави, вона зробить вигляд, що поприбирала, я зроблю вигляд, що повірив їй, дам їй гроші, і ми розійдемося до наступного разу.

– Але… якщо припустити, що я нічого не робитиму, то в мене з’явиться море вільного часу! Чим я тоді займатимуся?

– А чим би ти ХОТІЛА займатися?

Приємно, коли на тебе дивляться широко розкритими очима. Приємно когось вражати – у приємному значенні слова. Одне слово, приємно бути богом.

– Не знаю… Тобто я хотіла б вчитися, але…

– Запросто.

– Я можу розлінуватися настільки, що навіть ліжка не застелятиму. І тоді ти зовсім по-іншому заговориш.

– Навіщо застеляти ліжко, якщо за хвилю його потрібно розстеляти?

– Не чіпляйся до мене, Бармак, бо я знову відбиватимусь… Я серйозно!

І вона знову відбивалась. Але цього разу нічний вітер віяв слабше, немов між нею і ним був натягнутий невидимий потужний бар’єр, якого не здолати нічним хижакам.

Кажуть, до хорошого звикаєш легко.

Неправда. До хорошого звикати боляче. І страшно.

Як до пальмових гілок при в’їзді в Єрусалим.

… – То ти кажеш, що не довіряєш своєму чоловікові?

Щоб тебе не запідозрили у брехні, треба увесь час бути насторожі. Але в такі моменти Марія погано себе контролювала.

– Я не пам’ятаю, щоб я таке казала.

– Отже, мені здалося.

– У тебе вся спина в синцях…

– Впав.

– Це не схоже на падіння…

– Гомо сум, гумані нігіль мігі аліенум ест.[14]14
  Я є людина, ніщо людське мені не чуже. (лат.)


[Закрыть]

Марія здивовано подивилась на свого чоловіка, але він уже спав.

Рівно через три години у двері подзвонили.

– І кому там не спиться у неділю зранку… субстанція грізеа![15]15
  сіра речовина (лат.)


[Закрыть]

– НЕ ВІДЧИНЯЙ…

– Ти щось сказала?

– Ні. Нічого.

На порозі стояв Олександр.

– Доброго дня. Я перепрошую, що…

– Привіт. І дуже не перепрошуй.

Уся привабливість родичів жінки полягає в тому, що тобі вони зовсім не родичі, але ти мусиш робити вигляд, що все життя мріяв мати таких родичів.

– Заходь.

– Справа в тому, що я загубив ключа й не можу потрапити до квартири. Може, Маша захопила із собою запасний?

– Може, й захопила. Проходь у вітальню, я зараз її покличу. А чому Маша?

– Я так звик. У дитинстві важко вимовляти довгі імена: вона мене кликала Саша, я її…

– Зрозумів. Коньяку, горілки?

– Коньяку. Трошки. А що, ім’я має якесь значення?

– Може, й має.

Жінка – «Маша… гм, ну зовсім воно їй не личить…» – сиділа на ліжку у своїй улюбленій позі й дивилася крізь вікно.

– Прийшов твій брат.

– Я впізнала його голос.

Вона не обернулась, не підстрибнула з радості, не заплескала в долоні: «Ура! Мій брат прийшов!»… навіть не ворухнулася.

– Ти вийдеш до нас?

– Ти казав, що я можу робити все, що захочу.

«І хто нас, куме, за язик тягнув?»

– Звісно, можеш.

– Тоді ні, не вийду.

– Він прийшов за ключем…

– Я якраз його шукаю…

При цьому вона продовжувала сидіти, закутана в покривало, і щось там розглядала у вікні.

Білі плечі й чорне волосся. Як місяць уповні й лахміття хмар по ньому. Час вовкулаків і перевертнів. Час нудьги.

Влад відчув, як засмоктує його тополиний смерч, як стискаються довкола шиї волохаті лапи… як тягне його до цієї самотньої беззахисної жінки… І зробив крок назад.

Він усе ще боровся. У нього все ще залишалася надія на одужання, хоч би що він там собі говорив. Так довго, як зараз, він іще ніколи не тримався.

– То ключа в тебе нема?

– Ні, нема. А може, його взагалі не існує?

– Добре… Я йому так і передам.

Він обережно зачинив двері, власними руками зводячи бар’єр, – хоч хисткий, але бар’єр – між нею і тим почуттям, яке вона у нього викликала.

І тут весело заспівав-затьохкав мобільник.

– Каналіс радіціс дентіс,[16]16
  Канал кореня зуба (лат.)


[Закрыть] ось хто ти такий! – гаркнув він, схопивши трубку: – Ало!

– Це Ілона дзвонить. Ви мене пам’ятаєте?

Чи він її пам’ятає? ЧИ ВІН ЇЇ ПАМ’ЯТАЄ???

– Як там мої цигарки?

– Що? А… я принесу вам… але не до хати. Мені треба з вами зустрітися… це дуже важливо, будь ласка, не відмовляйте мені, я розумію, що не маю права просити вас…

Влад відняв слухавку від вуха. Здається ще трохи – і сльози почнуть потоком литися йому на сорочку.

– Де й коли?

– Я зараз біля Макдональдса, того що на Сімсотріччя. Ви серйозно? Справді прийдете?

– Я завжди серйозний… коли не жартую. Раджу тобі брати з мене приклад.

Вона радісно схлипнула.

– Я чекаю.

Суворий тон йому явно не вдавався.

…Вона запізнилася на двадцять хвилин.

Прийшла розчервоніла, захекана, біла блузочка без рукавів і білі брюки до середини гомілок підкреслювали засмагу і кричали на весь голос, що надворі літо, – живи і радій! – а він застряг десь між квітнем і травнем, як старий почорнілий сніг в улоговині: ні сонце його не тішить, ні молода трава… тридцять із гаком літ за спиною, а здається, ще й не жив зовсім, – спочатку навчання заважало, потім робота, – а щось же треба залишити після себе на землі, не можна ж, справді, як сніг, безслідно згинути…

– Як ваші справи, Володимире Григоровичу?

«Агов, куме, питають, як ся маєте? Знаю-знаю, є одне слово, але скільки не пробував перекласти його на латину – не виходить. Бідні латиняни: про високе та вічне шпарили, як дурні, а таких простих слів не знали…»

– Без коментаріїв. А це, мабуть, мені?

– Так, це вам.

Вона підсунула до нього пачку «Мальборо» і криво посміхнулася. Могла й не бути настільки схожою на свою маму…

– Ви не повірите, я стояла на зупинці й боялась підійти…

– Я такий страшний?

– Ні. Просто я підрахувала, що ви могли б бути моїм батьком.

З’їсть його сьогодні нудьга з манатами. Зжере – і оком не моргне.

– А де… твій батько? – спитав, просто щоб спитати. Байдуже йому було зараз до всіх батьків на землі.

– Нема про кого базарити. А взагалі-то в мене їх трійко було. Я дочка-героїня! Проїхали цю зупинку… – вона взяла пачку цигарок зі столу й зірвала з неї целофан. – Маєте вогонь?

Він клацнув запальничкою. На боротьбу за здоровий спосіб життя сили не залишилось.

– Що я маю зробити, – вона елегантно випустила дим у небо, хоча й тремтіла всім тілом, – щоб ви мені пробачили?

Він ковтнув кока-коли й задумався. Вона слухняно чекала на його відповідь, хоча й тремтіла всім тілом. Дурне мале мишеня…

А зрештою, чом би й ні?

Коли він повернувся, його жінка сиділа перед трюмо, закутана в простирадло, нерухома, далека… неначе в усьому світі є тільки вона, дзеркало, і та, що сидить навпроти.

– Ілона… вона поживе у нас певний час… поки не владнаються деякі її житлові проблеми… та ти ж бачила її бабцю, можеш собі уявити, як із такою особою жити під одним дахом…

Жінка мовчала.

– Вона поїхала за речами…

Жінка дивилась у дзеркало.

– Кімната нагорі все одно порожня…

Жінка навіть бровою не повела.

Ну не звик він ні з ким радитися, занадто довго все вирішував сам.

«Врешті-решт, хто в домі господар: ми, куме, чи миші?»

– Ну що ж… Якщо так… То так…

Він уже майже вийшов з кімнати, але в останню мить, неначе щось собі надумавши, зупинився, повернувся і швиденько випалив:

– Звідки ти знаєш її маму?

У всіх дютюктивах підступний слідчий завдає нищівного удару саме в останню мить, коли він уже однією ногою за порогом, але раптом щось пригадавши, ставить отаке нібито невинне запитаннячко, і стежить за реакцією підозрюваного: якщо той почне викручуватися, йому хана.

Мордувало його це питання віддавна, ну давайте, викручуйтесь, якщо зможете…

Але підозрювана і в думці не мала викручуватися. Вона, мабуть, навіть не підозрювала, що їй щойно завдали нищівного удару. Сиділа й дивилася на ту, що сиділа навпроти.

– Зоряну? Вона надіслала мені листа, де попросила зустрітися.

Он як!

Новоявлений слідчий стояв однією ногою за порогом і думав, чи не відкусити собі язика.

«Попросила зустрітись? Я старий і глухий, я нічого не чув, я…»

– Коли це було, і що вона хотіла від тебе?

– У п’ятницю ввечері напередодні нашого весілля. Вона хотіла на мене подивитися.

– Подивитися?

– Так.

– Вона хотіла на тебе подивитись?

– Я так і сказала.

– Вона… на тебе… подивитись?

Минуле не може надіслати листа майбутньому і попросити зустрітися. Так не буває. Дві далекі одна від одної галактики не можуть зійтися, щоб просто подивитись одна на одну. Це абсурд.

Він хотів би, щоб це виявилось абсурдом…

Стоп. Вона ж і його запрошувала у п’ятницю ввечері перед весіллям. І щоб це мало означати?

– І все? Просто подивитися? Наскільки я знаю Зоряну…

– Ми поговорили.

– І що вона тобі СКАЗАЛА?

– Шкодувала, що не познайомилася зі мною раніше.

– Вона щось тобі сказала ПРО СЕБЕ… чи ПРО МЕНЕ?

– Сказала.

Останнє рятувальне коло пішло під воду. Нищівний удар бумерангом повернувся проти нього самого.

– І… що саме?

– До того, як випила, чи після того?

– До того. Можу собі уявити, що вона говорила п’яною…

– Що ви створені одне для одного, що я ніколи не буду щаслива з тобою, що варто їй поманити тебе пальцем, як ти…

Нудьга поклала йому голову на груди. «А ти гадав, що я тебе відпущу?»

– Можеш не вдаватися в подробиці.

– Добре.

– Що ти тут доброго побачила? Це нічого, що я підвищую голос?

– Нічого.

– Нічого – про голос, чи нічого доброго?

– Ти не винен. Кожен сам відповідає за свої слова.

– Он як. А хто тобі сказав, що я почуваюся винним?

– Мені так здалося.

Влад ухопився за спинку крісла, в якому вона сиділа, і впритул наблизився до тієї, що сиділа в дзеркалі:

– Ти помилилася, – прохрипів він і гордо попрямував до дверей… тобто хотів попрямувати до дверей, але… не випадало залишати двох жінок на самоті, невідомо до чого вони додумаються, отак сидячи одна навпроти другої…

Річка вилилася з берегів і випарувалася в небо; білий-білісінький тополиний пух спалахнув вогнем і враз почорнів; тремтяча рука потягнулася до води, але знайшла лише суху пустелю…

Влад рвучко сів, аж рипнуло ліжко, і потягнувся за цигарками.

Був радий, що вона ні про що не питала. Не знав відповідей. Не знав навіть запитань.

…На кухні біля холодильника стовбичив Олександр. У бандані, з нашийником із бісеру… стильний пацан, нічого не скажеш.

– Маша ніколи нічого не варить?

Влад хвилину намагався зрозуміти, чого він від нього хоче.

– Не варить. Ніколи й нічого, уявляєш? – сказав він нарешті й поставив електрочайник під струмінь води.

Коли у Влада прокидався апетит, бажано було його спочатку нагодувати, а потім ставити різні запитання.

– І що ти їси?

Увімкнувши чайник, Влад витяг з морозилки пачку пельменів.

– Не повіриш. Пельмені зранку до вечора. Жах.

Олександр спохмурнів.

– Жартую я, жартую.

– По тобі не скажеш.

– Олександре…

– Можна Сашко…

– Ні. Олександре. Ти вже дорослий… Так от, твоя сестра… якби щось сталося, не забудь про неї, домовились?.. І чому ці пельмені завжди розкривають свої чубки? Їсти просять, чи що?

– Мені не подобається твоя заява.

– Мені теж, але що поробиш.

– Поки тебе не було, я заходив у її кімнату. Вона сиділа ні жива, ні мертва. Що сталося?

– Подай тарілку, оту кришталеву…

Влад вийняв останню порцію пельменів і покалатав шумівкою у баняку: ще один пельмень прилип до дна, довелося насильно його зішкрібати, але коли він появився на світ Божий, то це вже не був пельмень, а так – сумна пародія.

– Ти не слухаєш мене, Володимире Григоровичу. Моя сестра не виглядає щасливою з тобою.

Влад відклав шумівку і потер око.

– Їсти будеш?

Марія полежала, потім встала, обійшла спальню кілька разів, сіла, і, зануривши пальці у волосся, налаштувалася чекати. Якоїсь миті вона піймала себе на тому, що розкачується назад-вперед. Намагалася зупинити цю хитавицю, але нічого не виходило, тільки пальці стискали голову все сильніше й сильніше.

«Я так довго не витримаю… не витримаю… не…»

З того боку дверей почулися знайомі кроки. Вона охопила себе руками за плечі і завмерла.

Чоловік заглянув до спальні.

– Вечеря на столі.

Жінка кілька разів кліпнула очима. Сиділа на краю ліжка – розкуйовджене волосся, скоцюрблені пальці ніг, зупинений погляд – хоч би куди він пішов, цей погляд збирався йти слідом, безмовно, безупинно…

– Яка вечеря? Я нічого не готувала.

– А що там готувати: розрізав пачку, кинув на воду, а все решта – їхні проблеми. Мусять зваритися, бо інакше не витягну. Один, правда, поліг смертю хоробрих…

– Хто поліг? Бармак, ти про що?

Коли вона починала так говорити, коли забувала про сіру мишачу шубку… Влад нагадав собі, що треба йти їсти, і обмежився поцілунком.

Її губи були гарячі й сухі.

– Пельмені стигнуть. Не гречно примушувати їх мерзнути.

Його жінка пильно подивилася на нього, і він налякався, що вона зараз, ось зараз візьме й запитає про те, про що не слід питати, і все зіпсує.

Але вона раптом стрепенулася, ніби відкинула все, що їй заважало, і глянула на нього зовсім іншими очима, і від цього погляду приємне тепло розлилося у грудях; вона подивилась на нього із ЗАХОПЛЕННЯМ, неначе він здійснив небувалий подвиг, неначе поставив на стіл не пельмені, а золоте руно, неначе не п’ятнадцять хвилин, а все життя саме на нього чекала…

«Це щось нове, – подумав Влад. Тоді спробував пригадати очі жінок, які були до неї. – Це щось цілком нове».

Непогано, коли жінка дивиться на тебе із захопленням. Зовсім навіть непогано.

І все-таки йому не вдалося втриматися на плаву.